Приходить день
завбачливо зустрівши
небес благословення, доброту
а світ лишень
чекає на узбіччі
допоки світло зрушить темноту
Співа́ пісень
тужливо й ледве чутно
син сил природи - літній вітерець
приходить день
і ночі світ безмежний
своїм теплом знекровить нанівець
Чекай на мить,
що змі́нить видноколо
розп'явши світ
на декілька життів
шукай мене
допоки міф "ніколи"
не зрушить сила істинних світів
Приходь у день
коли на серці смуток
коли на серці тумане́ць невдач
приходь у ніч
коли повіриш в долю
коли майбутньому віддаш своє "пробач"
А я за мить
а я за кілька кроків
іду з тобою завше, ніби тінь
лишилось тільки
дочекатись слова
що нас звільни́ть для пристрасних обійм
Приходить день
чекаючи, що доля
віддасть сьогодні в подарунок нам
чекає світ
чекає видноколо
віддавши силу ніжності словам...
2008 рік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979014
дата надходження 02.04.2023
дата закладки 04.11.2024
Він був її світом щастя,
Солодким, земним причастям.
Був сонцем, дощем і вітром,
Щоденним ковтком повітря.
Був кавою у долонях
І ніжністю від безсоння.
Промінчиком сяйва раннім,
Ії неземним коханням.
Життя неповторна казка:
Не треба вдягати маску,
Не треба ховати крила.
О, як же вона любила!
Весною була для нього,
В пелюстках земна дорога.
Іскристим теплом із неба,
Водою в життєвих стеблах.
Нугою любові зрання
У тембрі його мовчання.
В очах глибина криниці -
Напитися б з них водиці.
Маленька, співоча пташка,
Рухливий клубочок щастя.
Вона, наче ангел світла,
Його доленосна квітка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003937
дата надходження 24.01.2024
дата закладки 24.09.2024
Со стихами шутить нельзя,
Проиграешь, как в карты шулеру.
Мысль вернется, строкой скользя,
Но уже не словами - пулями.
Извиваясь кольцом гюрзы,
Вдруг ужалит пророчеств ядом.
И ропщи - не ропщи, грозы
Срок настанет, таков порядок.
Вновь израненной вечной душе
Доведется испить ту чашу.
Все сбылось, и стихи уже
Жизнь печатает кровью нашей.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202206
дата надходження 22.07.2010
дата закладки 24.09.2024
Я знаю - я из тех, кто виноват,
Кто голову в песок стыдливо прячет,
Кто тоже хочет мир переиначить,
Но – шаг вперёд и два шага назад.
О, наше братство маленьких людей,
Задумчиво взирающих на небо,
Не требующих ни вина, ни хлеба,
Ни зрелищ, ни особенных затей!
Да, я из тех, кто тонким лыком шит.
Подстрочником.
И между строк читает.
И иногда в упор не замечает
Того, что на поверхности лежит.
Да, я из тех, кому не суждено
В историю без удержу ворваться,
И на скрижалях века расписаться
Ни кровью, ни словами не дано.
Кто окриком застигнутый давно:
– Посторонитесь, ваша хата с краю!
Кто знает?
Может город мой такой –
Цветуще-одурманенно-родной,
С его асфальтом, пылью и травой –
И мирный и живой лишь потому,
Что я в нём незамеченно живу,
И мысленно его оберегаю.
Июль 2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740510
дата надходження 04.07.2017
дата закладки 24.09.2024
Дитина — це художній твір батьків,
Як необхідно це нам зрозуміти!
Чимало сказано вагомих слів,
Що найцінніший скарб — це наші діти!
В солодких росах пелюстки лілей,
І п’янко пахнуть вечори погожі...
Себе виховуйте, батьки, а не дітей —
Вони на вас все рівно будуть схожі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846682
дата надходження 31.08.2019
дата закладки 07.09.2024
Немало пролетело птиц и дней
и вышло нежных вёсен из проталин,
вот потому теперь мне всё видней,
и я с годами всё сентиментальней...
Теперь я стала больше замечать,
как учатся летать с деревьев листья,
что солнце - словно круглая печать,
а осени походка как бы лисья...
Люблю, когда янтарная сосна
пылает в топке рыжего заката,
когда звенит лесная тишина
и грома в небе гулкие раскаты...
Я нахожу прекрасным муравья,
отчаянно бегущего под ноги...
И думаю о песне соловья:
"Он за меня несет молитву Богу..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850589
дата надходження 06.10.2019
дата закладки 07.09.2024
Как страшно просыпаться одному,
Не чувствуя тепла живого тела,
Не видя, как крадется по нему
Луч солнца, независимый и смелый:
Нельзя не прикоснуться, не прижать —
Так бережно, так жадно и так свято,
Как будто опасаясь потерять,
Как будто расставаясь без возврата —
И волосы тихонько шевелить —
Небрежные, распавшиеся волны —
И веки поцелуем приоткрыть,
И в мир войти, еще видений полный,
И медленно "Любимая!" шептать,
Мизинчиком подразнивая ушко...
Пустая, ненавистная кровать!
Проклятая холодная подушка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=44795
дата надходження 02.11.2007
дата закладки 07.09.2024
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=UisSpDYx5E8[/youtube]
Між нами магія
Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)
Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.
Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.
ID: 880138
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018254
дата надходження 23.07.2024
дата закладки 25.07.2024
«Omnia flumina fluctus maris,
sed maris illius non impletur...»
(Liber Ecclesiastes. VII)*
Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…
Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Книга Проповідника. 7.) (лат.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396604
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 05.07.2024
Запросила дівка Оля
Жениха Миколу в гості:
Хвилювався, як ніколи,
Купив квіти, вивчив тости.
Оля радісно зустріла
(Готувала все зарані),
Стіл для зустрічі накрила,
Як в престижнім ресторані.
За стіл сіли. Про кохання
Коля став щось торочити…
-Це пусте,- сказала Оля,-
Давай краще їсти й пити.
Дівка спритно усі страви
Вмить до себе підсувала,
І центнерна ця фігура
Віртуозно все ковтала.
Щезли холодець, салати
(Бо була голодна зранку),
Поглинала її пелька
Плов, шашлик і запіканку.
Поки Коля милувався,
Що все йде без суперечки,
Залишилася для нього
Одна шкварка й ложка гречки.
І сказала сумно Оля,
Доїдаючи котлети:
-Їм я завжди вдвічі більше,
Зараз, бачиш - на дієті.
В жениха включився розум:
-Як таку за жінку брати?
Із зарплатою своєю,
Як її прогодувати?
Дивувалась довго Оля,
Що пси гавкали навколо:
Назавжди тікав від неї
Зляканий жених Микола.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005667
дата надходження 13.02.2024
дата закладки 13.02.2024
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,
А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.
Застрягла у суго́рбі лиш провина.
Глінтвейну чи бузку відчула аромат,
Який вдихала, ніби кисень часу.
Душа, неначе всілась на журби шпагат.
Зима безмовна у холодній рясі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005668
дата надходження 13.02.2024
дата закладки 13.02.2024
Промінчики сонця пробили
Зашерхлу морозність світанку.
Бурульок лампади світили
Холодному, сонному ранку.
Ні сліду. Легке павутиння
Застрягло на лапах ялинок
Й махали крильми без зупину
Лелітки блискучих сніжинок.
Незаймане все, урочисте...
Та в ранок вплітається диво:
Льодово-червоне намисто,
Кришталем в снігу заіскрило.
Як постріл, у тишу без сліду,
Останнім штрихом на картині ̶
У повені білого снігу
Краплиночки крові калини.
Фото із інтернету.
Дякую авторам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005584
дата надходження 12.02.2024
дата закладки 13.02.2024
Здесь закаты восходам — враги, а не братья друг другу,
Здесь сирены поют колыбельные павшим бойцам,
Здесь начало молитвы сменяется плавно на ругань,
Потому что на фронт сын идёт отомстить за отца.
Здесь количество жертв измеряется цифрами Грэма,
С горя женщины здесь нарыдали шестой океан,
Здесь у выживших в праздники постфейерверочный тремор —
Взрослый падает на пол, а дети ползут под диван.
Здесь у каменных джунглей-домов нет подъездов и стёкол,
Вместо воздуха — копоти смог, удушающий дым,
Здесь глобальная вера в Победу, потом только — в Бога,
Потому что здесь каждый со Смертью небрежно на ты.
Здесь у школ, детсадов заколочены двери и ставни,
Но зато круглосуточен боли и скорби роддом,
Здесь упасть на колени позорней падения навзничь,
И отложено счастье на пыльную полку "потом".
Здесь уходят на вечный покой непростительно рано,
Журавлиными стаями в небо летят имена...
Здесь бомбят каждый день, мы же только крепчаем, что странно,
Это "здесь" — моя Родина, где корабли идут на...
(24.05.2023, Barcelona)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984221
дата надходження 25.05.2023
дата закладки 02.02.2024
На музыкальную тему Л.Утесова "У Черного моря"
Автор выражает глубокое соболезнование и респект героическому народу Одессы.
https://youtu.be/iIzjCEB0Nu8
Кто видел Одессу, тот сразу поймёт
Откуда господь вышел родом.
И как не влюбиться в такую её,
Звучащую дивным аккордом?
Подобно натурщице ты улеглась
У брега, где волны гурьбою
На пляж выползают порадовать глаз
И нежно обняться с тобою.
Украинский, русский и даже иврит
Смешались в один у Привоза.
Одесса своим языком говорит,
Гордясь торжеством симбиоза.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989614
дата надходження 24.07.2023
дата закладки 01.02.2024
Між ними хуртовини і вогонь війни,
Неначе день марніє, вечір дригонить,
А темне ночі тло рве на частини сни.
Міцна ж не обривається чекання мить.
Мовчить лише смартфон, хоч гучність на всі сто.
Між ними хуртовини і вогонь війни.
Пече мороз. Ятрить журливий стрімко ток.
В молитві лине: " Господи, війну спини!"
А після бою рани, згарищ полини.
Когось бинтують знову. Стихло в бліндажі.
Між ними хуртовини і вогонь війни.
Зв'язок пропав, лиш недосяжності вужі
Звиваються у душах, а зима сніжить.
Далеко ще до пуп'янків тепла весни.
Як пережити студінь, гіркоту стежин?
Між ними хуртовини і вогонь війни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004291
дата надходження 28.01.2024
дата закладки 01.02.2024
Був Микола дуже грубий,
Часто гримав на дружину:
-Щоб жона корилась мужу!-
Повторяв їй без упину.
-Цей закон не я придумав:
Біблія про це сказала!
Щоб мені не огризалась,
Вище мене не скакала!
-Зрозуміла,- каже Галя,-
Потягнулася манірно,-
Все, що будеш вимагати –
Буде зроблено покірно.
І як тільки в гніві Коля
Посилає десь дружину,
Вона рада, очі сяють –
Вмить зникає за хвилину.
Задоволена приходить
(Зберігається інтрижка),
Чоловіку не перечить:
Біблія - найкраща книжка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004537
дата надходження 31.01.2024
дата закладки 01.02.2024
Я пью любовь из твоих нежных рук
Касаясь бледных, влажных губ
Ищу недосягаемаю даль в глазах
Закладываю скрытый смысл в слова
Кротка безмолвная твоя печаль
Нам лета раненого было жаль
Она как вестник рыжей осени
С её нескромными вопросами
С её наивными как сон мечтами
Там, где у нас эмоции дышали
Мы не считали вовсе страсти дни
Мы целовались небо заслонив
Там шепот утра, шелест трав
Росой холодной омывал
Тропу влюбленных сонный Бог
Вьюном босых касаясь наших ног
И ветер пьяной, медною струной
Все звал, маня нас за собой
И мы за руки взявшись крепко с ним
Бежали наперегонки
Навстречу тёплому дождю
Под облачную тень - вуаль
Где прозвучало, помню ай лав ю
Где лета было нам ещё не жаль
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983995
дата надходження 22.05.2023
дата закладки 28.01.2024
Дуже радий, як ніколи,
Шестирічний Костя
На канікули приїхав
До бабусі в гості.
Лоскотала нюх хлопчини
Бабусина здоба,
Все було цікаве: птиця,
І в хліві худоба.
До бабусі притулився,
Їй поправив хустку:
-Коли, бабцю, ця телиця
Піде у відпустку?
І швиденько починає
Бабі торочити:
-Всі тварини від роботи
Мають відпочити.
Казав тато тьоті Люсі,
Щоб була здорова,
Розказав, що у відпустку
Йде його корова.
І сміявся: -Зараз в моді
Гостювати в мами,
Буде пастись на городі –
Все згідно програми.
А для тьоті Люсі будуть
Незабутні днини,
Тато довго не забуде
Райські ті години!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003995
дата надходження 25.01.2024
дата закладки 26.01.2024
Де не було початку,
не буде і кінця.
(народна мудрість)
В усьому є початок і кінець -
Тут філософія присутня та знайома.
Все починається і сходить нанівець,
Як світ стара ця істина відома.
В усьому є початок і кінець...
Ти глянь, як джерельце мале збігає,
Тече вода, верба зняла вінець,
Схилилась і в ріку благословляє.
В усьому є початок і кінець...
Безмежний степ... Життя у нім вирує
Стрілою з неба вниз летить кібець,
Хтось поплативсь... Хижак вини не чує.
В усьому є початок і кінець...
На жаль чи то на радість так буває :
Недавно ріс і бігав хлопець-молодець,
Дивись, дідусь старенький шкандибає.
В усьому є початок і кінець...
Вже січень у права свої вступає,
Бо грудень обламав свій корінець
І рік новий Земля вже зустрічає.
В усьому є початок і кінець...
Чуть менше десять літ війна триває.
Засяють на весь світ і прапор, й тризубе'ць *
Вкраїни, а русня - нехай палає!
В усьому є початок і кінець!
* Тризубець - тут символ Герба, а не рослина,
два види якої росте в Україні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002587
дата надходження 08.01.2024
дата закладки 22.01.2024
Вже ріки часу зупиняють плин, і ти спочинь,
В верхів'ях сосен промінь спочиває;
І вічність навіть, наче мить, минає,
І ми пройдем, злетівши в височінь.
Шляху Чумацького струсивши терпкий пил,
З під ніг натомлених, ходою акробата,
Поміж смертей, що цілили в солдата,
Та полонити не стачало сил.
Зійдем з росою, з полуденним сонцем,
Поміж привітних і страшних примар.
Шляхами дивними між білосніжних хмар;
Й матусі свічка згасне за віконцем...
Та повернемося з вечірнею зорею,
Всі повертаються у той, чи інший час.
Туди, де руки рідні сповивали нас,
І зводили із долею (для кожного) своєю.
P.S.
І ріки часу знов підуть в потік,
І пори року стануть в чергу знову.
В садку вечірнім, заспіває пісню нову
Мій соловейко. Й розпочнеться лік...
...Чи може, Відлік: 300!, 30!, 3!!!
І небо трісне, мов завіса Храму...
...Всього лиш сни, в холодну ніч, весняну,
І Бог у яслах (в окопі), плаче, й кличе ... Маму...
03.08.2023
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990421
дата надходження 03.08.2023
дата закладки 09.08.2023
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970114
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973419
дата надходження 10.02.2023
дата закладки 21.04.2023
1
Тихо… ніби й немає війни. Привітне сонце, теплі промені злегка торкалися землі, ранковий блиск роси барвисто переливався по траві.
Чиста блакить віщала гарний день….
Після важкого поранення, після реабілітації, Михайло повернувся в рідне село. Добротна хата, в ній батько й мати і він з ними, як до війни.
Життя інакше, не чути гармат, лише інколи з гучномовця чути звук сирен. Мало хто кудись ховається –уже звикли.-Що має бути, так і буде, - частіше всього, кажуть люди похилого віку. А молодь? Може хтось спитає? Та де та молодь у селі?! Так, декілька родин приїжджих зі сходу. Село далеко від залізничних колій, можна сказати глухе. Ранкову тишу порушує переспів півнів, інколи крики гусей й скавління,чи гавкіт собак.
Часті проблеми з інтернетом, сюди новини приходять з запізненням. Хто першим дізнається, хоч і ввечері, спішить до сусіда, вже по хаті розмови, ніби зібрався рій бджіл. Важкий час, не сидиться поодинці, один одного підтримують, бояться одинокості. Хоч і при свічках, розмови, суперечки, сподівання затягуються до пізньої ночі,тож разом легше все сприйняти.
Михайлові минуло сорок років.
- Не молодий та й не старий, - часто бідкалася мати,- Єдиний син, шкода, та доля щастя не дала.
Після армії, син мав кохання, в двадцять п'ять років одружився, але разом довго пожити не судилося. Лише п'ять років його втішали блакитні ніжні очі, в яких топився, забував про все на світі. А їй було лише двадцять, одного разу в потязі познайомився . У чотиримісному купе їх двоє, слово за слово, уже й бесіда. Віра навчалася в Вінницькому кооперативному інституті на заочному відділенні. Якби один до одного ближче жили,, то напевно б зустрічалися частіше, краще би один одного знали. Два рази на місяць вони зустрічалися в Вінниці, вечорами спілкувалися по телефону,ото тільки й втіхи.На жаль дівчина приховувала біду, мала онкозахворювання.Зізналася через три роки, коли він здивувався,чому не вагітніє, безжальна хвороба забрала її життя.
2
Летіли ясні, погожі дні, чергувалися з прохолодними ночами.
Про минуле сина, вдома намагалися не згадувати. Мати інколи бідкалася, що син залишиться одинаком до глибокої старості. Та батько відразу розтер жилисті руки, скоса зиркнув на неї, кашляв. Знала, як не змовкне, то старий гримне кулаком по столі, а лягаючи спати, ще й добряче висварить.
Він розумів батьків, уже ж не молодий. Часто від матері чув слова,
-Думай синку !Думай!
А що тут думати? Задавав собі питання. Сам винен, медсестричка Юля біля тебе ходила, а ти бовдур, хоча би раз її за руку взяв. Соромився, як підліток, особливо коли підносила судно. Відчував, що червоний, як варений рак, весь час очі донизу, ніби щось на підлозі шукав. Не міг собі пояснити,чому коли вперше її побачив, торохтіло серце, ніби мало вискочити. А згодом, день за днем, кожен її погляд, як свіжий ковток повітря, йому придавав сил терпіти біль. Він намагався швидше стати на ноги.- Чорт забирай – в душі себе сварив.Чому здохляк став?
Тож з передової прийшов, а туди слабаків не беруть. Всі загартовані, хто в полі,чи на заводі,чи на фермі працював. Має бути сила! Має бути!
Для нього два тижні видалися надважкі. Привітна Юлія - тендітна дівчина , з біленьким личком і білокурим волоссям, підбадьорювала хворих. Про себе він називав її лілією. Її карі очі красивої форми вражали його, заворожували. Воно звичайно, кажуть для кохання різниці в роках немає, але ж. Отож, якби не оте « але» - його зупиняло.-Я старий для неї. Коли почав ходити, звичайно шкутильгав, біля неї навіть соромився пройти. Тільки наближався, відразу серце збивається з ритму.
З ними вона була вдень і вночі,тільки інколи зникає на кілька годин. Михайло намагався позбутися думок про неї, але знову думав і навіть брали ревнощі, коли вона допомагала іншим пораненим.
Минуло ще кілька тижнів… його перевели до іншої лікарні. Він дуже шкодував, що так і не привернув до себе більшої уваги. А одного разу насмілився записати її номер телефона ,уже й навіть наважився підійти та помітив, що нема телефона. Три дні ходив сам не свій. І додому не подзвонити, бо толком не запам’ятав номер, а тут іще й Юля зникла.
В іншій лікарні він пробув майже цілий місяць. За цей час згадав номер телефона до батьків. Але очі Юлі, її мила усмішка часто снилися, а тихий голос заворожував та вабив до себе.
3
Михайло повернувся додому. Життя продовжується у звичному русі, тільки на переміну погоди не мав спокою, відчував нестерпний біль у прооперованій нозі. На жаль жити без ліків не вдавалося.
Одного вечора мати підійшла до сина з телефоном,
-Михасю! Ану подивися, ти ба, з твого телефона дзвонять.
- Давай я сам відповім.
Злегка почервонів, хвилюючись взяв телефон,
-Ало! Я слухаю!
В телефоні чоловічий голос,
- Привіт Михайло! Це я - Максим.
-Який Максим?
- Ну той, що з тобою в одній палаті лежав.
- Ну-ну, а зачекай, це ти розповідав, що тебе поранило на день народження, здається хвалився тридцятник - кругла дата. Не розумію, як цей телефон потрапив до тебе ? Ти ж бачив, я його шукав, усі матраци перевернув.
-А знаєш де загубив?- пролунав сміх.
-У сартирі. Його ранком знайшла санітарка, здала зміну,забула віддати. Прийшла на роботу через добу, а тебе вже в іншу лікарню перевели..
- То чому ж ти зразу не передзвонив моїм батькам?
- Я знав, що ти в лікарні. Не хотів турбувати, бо не знав коли тебе додому випишуть, подумав будуть хвилюватися. А тепер, я уже герой, правда з палицею, але передвигаюсь. Мене завтра виписують, думаю в Вінниці на вокзалі зможемо зустрітися, я ж тобі маю телефон віддати.
-А що там, наших багато виписали?
- Так- так, ще Олег залишився, в нього ускладнення, але обіцяють через тиждень – два теж поїде додому.
Мати спостерігала за розмовою, по закінченню, задумливо сказала,
- Як добре, що хлопців виписують, хай би вже якнайшвидше закінчилася війна. А що, ото прямо на день народження поранило?
-Так мамо, на війні всяке трапляється. Ворожа куля - дурниця, не запитує в кого який день. Знаєш, а Максим такий кумедний, хоч який біль, навіть не скривиться, лише на якусь мить очі прикриє. А говірливий, тут і усміхнеться й якесь слово знайде сказати, щоби підтримати. І розсмішити мастак, та так, що й про болі забудеш. Ото комусь веселун попадеться, вдома ніхто не сумуватиме.
- Синку! Таким живеться легше. Веселий, значить впевнений в собія, а сміливість в житті багато значить.Це ти, на війні сміливий, а до особистого життя, такий тихий, покірний, як річка в туманні дні.
-Та досить мамо, досить! Знову на свій лад переводиш розмову. Завтра скаже на яку годину маю бути на вокзалі, то добре, що заберу телефон.
За вікном ніч… Михайло довго не зміг заснути. Пригадував Максима з його смішними анекдотами, реакцію і усмішку Юлі, рум'янець на щоках. У очах зірниці, яких напевно ніколи не забути. Вкотре задумався, а мама права про сміливість.Чому не наважився побути наодинці, поговорити? Може боюся відповідальності, здрейфив, як кажуть хлопці. Ох мамо, де ж ту сміливість взяти, коли ті очі так зачаровують, що й слова не скажеш.
Жовтневий ранок… за вікном автобуса легкий туман. Михайло поглядав у вікно - От і осінь, а війна продовжується, важко хлопцям. Але якби я до них туди рвався та мене не візьмуть.
Люди поспіх виходили з автобуса, розходилися в різні сторони. Михайло пересів на трамвай. За вікном, по дорозі деінде під тиском вітру крутилося жовте листя. На якийсь час задумався, порівняв своє життя з листям, яке летіло, ніби шукало де краще прилягти.
В холі вокзалу гучно, люди, як комахи, копошаться, поспішають хто куди. В залі очікування, біля кіоска, Михайло очима шукав Максима. Він сидів у кріслі біля вікна, поруч з ним, обійнявши невелику чорну сумочку, сиділа Юля. Світлий плащ дуже пасував їй до обличчя! Йому би посміхнутися, але так стиснуло в грудях - аж під серцем защеміло. А може це мені знак, поспілкуємося, може з цього щось і вийде. Може в гості запросити? Важко перевівши подих, йшов до них.
Юля перша помітила його, усміхнена,
- О, подивися хто до нас їде!
Усміхнені обличчя, теплі обійми, рукостискання. Михайло наважився обійняти Юлю,
-А ти, як наша рятівниця?
Її обличчя раптом взялося рум’янцем, у очах блиск, весело відповіла,
-Життя продовжується. Дай Боже перемоги й будемо насолоджуватися життям.
Максим, хитро зиркнув, поклав руку на її плече,
-Ми це… разом продовжимо життя. Їдемо до мене,одружимося.
Михайло зам’явся, намагався відвести погляд, в той же час розумів, треба щось сказати,
-А я подумав вона при роботі, тебе додому доставляє.
-О ні, це я її тепер до себе додому доставляю. Гарна квіточка, хай прикрасить мою оселю.
Оля забрала руку й на ходу…
-Ви без мене поспілкуйтеся, я відійду на пару хвилин.
Приховуючи хвилювання Михайло продовжив розмову,
-От ти вмієш сказати! Бережи свою квітку, дивися, щоби ніхто не вкрав, цінуй. Такий скарб треба берегти, як зіницю ока.
-Знаю - знаю, якби ти був молодшим, напевно би теж не прогавив.
Михайло присів на стілець,
-Знаєш у мене ще все попереду. Я ж розповідав про минуле. Було діло, скуштував райське яблуко, виявилося гірким. Але думаю, колись доля буде прихильною до мене. До жінок здатний, тож все попереду.
- Ну добре!- тільки й встиг сказати Максим, як підійшла Юля.
-Ти чув? Здається наш потяг об’явили, маємо йти.
-Та і в мене за годину автобус, поки доберуся до автостанції.
Юля відкрила сумочку, щось шукала. Михайло чекав, хотів, іще раз, зазирнути в її красиві очі. Вона різко повернулася до Максима.
- Нам з камери схову треба забрати валізу, тож прощайтеся побратими.
І до Михайла протягнула руку,
-Мені Максим дещо розповів з вашого життя, тож усе в минулому.Не втрачайте надію, думаю роки не завада. Ви іще знайдете свою половинку, он скільки жінок залишилося без чоловіків. Думаю наші воїни проженуть рашистську навалу, все буде добре!. І ми обов’язково зустрінемося, лише б дочекатися перемоги. Щастя Вам!
Враз приревнував Максим, доволі емоційно відреагував,
-О, яке прощання! Все - все! Пішли, а то й справді прийдеться доганяти потяг. Па-Па Михайле, гадаю ми іще не раз зідзвонимося!
Він з заздрістю дивився їм услід .
Думка – метеликом -А вони підходять один одному, навіть трохи схожі.
Та тут наче лезом по душі - А може я й справді бовдур, бо не насмілився позалицятися. Мабуть не доля, потяг повіз квітку в іншому напрямку.
4
Холодний вітер обпікав обличчя, Михайло на ходу зиркав до неба - Напевно вітер нам дощу навіє, то ж осінь, все може бути.
Злегка морозило… він розумів, це від нервів. На кілька секунд зупинився-Отакої! І чого нервувати,треба сприйняти все, їхати додому.
На платформі люди уже заходили в автобус. Неподалік від автобуса стояла, низька на зріст, жінка з хлопчиком.
-Ну синку, не плач, заспокойся. Ми вже скоро будемо на місці.
Хлопчик шморгав носом, скоса позирав на Михайла.
- Мамо, а це точно наш автобус, може краще в того дядька запитай, а то знову не в той впхаємося.
- Та забудь, забудь про той автобус.Там просто було дуже тісно, тому ми й вийшли.
- Я їсти хочу, ти мені щось купи…
-Та де ж купи, хіба не бачиш, тут нічого не продають, а повертатися, то уже й до ночі не потрапимо до баби Марини, подала носову хустинку і продовжила,-Ти мій маленький герой, не плач, витирайся і пішли.
Михайло спостерігав, як люди поспіхом заходили в автобус. - Добре, що місця вказані, мабуть знову буде багато людей, треба йти. Хлопчик побачив, що Михайло, опираючись на палку, направився до автобуса,
-Мамо давай скоріше, бо всі місця займуть.
Жінка віддала водієві квиток,
-Ми зі сходу, нам на двох і одного місця досить.
Водій - сивий чоловікі, років шести десяти, кивнув рукою,
-Проходьте! От біда, їдуть люди, надіються на краще… охо-хо-хо.
Михайлове місце було поряд з цією жінкою і хлопчиком.
-Це ж треба такого - подумав і звернув увагу на обличчя жінки. Мабуть років тридцять! Та ні , а куди вона їде, каже зі сходу. Цікаво звідки, чи з Бахмута, чи з Соледара, а можливо й з Харківської області, їдуть бідні люди, їдуть світ за очі.
Хлопчик завертівся на її руках,
-Дядьку, а ви що були на війні?
-Так був. А ти напевно тікаєш від війни?
-Це мама, каже поїхали до бабці Марини, може в неї перебудемо, поки війна закінчиться.
-Артуре, синку, щось ти дуже розговорився. Он краще подивися у вікно, не набридай дядькові своїми розмовами.
Вона ледь повернулася до нього. Її очі збили його з пантелику. - Очі… знову карі очі і такі ж красиві, але трохи сумні. З під білого берета виднілося русяве волосся, її обличчя мало втомлений вигляд.
Цікаво в яке село вони їдуть? Михайло злегка торкнувся плеча хлопчика,
-То ти Артур, тепер я знаю твоє ім’я. А скажеш дядькові, скільки тобі років і в яке село ти їдеш?
За сина відповіла жінка,
-Йому шість років. Оце два тижні назад було день народження, саме нас бомбили. Якби мирно,то може б і відсвяткували. А тут бачите яке святкування, без хати залишилися, два тижні по автобусах, по вокзалах.
Михайло розумів, як жінці боляче про це говорити, більше нічого не запитував. Цікаво, до якої це тітки Марини вони їдуть. В селі всіх знав, тут народився, виріс, безвиїзно мешкав, хіба що служба в армії.
Автобус злегка качало, хлопчик заснув. А Михайло думками був у кожній сільській хаті, все намагався знайти бабу Марину.
Ото лишенько, чого відразу по своїй вулиці не шукав. Немає в нас баби Марини, уже три роки, як пішла в інший світ. Думки, як вітряки, подумки сам до себе - Чекай голубе, ану згадай, хто в тій хаті живе. Згадав, як мати бідкалася про переселенців, що посилилися в тій хаті. Ото буде розчарування, куди ж піде з дитиною?
До кінцевої зупинки, їхало кілька односельчан. Михайло, щоби не заважати, пересів на друге місце.Думав допомогти жінці, адже малий добре угрівся, солодко спав.
Нарешті автобус під’їхав до зупинки… водій запропонував усім вийти.
Жінка по чолі гладила сина,
-Артуре… ми приїхали!
З закритими очима, хлопчик щось бурмотів . Михайло стояв поруч,
-Я вам допоможу, візьму на руки..
-Ні - ні, що ви, він не такий легенький, як здається.
Відкривши очі, малий зразу здійнявся на ноги,
-Що приїхали?
-Так! От молодець що пробудився, пішли! - похвалила мати.
Михайло відразу взяв його за руку ,
-Знаєш Артуре, уже темніє, пізно шукати бабцю, до мене в гості підеш?
Малий задрав голову, безтямно кліпав очицями,
-Мамо,а може й справді, пішли, я такий голодний, там же нас нагодують. Хоч я й зігрівся, а в животі, аж шкварчить. От би гаряченького борщу поїсти.
Малий так швидко говорив, що вона й не могла слова вставити, жестом руки давала зрозуміти щоб замовк. .
--Та ви не сваріться на дитину! У народі існує приказка, що вустами дитини дієслів істина. В такому віці ми теж були щирими та мабуть просто цього не пам’ятаємо. Може скажете, як вас звати і погодитися на запрошення?
Артур від радості підстрибнув,
-Мою маму всі звуть Ольгою! Ну пішли, пішли!
Жінка озирнулася - А воно й справді, в таку пору по селу блудити не кращій варіант, але з осторогою сказала,
-А що ваша дружина скаже, діти?
-У мене вдома батько й мати, думаю гостей радо приймуть . Хата у нас добротна, велика, є де відпочити і телевізор можна подивитися.
5
Несподівані гості порушили звичне життя його сім’ї. Познайомившись, батько позирав на Ольгу, задоволено нарізав хліб, а мати ставила на стіл вечерю. Артур зразу познайомився з котом, тримав його на руках і дивився мультики. Вечеря видалася тихою, кожен смакував їжу і занурювався в думки. Тишу інколи порушував Артур, він був задоволений, щось шепотів до Ольги, тулився і позирав на Михайла.
Після смачної вечері, виморений Михайло, але задоволений поїздкою й знайомством, міцно заснув. А Ольга, лежачи в ліжку, в душі відчувала глибокий затишок - До добрих людей попала, а що далі? Напевно довіряти долі, а там час покаже.
Батькам довго не спалося, обговорювали день, тішилися гостями.
Пройшло три дні. Сонячний ранок… переспів півнів. Михайло хазяйнував біля кролів. Батько тер на велику терку кормовий буряк і кидав курям, хитро позирав на сина, наважився поговорити,
-Слухай, Михасю… нехай вони декілька днів живуть у нас. Я так зрозумів Ольга одна виховує сина. Придивися до неї…
--Тату!
-Що тату? Ти йшов своєю стежкою в житті, тебе ніхто не зупинив, усе робив, як хотів. Як Віру привіз, ми прийняли , до Військкомату пішов, плакали, але ж не відмовляли. А тепер тобі сама доля пропонує почати нове життя, не вагайся! В твоїх очах я помітив сонячний блиск, коли позирав на неї, мабуть сподобалася. Сину, не замикай серце для кохання!
-Та в неї очі красиві… тому й дивлюся.
-А я хіба кажу погані? Красиві і сама славна жіночка та й хлопчику треба батька. Ти ще молодий, може ладком - ладком та й матимете спільного хлопчика чи дівчинку. Не прибідняйся, в твої роки, ще повні пороховниці.
Михайло гучно закрив клітку, розчервонілий,
-Ой, щось сьогодні тебе так далеко занесло. Напевно себе в двадцять років пригадав.
У відповідь,старий усміхнений до нього, кивнув рукою в сторону відра, в якому лежали кормові буряки,
-Ти не тікай, оті буряки помий, я на потім натру. Слухай, хіба хороше гріх згадати?! Та не будь дівкою, от до матері вдався. Та в молодості всього боялася, але ж тобі не двадцять. Життя - не ті дні що пройшли, а ті, що залишилися.А ти тільки півжиття прожив, ще все попереду. Подумай, час швидко спливає.
Михайло намагався швидко помити буряки й втекти від батькової моралі. А старий тільки шморгав носом й задоволено продовжував,
-Ти ото якось будеш мати час, наведи порядки в літній кухні. Я там пічку пропалюю, коли собаці їсти варю, думаю не змерзнеш. І Ольгу запроси, хай допоможе книги перебрати. Якісь, здебільшого радянські пропагандистські, підуть для розпалювання пічки, а якісь можна й залишити.Там технічної літератури багато, кому вона тепер потрібна, зараз технології зовсім інакші.
Михайло трохи схвильовано,
-Останнім часом ти мене дивуєш. Як тільки в хаті я та Ольга з сином, ти відразу намагаєшся малого забрати й швидко зникнути . Чи це спеціально робиш?
-О… мій герою. Чи не помітив, як вона на тебе поглядає?! А до чого я веду, бачу ти й досі недопетрав? Знаєш, прямо скажу. На дивані, що в літній кухні, ми з твоєю мамою провели медовий місяць. На ньому й твоє зачаття відбулося. Хоч важко було, саме цю хату будували, але й на це часу вистачило. Молодість, кохання – майже, як гаряча пора влітку, весь час жага води. Тільки тут все інакше, хочеться пити солод з вуст, від спокуси втрачати розум.
Після такої промови в Михайла урвався терпець. Останній буряк перекинув з руки на руку і різко кинув у відро з водою,
-Та, досить! Різко розвернувся, попрямував до городу.
Думок багато… сумнів крає серце. Чи правду батько каже про ті погляди? А чи на часі розпочинати нове життя, адже війна? Та чи погодиться іще в нас жити, весь час бідкається, що незручно.
Раптово посипав мілкий сніг та він не помічав його.просто дивився вдалину, ніби там бажав знайти пораду. До нього підбіг Артем,
-Дядьку, бабуся обідати гукає.
Думка, мов стріла – А він би мене за батька прийняв! Увечері весь час поряд, у оченятах блиски радості, тулиться, просить щоби якусь цікаву історію розповів, тільки не про війну. Звичайно в такому віці бачити жахи війни навіть важко сприйняти, наскільки зранена дитяча душа!
Малий уже тримав його за руку, вони поспішили до хати.
6
А час минав...
На третій день від Різдва батьки збиралися поїхати в інше село, до родичів. Батько чекав на рішення Ольги, напередодні він просив, щоб з ними поїхав Артур.
За цей час жінка уже звикла, влилася в цю сім’ю, відчувала, що поряд щирі, добрі люди. В душі таїла секрет, намагається не показувати, що їй імпонує Михайло. Від його поглядів губилася та в той же час надіялася, що він таки зверне на неї увагу. Звичайно, не так, як на матір Артура ,а, як на одиноку жінку, яка не проти пройти з ним життєвий шлях.
З кімнати вибіг Артур,
-Дідусю ура! Мама дозволила, я їду з вами!
Пройшло зо три години, як батьки з Артуром на старенькій «ладі» поїхали в гості. Михайло в літній кухні, уже третій день наводив порядки.
Ольга в хаті… на стіл поставила тарілки для борщу - Ну от, будемо обідати, треба Михайла звати.
Відчинивши вхідні двері хати, декілька раз гукала його, але він не чув. Похапцем, накинувши плед, поспішила до нього.
Скрипнули двері… Михайло різко піднявся з дивана. Розгублено дивився на неї, в руках тримав декілька фоток.
Вона сміливо зазирнула в них, злегка почервонівши, мовила з милою усмішкою,
-О! Ти, що в дитинство занурився? Який гарненький хлопчик! Це ти?
- Так, це я ! Давай, я їх в альбом покладу.
-Ні, зачекай! Я борщ у тарілки не насипала, в каструлі не остигне. Дай хоч хвилинок п’ять подивитися, мені ж цікаво…
Він на якийсь час завмер від її пронизливого погляду. Ледь схилившись тихо,
-Я цікавий тобі? Дивно, а мені здається ти уникаєш залишитися наодинці.
-Та ні, це ти тікаєш… звичайно, навіщо тобі жінка з дитиною та ще й без приданого.
-Навіщо нам сперечатись- нахилившись сказав він і руками злегка взявшись за її тендітні плечі, посадив на диван, продовжив,
-Твої вуста, як маків цвіт… а очі, я в них топлюся, забуваю про все на світі.
Ніжний поцілунок в уста… вона розтала, як роса на сонці.
Більше ніяких слів…. в грубці розмірно потріскували дрова.
На Водохреще вся сім’я ходила до церкви. Освятивши воду, вдома мати застелила стіл вишитою скатертиною, звернулася до Ольги,
-Ти розтавляй посуд, накривай стіл, а я тим часом зніму теплий одяг.
В хаті пахло стравами…. Артур сидів між Ольгою і Михайлом, інколи водив оченятами, посміхався. Батько налив у келихи вина,
-Ну що… сьогодні не гріх пригубити вина,спочатку помянемо наших героїв, що захищають Україну,а вже за другим разом вип’ємо за свято. Бог бачить нас, думаю пробачить.
Після двох тостів, добре закусивши, Михайло підійнявся з стільця, голосно сказав,
- Мамо, тату, ми тут оце, трохи замявся та все ж продовжив,
-Ну вирішили побратися, поки що поживемо разом так, а після Провідної неділі одружимося.
Сидячи, Артур обома руками обійняв Ольгу й випалив,
-Мамо, як це класно, тепер у мене буде батько!
Ольга пригорнула сина, прошепотіла,
-Так синку, в тебе буде батько, тільки ти ж його слухайся!
Батько посміхнувся і продовжив,- У нас буде дружня сім'я! І дай Боже нам з бабусею бавити онуків!
В кімнаті всі дружньо дивилися телевізор, Михайло задумливо дивився на Ольгу., на душі тепло і радісно – Ну от, я став на нову стежину в житті, яку мені подарувала доля. Думаю все буде добре, нам би тільки війну закінчити та , прогнати рашистів з рідної землі!
Березень 2023р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980447
дата надходження 17.04.2023
дата закладки 17.04.2023
[b][color="#073b8f"][color="#0aad20"]П-[/color]лакучі верби - символ України
[color="#0aad20"]Р-[/color]озкинули на бистрину лозу.
[color="#0aad20"]О-[/color]б береги поривами своїми
[color="#0aad20"]Г-[/color]іллями б"ється вітерець пустун...
[color="#0aad20"]У-[/color] течії пливуть неквапно хмари,
[color="#0aad20"]Л-[/color]егенькі, ніби білі кораблі.
[color="#0aad20"]Я-[/color] поринаю у природні чари,
[color="#0aad20"]Н-[/color]айкращий витвір Бога на землі.
[color="#0aad20"]К-[/color]уди несуть потоки чисті води
[color="#0aad20"]А-[/color] чи далеко прокладають шлях?
[color="#0aad20"]П-[/color]риходиться долати перешкоди,
[color="#0aad20"]О-[/color]рфеєм зазвучати в ручаях.
[color="#0aad20"]Н-[/color]апевно тут душа черпає сили,
[color="#0aad20"]А-[/color]дже спішу весь час на береги,
[color="#0aad20"]Д-[/color]е очерет прикрасив рідні схили,
[color="#0aad20"]Р-[/color]адіючи красотам навкруги.
[color="#0aad20"]І-[/color] скільки б часу не пройшло з роками,
[color="#0aad20"]К-[/color]вітковий простір, небо осяйне,
[color="#0aad20"]О-[/color]рнамент русла поміж берегами
[color="#0aad20"]Ю-[/color]рбою дум наповнюють мене.[/color]
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980012
дата надходження 12.04.2023
дата закладки 12.04.2023
Як цілує дощ траву, по якій ступають кроки,
Ніжні краплі на листку відобразять світ широкий,
Гомонить розкішний гай, що ховається в долині,
А навколо, ніби рай, де волошки сині-сині
Неймовірно дивний світ захопив мене красою,
Неповторний колорит умивається росою,
Мила казка, мов у сні, ніжність грається серпанком,
Ось, у милій новизні посміхаюся я ранком
Йду, любуюсь навкруги та невже таке буває,
Що волошкова краса ще зі мною й розмовляє?
Гомонить розкішний гай, що ховається в долині,
А навколо, дійсно рай, де волошки сині-сині.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978109
дата надходження 25.03.2023
дата закладки 25.03.2023
Підсніжник
П-ідсніжник ніжністю сповитий
І в сонячних обіймах квітне.
Д-оклав усіх зусиль з-під снігу.
С-вітало - і пробивсь крізь кригу.
Н-аспівує весняний вітер,
І легко, ледь торкає квітку
Ж-иття тендітне, світлу радість
Н-а диво, це прикраса саду.
И(Й) росинка уляглась прозора,
К-расу ми споглядали вчора.
Первоцвіти
П-ервоцвіти, первоцвіти.
Е(Є)- секрети в ранніх квітах.
Р-іки сині проліско́ві,
В-олохатий сон казковий.
О-свіжає все навколо
Ц-віт підсніжника на волі.
В-абить ніжною красою,
І всміхається весною.
Т-и не рви красу чудну́
И( Й) збережи, немов весну.
Крокус
К-рокуси жовті і сині
Р-анні весня́ні квіти.
О-чі милуються ними
К-віти гойдає вітер.
У-смішка цвіту казкова,
С-онце з ними у змові.
Сон-трава
С-имвол спокою, кохання
О-біймає дні весни.
Н-ам дарунок і послання
Т-ихо шепче уві сні.
Р-анком вмиється весною,
А-ромат свій рознесе.
В-сі милуються красою,
А-втор створює есе.
Пролісок
П-ролісок із синіми очима
Р-адує галявину весною.
О-глянувся промінь, сяйвом блимнув.
Л-егкість цвіту, звабливість красою.
І стебло чомусь схилилось...хмара.
С- віт притих. І дощ пішов...примара
О-свіжив синяві очі цвіту.
К-раплі-діаманти - бризки квіту.
( Весна, 2021р.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975970
дата надходження 05.03.2023
дата закладки 05.03.2023
Самовар ушёл из быта.
Его « песня» не забыта.»
«Посиделки» вспоминаем
За горячим вкусным чаем…
Память не предаст забвенью
Ароматный чай с вареньем…
Всей семьёй в «лото» играли…
Женщинам пальто снимали…
А весёлая гармошка
Часто слышна из окошка…
Это добрая примета.
Не «сирена» иль «ракета».
Не жалеем, что забыто
То «разбитое корыто».
