Не цінували ми й не берегли, своє здоров'я витрачали марно, та думали що завжди буде гарно, спосіб життя не правильний вели! Ми їли й пили з вами все підряд, не одягали шапку на морозі, з температурою всі працювати в змозі, от й маємо із віком результат... Артеріальний тиск у багатьох, то голова болить, то спина, то печінка, не прогнозована в здоров"я поведінка, тож із хворобами по черзі діалог...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036678
дата надходження 31.03.2025
дата закладки 31.03.2025
* * *
На відстані між небом і землею,
На відстані між серцем і вогнем,
Де я була твоєю, лиш твоєю, -
Тепер там прах лежить й не пахне днем.
Там тхне лиш смертю і немає правди.
Там дим усюди солодко-їдкий.
Там в тиші б'ють постійно канонади,
Бо я горіла - ти ж невпинно тлів.
17.02.2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033924
дата надходження 23.02.2025
дата закладки 23.02.2025
Дарує сяйво вересневий полудень,
Корона сонячна ласкає, не пече.
Повалена верба - вороні подіум,
До білого відіпраний дощем.
Ступає гордовито, не тріпочеться!
Співоче птаство подалося до
Країв далеких, а вороні почесті
За те, що буде каркати на дощ.
Куди спішити їй? Ступає повагом,
Зіркова в них із осінню пора!
Теплом розлився вересневий полудень
На подіум, де поступ від бедра.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033922
дата надходження 23.02.2025
дата закладки 23.02.2025
А хто мені́ сказа́ти ма́є пра́во,
Який я ма́ю Львів люби́ти?!
Мі́сто, що ти́хо-ти́хо засина́є,
Невже оце таке байду́жо-си́те?!
Чому́ мені́ це має хто́сь сказа́ти,
Яким для ме́не має бу́ти Льві́в?!
Я бу́ду сам ФАНТАЗУВА́ТИ,
Я мі́сто сам своє́ поба́чити посмі́в …
Не цей благе́нький рестора́нний,
Нічни́м життя́м такий само́тній,
Засму́чений від справ бана́льних,
Що мерехти́ть у мі́сячній безо́дні …
Дворі́в стари́х ледь чу́тне да́внє е́хо,
Обли́ч із ка́меню, що ожива́ють уночі́,
Який водно́час бли́зько і дале́ко …
З конце́ртів йду́ть додому «багачі́» …
У ньо́му му́зика звучи́ть з усі́х сторі́н,
І про́сиш в Ле́бедів ува́ги на хвили́нку:
Я вам вірша́ тихе́нько розпові́м,
Ось тут в тіні́ цього́ буди́нку …
Не бли́ск, не га́мір і не ле́сть крикли́ва,
А ти́хий го́лос, силуе́т столі́ть,
Не ро́зкіш кра́дена, зрадли́ва.
Ви в мі́сто зно́ву му́зику впусті́ть …
[i]Присутня допомога SUNO[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033914
дата надходження 23.02.2025
дата закладки 23.02.2025
Зцідилась одержимість із потоку.
Блаженства жабуринням поросла
Ріка. На дні із мулу світить оком
Стабільність-камбала.
Розмірено скрапають літо й осінь.
Зима не виморожує гріхів.
Весна не будить виром стоголосся
Свідомості надрив.
За розкладом обід, молитва Богу.
За графіком гостини і прання.
Натягує пробудження високе
Фрустрації вбрання.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033915
дата надходження 23.02.2025
дата закладки 23.02.2025
Він штурмовик, ім'я Серьога.
Дали наказ, на нуль прибув,
Це був невдалий день для нього,
Цей день невдалий трохи був.
Стріляй, коли нема патронів,
Коли крихкий бронежилет,
Коли на небі купа дронів,
І ти повинен йти вперед.
І кожна мить немов хвилина,
І кожен вибух в сердце б'є,
І ось нога знаходить міну,
Ще вибух, тиша настає.
Авто приїхало до хати,
Де вибухів ніхто не чув.
Виходить мати зустрічати,
Але не він, а груз прибув.
Він штурмовик, ім'я Серьога,
Короткий напис у стіни,
Це був невдалий день для нього,
Це був останній день війни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033917
дата надходження 23.02.2025
дата закладки 23.02.2025
Природа стала ворогом людини,
Авто на суші, в небі літаки,
Я бачу навкруги одні машини,
І тільки в лісі залишились їжаки.
Всі почуття загорнуті в сигару,
Хвилини щастя, хвилювань роки,
Серед мільярдів не знаходжу пару,
І тільки в лісі залишились їжаки.
Я так хотів відчути все що можна,
Але нажаль виходить навпаки,
Коли десь зліва місце є порожнє,
І тільки в лісі залишились їжаки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033919
дата надходження 23.02.2025
дата закладки 23.02.2025
Нехай святиться Слово рідне
На половіючих жнивах…
Якщо впаде в сльозах, безплідна,
Кровавим каяттям журба,
Якщо заплачуть карі очі
В чужій сім`ї - самотня путь.
Озвіться ж голосом пророчим,
Бо Слово рідне - наша суть.
Не кину долю серед степу,
Волошок золоті поля…
Вклоніться, соняшники, небу
В молитві за моє ім`я.
За імена всіх українців
Ти, брате рідний, помолись,
Бо кров людськая через вінця
Проллється на війні колись...
Проллється за святую землю,
За слово рідне, за село…
Два береги не відокремлю -
Єднає їх старий Дніпро.
Як соловейко нещасливий,
То сад весною не співа.
Неначе мати сива-сива,
Так тужить Мова золота.
Будує ще з часів Тараса
Свідомість українську нам.
Пісень омріяних прикраса,
О, Слово рідне, ти - мій храм!
Олександр Сичов
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033735
дата надходження 21.02.2025
дата закладки 21.02.2025
Шакали ділять ще не вмерлу лань,
Регочуть і знущаються над нею.
Не виправдали "друзі" сподівань,
Не стали лані справжньою сім"єю.
А лань ще намагається спастись,
Хоча на ноги стати вже не в змозі,
Бо до життя зруйновані мости
І смерть чекає жертву на дорозі.
Пораду дам всім "ланям" лиш одну:
Обачно вибирайте друзів нині,
Щоб не втягли вони вас у війну,
Біди не наробили у країні.
А ти, сліпий народе, ніби лань,
Яку шматують воріженьки-гади,
Якщо бажаєш вижити, то Длань
Господню мусиш зараз шанувати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033612
дата надходження 19.02.2025
дата закладки 19.02.2025
Коли тобі п"ятнадцять,ще так багато світла,
і так багато в серці є незвіданих доріг,
твоє тіло, юне,ще , ось-ось,лише розквітло,
й душа, що тільки пізнає суєтний власний гріх...
Ще з легкістю вмирає і воскресає пристрасть,
у зціленні шануючи незайману любов ,
і наївно світиться в очах дитяча хитрість:
в п"ятнадцять, надія може вмерти і родитись знов...
І світ так великий, і печалі ще маленькі,
хоча здається, що це в їх заклав хтось край нещасть,
сльозинка на щоці, без жури,така легенька,
й попереду багато ще помилок і причасть...
Коли тобі вже сорок, багато що прожито,
багато що осмислено і пройдено шляхів,
і бачено вже морок, обірвано і зшито,
ниток життєвих безлічі, щоб щось я зрозумів...
Бо так багато сенсів і мало їх пояснень,
на всенький безмежний Всесвіт в мене одне життя,
і я боюсь надії, що як колись погасне,
то не повернеться більше- полине в забуття ...
Та буде так як буде ,і повз пройдуть всі люди,
яким окреслено було прийти в мої часи,
і хочеться повірити:хтось та й не забуде,
душі моєї веселі і печальні голоси...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033510
дата надходження 18.02.2025
дата закладки 18.02.2025
Коли поміж диму й сажі
побачить він промінь місяця,
то мовчки йому розкаже,
як погляд у неї світиться,
як зміг врятуватись — дивом,
а чи то її молитвами
у день, що гримів зрадливо,
у ніч передерту битвами.
І хай з рани кров хлюпоче,
і ниє плече настирливе,
до серця він тулить очі,
яким обіцяв, що виживе…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033261
дата надходження 15.02.2025
дата закладки 15.02.2025
В мені ще досі голос твій звучить...
