І знову я пишу вночі,
Про сонце, хмари та дощі,
Про щось банальне і про все,
Про все, що я пережила.
Можливо, просто треба написати,
Хоч щось, щоб словом не казати,
І простір звуком колисати,
Не треба, краще так мені, повір.
Так, краще розіллюся я чорнилом на папері, на чистій, вже спотвореній, німій душі, туди вкарбую лиш три слова: світило,хмари і дощі.
Німа душа, папір-безмежний простір,
Куди графіт втираю, мов ефір,
Куди ховаю букви, мов в труну,
Бо краще так мені, повір.
Німа душа, така сама як інші,
Але НІМА, ГЛУХА, СЛІПА...
Що сторінками-склепами хоронить вічність, на кладовищі між добра та зла.
А що добро, що зло, що вічність?
А що світило, хмари, дощ?
Це змінна що несе незмінність,
Це постулат одвічних прощ.
ID:
1010399
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.04.2024 18:09:49
© дата внесення змiн: 06.04.2024 18:09:49
автор: Ната Іванова
Вкажіть причину вашої скарги
|