Или злая кочерёжка,
Иль похлёбки скромной ложка…
Так старинные предметы
Исчезают с жизни этой.
Но они не виноваты.
Уж в развалинах их хаты…
Но настырные поэты
Помещают их в куплеты.
О них «классики» вещают.
Прошлый быт нас восхищает!
Привлекало без сомненья:
Жизни мирное теченье…
Простота была присуща.
Был вкуснее хлеб насущный...
17. 02. 2023.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974004
дата надходження 16.02.2023
дата закладки 03.03.2023
https://md-eksperiment.org/post/20230228-vijna-kohannya-peremoga-oleg-krushelnickij
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975431
дата надходження 01.03.2023
дата закладки 01.03.2023
Щоби так не було тобі болісно
Неодмінно я вихід знайду,
Повернуся до тебе я проліском,
Розцвіту у твоєму саду.
Щоб загладити серденько зранене
Оживу і прийду на весні,
Розцвіту біля хати тюльпанами,
Щоби ти посміхалась мені.
Заспіваю для тебе я пташкою,
Стану чистим тобі джерелом,
Розцвіту я край поля ромашкою,
Розпізнаєш моє ти тепло.
Буду зіркою ясною в небі
Розпізнаєш її завжди ти.
Буду ангелом Божим для тебе,
Щоби долю твою берегти.
На останньому нашім побаченню
Ти мене,моя люба,прости.
Давай разом з тобою поплачемо.
Потім душу мою відпусти.
Повернуся до тебе я квітами,
Мир зі мною повернеться знов,
І з тобою будемо радіти ми
Що існує на світі любов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974786
дата надходження 24.02.2023
дата закладки 24.02.2023
1
Серпневий вечір… у горах поступово темніє.
Небесним простором заволоділи сірі й чорні хмари. Гори здаля ніби одягнуті в капелюхи. Сірі хмари, як великі, пухкі подушки.Та від подиху вітру здригаються, за мить розтягнуті, гублять краплини дощу.
Микола присів під крислатою, густою сосною - Здається тут зможу пересидіти. Озирався, роїлися думки - Як бути далі, куди йти?
Ні, такого з ним іще ніколи не було. Він майже щороку відправлявся у мандри. Раніше поїздки до моря, а згодом по історичних містах України. Цьогоріч вирішив помандрувати в Карпатському краї.
А що йому,один у матері і в батька, живе окремо, має свою двокімнатну квартиру. Працює в школі, викладає фізкультуру. Хоч і в районному містечку, але його це влаштовує. У міському басейні зібрав волейбольну команду, навчає молодь, з ними їздить на змагання. Завжди радів відпустці, кожен день можеш присвятити собі, відволіктися від щоденних клопотів. Хоча й роки, уже розміняв свої тридцять п’ять, але іще не насолодився життям. Мріяв … літав - весь час кудись манило побачити іще щось нове. Сприймати красу землі, відчувати окриленість, радіти життю. Сімейне життя не приваблювало…хоч інколи і зваблювали дівчата, згодом жінки. Але ті миті залицяння і інтиму, не несли за собою відповідальності, не замислювався, щоби змінити своє життя. Взаємне фліртування просто на якийсь час, визивало задоволення душі і тіла.
За плечима рюкзак з палаткою, дещо з одягу та невеликий термос з міцним чаєм. Документи й банківська картка в нагрудній кишені куртки. Телефоном користувався часто, тому тримав, як не в кишені джинсів,то в руці.
Третій день блукає по лісу, побачив гірські невеликі річки, хащі і галявини. Після відвідування водоспаду його підстерігає невдача. Непомітно для себе, чи задумався, чи щось інше відволікло, ледь не впав у прірву. Саме в цей час у руці тримав телефон, різкий рух назад, телефон вислизнув. Тихий брязкіт луною відбився в прірві…. підкралося розчарування.
Микола іще раз подивився під ноги й на небо. З півночі насунула чорна хмара. - Чи тут поставити палатку? Ні, гаяти часу не можна, уже й так краплі пролітають.
Стук молотка губився по окрузі… забивши кілки в землю, підтягував, вирівнював палатку. Краплі густішого дощу підганяли його, за мить дощ, як з бочки. Не втримався на ногах, послизнувся, впав ниць.
- Та що це?! Ніби вся вода зібралася,щоби мене прогнати з цього місця.
Холодна вода з піском і землею потрапила під комір куртки, по спині ніби хтось лід приклав.
-Ні – ні, тут не можна залишатися,треба опускатися нижче.
Похапцем зняв палатку, на ходу запхав у рюкзак. Раз – по - раз мацав кишеню з документами – Може не змокнуть, добре що в салафані.
Гірській стрімкій воді важко протистояти. Обережно зробив лише два кроки, здригнувся від ударів граду.Озирався, довкола барабанив град.Мусив над головою тримати рюкзак - Оце так- так, ще й такий, як куряче яйце! Ой, що ж це коїться - охопила безпорадність.
Не в змозі втриматися, впав на коліна, його крутнуло разом з багнюкою й понесло вниз.
2
Промоклий до нитки, в забрьоханому одязі й кросівках, втомлений і змарнілий зупинився під трьома густими смереками. Вони росли близько одна до одної, ніби обіймалися, гілки раз – у – раз здригалися від граду.
Думки на злеті -Ні, далі не піду, тут почекаю. В душі запала смута за телефон. На ньому ж був маршрут, де він тепер, цього не знав.
За кілька метрів, за високою пишною сосною, побачив дах будинку,
- Ого, це іще нижче, мені ж здавалося я уже внизу.
В цьому будинку мешкала Віра, їй недавно виповнилось тридцять вісім років. Бідкала на долю, що занесла її в цей край , але згодом звикла.
Після початку війни на Донбасі, в дві тисячі чотирнадцятому році, вони з чоловіком переїхали до старенької бабці Ольги, яка чоловікові доводилася далекою родичкою. До війни Віктор працював на шахті, змиритися з загарбниками не захотів. За день - два, зібравши валізи, якнайдалі втекли від війни.
Через два роки стареньку поховали. Чоловік мав водійські права , тому влаштувався на роботу далекобійником. Воно би усе й нічого, навчилася збирати лікарські трави, гриби, ягоди, горіхи, здавала посередникам, на прожиття мала якісь грошенята. Віктору часто затримували зарплату, тож приходилося викручуватись. Не пройшло й два роки після смерті бабці, як він зник. Куди тільки й не писала листи, шукала, але він ніби крізь землю провалився. Здивувалася, коли їй повідомили, що такої фірми не існує. Тож отримати, розраховувати на гроші, про які він не раз говорив, не було сенсу. Ще й з Прикордонної служби прийшов лист, що даний громадянин кордону не перетинав. Зразу плакала, але сльозами горю не поможеш. Одне втішало - Хоч старий, але добротний будинок маю, з чоловіком встигли перекрити дах, тож не пропаду. Іще їй дуже сподобалася низька, але велика за розмірами будівля з каменю, в ній сарай і баня. В сараї відділення для курей, при вході здорова пічка, на якій завжди підігрівали воду для купання. Поруч з нею вхід у баню, дві дерев’яні полиці, де можна полежати. А саме більше їй сподобалася стара широка дубова бочка.У ній усі купалися, покійна бабця заварювала трави для купеля. Уміла старенька готувати і трав’яні пахучі напої. Смакуючи їх, забували усі негаразди, душа і тіло відпочивали. Потреби воду носити не було, адже замість даху, над банею стояв здоровий алюмінієвий чан, який завжди наповнювався дощовою водою. Влітку вода майже завжди тепла, а в прохолодну,чи холодну пору, воду гріли на пічці. Біля бочки камін, при купелі в ньому завжди жевріли дрова.
Сьогодні субота… день купання. У каміні уже потріскували дрова. Хоч і літня пора та ночі уже прохолодні, тому воду довелося нагріти. В такі дні Віра дуже відчувала одинокість, розчісуючи волосся, яке інколи попадає у воду, з ним і падали сльози. Сльози нудьги і самоти. Не покидало бажання відчути себе жінкою, мати ласку, дотики, поцілунки, це робило її немічною, ніби підбитою пташкою. При повному місяці все навкруги збуджувало, дратувало. Інколи, себе порівнювала з голодною вовчицею, що в одинокості виє на місяць.
-Я ж іще жива!
Згадувала слова матері, що вона дуже схожа на батькову родину. Дід був українцем, а бабця циганка. Хоч про це мовчали та будучи присмерті, стара на прощання сказала,
-Онученько, люба моя, в тебе тече циганська кров, вона завжди гаряче протікає по судинах. А особливо, коли до твого серця підкрадеться любов, себе не стримуй. Знаю, на тебе чекає важка доля та ти прислухайся до свого серця, інколи може й треба, заради щастя кинутися у вир з головою.
Через рік після зникнення чоловіка, Віра мала інтимні стосунки з Вадимом, він був посередником, забирав у неї товар, комусь здавав на продаж. Але він був одружений, розраховувати на сім’ю не доводилося. Наполягав на обережності, щоб не завагітніла. А вона ж тільки про це і мріяла. Вкотре повторювала, - Мої роки… це ж уже останній шанс.Чи я у Бога не заробила на дитя? Мені й чоловіка не треба, хай би маленьке янголятко потішило своїми ніжними дотиками, дзвінким голосочком, усмішкою, любов’ю.
3
Мокрими, ледь окровавленими руками, Микола, міцно тримався за стовбур смереки. За кілька хвилин здригалося тіло – Ой, за що ж це мені Божа кара! Чого жду? Мабуть треба туди, до будинку.
Знервовано відпустив одну руку, хотів хапнути рюкзак, але той піддався силі води, перевертаючись поплив з течією.Однією рукою не втримався й опинився у вирії води, ніби летів за рюкзаком.
Від сильного удару, на мить потемніло в очах. Різкий біль пронизав спину. Мілкий дощ періщив у обличчя, змиваючи бруд, вода потрапляла на груди, за комір куртки, джинси уже були зовсім мокрі. Він зрозумів, його принесло під кам’яний паркан. У голові гуділо, намагався стати на ноги, але ковзав по бруду змішаному разом з градом, мусив передвигатися на колінах. Нарешті, за кутом паркану вдалося побачити залізну браму. Зібравшись з силами, перевів подих – Думаю тут мені допоможуть. У руці тримав перший попавший камінець, зі всієї сили гатив по брамі.
Саме в цей час… Віра поглянула у вікно.Усе подвір’я встелене градом, зверху сіяв густий мілкий дощ. Швидко замотала голову у великий вишитий рушник, виконаний у гуцульському стилі ручної роботи, вийшла з будинку.
- Ой, хто ж це так стукає? В душі похололо - Де ж мій пес?
-Сірко! Чого ж ти не гавкаєш? Ото хол*ра би тебе забрала, знову заліз під паркан. Що безпечніше у виритому лігві? Ехе -хе, а ще пес, чого боїшся, це ж не гроза. Але тобі мабуть все одно, чи град, чи гроза, ти вже старий, глухий й майже сліпий!
Махнувши рукою, поспішила до брами.
Помітивши доволі молодого чоловіка, добре натягнула рушник на лоб.
-Нехай думає, що я старша за віком.
Допомогла піднятися на ноги, а він мов п’яний, кліпав очима, придивлявся до неї - На вид ніби не молода, а в руках цупка, пробурмотів,
-Ви мені допоможете? Там за кутом паркану мій рюкзак.
-О! Напевно в горах відпочивав,чи мандрував. А тут бачиш яка негода. До хати такого замурзаного не візьму, йдемо до бані.
За декілька хвилин уміло знімала липке, мокре з багнюкою вбрання. Сорочку й майку він знімав сам. Тим часом вона потай мазнула своє обличчя брудною дровиною.- Може так менше на мене буде зирити. Хто знає, що він за один?А не дай Бог якась приблуда!
-Там.. у куртці мої документи, вони в пакеті, думаю не намочилися.
Пристально дивився на неї - Які карі очі! То у них блиск, то за мить смуток. Скільки ж їй років?
Вона ж від погляду зніяковіла, все ж усміхнулася й тихо запропонувала махровий рушник,
- На, приховай свою гордість, а то чого доброго, іще до гріха доведеш. Вода в бочці є, зараз добавлю кип’ятку з лікувальною травою! Ти залазь, відпарюйся, приходь до тями. А я тим часом від багнюки прополощу одяг та замочу з порошком, а пратиму трохи пізніше.
Він спостерігав за кожним її рухом,
-До речі мене звати Микола, я можу й сам попрати.
Помітно звела брови, весело сказала,
-Ну мене всі називають Вірою. А ти що уже зігрівся? Ба, такий гарячкуватий, а он по шкірі й досі є сироти.
Лежачи з закритими очима, він рукою притримував рушник, щоби часом не видати себе. Її чарівні карі очі збуджували, манили до себе.
Його особисті речі уже замочені в тазику. Як тут не подивися на документи? Не змогла стримати жагучу жіночу цікавість.
Від задоволення, напруга й легке хвилювання зникло, адже штампа в паспорті про одруження не було. –То добре… з документами все впорядку, значить сьогодні в мене є останній шанс. Чого соромитися і боятися, тим паче я за нього старша всього на три роки. Ой, грішниця я, боюся не зможу подолати бажання спокуси.
Їй потрібна ця ніч, завтра мали прийти забрати консервовані гриби, які уже лежали в кошику. Хто з посередників прийде вона не знала та це в даний момент, не було важливо.
З глиняним глечиком підійшла до нього,
-Ти спиш?
Відповів не зразу,
-Вибачте, задрімав. Щось і справді на сон хилить.А, що це так приємно пахне?
- Слухай, думаю недоречно до мене звертатися на ВИ, не така я вже й стара! Ось візьми, це пахне мій напій, випий! Досить духмяний іще й солодкий. Я в дитинстві часто такий пила, згодом мене бабуся навчила. Він придає сили, освіжає пам’ять, добре зігріває.
Подякувавши, він з задоволенням випив напій.Вона відразу запропонувала,
-А давай я тебе трішки березовим віником поб'ю. Я зараз відвернуся, ти залазь на полицю, побачу який терплячий!
4
Він лежав ниць, поклавши голову на зігнуті руки, запитав,
-У вас є чоловік?
З під лоба здивований погляд, її голос долинув ніби здалеку,
-Отакої! ! Знову на ВИ?! Якби був, чи я би тебе так купала, як перед шлюбною ніччю. Ти краще руки вздовж тіла поклади.
Знову у голові дурман, перед очима туман. Вона березовий віником водила по спині, рукам, ногам, лише злегка торкаючись поверхні тіла. Ще якийсь час він відчував легкість, розслабленість, поступово розчинився у міцному приємному сні.
Їй не вдавалося бути байдужою, любувалася його тілом, долонями ніжно проводила по стегнах, збуджувала себе, відчувала велике задоволення.
- Яке пружне тіло, що то молодість, від такого й завагітніти не гріх. О, як важко вгамувати свої бажання?!Та чи він це розуміє?
Згодом, на його тіло легенько наносила пахучу мазь , зроблену за бабусиним рецептом. Запах лаванди, як гормон щастя, заспокоював її.
Під навісом уже висіли випрані речі. Поки Микола спав, впоралася на кухні, в кімнаті на столі стояла вечеря.
В бані, не порушуючи його сну, в бочку налила чистої води. Вирішила й собі хоч трохи обмитися, придати тілу свіжості й запаху.
-Чи знову дощ?- плескіт води пробудив Миколу.
Присівши навпочіпки, Віра милася в бочці. Такий купіль в самотності, частинка насолоди, особливо коли запах лаванди п’янив, знімав напругу.
Очам не вірив - Таке моложаве тіло.На спині невеличке пасмо довгого волосся прикривало хребет. Вона паралоновою мочалкою намагалася дістатися плеча й різко зупинилися. Передчуття… напевно уже не спить. Лиш на мить озирнулася… він лежав на боку, рушником прикривав чоловічу гордість.
Ова!- Ледь не вирвалося з його уст! Чи я сплю,чи й справді це вона. Скільки ж їй років? Чи здається такою молодою?
Її голос перебив думки,
-Ти помиєш мені спину? Тебе тягнула, спітніла, такій лягати спати не годиться. Треба освіжитися, потім підемо до хати, повечеряємо.
Навіщо тут якісь слова, він зрозумів її бажання .Не приховуючи своєї наготи,за мить стояв позаду неї.Мовчки, не озираючись, подала мочалку.
Ніжний дотик до шиї, прибрав волосся. Вона ж здригнулася, відчувала прилив жару до обличчя. По тілу струм, від збудження, ледве переводила подих.
Він бачив, як повільно піднімалися і опускались її пишні груди. Посміхнувся, думка - хвиля - Ану хто з нас терплячий до спокуси? Я бачу, ти хочеш ніжності, ласки.
Пару раз мочалкою провів по спині. За мить вона здійнялася на ноги, повернулася. Довге волосся ледь прикриває груди. В голові роєм думки -Але ж красива! Молода! А очі! Відчував, як тривожно закалатало серце- Може я під гіпнозом? Його ніби магнітом тягнуло до неї. Неконтрольовані рухи… вмить опинився в бочці. Розчервонілий, збуджений, губами припав до її губ. Затяжний поцілунок – бажання бути поруч, не відпускав. То ніби квітка під вітром, що пестив пелюстки…. Здалася. По судинах гаряче, затремтіла, враз різко відштовхнула.
-Ти моя! Не відштовхуй!Ми удвох бажаємо цього.
Гарячі долоні торкнулися пружних сосків, вже нижче по талії, опустившись на коліно, він цілував стегна,
- Ти зводиш з розуму!
З закритими очима, в очікуванні чогось іншого, вона гладила його по голові, по плечах, злегка притисла до себе.
У очах блиски громовиці, від бажання до знемоги сп’янілий, терпіть не сила, він різко підхопив на руки, поніс на лавку.
5
В кімнаті тиша… у келихах недопите вино. Розмова затягнулась далеко за північ. Все зрозуміло, вона хоче дитину. Але ж самій виховувати важко. Не зміг прийняти її душевний біль самотності, адже завжди серед людей, це відчуття для нього незнайоме.
Він задоволений, лежав у ліжку… чекав на неї. В умілих руках праска, за декілька хвилин, на столі лежали виглажені речі. Думок про щось інакше й не було, лише щоби на завтра швидше все приготувати І знову в шаленій пристрасті торкнутись губ, відчути ніжність,тепло.
Місяць уповні освічував частину ліжка й кімнату. Сьогодні їй не до нього, вона не плаче, не ридає, в неї є гість. Раділа, як влітку троянда, що розкривається перед сонячним промінням, в бажанні запелитись.
Кожен його дотик втішав душу, вона мала те, про що давно мріяла. Дві постаті потопали у взаємних поцілунках. Здавалося серця і стегна відбивали в такт… час від часу скрипіло ліжко, приводячи їх душі до забуття.
Угомонилися під ранок… знесилений, але щасливий від взаємних ніжних почутті, він спав, як дитя. А в неї зовсім пропав сон, на кухні готувала сніданок, іще трав приготувала, щоби передати на продаж.
6
На годиннику сьома ранку. За вікном росянисто, прохолодно. Губилася думками -Може іще раз пригорнутися до нього. Як хтось і прийде, тож не раніше дев’ятої години. Як стримати себе коли така спокуса в насолоді. Як вкрасти те, чого не можна вкрасти, коли його поряд немає. А коли таке сильне бажання…та чи хтось це зрозуміє?
За мить, нагою притулилася до гарячого тіла. Долоня ніжно прилягла нижче пупка.
Він уже був її … тілом, ніжністю, ласкою, радістю. Бездонне бажання… поцілунки, як п’янке вино.
- Хай би довіку з тобою пити це вино, тебе чекала я занадто довго. Ти ж мій останній шанс! Чи ощасливих ти мене? Чи я пізнаю материнство?
По брамі стукали, загавкав пес…. вона швидко накинула махровий халат,
-Миколо… треба вставати!. Прийшли за товаром. Я йду, твій одяг лежить на столі.
Цього разу за товаром прийшов дядько Павло. Побачивши Миколу подав руку,
-Будемо знайомі! - зміряв поглядом з ніг до голови,
- Це добре, що вже не сама. Он ми з бабкою, хоч інколи і сваримося, але удвох все ж веселіше. Хоч і діти є, але в них своє життя.
-Давайте поснідаємо, тоді вже підете, - запропонувала Віра.
Вузенька стежка від паркану губилася поміж дерев. Микола йшов поряд з Павлом, а вона через шпаринку в брамі, дивилася вслід. Пекучі сльози по щоках, то ніби та злива, що була напередодні.
Павло час від часу позирав на супутника – Наче нормальний чоловік та чому ж не залишився? Але ж такий мовчакуватий.
Пройшовши більш, як половину шляху, дід не витримав мовчанки,
-Я не знаю хто ти і що за один, але бачив, у її очах сяє любов.
Шкодуватимеш, вона порядна, гарна жінка,справна господиня. Хоч номер телефона додумався взяти?
Миколу ніби хто по голові довбонув. Зупинився, сердито махнув рукою,
-От бовдур! Знаєте я свій телефон загубив, вірніше він упав у прірву, розбився. Я був такий розчарований. Від її чаклунських поглядів не осмілився спитати, забракло рішучості.
-Та ладно… в такі роки забракло рішучості! Мовчи! Я тобі напишу її номер телефона.
-Добре, заодно і свій напишіть, може через вас про неї дещо дізнаюся.
- Я зрозумів ти не з наших країв, цікаво за що ти їй сподобався?
-Я з Поділля. Діду, а згадай свою молодість, жінок, хіба не знаєш за що вони нас люблять.
Дід прищурив носа, хитро позирнув,
Кохання, пристрасть, як еліксир молодості, не гріх зізнатися, нам це теж до вподоби. Шкода, мало часу нам Бог дає для такої втіхи.
По приїзду додому, через кілька днів Микола придбав телефон. Укотре перекладав документи і всі речі, але того шматка бумаги, з номерами телефонів не знайшов. У голові не вкладалося, де ж я міг загубити? Думки на роздоріжжі -А чи я їй потрібен ? А може це, як знак - не доля бути разом? Але ж гарна, спокуслива, пристрасна. І тут же виправдовував себе - Та я ж іще не планував заводити сім’ю, хоча й роки та хочеться погуляти.
7
Минуло три роки… літо в розпалі. Віра з сином поверталася з лісу. У одній руці кошик з грибами, другою рукою намагалася втримати руку сина, він смикав нею, злегка присідаючи, щось бурмотів.
-Миколко, любця моя, нам трішки залишилося йти. Вдома на подвір’ї квіточки є й мурашки, там будеш гратися.
Звернувши за куток паркану, біля брами сидів чоловік. Крислатий бриль був опущений на лоб, хто то , відразу не можна було розгледіти.
Та коли він підвівся, впізнала. Микола йшов назустріч, розставивши руки, радісно сказав,
-Ану, покажи, який ти виріс! Ходи до татка… ходи.
Багато слів…. кілька щасливих ночей. Вони збиралися в дорогу.
З дядьком Павлом прийшов старший син з сім’єю. У піднесеному настрої, старий сказав,
-У нас у хаті три сім’ї, кожному по кімнаті, тіснувато. Думаю тут їм буде добре. Може з часом і в ціні зійдемося, купимо цей будинок.
Микола закривав валізи,
-Час покаже, це їй вирішувати. Нам є де жити.
Син голосно дзижчав, машиною їздив по закритих валізах. Віра в дорогу готувала бутерброди з сиром і ковбасою.
Що в неї на душі… про це говорять сяючі, щасливі очі. Свої емоції і хвилювання намагалася вгамувати. Подумки втішала себе – А що мені й залишається робити з успадкованою циганською сексуальною пристрастю? Чи я в такі роки знову закохалася? Можливо таке рішення і спонтанне, але ж будуть ночі спокуси, без яких надто важко прожити.
І врешті - решт у нас сім’я, а це ж так важливо для сина.
2020р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974706
дата надходження 23.02.2023
дата закладки 23.02.2023
Мене зустрів у осінь золоту,
Коли купався світ увесь у листі,
Чарівність неповторну й неземну,
В якій сіяли мрії лише чисті
В мотивах листя, нібито Шопен,
Доносив таїну краси любові,
Стелився килим, наче гобелен
Зворушно, розфарбовуючи долі
Мелодія зростала до небес,
Окрилена величністю таланту
І не було чарівності вже меж,
Що поєднались з образом галанту
Звучала така магія краси,
Усе було і близько, і далеко,
Під звук мелодій падали листки
І відлітала у краї лелека.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974490
дата надходження 21.02.2023
дата закладки 21.02.2023
([i] У співавторстві з SERGE DRONG [/i])
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1003776
Її рука — в його руці,
І ледь відчутний напівподих,
Уста гарячі — на щоці,
Для неї він — безмежний подив;
Для неї він — найбільший подвиг,
Герой в лавровому вінці,
Вона ж — тепло вершин холодних —
В його житті — єдина ціль;
Вона — його єдина біль,
Коли не поруч, десь далеко,
І — поривання божевіль,
Неначе взимку — люта спека;
Він — кисень, він — її вулкани,
Скелястих гір надійний тил,
Він — особистий стан нірвани,
Хімічний склад надмірних сил;
Його обійми — два крила —
Тримають небо над землею,
Щоб тільки вірила й жила —
Його коханням та душею;
Настільки гострі почуття,
Здається — це їх і погубить,
Бо кожна мить його життя —
Ознака, що вона ще любить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971713
дата надходження 22.01.2023
дата закладки 24.01.2023
тату з емоцій - шрами на душі
і не питай мене про горе- майстра...
це тільки біль у проклятій тиші,
наб/є в жалях такі прекрасні айстри.
і місто порожнечі із думок,
де невимовність тихо убиває...
над прірвою залишиться лиш крок,
але ніхто, ніхто не зупиняє...
тату з кохання - шрами на душі...
скажи мені, чому вона безмежна,
цим болем, у цій проклятій тиші,
де я від тебе, спогадом залежна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829578
дата надходження 18.03.2019
дата закладки 24.01.2023
[b]П[/b]овір мені, так тяжко на душі,
[b]Р[/b]ядки лягають римою печалі,
[b]О[/b]х, як же дописати ці вірші,
[b]В[/b]кладаючи весь смуток у вуалі.
[b]О[/b]бдумую зворушливі слова,
[b]Д[/b]аючи серцю думку зрозуміти,
[b]Ж[/b]адаючи неспинні почуття
[b]А[/b]налогічно, щоб у них вціліти.
[b]Ю[/b]рливо забігаю наперед,
[b]В[/b]ідчувши стан глибокий щохвилини,
[b]Н[/b]езнаю що, а у душі куплет:
[b]Е[/b]моції, і смуток, і світлини...
[b]З[/b]ахоплена миттєво у полон,
[b]Н[/b]а стежку ту далеку поглядаю,
[b]А[/b] серце вже торкається долонь,
[b]Н[/b]евтомно рідну душу відчуваю.
[b]У[/b] сутінках де зваблює розмай
[b]Д[/b]рімає сад у неповторній тиші,
[b]О[/b]х, як сприйняти серденьку - прощай,
[b]Р[/b]озбурхано, що почуття колише.
[b]О[/b]бражена на смуток і страхи,
[b]Г[/b]ублюся у думках своїх крилатих,
[b]У[/b] серці стукотить лише - чекати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971818
дата надходження 24.01.2023
дата закладки 24.01.2023
Якщо раптом тобі стало сумно,
І в душі щось немовби шкребе,
То згадай, що є хтось, хто безумно
Пам’ятає і любить тебе... :)
Якщо ти пройнялася журбою,
І в очах все неначе пливе,
То згадай, що є хтось, хто тобою
Та любов’ю до тебе живе... :)
Якщо враз стане холодно, сніжно,
І з очей потічок потече,
Знай, що хтось хоче тепло і ніжно
Обійняти тебе за плече... :)
Якщо тугою в серці завіє,
Й твоя посмішка вмить пропаде,
Знай — тебе хтось бажає, ні — мріє
До своїх пригорнути грудей... :)
Якщо стало враз смутку багато,
Чи то настрій похмурий застав,
Знай — хтось марить тебе цілувати
У медово-солодкі уста... :)
Якщо раптом печаль огортає,
Підніми погляд свій до небес,
Знай, що хтось, десь далеко, вітає
З Днем Народження, Сонце, Тебе!.. :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970853
дата надходження 13.01.2023
дата закладки 13.01.2023
Один син - не син, два сина - пів сина,
Три сина - ото тільки син! ( народна мудрість).
Матінка-Зима багата:
Три синочки-соколята
Хоч холодні... Повім, друже,
Маму вони люблять дуже.
Первісток у неї - Грудень.
Чи то в свято, чи у будень
Трудиться, річки морозить.
Віхолу-другиню* просить:
Снігом землю притрусити,
Щоб не змерзли ростки жита,
Засипатимуть доріжки,
Ялинки' прикрасять трішки.
Січень-син вельми поважний!
Він до матінки уважний,
Щоб свята' вона зустріла,
При здоров'ї відпочила.
Кутю, борщик приготує -
Все подасть і стіл накриє,
Щоб матусі догодити,
Була в радості і сита.
Синок Лютий - вередливий,
То з морозом, то зрадливий.
Зима скаржиться щороку.
Він лютує і, нівроку,
Як рушає в путь останній,*
Приготує мамі спальню
І запросить спочивати,
Щоб наступний рік діждати.
Ось такі в Зими синочки
І не знадобляться й дочки !
Три синочки-янголята...
Спитаєте: - А хто ж тато?
* другиня - заст. подруга,
* останній - тут який закінчує ряд явищ.
-------------
Гоноровий Рік - їх татко
Й не один хрещений батько:
Дві тисячі двадцять третій
Вже крокує по планеті !
З прийдешнім Новим 2023 роком, друзі !
Перемоги, мирного неба, здоров'я, любові, добра.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969653
дата надходження 30.12.2022
дата закладки 31.12.2022
Моя душа наповнена добром,
Його я щиро хочу дарувати,
Торкнутись серця трепетним теплом
І всю красу до глибини віддати
Вдихнути світ, що так бринить в імлі
І утонути, наче квітка в росах,
Такі бувають миті навесні,
Що залишають дивний промінь в косах
Моя душа тендітна, мов дитя,
Всі відчуває тонкощі у світі,
Ціную і плекаю я життя,
Як милий сад, що бавиться у квіті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969722
дата надходження 31.12.2022
дата закладки 31.12.2022
Тебе, моя несчастная любовь
Пишу, в который раз, скупые строки,
Боясь, что не отправлю я их вновь,
Ловлю себя на дружеском упрёке.
Храни их в недрах раненной души,
Укрой в просторах любящего сердца,
И если станет грустно — поспеши
Открыть в тайник воспоминаний дверцы.
Мне стёб судьбы давным-давно не нов,
Спасибо, что ли, ей за все уроки,
А для тебя — из мира грёз и снов
Ложатся кротко буквы одиноки.
Храни их нежно, как своё дитя,
Из слов и фраз моих чудную на́́меть,
Ведь в них — портрет, в нём нарисован — я,
Как есть и без прикрас — тебе на память.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969787
дата надходження 31.12.2022
дата закладки 31.12.2022
[b][i][u]( скоріше - Дон Жуан на пенсії )[/u][/i][/b]
Вогонь горить. У хаті тепло,
На черені* котяра спить.
Немає світла - зовсім темно,
Так сумно... Треба щось робить.
То може до куми податись -
У неї світло й тепло в хаті ...
А щоб добріш' була кума,
Зціджу́ ще пляшечку вина ...
Одів святкову кожушину,
Ступив швиде́нько за поріг -
Сьогодні у куми пиріг !
А ще - яка ж в неї перина ! ...
Та темно й страшно у дворі,
Бо, щось, не світять ліхтарі ...
Сніг бавиться, немов дитина,
Й тихенько падає до ніг.
Та пані - люта хуртовина,
Не може стримати свій біг !
Примчала, в очі заглянула,
У спину холодом війнула,
За шию снігу намела...
Ох, та панянка... Дуже зла !
Заме́тів скрізь понамітала,
Стежки́ довкола замела,
А в лісі, що окрай села,
Гілляччя, з тріском, наламала !
Не можу до куми дібратись...
Та й темно вже - все може статись,
Куди ж там пертися на ніч ?
Додому, та й скоріш - на піч !
Зі слів вуйка Дон Жуана, записано правильно.
Підпис / [i]Родвін[/i] /
*черінь - Площина над зводом печі (між комином і стіною), на якій сплять, сушать зерно і т. ін." http://sum.in.ua/s/cherinj"
15.12.2022 р.
Фото " https://kartinkin.net/pics/uploads/posts/2022-09/1663155231_15-kartinkin-net-p-kot-na-pechke-instagram-16.jpg"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968622
дата надходження 18.12.2022
дата закладки 25.12.2022
" Не буде хліба, не буде й обіда "
народна мудрість.
Лежать шматочки хліба на стежині.
Їх кинули... Тут неважливо : вчора, нині, -
Забуті птахами, тваринами, людьми.
В піску, засохли... І такі байдужі ми.
Діди, батьки пережили війну і голод.
Їх кусник хліба рятував і грів у холод.
За хліб молилися і молитвИ складали,
Ціну насущному дорослі й діти знали.
З дитинства в голову вкладали нам науку,
Як скибку хліба взяв собі у руку, -
Доїсти треба, а не викидати,
Бо хліб святий - це треба пам'ятати.
Бувало, як впаде шматочок на підлогу.
Що тут робить? Не думали ми довго :
Цю скибочку швиденько піднімали,
Перехрестившись, хлібчик цілували.
В нас хліба не завжди було уволю.
Тяжкою працею батьки кували долю.
На хліб насущний потом заробляли,
Тому повагу й шану до святого мали.
Тож бережімо хліб і молитвИ складаймо,
Що він святий, - це зАвжди пам'ятаймо.
Навчаймо наших діток і онуків
Тримати в голові святу науку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924384
дата надходження 07.09.2021
дата закладки 25.12.2022
Промайнула юність - та без телефона,
Не було Вконтакті ні ночей безсонних,
Ні стрімких пікапів, ні палких романів
Десь там у Фейсбуці, Скайпі, Інстаграмі...
Пролетіла юність, посивіла зрілість.
Молодь - у ТікТоці. Що ж мені лишилось?
Не завів акаунт навіть у Ютубі,
Хто мене пострімить, коли вріжу дуба?
Незлим тихим тегом хто мене згадає,
З ким я зачекінюсь там, за небокраєм?
Не знайшов до лайків доброї дороги:
Ні тобі не коуч, ні тобі не блогер...
Любий мій нащадку, дорогий фоловер,
Шариш? То розшарюй! І бувай здоровий!
●Пікап - зваблення.
●Акаунт - обліковий запис.
●Стрімити - транслювати онлайн з місця події.
●Тег - відмітка для полегшення пошуку.
●Зачекінитися - позначити своє місцезнаходження на карті онлайн.
●Розшарити - поділитися з іншими користувачами.
●Фоловер - користувач соцмережі, який слідкує за новинами іншого користувача.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925267
дата надходження 16.09.2021
дата закладки 24.12.2022
Вечер объя́ла тишина́́ святая...
Молчаньем посещает душу Бог.
Звучит молитва, тихая такая...
С ней благодать присе́ла на порог.
Струи́тся ароматом нежным ла́дан.
Мерца́ет свет лампа́дочки в углу ...
Со мною Ангел... высшая награда!
С ним благода́рность Богу воздаю́!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969102
дата надходження 23.12.2022
дата закладки 24.12.2022
[b][i][color="#071fba"]Романтика... романтика, всі її бажають
І живуть без настрою, як її не мають.
Я рішила цей пробіл заповнити врешті
Побувать в романтиці у її арешті.
Придбала я свічечки з ароматом хвої,
Щоб могли в романтиці купатись обоє.
Ниньки ж саме п"ятниця, завтра- відпочинок,
Заходить супруг у дім і веде очима...
Що свічки у нас горять, визвало в тривогу,
Стоїть в дверях хреститься і молиться Богу.
Після слів: "Ой, Боже ж мій!!, - розродився в перлах,
А свічки у нас чому? Невже теща вмерла ?"[/color][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968869
дата надходження 21.12.2022
дата закладки 21.12.2022
Кожен вечір мама Томі
Вже вкотре казала:
-До весілля, моя доню,
Щоб з Петром не спала.
Бачиш, он сусідка Люба
З радості не скаче:
Спала з парубком до шлюбу –
Тепер гірко плаче.
-Та коли ж там спати, мамо?
(Це дратує Тому),-
Після сексу я від нього
Зразу йду додому!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967557
дата надходження 06.12.2022
дата закладки 06.12.2022
1
Ледь – ледь світало…
На якісь миті, веселково замайоріло небо - навкруги світліло. Враз, по небу стрічки фіолетового кольору, уже й стемніло. А на землі, крізь темінь, деінде біліють маленькі купки снігу….
Як завжди, не поспішаючи, Олена йшла обережно, щоб не нашкодити квітам, що лежали у кошику. Інколи кліпала очима, придивлялася під ноги, щоб ненароком не послизнутися. Невтішна погода, ніби й трохи примерзло, а місцями наче й ні.
Крок за кроком… підстерігали думки - Вчора випав перший сніг, не впевнений, ну звичайно, тож іще не на часі. Місяць листопад, не грудень, куди й навіщо поспішати, але ж не ми керуємо погодою, а вона дивує нас своїми сюрпризами. Може сьогодні вдасться продати квіти, хоча би знову не лунала повітряна тривога. Війна - це горе і страждання, сльози і смерть, біда, нещастя. Шкода людей, які знаходяться під артилерійськими пострілами та під ракетним бомбардуванням. Бідолахи, як вони там виживають…
Олена займалася квітами, навесні вирощувала: фіалки, нарциси тюльпани. А літом, всю увагу приділяла трояндам. Біля хати скляна веранда, на перший погляд, справжня оранжерея. Троянди: білі, жовті. рожеві,червоні, оранжеві - як не любити таку красу? З ними вела розмови, ділилася буденними справами.
З Києва люди купили хату по сусідству років три тому, дивувалися нею - одна весь час й одна. Але добре мати таких сусідів, привітні, в особисте життя не втручаються.
Влітку, доволі раненько, Олена поспішала до транзитних потягів, носила квіти на продаж Інколи і в обідню пору поспішала, і навіть під вечір. Нині не завжди вдавалася торгівля і потягів стало менше, ще й часті сирени, ходила тільки зранку.
На вокзалі, де чоловіки й жінки, щось продають, між собою називають «манежем». А що ж робити, коли роботи немає? Якось треба себе знаходити, бути комусь потрібним. А інколи й поспілкуватися, хтось скаже привітне слово, а раптом й квіти купить. Хоч війна, але дні народження ніхто не відміняв, чи інші якісь свята.Чи просто так, на знак уваги, коханій, чи дорогій людині подарувати квіти.
Їй недавно минуло тридцять п'ять років. Втратила надію, що зможе зустріти друга, про кохання уже й не мріяла.. Інколи згадувала шкільний випускний бал, де усі усміхнені, щасливі. Та з тими, хто подобався не мала нагоди продовжити спілкування. Думками ділиться з квітами, себе втішала - мабуть не судилося.
На жаль і сімейне життя не склалося. Як зустрічалися, то ніби сонце освітило шлях до щастя, все було до ладу, а як побралися прийшла біда. Чоловік полюбляв перехилити чарчину горілки, а згодом, її пив наче воду. Душа боліла, у ліжку страждала, не раз вмивалася сльозами, щодня втрачала надію на краще життя. Так десять літ та врешті – решт терпіння урвалося, покинула. Тепер мешкає у батьківській оселі, вони, від початку війни виїхали в село, у хатину своїх пращурів. Боліло й серце, бідкалася про дитя, чому Бог не дав? У смутку, вечорами задивлялася на зорі, потай ховала гріховні думки - Може й на краще?
2
Здавна багато уваги приділяла квітам. Ось і сьогодні, ледь- ледь накривши щільним папером, у кошику лежало три букети білих хризантем.
Тридцять хвилин ходи,…уже й небо посвітліло. Але з усіх сторін воно затягнуте сірою пеленою. Знову віщувало похмурий день, щото осінь, така ж сумна, як і настрій, як сьогодення.
Біля стежки, що вела до вокзалу погасли ліхтарі…. Метушаться люди з валізами. Тут вирує інакше життя… коли потяг подають на платформу, про все забувається. Штовхаючи один одного, усі поспішають до потяга. За мить, кожен жваво пропонує свій товар, яблука, груші, напої, в баночках консервовані салати, огірки, помідори, квашена капуста.
На підносах смажена риба, пиріжки на любий смак. Хтось із каструлі продає вареники,чи пельмені. Поряд веселий гамір, задоволений молодик, у пакет набирає блинчики з сиром. То де ж тут щось та й не купити, коли літають такі пахощі. Враз хтось усміхнений, зачарований пишнотою квітів, підійде, скаже привітне слово й купить. Смуток розвіюється, тішиться душа.
В тунелі людно.. вона піднімалася по сходах… раптово за руку торкнув молодий чоловік, поспішаючи,
-Кажуть у вас квіти?
За кілька секунд, щасливий вдачею, з букетом квітів, по сходах поспішив вниз.
-Так, таки удача, йому й мені , - ледь посміхнулась й про себе подумки - Комусь буде приємно і квітам у приміщенні комфортніше.
Таке воно життя.. навіть коли сторонню людину побачиш усміхненою й самому на душі стає приємно. Але ж здавалося ніби це дрібниці. Та людині потрібні квіти, вони ж, як вісники радості, любові, кохання, доброти. Надихають до життя, знімають стреси, дарують ніжність, заворожують красою, подають надію на краще.
Біля вагонів пасажирів зовсім мало….
Вона вдруге пройшла вздовж потяга, з останнього вагона вийшла провідниця,
-Ану покажіть, що сьогодні нам принесли?
Поспіхом, все ж ніжно долонею підтримувала квіти,
-Сьогодні білі хризантеми, справжні красуні! Подивіться, хіба ні?
Враз у очах провідниці радість, взяла букет,
-І справді краса!
І ось, Олена полегшено перевела подих, в кошику накрила останній букет. Ще один потяг, чи вдасться продати, чи ні, але й так пощастило та що ж далі буду робити?
Думки… думки… - Мабуть останні, сімейні хризантеми здам у магазин, все ж якась копійка. Зате на душі відчуваю спокій, не буду мерзнути та й квітів шкода тримати, мороз підступний, втратять красу.
До платформи під'їжджав останній ранковий потяг. Звичайно йшла з бажання продати квіти, шкода якщо прийдеться принести додому. Але і ввечері до інших потягів вона не піде. Як пасажирів мало, ще й лунатимуть повітряні тривоги, то який сенс мерзнути, чого чекати..…
Не поспішаючи, з тунеля вийшла на платформу. Холодний, пронизливий вітер вдарив у обличчя. Злегка почервоніла, взяла у руки кошик, обійняла двома руками, для квітів намагалася зробити затишок. Біля одного з вагонів, стояла провідниця, з тамбура виглядала білява, світлоока, років десяти - дванадцяти дівчинка. Здивовано дивилася на натовп широко розплющеними очима. Люди пропонували вареники, картоплю, вона у відповідь, трохи соромлячись, похитала головою,
-Ні- ні! Мені би квіти, бабусі день народження...
Саме в цей час помітила хризантеми. Мило усміхнулася, махнула рукою,
-Квіти…квіти…
Провідниця подала їй руку,
-Он подивися! Та жінка часто їх носить, бачу білі хризантеми.
Дівчинка хутко підбігла, любувалася квітами,
-Ой, які красиві! Вони такі пишні, іще й махрові. Зачекайте, я зараз покличу тата. Ви нікуди не йдіть, ми обов*язково купимо, тільки в нього гроші. Зачекайте!
Озирнулася, за мить зникла у вагоні.
3
Когось чекаючи… завжди хвилини довгі. Але й не дочекатися, то неповага до себе,, втратити свою ж гідність, тим паче коли попросили.
Вся увага на вагон, лише на якісь секунди відволікається, на продавчинь, які поспішали до інших вагонів. Нарешті, по сходах вагона спустилася дівчинка, за нею йшов чоловік. Такий же білявий, як дівчинка, доволі високо зросту. Весь час уважно дивився під ноги. Тримав палицю в тій же руці, що і шкутильгала нога. Їй відразу стало не по собі, підійшла ближче. Чоловік підняв голову,
-То де тут квіти?
Олена уважно придивилася, раптово ледь зблідла,
-Андрію… це ти?
Від здивування його очі округлилися,
-Оленка?! Оленка і квіти!? Оце так подарунок. Скільки літ, скільки зим!