В мені ще досі море, шквал і грози...
В мені ще досі світло, тінь і мить...
В мені ще досі віра , що ми схожі.
В мені ще досі доброта й тепло,
В мені ще досі спогади і мрії.
В мені ще досі сонце, що в тобі було...
В мені ще досі кава-чай , надії....
В мені ще досі рук твоїх тепло ...
В мені ще досі очі , що чарують...
В мені ще досі ти один, і як на зло,
Ніхто тебе ніколи не замінить.
© Marmeladka ✍ Таня А.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030746
дата надходження 15.01.2025
дата закладки 09.02.2025
[i](децима)[/i]
Знову рана, знову сльози,
Я чекаю довго потяг,
Мрії хороводи водять,
А в житті - громи і грози,
Вітром горнуть тіло й коси.
Все скінчилось без початку,
Біль залишило на згадку,
Проводжає потяг погляд,
Я не маю щастя поряд,
Знов душі нашию латку.
31.01.2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031951
дата надходження 31.01.2025
дата закладки 09.02.2025
[img]http://mykola.at.ua/_ph/6/687046394.jpg[/img]
[b]«Серпень уже не літо, серпень іще не осінь»[/b]
[color="#1100ff"][i][b]
Серпень – уже не літо,
серпень – іще не осінь
Квітнуть в садочку квіти,
мед ще збирають оси
Ночі приносять холод,
вдень лиш сліди від спеки
В небі прощальне коло
Зроблять ось-ось лелеки
Серпень – іще не осінь,
серпень – уже не літо
В літі ми ще і досі
Хоч чарівниця-осінь
Знову крокує світом
©Микола Карпець (М.К.)
*31.08.17* ID: №748740
[/b][/i][/color]
[url="http://mykola.at.ua/publ/pori_roku/serpen_uzhe_ne_lito_serpen_ishhe_ne_osin/3-1-0-121"]©Сайт авторської поезії М.В.Карпець[/url]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748740
дата надходження 01.09.2017
дата закладки 09.02.2025
Якби промовив бог із хмари:
«Вона твоя – бери навік;
Її краси не згаснуть чари,
Забудь із нею часу лік.
Як добрий пастир для отари,
Для жінки будеш, чоловік!»,
То відповідь була б: «Сатано!
Господь інакше заповів:
Для нагороди ще зарано,
Та й та – самий церковний спів;
Молитва, прощення й страждання,
І гнів, і заздрість, і пиха,
А ще – даремні поривання,
Жахлива смерть, людські змагання
І праця вічна та суха –
Лиш це земне, лиш це від бога,
Все інше – зваблення чортів;
Й тобі надовго неспромога
Змінити те, що не творив.
Лице прекрасне, громи з неба –
Сховати погань ти мастак,
Та я, лукавче, не простак.
Піди; мені цього не треба».
Мовчання мить, аж ось: «Дурак!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031689
дата надходження 27.01.2025
дата закладки 02.02.2025
* * *
Не відкладай на потім це життя,
Не відкладай усі розмови й вчинки.
Не відкладай на потім почуття -
Життя ж немає жодної зупинки.
Не відкладай на потім тих людей,
Які тебе цінують й щиро люблять,
Котрі з любов'ю горнуть до грудей
Й позаочі між іншими не судять.
1.02.25.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032097
дата надходження 02.02.2025
дата закладки 02.02.2025
Початок літа… чиста блакить. Яскраві, теплі сонячні промені злегка пестять, гріють землю. Довкола зелено, квітучо, дивовижно красиво.
Вдалині ліс…Ольга йшла з маленьким бідоном у руці. Кажуть вже є малина, то чому й не сходити?! Піднятий настрій, під ніс гундосить, то одну, то іншу мелодію з популярних пісень. За плечима село, розбита дорога, деінде з калюжами зеленої води. По обіч неї густо розстелений спориш, подорожник, полин, де - не –де пекуча кропива, жовтець. Ближче до лісу височать стебла, ще не розквітлих лопухів, ховаючись за ними, квітнуть дзвіночки, медунка, фіалки. А далі дорога, немов під охороною листкових дерев, в’ється вглиб лісу. Від неї по різні боки стежини. Видно, що тут уже хтось проходив, але по траві все ж лишилися роси. Де падав промінь сонця, роси помітно виграють, іскрять, переливаються веселкою. А там, де падає тінь, по рідшій траві та по чорній землі, в різні боки, жваво повзають мурахи.
Біля високої сосни, знайома стежка, далі старий кущ шипшини, ніби попереджав, що за ним хащі. Іще з дитинства, вона сюди приходила з мамою, як йти трохи вправо, вже й малинник. Ото насолода, уста, щічки і навіть лоб, не кажучи про руки, все було в малиновому, смачному соку. Обожнювала його, примружить очі, жменями ягоди пхає в рот, від задоволення, аж прицмокує. Тут, вже відразу кружляють бджоли, оси, вона від них пурхає метеликом і кричить,,
-Мамо, мамо і чого вони на мене напали?!Що їм малини жалко?!
То був не сон, а приємне, солодке, незабутнє дитинство, таке ж, як мамина ніжність, тепло і любов. Нині їй дев’ятнадцять років, це час квітучої молодості, мрій і надій, приємних відчуттів кохання.
Робота в селі важка, як не в полі, то на короварні, але далі вчитися не мала настрою. Можливо,хтось би та й спитав - чому? Напевно їй було достатньо материнської підтримки. Вона її навчила робити викрійки на чоловічий та жіночий одяг, шити на ніжній швейній машинці.
-Мабуть Бог нагородив умілістю, - не раз всміхаючись, казала мати. Батько ж працював на тракторі, робота хоч і важка та завжди свіжа копійка, колись він так казав. Та, на жаль, два роки назад, він ремонтував свого ( коня), той несподівано рушив на нього. Ось так вони залишилися вдвох з мамою.Та підтримкою для них, став хлопець із сусіднього села. Микола працював водієм на бортовій, грузовій машині. На два роки старший за Олю, такий же красень кароокий, чорнявий, як і вона. Одного разу, він зупинився біля криниці їхнього обійстя, заправити машину водою. Так і познайомилися. Хоча в селі завжди робота є та час для побачень знаходився. Їх зустрічі, як теплий весняний подих, як цвіт бузку, сповнений натхненням до життя.
Нарешті здалеку, вона почула чиїсь голоси.
-О, тут вже хтось є- тихо про себе. Перед нею кущі малини, сяючі від сонця ягоди, ніби запрошували - ось візьми, відчуй мій смак. Не гаючи часу, умілі руки робили свою справу. Хоч інколи і відправляла ягоди в рот та п’ятилітровий бідончик, був швидко наповнений. Це їй так здавалося швидко, але ж час не стояв на місці. Поглянула на телефон - тринадцята, саме в цей час мав під’їхати Микола.
Мабуть правду кажуть, що закохані серця і на відстані мають зв’язок. За мить, Оля почула сигнал машини, поспішає до дороги. Усміхнений, щасливий, він чекав її біля сосни,
-Ну, як успіхи, сонце моє?!
-Ти ж приїхав і це основне!- вона в долоні тримала кілька малин,
-Ось пригощайся, посмакуй!
Немов дитя, він устами захоплює по одній малині і кожного разу зазирає в її ніжні з блиском, теплі очі. Миттєвий поцілунок у долоню, потягнув до себе,
-Ходи сюди, твої вуста солодші за ягоди!
Той поцілунок, ніби мед, зібраний з її вуст. Гучні стуки сердець, у судинах закипає кров. Спинитись важко, прошепотів,
-Ти підеш за мене?
Він продовжує цілувати обличчя, шию. Відчуття радості, переповнює серця. Ласка п’янить, мов захмелілі. Вже, підхопив її на руки, йшов до машини,
-Поїхали, почекай тільки повернуся, бідончик заберу.
Згодом сватання… весілля. Час швидко плине, в сім’ї порозуміння, підтримка один одного.
Через три роки, онкологія забрала її маму. Життя, мов течія річки, але ж не повноводна, Бог не дає дитя.
-А хіба ж то сім’я, коли нема дитини - часто говорила його мати, коли він навідувався до своїх батьків.
Минуло п’ять років. В лікарні, вони декілька раз здавали аналізи.
Висновки втішали, але лише мрії та надії зігрівали серця.
