|
Дійові особи
Леся Косач-Квітка
Климентій Квітка (Кльоня)
Пані Ольга Петрівна – мати Лесі
Михайло Косач – брат Лесі
Торговець фруктами грузин
Дія 1
Спальня на другому поверсі будинку з виходом на широку терасу. Вікна на вулицю щільно завішені. Двері у сусідню кімнату відчинені. Ранок.
Висока поважна пані у літах обережно заходить до кімнати, щоб не розбудити хвору, що нібито забулась сном. Поруч з ліжком хворої- широке шкіряне крісло, у якому дрімає молодий чоловік, схиливши голову на груди. Пані тихенько торкається плеча чоловіка і він відкриває очі.
По всьому видно, що хвора- це донька поважної пані, а молодик – зять.
Пані Ольга( пошепки до зятя):
Що, Кльоню, що? Чи справи наші кепські?
Чи є надія на ось цей курорт?
Знов марила півночі наша Леся,
Жар не спадав. Загострення сухот.
(Молодик обережно встає з крісла і торкається лоба хворої жінки.)
Климентій:
Ні, матінко, немає зараз жару,
Холодний піт я бачу на чолі,
Нехай поспить ще трохи без примарень…
Гірське повітря радять лікарі…
Можливо цей курорт додасть їй сили
І знову повернемось в Кутаїс,
А схудла як! самі кістки і жили!
А на обличчі -тільки очі й ніс.
Пані Ольга( пошепки):
Там в Кутаїсі, що не день – то спека,
А це для Лесі справжня небезпека.
Климентій:
Тут, в Сурамі, сухе гірське повітря.
І дихається легше їй, повірте.
(У цей час хвора трохи розплющує очі і вдивляється в обличчя рідних.)
Леся:
Матусю, пити. Дай мені води.
Розсуньте штори, я бажаю сонце
Побачити; і як шумлять сади
Почути хочу, відчиніть віконце.
Мати наливає з графину води у склянку і дає доньці пити. Климентій швидко розшторює вікна, але не відчиняє. Ранкове сонце на хвильку засліплює Лесю. Вона примружує очі і прикриває їх рукою.
Климентій:
Боюся, Лесю, ранок у горах
Буває прохолодним, небезпечним…
Нашкодити тобі тримає страх.
Леся( трохи роздратовано):
Ох, Кльоню – Кльоню, жах твій недоречний.
Я знаю, що мене тримають дні
На цій землі. Себе не обдурити…
І все ж …той лікар помиливсь в мені,
Казав, що менше часу буду жити.
Мати: ( стримуючи сльози до Климентія)
Відкрий вікно.
(до Лесі) Ти ж не кажи так , доню.
Дивись, і дійсно, налякала Кльоню.
(Климентій відкриває вікно і легкий прохолодний струмінь повітря уривається до кімнати.
Леся робить глибокий вдих і на її обличчі з’являється легка посмішка )
Леся:
Нарешті. Так. Я чую спів пташиний,
Я відчуваю квітів аромат,
Десь джерело дзвенить, біжить в долини…
Гірська вода. А може водоспад…
Кремезні сосни підпирають небо,
А нижче ярус молодих ялин.
Дай руку, мамо, підвестися треба,
Там за горами десь моя Волинь.
Йдем на терасу, буду я дивитись
Крізь час і простір в напрямку тому,
Де чисте срібло утворило Світязь.
Там рідний ліс. Чому я тут, чому?
(закриває обличчя руками)
Чому померти маю на чужині?
Гостинний край, але ж не рідний дім.
Мати: ( до Лесі)
До тебе їде Ольга з батьківщини
Леся:
Сестричка? Що ж я вдячна їй, ходім.
( Встає спираючись на руку матері з ліжка. Климентій підхоплює Лесю на руки, як дитину. Вона вражає його своєю легкістю)
Климентій:( до Лесі)
Дозволь, тебе кохана віднесу,
З тераси видно всю гірську красу.
Там крісло є плетене із лози,
Гойдається неначе терези.
(Виносить Лесю на руках на терасу і кладе її у крісло-гойдалку, мати йде слідом, і закутує її печі і ноги легким пледом. Мати і Климентій стають по боках крісла. Утрьох вдивляються в краєвид, що не може не захоплювати.)
Леся( задумливо):
А знаєш, мамо, краще тут мені,
А може Сурамі і допоможе.
( до Климентія)
Послухай, з мого голосу пісні,
Допоки час є, занотуєш може?
(Климентій від несподіванки сплескує руками)
Климентій:( до Лесі)
Я б з радістю, та тільки не цей раз,
Порада лікарів : «Відпочивати!»
Леся:( трохи нервуючи)
Кажу ж, що легше. Маю вільний час,
Так чом би , Кльоню, не попрацювати?
