с такой душой как у нее,
с такой печалью не цветут.
с великой болью всех времен
на земле долго не живут...
она душу рвет на части,
не жалея ничуть себя.
может, хотела быть счастьем,
но теперь она
уже
ничья...
была для кого-то слабой,
оставаясь сильной внутри.
была иногда из стали,
запрятав хрусталь в груди...
она танцует над костром,
обжигаясь и злясь на себя.
может, хотела быть живой,
но теперь она,
увы,
ничья...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186608
дата надходження 28.04.2010
дата закладки 28.04.2010
_________________________________С.П.
Мы с тобою совсем еще дети на этой земле,
И пускай вырастают в серьезных и умных другие!
Мы по прежнему шепчем секреты душистой траве,
Ищем добрых волшебных зверей в облаках из ванили.
Заплетаем желания в желтого цвета венки,
Отпускаем их в реку, танцуем под дождь до упаду,
А под вечер, болтая ногами, читаем стихи
На засиженной крыше, где звезды немыслимо рядом.
Мы с тобою такие наивные, как и тогда -
Свято верим, что феи из сказки живут между нами,
Каждый день пишем письма кому-то и шлем в никуда,
Ожидая, что ИМЕННО ТОТ их найдет и узнает.
До чего ж умудрились часы наши в беге отстать,
Будто мимо промчалась большая тяжелая Вечность...
И пока эти взрослые рушат свои города
Мы под пение птиц мастерим разноцветный скворечник.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148633
дата надходження 06.10.2009
дата закладки 29.01.2010
Ты пахнешь морем и немного замшей моих перчаток,
Я знаю мало о мире, и меньше - о самом главном,
Они - чужие и ходят тенями в шорохах наших складок
Им не понять, что углы у морей приобретают плавность
Я на плаву, как тот самый скругле́нный угол у моря,
И паруса ложатся под ноги прохожих белым снегом
Они не знают, они постоянно друг с другом спорят
О том, под каким углом завершится падение света
Я пахну дыней и парой серег в берестяной шкатулке
Ты знаешь много о солнце, но больше - о тишиНоях..
Там, где-то за самой границей по краю пеших прогулок,
Находится дверь с ключом от миров, отраженных Луною..
Они всегда у порога мнутся, не в силах поверить в чудо,
А нам не нужно - хватает звезд из глубины колодца, -
Чтоб развернуть это небо от края до края и к югу
Отчалить на паруснике из старой дырявой лодки..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167502
дата надходження 22.01.2010
дата закладки 22.01.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.01.2010
Маленька крапелька печалі -
відбиток тьми на полотні,
що прилетіла наче з далі,
і впала тінню на стіні.
Вона все слідує покірно
за тілом мертвим чи живим,
і плаче гірко та безмірно
зза тих, хто зве її ніким.
Вона жива, хоч є лиш тінню.
Вона - це темний бік душі.
Міст́ить в собі тільки затміння,
і тайність, що живе в вірші.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165926
дата надходження 13.01.2010
дата закладки 13.01.2010
Ты знаешь, Никки, здесь уже не то...
Не так дышать, не так болеть простудой,
Укутываясь в тонкое пальто.
Не так мечтать, не так громить посуду.
Здесь всё в снегу до пятых этажей,
А значит Бог меня опять услышал.
И, кажется, я остаюсь ничьей...
Ведь голоса всё тише... тише... тише...
Здесь не осталось, Никки, ничего -
Лишь желтые огни среди проспекта.
Считаешь их - от ста до одного,
Пока дотлеет в пальцах сигарета.
И так идешь, как-будто наугад,
И набираешь по привычке номер:
- Алло, привет!
- ...
- Ты, что совсем не рад?:( , -
Вдруг вспоминая, что давно всё over.
Да-да! Теперь здесь всё уже не так!
Мне вечерами страшно, грустно, тошно.
И все слова - один большой пустяк.
Я здесь как-будто ложно, понарошку...
Мне этот город давит на виски.
Рвет нервы, будто тоненькие нитки.
