Механічно стираються рядки
вчорашніх зізнань.
Запозичення слів вже не личать
закоханим хлопцям.
Що у відповідь? Знову почулося
слово "прощай"?
Не почулось. Переїлись насичених
пафосом порцій.
Закодовані рухи, приховані
риси облич.
Як побачити в них те єдине,
бездонне кохання?
Плагіат не потрібний. І ти це,
коханий, облиш.
Я дізнаюсь про все, пригорнувшись
до твого мовчання.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240122
дата надходження 10.02.2011
дата закладки 22.02.2011
Автор : Роман Штігер, читає : Ірина Маймур.
Стань на одну ніч повією,
продайся дешевим банкнотам.
Спека в душі, а ти з віалом
стоїш зовсім гола навпроти.
Пристрастю вмиєш усе тіло -
ми шлюб на годину візьмемо.
Наша любов уже закипіла -
ти янгол, а, можливо, демон.
Стань на одну ніч повією,
вкради таємницю цнотливості.
Твоїм вчорашнім повіяло,
а я не взяв її, не стало сміливості.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235911
дата надходження 20.01.2011
дата закладки 22.01.2011
Твої рядки вертали почуття,
Твої думки губились на полиці.
Все, що минуло – то було життя.
Таке глибоке, наче дно криниці…
30.10.10р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219113
дата надходження 30.10.2010
дата закладки 03.11.2010
«хай Коханий мій прийде
до саду Свого,
і нехай споживе
плід найкращий його»(П.Пісн.4:6)
«Утішайся Господом—
і Він виповнить бажання твого серця»
(Пс.36:4)
Своє серце до Бога відкриваю я зрання,
Ніби квітка до сонця й до неба…
У Тобі моя віра, любов, сподівання.
Пригортаюсь в молитві до Тебе!
Ти Творець! Ти Спаситель! Ти Вічний Владика!
Відкриваєш у Слові таке сокровенне:
Ти любив мене, Тату, іще споконвіку…
І Ти прагнув мене. Як це дивно для мене!!!
Ти зробив уже все. Твоє слово: «Здійснилось» —
Розірвало завісу між Тобою мною!!!
Поможи мені чути, щоб від Слова змінитись,
Щоб по-справжньому бути Твоєю дочкою!
Своє серце в молитві відкриваю я зрання…
Де шукаю коштовні оздоби?
Утішаюсь Тобою!!! А в утісі — бажання:
Щоб мій сад мав плоди,
Що Тобі до вподоби!!!
28.09.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215244
дата надходження 10.10.2010
дата закладки 14.10.2010
сьогодні зранку метелики були занадто холодні.
я боялася брати їх в руки, щоб не зламати їхні замерзлі крильця.
я боялася дихати на них, щоб лід раптом не розтанув.
я боялася, що вони можуть полетіти, зірватись у небо,
втекти з моїх рук,
так і не подарувавши мені
першого бабиного літа...
* * *
я заплющувала очі. здавалось,
цей ранковий холод набрав
повні кишені каштанів,
повні черевики дощу,
набрав у пазуху кленового листя.
я кричала йому вслід: "злодій! ловіть злодія!"
але ніхто й не озирнувся, ніхто
й не почув мене.
а холод тікав...
я зайшла у трамвай.
спітнілі вікна важко дихала мені в обличчя,
я намагалась не дивитись нікому в очі,
боялась зустріти гидку відвертість...
страшну байдужість!
і раптом:
"дівчинко, передайте - один осінній".
я виходжу з думок.
"ах, так, звичайно. один осінній, передайте, будь ласка!"
старенька бабуся дивиться на мене з-під лоба:
"який?"
я кажу їй: "один осінній".
вона до мене: "ви з якої ноги встали сьогодні, дівчино?"
а я мовчу...
бо що ж ще мені сказати?
що говорити цим людям?
хіба ж вони чують?
хіба ж вони знають?
* * *
сьогодні зранку метелики геть пожовкли.
