Я не хочу нікого крім тебе...
Не хочу нікого...
Двох світів поєднання потреба
Ця ланка зв"язкова,
Що ти нею для мене дарунком
З"явилася ночі,
Тим вологим палким поцілунком,
Мов Демон наврочив,
Від якого у тілі вогненний
Порив двоєднання
Сил стихії злиття білотемно-
го... Зветься коханням
Володіння принадами тіла
Жіночно-п"янкого,
Що ти ним на мені "поробила"...
Крім тебе- нікого...
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117111800294
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760914
дата надходження 17.11.2017
дата закладки 22.11.2017
...И однажды зарывшись к нему под бок,
Ощутить вдруг насколько же он далек -
Оболочка, в которой пустошь...
Что целуешь его в горделивый лоб,
Шепчешь в ухо, как в трубку, ему "алло",
А в ответ лишь помехи хрустом...
Что прошло много тысяч бесцветных лет
С той поры, когда лился в окошко свет,
И стоял херувим на страже.
Обвалились лепнина и парапет,
Превратился давно херувим в скелет
И покрылся белесой сажей...
Что за длинных-предлинных пятнадцать зим
Все завяло, все стало таким сухим,
Как пустырь к середине лета...
Что листы прилепляешь к календарю,
Прожигая подушку своим "люблю"
И не знаешь, зачем все это...
Сколько я пролежала вдвоем одна?..
Тяжелеет, как облако, тишина...
И твердеет под сводом склепа...
Что менять?
Что, скажи мне, в себе менять?
Если нет уже больше в тебе огня!
Только пепел...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760329
дата надходження 14.11.2017
дата закладки 14.11.2017
Останнє губить сонечко тепло
У лісовому плетиві ожини,
Із ним й кохання наше відбуло
Та яблуком скотилося в корзину,
Як сувенір на пам'ять. о, Адам!
З коктейлем пряно-вигірклої муки,
Що болю ста життям моїм завдав
Й від безнадії опустились руки
Твоєї Єви, що іще живе,
Шукаючи знайомі в тиші звуки,
Вертається, щоб звабити тебе,
В своїм раю вже яблуком розлуки.
Й затримавшись на мить, - навік піти
В холодну осінь зморено зітхнувши,
Бо нам потрібні ро́ки, - щоб звести
Й секунди, щоб усе оце розрушить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749652
дата надходження 07.09.2017
дата закладки 26.09.2017
Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.
У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?
З часів Вавілона і Фів
Здається кохання в архів,
Коли воно перегора...
Кохання- це грати? Чи- гра?
...бо десь, у заплідненій ночі
Від думки тієї, що станеш моя,
Лиш руку в ніч простягни,
Зі мною кохатися хочеш...
І грати... Програй у уяві як яв
Зустрічі сон чарівний!..
-Грайливий метелик нічний,
На позов лети вогняний!
Я свічку тобі запалю.
Незгасну. Я грати люблю.
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092100982
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751600
дата надходження 21.09.2017
дата закладки 22.09.2017
Ця ніч – упо́вні. Свіжоп'яна кров
по краплі крапля зблискує калинно...
Невинна душе, тішся, мов дитина,
допоки дух твій смерч не поборов.
Ще на твої розкрилені орбіти
не вибрехав з яруги чорний лис,
і ще в нетлінній зелені праліс
манить тебе ридати і радіти.
Тож відболій своє і відспівай!..
Чолом тобі, промінносте стозвука –
шалена втіхо і прелюта муко –
воздай уповні, в повені воздай!
Допоки янгол в тебе на плечах,
і зорі з неба падають в прелюди,
і ти вбираєш кисню повні груди,
і величаєш Бога при свічах.
Допоки світло з тебе дзвоном б'є
і зріє Слово соком від наливу –
рятуй мене, найвища мить пориву –
бо вже ось темінь щупальці снує...
Осанна ночі! Я не п'яна, ні...
Ще краплю вточать – й буде по мені.
Уповні – келих. В тім моя провина –
не випита ще добра половина.
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733508
дата надходження 15.05.2017
дата закладки 15.05.2017
Ще кілька слів про Час, що час у чарах гусне -
шумує, як вино, струмує, як вода...
Ще кілька слів про нас, коли нутро розпусне
черницями чекань свій брід перебріда...
Чекай, чи не чекай - все вишумить, запевне,
забродить, заятрить на шрамах давніх ран.
Загуслий біль терпкий до тебе вкотре верне
і в глупу північ сов, і в паморозню рань...
Цей окрик самовбивць, що житіє шаліє,
нестерпно коні мчать, нахрапом несучи...
Чи верхи, а чи ниць, допоки ціль змаліє
над урвищем бажань, над згарищем свічі.
Мовчи. Не дослухайсь, чи сновигають кроки
півп'яні від прозрінь, півдикі, півбліді...
Прости і не клени, що надто світ широкий
за мурами дзвіниць - у вільній, у ході.
Ужаль мене, стожаль, прощай, моя любове,
пекельна всебідо, стожильно навісній:
ні слів, ні нарікань, хай навіть смужка крові
поволі витіка у римі голосній.