Одного літнього дня…ще сонце не випило роси, удвох йшли до лісу.
Ясне сонце, блакитне небо, легкий вітерець, веселий щебет соловейка, політ метеликів, бджіл і комах – все пророчило про гарний день. Його рука лежить на її плечі, час від часу, пальці торкаються шиї. Хитрий погляд, підморгнув,
-Може відпочинемо, я взяв ряднину, послухаємо соловейка.,Можливо тут, цього разу на природі, в нас, щось получиться.
Вона розуміла його настрій, бажання, все ж звільнившись від руки, інтригуюче,
-Любий! Спочатку малиною насолоджуйся, а вже потім мною.
Як миша, шмигнула в сторону стежки. Лише за пару кроків, в стороні, за кущем шипшини, вдвох почули дивні звуки, насторожились. Неподалік пхикала чиясь дитина. Здивовано зазирнули один на одного.
-Чи це в мене від думок, чи й справді я щось чую,чи вже галюцинації?
-Ні-ні,-заперечив він і продовжив, Ніби дитина пхикає, може загубилася?
Поміж двох молоденьких ясенів, на рудому старому простирадлі сиділа темноволоса дівчинка. Її обличчя замурзане малиною та багнюкою, синеньк,і насторожуючі, повні сліз оченята, дивилися на них.
-Мама… мама, - дівчинка тянула руки в іншу сторону.
Обоє у подиві, переглянулися, він взяв її на руки,
-Ми зараз пошукаємо твою маму, не плач маленька!
-Ой, подивись, у руці бубличок тримає,- сказала Ольга.
Вони вдвох довго гукали, намагалися привернути увагу. Але від крику, то зблизька, то десь подалі, лише ввись здіймалися налякані птахи.
Дівчинка, кліпаючи оченятами, а з жадібністю пила напій із сухофруктів, який, на всяк випадок, взяли із собою разом з бутербродами. Але ковбасу та сир не наважилися дати, адже дитина могла бути алергіком. Та й для такої їжі, ще замала. За кілька хвилин, у обіймах Олі, дівчинка міцно спала, а Микола збирав малину. Він відчував незрозуміле хвилювання за дівчинку, думав про відповідальність. При кожному русі руки гризла думка - А може… це нам доля вирішила зробити подарунок.
В будинку дільничного, вже написана заява про знаходження дитини.
-Сьогодні вже пізно їхати, нехай у вас переночує. А завтра, я відвезу її в поліцейський відділок містечка. Подивиться лікар, хоч приблизно скаже рік їй чи два. Дадуть запрос у область, як треба, то й по всій Україні. Думаю ми знайдемо її батьків, - пояснив дільничний.
Спілкуючись з батьками, Микола поділився новиною про дівчинку. Мати ж схвильовано,тремтячим голосом сказала,
-Це напевно циганська дитина. У нас за річкою, три ночі підряд табір гуляв. Гучна музика і запах вогнища, по всій окрузі було відчутно.
Почувши розмову, дружина заперечила,
-Та яка там циганська, очі сині, як волошки, шкіра світла, як у нас.Хіба може вкрали у когось та згодом вирішили залишити.
Після купеля дівчинка, міцно спала на дивані. Сусіди мали двох дошкільнят, почувши таку новину, принесли деякий одяг.
За вікном тиха ніч.. Світило ніби заглядає до н их,, збуджує до думок.
- Яке ж її ім’я, хоча б нам це дізнатися, шепотів Микола..
-Знаєш, коли я її купала, то вже стільки імен назвала, вона більше всього реагувала на ім’я Маринка та Даринка,- позирнула на нього і продовжила,
-Бідне дитя. У мене в голові не вкладається, як це залишити дитину, свою рідну кровинку?
Аж під ранок, обійнявши дружину, Микола запропонував,
-А давай ми її собі заберемо!
-Як це заберемо? А ти розумієш, яка це відповідальність. Їй напевно трохи більше року, як захворіє, не одну ніч прийдеться недоспати. Бачу, в твоїй душі вже немає віри й надії, що ми спроможні мати свою дитину?
-От ми і будемо її виховувати,як свою. Я думаю, від нас Бог не відвернеться. Вона підросте, як всі кажуть, буде нянька, а потім і лялька.
Тож вирішуй, нам з тобою варто поїхати з дільничним, що скажеш?
Ольга мовчить, ледь стримує сльози, долонями закрила обличчя. А що вона скаже, коли серце рветься на частини, як зробити, щоб було краще.
Батьки дівчинки так і не знайшлися. Майже пів року тягнулася паперова волокита на удочеріння. Даринка підростала жвавою, досить сміливою та кмітливою. Її шовкове, злегка кучеряве волосся, було дуже схожим на волосся Миколи, на фото в дитинстві. Не раз вкладаючи її спати, він гладив по голові з думкою, що все ж, їх таки щось поєднує. Хоч оченята й синенькі, але ж чорнява, ми ніби рідні.
Минуло три роки… як і кожного року, сім’я ходила в ліс по малину.
У неділю погода сприяла прогулянці. Микола і Ольга наповнювали кошики малиною. А Даринка, вже досить замурзана, все, ще з кошиків брала малини, всміхалася і клала їх собі в рот.
Ольга, хмуро насупивши брови, не раз її попереджала,
- Вибирай стиглі, не порчені. Та може вже й досить, он щічки, як пашать, дивися не об’їшся,, а то живіт болітиме!
-Мамо, малинка ж вітамінна,того й пашать щічки.Не турбуйся вона чиста чиста і така смачна, солоденька. Ну я іще трішки, ну кілька штучок, ну будь ласка,- хитро позираючи, благаючим тоном, відповідає донька.
Настав час збиратися йти додому… задзвонив телефон Ольги. Їй повідомили, що треба терміново приїхати до свекрухи, помер батько Миколи. Знервовано,долонею підхопила кілька малин, кинула в рот, ніби хотіла задобрити душу, щоб не заплакати. Вмить скривилася, по щоках текли сльози. Даринка кинулася до неї,
-Мамо, що малина не добра попалася? Чого ти плачеш?
-Тихо доню, тихо! Не звертай уваги, так- так - трішки кислувата.
-А в мене, ось у кишені, є м’ятна цукерка, візьми, вона пахне і солодка,
- дістала й подала їй.
Ольга швидко, поправила волосся, стерла сльози, крикнула,
-Колю! Чуєш! Виходь уже, з тієї малини.
І вже тихіше,
Цій малині, ще ж треба лад дати.
Потім знову гучніше,
- Досить, пішли додому! Доганяй нас!
Тільки вдома, Ольга розповіла чоловіку про дзвінок.
Відразу ж почали готуватися до від’їзду, в багажник автівки, яку придбали недавно, складали деякі речі. В них попереду важкі дні.
Минув рік, свекруха продала будинок, переїхала жити до них. А, ще через рік, Микола і Ольга купили будинок у містечку. Він працював водієм на консервному заводі. Даринка пішла в школу. А Ольга влаштувалася в міську лікарню санітаркою. Свекруха ж, не захотіла змінювати свого життя, залишилася в селі. Клопоталася,
-І вам буде легше, тут овочі, он яблука в садку, а в лісі малинник. Я не маю здоров’я йти, то ж будемо на машині, як пани їздити по ягоди ,а восени по гриби.
Після Нового року… лютий місяць багатьом порушив плани, припідніс небажаний подарунок, росія вторглася на територію України. Миколі прийшла повістка з’явитися в ТЦК.
Важкі проводи, на душі смуток, плач, розчарування. Микола обіймав дружину,
-У нас є доня, треба йти захищати землю, зберегти волю.
Дівчинка тулилася до них,
-Мамо, мамо не плач, тато повернеться. От побачиш!
Він присів біля неї,
-Сонце моє, ти в нас така розумниця, бережи маму, бабусю. Війна далеко від нашого містечка. Все буде добре, думаю це ненадовго.
-Тату, ти ж мені подзвониш. Не затримуйся там надовго, ми ж поїдемо в село по малину?
У очах смуток, він намагався стримати непрохані сльози,
-А якже, обов’язково поїдемо по малину, а восени і по опеньки, ти вже знаєш їстівні гриби. Гарно навчайся, слухайся маму.