я боялася, що вони не злетять,
я боялася, що вони вже не зірвуться в небо,
не втечуть з моїх рук,
щоб знову принести мені
повну корзину дощів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213719
дата надходження 30.09.2010
дата закладки 03.10.2010
Ранок. Гори і високе небо. Осіння прохолодна сутінь ще огортає все навколо. А по стежинці, яка круто підіймається вгору, поволі йде хлопчик. Ще кілька кроків — і відкриється перевал.
Але хлопчина чомусь розвертається й чимдуж біжить назад. Захеканий і розчервонілий, він вривається в хатину з розпачливим вигуком:
— Мамо!!! Я не зможу!!!
Мама пригортає синочка, з любов’ю гладить його по розтріпаній чуприні:
— Ну прохолонь, заспокойся… Давай ми ще раз поговоримо!
— Мамочко! Ну про що говорити?! Хай це буде завтра чи післязавтра—ну яка різниця?
Мама бере сина за руку і виводить на ганок:
— Ні! Ми вже все вирішили і молились про це. Тим більше, що день вибирав ти. Це твоє рішення! — Голос у мами ласкавий, але слова такі тверді.
Хлопчик розгублений і знічений.
— А може… може я просто сьогодні не піду до школи, бо я вже, певне, не встигну…
— Встигнеш! — Мама непохитна. — ми ж встали сьогодні на годину раніше, щоб встигнути!
— Мамочко!!! — сльози котяться, ніби дрібненькі краплинки дощу…
— Ти не любиш мене! Ти не хочеш мене зрозуміти, не хочеш допомогти…
Мама довго мовчить, пригорнувши хлоп’ятко до себе. І він не бачить, як велика сльоза скочується по її щоці, залишаючи павутинку зморшок…
— Рідний мій! Я дуже люблю тебе. І тому так важливо, щоб ти зробив це саме сьогодні. — голос матері ледь тремтить, але кожне слово виважене. — Тобі треба йти. Довірся Богові.
Хлопчик довго дивиться в її очі, повні спокою та любові. Йти не хочеться. Але він знає: маму треба послухатись.
Він знову виходить на стежку, поспішаючи до перевалу.
— Синку, я вірю в тебе! — голос матері бринить у ранковому повітрі, луною перекочуючись між гір.
Ось і перевал. Стежинка кінчається. Над прірвою повис місточок. Через нього хлопчина має перейти. Сам! Він це має зробити сам… Сьогодні!!!
А раніше його проводила мама… Багато-багато разів вона проводила хлопчика цією дорогою через перевал, а потім він спускався у долину, де було селище і школа. І зі школи його зустрічала мама…
Сьогодні він має вперше перейти по місточку сам.
Хлопчик з острахом взявся за поручень і став на дощаний настил. Місточок захитався. Малий перелякано відступив назад. Він вагався.
«Повертатись назад? Але що ж я скажу мамі? Вона таки вірить, що я зможу… Врешті-решт, треба ж таки колись навчитися переходити через цей місточок! Бо хіба буде мене все життя водити мама…»
Враз він згадав. Завжди, перед тим, як ступити на місточок, мама молилася! Вона не просто просила Бога допомогти перейти на той бік. Вона дякувала Богові за все і починала Його хвалити, а потім молитва перетворювалась в пісню, яка линула над прірвою… Мамина рука була міцною і впевненою. Вони легко долали той місточок в будь-яку погоду.
І малий почав говорити до Бога, намагаючись наслідувати маму. Але то була не мамина молитва, а його особиста — прості, щирі слова подяки, прохання, надії…
Хлопчик не зчувся, як ноги самі стали на дощаний настил, а руки взялися за поручень. Крок за кроком… Крок за кроком… Все впевненіше і спокійніше! І от місточок подолано!!!