(Співає уривок української народної пісні)
Бідна, моя голівонько,
Нещаслива моя доленько,
Що я, бідна, наробила
Кострубонька полюбила.
(спів стає дедалі слабшим. Всі слухають мочки. Спів стихає, Леся закашлюється)
Леся(до чоловіка трохи згодом):
Клименте, вибач. Дійсно ти правий.
Співачка з мене зараз нікудишня,
Щось серцю важко. Так, хоч вовком вий,
А сліз немає. Я вже не колишня.
Щось нудиться всередині мене,
Немов би ненароджена дитина
( До матері)
Як думаєте, мамо, то мине?
Чи треба нам знайти сього причину?
Мати:
Не знаю, доню. У минулий раз
Ти твір мені майбутній диктувала,
Я записала кожну з твоїх фраз,
Т и ж переймалась, що зробили мало.
Леся:
Спасибі, мамо. Дійсно, ви мій друг.
Несіть мерщій мій зошит і чорнило.
Коли працюєш, відступа недуг,
Поезія і пісня – мої крила.
Не знав той лікар, що мені давав
Від сили рік життя, про таємницю,
Що незвичайну жінку лікував,
А оболонку Духу! Блискавицю!
Я ті слова до серця не брала,
Жила собі спокійно, лікувалась,
А завдяки поезії жила,
І виступала я, і друкувалась.
А звідки ж , мамо, сила та в мені?
Другу б таку вже тричі поховали…
А хай їм грець, тим лікарям брехні,
Що смерть близьку мені пророкували…
Несіть мій зошит, ще не сплив мій час,
Я ще чого багато не зробила,
Допоки в серці мій вогонь не згас,
Допоки я не зовсім ще безсила.
Дія 2.
(Літній тихий вечір. Сонце плавно сідає за верхівки гір. Пані Ольга щось вишиває в кріслі біля відчиненого вікна. Хвора Леся лежить у ліжку і дрімає. Климентія не видно. Раптово під вікном з’являється грузин -торговець фруктами.Він голосно починає нахвалювати свій товар, закликаючи господинь з найближчих будинків купити фрукти)
Торговець:
Інжир, банани кавуни і дині,
Чекаю лиш годину , господині!
(Пані Ольга підводиться з крісла і виходить на терасу )
Пані Ольга:(звертається до продавця)
Шановний пан, ви не могли б тихіше?
Тут хвора жінка ледве-ледве дише
Торговець:(пошепки)
Пробачте, пані, та товар псується.
А що у пані хворе, може серце?
Пані Ольга:(здивовано)
Не серце хворе, а кістки і нирки,
Лиш задрімала. А тут ваші крики!
(Торговець замислюється на хвилинку, а потім б’є себе по лобі.)
Торговець:
Згадав, згадав. Кавун лікує нірки,
Такий солодкий, до самої шкірки.
Візьміть їй, пані, дід мій жив сто років,
А не зробив до лікарів і кроку.
(Пані вагається. Потім робить торгівцю фруктами знак піднятись у будинок. Грузин заходить до кімнати, бачить хвору у ліжку і його обличчя стає сумним .)
Торговець:(пошепки)
Така ще молода й така бліденька… ( качає головою)
Беріть кавун, найкращий солоденький.
Ви з України? Син мій там навчався
У Києві, у край ваш закохався,
Вже думав не повернеться в родину.
Та повернувся, ще й привіз дружину!
Тому до українців не байдужий…
Не треба грошей за кавун, мій друже!
Між рідними який іще рахунок?
Одужуйте. То мій вам подарунок!
(Торговець фруктами виходить з будинку Лесі і важко зітхає)
Дія 3.
(Ніч. Климентій сидить біля ліжка хворої , час від часу втираючи їй з лоба краплі поту Заходить пані Ольга)
Пані Ольга ( до Климентія)
Вечеряла? Щось з’їла наша пташка?
Климентій:
Не доторкнулась. Дихати їй важко.
Вона вже через силу п’є і воду,
Жар не спадає. Де той лікар ходить?
Я цілий день чекав його в лікарні,
Він десь поїхав, кажуть , в буцегарні,
Провідує там хворих довгі списки,
Я щодо нас – лишив йому записку.
Просив, щоб їхав якомога швидше,
Вона щось марить і так важко дише.
( Раптом Леся відкрила очі, дивиться кудись вбік вікна і посміхається)
Леся:
Я вірила, я знала, мій коханий,
Ти залікуєш мого серця рани,
І ось прийшов, коли не сподівалась,
Візьми мене за руку - зачекалась.
Климентій: ( до Лесі тремтячим голосом)
Кохана, Лесю Я з тобою поруч
Мене ти бачиш? Звеш мене на поміч?
Чи інший хтось тобі в цей час наснився?