А час минав…Микола дзвонив все рідше і рідше. Хвилювання ятрило серце й душу.Ольга з донькою, вечорами дивилися телевізор, цікавилися новинами на фронті.
Навесні, кожні вихідні Ольга з донькою, автівкою їздили в село. Їй довелося пройти курси, мала посвідчення водія. Свекруха наполягла, щоб на літніх канікулах Даринка була поруч з нею.
Минали тижні… привітний, сонячний день. Біля обійстя зупинилася автівка…на зустріч вибігла донька,
-Мамо, ти знову приїхала сама? Коли ж тато приїде. Він же,дивився мені в очі і обіцяв, що з нами поїде в ліс. Зателефонуй, хай вже їде, бо малина присохне, осиплеться.
З будинку вийшла свекруха,
-Слава Богу, приїхала. Давно говорила з Миколою?
Запала тиша… обійнявшись, заплакали. Дарина, своє обличчя закрила долонями. В її очах тремтіли сльози, про себе тихо прошепотіла,
-Не поїду по малину, вона вся буде кисла. Я вірю тато приїде і ми всі разом, як колись смакуватимемо солодкі ягоди.
Минув рік… автівка під’їхала до лісу. За кермом сиділа Ольга. Микола, ледь притримуючи, замотану чорною пов’язкою по лікоть руку, намагався вилізти з автівки. Біля відчиненої дверці, вже стояла Дарина,
-Тату, я допоможу, не поспішай! Ти відпочиватимеш на ряднині, а ми з мамою будемо збирати ягоди. Тепер, вона нехай більше їсть малини!
Ледь примруживши очі, косо зиркнула, всміхнулася й продовжила,
- Бабуся казала, для братика, якого вона носить під серцем - це дуже корисно.
-Так донечко, корисно, бабуся все знає. А ти така хитренька, як лисичка, все чуєш, най би щось пропустила, так ні.
Хотів продовжити - Мабуть вже все село знає - та передумав. За мить голосно продовжив,
- Ану, краще принеси мені малинки, хай я з твоїх теплих долоньок відчую її смак. Нехай надалі і наше життя, буде таким же солодким, як ці, пахучі, із сонячним блиском ягоди.
2024р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032098
дата надходження 02.02.2025
дата закладки 02.02.2025
Наповнює серце сніг лютого - злива,
Душа від страждань очманіла, вразлива.
З-за обрію краплі лютують, химери, потвори,
Слова посивіли, і вплітаються в твори.
Скалічено людство, закони - примари,
В'язниця - війна, із крові всі хмари,
Кордони закрили бездушні примати...
Стріляйте в мішені вірші автомати.
Двобій правди й кривди, та попри цензури,
Без жовтої преси, літератури...
Навіщо країні олігархи, тирани?!
Людожерам в'язниці потрібні барани.
Податки все вище, лютують потвори,
Тариф на життя? Програми підкори...
Наповнюють душі в вишиванках майдани,
Чманіє земля, голосить,- знімайте кайдани!
Країна - ресурс. Де нелюди, люди?!
Всивіла земля, невже люди потвори?
Закляття? Всі лицеміри, продажні Іуди?!
Зламають паркани вогні, що не знають підкори...
Громада - багаття, безкінечна свобода,
Домовитись можна, і з Богом, і з чортом...
Не скінчаться війни, де лютує незгода
За круглим столом з серебра, дискомфорту.
#2024
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032004
дата надходження 01.02.2025
дата закладки 02.02.2025
Знесеться слово вище від ножа.
Знесеться сила вище від безглуздя.
Де йде межа, де тріскає межа,
там пирскає над прірвою мотуззя.
І голі блазні сходять з-під застав,
і голизна їх, наче темна тризна,
де вже нема неявлених вистав,
а лиш кривава, змучена вітчизна.
Де сотні круків небо розпрягли
і сотні ярм упало над ярами,
аби на завтра вістрями хули
за край межі ударило громами.
Аби назавтра стяги вознеслись
і шибениць не можна зрахувати
для тих, що сили волі відреклись
і подались у згиджені пилати.
Таке життя, ілюзія, межа...
Такі меди і знуджені гіркоти,
де слово мітить дужче від ножа,
являє - хто ти!
15.01.25 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031928
дата надходження 31.01.2025
дата закладки 31.01.2025
Моя зима - це не погода,
Це брак родинного тепла,
У хакі вдягнена «свобода»,
Руїни власного житла.
Моя зима - це не сезонне,
А специфічний часоплин.
Це ночі звично вже безсонні
І дні безрадісних новин.
Моя зима - це звук гарматний,
Дзижчання дронів в голові.
Це часом відчай, безпорадність,
Коли навколо все в крові.
Оця зима давно триває
І скільки буде ще вона?
Кінця і краю їй немає.
Моя зима… Вона ж - війна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031749
дата надходження 28.01.2025
дата закладки 28.01.2025
Невідомий без снігу, без люті,
Тихий Лютий, як пляма ганьби,
Наче моко без кави по суті ,
Вогкий прояв важкої доби! -
Де ж з рослин фантастичних гербарій!?
Де причини тривимірний дзвін!?
І чому мажордом Януарій
Не очолив легатів загін?
Не чекаєш лелек вже. ні чапель,
Ні амура невидимих стріл,
Так допоки між сохнучих крапель
Спіритичний нам мацати стіл?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031750
дата надходження 28.01.2025
дата закладки 28.01.2025
Зима оновлює природу неповторну.
Відбілює розгублені думки.
І одяга в кришталь берізку сонну,
Де грались у кохання я і ти.
А ці сніжинки напрочуд чудові
Плели мереживо химерної краси.
І візерунки - витвори ранкові
Притрушували мрії і ліси.
Ми зачаровані стояли ніби в казці,
Де кришталеві падали зірки.
І так хотілось з ними в цьому вальсі
Кружляти разом тільки я і ти.
Кружляли. Падали в перину цю пухову.
Ловили, сміючись, вечірніи зорепад.
Сніжинки підглядали знову и знову
У наші очі, губи наугад.
А ми губами тими їх ловили,
І подихом кохання берегли.
І вже краплинкою в світи пустили,
Де так щасливі були я і ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031751
дата надходження 28.01.2025
дата закладки 28.01.2025
А в найбільшу розпуку я шукаю обману
Легкого обману своєї душі
Щоб відчувала сердешна, розорена рана
Хоч краплю чогось, що квітло в мені
А в найбільшій розпуці, суцільні питання
І погляд горить, мов пекельний вогонь
Його не загасить ні щире благання
Ні холод твоїх, враз зчужілих долонь
У найбільшій розпуці слова мов крижини
Вдаряються гулко в зашкарубле життя
Летять обломками, розрізаючи тіні...
Розрізаючи тіні, мого каяття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029082
дата надходження 22.12.2024
дата закладки 28.01.2025
чорне, червоне, ще чорне... і знов кармін
серце ж шукає спрагло аквамарину
з відчаєм б‘ється і хоче барвистих змін -
неба і моря, інше - уже вторинне
сонце і воля, перегуки райських птиць
шорстко-солоний шепіт порожніх мушель
щоб розчинитись, розтанути, вознестись
і накупати в щасті буремну душу
чорне, червоне... пекучий контрастний душ
та не змиває срібна вода мурашок
в злив - тільки час під краплистий врочистий туш
знову червоно-чорне на смугу старше
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865249
дата надходження 18.02.2020
дата закладки 28.01.2025
* * *
Так холодно... Так холодно мені!..
Мороз бездушно обпікає груди.
О, як хотілось знов тебе в собі!
Але змовчу, бо ж будуть пересуди.
Так холодно... Так холодно мені!..
Візьми за руку, і ти теж відчуєш,
Які в душі замети крижані,
Коли любов мою вбиваєш. Чуєш?!.
Так холодно... Так холодно мені!..
Хворію ще тобою і страждаю!..
Уже стомилась я лічити дні,
В яких серденько спокою не знає.
©Feelings and Emotions
24.01.-25.01.
2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031649
дата надходження 27.01.2025
дата закладки 28.01.2025
ЦЕЙ СВІТ
Цей світ складається зі слів,
Бездумно кинутих на вітер.
Похмурих днів, холодних злив,
Друкованих безликих літер.
Цей світ складається з людей,
Які живуть лише для себе.