Величезна радість переповнила дитяче серце! І навіть знайомий краєвид здався йому новим і пречудовим…
А високо в небі кружляв орел. «Хто надію покладає на Бога — полетить, як орел!» — не раз говорила мама. І хлопчик відчув себе орлом!!! Він розкинув руки і, кричачи та підстрибуючи, побіг стежкою в долину…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211064
дата надходження 15.09.2010
дата закладки 15.09.2010
Расстояние… По моему мнению, любовь на расстоянии – еще более сильная любовь. Это достаточно сложно, но возможно. Находиться в ожидании той встречи, того мгновения, когда ты увидишь ее, когда ваши взгляды опять встретятся... это невероятное ощущение. …Но радость, то неописуемое счастье, когда ты слышишь звонок... ее голос, такой теплый и нежный... и не знаешь что сказать… Молчишь, наслаждаешься тишиной… ты слышишь ее дыхание... появляется желание бросить все и примчать сюда, к ней... чтобы опять быть рядом, чтобы почувствовать то, ради чего ты живешь... Любовь… Любовь на расстоянии делает людей сильнее, более выносливыми. Любовь... она все переживет, даже расстояние…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204137
дата надходження 03.08.2010
дата закладки 03.08.2010
Похмура злива креслить штрих-пунктиром
півсонні вікна п'яних хмародерів...
Ти міг би бути ввічливим вампіром
і спрагло пити силу з юних пері.
Ти міг би бути лицарем звитяжним,
котрим гордився б орден тамплієрів...
Та рветься небо з реготом протяжним -
гроза на мідних схилах Кордильєрів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199655
дата надходження 06.07.2010
дата закладки 07.07.2010
кінець червня. запахло чорницями,
вітер з півночі тягне дощі.
за комоду старого полицями
заховала щоденник душі.
щоб не плакало літо за холодом
і щоб тиша ступала одна.
заморила думки свої голодом
і налила у келих вина.
відпочити б...від буднів тривожних,
від постійних із неба "чому?"...
помирав на шляху подорожник,
переміг все ж у собі війну.
підкрадався тремтячими сходами
старий кіт у пташине гніздо...
хоч любили так сильно Бога ми,
забували усе, що було.
кінець червня. а літо надворі
ніжно пестить квітки й спориші.
розкидала думки у просторі,
завойовані кордони душі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197141
дата надходження 22.06.2010
дата закладки 22.06.2010
загубився у чорному плесі безликих ілюзій
дивний князь обезводнених сивих дум
а чи голос віршів а чи спомин забутих прелюдій
навівають в роз'ятрену душу напівживий сум
*
мабуть літо мине швидше аніж весна
гірким щемом простелить дорогу опалому листю
стерта з пам'яті пам'ять що більше тебе нема
князя що полетів у небесну тернисту
*
мить остання мине як минає усе на світі
чорно-білими слайдами спогадів вріжеться в серце
линуть з сонця слова як слова молодих неофітів
наше щастя мине як минає усе нестерпне
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191293
дата надходження 23.05.2010
дата закладки 23.05.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.05.2010
Я вдячна, Боже!!! Ти — Єгова-Іре.
Ти знаєш все. І бачиш Ти усе.
Ти Сам вкладаєш в серце міру віри
І знаєш, хто і як свій хрест несе...
Коли страждаю, Ти зі мною поряд
Любов’ю, словом, подихом Своїм...
Бажаєш, щоб прийшла я на розмову...
«Поклич Мене — тобі Я відповім!!!
І буду Я з тобою у недолі,
Тебе врятую і прославлю Я,
І повнотою днів насичу Я доволі...
Не забувай, Галинко, ти — Моя!!!
Чи ти бажаєш зустрічей зі мною?!!
Чи зустріч ця — лише коротка мить?!!
Вустами наближаєшся, а серце
У вир земний, у марноту летить...
Ти хочеш все устигнути зробити,
Снуєш, як голка, то уверх, то вниз...
Прибрати. Наварити. Послужити...
А Я тобі пораджу: зупинись!!!
Я кличу, щоб прийшла ти відпочити
Й не поспішала у суєтний вир.
Ми разом все устигнемо зробити,
Бо Я — Господь!!! Довірся і повір!!!»
І я стаю тихенько на коліна...
Я вже нікуди більше не біжу...
Як добре, Тату мій, що я — Твоя дитина!!!
Пробачення у Тебе я прошу...
Про все забути і з Тобою злитись—
Моє бажання ніби відкриття—
Тебе знайти, до Тебе притулитись,
Бо Ти — мій подих і моє життя.
22.06.2008 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172990
дата надходження 20.02.2010
дата закладки 07.03.2010