На серці сьогодні задощило… Я підставила руку. Кап-кап, кап-кап-кап. А потім обличчя. Солене кап-кап торкнулося вуст. Я усміхнулась: мабуть, на грозу. Завжди так буває: спочатку просто кап, а потім… :) Я виглянула у вікно – там теж дощ. Небо, сіре-сіре, своїми ручищами стиснуло клаптик землі, дико зареготало і жбурнуло оберемок сліз прямо мені під ноги. Холодне диво обпекло душу – неначе сіль на рану. Ага, виявляється, небесні сльози теж солені! Ми плакали разом. Ні, то не була істерика. Я сиділа на балконі, а небо стрибало по моїх калюжах, час від часу ошпарюючи мене холодними потоками. Ми не говорили, ми розуміли без слів. Я була немов на сповіді. Але дуже дивній сповіді. Покути не було. Було лише розгрішення. Небо, виплакавши всю свою скорботу, проясніло. Воно огорнуло мене веселкою, свіжістю дмухнуло в обличчя. Приємно тепла прохолода заглянула в кожний куточок мого серця і небесною ганчіркою очистила рани. П ’ ять хвилин – і прийшло полегшення. Небо ніжно всміхнулось і подарувало букетик сонячних промінців… Ну ось, ще одна гроза позаду:) Може, зафіксувати її у своєму метеорологічному щоденнику? Але… мабуть, ні. Про неї знатимемо лише я і небесна блакить…:)