А душу, вирвану з грудей
Хтось пожаліє тільки з Неба.
Цей світ складається з хвилин,
Що тчуть на саван схожий килим.
В біді насправді ти один,
Ніхто нікому тут не винен.
Цей світ складається з журби,
Байдужості та невтручання.
І надскладної боротьби
За незрадливість і кохання.
Куди дорога привела?
Я плачу та не знаю й досі.
Ці сльози - крапельки тепла,
А світ складається з морозів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031716
дата надходження 28.01.2025
дата закладки 28.01.2025
[i]Непідступній сниться підступ...
[/i]
Вона полюбила завідома змиті руїни,
Обпечені ртуттю і надто самотні міста.
Вона змалювала до болю щасливі картини,
Де ніч проростає, надійна і зимно-пуста.
Вона полюбила байдуже до вічного диво,
Зронила пустелі, що їх дарувала весна.
Сузір'я спокути її зруйнувало безвинно.
Тепер - надокучлива... Ллється сумна висота...
Вона проростала, мов пісня в забуті тенета,
Впивалась отрутою, наче медова жага.
Її не пізнати: занадто розкута вендета,
Лише б зрозуміти - де сяє її темнота...
14.01.2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031593
дата надходження 26.01.2025
дата закладки 26.01.2025
[i]Забудь незабутнє...
[/i]
Забудь мої очі, як я забувала світанки,
Де ми прокидались на битому дотиком склі.
Забудь мої вірші, що їх відпускала в початки
НЕ нашого літа, на чисто-земнім полотні.
Забудь моє серце, що все оберемно ховало,
Ти в ньому - незнане, бо спалено дико-чуже.
Бо зорано вічне, яке самовито стікало
З горнятка довіри, мов стигле й забуте кліше.
Забудь мої руки, які не могли обіймати,
І збиті тенета, які обплітали жагу...
Ти й досі гадаєш, що можеш безсило втікати,
Та я не сховаюсь. Дивися - усе ще стою...
18.01.2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031594
дата надходження 26.01.2025
дата закладки 26.01.2025
У траверсі буднів вже втратились сенси,
І барви геть скльовані гра́ками…
Ти, Той, чиє Слово народжує Всесвіт,
Невже не зарадиш сла́бкому?
Нечасто звала, не мозолила всує
Твій образ, скрізь світлом просякнутий.
Невже Ти насправді ніко́го не чуєш?
Мовчить. Небу б тільки плакати.
І плачуть дома, і гілки на деревах,
Як діти, що стомлені стра́хами,
І сива трава, і щілини на цеглах,
І кроки, мов в кришку цвяхами.
Аж раптом під ноги дитячий малюнок -
Чверть сонця з весняними маками
І крейдою надпис: "Я тебе лю́блю."
Невже?
Я не вірю…
Дякую!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031506
дата надходження 25.01.2025
дата закладки 26.01.2025
Тривожний день переступив поріг,
за ним пливе у ніч тягуча тýга...
Не кожен буде вірним тобі другом,
не кожен наштрикнė тебе на ріг.
Не всякому доступна глибинá,
і мілина не кожному по духу.
Один — не сміє скривдити і муху,
а кимось верховодить сатана.
Пристане перший, другий — відійде,
хтось надихне, противний — розчарує.
Один відніме, інший — подарує,
і після ночі знову зблисне день.
Хай серце не залякує пітьма.
Бува — і днина обморозить душу.
Шукає спраглий воду, мокрий — сушу,
та сонце сходить понад усіма.
Не поспішай розводити мости,
увагу марнувати на дрібниці,
а зазирни на мить в свої зіниці —
і ти побачиш: всюди — тільки ти.
© Ірина Білінська
24.01.2025
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031464
дата надходження 24.01.2025
дата закладки 26.01.2025
[i]коментар на твір Котигорошка http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893446 [/i]
[i] хм... цікаво - а демі, здається, - лиш префікс
половинний, частковий - не те, але ще і не се
хоча... може, то все-таки спільне у злагоді й стресі
в міжсезоння весни спілу зрілість осінню несе...[/i]
осінь. спека минула. холодні тумани
просочились крізь землю і висять рядном
задрімала і пристрасть в любовнім дурмані
опустилися тіні з поверхні на дно
голу плоть розігріту покрили мурашки
піт гарячий розтанув, повітря бринить
від напруги. а нам так не хочеться - страшно
враз розплющити очі й сховатись умить
в міжсезоння... коли вже жадане минулось
коли вистигло літо й зими ще нема
коли дзеркала гладь вкрило матовим мулом
і так прикро, хоч знаємо - все недарма
що за днем буде ще, будуть ночі гарячі
неповторне повториться іншим, новим
буде все вчергове, як уперше одначе -
жар від слова «люблю» і прощення провин...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893608
дата надходження 01.11.2020
дата закладки 26.01.2025
Диви, полонені! Аллах милосердний?
Якби ви не встигли, хто жив би до ранку?
А Бог християн наш: «Будь, – каже, – смиренний».
Яке каяття їм? (Цей погляд нестерпний!)
Та гроші є гроші! Яку маєш ставку?
Ці титули мають, із шовку шпалери.
За скільки віддав би? До Кафи далеко.
Ледачі! Куди їм тягнути галери?
Оці – білоручки: чорнила, папери!
Навіщо вам треба? (І крук ближче клека!)
Братам во Христі – нам віддай дорогеньких.
(І де б не бував я – село чи містечко…)
Віддай, іновірцю, старих, молоденьких.
Ми їжі дамо їм. Страв маєм… гостреньких…
(У скронях одне лиш кричить – Берестечко!)
27 грудня 2024 року
«Ви повідомляли, що приймаєте наш протекторат … ви шукаєте допомоги й підданства, ми це даруємо» (З грамоти 1651 року Мехмета ІV «найвидатнішому з монархів релігії Ісусової гетьману козацькому Богдану Хмельницькому»).
Усе ще затьмарений тогорічною поразкою в битві під Берестечком (літо 1651 р., нині Рівненщина) гетьман Війська (очевидно тепер без Його Королівської Милості) Запорізького не зміг стерпіти на собі поглядів поляків, полонених кримськими татарами після битви під Батогом (літо 1652 р., нині Вінниччина), серед яких він упізнав й учасників злощасного побоїща. Хмельницький як ніхто знав – за гарну плату повернути собі волю можна навіть зазнавши такого страшного лиха як полон. Тоді він запропонував кримцям власноруч заплатити за відмову останніх від полонених ними за різними джерелами від 3 до 5 тисяч посполитих 50 тисяч талярів.
Жорстока страта щойно викуплених із полону вже роззброєних ворогів забрала в козаків чимало часу. Подія ознаменувала, що після вето в один голос у сеймі Річі Посполитої щодо навіть кабальних для козаків Білоцерківських домовленостей (за результатами поразки під Берестечком) особистим надіям Хмельницького на створення Республіки Трьох Народів було остаточно покладено край. Прірва між християнськими народами стала як ніколи великою, а рішучість гетьмана щодо поляків – як ніколи не по-християнськи безпощадною.
Схема
Ди-ВИ, по-ло-НЕ-ні! / Ал-ЛАХ ми-ло-СЕРД-ний?
010 010 / 010 010
Як-БИ ви не ВСТИГ-ли, / хто ЖИВ би до РАН-ку?
01! !10 / !1! !10
А БОГ хрис-ти-ЯН наш: / «Будь, – КА-же, – сми-РЕН-ний».
!10 01! / !10 010
Я-КЕ ка-я-ТЯ їм? / (Цей ПО-гляд не-СТЕРП-ний!)
0!0 01! / !10 010
Та ГРО-ші є ГРО-ші! / Я-КУ ма-єш СТАВ-ку?
!10 !10 / 01! 010
Ці ТИ-ту-ли МАЮ-ть, / із ШОВ-ку шпа-ЛЕ-ри.
!10 010 / ! 10 010
За СКІЛЬ-ки від-ДАВ би? / До КА-фи да-ЛЕ-ко.
!10 01! / !10 010
Ле-ДА-чі! Ку-ДИ їм / тяг-НУ-ти га-ЛЕ-ри?
010 01! / 010 010
О-ЦІ – бі-ло-РУЧ-ки: / чор-НИ-ла, па-ПЕ-ри!