А ну-ну, дай я на тебе уважно подивлюся…така ж мила, як і була.
Неочікуючи такої зустрічі, Олена засоромилась, як дівчисько,
- Та не дивися ти на мене так, ще дружина приревнує. А квіти… я просто вам подарую, не треба ніяких грошей.
-О, ні!- заперечив рукою, продовжив,
-Бачу ти не змінилася, така ж чуйна і добра, як була у школі.
Злегка обійняв доньку, звернувся до неї,
-Маринко! Йди одягни куртку, бачиш, як холодно.
Олена ледь хвилюючись,
- То уже й квіти забери! Візьми з кошиком, постав у воду, правда вони там з мокрою серветкою. Але не знати скільки вам іще їхати.
-Та ми ж до Вінниці, я не сказав. Одна година й будемо вітати бабусю. Вона давно чекає.
І знову до доньки,
-Йди сонечко, обережно поклади на стіл, а кошик принеси.
Марина посміхнулася, поспішила у вагон.
-І, як там Євгенія Михайлівна, ще вчителює?
-Та ні, Маринку бачиш … з самих пелюшок її виховала. Мусила піти на пенсію, я навіть не знаю, щоби без неї робив. Шкода батька, важко переносив новини про війну, а потім переїзд, уже п*ять років його немає. А так нічого, маємо трикімнатну квартиру, працюю, життя продовжується.
-А де ж дружина?Наскільки пам*ятаю, ти жив десь під Донецьком, вона ж звідти.
-Довга історія… Валентини ще в сімнадцятому році не стало. Життя забрала снайперська куля… ось так і живемо. Оце з донькою їдемо додому, гостювали на Буковині.
-А що з ногою?
-Я два роки був на війні, захищав місто, тепер на все життя маю подарунок. Бачиш, як воно склалося, рано одружився. армія, війна, поранення. Тепер до війська не беруть - став непридатним. Так доля розпорядилася, доброго мало пізнав. Але живемо, як живемо. Оце сьогодні мамі день народження, шістдесят п*ять років. Марина всі вуха продзижчала, тільки й мови,
-Візьмемо таксі, а квіти, де візьмемо квіти? А тут бачиш, нам так пофортунило.
Біля дверей вагона помітив доньку ,
-Зачекай хвилину….
Марина спускалася по сходах, Андрій взяв її за руку,
-Доню, в мене особиста розмова, будь ласка постій тут, насолоджуйся свіжим повітрям, стоянка пів години, тож маємо час.
У відповідь здивований погляд, але на згоду кивнула головою.
Повернувшись до Олени, Андрій продовжив розмову,
- Ну гаразд, про мене більш - менш все знаєш. А як ти? Бачу рідне містечко не зрадила. Працюєш?
-Та ні, в бібліотеці попала під скорочення. Крім книг, там підтримувала комфорт, мала справу з квітами. От тепер вдома вирощую квіти, треба ж якось виживати.
-А, що чоловік? Думаю діти теж є.
Гаряча кров поступила до її обличчя,
-Та ні, не склалося. Знаєш, як нині кажуть, хоч і жінка та на виданні.
-Гей,чого так почервоніла? Це життя. Знаєш, я тебе часто згадував, згадував, як ми їздили в парк у Вінницю. Пам'ятаєш … ти їла вишневе морозиво, а я бовдур, ненароком товкнув, краплі потрапили на твою білу сорочку.
На її обличчі розпливлася привітна усмішка,
-Ага, а ти потім вибачився. Знаєш, а я часто згадую смажені пиріжки з капустою, що ти витяг з рюкзака. Як мухи тебе всі обліпили, боялися, що комусь не дістанеться. Але ж такі смачні були, Євгенія Михайлівна усім догодила.
Він дивився на неї, в долоні приховував двісті гривень, але дати не наважився. Раптово, на якусь мить у очах блиснув лукавий вогник, подумав - Може вдасться зробити одну справу, звернувся до неї,
-Олено, я думаю мама буде рада тебе бачити, зачекай хвилинку.
О, це що за видумки… хотіла сказати, але промовчала.
Він підійшов до провідниці, злегка взяв під руку, відвів у сторону, про щось говорив. Та у відповідь крутила головою, все ж згодом кивнула, ніби на щось дала згоду.
Усміхнений, повернувся до Олени, весело сказав,
- От вирішив одне, на ці хвилини, найважливіше питання. Я ладен стати на одне коліно, попросити тебе поїхати з нами. Ми о дев'ятій годині будемо вдома, погостюєш, захочеш ввечері проведу на електричку, а ні, то завтра повернешся. Я так зрозумів, ти сама живеш….
Вмить стиснуті вуста, їй чомусь захотілося сміятися, оце так видав, так одягнена… куди? Ще висміють…
- Ну,Оленко,- на плече поклав руку,
-Я з провідницею домовився, тож ти не вистави мене на посміховисько.
-Так – так, дай подумати.Ти увійди в моє положення. Я тебе розумію, але у такому вбранні і без подарунку. Звичайно, вона мене добре знає, але все рівно незручно.
-Тю! Ми ж свої люди! Нормальне вбрання. Штани, як штани, куртка новенька, ще й берет пасує до твоїх карих очей. Не вагайся, пішли в купе, там нас тільки двох. Розкажеш про своє життя, поспілкуємося.
Сама ніби в недоумінні, до голови влетіла думка - А, що, може погодитися? І справді, хто мене вдома чекає…
-Пішли - пішли,- вів її під руку.
Гроші, що тримав у долоні, відразу потай сховав у кишеню. Тримав на всяк випадок, думав, як відмовиться поїхати, хай навіть у останні секунди, непомітно віддав би з кошиком. Нехай би й губки надула, трохи образилася, але з часом би пробачила, вона ж добра.
Вони заходили у вагон, провідниця посміхнулася,
-Ну - ну… однокласники!
Марина здивовано подивилася на батька, поспішила за ними.
4
По приїзду у місто, Олена з Мариною зайшли в магазин. Дівчинка така ж говірлива, як тато. Майже весь час посміхається, в подарунок вибрала плед з пелюстками ніжно - рожевого кольору,
-Оцей візьмемо, їй пасують світлі тони, вона обожнює в'язані речі.
За хвилин п*ятнадцять, таксі зупинилося біля багатоповерхівки.
Андрій розрахувався з водієм, звернувся до доньки,
-Ану давай, Маринко, веди нашу гостю, я так хутко не зможу, хоч і другий поверх, але йтиму останнім.
Євгенія Михайлівна привітно зустріла, не стримуючи емоцій, плеснула у долоні,
-Оце так гостю ви мені привезли! Оленко, дуже рада тебе бачити. Ви що в потязі зустрілися?
-Ні, мамо, ні! Зустрілися на платформі, от умовив тебе провідати.
Вручав квіти, поцілував в щоку,
-Вітаємо тебе дорогенька! Миру і здоров*я, щастя, добрих емоцій.
Маринка вручила подарунок,
- Бабусю, цей подарунок від нас усіх. Це щоб ти не змерзла…
Євгенія сама обійняла Олену та вітала, бажала здоров'я і прожити ,іще років п'ятдесят.
Євгенія ледь не просльозилася,
-От і добре! Проходьте, роздягайтеся. Разом накриємо стіл, будемо святкувати. Думаю в чотирьох буде веселіше.
У чужій родині, а ніби в своїй жаданій сім'ї, увага, тепла розмова. Євгенія цікавилася про життя на Буковині. Журилася за переселенців, які були змушені покинути свої домівки.За чаєм обговорювали останні події на фронті. А згодом, Євгенія все ж поцікавилася особистим життям Олени. Дізнавшись, що вона живе одна, скоса подивилася на сина, а він не відводив від Олени погляду.
Вечоріло… Олена сподівалася поїхати додому, про це в розмові попередила Андрія. Згодом він на якийсь час зник. Марина не відходила від вікна, побачивши авто, усміхаючись повідомила,
-Тато приїхав, таксі подано!
В електричці людно….Олена задивлялася у вікно. За прожитий день - не покидали дуики - Обіцяв приїхати, а чи й справді приїде? Хоч і говірливий, але підлості за ним ніколи не помічала. Але ж роки пройшли, хто знає, яким він став. Мають квартиру, авто, хоча й старенька «лада», але добре доглянута, на ходу. Найбільше втішало, що має свою справу, тримає магазинчик, продає мобілки, картки до них та іще дещо. Обіцяв влаштувати на роботу, в магазин »Квіти», що неподалік. Але ж їздити щодня дорого й не комфортно, хіба, що навесні погоджусь. Дивно, каже відколи немає жінки, більше нікого й не мав. Загалом чоловіки, що були одружені, швидко знаходять жінку для інтиму. А тут… ще я, дійсно бовкнула неподумавши - жінка на виданні, от халепа.
А час летить… позаду два тижні.
Вечір… Євгенія Михайлівна сиділа в кріслі читала книгу, в той же час чекала, коли син завершить телефонну розмову.
Нарешті двері відчинилися, він поспішав у ванну кімнату,
-О! Ти не спиш?
- Так.! Оце дивлюся на тебе, до пізнього вечора розмови по телефону. Ти напевно з Оленою щось плануєш, а зі мною не ділишся.
-А ти щось маєш проти?
-Та ні, це твоя особиста справа. Я буду тільки рада коли одружишся.
-Ти ж знаєш, я наперед ніколи нічого не кажу.
-Та все ж я хочу тобі порадити, якщо щось вирішиш, поговори з Маринкою, дівчинці скоро дванадцять років. Саме такий вразливий вік, не знати, як вона сприймає життєві переміни.
-Я знаю, не хвилюйся, все буде добре.
Наступного вечора, щільно закривши двері, Андрій розмовляв з донькою. Мати, ніби на голках сиділа в кріслі. Хвилювалася, може онучка плакатиме, чи про щось гучно заперечуватиме, але було тихо.
Минуло майже пів години… Андрій вийшов.
-Ну, що там сину?
-Все добре.Знаєш мамо, я так зрозумів, що діти які бачили жахіття війни, страждання людей, набагато раніше дорослішають. Вона мене уважно вислухала, усміхалася, задала лише одне єдине запитання чи можна Олену називати по імені та по батькові.
-І все?
-Так! Вона здається Петрівна, як мені пам*ять не зраджує. Я ж казав все буде добре. На добраніч!
Наступного вечора, Андрій повідомив Олені, що має намір приїхати..
5
До цієї пори, всі сімейні хризантеми Олена віддала до магазину, гроші за них мала отримати після продажу. Тішилася… вдома мала заначку, дещо придбала в магазині, намагалася приготувати гостинний обід.
Гостя чекала з електрички, а він завчасно приїхав автівкою, сигналив біля будинку. Почувалася збитою з пантелику, намагалася вгамувати хвилювання.
Тепла зустріч, усмішки, жарти.
На столі, у вазі сім червоних троянд, поряд пляшка вина, коробка шоколадних цукерок.
Після смачного обіду, Андрій й слова не промовив, що поїде додому.
Разом роздивлялися старий альбом, з деяких фото сміялися, згадували шкільні роки.
За вікном сутінки… він зазирнув у вікно,
-Оленко, я авто на обійстя зажену. Хто знає ніч є ніч, ще хтось непроханий поліз.Хоча й на автомобільну сигналізацію поставлю та думаю, так нам обом буде спокійніше.
Очі забігали, ніби шукали порятунку, тож не спитаю чому не їде, скаже випхала на ніч. Ото так гостинність! Від думок і самій стало соромно,
-Звичайно краще перестрахуватися. Навіщо нам неприємності.
За вікном ніч… не видно місяця й жодної зірки. Їм не завада, відчути те, чого не мали декілька років. Уста солодкі… міцніє пристрасть у поцілунках. Від кохання п*яніли, в судинах закипала кров . Вона ж розпашілася, подібна розквітлій квітці, тихо благала,- Ну досить, досить…
Ранок… Андрій міцно спав. Вона напівгола, проснувшись, поглинута думками про життя - От хризантеми, напевно їм завдячити, що маю того, хто до душі, від кого почуваюся щасливою.
Вмить спохватилась, а часом…ой хоча би без наслідків!
Дивилася на нього… а він такий жаданий, мужній і привітний солодко спав. Все ж у душі, подумки себе картала – Про наслідки обоє не подумали. Що ж буде далі?
Осінній ранок… сніданок, розмова, жарти.
Згодом прощання… від обійстя поїхало авто. А в її голові цілий жмуток думок, яких наразі важко позбутися. Все ж прибирання після гостя, відволікло. Згодом поспішила в магазин квітів.
Минуло два тижні…вона й не думала, що все так швидко вирішиться. Вечірнє спілкування по телефону - ніби по графіку. Та раптом звук сигналу авто,
-Ти десь їдеш?
-Та ні, приїхав ! Знаю ти вдома – у вікно поглянь!
-Оце так сюрприз! Ну, як метеор! Такий же спритний, як і в школі,- буркнула про себе.
На ранок… за вікном забіліло. Олена намагалася тихенько встати з ліжка, підхопивши одяг, зникла в кімнаті.
Поки одягалася, він уже одягнений стояв біля вікна,
-Оленко! Доброго ранку! Віники маєш?Я піду сніг змету зі стежки та з авто. Доки немає повітряної тривоги, будемо їхати. Збирай речі, валізи в багажник поставимо а сумку на заднє сидіння.
-Так- так! Я збираю! Тільки давай щось перекусимо.
Авто виїхало на трасу, набирає швидкість. На задньому сидінні сиділа Олена, вкотре роздивлялася на руці каблучку для заручин. Її таємне блищання раз –у - раз привертало увагу. Перед очима його ніжний погляд, у очах благання, відразу й запитання, -Ти підеш за мене?
Сполохана, відчувала гучне серцебиття, несміло відповіла, -Так! –
То ніби відбувалося уві сні. Позаду незабутній вечір… а вона наче знову бачить перед собою його погляд сяючих очей. Душа радіє, як у мирні, весняні дні. Серце наповнене натхненням, радістю і щастям. Всі сумніви відлетіли вдалечінь, дасть Бог війна закінчиться, попереду нове життя.
Андрій порушив мовчання,
-Ти чого задумалася? Не хвилюйся… по дорозі в село заїдемо, думаю твої батьки будуть раді нас бачити. Пару годин погостюємо, а там і додому. Не забивай голову думками, все буде добре!
На згоду кліпнула очима… поряд з нею сумка з букетом білих хризантем. Ніжно торкнулася пальцями голівки квітки -
– Мої квіти… мої ніжні хризантеми. Мої квіти - вісники доброти, любові й кохання, з вами я віднайшла долю.
Листопад 2022р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967131
дата надходження 01.12.2022
дата закладки 02.12.2022
[b]Д[/b]о мене прилетіли дивні мрії,
[b]О[/b]голені, неначе деревця,
[b]Т[/b]ихенько опустилися на вії,
[b]О[/b]співуючи образність лиця.
[b]Р[/b]озмову повели свою тактовну,
[b]К[/b]оли і як же виконать наказ,
[b]Н[/b]аспівуючи мовою змістовно
[b]У[/b]сміхнено додали кілька фраз.
[b]Л[/b]ояльно, ніби сон війнув із казки,
[b]А[/b]ж защеміли чари у душі,
[b]С[/b]хиляючись легесенько до ласки -
[b]Я[/b] все вписала в образні вірші.
[b]Н[/b]аснагу, розвиваючи уміло
[b]І [/b] тихо, мов би світла промінці,
[b]Ж[/b]иття чарівно пестить моє тіло,
[b]Н[/b]адією, що сяє на лиці.
[b]О[/b]хоплена безмежністю і сяйвом
[b]Т[/b]ендітно відображую я мить,
[b]А[/b] в глибині душі доречним драйвом
[b]К[/b]урсує неймовірність і бринить.
[b]С[/b]тараюся вібрати та почути
[b]М[/b]отиви дивосвіту на землі
[b]І[/b] світло неповторне все відчути,
[b]Л[/b]еліючи тендітно у собі.
[b]А[/b] так милуюсь у звабливих митях,
[b]К[/b]рокуючи тихенько в майбуття,
[b]Р[/b]озбурхую події, що повиті
[b]А[/b]налогічно з світом почуття.
[b]С[/b]миренно разом, що так міцно сшиті
[b]А[/b]спектом дивовижного життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966302
дата надходження 22.11.2022
дата закладки 22.11.2022
Природы
суровая ласка -
прохлада.
Сгущаются краски.
Потом постепенно тускнеют,
но сердце по-прежнему млеет.
Находят спокойствие думы.
Здесь нет суматохи и шума.
Лишь шелест болотных растений,
журчанье упрямых течений
и дальний раскатистый лай
собачьих блуждающих стай.
Я к ивам прильнул,
нежно гладил.
Те замерли будто у глади -
смиренной зеркальной воды.
Роскошны сегодня пруды!
Взобравшись тропой на пригорок,
протопал всего метров сорок
и ноги нырнули в листву.
Почувствовал -
будто плыву.
Деревьев раздевшихся опад
шуршащий устраивал ропот.
Так волны листвы рассекая,
"поплыл" всё о чём-то мечтая...
Ох, чуть не забыл про родник!
Он вмиг предо мною возник.
Кудрявая нежная ива
к нему наклонилась игриво.
А тот изливался журча,
как-будто вовсю хохоча.
Живительной влагой разжился,
я вскоре домой устремился.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965990
дата надходження 18.11.2022
дата закладки 19.11.2022
1
Сонячні промені торкалися землі….
Марина, злегка примруживши очі, вийшла з літньої кухні. Окинувши поглядом обійстя, про себе тихо,
- Пішла… ох, голубко моя, що ж ти вирішиш та коли, але ж час так швидко летить.
У світлиці сонячно і тихо. Серед кімнати круглий стіл, покритий білою вишитою скатертиною. Посеред столу, в скляній вазі стоять білі троянди. Червоні кетяги калини, з зеленими листочками, вишиті на скатертині, підкреслюють красу, ніжність кожної квітки.
Переступивши поріг, їх відразу помітила. Ледь посміхнувшись, майнула думка - О! Ба, навіть букет розв'язала. Так красиво, вміло розділила їх, не те, що раніше. Було всуне квіти в банку й скаже, - У вазу потім поставлю. Згодом і додому поїде, так їх і залишить.
Затаївши подих, маленькими кроками, підійшла до спальні. Від здивування, аж закліпала очима. Тихе схлипування приголомшило стару. - Оце так - так! Те що відбулося і справді на краще. Пташечко моя, може корисно й поплакати, скоріше в собі розберешся.
Навшпиньках вийшла з кімнати. – Ні -ні, зараз краще не чіпати!-
Проживши життя, багато чого навчишся. Часто згадувала своє життя прожите разом з батьками чоловіка. Колись, щось і сказати треба, а колись і змовчати. Життя, як річка, то повноводна,то замулюється, То швидкий потік води, а то ледь помітний, всього буває.
В літній кухні ледь привідчинені двері… по обійсті розносився запах смажених котлет. Неподалік, кіт вже насолоджувався своєю порцією.
А пес, раз - у – раз ревниво позирав у його сторону, ловив запах. Все ж втішався своїм частуванням, кліпаючи очима, лапами тримав кістку, вгризався в неї.
- Ну от, здається вже обід готовий, що там… встала моя пташка, чи спить, чи просто вилежується ?
Не встигла й подумати, як двері відхилилися. Між дверима і луткою показалося обличчя Дарини. Вона ніби й намагалася посміхнутися, але погляд і вирази лиця мінялися бистро. Ніби боролася сама з собою, намагалася приховати, що в неї на душі.
Марина зробила вигляд , що не помітила її стурбованості,
- Гайда, пообідаємо та піду приляжу, хочу відпочити. Ти ж додому завтра їдеш…
-Ні! – Поспіхом перебила, - Я пообідаю і йду на автобус. Вдома достатньо справ. Ти казала, що маєш сало передати волонтерам…..
- Я не забула. Он у кутку, бачиш банки.
- Що дві даєш?
- Так, що є те й даю. Може банку огірків візьмеш, думаю донесеш.
Нехай хлопці на здоров*я їдять, сало - сила, а огірочки до якоїсь каші, важко їм там. Хоч якась поміч від мене.
- А ми з мамою перечислили гроші на рахунок допомоги. Оце хотіла тобі сказати, до нас у офіс знову приходили волонтери, мене до себе запрошують. Кажуть, зараз дуже скрутно, не встигають все зібрати.
Марина, аж здригнулася, похололи ноги,
- А мовчала…. як сніг на голову! Що підеш?
Покищо міркую… навіть батькам і Миколі не казала. З тобою все простіше, без істерики. Час покаже….
З села до траси дорога встелена вапняною крихтою. Деінде виямки і калабані води.Час від часу автобус погойдувало, Дарина задумливо дивилася у вікно.Чи то зелененьке поле, чи посадка, чи вряд кущі шипшини і глоду - мелькали, залишалися позаду, їй було не до них. Згрібала всі думки до купи - Мабуть в моєму житті розпочнеться нова сторінка.
2
Микола , захистивши дипломний проект, попередив керівництво, що викликають у військкомат. Якщо диплом не вдасться забрати, то хай хоч довідку дадуть, про закінчення вузу.
Вночі пройшов густенький весняний дощ… Вздовж дороги широка стежка до військкомату. По ній калюжі, то маленькі, то більші. Дарина йшла по стежці… здаля, горобчики зграйкою перелітали з куща на кущ, з дерева на дерево. Знову й знову скакали по молодій травичці, підлітали до калюж. Горобці жваво підіймали крильця, розпліскували воду.
А по дорозі, раз – у - раз в сторону військкомата їхали автівки.
Вона притишила ходу - Як цих малих пернатих обійти, щоб не злякати, хай би насолоджувалися своїм купелем.
Та лише мить, цвірінькаючи, горобці хутко покинули калюжу. Ніби даючи їй дорогу - йди сміливіше, ми тобі не завада.
Вже й настрій покращився, від думок, недоспаних ночей в голові гуділо
-Восьма ранку, може вже Микола там? Може я запізнююсь? –
Вкотре поглянула на телефон. - Ні здзвінка, ні СМС, що ж далі?-
Та зажавши в руці телефон, ніби долинули чиїсь слова - ти сильна, якщо кохає, то подзвонить….. Навіть озирнулася,- Тю що це?
Вона майже пів години вистояла біля входу до військкомату, але Микола не йшов. В коридорі людно й гучно, кілька раз піднялася на другий поверх, його шукала очима. Хтось поглядав у її сторону, а хтось і не помічав, вона ж вирішила чекати стільки, скільки треба, хоч і до вечора.
Минуло ще з пів години…. біля брами, помітила його постать. То ніби сонце пройняло все тіло, кинулася назустріч.
- Миколо! - здригнулися плечі.
За мить у його обіймах. Глибоко перевівши подих, ніби ковтнула кілька сльозин. Ховаючи обличчя на його грудях, прошепотіла,
- Я так хвилювалася,так хвилювалася, а ти…
- Помовч,не треба ятрити душі. Ти ж знала і ми з тобою на цю тему говорили. Все, що відбувається - на краще. Як і всі інші, я маю виконати свій борг перед Батьківщиною.
Розчервонілий, збуджений, Микола вийшов з військкомату,
-У нас є цілих два дні! В суботу з речами на відправку….
Шалено гупотіло серце – два дні … так мало… - Ця думка її вибила з колії, ледь чутно зітхнула. Враз опинилася у його ніжних обіймах,
- Йдемо! У нас мало часу, тож використовуємо його якнайкраще!
Як і раніше, вони йшли взявшись за руки, обходили калабані. Позираючи на сполоханих горобців, посміхалися один до одного, розмовляли.
Вона ловила кожне його слово, його розповідь про захист дипломної роботи відволікла від сумних думок. Які вкотре намагалися нею заволодіти.
Він відчував її хвилювання, особливо, коли повідала про свої наміри допомагати волонтерам.
Доволі здивований її рішенням, все ж підтримав,
- Думаю твоє рішення правильним.
- А чому й ні, роботу не покину, у вихідні дні цим займусь. Он у селі вже є переселенці, люди бідкаються, війна. Бабуся дві банки сала передала , ще й вінок часнику і банку огірків. Бачиш, люди об*єдналися, кожен хоч чимось хоче допомогти армії.
Як тільки розмова торкалася війни, відразу сумні погляди, в розмові паузи. Вони підходили до п*ятиповерхового будинку. Біля її під*їзду темінь.
-Напевно знову хтось лампочку розбив, - мимоволі кивнула рукою.
- А нам і так добре, хіба ні? Ніжний дотик до її вуст, ніби до пелюсток квітки, заворожив у довгому поцілунку.
Повернувшись додому, Дарина довго не могла заснути. Ніби й досі відчувала його ніжні обійми, довгий поцілунок. Ні, це вже не так, як раніше, по- іншому, це що кохання?
Наступного вечора, вони теж були разом. Але недовго, Микола зустрів її з роботи і поспішив на автобус. Перед армією мав намір з*їздити в село, зустрітися з родиною.
3
Перед дзеркалом крутилася Дарина,
- Ну, от здається так буде гарно! Мамо,Ти не бачила мого зеленого шарфика?
- Подивися в комоді, у верхній шухляді. – підходячи , сказала мати й продовжила,
- Передавай вітання Миколі. Хай Бог оберігає, хай легкою буде служба! Нехай удача стане його вірною супутницею..
-Добре мамо… останній вечір. Навіть не віриться що поїде… як я без нього буду? Найбільше хвилююся - тільки б війна закінчилася!
У кав'ярні гучно лунає музика. Народу, як комах… сміх, гучні викрики, веселі погляди. А між закоханих пар, справи доходили до обіймів і поцілунків.
Ніхто й ні на кого не звертав уваги, у компаніях, вся увага до своїх.
Життя вирує, що сказати! Хоча й проблем, як кажуть вище даху, але український народ уміє не тільки працювати, а й відпочивати.
На столі пляшка вина, на тарілці акуратно і щільно викладені скибочки лимона, поряд шоколадні цукерки в коробці.
Микола , наповнюючи вином келихи,
-Ну, що, якщо більше нічого не хочеш замовити,чого чекати, давай відсвяткуємо моє закінчення вузу. За диплом, мені сказали, не має чого хвилюватися, отримають батьки.
Дарина з насторогою дивилася на хлопців у військовій формі - Хто вони? Чи прямо з фронту, чи просто так вирядилися, щоб похизуватися -
Помітивши її погляди, посміхнувся, прошепотів, на вухо,
-Не дивуйся, напевно хлопці мають відпустки. Мабуть після лінії фронту… відриваються по повній. Ти ж знаєш, там буває дуже гаряче….
Зненацька, чоловіча рука прилягла на його плече. Високий, засмаглий чоловік у військовій формі зацікавлено дивився на Дарину, водночас звернувся,
- О! Оце так зустріч! Миколо скільки літ не бачилися!
Дарина злегка почервоніла, здивовано позирала, ніби чекала пояснення, хто це?
- Романе! А ти,що може з передової?
-Тихо… такі справи, я тут з друзями. Останній день відпустки, вирішив у кав'ярню навідатися. Бачу і ти тут, не забув наші зустрічі. Шкільні роки – чудові! Ото було безтурботне життя.
- Присідай, на соромся! Романе, випиймо, я у вівторок захистив дипломний проект, оце прийшли відсвяткувати.
За мить Микола приніс келих, наливав вино. Помітив, що Дарина намагалася тупо дивитися на стіл. Цікаво, що тут сталося за кілька секунд?
Роман ніби їв її дикими блискучими очима. По натурі такий хлопець, що за словом у кишеню не полізе,
- А очі! О, ці очі! То ніби очі мавки! Зелені очі, нагадують коштовні смарагди. І чий же це скарб?
-Ну, Романе, як завжди, ти в своєму стилі! Спокусник , здається в школі тебе дівчата так називали.
- То хто ця панянка? Як її звати?
Дарина відчула незручність, тепла кров підступала до обличчя. Вона ладна була крізь землю провалитися. Наче не п*яний, навіщо стільки уваги?
-Так- так, досить компліментів! Знайомся, це Дарина - моя дівчина!- сказав Микола, намагаючись приховати своє незадоволення.
І продовжив ,
- А ти хіба неодружений?
- Ні! Я тому й пішов до війська, щоб від орків захищати наших дівчат! Вони ж у нас найкрасивіші!
Микола дав зрозуміти, що це його скарб, ближче до неї переставив стілець, присів. Злегка обіймаючи, поклав руку на плече.
Вона полегшено перевела подих. Як добре , коли відчуваєш підтримку, коли в тебе є той, хто може захистити.
Роману нічого не залишалося, як сприйняти все, як є. Весело сказав,
- Ну що ж, за твій диплом! За вас закоханих! І Дай Боже миру нашій Україні!
Залпом випив вино… дольку лимона підніс до уст. Різко піднявся з стільця, кивнув рукою, на ходу голосно сказав,
-Все друзі, я пішов, бачу на сьогодні, для мене досить! Па - па!
4
На годиннику майже двадцять друга година. Після кав*ярні, обійнявшись,тихою ходою добралися до її будинку.
Дарина порушила мовчання,
-Дякую за чудовий вечір! Закінчилися наші прогулянки, попереду в тебе нове життя. Куди пошлють не знаєш?
- Та ні, я тебе до дверей проведу…
У під'їзді тихо, підіймалися не поспішаючи. По сходах, кожен крок відгукувався луною в вишині. Нарешті знову тиша. Біля квартири, схилився над нею, в поспіх натиснув на кнопку дзвінка.
Враз зніяковіла, почервоніла,
-Але ж мови не було, що ти до нас зайдеш!
- Тепер є!
Одночасно відчинилися двері. На порозі стояв батько Дарини,
- Надіє, а до нас гості. Заходь - заходь Миколо! Давненько не бачилися.
Микола задоволений від теплого прийому, з усмішкою поглянув на Дарину, пропустив вперед. Переступив поріг квартири,
- Та ні, ви не хвилюйтеся, я лише на декілька хвилин.
Дарина трохи розгубилася… за ці три роки, у них він був лише два рази. Одного разу, домовилися піти в басейн,чомусь не було інтернету, мусив піднятися до квартири.Тоді і випала нагода познайомитися з її батьками.
А згодом, приблизно через рік, після мітингу в парку, у День Незалежності, разом чаювали.
Надія вийшла з кімнати, привіталася й відразу запропонувала випити чаю. Але він відмовився.
- Я … оце зайшов, можна сказати попрощатися. Може Дарина й не говорила та я завтра з речами на відправку. Диплом захистив, викликали у військкомат, не наполягали, але запропонували пройти строкову службу. Мені ж не вісімнадцять років, я вже давно мав відслужити. Нині такі обставини,треба йти. Треба захищати Україну. Нас декілька чоловік , мають відправити на навчання в військовий округ. Зо три місяця навчань, а далі буде видно. Нам би війну закінчити, правда Даринко, а тоді можна й весілля зіграти.
Оце так видав! Ледь не вирвалося з її вуст. Здивувалася, несподівано почервоніла. Її красиві очі , ще більше округлилися, зволожніли й заближчали.
Надія помітила реакцію доньки, хотіла щось сказати, але Микола випередив її ,
- Вибачте вже пізно та й мені час іти. Я радий вас бачити, не зміг же поїхати не попрощавшись.
Рукостискання, прощання, побажання.
Повертаючись до виходу,злегка хвилюючись,
- Бувайте здорові. Доброї ночі вам! Думаю все буде добре, побачимося.
Дарина за собою причинила двері, в під*їзді майже темно.
Ліхтариком з телефона водила по стінах,по сходах,
-Не поспішай, йтимеш по сходах, добре дивися під ноги. Завтра побачимося.
Тільки в обіймах можна відчути її серцебиття, вгамувати хвилювання.
– Даринко, ти ж знаєш, я не багатослівний та хочу, щоб ти знала, я тебе кохаю ! Дочекайся мене! Я побачив твої блиски в очах,ті зірочки, які давно чекав. Зізнаюся, сумнівався, що ти мене кохаєш, але серце підказує, ми маємо бути разом. Ти для мене найдорожчий скарб, найрідніший на всьому світі. Нам треба набратися мужності і терпіння, прийде час, будемо разом. Нам би війну закінчити. Бережи себе!
Легкий поцілунок у ніс, в щоку,
- Ти красунька! Я пішов!
Обережно спускався по сходах - Ну нарешті наважився. Видно не чекала,а може вже геть заморилася чекати. От довбур, а я сумнівався.
Від думок на душі полегшало… спішив додому.
Місяць уповні… дивний стан душі. Занепокоєння, смуток, безпорадність. Емоційний день, вплинув на сон Дарини. Скільки хвилин, стільки й думок. Довго крутилася в ліжку, заснути вдалося тільки під ранок.
5
Похмурий весняний ранок… ранок тривог і хвилювань…
Біля військкомату збиралися люди. Гучні розмови, настанови, обійми, прощання, поцілунки.
Микола ніколи не любив довго прощатися. Сумні погляди, сльози… навіщо душі ятрити і комусь, і собі. Хоч і нелегко було умовити батьків, щоб не проводжали та це йому вдалося. Адже вони знали, що проводжатиме Дарина, тому й не дуже наполягали.
Біля входа в будівлю, взявшись за руки, вони стояли навпроти один одного. Ніби вже все було сказано,тільки зустрічалися поглядами, бентежили свою кров.
Важко вгамувати передчуття страху, напруги, хвилювання, але в цей час треба взяти себе в руки, мені б тільки не розплакатися - подумки умовляла себе Дарина .
За кілька хвилин під*їхав автобус, миттєво відчинилися двері. Несподівано , з рупора пролунав хриплий голос, призовників запрошували у автобус.
Дарина декілька раз важко перевела подих, по щоці котилася сльоза.
- О ні - ні, тільки не плакати! Люба моя, а ну подивись на мене.
Обійми… в щоку поцілунок,
-Ти сирість не розводь, це ж весна, не осінь.
Вона кинулася до нього, обома руками охопила за шию,
- Миколко, я кохаю тебе. Бережи себе! Я буду чекати.
-Даринко… все буде добре!- звільнився від обіймів,
- Ти ж сильна! Ми сильні! Все буде добре, я пішов!
Важко усвідомити, що нас чекає далі …. ковтаючи полинні сльози, поглядом проводжала автобус.Тільки тепер по - справжньому зрозуміла, ким насправді він є для неї.
6
Цієї ночі й Марині не спалося. Вчора , в останню путь провели молодого односельчанина. Люди гомоніли, він кулеметником був. Скорбота ятрить серце й душу. Смутні думки про рідну землю, про життя, про родину.
З самого ранку господарювала на кухні, з приймача слухала новини з фронту. Після почутих новин, присіла на стілець, витирала сльози,
-Ой, Боже – Боже, що ж це коїться? Війна - це ж зло. І що це за держава, що жодного століття мирно прожити не може.
-О! Мати Божа! Діво Маріє, глянь на нас з неба! Спаси і помилуй наших воїнів від ворожих куль і снарядів. Зупини, ти цю рашистську навалу!
Читала « Отче наш» і вкотре хрестилася.
Раптово задзвенів телефон, не поспішаючи дістала з фартуха,
- І хто це так рано про мене згадав?
-О, Даринка, моя пташечка дзвонить, може приїде.
В телефоні дивний звук, схожий на шморгання носом, потім голос онучки,
- Бабусю! Він поїхав! Ти мене чуєш? Він поїхав …
-Ти, що плачеш? Ану візьми себе в руки! Хто поїхав і куди?
- Микола поїхав служити в армію. А, я ж його кохаю….
На устах забігала усмішка, - Ну от, нарешті розібралася в собі….
Присіла на стілець,
-Ото знай, що кохання не завжди радість, а й страждання, я ж тобі скільки раз тлумачила. Тепер молися Богу, щоб все було добре. І при розмові з ним, ні в якому разі не плач. Ти маєш підтримувати його, а не скиглити, як дитина. І коли він поїхав?
-Оце допіру, їх чоловік двадцять повезли автобусом.
В телефоні знову дивний звук… зв*язок перервався.
-Ну от і поговорили, зате відверто, - пробурмотіла Марина.
Повернулася до ікони,
- Ну, що ж поїхав,так треба! Хай Бог йому допомагає.Нехай доля буде прихильною до нього. Дай Боже дожити до перемоги. Щоби всі дітки поверталися додому живими і неушкодженими.
Минуло майже пів року….
За цей час кривава війна завдала багато горя і біди Україні. У місті часто лунали сирени, нагадували про війну. Помітно побільшало й переселенців.
Дарина розривалася між роботою в офісі і в Центрі з біженцями. Одна розрада поспілкуватися з Миколою. Він служив на кордоні з Польщею. Не раз підстерігає думка поїхати до нього, хоч на хвилинку побути в його теплих обіймах. Але він умовляв, що нині не до побачень, треба трохи почекати. Його часті дзвінки, майже щоденні СМС, ніби сонце - придавали сили і віри в майбуття.
Останні новини з фронту окриляли її, наші війська пішли в наступ. Кожного вечора, готуючись до сну, подумки твердила собі
-Ми переможемо! Все буде добре! Микола приїде і ми обов*язково одружимося. А поки що … і справді треба набратися терпіння.
Жовтень 2022р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965426
дата надходження 12.11.2022
дата закладки 12.11.2022
А ви каталися у чо́вні
У літню ніч, що пахне сіном,
Дмухняним цвітом і поли́ном,
Під небом зоряним безмовним ...?
Тихенько ве́сельце плескоче,
Об борт незримі плещуть хвилі...
Як самоцвіти - зорі милі
Воліють у водицю вскочить.
Іскриться місячна доріжка,
Чарує вродою латаття,
Своїм розкішним бальним платтям -
У неї з місяцем інтрижка ...
А той, як пан розсівсь на хмарі
І пильно з неба спогляда́є
Бо квіти ті, він добре знає,
Ще зрадять в ша́лому угарі !
Спустились в воду з неба зорі
З лата́ттям кружаться у танці
А той, що греблі рве, русалці,
Нашіптує : - втечем за море !
Шепоче щось водя́ник мавці
Бо в неї закохавсь без тями
Намисто дарить з кораля́ми
Й персте́ні надіва на пальці
- Еге... подумав місяць ясний
Зівати, братці, тут не треба ...
Скоріш потрібно злазить з неба,
А то ще вкра́дуть дівку красну !
Спустився місяць аж на воду
Спокійно, важно, бо гордує,
По світ-доріженьці прямує
До квітки, чарівно́ї вроди ...
Та звідкісь вітер злий повіяв,
Здійнявши хвилі ой, не дрібні !
Прогнав із хвильок зорі срібні
Й доріжку місячну розвіяв...
Тож місяць трішки завагався ...
Вітрисько ж швидко все обшастав,
Неві́сту-квітоньку засватав
Й за море з нею геть подався !
А місяць знов посів на хмарі
Вниз ошелешено взирає
І як то сталося - не знає,
Що він залишився без пари ...
05-28.11.2022 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964772
дата надходження 05.11.2022
дата закладки 05.11.2022
Ми летіли разом
У небесний ирій,
Там світанком Всесвіт
Сіяв пелюстки.
Журавлині крила
На вершині миру,
Де галактик юних
Світять маківки.
Ні кілка, ні криці
Ні землі, ні хмари.
Ні меча, ні списа,
Ні біди, ні зрад.
Так блакитні зорі
Вишиті в Стожари,
Зачинали душі
Божих немовлят.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964015
дата надходження 27.10.2022
дата закладки 04.11.2022
1
Звечоріло… Сонце сідало за обрій, на Тернопіль опускаються сутінки. З піднесеним настроєм, із дипломатом у руці, Микола прямував знайомою стежкою. На якусь мить зупинявся, любувався краєвидом і знову йшов далі. - Ну от, весна сили набралася, щось розпускається, а щось уже й квітне, краса!
Будинок на околиці міста, він тут народився, виріс. Може хтось і не любить околиць, але тільки тут відчуває спокій, комфорт. Буйні сади, виноградники, кущі сімейних троянд, дарують неповторну красу. Насичені, свіжі аромати весни надихають до змін, до чогось нового, невідомого.
-А чому би не потішитись, у вівторок захищу дипломну роботу, буду вільний. Ото Дарина радітиме, але поки що, хай це буде секретом.
Усміхнений, переступив поріг, мати займалася в*язанням. Враз покинула спиці,
-Ну що синку?
-Не хвилюйся, все добре! Я записаний на вівторок. Два дні можна відпочити. У мене все готово, не хвилюйся, ти ж знаєш, я відповідально відношусь до навчання.
Зі сльозами на очах, кинулася обіймати,
-Ой синочку, тебе викликають у військкомат. Повістка на столі в твоїй кімнаті. Сьогодні ранком принесли. Я пояснила, що ти маєш захистити диплом, сказали хай перезвонить.
-Ну- ну,чого плакати?! То вже добре, що передзвонити дозволили.
-Ой, синку, але ж війна почалася. Я в Польщу ледве додзвонилася. Батько теж мене заспокоює. Каже служити, це не значить, що відразу відправлять на передову.
-Так мамо, правильно він каже. Не плач, піду , півтора року відслужу, дивися за цей час і війна закінчиться. Ну, як не закінчиться, піду рідну землю захищати. Для того ми і є чоловіки. Ми ж козацького роду, така наша доля. Не хвилюйся, вистоїмо, все буде добре. А зараз... ти краще вечеряти давай, бо голодний, як вовк.
В хаті пахло травами. Запах м*яти заспокоював. Вона поглядала на сина, раз - у- раз перевела подих.
-Мамо, ти щось хочеш сказати?
-Хочу, але не знаю з чого почати.Ти тільки не сердся….
-Так… не ходи з пустим відром навколо криниці, набирай води та й мені дай нею насолодитися.
- Ото вже! Запам*ятав батьків вислів, що посміхаєшся?
- А чого кота в мішку ховати, там мишей немає…
Материнський, теплий, лагідний погляд вгамував його гарячкуватість.
- Ну добре,сину! Що у вас з Дариною?
- А хіба не знаєш?
- Знаю, що в тебе з нею дружба та й доволі давненько. Може вже й інші стосунки , може б одружився. Я домовлюсь, візьмете шлюб. А там дивись, дитятко народиться, хоч служитимеш та може недалеко.
Насторожено поглянув,
- А що вже пора?Мені ж лишень двадцять чотири роки.
- Я наскільки знаю, їй минуло двадцять два . Як для дівчини… пора…
Розслабився, він закинув ногу на ногу, дивився у вікно,
- Одружитися, а потім на службу? І не знати, що буде далі, адже наші відступають. Ні це не мій варіант. Мені ваших сліз з батьком достатньо.
- Ти пробач, це твоє особисте. Я зрозуміла, якби був упевнений в своїх почуттях, напевно б так не говорив.
-Та ні, вона хороша і красива, але характер, як перець пекучий. Хоча в неї бабуся дуже добра, завжди привітна. Онучка могла би успадкувати її характер, але на жаль. Треба час, треба подумати.
- Знаєш синку, це молодість. А вона завжди, як палаюче вогнище, в житті, з часом все інакше. Але я зрозуміла, вона тобі друг. Та кажуть дружби між чоловіком і жінкою не буває…Знаєш, вона може вважати по- іншому. В такому разі навіщо дівчині голову морочити.
- Думай, як хочеш. Стосунки між нами, не такі, як ти думаєш.
- Слухай сину! Не розривай з нею стосунки. Підеш служити, хоч подзвонить, СМС напише, тобі підтримка буде. Ти просто зараз не розумієш, що таке армія!
За мить мати спохватилась,
- А вона знає, що ти у вівторок будеш захищати проект?
-Ні… не хочу, щоб хвилювалася.Буде охати та ахати, як курка біля курчат.
Мати різко піднялася,
- Знаєш, виконай моє єдине прохання. Я би хотіла, щоб ти її запросив на вечерю. Хай би разом вас побачила, з нею ближче познайомилася. Якщо сумніваєшся, можливо я б тобі, щось підказала, порадила, побачила , як вона до тебе ставиться. Мабуть дівчині шкода, адже скільки часу з тобою водиться.
Прислухатися до матері? Важко перевів подих,
- Я зрозумів.Ну дзвонити напевно не буду, краще завтра ранком перейду до них.
Материнське серце ніби трохи заспокоїлось. Але ж давно на цю тему з ним хотіла поговорити.
-Ой мамо, зачекай, вона казала на вихідні поїде до бабусі.
- Тобі що туди вперше їхати, чи маршрутки не їздять? Я тебе зрозуміла сину. Знаєш, коли кохаєш, то ніби крила виростають. Ти б не розмірковував, а поспішив до неї,- тихо продовжила,
- Добре подумай, ще є час. На добраніч!