Ні поголос ридань, ні безголоса пуща
безмежних всепрощень, загублених між губ -
нам нас не поверне, хай навіть чорна гуща
нам вижлуктає Час у пащах душегуб.
Ми самовигнанці, ми спалені до краю -
бездомні між своїх, оглухлі і сліпі...
Ми ніби посланці обкраденого раю -
за спопелілих нас подякуєм собі!
У сумерках блукань, без тями, без вагання,
ще теплиться в очах, жаріє щось немов:
при тьмяних, при свічах - то тінь бреде остання
з невірою в одчай... і вірою в Л ю б о в!
[i]Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731058
дата надходження 29.04.2017
дата закладки 09.05.2017
...знаєш, десь у Раю
Розквітають сади яблуневі,
Що спокусу дають
ГріхопАду Адаму і Єві...
...я тебе пізнаЮ
Мов плоди, що зростають на гіллі...
...чуєш- нерви здають,
Наче струни вібрують у тілі-
Переміна часів,
Не найкращі часи для кохання.
Я тобі- Гречкосій...
Може перший... Можливо- останній...
Мов богині Землі
Ти подоба... Ти Макош і Мати...
Переломлений хліб...
І майбутнього сім"я сприймати
Це одвіку- віків
Доля жінки, солодко- зваблива-
Чарівний перелив
Дарування дитячого дива-
Не інакша ніяк
У часи буревійно-вітрОві.
...бо у яблука смак
був солоним... Із присмаком крові.
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122801325
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709021
дата надходження 28.12.2016
дата закладки 08.05.2017
Аллея в никуда, ты – мой тупик,
Вечерний всплеск ажурно-алых листьев,
Печальный друг неугомонных мыслей,
Мой сокровенный, мой двойник.
Не потому ль в признаньях смысла нет,
И бестолково слово, неуместно.
Возможно, музыка забытого оркестра
В прощальном вальсе снимет этот бред.
Прозрачность неба в омуте души, -
Каприз осенний, противостоянье.
Вдруг прикоснувшись к обреченной тайне,
Ты уходить аллеей не спеши.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726533
дата надходження 31.03.2017
дата закладки 31.03.2017
О, маленькі жінки!
Моє серце стрілою пробите!
Ці принади крихкі
Ваших тіл- як же вас не любити?
Ах, тендітність свята
В ореолі розкаяних грішниць...
І приречений стан
На хресті розіп"ятої... Вічність
Вам дарує небес
Всю прихильність... І я подарую
Вам навічно себе...
-Підійди, я тебе розцілую
У вологі вуста,
Диво дивне, величне в малому...
...Подих- ТАК! ...Шепіт- ТАК!
...Я в тобі, мов у всесвіті всьому...
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117033100491
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726507
дата надходження 31.03.2017
дата закладки 31.03.2017
Сезам, зачинись!
...кам"яні двері зачиняються і морок печери охоплює шукача скарбів...
Господи, ну як важко боротись з ранковим недосипом, особливо коли ти півночі читав...
Ці східні сюжети ще й досі у напівсонній голові, і голова у вагоні метро сама собою хилиться на плече у той час, як тіло затиснуте між інших тіл у людській тисняві ранкового "піку"...
Голова хилиться на плече... Дотик... Голова торкнулася голови...
Погляд!.. Твій спантеличений, трохи здивований, трохи вибачливий дівочий погляд...
Які очі... Який жертовний погляд... Де?.. Де я тебе бачив, цей неповторний погляд східних очей?..
Десь... у минулому... в одному з прожитих життів...
Вагон хитається і наші тіла мимоволі торкаються одне одного, крізь легкий літній одяг дотик пружних дівочих грудей відчувається гостро-оголено... Ця ранкова чуттєвість, залишена у ліжку сама на себе через потребу їхати по справах...
По справах... Які ж у нас з тобою були справи, чарівна незнайомко, в тому нашому, давно прожитому минулому житті?
Де ми зустрілись?
"Двері зачиняються... Наступна..."
Так. Наступна!!!
Я саме обирав собі наложницю на невільницькому ринку сходу...
Ти була наступною, бо перша мені не сподобалась. А ти...
Знову хитнуло вагон, я мимоволі торкнувся тебе рукою... Ти не відсахнулась...
Чому? Бо ти невільниця. Тебе покарають за непокору. І я зараз, заплативши за огляд, маю повне право торкати тебе... І ще... Ще... Цей твій погляд- ах ніяк не погляд остраху... В ньому прохання, погодження і все зростаюча зацікавленість...
Я не спішу... Бо нікуди спішити...
"Станція..." Ой як ще не моя... Час у мене є... Людей у вагоні меншає, проте ми не віддаляємось одне від одного...
Літо... У легкому відкритому взутті ми майже босі... Вагон тремтить (чи це ти тремтиш?) і наші ноги мимоволі раз по разу торкаються...
Що ж я ТАМ робив з тобою ще? Власне, все, що дозволив продавець... Ти була дорогою дівчиною... Незаймані дорогі... Їх дозволяють оглядати обережно... І я відчував... Як я тебе відчував!..
