Швидкість... Я навчилась розвивати неймовірну швидкість.
Торкаюсь ногами землі так рідко,що це швидше політ,ніж біг.
Легені розриває...Легені розриває перебір азоту в повітрі...
Перебір азоту і катастрофічна нестача тебе.
Я жадібно вдихаю повітря, не зважаючи на скажений біль.
Вдихаю, істерично сподіваючись відчути в ньому твій запах.
Ти пахнеш сонячним промінням і бузком, а я відчуваю лише
азот і дорожню пилюку... легені розриває... нестача тебе...
Ти пахнеш сонячним промінням,і ти швидший,ніж те саме проміння-
Мені тебе не наздогнати...ніколи не наздогнати,хоч я майже лечу.
Вітер заплутує моє волосся, засипає піском очі, та мені байдуже-
Я без тебе не жива... без тебе я навіть не існую...
Босі ноги раняться об гостру бруківку...раняться до крові.
Я залишаю за собою криваві сліди, але байдуже...
Мені більше нікуди бігти, але спинитись я не можу.
Скоро під ногами закінчиться дорога,а я не можу зупинитись.
Боюсь озирнутись...озирнутись і побачити життя без тебе.
Краще вперед хай навіть без матеріальної опори.
Катастрофічна нестача тебе... це якась майже наркотична залежність.
Ти мій-це викликає ейфорію... здається,що за спиною в мене крила.
Але це просто ілюзія. Така ж ізлюзія,як і все в моєму житті.
Ти реальний? Я вже не знаю відповіді на це запитання.
А ,в принципі, яка різниця?! Ти мій... Скоро прірва.
Скажена швидкість. Останні миті. Спини мене...якщо зможеш)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150820
дата надходження 18.10.2009
дата закладки 03.11.2009
Пишу свій передсмертний останній лист. Кому саме??? Адресат невизначений...Пишу, а в голові ніби розривається тисячі феєрверків, у грудях гарячий біль стискає серце. Але назад дороги вже нема. Все – фініш, фертик, кінець мого нудного існування. Пишу, щоб мене ще раз згадали, сподіваюся незлим словом! Хотілося б зупинитися, відставити ручку, відчинити вікно, і просто вдихнути ковток свіжого повітря, останній ковточок, який би наповнив мене усю зсередини, розлився по всьому тілу...Але ні, я всеодно сижу і пишу...Я невсилі відірватися...
Ну от, ще кілька слів, і все. Мій лист готовий...Сподіваюся вам він видасться не надто нудним, мої любі друзі...
Повільно відкладаю ручку, підхожу до стільця, повільно видряпуюся на нього...накидаю зашморг на шию...стою, здається що все...чого чекати, я вже готова...з усіма попрощалася, ступаю крок, і....
НІ, Я ВСЕ ТАКИ ОСОБИСТО ХОЧУ ПРОЧИТАТИ ВАМ, ЛЮБІ ДРУЗІ, СВІЙ НЕКРОЛОГ, ЗАНАДТО ВІН ВИЙШОВ КРАСИВИЙ ЯК НА МЕНЕ....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153330
дата надходження 03.11.2009
дата закладки 03.11.2009
Знаєте, як класно йти вулицями в чорних окулярах? Ховаючи за ними свої сльози, біль і відчай…Кліпаючи очима, намагаючись зняти весь бруд і фальш, що понападала за день, а може й більше…Силкуючись зловити краплини чистого повітря, але збиваючись з потрібного курсу і розчиняючись у шумі великого міста, яке не любить чужих…
Шукати виходу з тунелів своїх думок, розпутуючи міріади мрій, стикаючись один-на-один зі стіною невідкладних проблем і в безсиллі падаючи додолу, намагаючись їх вирішити. І лише потім розуміючи, що вони не варті були тих прикладених зусиль…Всі ті рожеві мрії, які є у кожного, не варті жертв, які ми приносимо для їх здійснення…Переступати через себе…Боляче…
Ходити в чорних окулярах і справді круто. Можна роздивлятись красиві очі випадкового перехожого, не боячись, що він прийме тебе за навіжену…Нарешті, дивитися на сонце, ловити обличчям його промінчики, які вже не засліплюють очі.
Шукати щастя…Маленького, непримітного, але свого…Такого близького і рідного серцю. Простого, наївного, щирого…Навіщо це мені, якщо нічим особливим воно не вирізняється? Затим, що ми з ним дві половинки одного пазла. Я і моє різнокольорове щастя.
Я завжди намагаюсь зловити у твоїй посмішці промені сонця і повернути їх…А ти все одно ховаєш те, що мені так потрібно…Хочеш мене помучати, пробудити в мені цікавість, і в тебе це таки виходить…
А я йду вулицями міста, ловлю тіні чужих посмішок, подумки уявляю тебе поруч і шикую в рядочок свої неслухняні плани на майбутнє, викликаю на плац своє серце і засуджую його на довічне ув’язнення, а ще роздивляюсь випадкових перехожих, адже знаю…вони цього не помітять, бо я дивлюсь на життя через скло чорних окулярів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=77395
дата надходження 03.06.2008
дата закладки 01.11.2009