Чомусь темно…. внизу, в бліндажі,
Є хто - небудь? Гей, відгукніться!
Далі видно, світліє в дірі,
Ану хлопці, гайда, просніться!
Чомусь тиша, заклало вуха?
Води краплі, відбивали звук,
Нема свІчок? Оце житуха,
Вмить відчув, сердечка гучний стук.
Сірники, знайшов у кишені,
Запалити, все ж не вдається,
Щось намацав, а думки темні,
Чому з них, ніхто не проснеться?
Горить свічка, душа ридає,
Чому тиша ? Де стукіт серця?
Як вогонь, все тіло палає,
Як лід руки, впав біля мерця.
Хто посмів, цих забрати друзів?
Всі лежали, немов обнявшись,
Смерть ходила, по всій окрузі,
Жоден з них, на жаль, не залишивсь.
Знов гримить, мутніє у очах,
Течуть сльози, мокре обличчя,
Не один, в небі кружляв птах,
В них він бачив, знайомі лиця.
10.06.2019р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839447
дата надходження 20.06.2019
дата закладки 20.06.2019
Не тобі подароване літо.
Пустоцвіт розлетівся від вітру.
Перестояний настрій ідей.
Не збагну я ніяк: де ти, де?
Не тобі подароване літо,
Бо не склалось у нас буйноквіту.
Лиш посуха дісталась душі.
Ось би зараз водиці ковші.
Не тобі подароване літо.
Не залИшилось навіть і сліду.
Чи торкнуться ще губи повік?
Я чекаю...Чуєш? Довіку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839452
дата надходження 20.06.2019
дата закладки 20.06.2019
По суті всі ми є нестримно БожеВільні,
Ми були створені такими Богом.
Свобода з волею у серці, нероздільні,
Це наш пролог, й буде епілогом...
По суті кожен з нас закоханий у небо,
Думки усі спрямовуєм туди,
Бо відчуваєм рідний дім-святе пранебо,
Той край, з якого світять нам зірки.
По суті всі ми є в душі дорослі діти,
Так відчайдушно вірим в чудеса,
Та забуваєм Богом дані заповіти-
Ми самі обираєм майбуттЯ.
По суті всі ми є свого життя творцями,
Будуєм день у день земне буття.
Для себе будем і суддЯми й палачами,
В ту мить-коли зустрінем час кінця...
Божевільний-первісно слово мало цілком нейтральне, а може навіть і позитивне значення - "людина, вільна перед Богом", "вільна людина по волі Божій" (адже в православ'ї свобода волі розглядається як один з найцінніших дарів Божих, даних людині
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834829
дата надходження 07.05.2019
дата закладки 03.06.2019
За вікном стемніло….Здалеку… край неба майже не видно.
У салоні автобуса сонне царство. Хтось спить роззявивши рота, хтось раз – по - раз клює носом донизу, ворухнеться, відкриє очі, озирнеться й знову впадає в дрімоту. Контингент пасажирів різний, майже всі, крім однієї пари літніх людей, їдуть в одиночку. Микола сидів навпроти проходу на самому останньому ряду міжміського великого автобуса. Він придивлявся , що за вікном, час від часу позирав на годинник, скоро виходити…
Коли він вийшов з автобуса, швидко зачинилися двері, від мотору, на якусь мить, аж в вухах загуділо.. Автобус набрав швидкість, наче тікав від нього, залишаючи одного на трасі, яка стелилася серед поля.
Високий на зріст, широкоплечий, тримаючи невелику валізу, озирнувся й відразу з кишені жакета дістав ліхтарик. Повільно перевів подих, свіже повітря придало йому сили, як рукою зняло сонливість. Майже перша година ночі, який там дурень в цю пору їхати в село - копошились думки, як оси. Нічого, п’ять кілометрів не так і багато, але ж біля ставу не знати яка дорога, напевно краще йти попід ліс, але ж напевно всі сім кілометрів вийде. Йшов по дорозі встеленою вапняною крихтою, перед собою тримав ліхтар. Інколи повертався назад і настільки можна було світити дорогу, задивлявся на неї, а потім, як дитина світив на себе і озираючись назад до землі, дивився на свою тінь. З піднятим настроєм, посміхаючись, заговорив,
- Чому мовчиш і йдеш за мною? Ти, як ця ніч? Ніде ні миші, ні птахів не чути. Розповіла б мені хоч про, що - небудь, чи нагадала?!
