...їй часто доводилось губити тіло в чужих сорочках
і коли говорила про долю - завжди навхрест пальці.
На шкірі ножем малювала, а потім цілющі примочки
і небо ковтала в пігулках (неначе це кальцій).
Така необхідність не плакати, щоб не втішали,
поламані нігті не зменшують кількість подряпин.
Тепер буде важче - бажань залишилось так мало,
в її механізмі загублено спокій, як клапан.
Усе поступово набридло і дуже втомило-
начхати на тіло,лише б не душею розплата.
Живе, непокоїться, плаче, всміхається мило
і потайки вірить,що вдасться себе врятувати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208991
дата надходження 02.09.2010
дата закладки 18.01.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.06.2011
блукаю руками у твоєму волоссі
ми босі бредемо бозна-куди
до осені рудоволосої
здавалось прийдемо
здаватись?
не хочу! тільки знову не йди!
не потрібно цих прощай і до завтра
до кращих часів дороги не йдуть
ти прокинешся зранку завчасно
й прошепочеш коханий я тут
знову кров застигатиме повільними
рухами і все як завжди іде в нікуди
тілами гарячими будемо слухати звуки
ти казала що зима замела всі сліди
що я вже існую далеко учора
далеко це тільки за мить
ти від мене на кілька
вимірів знову
вимкнемо світло
викинемо душу на вірші
тихо на серці
віч-на-віч
і
вічність
сховалась у ніч
роздягай мене поглядом
ходи за мною по п'ятах
будемо малювати
по п'ятницях велике
серце людей що кохали
будемо казати що
ми не існуємо
будемо думати що
небо під зорями
будемо мовчати
просто мовчати
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259446
дата надходження 13.05.2011
дата закладки 06.06.2011
час зав'язує нас
у вузли
а ти
зав'язуєш мені серце весною
перекрий всі доступні шляхи
бо сьогодні я втрачу свідомість
і біль не залишить
на серці віршів
хтось блукав на
околицях моєї любові
спалив усі домівки
згвалтував жінок
повбивав дітей
наплював брехнею у очі
я звик
все добре
а людинопотібні
істоти
ненаситно пожирають
правдиву брехню
обмінюють совість на гроші
падають у провалля гріхів
вони звикли
все добре
тим часом
Юда втинає червоні
нитки на спітнілих руках
переписує беззмістовне майбутнє
визбирує істину як
крихти черстві на столі
він звик
все добре
незабаром
відчай
відчалить до берегів Антарктиди
як Титанік потоне у пляшці вина
і слово закінчить своє існування
я пишу сп'янілими буквами
вірші на небі
а у вікна заходить світання
час зав'язує нас у вузли
а ти
зав'язуєш мені серце весною
перекрий всі доступні шляхи
бо сьогодні я втрачу свідомість
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255468
дата надходження 22.04.2011
дата закладки 17.05.2011
Сірів вокзал… Тягнувся у повітрі
Тепла останнього солодкий дим.
Чиїсь усмішки, часом недопиті
Кидались в очі, як вогні вітрин.
Ще плакав дощ – вже осінь догорала,
П’яніло небо ароматом днів…
І лиш Вона несміливо стояла
У вихорі сполоханих вітрів…
Стелив туман… Її руде волосся
Розсипав вітер ніжно по плечах,
І непомітно запалила осінь
Блискучий вогник в втомлених очах.
Вже сутеніло… Вряд чи хто помітив
Її самотній сірий силует,
Лиш фарбами осінньої палітри
Писав художник втомлено портрет.
Зганяючи кудись пташині зграї,
Притихла осінь між людьми плелась…
Він малював Її… Я знаю,
Вона Йому прекрасною здалась.
Десятки ліній розбігались стрімко
Й коли раптово щось ішло не так –
Виводив ще раз Він цю саму Жінку,
Захоплено ковтаючи азарт…
Останні потяги тікали вже зухвало,
Соната вітру холодно звучала,
Він малював Її… Лише бувало,
Тягнувсь до склянки із дешевим чаєм…
Лиш олівець тепер міг передати
Солодкий смак емоцій й почуттів,
І на ввесь світ хотілося сказати
Про те, як Він враз Нею захворів…
Він допивав до дна вже насолоду…
А з ним і вулиця змовкала враз…
Штрихи останні ще лягали гордо,
Десятками невидимих прикрас.
Мінялось все… Час за собою вів…
Одна Вона не йшла, стояла…
А Він дививсь в портрет і розумів:
«Чогось йому відверто бракувало»…
З листа чомусь дивилась незнайома,
Неначе чимсь нагадуючи ту,
Що була поряд… Жінку.. Невідому…
Оту, чию Він малював красу…
Іще раз глянув і провів рукою
По сірих намальованих губах,
А потім кинув свій портрет додолу
Із гіркотою осені в очах.
На мить застигло ще розчарування,
Емоцій згусток в темряві повис,
А потім осінь миттю, без прощання
Самотньо побрела собі кудись…
Раптово дощ посипався із неба –
Пора про себе на ввесь світ кричала…
Художник, усміхаючись про себе,
Купив дешевого ще склянку чаю.
А потім щось його штовхнуло сміло
ЇЇ гірким тим чаєм пригостить…
Він підійшов… Розмалювала сірим
Два силуети осінь в одну мить…
Зривався дощ, змиваючи з перону
Уривки фраз, емоцій, почуттів…
Читала осінь по чиїйсь долоні
Мільйони переплетених життів.
Тремтів листок беззахисно під вітром…
Портрет, здавалось, плакати уміє –
Стікали тихо краплі непомітні
По намальованій осінній мрії…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204014
дата надходження 02.08.2010
дата закладки 04.09.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.09.2010