Так хочется хотя бы лишь на миг
К истоптанной бульварной серой плитке,
Прижаться, словно к теплому плечу.
Поцеловать снежинки на прощанье.
...И вновь к тебе...
...я скоро прилечу...
Ты только жди, мой сероглазый Каин.
12.01.10
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165846
дата надходження 12.01.2010
дата закладки 13.01.2010
Сміявся день над нашими гріхами,
Сміялась ніч над нашим забуттям.
А ми були звичайними богами,
Що не змирились з вічним каяттям.
Ми танули у хтивості бажання,
Нас не лякав життя переполох,
Ділили лише істинне кохання,
Отримали ж його одне на двох.
Але пройшло життя кудись безслідно,
Клеймо лишивши на старих тілах.
Та все сміялись день і ніч безслівно,
Бо гріх усе ще жив в серцях.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162008
дата надходження 20.12.2009
дата закладки 20.12.2009
Будова Людини Як Тонкої Біо-Енергетичної Сутності:
В широкому розумінні будови людини, вона має п’ять елементів, котрі представленні в ній як в енергетичній так і в матеріальній будові. Ці елементи – це Пустота, Вітер, Вода, Земля, Вогонь.
Пустота (Об’єктивна) – це перш за все енергетичний елемент, в його склад входить центр свідомості, та центр душі. Центр свідомості складається з свідомості та підсвідомості. Центр душі – з душі, серця, та духу. В кожному з цих центрів маються деякі з інших чотирьох елементів.
Свідомість як тонке тіло складається з вітру. Саме завдяки цьому елементу, розум, що знаходиться в свідомості, має можливість виражати думки, наче подув вітру. Вони роблять свіжішою та могутнішою людину. Саме завдяки елементу вітра, в людині, як пориви вітру виникають емоції.
Підсвідомість – це вітер в стані спокою, котрий можна завдяки зусиллям душі та свідомості розворушити.
Душа – являє собою елемент пустоти (суб’єктивної). Саме в цьому тонкому енергетичному тілі закладені частинки всіх інших частин тонкої енергетичної природи людини. Саме вона, і тільки вона здатна керувати всіма іншими складовими тонкої людської природи.
Серце – це вогонь. Всі почуття, що палають в людині це завдяки елементу вогня.
Дух – являє собою елемент землі – зібраний до купи він є просто не пробивним як утрамбована земля. Коли людина слабка – її дух розсіяний, і він є подобою рихлої землі, котру кожен може взяти в свої руки.
Енергія Тіла (яп. „кі”) – являє собою елемент води. Що в своєму істинному, гармонійному стані робить людське тіло міцним та здоровим – завдяки своєму плавному протіканню в меридіанах тіла.
Різні Положення Та Заключення:
Той, хто відчуває в собі душу, ніколи в житті не скаже, що вона могла бути створена не Богом, а кимось, чи чимось іншим.
Сила людини в ньому самому – в його душі, в його серці – в його єстві.
Душа – Жива Розумна Воля.
Розум – результат взаємодії душі та свідомості (на скільки гармонійною є взаємодія душі та свідомості – на стільки й розумним є розум).
Мозок – матеріальна оболонка, в котрій тонкому тілу свідомості комфортно знаходитись й функціонувати. Здійснювати всі дії за контролем людських вчинків.
Атеїзм – ознака системного забруднення людської свідомості.
Творчість – єдиний найбільш чіткий метод художнього розкриття власної душі.
Творчість – гармонійна взаємодія енергій душі та свідомості, результатом якої є художній продукт.
Істина творчість – це духовна та глибоколірична творчість.
Творчість та благодійність – це прояви наявності душі.
Завдання кожної людини – помножити культурні досягнення власної народності, власної нації. Чим багатше, в культурному плані, буде кожен народ – тим багатше буде Світ.
Природа й людина єдині. Їх гармонія є найбільш повною й процвітаючою сутністю Світу.
Мова – обличчя нації.
Культура в цілому – душа та тіло народності.
Почуття – руліве колесо душі людської свідомості.
Почуття, інтуїція, совість – складові душі.