Довга зоряна ніч… ясна. У голові безладно снувалися думки, то засинав,то прокидався. Звичайно служба, це ще так собі, а от війна? Але чого поспішати?
І тут же сам себе заспокоював - Напевно всі матері поспішають одружити дітей, мріють побачити онуків. Та час покаже…
Ранок видався сонячним…Микола вирішив добре поснідати, купити квіти і поїхати до Дарини.
2
Ранок… чиста блакить. Привітне сонце сприяє пробудженню землі. Золоті промені торкаються, пестять кущ квітучого білого бузку. Бджоли, раз – у -раз, то відлітають,то знову прилітають до нього, з суцвіття, довкола розноситься мелодійне гудіння.
Біля будинку, розклавши на столі сухі стручки квасолі, на лавці сиділа Марина. Умілість, спритність рук, одна за одною із стручків на стіл падали квасолини.Тихо, ніби про себе гундосить якийсь мотив пісні. Вкотре, на голові поправляла теплу сіреньку хустку і знову повторювала все спочатку. А чому й не поспівати, хай хоч так, трохи себе потішу.
Ще вдосвіта до Бога молилась, за Україну, за рідний край, просила захисту від ворожої навали. У голові не вкладалося, чого почалася війна? Не раз, себе ловила на думці - Билися на сході, нехай би й билися,чого далі лізти? Порівняти наше життя, завжди в праці, трудолюбиві. А їм, ледачим, тільки б випити та закусити.
Згадала, як після закінчення торгового технікуму, відбувала практику в Саратовській області, в невеличкому районному містечку. Довелося й в селі побувати, в магазині проводила ревізію. Ото набачилася… того російського життя! Дерев'яні хати з кривими вікнами, трухляві сходи. Дивувалася, щоб потрапити в приміщення магазину, ніби треба пройти іспит. Пройти по таких сходах, можна руки - ноги поламати та й не тільки. Нікому, ні до чого нема діла! Чому б не полагодити? Дивні люди, чи такі байдужі, чи світ не люблять. А п'ють… о, то майже щодня, живуть, як у прислів'ї - « Ледачому завжди свято».
Вкотре майнула думка - Добре, що розвалився союз, хоч онуки поживуть. Шкода, що війна та може ненадовго.
Раптом відчинилися двері…
Дарина, в одній нічній сорочці, босоніж, потягнулася на килимі. Її довге русяве волосся обрамляло красиве обличчя, прикривало стрункий стан.
- От, що молоде! Онучко! Чи ти розум втратила?! Це ж не літо!
- Ой, бабусю, ти відчуваєш запах бузку? Аж дурманить! А бджіл на ньому, ну просто не злічити, ото трудівниці. Доречі… такі, як ти, встала ні світ ні зоря, відразу до праці.
- Ну досить теревенити! Йди вдягайся та сколоти нам чаю, м'ята й чебрець знаєш де. І ховай груди, обвіє клопоту не оберешся.
Дарина, розмахуючи руками, крутиться, як дзиґа, вже за мить повернулася в дім.
- Охо-хо….
Стара, вкотре задумалася за онучку. - Час заміж йти, а не йде,чого чекає? Життя… кожна мріє зустріти принца на білому коні. Але ж Микола не на коні та в перспективі, захистить дипломний проєкт, матиме гарну роботу. Одна загвоздка, в армії не служив, можуть призвати. Війна - біда, хоч від нас і далеко. Але ж, щоб воювати, треба пройти строкову військову службу.
Вона вже кілька разів намагалася прихилити онучку до відвертої розмови. А та ж хитра, як лиска, ще й гонориста, лиш всміхнеться, за мить з очей зникає, ніби її й не було.
- Тож не сімнадцять років, а вже двадцять два минуло, саме час діточок мати. Може б правнуків дочекалася, хай хоч одним оком побачити.
Від думок відволік сірий кіт.Взявся ніби нізвідки, здійнявши хвіст догори, треться об ноги, задер голову, пристально дивився в очі.
-Що прийшов гуляка?! Де шлявся два дні…. Охо- хо… мабуть прийшов пожерти?!
Переставляючи ноги, щоб часом не наступити на кота, прямувала до літньої кухні.
Скрип дверей… одна нога тут, а друга там, у руці тримала сиру курячу печінку,
- Марсе! От бісова душа, не скачи! На… їж, бо де ж будеш мати силу до коханок.
Печінка до вподоби, витягнувши голову в плечі, кіт почав жадно їсти.
- Та не спіши,бо ще вдавися, ніхто в тебе її не забере.
Тим часом, одягнена Дарина, гойдаючи ногами, сиділа за столом.
-Тю , здивовано протягнула стара , - Ба, каже тепло, а сама залізла в пуховик, чобітки взула. Та іще й на голу ногу…
-Та, я це… бабцю, з тобою трошки посиджу, допоможу, а потім хочеться, ще трохи полежати в затишному ліжку. Сьогодні вихідний, відлежуся, чи ти проти?
-Та ні, де ти бачила. Так, нині субота…. мені приємно коли ти поруч.
Стара позирала із-під лоба, добродушно всміхаючись, продовжила,
-Може щось цікавого розповіси….
Дівчина брала кожен стручок квасолі, нігтями намагалася його розчепити.
-О, ти так до ночі будеш теребити. Стручки сухі, тож лише добре притисни, побачиш.квасоля сама посиплеться. Певно забула, давненько зі мною не займалась такою справою.Дивись, а то твій чоловік і до самої ночі не дочекається борщу.
Злегка почервонівши відповіла,
- От, ти вмієш знайти тему для розмови!
-А, що? Чому й не поговорити. Поділись секретом, як у дитинстві,… в шкільні роки, пам'ятаєш?
- Так тож дитинство, школа. Ох і хитра,тебе напевно Микола цікавить,чи може хтось інший?
-Ну… не думаю, що в тебе інший є , не помічала.Тільки він поріг переступає. Відверто скажу, ох і балує тебе, то квіти, то цукерки.Ти ж не думай, що так весь час буде. Сімейне життя, це буденні дні, всього буде і радості, і любові й непорозуміння….
Дарина мовчала, замислилася, машинально, в руках перетирає стручки, задивилася на падаючу квасолю.
Марина ж жінка зважлива, стримана. В душу лізти силоміць не звикла.Як захоче поділитися, розкаже. Її ще й стримував запальний характер онучки. Іншим разом, як спічка спалахне та згодом відійде і вже підійде прихилиться до грудей, немов мала дитина.
3
Раптовий брязкіт заліза відволік від розмови. З буди виліз пес, позираючи на паркан, тихо скавулів. Пройшовши кілька раз вперед і назад, приліг. Водив очима, то до них, то до хвіртки.
Обоє здивовано дивилися на пса.
-0 ! Каштан,ти чого? Здається ми нікого не чекаємо, - голосно сказала Марина. Пес вкотре підняв голову, до чогось прислухається.
Саме в цей час, Микола, з букетом квітів, підійшов до паркану.
- Та то він щось так, напевно виспався, - весело сказала онучка.
Почувши її голос, пригинаючись, хлопець ніби прилип до паркану, не хотів щоб помітили. Уважно прислухався до розмови.
Дарина продовжила,
- Ну добре, що тебе цікавить ? Його навчання? Так на днях отримує вільний диплом, планував поїхати в Європу й мене з собою взяти. Але ж бачиш війна, наші відступають, що буде далі й не знати. Але вірю, наші переможуть!
Обурено запитала Марина ,
- Як це візьме з собою?! Треба шлюб взяти, це ж не по - людськи.
На якусь мить, її обличчя скривилося ніби від болю, хотіла бабці заперечити та все ж передумала - Нехай. Нехай побурчить!
Та зиркиувши, помітила реакцію на слова, вже веселіше,
-То, що, так у коханні й не зізнався? Ви ж три роки дружите.
Микола намагався не рухатися. Після почутого, не став стримувати свою цікавість, не наважився підійти до хвіртки. Що ж вона їй відповість?
Дарина емоційно продовжила,
- Казав, що любить, радий, що зустрів мене.
- А ти що?
- Ой, бабусю, любити - це не кохати, треба думати про майбуття.
Пізнати радість, щоб страждань не мати! І щоб душі, мов рідні, і серця бились у такт. Щоб без секретів, мали щирі почуття. Адже світлим і чистим має бути життя. Ти скільки раз мені говорила про джерело. Що де вода мутна, там багато протиріч. А де чиста, як сльоза, вона здатна передавати сили для життя.
- О-о-о, оце начиталася,оце зарядила! Та так нестримно, що тебе й зупинити не наважилася. Ви, молоді, набагато освідченіші за нас. Я згадую, ми бігали на вечорниці, співали, танцювали, по лавках сиділи, гуртом купалися в річці. Коли ж вподобали один одного, тоді сватів зустрічали, згодом і весілля по селі, музики,веселощі.
Розчервонілась Марина, рукою поправила сиве волосся, що прикрило праве око й продовжила,
- У вас все інакше, просто разом жити, а потім колись…. А час летить! Дівчина йде заміж, як розквітла квітка, а не тоді коли в волоссі сивина з*являється. У нас на весіллях завжди діточок бажали, нині ж, тільки й думки про збагачення, а заради кого?
- Але ж мама вже не так заміж виходила?
- Так! І все то ти знаєш! Вона після навчання, по направленню працювала в Києві, там і вийшла заміж, а вже пізніше, вони переїхали в Тернопіль.
Ледве перевела подих, злегка хитаючи головою,
- Я ж тобі колись розповідала, напевно забула.. Коли переїжджали ти маленька була, не пам*ятаєш…
- Не нервуй,бабусю! Я зараз нікуди не їду.Ти ж бачиш що коїться. Його можуть забрати в армію, а там хто знає, що далі буде.
- Ой, Дарино. Хай би, як годиться, взяли шлюб, тоді вже на службу. На душі би було спокійніше, хіба ні?
- Знаєш,подивлюся на жінок, які з армії чоловіків чекають, шкода їх. Я вже не кажу про тих, що провели на війну захищати Україну.Та чи варто так побиватися?
Микола стояв нерухомо, ноги ніби налилися свинцем. Його кидало то в жар,то в холод, на чолі виступив піт.
-Що зі мною? Чому такі важкі ноги, ніби закам*янів. Зайти? Виказати себе, що я все чув? - Охопило почуття безпорадності.
Від почутого, стара миттєво перехрестила на грудях руки,
- Ой! То ти його не кохаєш! Знаєш, кохати, це коли разом у вогонь і в воду. Молитися за чоловіка, коли він далеко. Щоб йому Бог допомагав у важку хвилину, оберігав від хвороб, від біди. Щоб ти знала, молитва і на відстані діє.
Дарина привстала,
- Не суди мене бабусю, ти хотіла мене почути, от і почула!
- Е- хе-хе, розчарували ти мене. В такому разі, навіщо голову хлопцеві морочиш ?
- Я звикла, що він є, хоч скільки часу разом, але ж буває тижнями не бачимося. Розумієш, я й досі в своїх почуттях не розібралася. Може було би краще, місяців два - три не бачитися, час працює на мене.
Миколу ніби підкосило…довкола озирнувся, присівши поклав квіти. Здавалося, на обличчя йому лягла густа сіра тінь. Важко ступаючи, пересувався помалу, ніби на плечах ніс важкий груз. Думки мов оси, враз відчай, а то ніби й все вірно. Так і мало ж бути.Адже й мені, ще треба розібратися в своїх почуттях. Казав же мамі, навіщо поспішати?!
Після почутого, Марина мовчала….. що тут скажеш? Інакше виховання, більші статки, кращий одяг, харчування. От і діти інакші, зі своїми поглядами на життя.
Вони ще кілька хвилин теребили квасолю і лише поглядали одна на одну, кожна при своїх думках.
Онучка, двома руками, до купи згрібала сухі стручки квасолі, клала в мішок. Задоволено подивилась на бабусю, усміхнувшись,
- Ну от, разом добру справу зробили. І відверто поговорили.
Стук по паркану привернув увагу, водночас загавкав пес
.–Тю,чи хтось прийшов, - вирвалося з уст Дарини.
Марина двигала плечима,
- Не знаю, піди подивися.
Саме перше що кинулося в очі дівчини, букет - оберемок білих троянд. Із - за них, ледь виднілося обличчя сусідського хлопчини. Розчервонілий, збуджений Максимко , намагався утримати букет, весело сяючи очима сказав,
- Я оце…. каченят заганяв, з цими квітами бачив твого Миколу. Думав він до тебе йде, але чомусь довго стояв. Мене зацікавило, думаю, може вас вдома немає. Я вже й каченятам каші дав, а він стоїть і стоїть. То, як тут утриматись, щоби не прослідити. Та коли пішов, все ж не помітив, лише букет побачив. Шкода, як собаки розірвуть, вирішив покликати. А воно ба, а ви вдома!
- Дякую! Ми напевно в хаті були,- беручи букет, ніби виправдовувалась, протяжно сказала Дарина.
Пальцями, ніжно торкнулася його біленької чуприни,
- З мене шоколадка!Наступного разу приїду, обов*язково привезу.
- Та ладно… квітів шкода. Та й тобі напевно приємно. Моя мама теж квіти любить. І теж троянди, тільки червоні. То я побіг…
Поверталася до бабусі… колотиться серце .
-Але ж білі, знову білі. А білі ж не червоні. Хоча…. хотів догодити, знає, такі більше полюбляю.
Стара помітивши квіти, здивувалася,
- І від кого такий букет?
Дівчина намагалася приховати хвилювання,
- Дивись… тут був Микола… Він напевно чув нашу розмову. Он Максимко розповідає, каже довго стояв….
- Знаєш, кажуть що відбувається, то на краще. Почув та й добре, значить так мало статися! Навіщо хлопцеві сподіватися, коли ти іще в собі не розібралася, - на ходу кивнула рукою, з болею в душі, прямувала в літню кухню.
Що ж далі?- собі задала запитання Дарина.
Водночас привернув увагу звук в телефоні, прийшла СМС.
З кишені різко дістала телефон,почала читати.
« Привіт! Я не хотів завадити вашому спілкуванню. У вівторок захищаю диплом. А в середу йду в військкомат.Думаю… ти про це маєш знати. «
Непрохані сльози котились, одна за одною капали на текст. Вона їх витирала і знову й знову крізь сльози перечитувала текст.
У голові думки не склеїлись докупи - Ну от, чому розхвилювалася? Чому сльози течуть? Сама не розумію…
Її погляд сягнув до куща бузку, ніби в суцвітті шукала поради. Вагалась… - Щось написати? Та ні, але в середу, я обов*язково маю бути в військкоматі. Як же він без мене?
Травень 2022р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964492
дата надходження 02.11.2022
дата закладки 03.11.2022
Шукай мене у травах полинових,
Де вітер теплий ніжним оксамитом,
Де будемо з тобою разом знову,
Десь там, де літо, тільки наше літо.
Озер блакить наповнена журбою,
Старі дуби насупились в тривозі -
Цей спогад заберу я із собою,
З минулим попрощатися не в змозі.
Навіки тут залишуся душею,
Де буде тільки наш з тобою ранок.
Я все старанно, обіцяю, склею,
Хай б'ється скло старезних фоторамок.
Летить у даль мій погляд - сіра птаха.
Той краєвид навколо - неозорий.
Зітхають верби - ніжні бідолахи,
На небі невблаганно сходять зорі.
Ти обіцяв, чекатимеш роками.
Безчесний мій, ловлю тебе на слові.
Вкривають роси тьмяними сльозами
Самотні наші трави полинові.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903155
дата надходження 31.01.2021
дата закладки 21.10.2022
Ти дивишся на мене по-небесному,
А я ж земна!.. А я ж проста, нехитра...
Моя краса піде услід за веснами,
Розвіється із часом сивим вітром.
Я у лиці змінюся, мабуть, дуже,
Сутулою постава моя стане,
Але любов з роками, як і душі,
Не постаріє наша, не зів'яне.
Ти цілуватимеш мої кохані очі,
З лиця мого збереш тендітно пасма
І ненароком ніжно прошепочеш:
Яка ж ти люба серцю і прекрасна...
І я забуду про усі стандарти,
З твого кохання набираю силу.
А думати про молодість не варто,
Коли отак в любові пощастило.
17/09/21
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960829
дата надходження 25.09.2022
дата закладки 25.09.2022
А ми відцвітаєм, мов квіти –
В минуле нема вороття…
Що менше залишилось жити –
То більше цінуєм життя!
Скінчити незгоду між нами
Тебе не прохаю – молю
Зашити любові нитками
Поранену душу мою.
Немає в нас права на чвари,
Цінуймо дарований час!
Я вірю, розійдуться хмари –
І сонце засяє для нас…
Бо ми відцвітаєм, мов квіти…
Тетяна Котельнік
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959375
дата надходження 11.09.2022
дата закладки 11.09.2022
Ілля загинув на війні, захищаючи нашу країну! Сьогодні йому виповнилось би 31... Чуйний, вразливий поет і музикант. Цю пісню Ілля співав неперевершено! Вічна пам'ять...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950166
дата надходження 10.06.2022
дата закладки 05.09.2022
Ну, і де твої вірші? Немає мій друже нема
Бачиш лютий панує, і літом крокує зима
Завмирає пташина у кроні розстріляних груш
Бог зсуває кордони країни загублених душ
Закотилося слово мов сонце лишилось виття
Виє звір і сирена запрошує всіх в укриття
Оселилося горе за тінню розтрощених стін
Час спинився. Йде відлік страшних нерозірваних мін
Боже, де мої вірші? Які підібрати слова
Щоб війну зупинити щоб стала щаслива вдова
Щоб яскраво горіли прокинуті в пекло мости
Щоб родилися люди і в їхньому серці був Ти!?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957588
дата надходження 25.08.2022
дата закладки 26.08.2022
Те місце, де родився і живеш,
Найкраще в світі, найдорожче серцю.
Любов на все життя ти бережеш,
Тут джерело єдине і кубельце.
Одещина - мій рідний отчий край,
В якім живуть прості і щирі люди.
Є синьоокі ріки тут: Дунай
І Дністер, Буг Південний і Тилігул.
А центр області - Одеса-місто.
Морські порти і пам'ятки природи.
І Чорне море і озер намисто,
Картал, фортеці і лиманів води.
Це дивосвіт і фауни, і флори.
Веде височина Подільська вгору,
Рені-планета, в небі ясні зорі,
Так любі заповідників простори.
Густі діброви і поля, ліси.
І степу, виноградників безмежжя,
І трави з діамантами роси,
До рідного села дороги-сте́жки.
Одещина...Подільський наш район,
Тепло величних златоверхих храмів.
І чорнозем родючий, і зерно,
Лиш засівай, плекай сади розмаю.
21. 02. 2022р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956396
дата надходження 14.08.2022
дата закладки 14.08.2022
Морю не спиться - шумить, розважається !
Хвилі до круч пригортаються ніжно,
Зо́рі на хвилях тихе́нько гойдаються,
З хви́льок стрибають в пісок білосніжний !
Пта́шки вже стихли, скінчи́лись забави,
Шу́мний прибій в глибині потонув,
Вітер стомився, улігся на трави ,
Стомлений, в сонних обіймах, заснув ...
Місячень я́сний на хмарці дрімає,
Зорі стомились, розсілися тихо,
Дале́ко у морі, де птах не літає,
Підступно і підло прокинулось лихо ...
Проснулось, злетіло - стовп полум'я й диму !
Розкраяли тишу архангельські труби !
Навкруг обдивилось й до берега зринув,
Поне́сло в світ смерть і палаючу згубу !
Те лихо створили не моря стихії -
В красивій морській уніформі - паdлюки !
Все 'дно їм що бо́мблять - Одесу чи Київ,
Бабусю в літа́х, чи із дітками люльки !
Як яструб злітає сталева жар-птиця,
Летить навпере́йми, щоб лихо спинити,
Щоб втрапити в ціль, щоб не дать пролетіти,
Не дати прорватися, не поступитись !
Спа́лахом берег на мить освітився,
Настигли ракету над степом - підрив ! ! !
Гу́ркотом грім навкруги прокотився !
Клу́бом вогонь до землі полетів !
Скрикнула гірко від болю й жахну́лась
Земля від удару, здригнувшися тяжко !
За́спаний степ у тривозі проснувся !
Зірвалися в небо сполохані пташки !
Від стру́су у кручі серде́нько спинилось,
Вона розкололася і похилилась ...
Ще мить постояла і в море упала,
На берег, де хвиля її обнімала ...
Десь виє сирена, тривоги ж бо час...
Маяк стрепетнувся, мигну́в і погас...
08.08.2022 р.
Фотомонтаж автора
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956246
дата надходження 13.08.2022
дата закладки 13.08.2022
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=pfbid024P1dL9JSVnBSYuQd3PRABgNRJ94PjmPBnkkpyYu49fnputiR4Rg8DDoeVZQu5X9rl&id=100012145083702
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953340
дата надходження 15.07.2022
дата закладки 15.07.2022
— Аве, ты спишь? Любимый…
Так как ответа не последовало, Мада приподнялась на локте и заглянула в лицо спящего парня. При свете звёзд, густо заполнивших небесный свод, разглядеть выражение лица частично скрытого короткой бородкой и такими же усами, было сложно. Но девушка прекрасно понимала – оно может выглядеть только очень усталым. Как-никак последние несколько километров до этого углубления в бескрайней пустыне он нёс её на руках. Да, она тоже была усталой, но, ещё в пути, будучи полностью обессиленной, она, обхватив любимого, чтобы он не выпустил её из рук, всё-таки отдыхала. По этой причине она и проснулась раньше, хотя до рассвета оставалось совсем немного времени.
Вставая на ноги, Мада подняла пустую сумку и огляделась вокруг. На фоне светлого песка в разных местах были хоть и с трудом, но заметны мелкие тёмные пятна. Девушка знала, что это были круфты, по воле небес рассыпавшиеся на их пути. Ещё вечером, на подходе к этому углублению, обессиленный Аве, заметив их, рухнул на песок вместе со своей живой ношею. Из последних сил он взял в руки два ближайших плода и стал бить ими друг о друга. Не очень толстая, но крепкая скорлупа после нескольких ударов раскололась. После этого её стало проще обламывать по кусочкам с обоих плодов. Под скорлупой находилась более толстая, но мягкая кожура. Она легко разрывалась ногтями и открывала доступ к ароматной сочной мякоти. Если бы не эти плоды одноимённого дерева, то для молодых людей, не имевших с собой ни еды, ни воды, это пристанище стало бы местом смерти от голода и жажды. Не очень большая плоская фляга из блестящего металла опустела уже давно и этим она дополняла объём пустой сумки.
"Какой ты всё-таки провидец" – подумала Мада, – "Через двое с половиной суток пути – прямо на запад, вчера утром ты сказал, что курс следует изменить, взяв немного правее и… ты оказался прав!"
Девушка принялась собирать спасительные шары и аккуратно укладывать их в сумку. Уже не первый раз в своей жизни она размышляла о невероятных свойствах этих плодов, называемых круфтами. Когда они свежие, эта лиловая мякоть настолько вкусна, что, казалось бы, можно её есть бесконечно. Но съеденный всего лишь один плод, до того сытный, что утоляет не только голод, причём, на целый день, но и жажду. При этом держит весь организм в таком тонусе, что на него не влияет даже вечная жара. Правда, жара здесь бывает только днём, максимум 37 ̊. А вот ночами температура никогда не опускается ниже семнадцати. При таком раскладе спать ночью на плоской поверхности пустыни, комфортно только при отсутствии ветра. По этой причине место для ночлега лучше всегда выбирать в углублениях. И одно из них оказалось на пути очень кстати. Когда Мада, собрав все замеченные плоды, выбралась из него, то почувствовала, что ветер наверху дул чуть сильнее, чем обычно. Следы оставленные вечером сгладились так, что, практически не были видны на песчаной поверхности. Зато, немногочисленные круфты ещё выступали в разных местах из песка в виде чёрных полусфер. Собрав оставшиеся плоды и, полностью заполнив ими сумку, Мада снова огляделась по сторонам. В предрассветных сумерках, вдалеке нельзя было что-либо разглядеть. Однако было понятно, что и после рассвета вряд ли можно будет что-то увидеть кроме бесконечных песчаных равнин. Правда, в том направлении, куда они шли, на горизонте расположены две не очень высокие возвышенности. Мада их впервые разглядела с большим трудом, ещё вечером, незадолго до того, как, лишившись сил, опустилась на песок. Тогда Аве, подняв её и взяв на руки, ещё успел сравнить их с её бюстом…
"Ну, где же, в конце концов, этот рай?" – снова погрузилась в раздумья Мада – "Да и существует ли он, в самом деле? Но… если Аве сказал, что рай есть, значит, он каким-то образом его чувствует. И направление к нему выбрал уверенно. А когда я в этом усомнилась, из-за смены курса, он сказал что так нужно, ибо он видит далёкий смерч, который срывает в раю плоды и, подняв их высоко в небо, несёт навстречу нам! И вот как это понимать? Как ясновидение или как пророчество? Ведь я уже думала, что умираю, когда он положил мне в рот свежую мякоть круфта. А вот смерча я-то и не видела. Хотя… за всю нашу жизнь в оазисе мне пришлось увидеть это явление лишь однажды. А об одном предыдущем смерче мне рассказали родители И оба раза смерчи забирали плоды и с наших деревьев. Хорошо, что у нас были запасы круфтов, а иначе мы бы вымерли давно. На одной воде-то долго не протянешь… А теперь вот и вода ушла из наших водоёмов. Почему же иссякли глубинные источники? Непонятно". Мада глубоко вздохнула и стала перебирать в памяти события последних дней.
Когда стало понятно, что вода в трёх озёрах оазиса в ближайшие дни высохнет окончательно, а затем усохнут и деревья, многие годы снабжавшие племя плодами, это будет медленная смерть для всех. Что предпринять в этой ситуации – не знал никто. О том, что где-то существует рай, знали все, но только от старейшин племени, которые его и сами-то не видели. И вот в одно прекрасное утро её возлюбленный Аве сообщил всем, что ночью он увидел вещий сон. Ему приснился рай с огромными водоёмами и с множеством невиданных деревьев, а соответственно там такое же разнообразие плодов, а не только единственных круфтов. Самым же главным было то, что он увидел метку, указывающую направление к раю. Поздним вечером, когда начали появляться звёзды, он показал соплеменникам эту метку на небе. Среди россыпи светящихся точек, несколько из них, сиявших ярче, чем другие, образовывали как бы две короткие линии, сходившиеся под острым углом. "Вот в этом направлении нам и нужно выдвигаться, причём немедленно, пока запас плодов у нас ещё внушительный" – с таким призывом Аве обратился к старейшинам. Они, в составе одного мужчины и трёх женщин преклонного возраста, обдумывали это решение недолго, ибо никакой другой альтернативы никто из них просто не видел.
На рассвете все занялись приготовлением к походу в неизвестность. Со всех деревьев были с трудом собраны все плоды. Дело в том, что стволы этих деревьев были хоть и не очень толстыми, но такими гладкими, что один человек никогда не мог вскарабкаться по ним даже до ближайших веток. Поэтому для сбора круфтов создавалась группа из мужчин, юношей и мальчиков. Самый крепкий внизу обнимал ствол, другой мужчина взбирался ему на плечи и также заключал ствол в объятия. А на его плечи карабкался самый юный парнишка и делал то же самое. И только по этой пирамиде до веток добирался маленький мальчик, который уже и обрывал все плоды на дереве, бросая их вниз.
Основные запасы круфтов хранились в ёмкостях из непонятного вещества, представлявших из себя нечто похожее на гробы со стеклянными крышками. Их у племени было девять. Когда-то их даже пытались использовать в качестве лодок, но… во-первых, сидеть в них и грести воду руками было не очень удобно, а во-вторых, три озера оазиса были не очень большими, поэтому и плавать куда-то не было нужды. На момент сборов, эти ёмкости были заполнены плодами только частично и зарыты они были в сыром песке на берегу у одного из озёр.
Все ёмкости были извлечены на поверхность, а их содержимое перераспределили так, что вместе с собранными плодами, было заполнено доверху только три из них. Кроме того, плодами наполнили две объёмные сумки из сверхпрочного материала, а семь имевшихся у племени фляг заполнили чистой водой под завязку. Когда всё было готово, Аве посоветовал всем съесть по одному плоду, лечь и попробовать заснуть, чтоб после захода светила за горизонт, начать поход и двигаться всю ночь.
Когда, наконец, стемнело, отдохнувшим людям нужно было хорошо напиться. Всё племя собралось у почти пустого озерца, которое всегда служило исключительно для этой цели. Так как фляги были наполнены ранее, все люди, не зависимо от желания, стали пить воду, даже через "не могу". После этого все выстроились в караван и под предводительством Аве начали шествие в том направлении, куда был сориентирован небесный указатель, находившийся, пока ещё – низко над горизонтом.
Каждую ёмкость с плодами несли восемь человек. По четыре с каждой стороны. Первую – мужчины, вторую – женщины, третью – подростки обоих полов. В конце шли дети, нёсшие по одной фляге и старейшины, один из которых нёс сумку с круфтами. Вторую сумку нёс Аве. Двигался он умеренным шагом, дабы у обременённых полезным грузом соплеменников, не очень быстро наступило утомление. Он же и остановил караван на привал, когда небесный указатель оказался в зените. 33 человека, опустив на песок свои грузы, откинулись в полном изнеможении. Однако Аве настроил всех на короткий отдых, обнадёжив людей тем, что от рассвета до заката, отдых будет – целый день.
После ночной передышки все съели по одному плоду и двинулись в путь с новыми силами. А на рассвете, как и планировалось, племя расположилось на длительный отдых. Воду было решено пить всем без исключения, но только – по одному небольшому глотку в полдень. Такая стабильность продержалась всего лишь три ночи и три дня. Дальше из-за нарастающей усталости люди стали больше отдыхать, и есть плоды чуть чаще.
К вечеру девятого дня почти всё племя выразило желание отдохнуть целые сутки. А вот Аве был настроен на то, чтобы наоборот – ускорить темп движения. И это было не просто так. Во время дневного отдыха он снова увидел вещее сновидение. "Наше спасение находится прямо за женской грудью расположенной на горизонте!" – обратился он к соплеменникам. Естественно, все стали вглядываться в указанном направлении, но никто ничего не увидел. Абсолютно ровный горизонт. Аве пытался уверить людей в том, что до рая рукой подать, хотя придётся идти ещё несколько ночей, но по всей вероятности – меньше чем они уже прошли. Когда старейшины уловили в переговорных настроениях нарастающий ропот толпы, они, посоветовавшись между собой, предложили молодому предводителю отправиться в путь самому… в разведку, так сказать. И он, будучи уверенным в своих предвидениях сразу же согласился на это. Конечно, Мада, присутствовавшая при этом разговоре, изъявила желание отправиться в путь вместе с любимым. Возражать никто не стал, но им позволили съесть по одному плоду и ещё двенадцать взять с собой. Ну, и для полного счастья им пожертвовали полфляги воды.
Молодая пара была в таком возрасте, что сил у них было больше чем у стариков и детей. Это позволило им двигаться к цели без дополнительного отдыха. Продолжив движение в заданном ритме, а именно, ночь – движение, день – отдых, Аве и Мада провели в пути два дня и три ночи. Плоды и воду они употребляли очень экономно. Один круфт – ночью, один – днём, – для молодых людей этого оказалось достаточно. Когда третья ночь их движения подошла к концу, Мада приготовилась к очередному дневному отдыху, но Аве сказал, что он видит цель чуть правее и если они продолжат движение без остановки, то вечером не пожалеют об этом. Мада ответила, что она не против, но для этого им придётся съесть по одному плоду сейчас, иначе до вечера они не дотянут. Аве, всё время нёсший сумку на плече, запустил в неё руку, и сказал, извлекая два тёмно-коричневых шара:
— Последние…
— Ну что ж, милый… доверимся твоей интуиции.
— Да, дорогая, интуиция мне подсказывает, что вечером мы сможем насытиться от души. Хотя на счёт воды я не уверен…
— Да… очень жаль… какими бы мелкими глоточками ни пили мы нашу воду, но фляга, увы, пуста.
— А если мы после ночёвки пройдём ещё пару дней и ночей, то будет у нас и вода… причём, в таком избытке, что мы снова сможем купаться как прежде…
— Значит, вечером будет только преддверие рая?
— Да нет… я просто чувствую что вихрь из рая переносит навстречу нам много плодов. И это наше спасение.
— Будем надеяться на твоё ясновидение, Аве… иначе заснём мы следующим вечером – не до утра, а навсегда…
…Стоя на краю природной воронки, Мада глядела на спящего внизу Аве, с противоречивыми чувствами. С одной стороны безграничная любовь к нему и благодарность за то что, он сам лишённый сил, взял её на руки и донёс до предсказанного им же спасительного места, а с другой… пока они ещё шли вдвоём, он всю дорогу пытался убедить её продолжить путь отсюда в сторону рая.
"Конечно, это очень неплохо – встретиться с долгожданной мечтой, но как же наше племя? А ведь среди оставшихся в пустыне людей, не просто какие-то друзья по несчастью. Там же и родители… и его, и мои, наши братья, сёстры. И где гарантия, что остатка запасов им хватит, чтобы тоже добраться до рая?" – рассуждала Мада. Она понимала, что её выбор, это вопрос жизни или смерти родственников, и нужно сделать этот выбор, пока Аве ещё спит. Наконец она молча сказала сама себе: "Если мой народ продолжает идти, а я сейчас выдвинусь навстречу, значит, я встречусь с ними на полпути. И, думаю, эти круфты будут очень своевременной помощью. Аве, само собой, отправится в рай сам, а я… я думаю – мы его всё-таки потом догоним".
Бросив последний взгляд на своего любимого, Мада посмотрела на горизонт. Путеводное созвездие, указывавшее им дорогу по ночам, вот-вот исчезнет из зоны видимости, но ничего, – в том направлении для Аве есть другой ориентир, так что он вряд ли заблудится. Обернувшись назад и забросив ремень сумки на плечо, Мада уверенным шагом отправилась в сторону начавшей зарождаться на востоке – утренней зари.
Аве проснулся, когда раскалённый красный шар из-за верхней кромки впадины осветил его лицо. Раскрыв глаза парень первым делом огляделся. Поняв, что он здесь находится сам, он не стал звать свою любимую. Сейчас он встанет, сделает несколько шагов по не очень крутому спуску и, оказавшись наверху, обязательно её увидит. Начав подниматься, он наткнулся рукой на коричневый твёрдый шар.
"Очень кстати! – подумал Аве, – Сразу же нужно подкрепиться и без промедлений отправляться в путь. Только почему круфт один? Кажется, вечером их было много…"
Оказавшись в стороне от места ночлега, Аве осознал, что светило, хотя ещё и не очень высоко зависает над пустыней, но при его свете хорошо видно, что его спутницы, не то что поблизости, а вообще нигде нет, как нет и россыпи круфтов обнаруженных здесь накануне. И что самое досадное – нет никаких следов! Да… ветер постарался на славу. Немного побродив в окру́ге, Аве с чувством радости нашёл ещё четыре плода. Разбив один из них, парень с аппетитом начал поглощать свежую сочную мякоть, параллельно обдумывая ситуацию, в которой он оказался.
"Что же получается? Мада тихонько собрала почти весь "урожай" и унесла его… неужели в рай? Сомневаюсь… если я перед сном убедил её окончательно, что нужно двигаться именно туда, то вряд ли ей было интересно продолжить путь в одиночестве. Жаль, что из-за отсутствия следов, эту версию – ни подтвердить, ни опровергнуть. Значит, она всё же унесла помощь нашим родственникам. Когда мы их покидали, у них оставался последний ковчег круфтов… и то – не полный. Как ни печально признать этот факт, но им этого не хватило бы, чтобы добраться даже сюда. Или с теми запасами могли бы добраться и до рая, но не все. Только самые сильные. Если из-за своей гуманности они этого не поняли, то обречено на гибель – всё племя. А Мада… если она их застанет живыми, то продлит их жизнь на один день, ну, от силы – на два… и умрёт ведь со всеми. Эх, моя любимая и единственная. Мы бы с тобой вдвоём могли воссоздать род человеческий на этой планете, а так… есть ли смысл идти к раю? Чтобы там доживать в одиночестве? А на что же теперь рассчитывать? На то, что ты найдёшь всех мёртвыми и вернёшься сюда? Круфтов для этого тебе хватит. А вот мне… хватит ли того что осталось, чтобы тебя дождаться? Сомневаюсь. Что ж, коль ты мне не оставила выбора, то я отправляюсь в рай сам… и с надеждой, что ты вернёшься, и тоже туда доберёшься… вслед за мной".
Осмотревшись последний раз, в надежде обнаружить хоть какие-нибудь следы, Аве повернулся к видимому ориентиру в виде двух далёких холмов и спокойным, но уверенным шагом направился вперёд, навстречу неизвестному будущему. В каждую руку он взял по одному плоду, а два оставшихся расположив рядом с первыми на запястьях, прижал их к своему телу. Флягу, хоть и пустую, он решил забрать с собой, на всякий случай. Она была лёгкой, а благодаря плоской форме, очень крепко держалась в подмышке. Теперь, когда поговорить не с кем, а мечтать о рае, слишком преждевременно, Молодой человек, начав путешествие, мысленно погрузился в воспоминания о своём детстве. Его дедушка Виктор, умерший от старости за много дней до исхода из оазиса, тогда был, хоть уже и не молодым, но ещё довольно крепким мужчиной с едва заметными морщинами на лице…
— Дед, а дед! Ну когда ты мне расскажешь о том, – откуда мы здесь появились? В этом оазисе… посреди бескрайней пустыни. Обещал – когда я подрасту! Но я же каждый день подрастаю, хоть и по чуть-чуть…
— Действительно, внучёк… трудно определить степень твоей зрелости. Но ничего, я тебе сейчас задам условие, которое и будет её наилучшим показателем. Как только ты научишься плавать…
— Аааа! Дедуля, вот ты и попался! Давай рассказывай! Ты же меня вчера не видел, вот и пропустил этот момент!
— Что?! Ты научился плавать? И именно – вчера?
— Да! Пытался плавать, как и каждый день, а вчера сам удивился, что у меня это получилось! Вот смотри, – с этими словами Аве вскочил на ноги и, пробежав несколько метров до берега озера, по инерции сделав пару прыжков в мелководье, нырнул, проплыл около метра под водой и, вынырнув, уверенно поплыл дальше… на глубину. Праотец, поднявшись, встал во весь рост, провожая внука взглядом. Убедившись, что тот и в самом деле плывёт, дед бросился вдогонку, дабы на глубине подстраховать внука. Он понимал, что в таком юном возрасте очень трудно рассчитать свои силы, чтобы вернуться назад…
Перед тем как расположиться на лужайке состоящей из плотного, но мягкого мха тёмно-красного цвета, дедушка, проходя мимо дерева, подобрал один плод.
— Посмотри на эту вещь, Аве, и скажи мне – что ты видишь?
— Я вижу то, что не только вижу каждый день под ногами или на деревьях, а ещё я их всегда с удовольствием кушаю! Это – круфт.
— Да, я знаю, что ты это знаешь. Однако я надеялся, что ты мне назовёшь форму этого предмета.
— Аа… так это – шар.
— Молодец! Ты хорошо усваиваешь и запоминаешь всё, что хоть раз услышал. А теперь скажи, на что он больше всего похож?
— Если только по форме, то… на наше светило. А больше и сравнивать не с чем, хотя… может наши головы?
— Нет, головы мы отбросим... в переносном смысле. Я имею в виду что-то более мелкое, например песок.
— Ну, дед… песок, это же очень малюсенькие кубики. Ты их когда-то называл кристалликами… а нет, постой… среди них иногда попадаются ещё меньшие шарики, прозрачненькие такие.
— А звёзды на ночном небе?
— Какие же это шарики? Это просто точки!
— Хорошо, Аве. А если я с этим плодом начну отходить от тебя всё дальше и дальше, то неужели он в твоих глазах останется таким, каким ты его видишь? Или он тоже превратится в точку?
— Так ты, дедушка, хочешь сказать, что звёздочки – это тоже шарики, только они от нас находятся далеко?
— Это я хотел, чтобы ты понял сам. А вот наше светило, которое нам было когда-то представлено как Гелион, является тоже шаром, относящимся к классу красных звёзд.
— Так этот шар больше белых точек… э… звёздочек, только потому, что он красный?
— И поэтому тоже, хотя об этом долго рассказывать. Но мы сейчас беседуем о главном – наша звёздочка во много раз больше остальных, потому что она во столько же раз ближе к нам, чем другие звёздочки.
— Как интересно…
— Ну, если интересно, то представь себе что, между светящимися звёздами-шарами есть ещё очень много шаров, не излучающих света, и называются они планетами.
— А это слово я иногда слышу от взрослых и мне кажется, что они так называют наше место… где мы живём.
— Да, внучёк, взрослые говорят истину – мы, в самом деле, живём на планете…
— На шаре?! Что ли?
— Да. Только этот шар настолько огромен, что, только удаляясь от него с огромной скоростью, мы начнём замечать, как он постепенно в наших глазах станет величиной с этот круфт, а ещё позднее превратится в маленькую песчинку…
— А если мы станем отсюда удаляться, и планета став песчинкой, потеряется среди ярких звёзд, то мы не сможем найти дорогу назад?
— Зато мы сможем найти во Вселенной другую планету и поселиться там.
— Ну, дед, ты – шутник. Как же можно улететь с этой планеты, если я даже подпрыгнуть не могу так, чтоб достать до ближайших веток на наших деревьях?
— А вот теперь, Аве, мы и подошли к твоему вопросу: откуда мы здесь появились?
— Выходит, мы – с другой планеты?!
— В общем, – выходит именно так, а если более точно, то с другой планеты – только я, мой друг Антон и пять самых старых женщин-бабушек. Все остальные родились здесь…
— Дедуля, а как это вы смогли перепрыгнуть сюда? Разве другая планета так близко?
— Что ж, Аве, пожалуй, расскажу я тебе всё по порядку. Только слушай меня очень внимательно. Для начала представь себе, что этот круфт в моей руке – наше светило Гелион. А на твоём пальце прикрепилась одна самая маленькая песчинка. Так вот она – наша планета. А зависают эти тела в космическом пространстве без наших рук. Мы с тобой находимся на поверхности этой песчинки, которая, кстати, вращается вокруг своей оси, благодаря чему у нас ночи сменяются днями и наоборот. И ещё наша планета летает вокруг светила по огромному кругу, линия которого называется орбитой. Этот вечный полёт нами не воспринимается никак, то есть мы круглый год имеем стабильное колебание температур от дня до ночи. И это можно назвать вечным летом. А на полюсах здесь, как и на других планетах – вечная зима. Это я тебе рассказал – всё, что знаю об этой астрономической системе. Так вот… очень далеко отсюда есть другая звезда, имя которой – Солнце. И вокруг неё по своим орбитам вращаются восемь планет. В совокупности там это называется солнечной системой. Третья по счёту планета от Солнца, это моя Родина с названием Земля. И вот в отличие от этой планеты, ось Земли имеет наклон…
— Дедушка, погоди! А что такое – "ось"?
— А… ну да… представь, что этот плод имеет сквозную дырочку, проходящую через центр, а затем представь что мой вытянутый палец намного тоньше и длиннее…
— Представил…
— А теперь мой палец, вставленный в круфт, и будет той осью, вокруг которой можно задать вращение. Только оси у всех звёзд и планет – воображаемые.
— Тогда чем же здешняя ось отличается от оси Земли?
— Нет, Аве, оси небесных тел, будучи нематериальными, не могут отличаться друг от друга – длиной или толщиной. Просто земная ось по отношению к орбите имеет небольшой наклон. А здесь такого наклона нет.
— Так это хорошо или плохо?
— Для нас это не имеет значения, а на Земле, благодаря наклону оси, существуют времена года, и называются они – зима, весна, лето, осень. Конечно, это – самые поверхностные сведения о моей планете. А если очень подробно, то о ней можно рассказывать очень долго… или почти бесконечно…
— О! Дедушка, давай расскажи что-нибудь!
— Но ты же хотел узнать о том, как я попал сюда.
