Вже не буде нічого: ні пісні, ні мрії, ні слова…
Ти сказав «відпусти», і зірвався з небес зорепад.
В тім безжальнім краю, де сідає зоря пурпурова,
Гаснуть цілі світи… І ніщо не вернеться назад.
Я собі ворожила, бо знала – мені не минеться,
Що так палко душа відгукнулась на спів солов’я.
Дарувала тобі ті квітки, що зростали із серця.
Як молитву святу, промовляла кохане ім’я.
Так багаття палало! Здавалось, ніколи не згасне.
Та тобі не потрібні ні квіти, ні щирість молитв,
Бо ведеш ти своє існування, життя а чи щастя
В дивній клітці обмежень, із тисячі сяючих бритв.
Не поранюся знову. Злітаю до сьомого неба!
Замерзають слова, тихо пада дрібнесенький град
На притихлі будинки, дерева, кущі, і на тебе,
На волосся твоє, що давно посивіло від втрат…
08.06.2024
Пречудовий вірш! 