Любов – відвертість серця та душі відносно добра та ідеалу.
Пристрасть в коханні (емоція в почуттях) – тимчасовий, циклічний прояв максимального піднесення почуттів відносно ідеалу серця, в котрому проявляється вся сила кохання.
Пристрасть в коханні – сконцентрований потік почуттів.
Пристрасть поза коханням – сконцентрований потік емоцій без участі душі.
Добро та Любов – основа всього сущого в первозданному природному світі.
Вічне кохання має сенс й тоді, коли воно не взаємне. Бо можливість любити – це один з найсильніших проявів справжньої людської природи.
Кохання (в широкому розумінні) – коріння духовності. Коріння ж кохання – Душа та Серце людини.
Кохання (як енергетична субстанція) – являє собою комплекс тих енергій, котрі є носіями наступних якостей: щирість, чутливість, добро, романтизм…
Магнітизм – підсвідома пристрасть, в котрій «комплекс свідомості» підкорює собі душу таким чином, що стає важко віднайти джерело даного явища.
Замилування (рус. восхищение) – один з проявів відвертості душі, котрий знаходиться в людскому мікрокосмі на рівні з дружбою та коханням.
Справжнє (істине) замилування робить людину чистішою, окриляє й надихає її на Життя та творчий самовираз.
Життя – рух, динаміка, самовдосконалення, самовідкриття.
Людина ніколи не буде егоїстом, якщо вона прагне реалізувати закони своїй душі. Тому що його прагнення спрямовані на досягнення істини, котра взагалі не визнає егоїзму.
Нічого в Світі не може бути розумним, якщо воно не народжено відвертістю душі, в котрій вся сила людської сутності.
Свідомість людини здатна допомогти їй розкрити його душу, але не наповнити порожню субстанцію духовністю. Душа не є порожня.
Самовдосконалення – невпинний процес самовідкриття, а не наповнення ілюзорними знаннями з навколишнього техногенно-системного середовища власної свідомості.
Результат осягнення істини – це наповнення свідомості тими знаннями що являють собою ідентичність з внутрішнім змістом душі.
Джерело розвитку суспільства полягає в культурі єства кожної окремої його одиниці – в широті відкриття власної індивідуальної душі. Чим більш відкрита душа, тим більш раціональне та корисне відкриття здатна зробити людська свідомість.
Здібності людини – це інструмент, яким вона може відкрити в зовнішньому світі вже пізнане в собі – зробити крок до осягнення істини.
Справжня свобода – це не лише можливість вибору, а й можливість волевиявлення сутності душі в цьому виборі.
Реалізм – дзеркало світу в відображені людської свідомості, що спонукає людину до освідомленого буттєвого руху.
Принциповість та постійність – щит від стріл негативу навколишнього світу.
Щастя – відчуття глибинного внутрішнього задоволення, відчуття правильності буття.
Вічність – життя душі.
Карма – хрест який лягає на плечі мікрокосму людини, як результат покари чи нагороди її вищими силами за минулі життя.
Віра – відданість душі до будь-чого, що здатне окриляти людину в його життєвому шляху.
Істина – знання, що закладені в людській душі та в природному світі.
Моральне розкладення – смерть, адже ж людина втрачає можливість власного внутрішнього росту.
Творчість – вираження власного «Я» (розкриття душі), що направлене на прикрашання навколишнього світу.
Культура – мистецтво накопичене віками.
Митець – художник світу.
Традиції – систематизована пам’ять життя поколінь.
Людина по справжньому духовна (моральна), лиш тоді коли, та духовність, що в ній є має постійний максимальний прояв зовні.
Самопізнання – це погляд в середину себе, розкриття своєї духовності й витиснення таким чином всіляких негативів, що існують в твоїй свідомості.
Духовність є міркою матеріальності. Рівень духовності визначає внутрішній зміст матеріальності.
Сила полягає не в розумі і не в тілі. Сила – в душі та серці. Тільки маючи сильну душу та сильне серце можна мати сильний розум та сильне тіло.
Найжахливіший бруд – це бруд в середині себе. Якщо ти станеш чистіше, то й світ стане на краплину чистіше.
