Передмова:Спочатку прочитайте частину 1!
...Вона ще раз подивилась на море, в ньому відображалась місячна доріжка, підняла голову, хотіла останній раз подивитись на цей турецький місяць, який був свідком її щастя всі ці 2 тижні...О Боже, Вона ще ніколи такого не бачила, місяць був тонесенький, червоний, немов шрам на серці,який від шаленної болі стікає кров*ю, її дихання прискорилось, серце так закалатало, що його стукіт доходив до головного мозку і пульсував з шаленною швидкістю, з очей рікою линули сльози...Вона закричала...Закричала від тієї болі на душі, її серце розривалося, Вона шукала вихід, але його не бачила,...хоча ні, був лише один спосіб-втеча, але тоді все, її життя закінчено...Вона ще раз подивилась на небо, в море, на свої побиті об гальку на пляжі ноги, і побігла щосили, не озираючись, щоб не стрибнути, побігла до нього, прощатись...Вони довго лежали в номері, на ліжку, Вона плакала...Він пестив її шовкове, каштанове волосся, через 2 години Вона мала летіти, їй було байдуже що з хвилини на хвилину має зайти її тато, вона притулила голову до його серця, відчула в останнє цей стукіт, він був такий хвилюючий, швидкий, підняла голову, подивилась в його чорні очі,в яких побачила сльозу, вона покотилась по його щоці, залишивши блискучий слід...і далі впала в його обійми..їхні тіла та душі злились в одну...губи торкнулись в ніжному поцілунку...пройшла година, Вона заснула в нього на плечі, підняла голову, подивилась на годинник...вже час, пора...почувся стукіт в номер, її серце чуть не зупинилось, Вона почала його будити, прокричала татові, що зараз не може вийти, вийде через 10 хвилин...Вони зіткнулись поглядами, була 4 ранку...останній погляд...поцілунок...дотик...і все кінець, Він пішов...Вона чекала автобус в аеропорт, молила щоб рейс затримали, але не сталось так як хотілось...пройшло майже 4 місяці...Вона таки поїхала...Її життя втратило сенс, батьки не впізнавали свою дочку, вони не знали нічого з її життя...Тримала все в собі, від дзвінка телефону в неї мало не зупинялось серце... Він дзвонив їй, писав, але цього було недостатньо...Вона карала себе за те що тоді не втекла...життя її перетворилось на пекло...Все що було там їй здавалось найпрекраснішим сном в її житті, але вона знала, що колись, далеких 4 місяці назад була щаслива, життєрадісна, з ним...а зараз її тошнило від оточуючих її людей,Вона закинула навчання, і всі 4 місяці плакала, інколи Вона дивувалась, звідки в її організмі береться стільки води...Вона знала, що вже ніколи його не побачить, в голові складала різноманітні історії щастя, якщо б Вона там залишилась, єдине що в неї залишилось- спогади...Вона знала, що довго так не терпітиме...Втече наступного ж року, коли туди полетить, але не в той готель, а на другому кінці загадкової Турції...Але це вже не було важливим, це вже не була перепона, головне пересікти кордон Україна- Туреччина, а все решта дрібниці...Вона таки буде щаслива, з Ним...а зараз Вона не житиме, лише існуватиме, ще 8 місяців, плакатиме, але він чекає на Неї, Вона сильна, Вона все витримає...
P.S.Ця історія про нещасливе кохання, вона вчить кохати та чекати...пам`ятайте: Impossible is Nothing
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=53242
дата надходження 03.01.2008
дата закладки 26.07.2008
Нічний пірс...Вона там стояла...Там була в останнє...Головою це розуміла, а серце цього не сприймало, не вірило, надіялось до останнього...Лунала Whitney Houston: "I will always love You", її улюблена пісня,в неї було таке відчуття ніби автором тексту до цієї пісні була Вона...Ці слова линули з її душі...Дивлячись на це глибоке, темне, Середземне море,хотіла в ньому розтанути, душа просилася, а тіло мов закам*яніло, один лиш крок вперед, і все...але ж ні, все не могло так просто закінчитись...Вона лягла на вологі, теплі дошки пірсу і дивилась на небо, де на диво не було ні одної зірки...дивно в Турції раніше ніколи такого не бувало, але сьогодні навіть небо сумувало, шепотіло :"Залишись...", О Боже як Вона ж цього хотіла, життя б віддала...Її волосся розкидував на різні боки бурхливий вітер, на очах появились сльози...Хвилі зі всієї сили бились об пірс, омивали її босі ноги, вони так і хотіли її забрати до себе...Їй було лишень 15, але в свої 15 Вона відчувала стільки болі, пережила стільки розчарувань, бачила стільки бід та зла, людина в 40,50,60...не бачила та не відчувала стільки скільки Вона... Її тримала лишень її сім*я, навчання...але хоча ні, це її не тримало, була тільки одна причина, водночас така невагома та мізерна, а з другого боку така важлива, вона б вирішила всі її проблеми...цифра в паспорті, О Боже якби можна було з 1992 виправити на 1990, це було так не досяжно, але тоді Вона втекла б від батьків, покинула б все, поїхала б до Нього, до свого Коханого...але житття ж їх так розкидало, він був з іншої країни, іншої віри, з іншими проблемами в житті, Він вже був вільний, йому було 28, був готовий покинути все заради Неї...але ж Вона...Вона не могла...Вона його так кохала, їй було байдуже до всіх причин що їх розділяли...Помирала від кохання, намагалась йому пояснити причини, але на своїй недосконалій англійській їй не вдавалось йому пояснити свої почуття...але хоча Йому було достатньо її погляду..."О Боже за що"- ці слова Вона провертала в голові тисячі, мільйони раз в хвилину...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=53228
дата надходження 03.01.2008
дата закладки 26.07.2008