Занурився в спогади … Найперше, що пригадав, це те, як сусідка тітка Ольга, кричала йому вслід,
- Байстрюк, забудь сюди дорогу. Вона кращого знайде!
І далі, немов бачить перед собою… Літній , ясний, теплий ранок. Легенький вітерець куйовдить листя молодим деревам. Широкий став, вода виблискує,виграє на сонці і де – не - де часом виплескує риба й знову ховається у воді. То там, то зовсім близько круги розходяться по прозорій воді. Місцями мілко, аж піщане дно видно, а, як подалі ледь - ледь видно густі водорості - колишуться від течії. Він і Оксана у воді по пояс, в руках тримають білу натягнуту хустину, намагаються її повільно занурити у воду, під самий край берега, що впирається в обрив. Прикусивши нижні губи, переглядаючись один на одного, по шию присідають, він, кивнувши головою, подає їй знак. Вони миттєво витягують хустку і гучний вереск з уст Оксани губиться далеко над ставом. Вона осяяна сонцем, всміхається, сонячні очі.
-Бачиш, є! Мабуть штук вісім, точно! Ой, дивися, щоб не вискочили в воду, он, як плескаються!
Вони щасливі, похапцем вийшовши з води, висипали рибу у відро. І так декілька раз, поки не відчують, що джерельна вода від холоду, аж ноги зводить. Воно того варте, поділяться майже порівну, по - чесному, так вважали обоє і задоволено несли додому. Знали, що батьки завжди раді посмакувати рибу, хоч і невеликі карасики хлюпались у відрі та дітям було приємно почути добрі слова.
Микола чорнявий хлопчина, підростав без батька, йому боліло під серцем, коли в селі йому вслід хтось кидав слово «байстрюк». Тоді, ще в дитинстві, якось не звертав уваги. Та одного разу, як минуло їм по дванадцять років, вони з Оксанкою йшли разом зі школи. Дівчина, як завжди, махнула рукою,
- Бувай!
І зайшла на своє обійстя.
Микола почув голос її батька,
-Дорослішай вже! Он, яка гарна стала! На тебе в селі всі хлопці дивляться, а ти возишся з байстрюком. Що інших хлопців немає, щоб ранець носили?!
Прийшовши додому, озлоблений, на підлогу кинув ранець й до бабусі,
-Ви мені скажіть, що за слово таке - « байстрюк»? І чому я часто чую від дядька Петра?! Я,що винен, що батька не знаю! Он у нас в класі, ще троє хлопців батьків не мають і нічого, ніхто їм вслід не кричить.
Бабуся, задумливо, приголубила онука,
-Почекай, ще тиждень, чи два і ви поїдете в Вінницю, мама купує квартиру, там будете жити. Шкода, що в нас такий народ, не вихований, не чемний. Підростеш хлопчику, все зрозумієш. Не знати, що чекає на його онуків, ніхто наперед не знає, як складеться життя його доньки, чи онуків.
Він, звільнився від обіймів, присів на край ліжка,
-Цікаво… Мама нічого не говорила… Це правда і ми поїдемо туди жити? А як я без ставка, без села, без друзів?