Кожен крок в сьогоденні важливий для майбутнього, адже ж колись майбутнє стане сьогоденням.
Контролювати себе в усьому – ось метод роботи над собою – метод самовдосконалення.
Якщо, раптом виходить так, що людина втрачає контакт зі своїм справжнім «Я», то через деякий час вона втрачає батьків, друзів, кохання… - втрачає життя. Тому необхідно завжди контролювати себе й слідкувати за собою, завжди.
Гармонія з природою – основа людського буття. Природа допомагає людині розкрити його душу.
Любов та Свобода – дві людські цінності між якими не повинно існувати протистояння. В істинному житті вони доповнюють один одного.
Буття – результат взаємодії й активності душі та свідомості.
Щоб досягти істини необхідно бути відлюдником в середині мікрокосму свого справжнього «Я».
Швидкість та якість думки залежить від просвітлення (чистоти) свідомості..
Індивідуальна душа – найвищий критерій пізнання світу.
Суть людини – бути Людиною, мета людини – стати Людиною.
Кожен з нас (з людей) повинен пережити в собі революцію – стадію перевтілення людини нинішньої в боголюдину - перевтілення внутрішнього світу людини в його істинний стан.
Бути істинним – означає бути істотнім й гармонійним.
Чим далі людина від істини – тим ближче вона до пекла в самому собі та в навколишньому середовищі.
Людська особистість – не є «Я» людини. Людська особистість – це результат продуктивності його «Я».
Навіть, якщо весь світ буде палати вогнем, людина повинна залишатись людиною. Повинна відчувати своє «Істинне Его».
Негативні емоції при своїм постійнім тривалім накопичині здатні перетворити енергію життя – енергію созідання та творчості на протилежну їй - енергію смерті.
Позитивні емоції, якщо вони підвладні душі, і проявляються в людській свідомості через глибинні відчуття в середині самої душі, здатні лікувати людину – роблять її душу більш відвертою.
Чим здоровішим буде тіло людини, тим більше вона проживе – тим більше в ньому протримається її душа. Чим більше в тілі протримається душа – тим більше власних слідів вона встигне залишити в цьому світі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157569
дата надходження 24.11.2009
дата закладки 25.11.2009
Кто любит умирающие цветы?
Усохшие листья печально к земле склоняются
в предсмертном танце теней,
Красивые дети пустоты,
или люди только ошибаются
называя их именами детей?
Они все собственники
зацикленные на тепле и уюте
следующие фэн_шую на каждом шагу,
их дальние родственники,
живущие в одиночном приюте
вряд ли смогли бы позволить себе такое поведение.
Старушка в переходе пакует сумки,
чтобы завтра подарить счастье
ещё одному незнакомцу,
А я жую карамельку
пинаю с горя листья
и забываю уступать дорогу,
отходя в сторонку...
Все вокруг носят траур...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153237
дата надходження 03.11.2009
дата закладки 03.11.2009
Над туманним кладовищем світив повний місяць. Я стояв перед свіже викопаною чорною могилою. Вона була призначена саме для мене. Хтось ззаду підійшов. Мороз пройшовся моїм тілом. Я не наважувався повернутись. Це був він.
- Ти ж так цього хотів, - пролунав хриплий голос за спиною.
- Так, я зробив свій вибір, - сказав я впевнено.
Міцний удар в спину і сира яма поглинула мене. Повернувшись обличчям до зоряного неба я впився в контури могутньої постаті. Він стояв на краю й спостерігав за мною. Раптом могилу почало засипати холодною землею. Страх оволодів мною від чого тіло судомно затремтіло. Тут роздався сильний удар дзвону. Я прокинувся.