— А, ну да…
— Тогда рассказы о Земле перенесём на потом, а сейчас расскажу тебе вкратце историю переселения. Для начала вернусь к прежней теме. Когда, не только Земля, а и любая планета пролетает по орбите вокруг своей звезды из одной точки в неё же, время этого прохождения имеет название – год. Так вот на Земле, с определённого момента эти года получают порядковые номера. А любой человек после рождения, каждый год своей жизни прибавляет к нулю, формируя, таким образом, собственный возраст. И вот, когда на земле был 2041 год, там родился я. Со временем я узнал, что за 20 лет до моего рождения мир на Земле был на грани катастрофы, а точнее – третьей мировой войны. Что это такое, я расскажу в другой раз, а тогда… через пару лет был нейтрализован главный инициатор тех событий, и Мир принялся продолжать когда-то начатое освоение космоса, да такими темпами, что в год моего рождения была отправлена экспедиция для освоения четвёртой планеты от Солнца. Называется она "Марс". А, кроме того, орбитальные телескопы так углубились в дальний космос, что открытие новых экзопланет происходило, чуть ли не каждый день. Если честно, для меня это был интерес второго плана, ибо превыше всего мне была интересна наука биология.
— А что это за наука такая?
— Это наука, изучающая всё, что относится к живым существам и растениям. И вот, я так полюбил биологию, что к двадцати годам жизни стал кандидатом биологических наук. А за два года до этого, мой друг Антон сообщил, что он попал в программу подготовки переселенцев на другую планету…
— На нашу?
— Сейчас можно ответить – "да", а тогда я не мог знать – на какую. И вот друг пригласил и меня в учреждение занимавшееся подготовкой к полёту. План у них был, набрать 600 добровольцев, понимающих, что возврата на Землю не будет. Реальная подготовка со всеми обучениями и тренировками проводилась только для трёхсот человек экипажа. От остальных требовалось – быть только высококвалифицированными специалистами в научной и технической сферах. Мой друг Антон, например, был строительным инженером…
— Дед, а почему вас не готовили так, как экипаж?
— А потому, что к началу старта была разработана и опробована специальная субстанция, к работе над которой, сразу же привлекли и меня… ну, как только узнали что я – биолог. Результатом этого долгого научного труда был нано-био-гель. Это вещество должно было стать консервантом для всех переселенцев, на время путешествия.
— Так ты, дед, с остальными старейшинами прилетел сюда в законсервированном виде? И я так догадываюсь – в этих сундуках, в которых мы храним запасы круфтов?
— Да уж, как их тут только не называют, кроме сундуков – и ящики, и контейнеры, и лодки или челноки, и даже – гробы! А ведь их первоначальное название было – "анабиозные капсулы"… И перед полётом нас положили в них, залили гелем…
— Погоди дедушка… если ты говоришь – залили, значит, этот гель – как вода?
— Да, в ёмкости он выглядел точно как вода, но если ты в озере зачерпнёшь воду в ладошку и перевернёшь её, то она выльется, и рука просто останется мокрой. А если вместо воды будет гель, то с перевёрнутой ладони он будет медленно стекать и капать. Ну, и по составу эта смесь веществ имеет такие свойства… В общем, человек герметизированный в капсуле и полностью залитый этим гелем как бы замирает в своём состоянии на неопределённое время, а при освобождении от геля хоть через 100, хоть через 1000, хоть через 10000 лет он приходит в сознание с ложным представлением, будто он находился в отключке не больше минуты…
— А ты с друзьями – сколько находился в этих капсулах?
— Как нам объясняли перед отправкой, пункт назначения находится в двадцати пяти световых годах от Земли…
— Не понял! Как это?
— Понимаешь, Аве, это расстояние луч света преодолевает за 25 лет… со скоростью – 300 тысяч километров за одну секунду…
— Значит, вы сюда летели 25 лет?
— Да не спеши ты с выводами. Человечество не научилось придавать ускорение до такой величины – никаким предметам, а тем более космолётам с людьми. Наш корабль смог развить максимальную скорость только три тысячи. А это значит – мы сюда летели 2500 лет…
— Ого-го! Вот это да! Только… вот что интересно. Ты же говорил, что законсервировали только переселенцев! А как же экипаж?
— А на этот счёт была разработана целая система управления кораблём. Во-первых, в этом процессе было задействовано много роботов с уровнем интеллекта – намного выше, чем у человека, а во-вторых, чтобы контролировать их, весь корабль и процесс полёта – было достаточно двух живых людей. В общем, изначально на всём корабле в течение десяти лет бодрствовала одна пара: мужчина и женщина. В конце этого срока они расконсервировали другую пару на такой же срок, а вместо них – сами уходили в анабиоз…
— Ааа… я понял! Экипаж всю дорогу чередовался и, в результате почти все те люди постарели на 10 лет, а переселенцы, какими сели в корабль, такими и вышли…
— Да, внучёк… ты в нашем племени самый умный! И ты всё правильно понял. Только, почему именно, как ты говоришь, "вышли" – не все, – это у нас старейшин такое решение: ничего не рассказывать детям о трагедии, в результате которой, из всей экспедиции остались в живых только я с другом, и пять женщин, от которых на этой планете и начался род человеческий.
— Значит, настал тот день, когда я должен узнать многое, о чём даже не догадывался?
— Именно так, Аве. И начну с подготовки к полету. Короче говоря, содержимым багажных отсеков я не интересовался, хотя догадывался, что грузилось в корабль огромное количество техники, механизмов и оборудования разного назначения, стройматериалов, инструментов, а также много вещей для благоустройства быта и жизнеобеспечения переселенцев. Единственное что контролировал я, это – биоматериал для воссоздания на новом месте флоры и фауны. И самое главное – семена того, что в будущем должно было обеспечивать нас пищей.
— А я думал, самое главное – люди…
— Ну, это, само собой… разумеется. И для нас были подготовлены 50 блоков, по 12 капсул в каждом. Для этого были отобраны самые здоровые представители пятидесяти наций, по шесть молодых женщин и столько же мужчин в каждый блок. В моём блоке оказались представители восточных славян, причём я с Антоном были киевлянами, а остальные…
— А что это означает – "киевлянами"?
— Вот ведь упустил важную деталь о своей планете. На ней повсюду со средней равномерностью разбросаны разные населённые пункты, самые крупные из которых называются – города. Это такие места, где в больших домах живут большие скопления людей. Подробнее об этом я расскажу в другой раз. Ну а каждый населённый пункт имеет своё название. Так вот, я и мой друг родились и выросли в городе, который называется Киев, столица государства Украина. Разговаривали там все на украинском языке, но так как здесь кроме нас уцелели женщины представлявшие два других государства, то вынужденным языком общения для нас стал русский язык, тем более что им мы все владели в совершенстве. А, кроме того, государство Украина, в глубокой древности имело название Киевская Русь с соответствующим языком общения. Но это всё, тоже – другая история. Сейчас о главном. Накануне вылета с Земли, 21 апреля 2061 года всех переселенцев и бо́льшую часть экипажа полностью раздели…
— А это что значит?
— Понимаешь, Аве, на нашей планете все люди почти всегда носят на себе разные виды обуви на ногах, головных уборов на голове и одежды на остальном теле. Одежда сделана из разных видов ткани. Один из её образцов ты неоднократно мог видеть и чувствовать, когда пользовался одной из наших двух сумок. А вот обо всех остальных видах одежды я тебе расскажу позже.
— Значит, вот почему всё наше племя живёт раздетым…
— Получается – да… но обо всём по порядку. Кроме того, что всех нас раздели, нас тщательно отмыли, и сбрили с нас все волосы. В таком виде мы легли в капсулы, наполовину заполненные гелем. Затем ко ртам были подсоединены шланги, через которые начали медленно подавать такой же гель, а на выходе из наших организмов другие шланги вели в канализацию. Целые сутки пришлось нам беспрерывно глотать гель, пока он не заполнил весь пищевой тракт до самого выхода. После этого были закрыты стеклянные крышки капсул, создан вакуум внутри, и гель очень быстро заполнил всё свободное пространство, а благодаря вакууму и лёгкие. Конечно, чтобы вынужденная остановка дыхания ни у кого не вызвала стресс, предварительно был закачан снотворный газ. А вот после абсолютной герметизации капсул, последние дозы геля закачивались под давлением.
— И после этого вы сразу же взлетели…
— А вот этого я уже не мог знать, ибо очнулся я только на этой планете. Единственное, что я знал предварительно, капсулы в нужный момент должны были открыть роботы, а для непредвиденных ситуаций, открытие было предусмотрено в случае сильного сотрясения, то есть, в случае аварии. И в таком случае крышка не просто открывалась, а отскакивала прочь. Естественно, без крышки гель, не смотря на то, что он густой, быстро стал растекаться в стороны. Повышенное давление внутри капсулы быстро сравнялось с атмосферным. Лёгкие в ответ на это слегка расширились и запустили процесс дыхания. Я после этого пришёл в сознание и инстинктивно стал отхаркивать эту инородную субстанцию. Когда я протёр глаза, то увидел над собой оранжевое небо и подумал что сейчас рассвет или… наоборот.
— А на твоей родной планете разве небо не такое самое?
— Нет, там небо голубое, и это такой же цвет как у широких полос, горизонтально опоясывающих нижние части капсул.
— Должно быть, это очень красивое небо…
— Так и есть, Аве, но я возвращаюсь в нашу реальность. То есть, я поднимаюсь в капсуле и выношу ноги в сторону, чтобы выйти. А сделав это, я оказываюсь по колено в воде. Оглядевшись, я увидел ярко-красное солнце в небе, водную гладь большого, но не громадного озера, не очень крутой берег в метре от себя и высокие ветвистые деревья с мелкими листочками и с тёмными шарами. Первым делом я ополоснулся от геля и направился к берегу. По ходу, поглядывая по сторонам, я увидел ещё несколько вскрытых капсул находящихся и ближе к берегу и дальше от него так, что из воды выглядывали только крышки. И ещё пару капсул я увидел на берегу.
— И какие были твои первые впечатления?
— Сказать одним словом – уют, а расширено, так это приятное для глаз освещение пространства, тёплый ароматный воздух пригодный для дыхания, чистая прозрачная вода, не очень тёплая, но комфортно-прохладная. Однако всё эйфорию портила полная неопределённость того, где я нахожусь, где остальные люди и, главное – где же такой гигантский космический корабль?
— И в самом деле – где?
— Об этом я узнал почти сразу, и вот при каких обстоятельствах: Пройдя несколько метров от воды, я заметил вдали какую-то тёмную массу на более светлом песке. Подхожу к ней поближе и вижу что это человек в чёрном комбинезоне. Наклонившись над ним, я перевернул его на спину. Громкий стон свидетельствовал о том, что он ещё жив. К этому моменту ко мне стали подходить женщины, выбравшиеся из своих капсул. Одна из них, по имени Анна оказалась врачом-хирургом. Осмотрев и ощупав лежащего человека, она вывела, что кроме прочих переломов, у него сломан позвоночник, а значит, шансов выжить у него мало. И вот ирония была в том, что у опытного хирурга не было ни инструментов, ни медикаментов, не говоря уже о каком-либо оборудовании. Да что уж говорить, если на нас даже не было никакой одежды! В результате, как врач, предсказала, так и получилось – человек умер почти через час. Не буду дословно приводить нашу беседу с ним, а просто в общих чертах расскажу – что мы до его смерти успели выяснить, причём, на английском языке. Этот парень, приблизительно нашего возраста по имени Элиот попал в программу переселения вместе со своей подругой Нэнси – из Австралии. Они вдвоём прошли полную подготовку к полёту как члены экипажа. По земным меркам их вывели из анабиоза чуть больше года назад. Полёт в автоматическом режиме проходил успешно, и они в основном занимались бытовыми делами. О приближении к цели все приборы и роботы оповестили неделю назад и сразу же были приняты меры по заходу на орбиту планеты. "Когда её изображение было выведено на мониторы, мы с Нэнси в один голос выдали то, что пришло нам на ум: Рэдбол" – вот такую фразу нам сказал Элиот. Мы же, выжившие, приняли это как название планеты, понимая, что в переводе на наш язык, это всего лишь – Красный шар.
— А название звезды "Гелион" откуда взялось?
— Элиот сказал нам, что над этим названием долго не думали. Взяли слово, которым древние люди на Земле называли Солнце – "Гелиос", заменили последнюю букву и всё. А между тем космолёт начал замедлять свою скорость и продолжать сближение с планетой. Всё шло успешно до второго витка по орбите. При первом облёте планеты, люди посредством мониторов смогли разглядеть поверхность более детально, чем первый раз издалека. К не очень большому удовольствию, это была монотонная планета-пустыня красноватого цвета. Лишь местами были видны какие-то непонятные вкрапления. При многократном увеличении стало понятно, что это – немногочисленные оазисы, но зато с водоёмами! И вот при непрерывном наблюдении в поле зрения корабельных объективов попадает довольно обширная область зелёного цвета, а сквозь этот цвет просвечиваются большие водные массивы. Сразу было принято решение запланировать посадку перед этим самым местом, быстро названным раем, на третьем, максимум – на четвёртом витке. Но, увы… после того, как рай остался позади, через некоторое время прозвучал сигнал тревоги. Бортовые компьютеры сообщили с голосовым дублированием о том, что траектория полёта космолёта пересекается с траекторией приближающегося метеорита размерами, приблизительно полтора на два метра. Вероятность столкновения в течение ближайших минут – 80%. В экстренном порядке были приняты меры по аварийной посадке. К сожалению, громадные габариты космолёта не могли способствовать его повышенной маневренности. Экипаж, в составе двух бодрствующих пилотов, почему-то решил проверить отсек корабля с переселенцами. Когда они туда проникли, то оказались у самого крайнего блока из двенадцати капсул, в которых находились мы. Дальше начался кошмар. Сильнейшее сотрясение с грохотом взрывов и треском разрывающегося корпуса. Неожиданный просвет, в который вырывается наш блок и дальше Элиот видит быстро удаляющийся в сторону горизонта дымящий космолёт. А сам он, уже находясь в атмосфере летит под другим углом к поверхности планеты, при этом успевая сообразить что он направляется прямиком к одному из оазисов. Ещё он замечает, как, летя попутно, его начинают обгонять разъединившиеся капсулы с нами внутри… будто авиабомбы. Свою подругу он, к сожалению, не смог увидеть…
— Так она осталась в корабле?
— Нет… ни к счастью, ни к сожалению. Она, вылетая в образовавшийся разрыв в корпусе, зацепилась о кромку повреждённой обшивки корабля и была разорвана напополам и всю её верхнюю часть мы нашли не очень далеко от Элиота… после его смерти. Последнее, что он успел рассказать – это попытка спланировать свой полёт так, чтобы попасть в озеро, к которому он летел. Как мы уже поняли, он малость не рассчитал и влетел в воду перед самым берегом, где глубина была намного меньше чем по колено. Естественно, удар и полёт кувырком, даже по песку не дали возможности его костям и позвоночнику остаться целыми. Самое странное – он даже не потерял сознания. А через несколько минут после падения он увидел одним глазом на горизонте – маленький гриб мощного взрыва. По его словам, гриб должен быть гигантским, но взрыв произошёл более чем за две или три сотни километров, а это может быть – в упомянутом им раю... или чуть ближе, а может чуть дальше. Я же понял, что выбрался из капсулы уже после этого. То есть, я видел корабль только при посадке в него на Земле, а здесь я ничего не услышал, в смысле – звуков взрыва, и не увидел его останков…
— Да, дедушка… печальную историю ты поведал. И я так понимаю, что Элиота и его половинку вы потом похоронили… А вот их одежды… ты их будто назвал – "комбинезон"… их так и закопали вместе с людьми?
— Да нет. Ты же знаешь о наличии двух сумок, в которые мы собираем круфты и носим их на склад в капсулы для хранения. Так вот эти сумки соорудили наши женщины из комбинезонов погибших пилотов. Их выкроить получилось только благодаря ножу, который мы обнаружили в поясе Элиота, который сейчас служит ремнём одной сумки. К второй сумке пришили уцелевший пояс из части второго комбинезона. Сверхпрочные нити для пошива были извлечены из сапог Элиота. Ещё мы нашли в его кармане ту плитку, которую я тебе как-то показывал…
— Помню, дед, ты ту плитку назвал смартфон, но так и не объяснил что это и для чего он нужен.
— Правда… не объяснил, ибо в этом не было нужды по причине гибели аккумулятора. Это такая штука, которая питала смартфон энергией, без которой смартфон стал просто плиткой… шоколада…
— Чего-чего?
— Да ничего. Это были на Земле такие штуки, которые можно было кушать…
— И они вкуснее чем круфты?
— Ну, это, Аве, тоже – вопрос вкуса… зато смартфон… полезный был прибор! Заряжался здесь он только от лучей Гелиона… целый день. А ночью это был и фонарик и целая энциклопедия с картинками и видеороликами, по которой мы передавали знания нашим детям. И температуру воздуха он показывал ежедневно. Она никогда не поднималась выше тридцати семи градусов и не опускалась ниже семнадцати. Жаль, что закончилась долгая жизнь смартфона до твоего рождения… Кстати, если на Земле он мог служить как средством голосовой и визуальной связи, так и хронометром, то здесь такой пользы от него не было. Земные сутки со здешними не совпадали, а из-за этого трудно было определить какой именно временной промежуток здесь соответствует одному году. Произвести расчёты? Для этого нет никаких приборов, нет чем, и на чём что-то записывать. Начиная с твоего поколения, Аве, мы вначале стали вести возраст детей в днях. После подумали – это же какие числа придётся держать в уме. А позже решили, что в наших условиях это ни к чему. Достаточно вести учёт того, что у нас есть – один нож, две сумки, девять ковчегов, семь фляг, а ещё мы подсчитываем количество круфтов…
— Ладно, дед… это понятно, а вот откуда у нашего племени фляги?
— Дело в том, что эти предметы изначально крепились к каждой капсуле. В них содержался специальный раствор-стабилизатор функций организма. Каждый человек вышедший из анабиоза должен был открепить флягу от своей капсулы и выпить её содержимое. Я тебе забыл сказать, что это мы и сделали сразу после выхода на волю. И ещё я забыл рассказать о двух капсулах лежавших на песке. Когда Элиот скончался, я с пятью женщинами подошёл к ним, и мы обнаружили что механизм открытия на одном из них, не сработал. Видимо он был повреждён взрывом. Открыть крышку удалось только с помощью ножа. И здесь нас ждало новое потрясение. Если в другой капсуле после стекания геля мужчина не подавал признаков жизни, то в другой капсуле мужчина был мёртв. Причиной смерти, скорее всего, оказался очень сильный удар даже по мягкому песку. Капсулы были целы, выдержав этот удар, а вот фляги, прикреплённые к их корпусам, оказались расплющенными, а соответственно – непригодными к использованию. Мне и пяти женщинам повезло больше. Наши капсулы на скорости под углом вошли в глубокую часть озера, и вода затормозила их очень плавно почти на самом берегу. А раскрылись они даже от лёгкого удара о дно.
— Я так понял, что хоронить вам пришлось не двоих человек, а четверых. Но не понял я – почему ты про своего друга, Антона ничего не сказал?
— Он оказался с нами через несколько дней, а до того я успел представить себя земным… не просто человеком, а султаном в раю… ибо пять женщин и один я… это уже как-никак – гарем. Только с питанием оставалось решить вопрос. Когда закончились похороны, мы все наконец познакомились между собой и посовещавшись пришли к выводу, что делать нам особо нечего. Только есть, пить и спать. Пить мы попробовали воду из второго, ещё не тронутого из трёх озёр. Оказалось – нормально. А вот насчёт пищи. Мы, конечно же, видели не очень густо растущие высокие деревья с редкой и мелкой листвой. Видели также и шаровидные плоды, коих было не очень много, но мы не знали – съедобные они или нет. Я как биолог, найдя один плод на песке, тщательно его рассмотрел и пришёл к выводу, что на Земле никогда ничего подобного не существовало. То же самое я вывел и о деревьях. Дальше начались испытания плода. Голыми руками или зубами одолеть внешнюю оболочку не удавалось никак. Но оказалось, что если с силой ударить плодом по твёрдому стволу дерева, то скорлупа раскалывается. Короче говоря, когда я добрался до мякоти, то сразу решил её попробовать. И надо же! Одна из женщин выхватила плод из моих рук и, откусив кусок мякоти, сказала, что единственным мужчиной рисковать нельзя. Ведь если я умру, то некому будет продолжить род.
— Да уж, дедуля, с женщинами тебе повезло! Они даже не подумали, что если плод ядовитый, то всё равно умрут все, только от голода.
— А я считаю – нам всем повезло! Плод ведь оказался не только съедобным, но ещё и очень полезным для поддержания нашего здоровья в норме. А почему плодов было так мало к моменту нашего прибытия, – выяснилось, около десяти лет спустя… по земным меркам, причём этот срок был выведен благодаря смартфону. На тот момент в оазисе круфтов накопилось столько… и на деревьях и на песке, что мы могли бы их есть помногу штук ежедневно. Но вот, в один прекрасный день, ветер, который редко бывает сильным, преобразовался в вихрь, затем в смерч такой силы, что не только посрывал плоды с деревьев, но собрал их и с земли вместе с песком, поднял высоко к небу и унёс этот плодово-песчаный столб куда-то далеко. Только тогда мы поняли, что такой же смерч побывал в нашем оазисе незадолго до нашего прибытия на планету. И именно с того момента мы стали сберегать лишние плоды в наших гробах… в смысле – в капсулах. И знаешь… это оказалось очень предусмотрительно так как второй смерч налетел на оазис, когда нас уже было много. И если бы не наши запасы, то мы потом долго жили бы впроголодь.
— Теперь, деда, я знаю всю историю нашего появления на этой планете, хотя осталось узнать последнюю мелочь…
— И что же такое важное я упустил?
— Откуда происходит название плода?
— Представь себе, из моей головы. Я ведь, как учёный биолог, на своей планете знал очень много плодов и, у каждого было своё название, но при этом все их объединяло одно слово – "фрукты". Здесь же увидев плоды, каких на Земле не существует, я вначале назвал их именно этим словом, но немного подумав, решил что плодам всё же необходимо оригинальное название. А чтобы сильно не ломать голову, я в слове "фрукты" поменял местами первую и четвёртую буквы. Результат устроил всех и, думаю, ты же не станешь переименовывать плоды на своё усмотрение?
— Конечно – не стану. Это же твоя заслуга как биолога.
— Ну вот и прекрасно, а теперь можно и поплавать – поднимаясь на ноги ответил внуку дед и, подождав когда поднимется и он, направился к берегу озера. Когда родственники оказались в воде, дед снова обратился к внуку:
— Вот так же как сейчас, через много дней после нашего прибытия на планету, я зашёл в это озеро, проплыл метров двадцать и решил нырнуть, дабы узнать приблизительную глубину водоёма…
— И как? Очень было глубоко?
— Не очень… около пяти метров, но не в этом дело. В этой чистой прозрачной воде я обнаружил на дне ещё одну запечатанную капсулу…
— Ааа! Так вот, значит, откуда появился твой друг Антон!
— Вот ведь какой ты у меня смышленый и догадливый. И кто знает… может быть ты когда-нибудь найдёшь способ попасть в рай, который видел только мёртвый ныне пилот, и до которого нам было не суждено долететь…
Аве уже несколько минут стоял по пояс в воде. Наклонив голову, он любовался красивыми пёстрыми рыбками сновавшими вокруг его ног. А с неподвижной гладкой поверхности на него смотрело отражение его же бородато-усатого, но при этом молодого лица. И ведь когда он был гололицым мальчишкой, точно такое лицо было у его деда Виктора…
"Спасибо тебе дедуля за многочисленные лекции" – мысленно произнёс Аве, обращаясь к своему отражению – "Только благодаря тебе я знаю, что эти живые существа в воде называются рыбами, а между разнообразными деревьями летают птицы…"
На десятый день пребывания в раю, Аве уже не мог считать себя – его счастливым обитателем. Надежда дождаться хотя бы любимую Маду, не говоря об остальных родственниках, таяла с каждым днём всё интенсивнее. Его уже не радовала обнаруженная здесь трава, изобилие невероятно красивых цветов, разнообразие невиданных плодов на деревьях и ягод на кустах. Да, он здесь пребывает в уюте и сытости, а Мада… если даже ещё жива, то изнемогает от жажды и голода в неизвестно каком отдалении. А он ведь ещё в первый день пребывания здесь, хотел отправиться назад, в смысле – на встречу любимой! Вот только какой резон был в его желании? Идти к ней с пустыми руками? Даже с полной флягой воды – это же полное безумие. Вот если бы была сумка, тогда совсем другое дело. Её можно было бы наполнить не только круфтами, но и другими фруктами! Хотя и в таком случае встреча двух людей на таких бескрайних просторах… один шанс из тысячи!
Вчера Аве последний раз поднялся по нагромождению огромных камней из громадной райской долины, находящейся в нескольких метрах ниже уровня пустыни. Оказавшись на верхней плоскости чисто белого каменного монолита, он устремил свой взор далеко в пустыню, в надежде увидеть человеческую фигуру. Увы... кроме рыжего песка ничего не радовало его глаз. Пройти немного вперёд? Бесполезно. По очень пологому каменному склону можно прошагать около ста метров. Дальше начинается бесконечная песчаная плоскость и с неё дальность обзора наоборот чуть уменьшится. Слева и справа от парня брали начало подъёмы, плавно переходя из пологих в крутые и заканчивающиеся скруглёнными вершинами на высоте более полутора сотен метров. Это они служили ему ориентиром в виде женской груди, последние дни путешествия к раю. Как в первый день, так и сейчас, оценив крутизну подъёма, Аве пришёл к неутешительному выводу: подняться на любую вершину, скорее всего ему не удастся. Да и что бы это дало? Увеличение дальности обзора? Но тогда человеческое тело выглядело бы маленькой точкой, заметить которую было бы очень проблематично.
…Разглядывая обитателей этого большого прозрачного водоёма с плоским каменным дном, Аве заметил, как две одинаковые крупные пёстрые рыбы проплыли по своим делам недалеко от его ног. "Ну вот! Даже эти существа живут в паре. А мне теперь как жить? Нет, с голода умереть здесь невозможно… Утолять жажду – даже родник обнаружил у подножия скал. А что же здесь ещё можно делать? Ладно, обследую территорию, может даже обустрою уютное гнездышко… или, как рассказывал дед, – домик. И что дальше? Радоваться своему одиночеству как когда-то на Земле – какой-то там Робинзон? Так у него чего только не было в наличии, в смысле разных вещей, одежды, оружия, инструментов. А у меня – кроме фляги, ничего! Даже единственный нож остался в пустыне… вместе с моим племенем".
Оглядевшись по сторонам, будто в надежде всё же кого-то увидеть, Аве окунулся и пустился вплавь к противоположному берегу водоёма. Метров двести, это для него сущий пустяк. Время от времени он погружал лицо в воду и разглядывал причудливые валуны разных размеров и форм, покоящиеся на дне. Вызывало у него досаду только свойство человеческого глаза, не позволяющее видеть под водой также чётко как на суше. Когда Аве окунул лицо в очередной раз, до берега оставалось метров двадцать. На этот раз его внимание привлёк камень с каким-то необычным, но знакомым блеском и подозрительно пропорциональной продолговатой формы. "Надо нырнуть, чтобы разглядеть поближе".
Через какой-то час таинственный "камень" с большой глубины, ценой огромных усилий был извлечён на берег, и оттянут от воды на десяток метров. Как Аве и заподозрил, почти приблизившись к нему при первом погружении на глубину, так и оказалось – это был такой же ковчег, как и те, которые он видел с раннего детства в оазисе. Выходит, подбитый космолёт, перед тем как упасть и взорваться, пролетел именно над этим местом, а из блока анабиозных капсул, ещё одна упала прямо здесь. Вспомнился рассказ деда, как в день прибытия на планету, он вскрывал такую же капсулу ножом. И не одну, оказавшуюся на песке. Ещё две не раскрывшиеся лежали в том месте, где воды было почти по пояс. И потом через много дней на глубине дедом была найдена ещё одна капсула. Значит вхождение капсул в воду даже на скорости, механизмы аварийного вскрытия не восприняли как удар. Здесь ситуация аналогичная. Толща воды замедлила вонзившееся в неё инородное тело и плавно опустила его на дно. Понимая, что единственный нож находится очень далеко и неизвестно где, Аве сперва хотел поискать камень, который бы имел хоть немного острую кромку. Однако малость поразмыслив он пришёл к выводу что проблему может решить лёгкий удар. Приложив все усилия, Аве максимально приподнял более узкую часть вверх и отпустил её из рук. Перед этим он, конечно, попытался разглядеть – что там скрыто за стеклом. В результате стало понятно, что это всего лишь нечёткий силуэт человека. "Только бы тело было живым" – успел подумать Аве, перед тем как крышка отскочила и отлетела не очень далеко от капсулы.
К неописуемой радости одинокого обитателя рая, после того как гель растёкся по сторонам, обнажив безукоризненное молодое тело, оно оказалось не только живым, но ещё и очень красивой девушкой. Когда после освобождения лёгких, у неё восстановилось дыхание, и она, поднявшись из своего ложа села на его край, опустив ступни на землю, Аве дал ей в руку флягу, предварительно отстегнув её от ковчега и свинтив с неё крышку. Что с ней нужно делать, девушка видимо хорошо помнила сама. Выпив всё содержимое, она произнесла свою первую ультракороткую речь:
— Мы вжэ прылэтилы?
— Не понял – ответил Аве, в упор разглядывая красивое блестящее тело и по ходу догадываясь, что это родной язык его деда. Жаль, что он не научил им разговаривать…
Перехватив его взгляд, девушка, смущённо прикрыла руками пышную грудь.
— Я поняла – ты не из Украины.
— Да, я отсюда…
— Ладно, шутник, где секция с одеждой? – с озабоченным видом поинтересовалась красотка, удивлённым взглядом окидывая окружающее пространство.
— А вот – чего нет, того нет! Ни секции, ни одежды!
— Может – хватит шутить? Дай хоть полотенце какое-то или что-нибудь…
— Остатки геля можно смыть с себя в озере, вода чистая, а вот обтираться нечем. Придётся только сохнуть.
— Да я уже вижу, что ничего здесь нет, но кто и зачем нас вынес из корабля? Да ещё вот в таком виде – в чём мать родила… кстати, может хватит на меня пялиться? Отвернись, пожалуйста.
— Сколько я прожил на этой планете, никогда меня не просили отвернуться – ни одна девочка, ни одна девушка, ни одна женщина, ни одна бабушка…
— И сколько ты прожил на этой планете? На неделю больше чем я? Или на месяц? Да и где же эти бабушки, женщины, девушки, дедушки?
— Вообще-то, когда я сказал что я отсюда, я имел в виду, что я здесь родился, более того – здесь родились и мои папа с мамой. А вот их родители – бабушки и дедушки, родились на Земле и прилетели сюда в одном блоке с тобой…
— Погоди! Я помню, что в моём восточнославянском блоке вместе со мной было 12 человек…
— Да, я знаю об этом, шесть мужчин и шесть женщин…
— Тогда объясни мне – где сейчас остальные 11 человек?
— Извини, но мне трудно с тобой общаться, видя, как ты ждешь, когда я отвернусь. Давай договоримся – я буду отвечать на твои вопросы, после того как ты сходишь к озеру, смоешь с себя остатки геля, а с ними и свою закомплексованность. Попутно пойми и осознай что ты очень красивая, а соответственно ты должна этим гордиться, а не стесняться своей наготы.
— Ладно… я ухожу и постараюсь вернуться…– с этими словами девушка встала, и добавив другую замысловатую фразу –" такою як вам трэба ", медленным шагом пошла к берегу водоёма.
Аве уселся на крышку капсулы как на скамейку и стал наблюдать, как эта новоявленная "нимфа" входит в воду по грудь, полностью погружается в глубину, а затем, вынырнув, медленно разворачивается и идёт прямо к нему, на этот раз не скрывая свои прелести.
— В общем, – начал речь Аве, когда девушка уселась рядом с ним, – давай для начала познакомимся…
— Для начала я бы хотела услышать ответ на свой вопрос: где остальные люди из нашего блока? Меня, прежде всего, волнует судьба моего парня. Я ведь согласилась на это переселение, только потому, что мне это предложил Витя. А я перед тем ему клялась, что с ним готова пойти и в огонь, и в воду, даже на край света… где я собственно и оказалась.
— Что ж, мой ответ на этот вопрос тебя не очень обрадует. Однако тебе придётся принять его так же, как и окружающую тебя реальность.
— Пожалуй, ты прав. Реальность я уже восприняла как неизбежность, а теперь я готова принять всю правду, какой бы ужасной она ни была.
— Тогда слушай, сейчас я расскажу только самые основные детали событий. На более подробные рассказы – у нас ещё вся жизнь впереди. В общем, в данный момент мы с тобой находимся в раю. Так это место назвал пилот космолёта, когда тот приблизился к планете. Вокруг рая почти всё пространство, это – пустыня. Почему почти? Просто в разных местах планеты есть ещё небольшие оазисы. Но посадка корабля была запланирована именно около рая. Вот только до посадки дело не дошло из-за столкновения с метеоритом. А из-за этого сквозь разлом корпуса вылетел наружу только один блок, но перед тем капсулы с переселенцами успели разъединиться. В результате, семь из них упали в озеро одного из оазисов, а две на сухой берег. В итоге два человека погибли, а семь выжили. В их числе и были мои дедушки и бабушки. Космолёт же, потеряв девять капсул, в пикирующем полёте полетел дальше. Пролетая над этим местом, он уронил одну капсулу с тобой. К счастью она упала в воду и благополучно пролежала до сего дня. Судьба ещё двух капсул, увы – неизвестна. В лучшем случае – они также лежат где-то на дне, с остальными мужчинами, а в худшем случае – они погибли вместе с взорвавшимся кораблём…
— Так что же мы сидим?! Нужно срочно начать поиски! Вдруг в одной из капсул лежит на дне мой любимый Витенька!
— Подожди… Мой, ныне покойный дедушка, кроме того, что всегда рассказывал мне много интересного, однажды назвал все 12 имён людей из своего блока. И, насколько я помню, имя Виктор, было единственным… принадлежало оно ему…
— Что?! Как? Вы ходит – ты его внук? О силы небесные! Я в шоке!
С последними словами девушка обхватила руками голову, поднялась и, обойдя край крышки, на которой она сидела медленно поплелась в противоположную от озера сторону. Аве, решил её не беспокоить, пока она давала волю своим эмоциям. Через какое-то время он, обернувшись, увидел, что возлюбленная его деда ушла довольно далеко. Встав с насиженного места, парень последовал за ней, довольно медленно ступая по приятно тёплой, но не очень ровной поверхности каменного монолита. Спешить он и не думал, видя, что девушка уже стоит среди нескольких больших, но меньше её роста валунов. Она стояла неподвижно, опустив голову, будто что-то разглядывая под ногами. Когда Аве, наконец, подошёл к ней, то шок произошёл и у него. Недалеко друг от друга валялись крышки двух капсул, а те также лежали без особого положения. В каждой капсуле лежали хорошо сохранившиеся человеческие скелеты.
— Ну вот и всё, – тихо промолвил первый живой обитатель рая – поиски закончены и теперь можно сделать окончательный вывод: не только в раю, а и на всей планете остались в живых только два человека – ты и я.
— А как же с остальным потомством выживших?
— Ещё каких-то тридцать дней назад, нас было 33 человека. Среди них была и моя любимая девушка.
— Куда же они девались? Просто не могу поверить что вот просто так все вдруг взяли и умерли дружно… Кстати, идём отсюда куда-нибудь.
— Действительно, идём… подальше от смерти. А что касается моего племени, мы жили и размножались очень далеко отсюда, в оазисе. Когда в его озёрах стала высыхать вода, мы отправились на поиски рая. Как сюда добрался только я один, расскажу в другой раз, более подробно. А пока может, наконец, познакомимся?
— Если Витя… эээ… твой дедушка назвал тебе все имена нашего блока, то ты методом исключения должен был вычислить моё имя уже давно. Так что, я готова услышать твоё имя, правда, мне в данный момент более интересно кое-что другое…
— Что именно?
— Вот ты говоришь, что нет здесь кроме нас никого и ничего! Никаких вещей! Но я, глядя на тебя, не могу понять – у тебя волосы явно пострижены, причём аккуратно, так что до глаз не достают, а плеч едва касаются, усы губы не закрывают, да и борода такой же длины. Выходит, если есть для этого специальная машинка, то неужели ты себя стрижёшь сам?
— Ладно, отвечу на твой вопрос. Не знаю насколько это известно тебе, мой покойный дедушка на Земле был учёным биологом. И он принимал участие в разработке этого геля-консерванта. Как он мне ещё при жизни рассказал, дело вот в чём. Ты же помнишь, что не только тебя, а и всех людей перед укладкой в капсулы обрили наголо. Почему это было сделано? А потому что, предполагалось, что, не смотря на консервацию, волосы у людей продолжат расти. И вот, если тела переселенцев были в анабиозе 2500 лет, то представляешь – какая длина волос была бы у тебя? Для них бы и места в капсуле не хватило. Вот поэтому был разработан такой компонент геля, который, попав в организм должен изменить генетический код человека в определённой цепочке ДНК. И ты не можешь не знать, что у человека бесконечно росли только волосы вместо шапки и ногти. Остальные волосы на теле, подмышками, брови и ресницы вырастали до определённого размера и всё. А вот гель работал так, что после пропитки им организма – и ногти, и все волосы доросли до заданного размера и остановились навсегда. Только волосы выросли не везде – у женщин сверху головы, брови, ресницы и всё. А вот у мужчин – всё тоже, плюс борода и усы.
— Вон оно как! Теперь всё понятно.
— А чтобы убедиться в этом, посмотри на длину волос у себя и у меня, хотя я родился здесь, а гель только сегодня увидел впервые. То есть у меня это уже наследственный фактор.
— И правда – ответила девушка, взяв рукою пучок волос, оттянув его и скосив на него глаз. Только мне об этом Витя ничего не говорил…
— А я ему могу сказать за это – огромное спасибо!
— Да уж точно. Иначе трудно представить какой длины были бы твои волосы, а тем более – усы с бородой! А так – красавчик! Осталось только узнать твоё имя.
— Это имя… стоп… я кое-что вспомнил. Дедушка мне когда-то сказал одну интересную фразу: "Как корабль назовёшь, так он и поплывёт".
— И к чему это воспоминание?
— К гибели корабля… на котором сюда прилетели и ты и он.
— А, так наш корабль назывался… тьфу ты! Я помню, что знала название… вспомнить которое не могу… надо же!
— А вот дед мне это название преднамеренно не говорил. Он сказал, что лучше не знать такое имя.
— Интересно, почему же?
— Потому что, корабль погиб из-за своего имени, и вот почему я сейчас вспомнил об этом. Дело в том, что я только сейчас вспоминаю, как дед говорил о твоём имени. Я также не хочу произносить его вслух. Как бы оно не оказалось пророческим для тебя. Ведь в той в стране, откуда оно происходило, это имя обозначало хромого человека. А теперь я думаю об имени моей девушки. При её жизни я, конечно, об этом не задумывался, но может быть, и оно привело её к гибели. Теперь же и моё имя… оно как бы привело меня в рай, но к полному одиночеству. То, что я здесь нашёл тебя, это чистая случайность.
— Я поняла. Ты из-за какого-то суеверия решил наложить табу даже на произношение наших имён! А заодно и на имя своей любимой?
— Нет! Здесь не так всё просто! Я бы хотел твоё имя полностью исключить из обихода…
— То есть, ты хочешь меня переименовать?
— А почему бы – нет? Новая жизнь на новой планете и соответственно – новое имя.
— Ну что ж, я согласна. Как ты меня теперь назовёшь?
— Я, было, подумал назвать тебя именем своей девушки… ещё в самом начале, но сейчас, чтобы обернуть негатив наших имён вспять, я думаю нам нужно обменяться именами повёрнутыми также вспять.
— Что-то не очень понимаю. Можешь объяснить, что ты имеешь в виду?
— Могу. Так как теперь мы первые люди на этой планете, то мы обречены жить долго и счастливо! А для этого я себе беру имя моей покойной девушки и обращаю его назад, а тебе отдаю своё имя обращённое аналогично!
— Я согласна жить долго и счастливо, и кажется, поняла, что ваши имена мы, прочитав назад, присвоим себе. Тебе остаётся только их озвучить.
— Конечно, дорогая! Теперь Я – Адам, а ты – Ева!
…………………………………………………………
14.02.2022 5:55 – 16.02.2022 17:36:50
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940177
дата надходження 14.02.2022
дата закладки 18.02.2022
Бринить сльоза і серце ниє –
Вмирають бурні почуття:
Обвалом пронеслись надії,
Обвалом котиться життя.
Тяжка, хвилююча година…
Все, що цвіло – кругом зола…
Зійшло, немов прибійна піна,
Немов - пожовкла ковила.
Вже уповільнились потреби,
Немає, бігу без кінця…
Не чую звісточки від тебе,
Не бачу милого лиця.
Осиротіли мої очі,
Опустошилася душа…
Не будять думи серед ночі –
В тумані доленька… Чужа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907441
дата надходження 09.03.2021
дата закладки 02.02.2022
Не плачь Хранитель, Бога ради, как это страшно – согрешить,
И Божьей милости лишить себя, ты видишь крик немой во взгляде?
Вот бесов сонм, как на параде, все тычут пальцами, вопят,
И я бесстыжий прячу взгляд, нет сил к тебе поднять очей,
Я как оторванный, ничей, прогнивший плод в Эдемском саде.
Весь канул в ночь, испил из рога; на помощь, Ангеле, спеши,
Забито пеплом дно души, не сокрушайся, ради Бога,
Что усложняется дорога к чертогам Господа Творца.
Холодный пот и скорбь лица не отразит всей той беды,
Как рыба дохнет без воды, так я упал в «подвал острога».
Низвержен, в пепелище втоптан, не плачь, одежды все в золе,
В который раз прибит к земле, все истины утратил тропы,
Вознёсся гордым мизантропом, задрав гордыни острый клюв,
И на секундочку моргнув, слетел с натруженных высот,
Вкусивши сладость тухлых сот, и восхищен был злым потоком.
Погибель с Та́ртара призвал, и надо мною кру́жит ворон,
Как в кандалы, в грехи закован, а ведь я слышал, как Ты звал,
Как струны рвал души кимвал, взывая к помощи небес,
Когда хранимый к бездне лез, перста засунувши в костер,
Навстречу блуду взор простер, и в сотый раз я погибал.
Бреду вновь к берегу реки, с дебелым сердцем за прощеньем,
Пресытившись огня паденьем, но очи грешника сухи,
На благодать легли замки, не отходи, о Ангел мой,
Молись, и я молюсь с Тобой молитвой к Богу Преблагому,
Чтоб вновь обресть дорогу к дому; встаю, молюсь, конец строки.
12.03.2020
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938310
дата надходження 27.01.2022
дата закладки 02.02.2022
Ранковим плащем розстелились кульбабки,
Розкрили очам нежурливу красу.
Задихало небо весною, на згадку…
Затертий конвертик на пошту несу.
Колись написав та й забув надіслати.
Нема що читати, бо слово одне,
Воно не давало, не їсти, не спати…
ЛюблЮ, написав та й на цьому усе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938234
дата надходження 26.01.2022
дата закладки 29.01.2022
Та хіба це вірші?
Це я бавлюсь, пірнаючи в рими.
Просто спалахи фраз у бідовій моїй голові...
Забаганка душі...
Написала... й поклала у скриню,
Бо написані вже всі шедеври до нас світові.
Та хіба це талант?
Несподівано Божим знаменням
Букви стали у ряд і ритмічно танцюють в словах.
Ті слова - діамант...
Потойбічні ідуть одкровення,
Проявляються в снах, незбагненних мені відчуттях.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552489
дата надходження 17.01.2015
дата закладки 07.01.2022
Есемеску я отримав.
Серце в грудях аж вирує:
Познайомитись наосліп
Гарна дівка пропонує.
-Чом би й ні? - собі подумав,-
Он в проєкті показали:
За одруження наосліп
Позитивні ставлять бали.
Подзвонив: - Чекати буду
Рівно в п’ять біля фонтанів.
Тож прийшов, на лавці всівся
В холодочку від каштанів.
Час підходить. Я хвилююсь.
Есемеску посилаю:
-Я сиджу на синій лавці,
З нетерпінням вас чекаю.
Потім вивів таку фразу
(Щоб їй довго не блукати),
Щоб знайшла мене відразу –
Я продовжую писати:
’’Біля мене чогось всілась
Товста і бридка дівиця,
Я відсунувсь, бо це лихо
Не дай, Боже, ще присниться’’.
Сів від неї далеченько,
В телефон вона дивилась,
Як ужалена осою,
Раптом швидко підхопилась.
Враз наблизилась до мене,
Пам’ятаю (це не снилось),
Два удари - і на цьому
Це побачення накрилось.