010 010 / 010 010
На-ВІ-що вам ТРЕ-ба? / (І КРУК ближ-че КЛЕ-ка!)
010 010 / !1! 010
Бра-ТАМ во Хрис-ТІ – нам / від-ДАЙ до-ро-ГЕНЬ-ких.
01! 01! / 010 010
(І ДЕ б не бу-ВАВ я – / се-ЛО чи міс-ТЕЧ-ко…)
!1! 01! / 01! 010
Від-ДАЙ, і-но-ВІР-цю, / ста-РИХ, мо-ло-ДЕНЬ-ких.
010 010 / 010 010
Ми Ї-жі да-МО їм. / Страв МА-єм… гос-ТРЕНЬ-ких…
!10 01! / !10 010
(У СКРО-нях од-НЕ лиш / кри-ЧИТЬ – Бе-рес-ТЕЧ-ко!)
!10 01! / 010 010
Край БИ-то-го ШЛЯ-ху – / не НА-ше гніз-ДЕЧ-ко!
!10 010 / !10 010
Силабо-тонічна система:
римування АБААБ, де рими – 4-стопний амфібрахій 010 з постійною цезурою після 2-ої стопи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031564
дата надходження 26.01.2025
дата закладки 26.01.2025
Те передмістя, що здружились з ним,
Завжди здавалось бідним сиротою:
Нема будинку з ганочком старим,
Ані двора, зарослого травою.
Бувало, мама вигляне з вікна,
Всміхнеться нам і вже питає радо:
- А як? А що? -
І дивиться вона,
І квітнуть в палісаднику троянди.
А кіт рудий муркоче під столом,
І чайник теж воркоче...
Синій вечір...
І гірко згадувать про те, що відбуло,
Що лиш лягає спомином на плечі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031561
дата надходження 26.01.2025
дата закладки 26.01.2025
Щедрий вечір під "тривогу"...
Дай нам Боже Перемогу!
У проханні ми єдині:
Дай нам Миру в Україні!
Буде в кожній хаті свято,
Як додому прийде тато,
Як обійме син матусю,
Що так мріяла "діждуся",
Пригорне братик сестричку
І родинами в капличку
Підем дякувати Богу
Та позбудемось тривоги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030096
дата надходження 06.01.2025
дата закладки 06.01.2025
де маленькі готелі тримають серця розчахнутими назовні
виглядаєш війну
та ні натяку ні ознак
під обачливий сум острівної рожевої повні
пролягає вздовж моря замріяних вогників борозна
випадковий рядок в ненадісланім повідомленні
пам'ять наживо
ти
безнадійний її носій
коридори й кімнати палацу твого розгромлені
весь перебіг епох
суцільна вода і сіль
Іракліон,
літо 2024 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028157
дата надходження 08.12.2024
дата закладки 06.01.2025
Давай зустрінемося якось у кав'ярні,
Як тільки сонце стане тепле і ясне,
За руки будемо гуляти трохи п'яні
І розмовляти про інтимне щось своє.
Візьму я ніжністю палкий твій поцілунок,
Щоб аж метелики відчути на вустах,
Увечері віддам я серце у дарунок,
Тебе ніколи не забуду у листах.
Удвох вночі від всіх сховаємося в ліжку,
Так щоб в обіймах ми побачили вогні,
В душі запалимо палким коханням свічку,
Щоб відчувати одне одного у сні.
У хмарах будемо літати до світанку,
Тобою марити я буду день і ніч,
Прокинемося ми від сонця крізь фіранку,
Щоб милуватися очима віч-на-віч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029835
дата надходження 02.01.2025
дата закладки 02.01.2025
вертикальні глянцеві площини
з матрицями вицвілих облич
забуття своє не возвелич
божий бич що луснув у зачині
помирає сонною луною
<
в стрій ставати чи тікати рою
бути чи забути дику суть
іскри спазмів бігають корою
тим хто ще у грі, бо поза грою
сумніви голодні душі ссуть
<
сутінки густіші магми ночі
бляклих сигнатур першохаос
по роздертих мап брудному клоччі
ліній злами / виходи з оточень
танці з тінню / рації гіпноз_
<
викривлений простір варіантів
зводиться до крайнього бінару
вибух плавить віск крила ікару
дзвони лаври / впертий бій курантів
в безвість розбрідаються отари_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029817
дата надходження 02.01.2025
дата закладки 02.01.2025
«… Стихії, розставлені за
Ранжиром антинебес,
Вальцюють нетлумачене…»
(Пауль Целан)
Коли слово посіяне
Зерном сваволі
На рінні святого Томи,
Де в тіні крисані
Чекаєш пришестя Пандори,
Відпочинь у гавані келиха
За столом у весталок чи то валькірій,
А ж тут журба – некликана,
Неочікувана,
Наче дзьобаста озерна чайка
(Мальована чорним по білому).
Доки не покличемо вусатого пророка*,
Не розтлумачимо, чого ми хочемо**
Чи то почути, чи то поглухнути
Від слів нареченої приблуди кота,
Доти черевики будуть лише нагадуванням
Про холерні роки олійних фарб***.
Придумав собі зорю,
А вона згасла,
Топтав полинову землю****,
А вона стала подихом,
Написав на папері кавалок Істини,
А він побілів крейдою.
От і пиши після цього
Поеми пташиними знаками
На сирій глині найперших.
Примітки:
* - Фрідріха – він теж пророк.
** - а раптом ми нічого не хочемо? Що тоді?
*** - це я про часи Мікеланджело Мерізі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio), а зовсім не про модерн.
**** - точніше, євшанову – ту, що поросла Artemisia austriaca.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028015
дата надходження 06.12.2024
дата закладки 26.12.2024
Зав'яжу кривду у вузол,
Кину за дорогу,
Хай котиться з-поміж вужів
В глибоке болото...
І сплету словами мову,
Щиру і казкову,
Хай бринить у пісні дзвінко
Українське слово.
Ми є. Вільні і красиві,
Добрі, чесні, вірні,
Щедрі і душею чисті,
Непоборно сильні.
Всі нащадки від козацтва,
Вольності й звитяги.
На своїй землі є правда
Й панувати право.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015121
дата надходження 09.06.2024
дата закладки 09.06.2024
Кохання із силою в сотні ампер,
Зриваючи дах, переповнює груди.
Колишнє свавілля вчорашніх химер,
Нарешті, від снів летаргічних розбудить
Мій світ восени, розійдусь відтепер
По жовтому листі вогнем на всі боки.
Кохання із силою в сотні ампер,
Мов ядерний вибух, порушує спокій.
З яких паралелей до мене прийшла,
Неначе ворожка тенет задзеркалля?
Прадавнім дощем перекроїла лад,
Експресію в квіти, як вроджений маляр.
Кохання із силою в сотні ампер,
Десь поряд, гортає сторінки барвисті
У книзі життя, розігнавши химер,
Розучує танго на жовтому листі.
19:29, 26.10.2020 рік.
Зображення: https://isladeltango.com
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012952
дата надходження 11.05.2024
дата закладки 12.05.2024
Зневіра. Попри сонце весняне
І попри бджоли в яблуні без цвіту.
Навколишньому світу треба вміти
Розвеселить мене...
Змінити б щось. Прогнати смуток враз.
Відкрити серце чистому й новому.
Взаємно закохатися по тому.
Любити-жити час!
25.03.2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011039
дата надходження 15.04.2024
дата закладки 28.04.2024
* * *
Пішла смуга везіння - перетвори її в злітну.
* * *
Добре бути птахом високого польоту - можна перелітати з однієї гілки влади на іншу.
* * *
Хочу зробити з українців гомо сапієнс, а вони все більше стають гомо сукієнс.
* * *
Чоловік - це часове поняття, жінка - просторове.
* * *
Прихована правда завжди перемагає відверту брехню.
* * *
Найкраща супутниця життя - штучна жінка.
* * *
Перемогти корупцію зверху неможливо. Зверху її можна тільки очолити.