Ніч. В кімнаті була тиша. На столі горіла свічка. Легке світло палахкотіло на подертих стінах. Я лежав обличчям до стіни. Відчуття могильного холоду було присутнє навіть після сну. Раптом душа моя затремтіла вказуючи на кімнату. Я різко повернувся й ледь дух не спустив. За столом сидів він і свердлив мене великими, чорними очима. Я затремтів і відчув як піднявся чуб. Крик рвався на волю, але сильно здавило в горлі. Я ніби душевно хворий притиснувся до стіни тягнучи на себе ковдру. Його бліде обличчя було схоже на маску, а від чорного плаща тягло могильною сирістю. Він повільно підвівся, тихо підійшов і протягнув свою руку. Я ледь не збожеволів. Серце колотило, подих переповнило…
- Ходімо. – сказав він спокійним голосом. Я хотів відповісти, та язик онімів.
- Ходімо, – повторив він, - ти ж так цього хотів.
Я згадав пережите й почав тягнути до нього тремтячу руку, але раптом щось застогнало в мені. Я ніби прокинувся й стрімголов кинувся до дверей. Вони самі переді мною відчинилися. Я ступив за поріг і не відчувши під ногами підлоги, полетів донизу.
Знов кладовище, місяць, туман. Я лежав в могилі на штучних квітах. Мене закопували. Тіло було сковане сильним холодом, тому не міг поворухнутись. Страх ніби проковтнув мене. Я кричав. Крик рвав горло. Ось і голову прикидало. Намагався вдихнути повітря, але наковтався сирої землі. Не міг дихати. Хотілося лише повітря, тільки повітря. Душно, душно…
Я прокинувся в полум’ї страху. Тіло тремтіло, а душа задихалась. За вікном царила ніч. Срібні промені місяця тихо лежали на підлозі й легко освітлювали сонну кімнату. Я з острахом подивився на письмовий стіл. Свічка не горіла, бо її там взагалі й не було. Вставши з ліжка я перевів подих і оглянувся навколо. Все було як завжди: шафа в дальньому кутку, полиці з книгами, торшер біля вікна… Раптом з’явилось відчуття спраги, що примусило мене піти на кухню. Світла вмикати не став, бо було достатньо видно. На столі стояла тарілка з захололою яєчнею та черствим шматком хліба, а поруч недопитий чай. Я жадібно схопив чашку й висушив до останньої краплини. «Чомусь без цукру» - подумав здивовано. Повернувшись в кімнату я підійшов до стола і увімкнув світильник. Серед різних книжок і списаних листків лежала записка. На ній кривими буквами було написано: «рівно о четвертій». Годинник, що висів на стіні, показував четверть на четверту. Я різко кинувся до шафи й витяг звідти білу сорочку з чорним костюмом. Одягнувся, причесався, подивився в дзеркало і помітив, що не вистачає краватки. Кинувся шукати. Немає. Оглянув кімнату й побачив її висячою на торшері. Підійшов, взяв і здивувався: «Чорна?». Почухавши потилицю все ж натягнув на шию й красиво заправив. Годинник показував без п’яти. Часу ще вистачало, тому сів на ліжко чекати. По підлозі шастав досить великих розмірів тарган і зиркав на мене блискучим поглядом. Я простежив за ним доки той не зник в дверях. Потім задзижчала муха. Вона зробила декілька жвавих кругів і сіла на столі. Я вставив в неї байдужий погляд і за мить відчув тремтіння. Воно наростало. «Землетрус», - подумав я оглядаючись навколо. Будинок настільки сильно затремтів, що книги з полиць повалились на підлогу, а згодом і торшер опинився у моїх ніг. Крім цього жахливого явища, почав наростати й страшний тупіт коней. Та за мить все стихло. Я сидів як статуя й не розумів, що коїться. Тут у під’їзді заскрипіли двері і важкі кроки, ніби кентавра, почали підійматись по сходах. Я схвильовано подивився на годинник. До чотирьох залишалось тринадцять секунд. З кожним ударом стрілки, кроки ставали гучнішими, що навіть серце здригалось. «Рівно чотири», - прошепотів я, після чого вдарив гучний дзвін. В мені все похололо, але підвівшись пішов в коридор і відчинив двері. Клубки білого туману увірвались в квартиру. На порозі стояв елегантно одягнений чоловік. Обличчя його було сухим і достатньо блідим, але очі мав голубі з чарівним блиском. Він холодно глянув на мене й неприємно прохрипів:
- Пора!