Як та хмара розчинилась,
Я на лавці залишився,
Виплював в долоню зуба,
Під фонтанами умився…
Усім раджу, любі друзі,
Додаються в нас закони,
Як щось робите наосліп,
То ховайте телефони!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936018
дата надходження 05.01.2022
дата закладки 05.01.2022
[color="#5f1563"].. Знаю, будуть тоді вогні -
Там, на площі, побіля брам…
Світла - полум’я дасть мені -
Щоб вказати дорогу в Храм
.. Знаю, буде це навесні,
Коли в день переходить ніч -
Серед шерхоту кажанів
В небі з’явиться Ангел мій
Злегка схилиться і зітхне,
Весь знесилений, в крилах – злам..
Скажу – Легітно втіш мене -
Розкажи, чи чекають там ..?
.. Заколише духмяна ніч
Вільним шелестом тонких крил..
І засмучений Ангел мій
Тихо вимовить - Ти - любив ...
Скаже він – Не загоїш ран -
В вирій твій вже тобі пора..
Скоро знайдеш дорогу в Храм -
Ти вже знаєш, чи варта гра
Всіх свічок, що ти засвітив,
І згасив ( необачно вкрай ) …
Нові крила даю – лети
Там побачиш, чи є твій рай..
І злечу я - до всіх світань,
Його прощень, моїх молінь..
Знаю, буде це в світлу рань
На останній моїй зорі..
.[/color]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935797
дата надходження 03.01.2022
дата закладки 04.01.2022
Під шерех листя, в піднебессі…
Танцює діва молода…
Граційність ліній, подих честі,
Жіноча ніжність та краса.
Самотня муза у мовчанні
В полоні танцю їз вогню,
Там мрія гріється в кохані
Під шепіт серця — Я, люблю…
Вогненна румба й холод ночі
Де ясні зорі молоді…
Танцює то душа дівоча
В ній біль розтоптаний на дні.
Присвята доні Яні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934345
дата надходження 19.12.2021
дата закладки 19.12.2021
Осінній сквер. Так ясно світить сонце.
Сидить дідусь із костуром на лавці:
Поважний погляд й доброта живая,
А поруч зграйка голубів літає.
Чому злетілися? Чого їх так багато?
Що думає дідусь - мені того не знати...
Бере велику торбу, в колір неба,
І ставить зовсім близько біля себе.
Розсілись й голуби по лаві. У мовчанні...
На руки дідуся, сидять в чеканні.
Старенький дістає свої наїдки,
Можливо, віддає усе до нитки.
І стільки втіхи і блаженства буде!
Він не один: птахів присутність всюди.
Він - ще потрібен на землі комусь...
А скільки щастя випромінював дідусь!
Поніс тепло і радість не останню.
Приходить він щодня в години ранні.
Давайте будемо добріші, люди,
То й Божа благодать із нами буде.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890241
дата надходження 30.09.2020
дата закладки 02.12.2021
На подвір'ї гуляє осінь,
Розкошує у повні прав..
..У сандалях на ноги босі
Ти шукаєш пахучих трав..
Сонце злегка цілує чистий
Обрій відблисками заграв..
..А дорога приводить в місто
Храмів, де вже нема відправ..
Там - фортеці і цитаделі
З твоїх марень і світлих снів..
Там у сонячні акварелі
Розпливаються спектри днів..
Там, затоплена вся в світанні,
В свіжість дня легко тане мла..
Там - у ранках твоїх рум’яних –
Щасно люблена ти була..
Там - в сліпучо-вродливім квіті
Яблуневий сміється сад..
І так хороше все у світі..
(Далі - буде..Та вже не так..)
Молоде, осяйне, пречисте
Золотіє у тиші брам
Там нестерте твоє дитинство.
(Я ще тут, обійми-но, мам! )
……
..Все засипало падолистом..
У бруківку роки вплелись..
Попід брамою твого міста
Є сандалі твого дитинства..
Ти забула їх тут колись..
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929120
дата надходження 27.10.2021
дата закладки 28.10.2021
[color="#ad4d1a"]Дні осені сліз стікають в пісок..
Меланж зовсім зблід
на вітті.. А жаль..
Остання любов, сьогодні ми - вдвох..
Осіння любов..
Забута печаль..
А вітер листом шепоче з вікном...
Над твоїм виском
блищать серебром
Прожиті роки – солодкі й гіркі ..
А в них - наші дні, де ми ще такі
щасли́во - дурні,
зовсі́м молоді..
У вікнах туман знесвічує день..
І в тиші торкань
я чую тебе..
Я знову живу. Збуваюсь в тобі…
І шавлії дух
в цілунку твоїм
Із осені сном,її полином
злітає весь сонм
наболених втом …
..Злегка шелестить в годиннику час,
затягує мить,
зсипається в нас..
Остання любов..Осіння печаль..
І знову цей дощ..
Початок начал..
[/color]
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928491
дата надходження 20.10.2021
дата закладки 21.10.2021
Ты думаешь, что видел её голой,
когда она сняла свою одежду?
А ты поведай о её надеждах,
мечтах, ожогах от коварных фолов,
о тысячах язвительных иголок,
разбросанных в её судьбе небрежно
дождём, иль ураганом дико-снежным...
О сердце, изувеченном и квёлом,
что под тяжёлый угодило молот
на наковальне чувств, до слёз мятежных,
где что-то до сих пор легонько брезжит...
Иль от чего ей было жутко-больно?
Чего боится тягостно-безвольно?
Где ищет для больной души убежищ?
Не знаешь? Как же ты её удержишь,
когда ей нужно - полностью, не полу...?
Ты думаешь, что видел её голой,
когда она сняла свою одежду?
Да это... - заключение невежды,
скажу я вам, мой друг, из репой полой...
Увидеть душу... без белья... и масок...
непросто... это нужно заслужить...
в одном дыханьи, вместе пережить
кромешность тьмы и яркий отблеск красок
приятных и противно-горьких встрясок...
Не просто... сладострастно ублажить,
а больше... чем в любовных связях жить,
чем физика ничтожных тел-каркасов...
[i]17.06.20[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890726
дата надходження 04.10.2020
дата закладки 16.08.2021
Зітхає небо в синіх далях
відбитком мідної сльози,
а серце стогне у печалях
під спалах ранньої грози.
Похолодів рожевий обрій,
небесні очі зажмурив.
А вітер дме так, ніби добрий,
бо душу спогадом обвив.
Згадав село своє, світанок,
згадав бабусь своїх, дідів;
гладущик свіжої сметани
та теплий шепіт щирих слів.
Глибокі зморшки на обличчі
та руки чорні, мов в золі,
стару хатину на узбіччі
в квітучих вишнях на весні.
А дощ періщить по бляшанці,
змиває пил старих доріг.
Пролились сльози рано-вранці
на мій посуплений поріг.
Тече вода попід тинами,
пливе цвітіння до ріки.
Стікають спогади струмками
У лоно матінки—землі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922116
дата надходження 13.08.2021
дата закладки 16.08.2021
Ласка́вого мо́ря блакить неозора,
Купа́ються ніженьки в шо́вковій хвилі,
Вода пустотли́ва, іскри́ста, прозора,
Проро́чить блаже́нства хвили́ночки милі !
Пісок білопі́нною хвилею ви́праний,
Сія́є на сонці, як цукор розси́паний !
Скрипу́чий, гарячий, від сонця вогнистий !
Чисте́нький, лиш ча́єчки слід, як нами́сто ...
Хвиля, грайли́во водою оббри́зкала,
Торка́ється, ма́нить, шепоче - купа́йтесь,
Воді́ благода́тній, на ми́лість віддайтесь !
В обі́йми до се́бе, пустунка, покли́кала ...
Вода криштале́ва, ледь дише прибоєм ...
Красу́ твого́ тіла ховати не хоче !
Таму́ючи по́дих, милу́юсь тобо́ю ...
В обійми, в обійми - нам море шепоче !
В обі́йми - повто́рює круча луно́ю ...
А тіло, нарешті, з'єдна́лось з водою !
Ні́жними пе́рсами ба́виться піна,
Вода обмива́є, сідни́чки й коліна,
Пе́стить живіт, доторка́ється ло́на,
На хви́льку завме́рла в діво́чій доло́ні...
За мить, голе тіло вже скрізь обніма́є !
Крапли́нки на шкі́рі, перли́нами ся́ють !
Сонце в воді діама́нти розси́пало,
З хвилею ра́зом, у море покли́кало !
Теплим блаже́нством, змори́ло все тіло,
Зася́яло ніжно і час зупини́ло !
А кру́чі стоя́ть на сторо́жі всеці́ло !
І на́віть не знають, що час зупини́вся,
Мая́к насторо́жився, чуть нахилився,
Мені підморгну́в і ледь-ле́дь, зашарі́вся ...
Мовля́в - Я не ви́дів ! Яке́ моє діло ... ?
А море, ледь чу́тно, за ним шелесті́ло :
- Ніхто вас не ба́чить, коха́йтеся сміло !
10.08.2021 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920970
дата надходження 31.07.2021
дата закладки 03.08.2021
Мы друг друга не жалеем –
Наливай полней!
И в борьбе с Зелёным Змеем…
Побеждает Змей.
-неизвестный автор-
(это был эпиграф)
Мама едет в Ватикан
Заключать союз «Виктан».
Папа там её встречает
И в объятья заключает:
— Устала милая с дороги?
Так посидим с тобой как боги.
И на «Олимп» её ведёт,
Где каждый бог сидит и пьет.
«Смирнов» сидит там выше всех
и пьёт за собственный успех,
А «Мягков», какая прелесть –
Пьёт и пьёт за мягкотелость,
А так как им был третий нужен –
Они позвали: «Старый друже!»
— Встречайте в каждом магазине,
Правда, он уже в дрезине –
Поведал папа им с порога.
— Я вам привёл другого бога!
Ну, правда, это лишь богиня –
Традиций наших берегиня.
Толк в нашем деле она знает,
И после «Стопки» не сканает.
Вот только где же «Шустов», братцы?
Без него не разобраться.
И говорят ему несмело:
— Да вышло тут такое дело:
К нам как-то «Довгань» заглянул,
Но вскоре ноги протянул,
Так «Шустов» взявши «Артемиду»,
По нём справляет панихиду…
— За что же смерть его достала?
Неужто бедный пил так мало?
— Да нет, не в том его всё горе,
Он просто ел закуски море –
Вот и загнулся бедолага,
И не спасла его и брага.
— Так вы ж про «Абсолют» забыли –
Вот чем его бы отпоили…
А впрочем, что тут рассуждать –
И боги могут дуба дать.
Так чтоб отпор был смерти дан,
Заключим мы «Союз Виктан».
В начале сообщить вам рад:
На днях я ездил в «Княжий Град».
Там «Княжих Келыхов» мне дали,
А на прощание сказали –
Чтоб мы из них сперва попили,
А после вдребезги разбили…
И это к счастью непременно –
Нам будет море по-колено,
Не будем мы в волненьи робком –
Ведь будет нам легко как пробкам…
Так что раскрыли рты пошире
И за «Немиров» во всём Мире,
А ты приятель не зевай-ка –
Всем пополнее наливай-ка…
А после папа заявлял:
Чтобы у каждого стоял,
Не только в хате –
И в халате,
И был готовым на левак –
Не грех бы выпить и «Первак»,
А чтоб прочистить селезёнку –
Пьём подогретую «Казёнку»,
— А вдруг пойдёт горячий пар?
Скорей залить «Холодный яр»,
А станет вдруг хреново с сердцем –
Так выпьем «Украинской с перцем»…
Ну, в общем, чтоб здоровым быть –
От всех напастей есть что пить…
И долго боги ещё пили,
И тем «Союз Виктан» скрепили,
А президентом мама стала,
Так как последняя упала,
А папа ей: «смотри-ка мне:
Не упади ещё в цене…»
Но маме нечего бояться –
Цена ей, может лишь подняться.
А в чём же кроется секрет?
А в том, что лучшей мамы нет.
Её все любят больше всех,
И в том её большой успех.
В делах, в досуге и в работе
Она всегда у всех в почёте.
Её богиней все считают,
И с нею вечно жить мечтают –
Она ведь первая красотка,
Вот, правда, имя её… ВОДКА
2002
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=3279
дата надходження 05.07.2004
дата закладки 12.07.2021
Привет, мой кот, ну как ты там, скажи?
Я о тебе так часто вспоминаю.
Все выше в небо рвутся этажи,
Раскинув сети беглым птичьим стаям.
Где ты сейчас? В каком из двух миров?
И счастлив ли на данной параллели,
Кому даёшь отчет своих грехов,
Комфортно ли в кошачьем черном теле?
Скажи еще, что видно там, с небес?
И что из истин называют правдой?
И как спастись, когда попутал бес,
Изгнать какой молитвой или мантрой?
Ты не ответишь…как всегда смолчишь.
В глазах огромных пронесётся скука.
Так с виду глянешь, вроде гладь да тишь,
Но жизнь твоя восьмая злая с*ка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916970
дата надходження 16.06.2021
дата закладки 16.06.2021
НАЧАЛО:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914092
ПРОДОЛЖЕНИЕ
Уже целую неделю Игорь безвылазно "сидел" в своём электронном почтовом "ящике". На счёт изобилия откликов он не ошибся. Из каждого письма, посредством фотографии, на него глядела то блондинка, то брюнетка, то шатенка, но взгляд у всех, независимо от возраста и прочих показателей, был умоляющим: "Выбери меня". С первого взгляда Игоря, ему нравились многие красавицы, если не сказать – почти все, но всё дело в том, что почти каждая, под своим портретом выводила какой угодно номер понравившегося мужчины, только не – 96. Конечно же, никакого разочарования, а тем более – психоза Игорь не испытывал. Он ведь сам всё спланировал так, чтобы не выглядеть самым привлекательным из всех претендентов. Наоборот – он очень скрупулёзно подбирал самых лучших из самых красивых портретов неизвестных мужчин близких к его возрасту. В результате он на этой "доске почёта" выглядел не "белой вороно́й", а скорее "серой мышкой". Тем не менее, несколько соискательниц носителя миллионов, всё же угадали счастливый номер, хотя сами об этом даже не догадывались. А вот И́горь из них выбрал всего три портрета… за целую неделю. Особенно удивительным казалось то, какие имена были у этих девушек… Вера, Надя, Люба… прямо-таки мистика какая-то. Как будто послание от таинственной цыганки: три дороги – Вера, Надежда, Любовь…
Несколько дней было потрачено на более близкое знакомство с претендентками посредством переписки, из которой следовало что самая верная дорога, это, всё-таки – Вера. Она и самая симпатичная и самая воспитанная по всем интеллектуальным и морально-этическим нормам. Однако договариваться о встрече Игорь не спешил. Просто, на всякий случай он продолжал просматривать почтовые послания, из которых отсеивались все девушки выбравшие не его. Остальные оставлялись для более детального изучения. Тем не менее – вариантов лучше Веры пока не было. Наконец по прошествии ещё одной недели, когда Игорь, проведя устные переговоры с окончательной избранницей, готовился к встрече с ней, ему пришло ещё одно интересное письмо:
"Здравствуй, Игорёк! Вспоминая твои исполненные любви взгляды, я не смогла удержаться от того, чтобы написать тебе... Работая в Интернете со своим сайтом, я случайно заметила баннер от миллионера. Щёлкнула по нему и попала на твой сайт! Да, то, что он именно твой, я не сомневалась ни секунды, особенно после того, как открыла страницу с портретами. И надо же! Ты так скромненько расположил себя на периферии под номером 96! А я ведь ещё при нашей первой встрече разглядела в тебе богатого человека… Признаю́ свою чрезмерную гордость по отношению к тебе, как свою ошибку. Да, я смотрела на тебя свысока, о чём сейчас жалею. А ведь ты – как число 96, сверху на тебя смотреть или снизу – одинаков… и богат. Просто своим нелепым разговором в кафе, я хотела вытянуть из тебя признание в этом. О чём же мне теперь остаётся просить тебя? Понять меня и простить. А возобновить наши отношения… как бы мне ни хотелось этого, но теперь это только твоё право выбора, тем более что и конкуренток у меня теперь – пруд пруди. А всё-таки, только потеряв тебя, я поняла, что мне на самом деле нужен именно ты! Даже без миллионов… или той тысячи, о которой ты говорил. В общем, ты для меня теперь – мираж, но если вдруг случится такое, что в мираж превратится всё вокруг тебя, а ты станешь реальностью, я буду очень счастлива. Алёна". Портрет прилагавшийся к этому письму подтверждал: это, в самом деле была именно та Алёна.
Это неожиданное письмо вызвало в Игоре бурю эмоций и порывов написать ответ. Остановил его единственный нюанс. Утверждение Алёной того факта, который в реальности отсутствовал, то есть, будто он – Игорь, ещё тогда был миллионером. Только из-за этого всё покаяние Алёны выглядело талантливой актёрской игрой, верить которой было – верхом легкомыслия. "Что ж, – подумал Игорь – разумнее всего, оставить это послание без ответа. По крайней мере – пока. Здесь ведь любым откликом – хоть позитивным, хоть негативным, можно разрушить резервную перспективу"…
Уже давно доказана теория о том, что в уме умирающего человека проносится вся его жизнь. Накануне предпоследнего дня первого года третьего тысячелетия Игорь в своей квартире, в полном одиночестве лежал на диване и… нет, он вовсе не умирал! Обдумывая то, что с ним произошло полчаса назад, он пришёл к выводу, что в той ситуации он мог получить и пулю в лоб и нож в сердце, но отделался лёгким испугом, потому что двое грабителей просто сбили его с ног. Это для того чтобы он не побежал за ними, дабы вернуть выхваченную из руки объёмную сумку, с которой он возвращался из банка. Теперь, когда угрозы жизни не было никакой, Игорь стал прокручивать в уме только последнюю декаду своей жизни.
Воспоминания были приятными. Всё началось 19 декабря со встречи с Верой. Так как зима была холодной, то первое свидание прошло в уютном ресторане. Беседы на разные темы протекали легко и непринуждённо. Во время медленного танца случился первый поцелуй… После ресторана Игорь на такси доставил свою новую возлюбленную к самому дому и проводил до самой квартиры. Родители будто почувствовав приближение дочери, сами открыли дверь. Таким образом произошло их знакомство с будущим зятем и приглашение его на следующий день на обед. Это мероприятие, прошедшее в уютной дружелюбной обстановке, оставило у Игоря наилучшие впечатления и укрепило его уверенность в правильности выбора невесты. Вечером того же дня Игорь пригласил Веру в свою квартиру. Вот здесь-то и протекало максимально близкое знакомство и первая брачная ночь, с учётом того, что спонтанно возникший брак был всего лишь гражданским. Практически, Игоря устраивал и такой вариант дальнейшей жизни, но юридически хотелось, чтобы семья была законной, что Вера восприняла вообще – с нескрываемым восторгом. Соответствующее решение было принято быстро и после первого совместного завтрака, в соответствующие органы было подано заявление. Это мероприятие было отмечено в ещё одном из столичных ресторанов. А вечером Вера отправилась домой, чтобы поделиться радостной новостью с родителями.
Ночь Игорь провёл в одиночестве, но с полным настроем на то, что скоро спать самому с собой будет приходиться очень редко. Утром, приняв душ и попив кофе, Игорь собрался звонить своей любимой, но его намерение перебил квартирный звонок. Когда была открыта входная дверь, в проём просто "влетела" его избранница. Тут уж было понятно, как она соскучилась, если заключила в объятия своего почти голого миллионера прямо в шубе покрытой не успевшими растаять снежинками. После жаркого затяжного поцелуя Вера устроила полное стриптиз-шоу, чем повергла своего единственного зрителя в такое возбуждение, что любовные игры продолжились до поздней ночи без перерыва на обед и даже ужин. Время от времени утолялась только жажда, благо самых разнообразных напитков для этого было припасено внушительное количество. Таким образом "новоиспечённые" жених и невеста так устали, что ночь они "переспали" в самом прямом смысле этого слова. Воскресное утро на любовном ложе было таким добрым для обоих... кушать по-прежнему не хотелось ничего, спешить никуда не нужно. И вот тут-то, начавшись с взаимных приветствий, интимное общение незаметно перетекло в поистине судьбоносный разговор…
— Ах, какая я счастливая!
— Ещё бы! Ведь на твоё место было о-го-го сколько претенденток!
— Конечно! Стать законной женой миллионера, а не любовницей, да ещё и подпольной – какая девушка об этом не мечтает? Хотя… я, как раз об этом даже мечтать боялась…
— И знаешь, Верочка, я настолько в тебя влюблён, что в качестве компенсации за твою боязнь, я готов исполнить любую твою фантазию!
— Правда? Что ли?
— Клянусь своею честью!
— Хорошо, любимый… сейчас подумаю… так… подарок что ли нафантазировать? Но если у нас вся жизнь впереди, то… думаю, в подарках недостатка не будет…
— Ну, это – абсолютно логично, почему я и предлагаю исполнить именно фантазию.
— Тогда… знаешь, я в фильмах настолько часто вижу горы долларов… а вот в реальности я как-то раз видела всего несколько пачек… в чужих руках… а в своих – я только несколько банкнот держала… так вот, у меня сейчас возникла фантазия – подержать в своих руках целый миллион долларов! Разве это проблема для миллионера? Да что там – подержать! Разложить их на постели и поваляться в них, и… чего уж мелочиться? – Заняться любовью на денежном ложе… ну, откровенно говоря – сексом!
В процессе этого фантазирования Игорь понял, что поспешил со своим обещанием, поэтому он хотел вклиниться с поправкой, мол, фантазия должна быть сексуальной, но осёкся в тот момент, когда понял что любовь на деньгах и должна быть сексом. "Что ж, взялся за гуж – не говори, что не дюж" – подумал Игорь и начал готовиться к воплощению фантазии в жизнь, правда, пока только – мысленно.
Вечером, после совместно приготовленного ужина Вера сообщила, что у неё закончился отпуск и завтра нужно выходить на работу в фирменный магазин-салон модной одежды, где она была продавцом-консультантом…
Игорь ещё не придумал, как он доставит крупную сумму денег к себе домой, но уже понял, что отсутствие любимой девушки будет только на́ руку.
Утром, проводив Веру до двери, Игорь принялся осуществлять очередной план действий, разработанный глубокой ночью, после того как его любимая уснула. Быстро, почти полностью одевшись, он достал из шкафа недавно приобретённую уникальную покупку. Это была двусторонняя утеплённая куртка с капюшоном, для холодного времени года. Стоя перед зеркалом в прихожей, Игорь прикидывал: в каком же цвете сделать первый выход – в синем или сером?
"Ну вот – к моей серой куртке и серая легковушка Тойота, – подумал Игорь, садясь на заднее сидение, после удачного "голосования", – а как же иначе, если выбрал для себя роль серой мыши?" Увидев за рулём очень молодого парня, Игорь не счёл своей обязанностью обращаться к нему на "Вы"…
— Я так понимаю, ты не попутчика подобрал, если не спросил у меня – куда мне нужно?
— Это точно – весело ответил парень, набирая скорость — хотя я и не таксист… просто обкатываю машину после капитального ремонта. Подумал: чем катать наугад, лучше подвезу человека, куда ему нужно. Вот и остановился…
— Наверно все сбережения ушли на ремонт?
— Наверно… потому что, батя заплатил за всё, чтоб передать тачку мне… в подарок. Правда, из-за этого – бюджет для меня сильно урезал…
— В таком случае могу предложить тебе пару сотен баксов… если покатаешь по городу меня.
— Окей, я сегодня свободен! Куда едем?
— Если хорошо знаешь город, то мне сегодня нужно побывать в пяти разных банках, потом вернуться домой. После этого я дам тебе сотку. Затем, начиная с завтрашнего дня, за пять дней нам придётся съездить в каждый из этих банков и назад. Так как остальные поездки много времени занимать не будут, то вторую сотку получишь 29 декабря в субботу, после последней поездки.
— А что? Разве банки в субботу работают?
— В любом случае это рабочий день для всех… вместо 31 декабря…
— Что ж… Я согласен!
— Тогда вперёд, к первому лучшему банку.
По пути домой Игорь попросил Максима, так ему представился временный извозчик, остановиться около супермаркета. После того как в каждом из пяти банков удалось успешно договориться о получении в определённое время определённых дней суммы в 200000 долларов, Игорь решил сделать покупку вещей которые должны помочь в осуществлении плана по обналичиванию миллиона баксов. Заодно им была сделана закупка некоторых продуктов. Вернулся Игорь к ожидавшей его машине уже с новеньким огромным пластиковым чемоданом на колёсиках и с выдвижной ручкой. После погрузки покупки в багажник, парни сели в машину и продолжили путь домой. Когда Тойота оказалась там, где Игорь садился в неё утром, он попросил Максима свернуть во двор, проехать между несколькими девятиэтажками и остановиться у среднего подъезда шестнадцатиэтажного дома.
— Ну вот… приехали. Давай доставай чемодан, а завтра в 9 часов утра жди меня здесь, и едем в тот банк, с которого мы сегодня и начали…
— Замётано!
Максим открыл багажный отсек, помог извлечь пока ещё не очень ценный груз и получил хрустящую банкноту 100 долларов. Игорь взял чемодан и быстро направился к парадной двери подъезда. Открыв её, он убедился, что Максим проводил его взглядом. Начальная конспирация была соблюдена. Игорь знал, что во всех домах такого типа проходы сквозные, поэтому ему необходимо выйти на противоположную сторону дома, а там, – около двухсот метров путь к своему дому. Пройдя мимо лифтовой площадки, Игорь зашёл через очередную дверь к лестничному подъёму к верхним этажам. Прислушавшись, он убедился что поблизости – никого. Затем снял куртку, вывернул её наизнанку, которая сразу стала наружной стороной синего цвета, застегнул молнию до самого воротника, натянул капюшон и надел извлечённые из кармана тёмные очки. В преображённом виде Игорь вышел из чужого дома и благополучно добрался домой.
В квартире чемодан был освобождён от остальных покупок и спрятан в кладовке. Остальными были – пакет с продуктами и объёмная чёрная сумка из очень прочного синтетического брезента. Внутри сумки лежали другие покупки: огромный белый пакет из толстого полиэтилена с ручками, в который могла свободно поместиться чёрная сумка, а также – упаковка сотни небольших полиэтиленовых пакетиков и рулон скотча. Всё это было положено сверху на новый чемодан. Продукты из пакета были разложены в холодильнике.
Вечером Вера прямо с работы пришла домой к Игорю. Дело в том, что, ночуя последний раз у родителей, она, не спрашивая разрешения, поставила их перед фактом: она будет жить с будущим мужем у него дома до самой свадьбы. К её удовольствию родители отнеслись к её решению по современному. С этого вечера пять дней для Веры прошли как у Бога за пазухой, если не считать ежедневной работы в магазине. О том, как для неё готовился сюрприз с денежно-сексуальной фантазией, Вера даже не догадывалась.
На следующее утро Игорь проводив любимую до дверей, полностью повторил свои действия производившиеся накануне. Только выходя из квартиры, он взял с собой большой белый пакет, а заодно прихватил полный пакет с мусором. Спустившись на пол-этажа ниже и подойдя к мусоропроводу, Игорь увидел большую связку старых газет. Выбросив мусор, он, глянув на макулатуру, подумал: "Кто-то хотел спустить это дело через трубу, но габариты мусороприёмника не позволили… а вообще-то очень кстати!" Подняв связку за верёвку и убедившись что газеты не грязные, Игорь перевернул белый пакет. Чёрная сумка из него выпала на пол. Газеты были помещены в опустевшую ёмкость. После тщательного уплотнения, полный пакет был помещён в сумку, на дне которой лежали двадцать пакетиков и рулон скотча. После всех манипуляций Игорь на лифте спустился вниз. Теперь его путь лежал к вчерашней шестнадцатиэтажке. Пройдя этот путь почти никем не замеченным, Игорь, прошёл сквозь дом, войдя через чёрный ход, а быстро переодевшись, вышел из парадного входа. Сумка висящая на плече за счёт широкого ремня, болталась чуть позади правого бока и не создавала впечатления будто она тяжёлая.
Серая Тойота, согласно условленному времени уже стояла у подъезда. Игорь, как и накануне, вошёл в неё через заднюю дверь, расположив сумку на соседнем сидении, поздоровался с Максимом и сообщил что готов к поездке.
…В банке для Игоря была подготовлена сумма в 200000 долларов и маленькая комнатка, в которой он мог закрыться, проверить и упаковать деньги. Так как 20 пачек новых стодолларовых купюр были перевязаны ленточками и опечатаны, Игорь вскрывать их не стал, поверив банку. Убедившись в отсутствии камер наблюдения, он снял с себя всю одежду до пояса, оставшись в брюках и обуви. Затем из сумки были извлечены скотч и маленькие пакеты. В каждый из них была помещена одна пачка долларов. Из рулона Игорь начал отматывать ленту и на необходимом отрезке крепить поперёк пачку денег. Следующая пачка крепилась через пару сантиметров. Таким образом образовался ряд из десяти пачек с промежутками в толщину пальца. Опоясав себя такой импровизированной лентой, Игорь для надёжности обвился поверх неё ещё пару раз той же липкой полосой. Аналогичная лента созданная с остальными долларами была закреплена вокруг груди. Теперь, хоть и не так легко как прежде, была надета рубашка и заправлена в брюки. Когда был надет свитер и куртка, Игорь почувствовал себя немножко неуклюже, но, тем не менее, взяв себя в руки, вышел из банка, стараясь держаться как можно более естественно, а сумка с газетами теперь не просто болталась на ремне. Она прижималась к туловищу как что-то ценное. Судя по всему этой хитрости не обнаружил никто. Скорее всего, сотрудники банка решили что деньги "ушли" в сумке, а извозчик Максим мог только предполагать что в сумке деньги, не зная реальной суммы.
Машина вернулась к месту отправления, относительно быстро и без проблем. Игорь, напомнив о завтрашней поездке в другой банк, попрощался с водителем и отправился в шестнадцатиэтажку. Внутри дома, как и накануне, было проведено переодевание, а из чёрной сумки был извлечён сложенный поверх газет белый пакет. Теперь сумка была помещена внутри него. Вышел из чёрного хода дома уже человек в тёмных очках, в синей куртке с капюшоном на голове и с большим белым пакетом в руке. Связка газет была спрятана в небольшое свободное пространство, за пакетом плоских радиаторов.
Именно в таком виде Игорь на следующее утро входил в этот дом. А Максим встречал своего пассажира без очков, с откинутым капюшоном серой куртки и в шапочке лыжника. Чёрная сумка, с которой он садился в машину, казалась пустой, не смотря на вернувшуюся в неё связку газет. На третий, четвёртый и пятый день всё повторялось аналогично. Вот только этот пятый последний день закончился чуть иначе. Максим, как бы для приличия ни разу не интересовался содержимым чёрной сумки. Однако Игорь понимал, что извозчик вряд ли считает, что возит пассажира с банковскими документами. О его честности судить только по внешности было довольно трудно. Поэтому вся надежда на успех заключалась в конспирации. Теперь было понятно, что безопасность Игорь обеспечил себе только на участке между двумя домами. Соответственно его местожительства никто не вычислил. В результате нападение произошло, после того как он вошёл в шестнадцатиэтажный дом, причём Тойота перед этим уехала, во избежание подозрений. А двое грабителей всё-таки поджидали Игоря внутри, ибо как только за ним закрылась входная дверь, как, появившись будто ниоткуда, они свалили его с ног, выхватили сумку и убежали.
Убедившись, что при падении ничего себе не повредил, Игорь очень быстро произвёл переодевание и вышел из здания по направлению к своему дому. Теперь можно было идти не торопясь. Ведь грабители, если и успели заметить, что украли не деньги, то уже не смогут определить, куда девалась жертва, хотя, скорее всего они сейчас в пути к своему убежищу в предвкушении солидного куша.
"Пожалуй, пора вставать" – подумал Игорь, проанализировав свои воспоминания до того момента, как он пришёл домой, разделся, сбросил с себя денежную броню и улёгся на диван. До возвращения с работы Веры, нужно выпотрошить из пакетиков пачки долларов и аккуратно уложить их к остальной валюте в чемодан с колёсиками.
Первый год третьего тысячелетия неуклонно приближался к концу. Игорь после вчерашнего инцидента уже не просто успокоился, а даже пребывал в эйфории. Ещё бы! Завтра вечером этот год полный неудач, будет подвержен весёлым проводам. Впереди только перспектива счастливой семейной жизни, о которой он так долго мечтал. Для этого теперь есть всё! Комфортабельная просторная квартира, любимая невеста, которая в ближайшее время станет женой. Нет больше на первом этаже злой соседки, которая могла навести порчу на кого угодно, а самое главное – наличие не просто средств к существованию, а такой суммы денег, которой при правильном распоряжении, может хватить на всю жизнь. Остаётся самая малость: исполнить своё обещание – воплотить в жизнь фантазию любимой девушки. Изначально Игорь задумал устроить сюрприз в новогоднюю ночь, но, взвешивая все "за" и "против", к тому же "сгорая" от нетерпения, он решил не откладывать на завтра то, что можно сделать и сегодня.
…Несмотря на воскресный день, хозяин магазина попросил своих продавщиц поработать до обеда. Вера, конечно же, не могла ему отказать, а утром уходя на работу сказала жениху что после хочет заехать к родителям, но вечером обязательно вернётся к своему любимому.
К приходу невесты всё было готово для предпраздничного ужина при свечах. А в другой комнате оборудованной под спальню и был приготовлен сюрприз. На новой белой простыне, на двуспальной кровати были красиво разложены пачки со стодолларовыми купюрами. Всё это денежное ложе было аккуратно накрыто пуховым одеялом в пододеяльнике из импортного комплекта постельного белья.
…Незадолго до полуночи, Игорь, вставая из-за стола, поймал себя на мысли, что он с трудом держится на ногах…
— Игорёк! Ты меня покидаешшшь?
— Нет, милая, я хочу тебя забрать с этого алкодрома!
— А ещё по рюмочке? Такая обалденная текила-ла-ла-ла…
— Верунчик! Мне кажется, мы с тобой уже перебрали. Лучше съешь бутербродик с чёрной икрой. Или откуси чуток от лангуста…
— Любимыыый! Я тебя обожаю… сильнее, чем этих лангустов, омаров и прочих членистоногих.
— Верааа… я я тебя тоже люблю, но ты видишь? – даже свечи догорели, а значит нам пора заняться…
— Знаю! – пересыпанием…
— Чего?
— Не чего, а чем! Я срочно хочу с тобой переспать! Даже согласна, больше не пить, ну… разве что… пять капель!
— Всё! Больше никаких капель! Киска моя, дай я тебя отнесу в наше ложе…
— Ну… если я такая относительная… тогда – пожалуйста…
Абсолютно полностью осознавая своё состояние, Игорь был глубоко удивлён – как он смог выпустить из-под контроля процесс потребления спиртного? Видимо сработало ложное представление, что всё выпитое – с лихвой нейтрализует обилие закуски. И ладно – сам дошёл до кондиции, так ещё и допустил, чтобы любимая… будущая жена опустилась до такого же уровня. "Так! Нужно срочно взять себя в руки и отнести моё сокровище к остальному богатству" – решил Игорь и, подхватив Веру на руки, понёс её в спальню, изо всех сил стараясь не упасть раньше, чем доберётся до кровати. В общем, как подумал, так и получилось. Так как в комнате было темно, Игорь нёс девушку по памяти – наугад. В результате, зацепившись коленом за угол кровати, он всё же уронил свою ношу на край ложа, а сам, падая следом, увлёк обоими телами на пол одеяло, которое, будучи очень легким, соскользнуло с кровати и неаккуратно укрыло мгновенно отключившуюся влюблённую пару…
"Доброе утро, любимый" и… нежный поцелуй… "Доброе утро, любимый" и снова поцелуй… "Доброе утро, любимый" и опять поцелуй… и так пятый, десятый, двадцатый, сотый раз… и почему-то каждый раз голос кажется другим. По мере просветления оказывается понятно – почему: приветствует и целует Игоря каждый раз новое лицо. И все эти лица какой-то неописуемой красоты, а голоса хотя и невероятно приятные, но всё же кроме повторений они ещё как-то переплетаются и, отражаясь, будто от царь-колокола, создают беспрерывный гул внутри головы, от которого постепенно становится не по себе. "Доброе утро, единственные мои!" – с трудом произносит Игорь, а в ответ все мелькавшие лица уменьшаются в размере и, сплотившись перед его глазами, выстраиваются в длинные ряды в несколько ярусов. Все красавицы уже смотрят на Игоря молча, но гул в голове не прекращается. Картина состоящая из множества лиц начинает отдаляться и в результате он понимает что смотрит на огромный экран монитора с изображением страницы своего сайта. "Когда же это я успел поменять портреты мужиков на портреты таких красоток?" – успел подумать Игорь, перед тем как осознать что перед его глазами тают последние грёзы из сновидения. Окончательно разъединив будто склеенные веки, он, наконец, понимает что он одетый находится на полу около кровати, рядом со смятым одеялом. Жуткая головная боль не даёт сосредоточиться, дабы понять, что же здесь произошло.
С трудом поднявшись на ноги Игорь идёт на кухню к холодильнику, достаёт из него бутылку импортного пива и, вскрыв её, выпивает напиток залпом. Затем сев за стол он какое-то время смотрит на лист бумаги испещрённый какими-то записями с уголком прижатым вазой с букетом роз. Постепенно боль начинает отпускать голову, и в неё приходят воспоминания. Игорь, следуя им, встаёт и идёт в комнату. Перед глазами стол со следами вечернего пира. Становится ясно, что это был ужин при свечах, от которых в подсвечниках не осталось и следа. И лишь вернувшись в спальню, Игорь с ужасом осознаёт последствия вчерашней оргии. Перед ним кровать, покрытая девственно чистой простынёй, на которой он вчера любовно раскладывал пачки долларов. Но где же они?! "Может это было во сне, а деньги всё ещё лежат в чемодане?" – с этой мыслью Игорь бросается к кладовке, но открыв её, в полном отчаянии видит что чемодана нет!
— Верраааа!!!
…Конечно, это был вопль отчаяния, а не воззвание к любимой, отклика на который, даже не следовало ожидать. Тишина в ответ подтвердила эту догадку…
"А может, это всё-таки грабители вычислили и вычистили мою квартиру? А может, они кроме денег похитили и мою любимую? Так… нужно срочно звонить в милицию". Игорь подскочил к тумбочке, на которой стоял телефон и с такой силой рванул трубку, что шнур увлёк аппарат в полёт, но от тяжести тот звонко грохнулся на пол. После этого трубка не подавала ни звуков, ни других признаков жизни. Пришлось снова бежать в кухню, к параллельному телефону, стоящему около вазы с розами. Присев на табуретку, Игорь потянул руку к телефону и… снова на глаза попался лист бумаги, исписанный мелким почерком. На этот раз он взял его в руку… вместо трубки, и начал читать.
"Игорь, дорогой, любимый… поверь мне… это истинная правда, что я тебя люблю. Я ведь из сотни портретов выбрала именно тебя не наугад, а потому что ты мне понравился! Кто знает – может я больше никого и не полюблю так, как люблю тебя. По крайней мере, я буду помнить тебя всегда! И это благодаря тому, что ты осуществил мою фантазию. Да, я понимаю, что ты хотел, чтобы мы были вместе… как муж и жена. Может быть женой миллионера – это и неплохо, по сравнению с моей мамой, которая всю жизнь была рабыней домашнего быта. Но в глубине души у меня зашевелилось понимание, что жизнь в семье… это по-любому будет зависимостью. А я ведь всегда мечтала о не́зависимости, причём абсолютной. И ты не хуже меня понимаешь, что без денег… огромных денег – об этом только и можно лишь мечтать. И тут судьба даёт мне такой шанс… проснувшись в 5 часов утра, я увидела ключ к осуществлению мечты, а точнее – миллион ключиков! И, поверь мне, Игорёк, я колебалась около получаса – что мне выбрать: любовь или свободу. А вот пишу тебе письмо со слезами на глазах и не могу понять – то ли это мой выбор, то ли меня бес попутал. Но как бы там ни было, я надеюсь что ты меня сможешь понять… если не сейчас, то когда-нибудь. И, наконец, хочу попросить, чтобы ты меня не разыскивал. Я с этого момента начну делать всё, чтобы отсечь от себя всё прошлое и начать совершенно новую жизнь. Даже для своих родителей я исчезаю навсегда. А тебе, Игорёк, я хочу пожелать найти себе спутницу жизни более достойную, чем я. С твоими миллионами – разве это проблема? Да и за миллион подаренный мне – огромное спасибо тебе. Понимаю я вас – миллионеров, хоть никогда и не было зависти. И это при том, что для вас – пожертвовать миллион, всё равно что я пожертвую один доллар… правда теперь обладая миллионом, этот лимит можно расширить до десятки.
Пожалуй, это всё, что хотелось тебе сообщить. Прости и прощай… дорогой мой человек… 31 декабря 2001 года. Вера"
"Вот и вся любовь… и обошлась она мне… всего-то в один зелёный миллион! Какая ерунда!" – с этой мыслью Игорь схватил пустую бутылку из-под пива и замахнулся, чтобы изо всех сил запустить её в окно. "А дальше-то что?" – промелькнула в его голове вразумительная мысль, "Выпрыгнуть сквозь образовавшуюся дыру? И когда сердобольные прохожие вызовут скорую помощь, сказать бригаде чтобы везли меня в роддом, чтобы я там смог усыновить оставленного кем-нибудь ребёнка?"
…Несколько минут Игорь простоял посреди кухни, мысленно борясь с разными навязчивыми идеями, пока, наконец, не дал волю ярости. С размаху бросив бутылку себе под ноги, он, в конце концов, успокоился. Ещё через минуту Игорь по осколкам разбитой бутылки выбрался в прихожую, оделся и вышел из дома.
По заснеженным улицам города куда-то по своим делам спешили люди разного возраста и пола. На Игоря как на рядового прохожего никто не обращал внимания. Он шёл и думал, что если бы и остался миллионером, это бы никак не повлияло ни на чьё мировосприятие. Поэтому – какая разница, какой у него финансовый статус. Вот, даже его предыдущая девушка Алёна так и написала в электронном письме, мол он одинаковый – что сверху, что – снизу, что – богатый, что – бедный…
Случайно вспомнив об Алёне, Игорь, не понимая – зачем, направился к маникюрному салону. Туда, где они познакомились прошедшим летом. А что? – если рабочий понедельник 31 декабря перенесли на позавчерашнюю субботу, это же не значит, что гуляет весь народ. Вполне возможно, – и Алёна сидит на своей работе и обрабатывает ноготки какой-нибудь моднице.
Как подумалось, так и получилось. Бывшая возлюбленная не успевшая стать невестой, сидела за рабочим столиком и занималась пальцами экстравагантной дамы солидного возраста. Увидев Игоря, проигнорировавшего протест администратора и вошедшего в небольшой маникюрный кабинет, она будто выйдя из глубокого сна, оживлённо улыбнулась и подмигнула ему. Какое удачное стечение обстоятельств! Работа с клиенткой, буквально через несколько секунд подошла к концу. Та поднялась из кресла, поблагодарила мастерицу и ушла рассчитываться, закрыв за собой дверь. Игорь, не сказав ни слова, неспешно уселся на её место.
— Ну и что будем делать? – заискивающе улыбаясь, спросила Алёна – простой маникюр, накладные ногти…
— Да вот… зашёл пригласить тебя в гости… на Новогоднюю ночь.
— Ой, Игорёнчик! Я так рада… а кто будет ещё?
— Никого… только ты и я…
— О! это так романтично… остаётся только представить – в какой обстановке пройдёт этот праздник…
— Не переживай – и обстановку, и выпивку, и закуску я обещаю… ну… в общем, как в ресторане!
— Отлично! Прямо, всё как я и предположила! – со счастливым выражением на лице ответила девушка. Но дальше Игорь решил блефовать с учётом рассекреченных ранее свойств характера Алёны…
— Ну! Так что ты по этому поводу думаешь?
— Я думаю, что из нас получится отличная пара. И знаешь… вот вспомнила, как ты здесь сидел в первый раз… таким деловым тоном перечислял варианты дизайна сайта, который ты мне впоследствии и создал…
— Надеюсь – он функционирует нормально?
— Ещё бы! Такой специалист творил… своими руками… кстати как там другой сайт? Ну, насчет замужества с миллионером…
— А ты́ откуда про него знаешь?! Ах… да! Он же в открытом доступе для всех желающих…
— Значит, послание моё ты всё-таки прочитал…
— Какое послание? – с этими словами Игорь натянул на своё лицо виртуальную маску неподдельного удивления.