Відчував взаємний потяг твого тіла, здригання, бажання належати саме мені. Бо я таки гарний. Краще бути проданою гарному чоловіку... Це зрозуміло... Та було щось іще...
Це був акт таїнства. Таїнства взаємної згоди... Бо коли я розплатився і ми йшли чужим східним містом до готелю, у якому я мешкав, я відчував легкі пожаття покірної руки, за яку я тебе тримав... І ми обоє були щасливі... Я- гарним придбанням... А ти? Теж гарним придбанням... За яке не платила, але яке поза сумніву отримала... Чемна, вихована невільниця сходу...
"Станція..." Мене шарпнуло... Замріявся, дивись... Моя станція... Господи, у які часи ми живемо!.. Як щастя, бува, непомічене, стрімко пролітає обіч нас... І ми його не встигаємо ні вловити, ні впізнати, ні насолодитись ним...
Я стрімко прямую до виходу. Остання мара напівсну вилітає з голови геть. Справи, справи!.. Тепер я весь у справах...
Обертаюсь... Я не міг не обернутись...
Останній погляд... Які очі... І я читаю в них- як ти хочеш, щоб я... Купив тебе... І забрав із собою. Забрав геть із цього безглуздого життя з його обтяжливою свободою, просмерділими повітря самобіглими екіпажами, фастфудівськи-бридкою їжею, безглуздо-однорідною працею... Забрав у той наш минулий дивовижний східний світ казки, насолоди, кохання... Бо це дівоче щастя- НАЛЕЖАТИ...
Та я не можу. Бо- НЕ МАЮ ЧАСУ. Тобто наш час вже вийшов... ТОДІ...
"Двері зачиняються..." Самобіглий килим несе мене кудись угору, геть з печери Алладіна... Геть від полишеного найдивовижнішого зі скарбів...
...я спиною відчуваю той твій останній погляд, у якому благання- куди ж ти, хлопче?
Купи мене!..
23.03.2017
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032300984
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725067
дата надходження 23.03.2017
дата закладки 23.03.2017
***
Чорну зграю гілля, не весняного й не зимового,
Під вікном заповзято куйовдять зайшлі вітри,
Полютневого міста вдихаєш з кватирки вологу,
Мружить око ліхтар… у жовтому лімбі, старий.
Скільки ночі, не знаєш спросоння, лишилось до ранку,
Копирсаєшся в снах , бо ж із ними завше на «ти»,
Шарпнеш зашморг і рвучко затулиш кратчасту фіранку,
І вкладаєшся знов рахувати собі: раз, два, три…
Дощ клює підвіконня, вколисує: спатоньки, спати,
Гріє ясік* щоку, - та мариться тепле плече,
Лише подих між вами… Ти часом умієш літати
В сутінкових прозріннях і трійливих хащах ночей.
* маленька подушечка
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725048
дата надходження 22.03.2017
дата закладки 23.03.2017
Баллада о любви
Неба серый тоннель
Божьей карой разверзнут во мгле...
.........................................
Не споет менестрель
Песнь Любви о Священной земле,
Чей несчастный удел-
В безвременьи века коротать.
Где талант не у дел,
А народу- скорбеть и роптать.
Ах, оставьте. Каков
Управитель- таков и народ.
Это мир дураков-
Хлеба... Зрелищ... Наполненный рот...
Кухня... Церковь... Постель
С накопленьем измен... Се ля ви...
Лучше спой, менестрель,
Песню Песен о Вечной Любви!
...........................................
Королева и трон-
Как изящны по форме рога...
У Эвиты Перрон-
Словно самый покорный слуга.
В одиночество впасть-
Смерть сурово сжимает лассо.
Нет Эвиты, и власть
Истекает водою в песок...
У дворца Мальмезон
Замедляется времени ход.
Страстный Наполеон
Жозефине в объятья падет.
Запылает Москва-
Нрав Империи жЕсток и крут.
Жозефина мертва,
И Еленою остров зовут...
Ах, Елена... Забыл-
Это имя реально... Она
Для Булгакова- быль...
Как реальны любви имена...
Это словно в раю-
Мир любви вдохновенье несет.
Гвиневеру свою
Прославляет в боях Ланселот...
.........................................
Ну а Мы, как же Мы
Из слияния эро-стихий,
Из разорванной тьмы
Извлекаем с тобою стихи?
Небо падает в ночь,
Где Эрато нам стелит постель.
Ты мне можешь помочь
Наносить на рисунок пастель,
Словно сладкую боль
В недрах тела собой изловив...
Мы напишем с тобой
Повесть светлую нашей любви...
Мы с тобою взойдем
Как на трон, на Голгофу. Взойдем.
Мы отстроим наш дом,
Так построенный плохо. Наш дом.
...........................................
А страна... Что страна?..
Бесноватый- беснуется пусть.
Правит бал Сатана,
Этот мир изучив наизусть.
Пусть Святая метель
Заметает изгнивший фасад!..
...........................................
Песню пой, менестрель,
Наполняя любовью сердца.
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116010901548
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718143
дата надходження 14.02.2017
дата закладки 14.02.2017