Я без всяких питань пішов за ним. Спустившись три поверхи донизу ми вийшли на вулицю. Там на нас чекала княжа карета запряжена в шістку вороних коней. Поруч стояв Москвич мого сусіда. Вулиця була пуста. В небі блискотів місяць. Ми підійшли до транспорту. Я звернув увагу на кучера і відчув, як холоне моя кров. Це була якась примара окутана з ніг до голови чорним лахміттям. Тут чоловік схопив мене за шию і пихнув в темний салон. Двері захлопнулись, в повітрі пролунав удар батога і могутня шістка рушила вперед. Земля затремтіла під стальним тупотом копит. Повітря різко змінилось зі свіжого на затхле. Я намацав руками шкіряний диван і зручно вмостився. «Куди я їду», - крутилось в моїй голові. Все ж не витримав. Відсунувши шторку поглянув за вікно. Карета неслась серед туманного, освітленого повним місяцем, кладовища. Земля була всипана похилими хрестами, серед яких, де-не-де, росли сухі, коряві дерева. В небі пролетіла відьма на мітлі, а за нею декілька фосфорних душ. Я відчув, як очі мої збільшились вдвічі, а щелепу потягло донизу. Мороз пройшовся по спині й добряче сіпнув тіло. Було страшно, але не міг не наважитись. Я просунув голову у вікно і подивився вперед дороги. Коні, гордо підіймаючи пишні гриви, стрімголов мчали за вказаним напрямком примари. Перед ними чорною змією тягнулася дорога, де далі зникала в тонкій ковдрі білого туману. Я сів на місце й вирішив чекати. Це було не так вже й довго. Шістка зупинилась. Хтось жваво зіскочив з карети і відчинив двері. Не гаючи часу я виліз з екіпажу. Боязливим поглядом оглянув того ж самого чоловіка, а після і всю місцевість. Він міцно схопив мене за краватку й потягнув за собою. Я не пручався. Проходячи крізь кучера я подивився йому в обличчя, але під капюшоном була лише густа темрява. Потім погляд перевів на коней, що збуджено фиркали й тупцювали на місці. Ми вийшли на широку галявину, перед якою росло велике дерево. На його корявому гіллі висіли різних розмірів дзвони, а підніжжя було всипане людськими черепами. Чоловік вдарив мене ззаду по ногах і я впав на коліна, потім схопив за волосся й притиснув обличчям до холодної землі. Тут я відчув як його рука почала тремтіти. Відкривши очі я побачив, що він теж лежить. Такого страху, яке було на його блідому обличчі, я ніколи не бачив; навіть чув цокотіння зубів. Раптом біля наших голів з’явилось поле чорного плаща. Я теж затремтів відчуваючи, як кров холоне в жилах. Ніхто з нас не наважився навіть очей підняти. Тут над нами пролунав твердий, хриплий голос:
- Харон!
Чоловік аж підскочив на місці, коли почув своє ім’я.
- Так, мій повелителю, - ледь видавив він тремтячим голосом.
- Пішов геть!
Харон відпустив мене і, ніби хробак, поповз назад. В повітрі роздався удар батога. Шістка з дзвінким іржанням помчала десь в сторону. Настала тиша. Було так тихо, що у вухах тиснуло. Раптом його міцна нога стала мені на спину від чого сильний мороз скував тіло. Хриплий голос загримів над головою:
- Я подарую тобі смерть, якщо ти віддаси мені свою душу.
Спочатку я хотів погодитись, та щось сіпнуло мене:
- Моя душа належить одному Богові. Він мені її дав, Він її і забере.
Тут його нога настільки притиснула мене до землі, що аж ребра затріщали. Я щосили стиснув зуби відчуваючи жахливий біль.
- А де ж був Бог, коли кохана тобі зраджувала? Га? Де був Бог, коли на твою творчість плювали? Де був Бог, коли батько помер на твоїх руках…
Мені несила було це чути і я заревів звіриним голосом:
- Замовкни!