— Погоди… так этот сайт всё-таки – твой или нет?
— Конечно же – мой! Я его делал вот этими руками… Хотя, человек, который мне заказывал эту работу – на миллионера не похож, ну ни грамма! И, кстати, я уже понял суть твоего вопроса. Заказчик попросил сделать так, чтобы его электронный адрес был скрытым. Поэтому все послания просто записываются в открытое "окошко", добавляется файл с портретом и после нажатия внизу кнопочки "отправить", его уже может видеть и читать тот миллионер. И ещё он попросил для разнообразия добавить к портретам мужчин и мой портрет. Между прочим, я, как создатель сайта, мог бы сделать так, что все письма параллельно приходили бы и в мой почтовый ящик, но… сама понимаешь: совесть не позволяет такое делать…
— И ещё твоя совесть не позволила взять у заказчика деньги… за работу. – Эти слова Алёна произнесла уже с едва заметным оттенком равнодушия.
— Почему же. Мой труд был оплачен вполне достойно. Я получил за этот сайт целую тысячу долларов…
— О! Теперь твоё состояние равно дву́м тысячам долларов? – на этот раз в голосе Алёны явно угадывался лёгкий сарказм — Или ты потратил эти деньги на подготовку к Новому Году? Чтобы встретить его со мной.
— Значит, Алёнушка, я так понимаю – ты уже передумала…
— Да, Игорь, я вспомнила, что меня пригласили подружки в одну компанию…
— Всё! Всё! Всё! Больше не буду настаивать.
— И… кроме всего, ко мне сейчас должна подойти очередная клиентка… короче… мне нужно подготовить рабочее место.
— Да я и не собирался здесь задерживаться – спокойным тоном ответил Игорь, поднимаясь из кресла — и, вообще я к тебе заглянул только для проверки.
— Какой ещё проверки?
— Как соотносятся с твоими реальными чувствами твои слова из письма – " А всё-таки, только потеряв тебя, я поняла, что мне на самом деле нужен именно ты! Даже без миллионов"…
— Так вот, значит, какой ты совестливый! Всё-таки контролировал почтовый ящик своего заказчика! Может уже и мне, по секрету сообщишь номер настоящего миллионера?
— Легко! Этот номер одинаково смотрится и сверху и снизу… 96.
Уже в который раз Игорь брёл по тротуару одной из столичных улиц, туда, куда ноги несут. А что? Идти домой, где никто не ждёт? Это же просто невыносимо! Особенно после того, как оттуда вынесено то, что давало хоть какую-то перспективу спокойной безмятежной жизни. Но это было возможно, если бы была выбрана "дорога" ведущая прямо. Конечно, по этой "дороге" можно идти сейчас, но в полном одиночестве, ибо кому нужен безденежный холостяк? А ведь цыганка оказалась права! Пошёл налево и оказался "у разбитого корыта". И что толку, что вернулся назад? Как там говорила провидица – пойдёшь направо – обретёшь истинную любовь и реальное богатство. И ведь на это была надежда, когда шёл навстречу Алёне. Сейчас, вспоминая её лицо, исполненное лицемерия, с потерянным даром речи, которое увидел Игорь перед выходом из салона, он понимал, что это был путь прямо, и конечно без денег, но никак не поворот направо. Не замечая своего приближения к оживлённому перекрёстку, Игорь успел подумать, что распутье нарисованное цыганкой – это злой рок. Повторно не угадав с направлением, он снова вернулся назад. Но что он видит, глядя вперёд? Вера в святую любовь ушла налево с его деньгами, Надежда на эту любовь – "умирает" последней, при этом неплохо себя чувствуя, – прямо впереди. Остаётся последняя попытка – поворот направо. Видимо там его и ждёт любовь… того, кто любит всех людей. Ну что ж… направо так направо…
Улица, по которой шёл Игорь, была не очень широкой, с двухполосной автодорогой, по одной полосе движения в обе стороны. Тротуар под его ногами уходил налево за угол здания, а прямо и направо располагалась проезжая часть с нанесённой на асфальт разметкой называемой зеброй. Из-за обилия снега, "зебра" была едва видна, но водители машин знали о её наличии и пропускали пешеходов желающих перейти дорогу. Светофор на этом перекрёстке почему-то отсутствовал.
Когда Игорь подходил к пересечению дорог, он успел увидеть впереди огромную фуру, которая мчалась прямо. Водитель, не видя препятствий, чуть прибавил скорости, чтобы быстрее пересечь улицу. Игорь, резко повернув направо, вполне осознано вышел на дорогу, прямо на средину полосы и остановился, зажмурив глаза…
Визг тормозов на асфальте покрытом снегом, невозможен, а поэтому Игорь услышал только нарастающий звук шуршания шин, затем резкий толчок в грудь и падение на спину на небольшой сугроб, остававшийся справа от него, когда он выходил на дорогу. Подумать – почему удар пришёлся не в левое плечо с падением на заснеженный асфальт, он не успел, так как непонятно чем придавленное к снегу тело услышало крик:
— Да куда ж ты под колёса лезешь!?! Жить надоело?
— Что это? – не открывая глаза, почти беззвучно прошептал Игорь, причём не в ответ, а просто так, — Снова дежавю?
— Игорь!? Это ты? Чёрт подери! Ты пьяный? Что ли? Очки чёрные напялил, под капюшоном скрылся! – прокричал Артем, вставая со спасённого друга. А тот, открыв глаза, безучастно смотрел на "Ангела-хранителя", непонятно по какой случайности оказавшегося в нужном месте в нужное время, для того чтобы спасти от гибели будто бы случайного прохожего.
— Ну что? Так и будешь лежать? Давай руку.
Игорь протянул вверх правую руку, ухватившись за которую, Артём помог другу подняться и, не отпуская её, потянул его за собой.
— Да что с тобой, Игорёша? Почему ты молчишь? Почему попёрся под машину? Я же с другой стороны дороги заметил, что это было не случайно! Просто не узнал тебя сразу… Да не молчи ты! Скажи хоть что-нибудь! Ты же совсем не пьяный… постой-погоди, а может ты под кайфом? Ану признавайся – что ты принимал?!
— Артюха, будь спок. Всё в порядке. Если ты не дал мне умереть, значит время моё не пришло – наконец нарушил молчание Игорь, — а принимал я, соответственно – эликсир бессмертия, нет – вру… эликсир любви… безответной…
— Ааа… так вон оно, в чём дело! Что ж тебе всю жизнь так не везёт-то? Но пойми, друг, смерть в таком возрасте, это не выход.
— Да я понимаю… просто стечение обстоятельств и…
— И что? А если бы не насмерть? Ты представляешь себя калекой на всю оставшуюся жизнь? Кому бы ты тогда был нужен? А я вот не зря оказался на том перекрёстке…
— Ну, а ты-то… зачем рисковал? Тебя ведь дома ждёт жена-красавица, дети… а я – что калека, что здоровый – не нужен никому, тем более – не имея миллиона долларов…
— Ошибаешься, дружище… причём – повторно!
— Что ты имеешь в виду?
— Первый раз ты ушёл от своей судьбы из-за какого-то автобуса… с водителем. Второй твой побег был из нашей квартиры… из-за ребёнка. А сейчас ты ошибаешься уже по привычке…
— А… ты про Светку… я думал что такая красотка не могла не выйти замуж… даже с ребёнком на руках…
— А ты ведь о её сыне тоже что-то думал? Или тебе о нём и знать ничего не хотелось?
— А что мне о нём нужно знать? Кроме того, что он ооочень похож на меня…
— Ну, например то, что его зовут Игорь, а в свидетельстве о рождении он ещё и записан как Игоревич!
— Что?! – изумился Игорь, причём настолько, что резко остановился и замер как вкопанный — ты шутишь? – Артём!
— Да ладно тебе! Ты, это – чего? Вознестись в небеса надумал? Снова сбежать от реальности? Нет уж! Я тебя никуда не отпущу. Всё! Идём! Прямо к нам и, там во всём убедишься лично… хотя нет! Лиля просила прикупить продуктов по пути домой, так что зайдём в супермаркет, а нести покупки ты мне и поможешь.
Пока двое друзей, с пакетами полными продуктов и подарков, добирались к Артёму домой, тот успел рассказать Игорю, что Светлана, не только не замужем, но и часто приходя к ним в гости, первым делом интересуется именно им – Игорем. А её сын, ещё год назад, участвуя в коллективном просмотре альбома со свадебными фотографиями – без каких-либо намёков со стороны, сам заподозрил в Игоре своего отца! Пришлось тогда наспех придумать легенду, будто бы Игорь на самом деле отец Игорька. А, находясь на секретной государственной службе, он с тайной миссией находится в очень далёкой стране. Но всё это сведения, которые разглашать нельзя. Соответственно, когда его ровесники интересуются папой, малыш всем гордо заявляет что, его папа находится в длительной загранкомандировке, потому что он – разведчик!
Когда друзья на нужном этаже вышли из лифта, Артём, оглядев друга с ног до головы, стряхнул снег с его куртки, откинул капюшон и тоном, не терпящим возражений, чуть ли не приказал снять чёрные очки. Убедившись в презентабельности внешнего вида Игоря, он открыл замок квартиры и, настежь распахнув дверь, прямо с порога громогласно провозгласил: "Ну, домочадцы, угадайте – что я вам купил и кого привёл!" Первыми на возглас прибежали дошкольники, дети Артёма – мальчик и девочка. Кого привёл папа, их особо не заинтересовало, поэтому они, схватив пакеты с продуктовыми деликатесами и праздничными подарками, потащили их в кухню. Вместо них оттуда вышла Лиля в красивом платье и фартуком поверх него…
— Ну, пропажа, привет! Сколько зим, сколько лет!
— Да прямо-таки… половина лета, половина зимы, а в целом – меньше года, а ты, я вижу…
Что Игорь хотел сказать дальше, у него вылетело из головы мгновенно. В дверном проёме появился нарядно одетый мальчик, на вид чуть старшее детей, за которыми он направился к выходу из комнаты, совсем не спеша. Артём к этому моменту успел стащить с друга куртку, проявив удивление, что она двусторонняя. Малыш, оставаясь на месте, смотрел на Игоря в упор. Успев потерять дар речи, он от этого взгляда, будто потерял ещё и возможность шевелиться. В голове вихрем завертелись воспоминания из собственного детства вперемешку с массой детских фотографий и особенно портретов. Все они тут же сопоставлялись с лицом нового для Игоря человечка. В нём он отчётливо видел себя, но в своём детстве.
Немая сцена продлилась меньше минуты. Неожиданно для всех, кто находился в прихожей, малыш сорвался с места и бросился к Игорю с криком – "Папа пришёл! Папочка!" А он даже не успел понять, какая сила заставила его присесть, принять ребёнка в объятия и встать, прижав его к груди. Малыш, обхватив Игоря за шею, продолжал повторять – "Папочка! Родной мой! Любимый! Я знал, что ты вернёшься! Я так долго тебя ждал!"
Детские возгласы не остались не услышанными другими гостями. Посмотреть – что же случилось, в прихожую вернулись дети, а за ними тихо материализовались дедушка с бабушкой – родители Лили. Последним штрихом к этой картине было появление мамы ребёнка. Он, продолжая обнимать новоявленного блудного отца, не помешал ему из-за плеча увидеть… будто Ангела сошедшего с небес. Игорь, направив на неё взгляд, уже не мог оторвать его, как и не мог поверить своим глазам. Это уже была не та Света, которую он знал. Эта Света была ещё более стройная, похорошевшая и помолодевшая. Оправдывая своё имя, она своей неповторимой красотой излучала такой свет, что Игорь был ослеплён, ну, почти в буквальном смысле этого слова. Только теперь он понял, что первый раз сбежал от своего счастья по недоразумению, а второй раз – по глупости. Правда, если бы в тот второй раз он остался бы здесь, то вряд ли бы он выиграл миллион долларов… И тут Игоря осенило. "Так вот, кого имела в виду цыганка, когда сказала, что однажды один человек мужского пола мог вывести меня из одиночества, если бы я ему сказал то, о чём подумал! Это был таксист! Если бы я ему сказал адрес швейной фабрики, а не общежития, я бы встретил Свету у проходной, забрал бы в такси и привёз бы к себе домой… и не было бы никакого автобуса. Вот ведь Бес меня попутал! А как же распутье и выбор из трёх дорог? А! Ну да! По словам ясновидящей, это меня ждало после встречи с ней. Как она была права! Мне же с миллионом нужно было идти направо, а именно – к Светлане! Вот кто – моя настоящая любовь, которая сделает меня счастливым на всю жизнь и реа́льно богатым! Будто бы так и сказала цыганка! Да и то, как Света на меня глядит… этот взгляд красноречивее всяких слов! Почему я раньше не был таким ясновидящим? Хотя бы, для того, чтобы понять цыганку…"
Шёл третий час не только ночи, а и наступившего нового года. Город сиял от искрящегося снега, праздничных огней и от ярких пёстрых окон множества многоэтажек. Всюду слышались отдалённые возгласы и смех веселящихся людей, вперемешку с хлопками петард и визгами ракет устремлявшихся в небо, а там превращавшихся в красочные фейерверки. Влюблённая пара, не спеша идущая по тротуару, ничего этого не замечала. Им для радости и абсолютного счастья было достаточно того, что они вместе.
— Как я рад, что наконец-то мы вместе – нарушил молчание Игорь.
— И правда, – ответила Света — а то твой тёзка как уселся между нами за столом, так и не вставал, пока застолье не закончилось. Поболтать нам так и не дал.
— Да… застолье получилось на славу. Отлично посидели! Да так что после –
повеселиться уже и сил не было ни у кого. Всех на сон потянуло – просто наповал. Кстати, тёзка – это само собой, но теперь это мой сын… в смысле – наш сын. Я так решил в тот момент, когда он меня назвал папой. Надеюсь, ты не будешь возражать…
— Что ты, Игорь! Я даже очень рада. А вообще, я до сих пор чувствую себя такой виноватой перед тобой… и почему я тебе не сказала сразу после свадьбы Лили с Артёмом, что я ношу ребёнка?
— Светик мой ясный, Солнышко моё ненаглядное, не нужно винить только себя. Мы оба с тобой виноваты… просто, каждый по-своему. И если мы с тобой тогда полюбили друг друга, давай сейчас вычеркнем весь негатив из нашей жизни… раз и навсегда.
— Теперь я на всё согласна…
— И будет наша жизнь прекрасна!
— Как я рада, что ты вернулся. Этот последний день ушедшего года останется в моей памяти как самый счастливый день в моей жизни…
— И в жизни нашего сынули – Игоря Игоревича! Он ведь тоже был рад, что я вернулся… из длительной командировки!
— Да… заснул он в таком счастливом настроении… как никогда!
— Вот и отлично! Пока он там спит… в тесноте, да не в обиде, мы сейчас проследуем в мои апартаменты. Познакомишься с моим холостяцким жильём. А завтра мы перевезём ко мне все ваши вещи из общежития.
— Ну, Игорёк, вижу, ты отстал от жизни. Общежития в большинстве своём уходят в прошлое. А в том здании, где ты меня когда-то поджидал, все помещения давно приватизированы и превратились в обычные квартиры. Я когда ещё сюда вернулась с ребёнком, поселилась в однокомнатной гостинке. Пока Лиля помогла мне её снять, я жила у неё. И честно признаться, я уже и не рассчитывала на что-то лучшее.
— А вот сейчас, милая, начинай рассчитывать, или представлять, пока мы идём в, пока ещё мою квартиру. Как только переступишь порог, она сразу же станет твоей…
Как только Света переступила порог квартиры, а Игорь, вошедший следом, закрыл за собой дверь, ему захотелось заключить свою любимую в объятия и слиться с ней в одно целое в затяжном поцелуе. Для начала, конечно, ему пришлось помочь снять с дамы как минимум верхнюю одежду. Затем, снимая куртку с себя, Игорь вспомнил о разбитой вдребезги бутылке, осколки от которой остались разбросанными по всей кухне. Чтобы избежать объяснений по этому поводу, он указал своей спутнице путь в комнату, а сам незаметно взяв веник и совок, закрылся в кухонном помещении. Когда пол был очищен, Игорь, вздохнув с облегчением, направился в комнату и… о! Шок! Как он забыл об останках хмельной трапезы, которые он также оставил нетронутыми, уходя из квартиры. Оказалось, Света, вступив в права хозяйки, успела привести в порядок последствия застолья, а как только хозяин вошёл в комнату, она уже держала в руках большое блюдо, на котором громоздилась остальная посуда. На столе осталась только недопитая бутылка дорогой мексиканской текилы.
— Ну и где твоя холостяцкая кухня? – с улыбкой произнесла Света.
— Дверь в неё открыта – мимо не пройдёшь и… прости меня за беспорядок. Просто, в спешке уходя из дому, забыл про этот корпоративчик…
— С твоим бизнесом связанный? – на ходу поинтересовалась Светлана.
— Да… а как догадалась? – ответил Игорь, следуя в кухню за новой хозяйкой.
— Прости меня, пожалуйста, но я заглянула и в спальню. Увидела, что постель нетронута, а значит – здесь была не женщина. Одеяло на полу не просто так. При помощи его решались какие-то финансовые проблемы.
— Это правда, но откуда тебе это известно?
— Я его подняла, чтобы аккуратно сложить, а в нём запутались две толстые пачки денег. Я их положила на телевизор…
Игорь молниеносно бросился в спальню и подскочил к японскому телевизору, стоящему на специальной тумбе-подставке. На нём красовались две запечатанные пачки стодолларовых банкнот. По 10000 долларов в каждой.
"Мдааа…" – подумал Игорь – "Получил сдачу с миллиона… и всё-таки – Верочка оказалась не аферисткой. Просто подумала – если я миллионер, то миллионов у меня много. Поэтому и набросала в чемодан то, что было на виду. Окажись на её месте Алёна… та бы все деньги ещё б и в одеяло завернула, а в чемодан ещё чего-то прихватила бы. А если бы согласилась новогоднюю ночь здесь провести и нашла бы эти пачки как Света… Ну, тогда бы я о них даже и не узнал бы. Значит, это ещё раз подтверждает правильность моего выбора… жаль только, что с таким опозданием".
— А о чём ты здесь призадумался? – любимый, – услышал Игорь за спиной нежно-бархатный голосок.
— Да вот, соображаю – на что нам может хватить этих денег, после затрат на нашу свадьбу...
— Как хорошо, что не в деньгах счастье – тихо, почти шёпотом произнесла Света, обняв Игоря и прижавшись к нему всем телом.
—Ты, даже не представляешь, Светик, насколько ты права.
Переспать остаток ночи вместе со Светой у Игоря так и не получилось. Даже – вздремнуть. На новой, почти не тронутой постели до рассвета происходила такая страстная любовь, что слов для описания подобрать, практически невозможно. Время от времени, вспоминая – как совсем недавно на этой простыне лежал миллион долларов, Игорь теперь благодарил судьбу и Всевышние Силы за этот обмен. За такую любовь он бы отдал все, что у него было. А вот отдать свою жизнь – у него чуть было не получилось… причём, за этот же миллион. Видимо путь направо, предсказанный цыганкой, мог открыться только бескорыстной душе. Как хорошо, что верный друг, видимо посланный Ангелом-хранителем, вовремя свернул Игоря с ложного пути.
Наступил февраль – самый лютый месяц в году. Увы, никакие морозы были не в силах охладить семейный очаг в уютной квартире, совсем недавно бывшей обителью закоренелого холостяка. Официально законная семья, конечно, образовалась несколько дней назад. Свадьбу совместили с пятилетним юбилеем сына – Игоря Игоревича. Торжество было довольно скромным. Молодожены, посоветовавшись, решили не устраивать пир на весь Мир. Кроме свидетелей, гостями были только Артём с Лилей и родители Светы. И даже им невеста решила устроить сюрприз, пригласив на новый адрес просто так… в гости. Только попав в квартиру будущего зятя, они поняли, что прибыли на свадьбу своей дочери, а не только на юбилей внука. Ему дедушка с бабушкой привезли большой игрушечный джип на радиоуправлении. Естественно, специального подарка к бракосочетанию они не предусмотрели, да и денег у них было – не густо, как и сбережений в банках, да и до́ма в банках хранилась только консервация. Уезжая в свою родную деревню, тёща и тесть Игоря пообещали прислать по почте домашние мясные изделия, а именно – колбасу, буженину и сало. Игорь хотел было отказаться от таких хлопот, но Света так расхвалила деликатесы своих родителей, что Игорю оставалось только заранее поблагодарить таких заботливых родственников…
— Игорёк! – позвала Света войдя в квартиру в шубе и меховой шапке припорошенными снегом.
Из комнаты на зов вышли двое мужчин разного роста и возраста, оба безгранично любимые ею – муж и сын.
— А вот и наша мамочка пришла! А что она нам принесла?
— А принесла я извещение из почтового ящика. А это значит – на почте нас ждёт посылка. Давайте, ребята, собирайтесь на прогулку к почте.
Когда все формальности с получением посылки были завершены, Игорь старший обратил внимание на рекламный щиток, призывающий играть в новую игру "Супер Лото". Чуть ниже в рамке жирным шрифтом были выведены цифры суммы джекпота. "Ого!" – подумал Игорь – "Снова астрономическое число! Интересно, сколько это в долларах?" Извлечённый из кармана калькулятор быстро выдал результат соответствующий курсу доллара – 1110101 условная единица. "Не может быть! Снова бинарный код! Неужели и это мне намёк свыше? Но на этот раз я рисковать не буду. Для меня любые выигрыши чреваты непредсказуемыми последствиями. Так что… хотя… чем чёрт не шутит?"
— Ну-ка, сынок, иди сюда – сказал Игорь и, подхватив малыша под руки, а затем подняв чуть выше уровня стойки, продолжил — бери вон тот листочек, клади перед собой, а теперь бери ручку и зачёркивай разные квадратики… один… два… три… четыре… пять… шесть! Достаточно.
— Папа, а для чего это?
— Это для того чтобы наша мама стала миллионером.
— Идемте уже… миллионеры мои ненаглядные.
На следующий день Игорь специально включил телевизор, чтобы на нужном канале в определённое время посмотреть – какие шарики выдаст лототрон. У экрана собралась вся семья. Никаких эмоций не было только у главы семьи. Он понимал, что хоть и не его рука выбирала числа, но всё же ещё одно везение – это нереально. Однако мистика иногда проникает и в реальность. Иными словами удача и на этот раз улыбнулась Игорю, хотя уже не старшему. Джекпот был сорван снова!
— Игорьки мои! Любимые! Какое счастье! – не смогла сдержать своей радости Светлана — мы выиграли! Мы выиграли миллион долларов! Ура!
Игорь младший дабы поддержать маму, подпрыгивая на диване, стал тоже выкрикивать – "Ура!" А Игорь старший серьёзным тоном совершенно спокойно обратился к жене:
— Милая моя, какой-то месяц назад ты сказала, что не в деньгах счастье.
— Поверь мне, дорогой, если бы я сейчас оказалась перед выбором – или ты или миллион долларов, я, не раздумывая, отказалась бы от денег!
— Моя любимая, ты уже не первый раз убеждаешь меня в том, что нет в Мире сокровища ценнее тебя – вслух сказал Игорь, а мысленно добавил – "Если бы ты только знала, дорогая, что я за твою любовь уже заплатил миллион долларов. А вот этот миллион идеально вписывается в предсказание цыганки… Вот и не верь после этого народной мудрости – "От судьбы не убежишь". Хорошо, что больше никуда бежать не нужно."
— Что ж, коль для меня ты дорог аналогично, то, что мы будем делать с нашим выигрышем? Может проигнорируем его?
— Я бы согласился, если бы это не было заслугой нашего малыша. Ведь именно он зачеркнул правильные числа.
А малыш внимательно слушавший разговор родителей, вставил в этот разговор своё решающее слово:
— Дорогие мои мама и папа, не нужно спорить! Главное, что я вас люблю! Поэтому я для вас и выиграл эти деньги. А если и вы любите меня, то я вам их дарю. Ну вот… теперь вы спокойно можете получить – миллион за любовь…
17.05.2121
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914100
дата надходження 17.05.2021
дата закладки 27.05.2021
(бувальщина)
Трапилось це позаминулого травня, коли несподівано рівень води у Хаджибейському лимані піднявся до критичної відмітки. Захисна дамба могла не витримати тиску, і тоді під загрозою затоплення опинялась і без того багатостраждальна Пересип.
Предки передбачили можливість скидання зайвої води у відвідний канал, але їх менш розумні нащадки за три десятиліття розбудови незалежної держави розтягнули все обладнання шлюзової станції, до якого тільки вдалось дотягнутись (напевне, якраз на цю саму розбудову).
Отож тепер муніципальна влада видала розпорядження терміново обстежити шлюзову станцію, вияснити, що ще і в якому стані залишилось в підводній (недоступній для злодіїв) її частині, а затим привести все в належний вигляд.
Роботи з обстеження для водолазів - на кілька годин, грошей ще менше, але справа на контролі у «верхів», тож мушу їхати з пересувною водолазною станцією «для максимально ефективного керівництва».
За якусь годину ми на місці. Будівля станції - чотирикутна цегляна коробка із завареними бляхою вікнами. Світло проникає всередину тільки через відкриті двері. Самих шлюзових камер три, обстежити треба дві з них. Кожна розміром в плані два на два з половиною метри (розмір, кажуть жінки, має значення, тож прошу запам’ятати). Глибина камери шість метрів, з них три з половиною – вода. В одному з кутів в стінку вбетоновано скоб-трап – дуги з арматури, щоб можна було спуститись.
Саме ним зараз скористався водолаз Сашко, занурив ліхтарик у воду, переконався, що вона застояна, і видимість не перевищує десяти сантиметрів, тобто працювати доведеться навпомацки. Віддав мені ліхтарик, зняв рукавиці, взяв металевий щуп і пірнув.
Користаюсь світлом і часом, щоб роздивитись камеру краще і – о, жах! – в діагональному від скоб-трапа кутку на поверхні води помічаю трикутну зміїну голівку. Сумніву нема – гадюка!
У голові – обмежена (розмірами черепної коробки) ядерна війна. Пробую заспокоїтись і систематизувати інформацію. По-перше, треба вилаяти себе, що не помітив гадину раніше, ніж пірнув водолаз, бо тепер попередити його про небезпеку немає жодної можливості. Це, власне, друге, за що треба каратись - водолаз пішов під воду без телефонного зв’язку. Звичайна практика при роботах на малій глибині, але зараз випадок неординарний. Ні, з гадюками і іншими рептиліями водолази у наших заболочених і порослих очеретом причорноморських водоймах зустрічаються часто, і не пригадаю, щоб такі зустрічі мали фатальні наслідки, але, як правило, і у людини, і у рептилії були час і простір, щоб накивати ластами (чи хвостом). У нашому ж випадку розміри водного плеса надто, надто обмежені. Ви пам’ятаєте: два на два з половиною метри. Як поведе себе гадина, коли раптово, на відстані кидка, перед нею з’явиться людська голова, яка, до того ж, не факт, що не зарепетує благим матом і не почне сіпатись? Водолазний костюм «сухого» типу, скоріш за все, захистить тіло Сашка, але голі руки і частина обличчя, не закрита маскою, – надто вразлива ціль для гадючих зубів.
(Кажуть, що змії у воді не кусаються. Хіба що у Середземному морі, та й то у шлюбний період. Тут немає повної ясності: кусаються лише середземноморські гади, чи також і їх родичі з прилеглих водойм сповзаються туди, щоб зіграти весілля, а заодно покусатись)
Здається, кращий вихід – спіймати гадюку до того, як випірне водолаз. Але до неї два з половиною метри, ні сачка, ні якихось щипців нам швидко не знайти, а намагатися підчепити змію відрізком арматури чи дошкою – тільки розізлити її і вигнати з кутка, де вона причаїлась. (Ще можна було б оглушити гадину гранатою, але і Сашка шкода, і гранати у нас теж нема.)
Поки ми чухали потилиці, водолаз випірнув. На щастя, посередині камери. Намагаюсь якомога спокійніше, щоб не запанікував, описати йому ситуацію і почав із того, що у воді гадюки не кусаються. Про Середземне море Сашко слухати не став, а вже при першому слові «гадюка» одним помахом ластів вилетів з води на добрих півтора метра і вчепився за трап, злякано озираючись. Я присвітив йому ліхтариком. Змія холоднокровно, як і належить рептилії, вичікувала у своєму кутку.
Була хвилька часу, щоб обдумати подальші дії. Але спочатку Сашко видав на-гора все, що встиг наобстежувати, і що залишилось у нього в голові після того відчайдушного стрибка. Виходило так, що для повноти картини треба було спуститись під воду ще раз.
Звичайно, нормальний керівник витягнув би із води спочатку водолаза, потім гадюку, а вже затим продовжив би роботу. Але всім так хотілось на обід, а одягання другого водолаза зайняло би стільки часу, а Сашко вже був одягнений, а мила гадючка вела себе так спокійно, а…
Одним словом, Сашко під нашими благальними поглядами зітхнув, взяв до рота загубника акваланга і пірнув вдруге. Не те, щоб йому кортіло ще раз випробувати долю, просто не хотів, щоб за спиною боягузом обізвали.
А долю спокушати таки не варто. Бо гадюка раптом занепокоїлась: тільки що у неї був компаньйон, можна сказати співкамерник, і раптом його не стало. Серце покинутої дами не знаходило собі місця, а разом з ним і тіло: воно почало описувати шалені кола по плесу камери, шукаючи той подарунок небес і не знаходячи. Поганявши так кілька хвилин, гадюка, очевидно, стомилась і вирішила змінити тактику: підпливла до трапа, обвилась довкола нижньої балясини (щабля) і завмерла, чекаючи, поки невірний суджений сам прийде до її рук.
Описати свої почуття мені не вистачить хисту, тому продовжу по суті.
Сашко сплив лицем до нас, спиною до трапа. Витримка давно залишила нашу компанію, ми хором закричали: «Ззаду!», показуючи руками на гадину. Ну так, саме туди і рвонув Сашко! І вхопився рукою за балясину. На щастя, однією вище. Повернувшись до трапа, він буквально вперся маскою в гадючу мордочку. Мила пані обмацала скло маски роздвоєним язичком і завмерла на хвильку, не знаючи, будуть її облизувати у відповідь, чи вкусять. Цієї миті було досить, щоб бідний водолаз опинився у тому кутку, де ще недавно спочивала рептилія. Щось таке в шахах називається «рокіровка».
Але така позиція нас довго влаштовувати не могла, ви ж не забули про обід? З допомогою довгої дошки гадюку зігнали з балясини і спрямували вздовж однієї стінки камери, тоді як Сашко прошмигнув повз протилежну, дістався трапа і нарешті вибрався нагору. Дуже оперативно ми прийняли інформацію від водолаза, не забули загнати його і в другу шлюзову камеру, спакувались у мікроавтобус і ретирувались. (Між іншимі, «сухий» костюм Сашка так сухим і залишився)
Якщо ви вже втомилися читати і тішитися, що це кінець історії, то мушу вас засмутити.
Бо робочий стан шлюзу треба було відновити, а хто, крім водолаза, приєднає підводну частину штанги приводу до шандорини (заслінки)? Тож через два тижні у попередньому складі ми знову заглядаємо до камери. Гадюка на місці. Навіть більше. Тобто гадюк стало більше: поряд з матусею плавають двоє маленьких, розміром з дощового черв’яка, гадючат (не забуваємо, що цей вид плазунів – живородящий, точніше – яйцеживородящий). А ще у камері поселилась величезна жаба. Якщо скажу, що вона була розміром з гандбольний м’яч, то не тільки тому, що у страху очі великі. Зазвичай гадюки харчуються жабами, але в нашому випадку перевага явно була на боці земноводних. Навіть виникла підозра, що жаба має відношення до такої невеликої кількості гадючат, бо їх мало би бути значно більше. Як потрапило до камери її населення – сказати точно не вдасться. Можливо, звалилось зверху. А може - через підводний трубопровід, який з’єднує шлюзові камери з лиманом. Туди попали, а назад дороги не знайшли.
Але нам було не до розгадування загадок. Навчені гірким досвідом, почали з переселення гадюки (жаба і дрібнота уваги не заслуговували). Я прив’язав до каната перекладину з дерев’яної рейки і опустив у воду поряд з гадюкою-мамою. Та ніби чекала цього: миттю обвила перекладину. Обережно витягнув її і, тримаючи подалі від себе, відніс в очерет. Змія зникла в заростях, не сильно переживаючи про залишених дітей. В наші плани турбота про гадюче потомство також не входила – робота не чекала.
- Ну, тепер все? - скажете ви нетерпляче.
І знову помилитесь. Бо десь через годину в будівлю станції через дірку в стіні заповз цар вітчизняних гадів – жовточеревий полоз. (А ви на кого подумали?) Полоза не злякали ні чисельна перевага непрошених гостей, ні їх вагова категорія. Та й сам він був не маленький, довжиною коло двох метрів. Приблизно на таку ж відстань він кидався на людей, коли ті спробували вигнати його з приміщення. Тільки після того, як вдалося знайти довшого патика, плазун невдоволено і з гідністю покинув станцію через двері.
Аж тепер фініш. Ми їхали додому, обговорюючи свої пригоди в царстві рептилій. І трошки шкодували, що не було з нами Паші, майстра з приготування зміїного шашлика.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913356
дата надходження 10.05.2021
дата закладки 10.05.2021
ПРОЛОГ
…Вспоминая свою жизнь с самого раннего детства, я сейчас достоверно осознаю тот факт, что жил я не в роскоши, хотя и не в нищете. У родителей я был единственным сыном. Жили мы в однокомнатной квартире, на пятом этаже обычной хрущёвки. Зарплата родителей позволяла нам одеваться и питаться более-менее сносно. И хотя доходов этих нам не хватало, чтобы обзавестись дачей или автомобилем, но дни рождения для меня всегда устраивались по высшему разряду. Гостей с подарками – полон дом, а стол чаще всего ломился от всевозможных блюд и даже таких деликатесов, которые в шестидесятые годы двадцатого века можно было только "достать", так как в продаже таких дефицитов никто никогда не видел. В общем, все эти банкеты были для меня привычно-регулярным явлением до последнего года второго тысячелетия.
С 2001 года я не стал жить хуже. Наоборот, я уже жил один в собственной двухкомнатной квартире. Однако первая же круглая дата в этом году – 40 лет, по сравнению, даже с предыдущим днём рождения, прошла для меня довольно скромно. Ко мне приехала мать с очередным и уже последним мужем, и зашёл всего один друг. Посидели недолго за небольшим столом с одной бутылкой и небольшим количеством закуски. Вот так и отметили мой юбилей. В последующие годы все мои дни рождения отмечались или так же, или ещё скромнее.
В 48 лет я впервые женился, но… 49 лет я впервые отметил в узком семейном кругу… вдвоём с женой. Для меня это было достижением, с учётом того, что некоторые предыдущие дни рождения я вообще проводил тихо… сам с собою. А вот на полукруглый юбилей – 50 лет, жена мне решила таки устроить сюрприз. Она купила путёвку на двоих в Египет, в довольно неплохой пятизвёздочный отель Hilton Waterfalls. Воспоминания о том недельном отдыхе для краткости можно описать единственным словом – "Сказка". Вспоминаю, как я тогда в начале тура ознакомился с программой отдыха. Но здесь будет уместно вспомнить лишь об одном пункте. Если в период пребывания в отеле у любого гостя оказывается день рождения, то в его честь в ресторане устраивается целое представление с особыми угощениями и подарками. Так вот, значит, на что рассчитывала моя любимая супруга!
…То ли на второй, то ли на третий день отдыха, я убедился, что слова в программе – не пустые обещания. Чествовали в ресторане незнакомого туриста… можно сказать – как царя! Раз такое дело, то и я в свой день рождения приготовился к чему-то подобному. Единственное, что омрачало моё настроение, это отъезд из отеля после обеда…
И вот, наконец, наступает этот последний день отдыха 13 марта. Утром перед выходом на завтрак, жена меня, конечно же, поздравила самыми тёплыми словами и горячим поцелуем. В ресторане мы вдвоём расположились, как и прежде, за небольшим столиком, как обычно позавтракали и… ушли на море. "Наверно администрация решила поздравить меня за обедом" – подумал я. Но получилось, что весь сюрприз заключался в том, что я по какой-то причине выпал из списка юбиляров, и на меня никто не обратил внимания и во время обеда. Даже когда мы покидали отель, никто не помянул меня ни злым, ни добрым словом. Просто пожелали счастливого пути… мне и жене.
Приземлились мы в Борисполе за несколько минут до полуночи и, как позже выяснилось, незадолго до этого момента моя мать прекратила безуспешные попытки дозвониться до меня с целью поздравления с такой значительной датой. По пути в Киев, я, разговаривая с женой о том, о сём, сказал ей как бы, между прочим: если бы наша поездка совпала с днём рождения любимой женщины, супруги, то я бы накануне информацию об этом "зарубил бы на носу" администрации… на всякий случай, потому как для меня важнее всего – честь почёт и демонстрация внимания и уважения к моей "половинке"… а вот я… ну кто я такой? – чтобы быть удостоенным подобной чести…
ИТОГ
…За десять лет после полувекового юбилея, я с женой побывал в Египте ещё несколько раз. И не только там. Раз – в Болгарии, раз в Израиле, раз в Беларуси, раза три – в Турции… И вот, при таких возможностях путешествовать, мои дни рождения, как и прежде, проходили – скромнее некуда. Посидели дома вдвоём за рюмкой вина и всё. Ну, если честно, то я уже сам давно прекратил стремления превращать день появления на свет – в праздник. А вот моя любимая… супруга, видимо надолго запомнила наш разговор по пути из аэропорта домой. В общем, за три недели до моего шестидесятилетия, она, не скрывая своих намерений, решила всё-таки устроить мне грандиозное торжество и… снова в Египте! И раз уж это не было для меня секретом-сюрпризом, то согласно её плану всё должно было начаться примерно так: С нами захотела поехать подруга жены, а с её работы, ещё и коллега выразила такое желание. И если подруга присоединялась к нам одна, то коллега – с семнадцатилетней доченькой и с бой-френдом. Более того, сын моей жены, как выяснилось позже, – чисто по совпадению купил путёвку в Шарм-эль-Шейх, но в другой отель – своей жене с дочерью. Период их отдыха мне был неизвестен, а путёвка на меня с остальной компанией укладывалась в срок 11 – 18 марта.
Короче говоря, мой юбилей должен был пройти как-то так: утром 13 марта жена с подругой, живущей с нами в номере, будят меня и поздравляют… не знаю – как именно, но я должен увидеть наш номер обвешанным надувными шариками, ленточками, букетиками и прочими атрибутами праздничного торжества. В ресторане, по инициативе жены меня должна поприветствовать и поздравить администрация отеля. Затем происходит выход в город – мы втроём + компания коллеги жены – тоже трое. Там мы встречаемся с невесткой и внучкой моей жены и таким коллективом идём в ресторан. Каким сюрпризом должен был оказаться для меня вечер… этого я уже не узнаю никогда.
Как бывает хорошо, когда какие-либо планы успешно воплощаются в жизнь. Однако в моей жизни, подобные ситуации – скорее исключение, чем правило. Мой юбилей – очередное тому подтверждение. Но обо всём по порядку.
Итак, за три недели до юбилея, моя жена, как и 10 лет назад купила для нас путёвку. На этот раз в пятизвёздочный отель Domina Coral Bay Oasis.
Что-то пошло не так сразу после покупки путёвки. В какой-то день у жены появились первые признаки простуды. А поскольку мы живём в квартире и спим вместе без масок, то через пару дней и я почувствовал недомогание. На тот момент у нас ещё была возможность отказаться от тура и вернуть наши деньги (20500 грн) практически без потерь. Но ведь тогда рухнут такие грандиозные планы! И моя жена, являясь медиком, взялась за интенсивное лечение. Массированный приём разнообразных медикаментов в какой-то степени дал ожидаемый результат. Тем не менее, за двое суток до вылета жена "сдала" свои позиции. У неё поднялась высокая температура с сопутствующими негативными ощущениями. И на тот момент она всё равно продолжала колебаться: лететь – не лететь. Ведь в этот период возврат денег был уже невозможен. Подруга жены Анна оставалась в полном здравии, так как живёт она одна. Я, не смотря на колебания температуры тела, всё же, благодаря лечению, чувствовал себя относительно здоровым… даже за несколько часов до вылета. В результате было решено, чтобы не пропали все наши деньги, я лечу с подругой жены. Тут ведь получалась вот какая ситуация: если бы отказался лететь и я, то подруга не полетела бы, даже будучи здоровой. Лететь с коллегой жены и её окружением ей не хотелось, так как она с ними даже не знакома, то есть, пропали бы и её деньги. А жена, даже оставшись дома одна, практически ничем не рисковала. Ведь в случае чего, в Киеве остался её сын, который всегда готов помочь любимой маме.
К началу регистрации, я с подругой жены встретился с остальными попутчиками. В 7:00 мы успешно взлетели, а к моменту нашей посадки в Египте, моя жена оказалась в больнице. Это выяснилось после того, как я по прибытии и поселении в отеле купил местную сим-карту и вставил её в смартфон. Погода в Египте впервые меня не порадовала. Хоть было и тепло, но пасмурно и ветрено. А к вечеру и у меня температура поднялась до 38̊ С.
Интуиция подсказывала мне, что предстоящий юбилей накрылся… не так уж и важно – чем. Начало этому уже было положено. На ужин я не пошёл из-за своего состояния, но за ночь я очень пропотел и почувствовал себя лучше. Правда, идти на завтрак желания, всё равно, не было. Лишь перед обедом я почувствовал себя абсолютно здоровым, благодаря чему всё же сходил с Анной в ресторан и полноценно пообедал. Остальная компания обедала отдельно. Увы, моя радость по поводу выздоровления оказалась преждевременной, ибо к вечеру моё самочувствие ухудшилось настолько, что я связался с турагентом Юлей, которая делала нам путёвку и страховой полис. Вот кому я теперь неоценимо благодарен. Эта девушка держала на контроле моё здоровье, практически до моего возврата домой, связываясь со мной в любое время суток. А в начале, поздним вечером 12 марта Юля сообщила мне, что она договорилась со страховой компанией о том, что за мной приедет машина, которая завезёт меня в госпиталь. Там меня обследуют и, если не будет показаний к госпитализации, меня привезут обратно… бесплатно. С собой мне нужно взять только паспорт и 30 долларов – заплатить за франшизу. Такое условие было прописано и в страховом полисе.
Пребывая в каком-то невообразимо ужасном состоянии, я сидел в своём номере и ждал, что машина подъедет к корпусу и увезёт меня в местную больницу. Таксистов, к примеру, пускали на территорию беспрепятственно. Наконец, около одиннадцати вечера зазвонил внутренний телефон, и мне сказали, чтобы я подтягивался на ресепшн. Пришлось одеться потеплее и отправляться в путь, который занял около десяти минут пешего хода. Еле доплёвшись до административного здания, я узнаю, что меня ждёт не автомобиль, а электрический открытый club car… наверно, чтобы довезти меня до ворот отеля. Не угадал! Оказалось – ещё дальше, и от ворот до блокпоста – метров 300 с ветерком вызвали во мне такой озноб, что мне показалось, будто я уже на крайнем севере. С посадкой в авто, похожее на такси у меня начался такой кашель, что водитель всю дорогу поглядывал на меня с испуганным видом через зеркало заднего обзора. Видимо, ради того чтобы избавиться от меня поскорее, он гнал машину с такой скоростью… Короче говоря, за несколько минут до полуночи я уже попал на ресепшн местного госпиталя.