Я тут кохана, я не там – прокинься.
( пані Ольга трясе зятя за плече і шикає на нього)
Пані Ольга:
Не смій Клименте, не кричи над ліжком
Злякаєш Лесю. Совість є, хоч трішки?
(Леся ж дивиться в бік вікна і розмовляє з тінню від штори)
Леся(тягнеться всім тілом до тіні):
Сергію, знову запах тих троянд,
Які зів’яли, як і ти дочасно,
А я горю, як зірка в зорепад,
Як та свіча, яка до ранку згасне.
Веди мене, я з радістю піду
У Рай так в Рай, а в пекло, хай і в пекло.
З тобою я сама себе знайду,
Коли ти вмер, душею я отерпла.
Та без надії сподівалась я
На нашу зустріч і палку розмову,
Нехай несе нас Стіксу течія,
І перевізник не промовить слова.
(Климентій нервує, ходить по кімнаті кусаючи собі пальці рук з ревнощів)
Климентій( з розпачем в бік Лесі):
Ет, Лесю, Лесю. Я ж тебе люблю,
І я живий: не камінь, не надгробок.
Вже стільки років з ним тебе ділю.
Не відрізняєш справжнє від підробок?
Ти невловима, незбагненна ти,
Я може і не гідний той любові,
Але не йди за ним у ті світи,
Мені потрібна ти не тільки в слові.
(Пані Ольга підходить до доньки і легко її тормошить за плече.)
Пані Ольга
Прокинься Лесю, чуєш мене доню?
То був лише важкий недобрий сон.
(Раптом Леся наче прокидається від важкого сну і дивиться уважно на матір. Пані Ольга бере її руки у свої)
Пані Ольга
Холодні руки, дай свої долоні.
Їх треба розім’яти наче льон.
( Розтирає їй руки, та зігріває їх своїм диханням)
Мине ця ніч і ранок зустрічати
Ми на терасу вийдемо утрьох,
І буде півень голосно співати,
А пташки защебечуть: тьох-тьох-тьох,
Як на Волині. Пам’ятаєш доню,
Як ти- дитина збігла з хати в ліс?
Шукали і знайшли тебе в пасльоні
І тато на руках тебе приніс.
Ти пам’ятаєш, як ми всі злякались?
Це жах! Дитина збігла від батьків!
А потім ти нам плачучи зізналась,
Що там шукала Мавку і вовків.
Така була смілива! Доню-доню,
А що ж тепер побачила? Тремтиш!
Хоч ненавмисно засмутила Кльоню,
Та і не дивно. В тебе жар, гориш.
А хочеш колискову, як в дитинстві
Про котика сіренького? Співать?
Леся:(голосом, що стає слабшим з кожним видихом)
Співайте, мамо, тільки там у скриньці
Листи мої, вірші…Прошу віддать
На зберігання нашій Ользі, мамо
Чи скоро вже приїде? Чи діждусь?
Чи був від неї лист чи телеграма?
Який сьогодні день? Не розберусь.
Пані Ольга(дивиться на календар і годинник поруч)
Сьогодні липень і година ночі,
А це вже дев’ятнадцяте число.
В Батумі зранку поїзд буде точно,
А звідти доведеться на авто…
У Сурамі, десь по обіді буде,
Я скучила за нею Лесю, теж.
Матусина любов не має меж,
Поспи, дитино, притулись на груди..
(Леся закриває очі і ніби засинає)
Пані Ольга(пошепки в бік)
Ти, Лесю,нас усіх переживеш,
І голос твій лунатиме усюди.
Дія 4.
(Кімната в родовому будинку села Колодяжне, під вікном стоїть великий блискучий рояль. Маленька дівчинка Леся стоїть біля нього, ледь дотягуючись до клавіш. Натискає ноту «до» , потім «ре», так весь ряд клавіш. До неї підходить кошеня і починає лащитись. Дівчинка бере його на одну руку, а іншою продовжує грати.)
Дівчинка ( до кошеняти):
Що, Мурчику, подобаються звуки?
Фортепіано мама привезла,
Я тільки вчуся музиці науки,
І це не просто. Я буваю зла,
Якщо етюд у мене не вдається,
Тоді здається, що незграба я…
Коли нервую, вчителька сміється,
І каже:«Піаністко ти моя»
А я і правда мрію, що на сцені
В великій залі сяду за рояль,
І так заграю, що почую «геній»,
І оплески, я підніму вуаль,
Як та поважна леді на картині,
Вклонюсь легким нахилом голови…
І квіти даруватимуть дитині…
Та ти ж нікому це не говори.
( лагідно опускає Мурчика на підлогу і продовжує грати, він починає тертися об ногу дівчинки раптово вбігає хлопчик років 7-ми, підбігає до роялю і починає натискати всі клавіші підряд)
Леся( ображено до Михайлика):
Я вчуся грати, а ось ти нечемний,
Все зіпсував, коли раптово вліз.