Міцна рука схопила мене за волосся й підняла голову. За мить біля мого підборіддя блиснуло лезо важкого меча і гострий край глибоко різнув горло. Терпка кров наповнила мій рот і розлилася по тремтячих устах. Я захрипів. Він швиргнув мене обличчям в землю й за мить вдарив у дзвін. Земля застогнала від сильного тремтіння, вітер засвистів з неймовірною силою, підіймаючи до зір удушливий пил. В моїх очах почало темніти, доки не настала сліпа темрява. Земля заспокоїлась, вітер зник. Я лежав ніби серед якоїсь безодні. Невдовзі почулося гидке шипіння змій. Вони почали лізти мені на ноги, на руки, на спину, а одна підповзла до розрізаного горла і сунувши голову в глибоку рану почала жадібно смоктати теплу кров.
Я знов прокинувся в своєму ліжку, міцно тримаючись за горло. Все нутро в мені вило від страху. Тіло тремтіло. Подушка була мокрою від холодного поту. За вікном царила глуха ніч. На подертих шпалерах мерехтіло світло тоненької свічки. Я повернув голову до стола. Він сидів дивлячись на мене своїми чорними очима. Гіркі сльози потекли по моїх холодних щоках. Він витягнув з-під плаща лист, поклав на стіл і, тихо піднявшись, пішов до дверей. Я провів його заплаканим поглядом не маючи сил підвестися. Вдарив дзвін.
Я прокинувся відчуваючи себе знищеним. Був ранок. Перші промені літнього сонця гріли мої віконні рами. Я встав з ліжка маючи принижене відчуття духу. Голова тріщала по швах, а душа боліла до сліз. Я подивився на стіл, де ніколи не стояла клята свічка, і побачив листа. В мене ледь нерви не здали, але, стримуючи себе, підійшов і прочитав те, що було написано кривим почерком:
«Я повернусь через тридцять три роки».
01.11.09.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153061
дата надходження 02.11.2009
дата закладки 02.11.2009
Темнота наползает с холодом
Надвигает клешни и щупальца.
И потемки булавкой приколоты
К полосе, где начало конца.
Растворяясь во тьме огарками
Замерзают моралью застывшею
Ощущения, бывшие жаркими
И волнения, ставшие бывшими.
Отпустить бы, не вить петелькою
То, что корчится болью хлева.
То, что горем лилось недельками
То, что справа тянуло налево.
Ангел черный, а крылья белые
Мне привиделся с нежным взглядом
«Я счастливой тебя не сделаю
Да и счастья тебе не надо.
Я принес покой- хладнокровие
В безнадежности я освящаю.
Красоту твоего безмолвия
Я с восторгом твоим обвенчаю».
В темноте прорезался лучик
Тонкой нитью почти что мертвой
Но идти по нему все ж лучше
Чем страдать слепотою гордой.
Такой маленький ангел-крошка
Задушить его можно в ладони
Но от слов его легче немножко
Потому что я бед не помню.
И иду я теперь по шелку
Что лежит паутинкою в бездне
Ангел Севера держит иголку
Чтоб зашить на мне все, что треснет.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150011
дата надходження 14.10.2009
дата закладки 14.10.2009
экспериментальное...
Каждую ночь снабженной тоской,- упиваюсь тишиной.
Удар. Еще один.
по две
Паргилина.
Девочка одетая в серебро ненавидит когда называют её по фамилии,
(Просто она давно уже её сама позабыла)
Душевная порнография
Я еще (не) с вами.
Иду по песку, по щебню, по гравию.
(С волосами растрепанными, по берегу ступнями босыми, голову от мыслей сносит полностью.
Не поздно ли?)
Опасно каждый раз наедине – «За нас!»
Опаздывая спросить:
«Вот по ночам, куда уходишь ты в себе, и почему (согласно правилам) – напрасно?»
( И краски яркие, и праздники даже бывали, но в глубИнах чаще там – ямы да обрывы.
Да и потом, такие ощущения ближе к утру – что вот, теперь и надо мною светит нимб )...
Как забывали - так и забыли.