Женщина-администратор оказалась единственным человеком в учреждении, знающим русский язык. Она очень вежливо попросила меня дать ей паспорт и 30 долларов, а затем сесть на мягкий диванчик и ждать. Ещё она заметила, что маска на моём лице чем-то испачкана и выдала мне совершенно новую маску! Чисто символично эта маска оказалась единственным подарком на мой юбилей…
На других свободных местах в зале ожиданий сидели ещё несколько русскоязычных туристов и тихо общались между собой. Вот так и начался мой шестидесятый день рождения. Кроме кашля, который я старался сдерживать, и общего плохого состояния меня ещё мучила сухость во рту. Как хорошо, что я догадался взять с собой бутылку воды… иначе я бы там умер от жажды. А так время от времени, ради экономии делая небольшие глотки, я представлял, что попиваю водку и, мысленно провозглашал для себя небольшие тосты. А как же иначе?! Юбилей всё же…
Развлечения? По иронии они выглядели невесело и монотонно. В течение двух часов от группы туристов каждые 10 -15 минут отделялась молодая блондинка в шлёпанцах на босу ногу, подходила к администратору и, показывая царапины в области пальцев правой ноги, рассказывала, как она, купаясь в море, зацепилась за коралл, и о том, что маленький кусочек застрял в глубине тела, в результате чего рана стала гноиться, вызывая сильные боли. Каждый раз администратор куда-то звонила. В ответ каждый раз приходил не один и тот же человек в белом халате, проводил небольшую лекцию и уходил. Я только представлял, что было бы, если бы администратор не владела русским языком и ничего не смогла бы переводить…
Ещё, нужно заметить, среди ночных гостей госпиталя, особо выделялся высокий парень возрастом до тридцати лет. Одет он был в белые джинсы и светлую расписную футболку. Лицо его было в ссадинах и глубоких царапинах, а вдребезги разбитое левое ухо заклеено несколькими широкими полосками пластыря. На белых джинсах, намного лучше чем на футболке были хорошо заметны обильные подсохшие брызги крови. Сидел этот человек, полулёжа, протянув ноги далеко вперёд, скрестив руки на груди и безмолвно глядя прямо перед собой. Всё это я увидел в самом начале и больше не смотрел в ту сторону. В какой-то момент парень вскочил с места и громко выкрикнул что-то невнятное, непонятно в чей адрес. Моей невольной реакцией на этот выпад стал поворот головы в сторону парня. Он это заметил и подошёл ко мне. От вида его окровавленного лица без маски мне стало не по себе. Однако, не смотря на устрашающий вид, он довольно-таки добродушным тоном выдал мне замысловатую фразу: "Ну что, дедушка! Будем жить!" К счастью это было всё, с чем он ко мне обратился. А я завис в раздумьях: что это было? Вопрос, утверждение или намёк? И надо же! Я, не имея ни детей, ни внуков впервые услышал что я – дедушка, именно в день шестидесятилетия! То, что я стал пенсионером, это понятно, но тогда получается что все пенсионеры – дедушки! Дожился… Соответственно получается, моё общее состояние… это похороны молодости! И тем не менее, коль напутствие получено, значит… Будем жить!
Наконец, в 2 часа ночи обо мне вспомнили! Провели меня в кабинет, где проверили температуру и артериальное давление. Затем в другом помещении мне сделали Компьютерную Томографию и… вернули в зал ожиданий. А уже в 3 часа меня попросили на выход. Там меня ждал настоящий реанимационный минивэн. Куда меня на нём повезут я мог только гадать. А перевезли меня… в другой госпиталь-пирамиду (это такая реальная форма здания). "Вот здесь меня быстро на ноги поставят, благодаря такому архитектурному решению строителей" – подумал я, но снова не угадал. Не имеет смысла подробно пересказывать о том, что со мной делали люди в белых халатах, ибо здесь был полный повтор действий предыдущего госпиталя, с той лишь разницей, что ожидать приходилось в коридоре, где мне жестами любезно предложили посидеть на скамье со спинкой из цельного листа… нержавейки! Даже будучи тепло одетым, я присел на секунду, будто на ледяную глыбу. Понятно, что ожидать приходилось стоя, а чтобы не упасть – опираться на стену. Кроме всего, в этом госпитале, в отличие от отелей – никто не знал русского языка, в результате чего со мной общались кроме жестов, с помощью смартфонов, на которые наговаривали арабские тексты и показывали их мне после автоматического перевода…
Около пяти часов утра меня вывели за пределы госпиталя… с чёрного хода, вручили папку с пакетом бумаг на арабском и английском языках и сказали: "Goodbye!" Я говорю: а как же трансфер в обе стороны? Бесплатно! – "Вye-bye" и помахав мне руками, двое арабов вернулись на территорию госпиталя. Эх… ещё бы сказали "Баю-бай", поскольку на дворе ещё темно. А я, пребывая в том же ужасном состоянии здоровья, с трудом поплёлся к дороге, по которой придётся двигаться к своему отелю.
Кому посчастливилось хоть раз побывать в Шарм-эль-Шейхе, знают не понаслышке – что значит пешком ходить по тротуарам вдоль дорог. Каждый таксист остановится около вас, посигналит и, выглянув из окошка, спросит: такси? И если таким образом пройти с километр, то за это время вас окликнут от десяти до двадцати таксистов, ибо каждый надеется что-то заработать на вас. Это, если гулять в окрестностях города днём. В предрассветной египетской мгле меня только через минут десять заметил одинокий ранний таксист. "Такси?" Я кое-как объяснил, что у меня нет денег, но они есть в отеле. К счастью таксист меня понял, а главное поверил мне. Через полчаса я уже рассчитался с ним на территории отеля и без задних ног откинулся на кровать в своём номере. Аня поинтересовалась моим здоровьем, коего у меня осталось, как кот наплакал.
Перед самым завтраком в наш номер пришли представители администрации и попросили документы, полученные мною в госпитале. Через пару минут я услышал приговор: так как из документов следует, что у меня подозрение на Ковид-19, то я должен собрать личные вещи и перебраться в отдельный номер в другом корпусе на изоляцию на 14 дней. И это при том, что путёвка у меня только на 7 дней!
После того как я обосновался в точно таком же, но другом номере, состояние моё ещё больше ухудшилось. Я практически слёг. Меня покинули и силы и аппетит, да и вообще – желание что-либо кушать. Всё, на что я теперь был способен, это – лежать и время от времени делать несколько глотков воды. А постоянный кашель довёл меня до такого состояния, что мне уже и жить не хотелось. А вот в планах администрации проглядывалась необходимость не дать мне умереть… от голода. Согласно этому плану мне на завтрак, обед и ужин приносили картонную коробку. В каждой из них лежали шесть больших лотков затянутых прозрачной пищевой плёнкой, благодаря чему я мог посмотреть – чем же меня угощают. В общем, чего там только не было! Одним словом – Изобилие! Причём такое, что одной коробки хватило бы на 3 - 4 здоровенных мужика. Забегая наперёд, хочу сказать, что такое обеспечение продолжалось три последующие дня подряд. А я все запечатанные лотки выносил из номера и аккуратно укладывал в мусорный контейнер. Говорить, чтобы мне всё это не носили, было бесполезно – меня никто не понимал. Единственное чего мне периодически хотелось, это горячего чаю, но в каждой коробке были только деликатесы к чаю, а у меня не было ни заварки, ни сахара, ни кипятка. Только благодаря Ане, мне удалось убедить администрацию приносить мне кроме прочей еды – апельсины и мандарины, и то, я их получал только в конце следующего дня и в остальны дни. Вот это и была моя еда на весь период изоляции – 2, максимум 3 цитруса в день.
Ну вот… в принципе я вкратце и описал – как я стал пенсионером. Больше слов пошло на предысторию. Зато мне, день моего юбилея запомнится на всю жизнь. В заключение этой истории остаётся добавить, что меня для полного счастья в ночь с 13 на 14 марта искусали местные комарики, хоть более мелкие чем наши, но более злобные. А что касается моей болезни, турагент Юля добилась, чтобы ко мне пришёл доктор и взял пробу на Полимеразную Цепную Реакцию (ПЦР). Это произошло 16 марта. Через сутки результат анализа показал, что наличие в моём организме коронавируса не подтвердилось. Меня выпустили из-под стражи, и я вернулся в номер, в котором поселился изначально. Анна, оставаясь здоровой, конечно встретила меня без объятий, но благодарность я ей объявил самыми лучшими словами. Дело в том, что только благодаря ей, я почувствовал себя более-менее нормально. Она, общаясь с моей женой и с турагентом, покупала в аптеке рекомендованные препараты и, кроме того, всё для чая, взятое в ресторане передавала мне через охранника. А перед тем она добилась, чтобы мне на третий день принесли электрочайник…
Вот таким образом наш "отдых" и подошёл к концу. На следующий день мы благополучно улетели в Киев.
ЭПИЛОГ
…Представляю – как я заинтриговал читателя! Не сомневаюсь, каждый человек с нетерпением ждал того момента, когда я стану миллионером, а главное – как? А тут в начале описываются времена, когда я был пионером… и вот в Итоге я становлюсь всего лишь пенсионером! Ну и наверно все подумали: видимо в названии произведения – опечатка! А я вот хочу спросить у читателя: а почему невозможна ассоциация понятий – пенсионер и миллионер? Доработал человек добросовестно до пенсии и стал миллионером! Вот это и был бы заслуженный отдых! А работает пусть – молодёжь. Но какую мы имеем реальность? Доработал человек до шестидесяти и имеет букет болезней и денежное довольствие ниже прожиточного минимума, а хочешь пожить ещё немного? – продолжай работать!
...Вот и я туда же. Хоть статус пенсионера уже получил, но работать продолжу обязательно. Даже не смотря на то, что я всё же стал миллионером!
За месяц до дня рождения я обратился в пенсионный фонд для оформления пенсии. А там, естественно среди прочей информации о человеке, собирают отовсюду все сведения о его заработной плате. Так вот, я узнал что я за свой трудовой стаж заработал сумму превышающую 982 тысячи гривен! А вот на данный момент после получения очередной зарплаты и отпускных, я не сомневаюсь, что мой доход превысил один миллион. Таким образом, вот вам и ответ на вопрос: как я стал миллионером? А выше описано, как меня жизнь наказала за это. Выходит – неправильно я жил… нельзя было тратить заработанные деньги на развлечения! Только на пищу, одежду и крышу над головой. Остальные доходы – на депозит. Тогда бы я, став пенсионером, обладал миллионом реально и мог бы его тратить на поездки за границу и прочие удовольствия.
Вот оно как получается… прямо-таки хоть начинай жизнь заново. А прожив 60 лет более правильно, нужно написать рассказ с названием – "Как я стал пенсионером"…
31.03.2021
23:45
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909706
дата надходження 01.04.2021
дата закладки 01.04.2021
Самотня берізка в зимовому сквері,
Вона спочиває, поринула в сон...
Лишивши відчинені трішечки двері,
Щоб чути мелодію вітру шансон.
Співзвучні акорди, десь пісня лунає
Про літо і квіти, погожії дні.
Гілля легенько синичку гойдає,
Мелодія вітру вчувається в сні :
... Колоситься жито, сонце сміється,
Ромашки і маки яскраво цвітуть.
Пташине серденько так трепетно б'ється,
Тепло і любо, не го'лодно тут.
Взимку маленька синичка бідує,
Голод і холод - нестерпні і злі.
Весну дожидає, страждає, сумує...
Вижити треба пташині малій.
Вітер велично шансон виграває,
Берізка мугиче мелодію в сні.
Лети, лети, пташко, журба хай минає,
Перезимувала... Порадій весні !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906284
дата надходження 27.02.2021
дата закладки 27.02.2021
Сховалось сонце за туманні сині,
Бурхливі хвилі, втомлені, лягли.
І зазирнуло небо у глибини
Морської загадкової імли.
Романтик-місяць шхуні гладить спину,
Сріблить коштовним щогли та корму.
Здається, в неї – крила лебедині,
Які тріпочуть пристрасно йому.
Так часто море й небо у двобої,
Штормить простори їх душевний стан.
Навколо небо, що злилось з водою,
Посеред бурі – звичний капітан.
Той спокій руху, впевненість штурвалу,
Під грім та спалах, шмаття сірих хмар.
До неба пінні гребені злітали –
Помилуй! – Та мовчав небесний цар!
Тримався мужній та стійкий вітрильник –
І стихли хвилі… штиль… морський пейзаж.
В сміливці кожнім – море всереди́ні.
Скорив стихію вправний екіпаж.
Їх сила волі, злагода в команді
Потрібна, коли все – живий фонтан.
Життя рятує всім суворий, владний,
Та перш за все – безстрашний капітан.
Рожеве небо крізь туманні сині
Лебідці проторує довгий шлях.
І б'ється море в хлопців всереди́ні,
У кожного із них – навік в очах…
(Український художник Артерчук Віктор «Блакитна мрія»)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905635
дата надходження 21.02.2021
дата закладки 21.02.2021
Зимовий день… В світлому залі ресторана, то стихав галас, то раптово гучнішим виринав. Під стелею крутилась дзеркальна диско - куля, виблискувала, переливалася магічним світлом. Велика зала поринула в веселкових кольорах, то раптово, немов потрапляла під дощові краплини золота й срібла. Інколи - на якусь мить, присутнім засліплювала очі. Місцева молодь, любить погуляти, завжди в піднесеному настрої, усміхнені, веселі. Офіціантки в основному із України. Молоді привітні, уважні жінки, в однаковій формі одягу, з скромними зачісками,на обличчі усмішки. Обслуговування клієнтів завжди на вищому рівні. Дружня команда, один одного підтримують, а якщо й треба виручають.
За барною стійкою, стрункий, молодий чорнявий чоловік – Вадим, готував коктейлі. Інколи, від блиску кулі, морщився, примружував очі, але за мить усміхався до присутніх. Зі сторони й не подумаєш, що в нього є якісь проблеми, що тривожать душу. Насправді ж, настрій такий же, як і погода за вікном. Завивав вітер, приносив пасма снігу на скло великих вікон, по яких мерехтіли розвішані різнокольорові гірлянди. Від думки про Маргариту, стискалося в грудях, як вона там? Десь через місяць має сина народити. Вкотре погляд до зали, на столах в вазах червоні троянди, на якийсь час відволікали від тривоги, втішали душу. Йому здавалося, що Маргарита десь тут, поряд, адже вона в цьому ресторані працювала дизайнером. Вона обожнює червоні троянди. Тому кожного ранку приносила великий букет, у вази квіти розставляла, прикрашала, освіжила залу, придавала чарівності та комфортності. Господар ресторана був задоволений дизайном. В основному тут тусувалася молодь, а червоні троянди - символ кохання і пристрасті. Магія квітів викликає тільки позитивні емоції.
Вадим і Маргарита – познайомилися, коли навчалися у Львівській національній академії мистецтв на факультеті «Дизайн середовища». Але з такою професією важко знайти роботу в Україні, тому й вирішили працювати за кордоном. Зупинилися в Польщі, хоч і винаймали квартиру й нелегко на роботі, бо було й по вісімнадцять годин працювали, але воно того варте. Вони одружені вже три роки і майже весь час були поряд. Від батьків допомоги не мали, а жити разом з ними в однокімнатній квартирі, чи в невеликому будинку на околиці міста, не надихало для сімейного життя. Бажання жити окремо, мати свій улюблений куточок, придавало сили й віру, що їм вдасться це зробити.
На жаль пандемія порушила плани, навесні карантин на ковід- 19, вибив їз колії. Повернулися додому, але це не втішало, гроші попливли не за призначенням. Чекали нагоди знову повернутися на роботу. Але після карантину він мав їхати один. Адже вже чекали на дитя. За тиждень до від`їзду, все ж обоє здали тест на коронавірус. Він поїхав сам, хоча тест не показав вірусу, але за дружину турбувався, ходе в лікарню, хоча б не хворіла. В другій половині вагітності в основному жінки мають кращий апетит і дитя набирає вагу й самі повніють. А вона ж дитя носила, немов приклавши кульку до себе, худенька, як берізка. Інколи він так і називав її, коли вона журилася, що схудла. Підбадьорював, що народить гарненького карапузика, а вагу набере й згодом. На столі у вазі завжди стояли червоні троянди, як і колись, він не переставав їх дарувати. А вечорами в теплих обіймах втішав, як маленьку дитину, розповідав смішні історії.
В ресторані звучала тиха, спокійна мелодія. Вадиму навіяла спогади про кохану. Він витирав келихи, час від часу відволікався до клієнтів, але перед очима бачив її. Під зоряним небом в шифоновому, святковому платті, в якому вона була після закінчення навчання. Зелені очі з блиском оксамиту, в яких готовий був втопитись. І на обличчі чарівну усмішку й привабливі уста, кольору стиглої вишні. Від поцілунків обоє п`яніли, тішились, що залишилися сам на сам. А ті червоні троянди, що він того вечора їй подарував, нектаром збуджували обох. Пора весняна, квіти, які обожнювала, спонукали на гарячі почуття.
Минуло кілька днів… Уранці Вадиму зателефонувала мама, повідомила, що Маргариту забрала швидка допомога. Розхвилювався, адже за підрахунками, народжувати зарано. Та по телефону довго не будеш говорити, що і як…. Вирішив - треба поговорити з господарем ресторана та їхати додому. Але буквально через годину передзвонила Маргарита, запевнила,що нічого страшного не сталося, побуде під наглядом лікарів, швидше за все підхопила звичайний грип.
Три дні в напруженні, хоч і коротке спілкування з коханою та вона змогла його заспокоїти. І він домовився з господарем, що додому поїде через два тижні.
Минуло десять днів… Ранок видався сніжним, холодним. Мороз градусів десять, під ногами скрипів сніг. Зірвався вітер, здіймався мілкий сніг, бив у обличчя, все тіло проймав холодом. Вадим поспішав в ресторан. Напівдорозі, його зупинив дзвінок від тещі. Плакала, просила, щоб терміново приїхав. Хоча Рита й просила її, щоб не дзвонила йому, але теща наполягла на приїзді. В цей день йому довелося відпрацювати.
На ранок, зібравши потрібні папери, він поспішав додому. На потяг квитків не було, вирішив їхати автобусом. Та з квитками на автобус теж проблема, мав виїхати тільки на наступний день. І то треба їхати з пересадкою, на прямі сполучення квитків не було. Адже добиратися майже через всю Польщу, треба немало часу. Дзвонив додому, але йшов збій зв*язку. Дружині послав СМС, що виїхав, але їде з пересадкою. На жаль відповіді не отримав. Смута, відчай, паніка охопили його.
Змарнілий, пригнічений, схиливши голову сидів в автобусі. Він майже не чув голосів, в голові гуділо, не звертав уваги на оточуючих. Весь час позирав на телефон, можливо хоч Маргарита щось напише, чи перезвонить.
За вікном - погода зовсім зіпсувалася, завивав вітер, сипав густий сніг. Підкрадались неприємні думки, на душі гірко, безпорадність ятрила серце. По дорогах затори, транспорт ледь передвигався.
Вже вечоріло… він пересів у автобус прямого сполучення. Для коханої, в руках тримав п`ять червоних троянд, їх кількість означала побажання удачі, благополуччя і щастя. І дивлячись на них, відхиляв усі сумління, навіщо хвилюватись, тож вона під наглядом лікарів, все має бути добре.
Автобус вирушив до кордону з Україною. За кілька хвилин, від батька отримав СМС - » Ти де синку? Коли будеш?». Ну от, хоч якась звістка й то добре. Відразу набрав його номер, але телефон був в зоні недосяжності. Йому послав СМС, передбачав на ранок бути вдома. Думки снувались павутинно - хоч СМС і то добре, мабуть таки зв`язок поганий, що не дзвонять. Поклав квіти на багажну полицю і зручно всівшись, провалився в сон.
Але проспав недовго, гучні розмови розбудили його. Їхати до кордону залишалося кілометра три, не більше.
Але попереду, один за одним, щільно стояв транспорт. Водій попередив, що снігоприбиральні машини розчищають трасу, автомобілі, автобуси погрузли в снігу.
Надворі ніч…. сніг не вщухав. Автобус немов черепаха наближався до кордону. Погода нічого доброго не віщала. Вадим навіть не хотів уявити, якщо і надалі такою буде траса, то коли ж він добереться додому?
Кажуть одна біда не ходить, двигун автобуса почав гарчати. Добре, що два водії, кажуть одна голова добре, а дві краще. Хоч і витратили близько години часу на усунення пошкодження, але пасажири все ж були задоволені, що знову безпечно вирушили в дорогу.
Світало … На кордоні простояли чотири години. Пасажири виснажені поїздкою, вже майже не спілкувалися. Більшість намагалася вгамувати своє незадоволення уві сні, або просто закривши очі.
Вадим позирав у вікно… Полегшено перевів подих, сніг втратив свою силу, як пух, пролітали поодинокі сніжинки. Зазирнувши на мобілку, намагався додзвонитися до Рити, але телефон був недосяжний. Чи там світла немає, чи що? Може мобілка розрядилась? Але почувши гудки, що вже йшли до батькового телефона, заспокоївся. Він не встиг й слова сказати, як батько закричав,
- Ну нарешті, а я вже не знаю, що й думати, на кордоні застряг, чи що? Чи так завіяло, як і в нас?
- Так тату, привіт!Скрізь навіяло й по трасі бачу, ще не скрізь розчищена дорога, тож не знаю коли доберуся»
В телефоні зарипіло, зв`язок перервався. Ну, це ж треба! Від злоби стискав кулаки, адже не встиг запитати про дружину.
Раптово, автобус зупинив даішник, попередив водія, щоб з пів години не їхав, грейдер розчищає дорогу.
- Оце так поїздка,- шепотіли пасажири,- Ну й повезло нам.
В салоні автобуса запахло апельсина. Думки роїлись, як оси- ну це ж треба, як комусь їдло лізе в рота? Чи це так нерви собі заспокоюють? Тут ні їсти, ні пити немає бажання.
Втішали троянди, що лежали на полиці. Як добре, що додумався в поліетиленовий пакет покласти вологий папір. Риточко, кохана моя, може не зів`януть, поки я доїду до тебе. Зіронько моя ясна, я так шкодую, що поїхав один. Якби ти була поруч, то б все було інакше. Здається й ми ж хотіли, щоб було краще. Але ж нині, тобі дуже потрібна моя підтримка. Якби ти знала, як болить душа. Я хоча б на мить став птахом, то вже б давно був біля тебе, моя ясноока берізко.
Думки злегка зняли напругу, відчай. Він тупо зирив у вікно. Світліло небо, навіть деінде виднілись маленькі шматки блакиті. Світлий промінь надії проник до душі, здавалося небо віщувало щось добре. І так поступово, ближче до полудня, в небі розступились сірі хмари й нарешті виринуло яскраве сонце. Довкола все, іскрилось, сріблиться й раз-по-раз миттєві золотисті іскринки засліплювали очі.
Попереду автобуса, вже майже не було автомобілів. Погода дала водіям зелене світло. Автобус мчав на дозволеній швидкості, за вікном, по обіч дороги, в снігових заметах, траплялися вантажівки – фури.
Вадим додзвонився до батька, перше, що запитав, то це -де зараз знаходиться його дружина? Батько заспокоїв, щоб не хвилювався, сказав, що вона в лікарні. В якій лікарні не сказав, попередив, що його зустріне на автовокзалі. Що за секрети? Можливо народила? Та, якби так, то б вже вітали. Але ж мовчать!
Він вкотре набирав телефон тещі, дружини, мами, але вони були в зоні недосяжності. Міркував- чи через погоду зв`язку немає? Де подіти, як заспокоїти муки свого сумління, як вгамувати нестерпне хвилювання?
Автобус під`їжджав до міста. Всі заметушилися, готувалися до виходу. Вадим знервовано здійнявся з місця… щосили стиснув два кулаки й тихо про себе,
-Це на удачу! Дай,Боже, щоб було все добре.
З полиці зняв букет троянд і вже за мить навіть усміхнувся. На душі потепліло, адже це для коханої.
За кілька хвилин, біля таксі помітив батька, за мить обійняв його,
- Привіт тату? Що з Ритою, з дитиною? До неї не можу додзвонитися.
- Привіт, сину. Все гаразд, в мене її телефон, впустила на підлогу, перестав працювати. Оце тільки з ремонту забрав. Досить розмов, таксі лічить гроші, поїхали.
Батько всівся біля водія. Вадим, обережно тримаючи квіти, присів на заднє сидіння. Наче вдихнув ковток свіжого повітря, коли батько сказав, що все гаразд. Це ж треба, впустила телефон! Чому на якийсь час ніхто свій не дав? Адже я так хвилювався.
Батько не став синові ятрити душу, щоб охопив його страх, коротко не скажеш, як все пережили. А довго, навіщо передавати ті хвилювання, які їм прийшлося пережити за три тижні. Адже три тижні назад, Маргарита захворіла на ковід - 19. Від нього всі і все тримали в таємниці. Дякувати Богу, це було в більш - менш легкій формі. Тому вона й попросила всіх, щоб мовчали. Але ж в такому стані, що без допомоги лікарів не обійтися. Добре, що знаходилася в окремій палаті. що не дійшло до зараження легенів, але інколи було дуже важко дихати, підключали кисень.
Батько озирався назад - до сина, полегшего переводив подихи. Добре, що приїхав, саме вчасно, сьогодні Риту мають виписати з лікарні, вдома буде не сама, тож на душі спокійніше.
Біля лікарні на них чекала теща й батьки Маргарити.
Він привітався, відразу запитав,
-То в якому відділенні вона?
- Ну, от і добре! - вперед вийшла теща,- Вже Риту виписали, одягається… Зараз вийде.
- А я вже думав, що народила.
- Та ні! Пологове відділення в іншій будівлі.
До них під`їхав Бус, за кермом сидів дядько Олександр, сусід Маргарити,
-Ну, що там? Де Рита… я готовий везти, тільки скажіть куди….
Через хвилин двадцять Маргарита виходила з будівлі, позаду неї медсестра несла пакет з речами. Побачивши Вадима здивувалася,
-О! Ти приїхав?!
Він кинувся їй назустріч,
- Риточко, берізко моя!- Ніжно обійняв, поцілував у щоку.
- Ой, це ж тобі кохана!Такі, як ти любиш, - вручив квіти.
Ніжна усмішка, сонячний блиск в очах, відчуття радості й щастя переповнили її душу. Гучно забилося серце. Вона обійняла червоні троянди, від задоволення закрила очі. Але за мить, як в сполоханої пташки, по всіх забігали очі. Скривилася й ледь присіла, розгублено до нього,
- Ой, напевно я буду народжувати.
Від такої несподіванки, батьки запанікували, загомоніли.
Вадим не слухав їх, холодний піт покрив чоло, зблід,
-Як, прямо зараз?
- Так! Здається так,- ледь стримуючи біль видавила з себе.
Він ніс її до пологового відділення. А вона, щоб вгамувати біль, притискала до себе червоні троянди. Позаду догнав батько,
- Рито, доню візьми ж телефон.
Минув тиждень… Біля пологового будинку на Маргариту чекала вся родина. Вадим тримав два букети червоних троянд. Один - віддав медсестрі, яка вручила йому сина. А інший букет, з солодким поцілунком, з словами подяки, подарував дружині. Вона з відчуттям задоволення, радості, з сяючими очима прийняла червоні троянди. Усмішка щастя розіллялася по обличчю,
- Дякую, коханий… Троянди – це ж мої улюблені квіти....
14.02.2021р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904876
дата надходження 15.02.2021
дата закладки 17.02.2021
Имеешь право. Можешь не хотеть,
Если устал ты и порядком выжат.
И в голове с утра: "Сегодня б выжить...".
Ты крылья сбрось! - В таких не полететь.
Свою погоню вечную оставь,
Возобновишь её в другое время...
Ты на себя взвалил большое бремя.
Смотри, оно на шее, как удав!
Ведь что ни день, то срочные дела.
И столько надо, и всего бы сразу!
Проблем черёд, как вечная проказа...
И ждёт работа, сердцу не мила...
Быстрей-быстрей, чтоб всё успеть кругом!..
Дела важны, но ты, увы, не вечен...
И если жизнь - сплошное "утро-вечер",
Притормози, ведь пропасть за углом.
Всему, что несущественно - отбой!
И, хоть не убран дом, пускай пылится!
Успеть важнее жизнью насладиться,
Так коротка она у нас с тобой...
Танцуй, включи на всю и пойте вволю
С вином и другом песни до зари.
А нету друга - с Богом говори!
А хочешь - медитируй в чистом поле!
Сегодня ты вне зоны, не в сети.
Закрой глаза и ни о чем не думай.
Ты - Ветер, Чайка, Звук морского шума...
Набрался сил?..
Ну а теперь - лети!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903829
дата надходження 06.02.2021
дата закладки 06.02.2021
Старик всегда любил свою старушку,
Да и понятно - в браке столько лет!
Он за её ванильные ватрушки
Готов был променять хоть целый свет!
Вставал он чем пораньше, по привычке.
Хлебнул воды, котёнку - молока.
И по хозяйству взялся, как обычно...
Чтоб бабку не будил, прикрыл щенка.
На цыпочках по образу шпиона
Тайком на тумбу клал ей сахарок.
С улыбкой называл "Моя сластёна".
Берёг её всегда, ох, как берёг!..
- Да ты лежи, ведь у тебя давленье,
А я тем часом в погреб наш пойду,
Достану земляничное варенье
Из ягод тех, что мы нашли в саду.
Ах, помнишь, лето выдалось на славу?!
Крыжовника собрал ведёрца три!
Ты мне в жару всё шарфики вязала.
А пригодились ведь, ношу, смотри!
Мороз сегодня, уж совсем не осень.
Платок тебе б пуховый поновей...
Я тапочки твои на печку бросил,
Чтобы, как встанешь, были потеплей.
Ну что ты, я цветы твои укутал.
Ещё вчера успел часам к пяти…
Я чайник ставлю, завтракать уж будем.
Минут через пятнадцать подходи…
…Висят на стенах молодые лица,
Прошли они немалый вместе путь.
Жизнь пролетела сказочной жар-птицей.
А где её искать и как вернуть?..
Но вот нежданно дети, внуки едут.
У двери встали - слёзы им не скрыть:
Старушки ведь уже как месяц нету,
А стол на кухне...на двоих накрыт...
Illustration by Liz Schultz
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901264
дата надходження 14.01.2021
дата закладки 16.01.2021
Гавань тихая.
Тільки море і я – ми удвох,
В ньому дихає вічність епох,
Гавань тихая…
Усвідомити мить цю дав Бог –
Забуваю проблеми і лихо я.
Тільки море і я – ми удвох,
Гавань тихая.
Море дихає…
Видих-вдих – повний магії й чар.
Білі хвилі… мов піною з хмар,
Море дихає…
Відчуваю я кожен удар,
Ця стихія вже стала утіхою.
Видих-вдих – повний магії й чар –
Море дихає…
… Заколихує…
Понад хвилі здіймається пар.
Місяць, ніби самотній мольфар
В гавань тихую,
Старовинний узявши ліхтар,
Світить стиха їм.
Морський бриз всім дарує нектар –
Море дихає!
(Картина Моніки Луньяк.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896327
дата надходження 27.11.2020
дата закладки 27.11.2020
[i]Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас, не нами дана…
Т.Г.Шевченко «Кавказ»[/i]
Є в кожного із нас своя земля,
Є гордість віковічна в ній і слава,
І є пророче праведне ім’я
Героя, що шанує вся держава.
росія – це не Крим і не Донбас!
В цих землях є свої боги й пророки.
Тамань, Кубань, Тавриду – сотні назв
Єднає грецька Керченська протока.
Для вас російська мова не «отстой»,
Але не чути правди в ній і суті!
росія – це Єсенін і Толстой!
А не союз, не сталін і не путін!
Чому ж шматок скалистої землі
І вітер, не приборканий у полі,
Потрібні вам? Тому, що не свої,
Тому, що «тільки сакля очі коле»?
Не накликайте на дітей біду!
Віддайте правнукам непрокляту країну!
А нам лишіть Франка й Сковороду,
Величну Лесю і невтомну Ліну!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880939
дата надходження 27.06.2020
дата закладки 13.10.2020
Пройшли дощі напередодні,
вже вечоріє на дворі...
Горять вогні на горизонті —
палають срібні кораблі...
Малює сонце контур неба,
саме пірнуло наче в рай.
Хилитися до долу треба —
орбіта оминає край.
Паде у світ останній промінь,
залишить крапельку тепла,
а від дощів зосталась повінь —
блакитна неозорість дна.
Мене як мить провалля ночі,
засяє зранку новий день....
Розплющать люди сині очі —
зійде зоря нових натхнень...
Прийдуть бажання та звитяги,
небесний птах махне крилом.
О, Боже милий, дай наснаги,
зігрій дітей своїм теплом!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887747
дата надходження 03.09.2020
дата закладки 03.09.2020
Задумуюсь, ми спішимо, куди?
Чому тягнемо вперто соломину
І погляд на одні і ті ж сліди,
Протоптані роками без зупину.
Як рОботи закладених програм:
Обід, вже вечір, сон і знову ранок.
Ми забуваємо, що лИше нам, лиш нам
Дав Бог розмалювати цей світанок.
Ми – радість і обійми теплих рук,
Веселка у барвистому просторі,
Перлини-рОси трав’янистих лук,
Любов і Усмішка у неосяжнім морі.
Ми – сонце в золотистій далині,
Що променями радо всіх голубить,
Ми - вітер у ранковій тишині,
Що ніжним поцілунком рідних будить.
Безмежжя висоти і глибини,
Зіркові ліхтарі у небокраї.
Ми – вільні птахи й простір нас манить
Та приземливши крила, не літаєм.
Лише за крок невороття й біди
Ми наче свитку вивертаєм душу…
Тоді скажіть: « Ми спішимо, куди?
Із безкінечним: хочу, треба, мушу… »
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886795
дата надходження 24.08.2020
дата закладки 26.08.2020
Ой, люцерно ти, люцерно,зовсім не поспіла,
А косить тебе вже треба – я загострю вила.
Чорні бур'яни трикляті голови здійняли,
А коса моя гостренька косить, бриє, жалить.
Приспів:
Ой, ти, Гонто, Гонто - брате, отамане грішний,
Обминає тебе спокій, бо душа невтішна.
Тріпотить твоє серденько та й за всю Вкраїну –
Ти не зрікся свого роду, в горі не покинув.
Ой, ми, браття, погуляєм степом на роздоллі
Та й покажемо безбожним – хто господар в полі!.
Гей, ви, славні козаченьки! Ходіть до криниці,
Наберіть у свої фляжки чистої водиці.
Приспів.
Степових орлів ватагу спрага не здолає.
Як там доля обернеться – хто там його знає...
Не свята це справа, браття, панів катувати,
Але що вже тут поробиш – треба міру знати.
Приспів.
p.s. 27 червня 1768-го року російський загін оточив Умань, де на той час перебували Ґонта та
Максим Залізняк. Вважаючи росіян своїми союзниками у боротьбі проти поляків, близько 900
озброєних гайдамаків разом зі своїми ватажками не чинили опору і були підступно захоплені
до полону військом генерала Кречетнікова. Повстання було жорстоко придушене. Полковник
Гур'єв наказав покарати Ґонту батогами. За кілька днів більше 840 гайдамаків разом із Ґонтою
— як піддані Речі Посполитої — були передані коронному командуванню (галицькому старості
Францішеку Ксаверію Браницькому). Їх стратили у селі Кодні поблизу Житомира та в селі
Серби (нині село Ґонтівка Чернівецького району Вінницької області).
Полонених Залізняка й Ґонту після жорстокої екзекуції (кожному дісталося по 300 ударів)
кинули до ями. Судив ватажків особливий інквізиційний трибунал у селі Серби поблизу
Могилева-Подільського, який після 10-денних знущань виніс присуд. Залізняка заслали на
довічну каторгу до рудників Нерчинська. Ґонту засудили до страти. Страта мала тривати 2
тижні: упродовж 10-ти днів кат мав кліщами здирати з нього шкіру, на 11-й — відрубати ноги,
на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце, на 14-й день — відтяти голову.
Шляхтич Дуклан-Охотський залишив свідчення про виняткову мужність ватажка повстання:
« Ґонта вийшов на страту з лицем спокійним і веселим, наче направлявся до кума на
іменини. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не
здригнулося; здер нову пасмугу шкіри, і тоді Ґонта сказав: «От, казали, що буде боляче,
насправді ні крихти не болить! »
Пам'ятник Залізняку і Ґонті.
Бачачи, що безприкладна мужність Ґонти справляє на присутніх протилежний ефект, генерал
Браницький, присланий на допомогу російським військам, наказав уже на третій день відтяти
йому голову і вирок виконувати на трупові.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866700
дата надходження 02.03.2020
дата закладки 20.08.2020
Троянди цвітуть біля хати
І лілія цвітом рясна,
Та тільки зажурена мати
Стоїть перед ними сумна.
Вона тії квіти плекає
Що б їх не згубила трава.
Милуючись то розмовляє,
То пісню сумну заспіва.
Вона поливає ті квіти,
Щоби до схочу напились.
Ті квіти для неї мов діти,
Що десь по світах розійшлись.
Сумує за ними,скучає,
Любов всю свою залюбки
Вона в свої квіти вкладає,
Немов то її діточки.
А діти приїдуть на літо
Онуків її привезуть.
А від'їзджатимуть квіти
З собою в дорогу візьмуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884817
дата надходження 03.08.2020
дата закладки 07.08.2020
Вонзились иглы безразличия,
терзает ярость - дрожью плоть.
Вот ваша слава и величие,
серебряных монеток горсть!!
Не прячьте тело в грязный саван,
не ваших рук ЕГО купель.
Что нашептал вам хитрый раввин,
во дни томящихся недель?!
Копье воткните вам же мало...
Не пожалели вы гвоздей!
Вонзили в Сердце Мира жало,
под дружный вопль:" Распни - убей!!!"
Не нам судить, пусть Бог рассудит...
Нe нам терпеть, как ОН терпел!
Ведь вы забыли, что мы люди.
что ОН возвысить нас хотел!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883815
дата надходження 24.07.2020
дата закладки 24.07.2020
́Народ многострадальный, – киевляне!
Простите, – не с трибуны на Майдане
Я обращаюсь к Вам – и стар, и мал...
Кто много бед познал, и кто не знал.
Не осуди́те, если память потревожу,
Тем, что исход событий подытожу…
Поймите меня правильно, друзья –
Уроки катастроф нам забывать нельзя.
Шёл век двадцатый, мирно жил народ,
И шестьдесят (тогда был) первый год…
Тринадцатое марта – дата роковая,
В тот день произошла трагедия большая.
Задолго до того кирпичные заводы
В огромный яр сливали все отходы.
Скопилось там отходов тех немало.
Их дамба земляная десять лет держала.
За дамбой небольшая улочка была,
Там жизнь людей размеренно текла.
Они счастливыми по-своему все были –
Они работали, учились и… любили.
Они о «светлом будущем» мечтали,
И, о последнем дне своём не знали…
А в ночь последнюю, собаки выли очень –
Предупредить людей или помочь им?
Увы, собак совсем никто не понимал…
И было утро. И на улицу шёл вал –
Холодный, грязный, вязкий – не простой,
Он был – тринадцать метров, высотой.
Он, всё безжалостно сметая на пути,
Не позволял другим кого-нибудь спасти.
И затопив всё что возможно, этот вал
На улицу другую постепенно выплывал.
И было там людей не так уж мало…
Их постепенно злая масса поглощала.
Звучал над перекрёстком плач и крик –
Был понедельник, да к тому же и час пик…
И ехали по улице трамваи и машины.
И вязли в пульпе сталь колёс и шины.
Средь них машина скорой помощи была.
Она – беременную женщину везла.
Сейчас мне очень трудно это осознать –
Той женщиной была – моя родная мать.
Мои слова – не впечатленья очевидца –
Тогда мне предстояло только появиться.
А до рожденья было несколько минут.
Не раньше ли потоки нас в объятиях сомкнут?
Отчаянно машина наша буксовала…
До смерти времени осталось очень мало!
Что нас спасло? Ведь гибли все вокруг!
Спасение пришло от очень крепких рук.
Да… рядом оказалось несколько мужчин,
А нас толкать, как будто не было причин.
Они завязли так, – что не могли уже идти,
И видимо решили хоть кого-нибудь спасти.
Вот так нас ближние от смерти оттолкнули.
И хочется надеяться – они не утонули.
Ну а другие? – больше тысячи людей…
Все жертвой пали – утопических идей.
Но почему же тогда Я остался жить?
Чтобы живым напоминанием служить?
Что ж, кое-что ещё поведать я могу.
О том, чего не пожелаешь и врагу.
Год сорок первый я напомню Вам, не зря.
Шёл двадцать девятый день сентября.
За двадцать лет до моего рожденья,
В осенний день и после воскресенья
Был понедельник. Так же, как весной…
Я чётко помню то, что было не со мной.
В тот день здесь пуля первая свистела,
И в яр упала жертва первого расстрела,
Затем десяток, сотня, и лавина уже шла.
Вниз – человеческие сыпались тела…
А палачи трудились словно черти –
Работал много дней конвейер смерти.
Враг в этом деле оказался очень рьян:
В яру погибли сотни тысяч киевлян.
А что произошло по окончании войны?
Фашизма жертвы позабыты быть должны?
Или вождям советским память изменила?
Да! – Заполнялась грязью братская могила.
А вот – убитых память, видимо жива.
Да только – кто мог слышать их слова?
Возможно – лишь земля, их понимала,
Но она тщетно к нашей памяти взывала.
И новая лавина – это была месть,
Потомкам, запятнавшим совесть, честь.
Но, как и прежде, стали жертвами не те –
Виновники всегда сидят на высоте.
А значит снова всё подвержено забвенью,
Секретности, покрыто, мрачной тенью,
Так, чтобы в будущем никто уже не знал,
Кто и зачем, лавину смерти эту, гнал.
Но время шло. Всё изменилось в этой жизни,
И хоть пророком я не стал в своей отчизне,
Скажу Вам, киевляне, всем – кто мал и стар –
Не забывайте никогда про БАБИЙ ЯР…
10.02.2008
P.S. Выставление оценки заблокировано.
Если Вы этот стих прочитали, то примите
его таким, какой он есть. Комментарии не
блокирую, но от поздравлений прошу
воздержаться. Может быть – впервые в
жизни я понял, что этот день для меня
был днём выживания, а не рождения.
Вместо этого, призываю Вас почтить
память о безвинно погибших –
минутой молчания.
Внимание! На все комментарии по этому
стиху, простите - только один ответ. См.
вначале (в самом низу)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=61464
дата надходження 03.03.2008
дата закладки 04.06.2020
Завмерла ніч і тишею бринить
Світило сонне причаїлось в хмарній пастці...
Він не забуде ту бентежну мить
Коли зустрів Її, оту, що пахне щастям...
Так тонко, ніжно, наче білий цвіт
Мов пелюстки в саду червневого жасмину
Всоталась в шкіру, в душу, в цілий світ
Запеленала щастям, мов малу дитину
Вона стелила м‘яко, ніби пух
Залюбленими, срібними словами, сміхом
В Її б долонях і вулкан потух
І вуркотів би в такт слухняно, мирно, тихо...
Він все б продав, віддав за майбуття
Удвох, за поцілунок вранішній зап‘ястя
Бо він вже знав - не шкода і життя
Коли пізнаєш Ту, що завжди пахне щастям
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793829
дата надходження 31.05.2018
дата закладки 01.04.2020
[i] Про сокровенне…[/i]
[youtube]https://youtu.be/YyS4hXDAlC8 [/youtube]
[i][b][color="#870b87"]Одне життя… Та хочеться прожити
його, неначе – сім, а не одне.
О, як тоді бажання помирити,
коли одне поперед іншим жне
не «трин-траву», а спілу всмак пшеницю,
що так щедротно стелить щастя шлях,
коли кругом – прості та милі лиця?..
Й твого кохання зіронька зійшла…
Буває, вдвох. А все життя – у роздріб…
І по́гляди – навкіс, не в паралель.
А можна ж – разом, слід-у-слід до гробу,
одне життя: ти – лада, а я – лель!
І процвітає поміж нас безлюб’я,
й не знаємо – для чого живемо…
А треба б так, як вміють це голуб’я:
лебедість на могилу кладемо…
Виною, певно, є недосконалість,
з якою ми у мирі повсякчас…
А треба б тут... нам потрудитись малість:
любов не терпить ледаря гримас!
Любити – значить повсякчас трудитись:
навчився сам – друго́му передай!
Ми на Землі для того, щоб учитись…
І щезне зло,
й розквітне справжній рай![/color][/b]
09.01.2017[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711104
дата надходження 09.01.2017
дата закладки 31.03.2020
А що душа? Душа не спить
та серце мріями плекає...
Коли відпустиш — полетить,
коли в кайдах — заридає.
А що думки? Думки — ярмо.
малюють сивину на скронях...
Посіяне в пітьмі зерно,
тримають серце у полоні.
А що душевна чистота?
Це ніжний поцілунок долі...
Коли лихих думок нема —
життям впиваєшся на волі.
А що є тіло? Тіло — смерть.
Нестерпна біль його здолає...
Не втримає навалу твердь,
коли підтримки вже немає.
А що сердечна доброта?
Це подих вічної любові!
Коли не носиш в собі зла,
коли душа співає в тобі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869340
дата надходження 25.03.2020
дата закладки 25.03.2020