Чому літаєш, наче навіжений?
Михайлик( сміючись до Лесі):
Я думав, хтось коту ступив на хвіст
І біг його спасати.
Та не злися!
Підемо в сад, пограємось у двох?
Леся (вперто хитаючи головою з боку в бік):
Я не піду, ти , брате, помилився,
Мене рояль чекає на урок.
Михайлик( скоса поглядає на рояль):
Чудовисько! Немов роззявив рота,
І скільки ж в його посмішці зубів?
Леся( уважно придивляється до інструмента і обходить його навкруги):
А знаєш, справді, як жива істота,
Коли він грає, не потрібно слів.
Торкнеться матір клавіш, і я знаю
Який у неї настрій. Що в душі.
Коли журливо, то рояль зітхає,
А як веселий – в танець поспіши!
І я навчусь. І я колись зіграю
На сцені, у концертному вбранні,
І квіти принесуть мені, я знаю!
А ти , Михайле, віриш в це чи ні?
А ти пісні співатимеш, як тато,
Під цей рояль, під акомпанемент.
Михайло (торкаючись роялю до Лесі):
То треба, Лесю, хист до співів мати,
Ось піаністко, свій тримай букет.
( Михайло виймає з вази на полиці букет засохлих польових квітів і дарує їх Лесі
Раптово в кімнату до дітей входить мати Ольга Петрівна)
Пані Ольга (до дітей):
Ви, діти, тут? А я вас скрізь шукаю,
Вже час для сну, бо завтра день важкий.
Леся( опираючись):
Ні, мамо, ні. Я трішечки пограю,
Не темно ще надворі, навпаки.
Пані Ольга (здивованим голосом до Лесі):
Пограєш завтра, що за витребеньки?
Темніє пізно, літо ж на дворі.
Не слухаєте ви своєї неньки,
Чекаєте вечірньої зорі?
( Пані Ольга відходить до вікна і продовжує задумливо в голос )
До речі, завтра підемо до річки,
Купайло відзначатимуть в селі,
А на Купайла ліс, земля магічні
І обрядові там звучать пісні.
(Переводить з вікна погляд на дітей, бере за руку Лесю і веде до її відпочивальні, Михайлик до своєї кімнати йде самостійно)
Дія 5.
(Кімната Лесі. Охайне ліжечко, шафа , стілець, ікона у кутку. Леся напівсонна розкладає іграшки і книжки по полицях. Входить її мати Ольга)
Пані Ольга( здивовано до Лесі)
Вже ніч на дворі, досить , доню, гратись,
Чекай, тебе до ліжка віднесу
(бере малу на руки і заколисуючи продовжує)
Повзуть від свічки тіні по кімнаті,
То схожі на зайців, то на лису.
Казкові ночі в нашому Поліссі:
Зірки нап’ються з чаш озер води,
І знов злетять, мов горобці на стрісі
У темне небо- лиш поглянь туди:
На чорнім тлі як мерехтять грайливо
Допоки вітер хмари не пригнав.
Розірве небо блискавка і злива
Окропить тих, хто раптом не чекав.
Волинський ліс віддячить нам грибами,
А витязь-Світязь вийде з берегів…
Ти , доню, спи під колискову мами,
То оберіг від зла і ворогів.
(Леся засинає, Ольга кладе її в ліжечко , накриває ковдрою і гладить її по голівці)
Ніхто недобрим оком не насміє
Зурочити дитину золоту...
В своїй душі плекаю я надію:
Ти виростеш, і матимеш мету
Таку висок, як весняне небо,
Таку широку наче океан!
І весь наш світ дізнається про тебе.
Що це? Передчуття? Самообман?
( ходить по Лесиній кімнаті в зажурі, зупиняється, знов дивиться на Лесю, що спить)
Спи, доню, спи ! не слухай свою мати,
Я іноді сама себе боюсь.
Як важко в світ великий відпускати
Своїх дітей. Але я з тим змирюсь.
Аби ж могла по зорях прочитати
Накреслені вам долею шляхи,
Хоч може то і добре, іх не знати,
А крок за кроком йти через роки?
Ми підемо по них всі разом, Лесю,
Навчаючись любові і добра.
(нахиляється і цілує донечку в щічку )
Ти ж міцно спиш, моя мала принцесо,
А значить і мені вже йти пора!
(задуває свічу, виходить з кімнати)
Занавіс
серпень-грудень 2020
ID:
1021310
ТИП: П'єса
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.09.2024 18:25:42
© дата внесення змiн: 01.09.2024 18:27:23
автор: Людмила Васильєва (Лєгостаєва)
Вкажіть причину вашої скарги
|