(Стирайте пыль).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148551
дата надходження 06.10.2009
дата закладки 06.10.2009
Возьми меня за руку, как бывало,
И дай разлиться жадному теплу,
Дай рассказать о том, как я устала.
Нам небосвод расстелет покрывало,
И, напряжённо вглядываясь в мглу,
Увидим мы, как утро звёзды крало.
Склонив колени перед алтарём,
Я упиваюсь странною молитвой.
Мы просто тени, что исчезнут днём,
Не выдержав крещения огнём,
Души касаясь самой острой бритвой,
В забвение когда-нибудь уйдём.
Позволь доверить маленький секрет:
Себя хранить тебе я завещаю,
Пусть ты моё видение и бред,
Но у тебя на всё готов ответ.
Ты скажешь: "Не прощаюсь, но прощаю",
Шепнув ещё два слова: "Смерти нет".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=144977
дата надходження 12.09.2009
дата закладки 12.09.2009
Путник шёл по пустынной дороге . справа и слева тянулись унылые поля , давно заброшенные и заросшие бурьяном , сверху давило серое небо , где-то за горизонтом шел поезд .Не было вокруг никого и ничего , только справа от дороги стояло дерево , старое , корявое , с облезлой пыльной кроной .Путник присел под деревом и достал свой скудный обед .
Сверху зашуршало , и на нижнюю ветку уселась Кошка . С крыльями .
-Ты ангел ?-спросил Путник . Он не удивился , ведь в мире случаются и более странные вещи .
-Нет , я просто пролетала мимо-ответила Кошка .- Смотрю , ты сидишь , решила составить компанию .
-Тогда , может быть , ты разделишь со мной обед ?-предложил Путник -правда , у меня только хлеб , сыр и яблоко ...
-Я буду яблоко !-Кошка спорхнула с ветки на землю- Я давно не ела яблок , ещё с тех пор , когда была человеком !
-А ты была человеком ?-удивился Путник.
-Конечно ! И довольно долго . Но потом ...
-А потом ты умерла ...-посочувствовал Путник.
-Нет ! Но ушли куда-то все человеческие страсти , не осталось в сердце ни любви , ни ненависти , ни боли , ни страха ...
-Так это же хорошо !-воскликнул Путник
-Не осталось ни добра , ни зла-продолжила Кошка , хрумкая яблоком - только любопытство осталось , да и того немного .И я стала кошкой .
-Хорошо тебе !-вздохнул Путник .-Летишь , куда хочешь , на своих крыльях , не ведая ни страха , ни боли ...
-Так ведь скучно !-пожаловалась Кошка .-Да и "куда хочешь"- это ооочень относительно . Я мало куда могу долететь - крылья-то слабенькие , да и не очень хочется . Я же кошка - ну какие у меня желания ? Поесть да поспать ...Ну поиграть иногда .
Путник посмотрел на свои стоптанные башмаки , почувствовал , как болят стёртые ноги , подумал , как долго ещё ему идти ...Он был молод , и был лишь в начале пути , но путь этот был так труден , он так устал !А вокруг тянулись только заброшенные поля ,и лишь за горизонтом что-то было , какая-то жизнь .
-Лететь всё равно лучше , чем идти !
-Не скажи .- Кошка доела яблоко и уселась умываться- Сверху на всё смотреть - многое не увидишь .Да и говорю же - далеко-то я не могу улететь ...Слоняюсь тут , среди этой пустоты и заброшенности .А тебе хоть и трудно идти , и ноги твои болят , и мучаешься ты неуверенностью - но ведь дойдёшь рано или поздно . Туда , за горизонт , где города и дороги , где идут поезда и много подобных тебе .Там мир , огромный и интересный , готовый принять тебя . А я - навсегда останусь здесь ...
-Пойдём со мной !-предложил Путник .
-Я не хочу -вздохнула Кошка .
Она взмахнула крылышками и растворилась с бесконечно-сером небе . А Путник поднялся и пошёл - туда , где за линией горизонта был слышен звук идущего поезда ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143856
дата надходження 02.09.2009
дата закладки 02.09.2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.09.2009