...Був день, була ніч та були сутінки. Були повітря, вода, земля та вогонь. Троянди квітли поряд з тюльпанами, на яких весело гойдались маленькі ельфи та феї, наспівуючи свої дивні чарівні пісеньки. Місяць світив з небес й обвивав тіло русалок, які вийшли з ріки погуляти в той прохолодний вечір. Солов’ї переливчасто співали у своїх вербових колисках лише інколи замовкали, налаштовуючись на нові трелі... Вечір летів крізь галактику часу й не жалів ні хвилини...
Вони стояли на березі, злившись в одну тінь, яку відбивало місячне сяєво. Можливо, це останній вечір надто чутливого сприймання одне одного. Притулившись щока до щоки, закохані відчували, як час протікав через їхні пальці, повз них, повз їхню солодку печаль, і лише любов гріла юні серця, що билися в унісон. Закохані були абсолютно щасливі. Вони не відчували нічого навколо: ні подиху повітря, ні плюскоту води, ні шепоту землі, ні тепла вогню..., тільки їх двоє у цілому світі. Все міцніше і міцніше тримались закохані за руки й не чули нічого, й бачили тільки блиск очей один одного – таких ясних, дорогих, як ніщо в цьому світі...
Десь далеко лунали звуки оркестру, жіночий сміх, постріли – їм було байдуже. Вони стояли й ловили биття своїх сердець, які, мабуть, могли бути останніми...
Наше людське щастя й складається з таких мізерних, але напрочуд великих моментів, які ми маємо звичку не помічати. І тому цей світ здається нам відчуженим і сумним. Вони ж зрозуміли цю, не виправдану ніким похибку буття й намагались зберегти у своєму серці та у своїй пам’яті саме цю ніч, цю мить на все життя, що їм подарувала доля, неважливо – буде воно довгим, чи коротким.
Завтра він ішов на війну, можливо, назавжди. На фронт відправляли всіх – молодих і старих, іноді, навіть, жінок та дітей. Війна не жаліла нікого. Людям брехали в очі і заочі, й вони мусили вірити у все, що бачили і чого ніколи бачити не могли. Вони йшли на війну з неусвідомленими думками та німим розумом.
Закохані дивилися один одному в очі, намагались запам’ятати їх і пронести через усе своє життя.
Пройшли роки. Її діти та онуки щасливі хлюпались на берегах спокійної прозорої річки в рідному краї. І її очі сяяли радістю спогаду, про ті миті, коли вона була з ним саме там, де в спогадах виринали моменти того, що відбувалось колись..., ніжно і болісно відчувала його присутність, – ніби поряд, за спиною, хтось зігріває її невимовним теплом того нездійсненного щастя та ніжністю... Здавалося, це було вчора... І ось, вона, вже не молода, стояла на тому ж місці, що і в той вечір. Так само дивилась в небо, намагаючись відшукати серед зірок очі, найдорожчі й найясніші, ті, які поглинула безвість...
На вербовому гіллі, як і тоді, висвистували трепетну пісню ті ж менестрелі-солов’ї, в саду квітли троянди та тюльпани. Крізь галактику часу летів вже зовсім інший вечір, новий вечір. Але був день, була ніч та були сутінки: дихали мирним спокоєм повітря, вода, земля, вогники у серцях, і, як павідь, хлинули спогади. А що ж іще потрібно нам, щоб відчути хоча б один з моментів нашого крихкого людського щастя?..
ID:
126346
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.04.2009 13:25:27
© дата внесення змiн: 15.04.2009 13:25:27
автор: Яна-Марія
Вкажіть причину вашої скарги
|