* * *
Результатом кожних чергових виборів є чергове розчарування.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160475
дата надходження 11.12.2009
дата закладки 22.04.2024
(Те, що мало бути частиною «Дітей обіцянки», але я порахував це все занадто максималістично-гіперболізованим, та все ж, найгірше, що ти можеш зробити з читачем – це його пожаліти, тим більше, що це було моїм придушеним натхненням,
Якщо вважаєте себе меломаном - увімкніть "slip on a banana clip" для ритміки)
Еноляти
Я тебе не знаю, але все ж точно впевнений в одному –
Ти спала з тими, з якими не збиралася жити, поки Я
Співав вдихом про свою самоту, дякуючи її таїнствам –
Мене більше не в силах винести земля, не то, що ти
Зґвалтована за власним бажанням як істота без вибору
Яке дерево у мене повинне було палати? Зотліло й ніхто
Не бігав марно носячи воду ситами
Я – уособлення спокою і непорушності,
Але подивись як заходить блиск моєї душі,
Бо мій самоконтроль не позбавляє внутрішніх стогонів
Уся ця карма викарбувана на моєму лезоносному лиці,
Видихаєш в нього тетрагідроканабінол,
Я для тебе телевізор, ти мене не цікавиш
Не буду ще однією вагою років жаги,
яку ти змогла прийняти й втамувати
Зношення для тебе стали сповідями
Не битиму тебе світлом з силою Тайсона
Ти послала на??й можливе жіноче щастя
Спочивай без миру, гірші за тебе лиш самки ментальні
Так виховані матерями, залетіти від альфи, виховати -
З чуйною бетою, підрахуй мої втрати
У кількості дівок яку міг позбавити цноти
Шукай своє руно золоте у тестикулах, дивися не вдавися
Був в тебе на виду, моє уявлення кохання, та з волею не більшою
Загубився десь у відкритому космосі втікаючи від поганої компанії
Було так багато повій навколо, але цілуватися з присмаком виділень
Чужих – гидко, усім було начхати на мій талант, окрім
Любителя дітей, – Мамин синочок, обернись перед плачем.
Небесна блакить мені за свідка, я не знав, що він творив
Прикриваючись моїми сюжетними атракціонами, викритий
Я втік, слухаю пісні самовбивць й сльозами змива їхню кров
Виконую їхній завуальований заповіт, тепер мене не знайти
Кастрований за власним бажанням,
Щоб лише не відчувати цього бога
Розділеного на статі, його хіть злягання
Ви не страждали, як він дає вам ще надію однозначною байдужістю
Мій буденний рівень окситоцину вищий, аніж у жінок при пологах
Ніколи не хотів, щоб про мене взнали з такого виду
Дитина обіцянки вшитої у спарені драбинки геному
Єдиний мотив читати мою Книгу – заради відчуття
Емпатичного, що комусь все-таки гірше аніж тобі
Сім слів – Мої названі брати не говорили за дівок,
Як про мертвих без хороших асоціацій, – Я вийду..
На повітря.. І, можливо, трохи затримаюсь¹
Мої брати згорали заживо притиснувши під груди фугас
Я останній, як боягуз, мене захоплює такий кінець
Єдине чого я від тебе не дочекався – вибачень за зраду
Ти свідомо віддавалася якомусь одному аспекту
Свого уявлення мене, осліплена у комусь
Лиш одним фрагментом моєї багатогранності
Насправді, ми знайомі вже давно, з тих пір,
Як ти зрозуміла, що тобі подобаються хлопчики
З тих пір, як ти почала вимальовувати мою постать,
Але ти мені зрадила, закохуючись у горил, що не плачуть
Летіла ніб совка на вогонь
Вважаючи яскравість маяком
Мого існування не лише як марення
Все ще бачу твоє обличчя, коли йде дощ
Ти єдиний спосіб вимкнути мій біль
Я для тебе не вбогий, коли п’ю наш цикорій,
А не щось односолодове, Мала, подай пачку
Мої нерви лайно, вибач, бо я не горила, але плачу
Завжди цей слогана давав усмішку, «Ти, я і Ротманс»
Я не смалитиму, замнкну губами, люблю запах цілого
Спокій домівки з тобою як наркотик.. Був би
Відпускай важіль притиснувши сильно-сильно,
Як ту, що існує лише в уяві, відійди, буде гаряче
Мій улюблений янгол смерті
Однолітка без досвіду дотику?
Ха-ха-ха, та не вірю
Боги, я тепер розумію
Чому його цікавили діти
Гидка істина
Зустрінемося
По ту сторону
Чорної ріки, – Так.
Це – плагіат, бо з
«Тонкої червоної лінії»
Ніхто не пише про
Чорні Сонячні нутрощі
Існування не існування,
Що проявляється світлом
Жодного на моєму рівні
Ніхто не пише, що піднятий з безодні
Й пам'ятає білий шум цього домену
Я абсолютно чорне тіло, як зоря для
Дослідження, що за нагода для вас,
Бо мовчання звична форма мого спілкування
(Мчав маглевом з Жмеринки до Вінниці
Навпроти за два ‘купе’ сиділа гарнюня
Спогади зараз домальовують усмішки до поглядів
Гнівань, заходить мужик, сідає біля неї і починає
Зношувати її у мене на очах
Закриваючи своєю масою
Навіть мескалін не зміг
Відбілити це сприйняття)
Діти обіцянки І -
https://booknet.ua/book/dti-obcyanki-b421320
Інстаграм - https://www.instagram.com/valgalarn/
1. Лоуренс Оутс
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002941
дата надходження 13.01.2024
дата закладки 28.03.2024
«Кожна спроба розуміння затягуватиме Вас все глибше»
Enol «Діти обіцянки»
Читаєш отаке – й мимоволі виникає питання: невже нейромережі нарешті перетнули межу, що відділяє їхні смислові колажі (легко упізнавані поробки) від справжньої творчості? Бо, здається, саме так могла б писати нейромережа, якби вдалося якимось дивом закласти в її код творчу волю з дещицею хаосу. Є, є така спокуса – оголосити це все пришестям ШІ. Принаймі, якусь неясну літературну містифікацію підозрюю й досі (колектив авторів? маска?); причина ж, мабуть, значно банальніша – геніальність. (Чому б не подражнити гусей цим сакраментальним в усіх відносинах словом?)
Найчастіше Боженька робить геніїв за найпростішим рецептом: залишити нечисленне, забрати решту і зачекати, поки нечисленне заповнить собою пустоти. Не дивно, якщо випадок автора «Дітей обіцянки» саме такий. Життєве середовище поета (під словом «поет» тут маю на увазі дух) – якийсь наглухо замкнений колапсуючий простір, оточений безліччю світів, про яких замурований у цьому просторі, в чорній його утробі, дух дещо знає, але ні доторкнутись до них, ні навіть побачити їх не в змозі: «Я – плід високоенергетичної замкнутої системи»; «я розчинився у потоці часу»; «мене спопелило власне світло»; «мене відволікає чітке бачення»; «якби я мав свої очі – я б не побачив нічого, окрім власне себе». (Тут можна б вжити слово «монада» і ще багато не менш розумних слів, та не хочу.) Не дивно, що провідною темою тексту є повна, довершена, майже онтологічна самотність. Тема ця включає в себе кілька інших тем і мотивів, що цілком логічно з неї виходять: тема трагедійністі буття – часопростору і часоплину (наукові поняття химерно, але дуже органічно переплітаються тут з міфами); тема «вічної жіночності», що розкривається у образах реальних, напівреальних та уявних істот: древні богині, образ матері, прикмети якої ніби розчинені у всьому сущому, образ «відьми» – аніми, внутрішньої дівчини героя, виокремленої і виплеканої з його «я» (не секрет, що усі ми трохи гермафродити, крім випадків, що виходять за межі норми), якісь гарненькі дівчата й жіночки, Лолітки-Лесбії – гарненькі і, здається, пустенькі (не надто серйозна вада для жінки – пустота: чи не є вона найсуттєвішою ознакою отієї «вічної жіночності»; та й що, скажіть, робити повноті з повнотою?). Чи не найсвітлішим у книзі здається мені образ батька, він сприймається як благе божество, що покинуло створений ним світ під впливом темних сил, фатуму. Простежується й тема конфлікту героя зі світом. Причина цього конфлікту іноді перекладається на сам світ, попри те, що герой ніколи не забуває про свою у ньому чужерідність, несвідомо чи свідомо викохану. Неабияку роль відіграє у книзі тема сп’яніння як пізнання – сп’яніння це, за недвозначними натяками автора, має наркотичний характер (фанам Кастанеди напружитись); втім, чим там себе дурманить герой – грибами, сомою, сушеним цвітом папороті чи пігулками від печії – в наш час, коли мало не під кожною купкою собачого лайна можна надибати закладку, то все вже не так цікаво, як могло би бути, скажімо, в 90-ті. Книга взагалі трохи дивує своїм неспівпадінням з часом, подібні твори зазвичай з’являються наприкінці сторіч, коли світ, передчуваючи майбутні катаклізми, глушить ці передчуття набором класичних принад декадансу: морфієм, «фам фаталями», поетичними оргіями, садомазохістичною рефлексією, проповідуванням надлюдини і таким подібним. (Хоча «невідповідність епосі» аж ніяк не вада, і часом книги, в яких жодним словом не згадувалася, скажімо, революція чи інша якась чума епохи, свідчили про цю чуму значно красномовніше, ніж сто томів ідейної кон’юнктурщини.) Загалом кажучи, мені здається, що це одна з тих книг, котрі знаходять собі мало читачів серед сучасників, та і в майбутньому їх не так охоче читають задля безпосереднього задоволення процесом читання, проте такі книги з азартом цитують та інтерпретують, бо вони несуть щось принципово нове – концептуально чи стилістично.
Щодо образу героя книги, то він повстає у двох іпостасях, кожна з яких у свою чергу роздвоюється. Насамперед, це дух-мандрівник, що прошиває часи і світи у марних пошуках – божества? істини? – і раптом відчуває прикмети цього божества у собі: «Я є бог, і ім’я мені – поняття / Славте словами моє втілення», – тут вже парадоксально проявляється, якщо можна так сказати, світлий бік темряви. Земна іпостась героя – аскет, відлюдник, мало не пустельник, фундатор і адепт нового вчення, положення якого він проповідує – відьмам? цнотливкам? цікавим жіночкам?.. Тут святий відлюдник («Хрест на мені парує чорним полум’ям». «Чорне серце моє бачить красу лише у твоїй темряві!») починає відбивати тінь – відьмак, маніяк, павук, Локіс.
Загалом же складається образ поета на кшталт А.Рембо – голодного серця, з дитинства отруєного книгами. До речі, перше, що пригадується під час читання – саме «Осяяння» та «Літо у пеклі», тексти, які неможливо ані наслідувати, ані розвивати, бо отримаємо лише епігонство і тотальний герметичний тупик, – таланти й талантики добре те усмвідомлюють і в ці двері не пхаються. Та автор «Дітей обіцянки», здається, тим не переймається, як і комфортом читача: читати його книгу – важка праця. Не буду розводитись про стиль письма, творчу манеру і т.д. – най цим займаються профі. Відмічу тільки найхарактерніший його прийом – нехтування крапкою; ця нехитра, на перший погляд, штука надає текстові особливої смислової гнучкості через можливість читати його ще й за принципом ренга. І тут з твердої суші ступаємо наче на непевні океанські хвилі: слова виблискують безліччю відтінків, набувають нових значень, думки зіштовхуються, перетікають одна в одну, розсипаються на друзки і бризки, – а оскільки ходити по воді ми не навчені, то рано чи пізно здаємося й пливемо за різновекторними течіями тексту, напівоглушені, напівосліплені, не завжди усвідомлюючи, що перед нами – водорость, нитка медузи, полотняні вітрильні лахміття, пасмо хвостатої спокусниці, пластикова дрігва… Коли ж приб’ємось до берега (тобто втечемо в реальність, припинивши нарешті читання), то нагородою нам буде фізична втома й духовне знесилення, якийсь ментальний білий шум: наш мозок переїв і душу ми натрудили. Хто в дитинстві приміряв бабусині окуляри, пам’ятає, як стрімко розпливався у пляму і до болю бив по очах змінений товстими скельцями світ. Запозичивши в автора його «окуляри» – його нетипове світобачення, ми отримуємо шанс мов крізь тьмяне магічне скло угледіти й вгадати речі, що, здається, іще не мають чітких визначень у жодній з мов, навіть у мові чисел; справжнє й уявне, звичне й неможливе переплітаються, видозмінюються, міф перетворюється на один із численних вимірів буття, світобудова розгортається неосяжним безкінечним фракталом і гуде від лету світів – на всі голоси й часи.
То про надземне. Земне ж відбувається на землі – тій, з якої і в яку усе і всі; можна копати в ній нори, ліпити з неї божків, цеглини, миски; нею присипано, припорошено все – аж хочеться змахнути оті сухі крупинки з екрану. (А, то літери.) Певно, вітри не мають спокою в цій місцевості. Що це, до речі, за місцина, що за земля? Україна? Можливо. Сучасна – або часів Трипілля. (Час річ відносна, як відомо.) Схоже й на Шумер, котрий згадується героєм як правітчизна. А могли б бути й Арденни Рембо – деякі прикмети, здається, співпадають. Імовірніше ж то біблійний Едем (після гріхопадіння, звісно ж) – повільно, трохи повільніше, ніж в інших куточках планети, та все ж незворотно деградуючий рай.
Гріхопадіння, гріх – цілком реальні поняття у всесвіті цієї книги. Більше того – вони протилежні святості, котра, якщо не помиляюсь, тотожна тут істині й цноті. А тому, панове постмодерністи, автор «Дітей обіцянки» покидає ваші лави, щоб розповісти світу ще одну версію древньої драми про Фауста – з гонитвою за примарами пізнання та тугою за примарами земних радощів, з самотнім пошуком чистої істини, котра відкривається (та й закривається) у Маргариті / Єлені / «відьмі», – драми, що розгортається на «фрактальній сцені посеред духовного вакууму». (До речі, і Фауст і Рембо – то, здається, один і той самий дух, що проявив себе у двох різних культурах, германській і романській.)
Найцікаішим є те, що Фауст нашого часу є по суті Антифаустом, Фаустом без Мефістофеля та реальної Маргарити, з самою тільки їх ідеєю. Повністю відмовившись від впливу на реальність, максимально абстрагувавшись і відсторонившись від реального життя, він спрямовує всю енергію пізнання на внутрішнє, а не на зовнішнє, – не знаю, чому саме так виходить; можливо, то прикмета часу, і в цю суто європейську фаустіанську легенду потроху просочується Схід.
Чим же зайнятий Фауст? Звісно ж, він будує. Думки, поняття, образи цеглина за цеглиною складаються у велетенську вежу. Як і всі подібні споруди вежа ця – вавилонська, з наміром сягнути вище хмар, вийти за останню межу, – тож, згідно законів жанру, добудованою не буде, хай і подарує демон-час у подобі Мефістофеля будівничому все необхідне для цього: є натури, що при будь-яких обставинах ростуть не вгору і навіть не вшир, а виключно вглиб. І мені здається, «Діти обіцянки» – одна з тих книг, які автор продовжує якщо не писати, то переживати її і зазнавати її впливу на протязі всього життя. Втім, навіть окремі цеглинки цього тексту-вежі значущі та вражають непідробною, трохи суворою красою. Чудово було б завжди мати під рукою паперову версію цієї книги, час від часу відкривати її навмання і вихоплювати очима з десяток рядків – цілком достатньо, щоб окрилити душу і налаштувати мозок на складне і непересічне. От лише декілька цитат, що одразу випромінюють струм:
«Прогрес» – ось і знайшла синонім ентропії
Прогрес хаосу, нульовий рух усіх учасників»
«Людство – мокра книга»
«Душі гравців розчинено у відчутті гри»
«Врода – симетрія, зло над нею рветься»
«Ватерлінія відчувається петлею»
«Пішак – найсильніша фігура, бо ходить першою»
«Ці бур’яни – древні квіти посеред подиху голоду»
«Собаки – персоноїди, люди ж – мультивсесвіти»
«Смерть придумали люди для розпаду фінальної форми
Але вона не кінець, як і народження – не початок»
«Яка обкладинка нинішньої глави буття зараз у тебе на обличчі»
«Ти мій Убік, поворот убік зі шляху холоду ентропії і смерті»
«Я забув, чого боявся, тепер боюся всього»
«Чи я ганяюсь за примарою
Чи так і має відчуватися надія…»
Багато ще можна привести цитат. Та завершу цією: «Він змушує мене думати / А це означає – що і жити».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003782
дата надходження 22.01.2024
дата закладки 28.03.2024