Старенька кліпала очима, з щоки рукою струсила непрохану сльозу,
-Такі речі роблять тихо, люди заздрісні. Вона скільки років там працює, скільки і гроші складала, щоб вирватися з села, хоче тобі дати шанс навчатися у великому місті. Адже ти розумний хлопчик, в школі вчишся найкраще за всіх. А те, що говорять тобі вслід, не звертай уваги. Підростеш, зрозумієш, що в житті всякі є обставини, а люди, на жаль, чомусь все частіше злі, чим добрі. Таке воно життя, хлопчику……
Пройшло рівно два тижні, Микола з мамою переїхали жити в невелику квартиру на другому поверсі п`ятиповерхового будинку. Мама продовжувала працювати на кондитерській фабриці, а він ходив до школи, яка знаходиться зовсім близько. Нові друзі з будинку, в якому жили та добре вписався в колектив класу. Відвідував гуртки «Хімічний» і «Математично - фізичний». Життя в хлопця зовсім змінилося, але часто згадував Оксану. Її смарагдові очі та став, інколи снилися ночами, немов звали до себе. Та в село, вони з мамою їздили тільки на свята і влітку сам приїжджав до бабусі накосити сіна, відремонтувати паркан та біля ставу трохи поніжитися на сонці. Оксана потай прибігала туди, щоб ні в якому разі не дізналися батьки, бо суворо заборонили бачитися з ним. Але заборонений шматочок завжди ласий, вона тільки дізналася, що він приїхав, бігла до паркану, махала хустинкою, щоб він знав, що зустрінуться біля ставу.
Роки минали… Ось і закінчують школу він у Вінниці, вона в селі, відстань велика та не для них. Микола став справжнім легінем, привабливим красунчиком. Вона ж , як квітка орхідея, навряд , чи хто з хлопців відмовився б від такої славної дівчини. Потайні зустрічі, перші поцілунки, ніжні обійми. Дружні стосунки розпалили вогонь кохання.
В селі, Оксані від хлопців не було проходу. Син голови колгоспу не раз приходив до її батьків, просив, щоб не відправляли в містечко вчитися, що він одружиться з нею і забезпечить всім необхідним, що потребує для щасливого життя. Та вона на очі не хотіла, не тільки його бачити, а і щоб хтось інший доторкнувся її пухленьких губ, чи взяв в обійми. Не втрачала надії, що, чи рано, чи пізніше, все ж вирветься з села, між люди, як вона часом говорила, просила про це батьків. Та де там, одна донька, батько вкотре гримав кулаком по столі, сказавши, щоб і думати про це забула, що тут залишиться жити..
На Провідну Неділю Микола з мамою приїхав в село. Після кладовища,з Оксаною зустрілися на своєму місці. Вона вже знала коли буде випускний вечір, попередила, що проводитимуть в сільському клубі. Він навіть посміхнувся, почувши число,
-Це ж просто чудово, а в нас пізніше на два дні, то ж я приїду. Ну нарешті умов своїх батьків та хай поступимо вчитися в Харківський університет, там скільки професій, вибереш яку захочеш. Я вирішив свою долю пов`язати з хімією. А там, дивися десь направлення отримаємо і поїдемо вдвох, влаштуємо своє життя.
-Зі сльозами на очах, Оксана дивилася на нього, закопиливши губу, крутила головою,
-Ні, єдиний вихід, як вивчишся, приїдеш за мною, ти ж будеш мені писати листи?
Він ніжно обійняв, потонув в її закоханих очах,
-Що я! Ти - дивися не виходь заміж! Чи вистоїш проти рішення батьків?
Знову хитає головою і цілувала його обличчя,
-Вистою, любий! Буду тільки твоя, мені нікого не треба, чуєш.
Трепіт сердець, палкі поцілунки, ніжні обійми, тулились один до одного, мов пара голубів.
В школах уже пролунали останні дзвоники… В кожному селі гудіти випускні вечори. І Микола приїхав до Оксани. Добирався потай, вийшов раніше з автобуса, три кілометри, здалися кількома хвилинами. Бабуся не здивувалася, лише обійняла, як завжди, трохи з хвилюванням промовила,
-Добре, що приїхав, треба в льоху порядки навести та дещо з горища дістати. А ввечері напевно підеш до клубу?
Він, ледь почервонівши, посміхнувся, ,
-І все ви знаєте, чому приїхав…. І заради кого…
Старенька легенько торкнулася його плеча.
-О - хо - хо, знаю і бачу! Оксана майже кожні вихідні тебе виглядає.Ой, ти подивися, дорослішай, щоб не наламати дров, будь відповідальним, не завдай болю ні дівчині, ні нам з матір`ю.
З клубу, на все село гуділи музики. Після вручення атестатів, запрошені гості, вчителі і батьки розходилися по домівках, а радісна, щаслива молодь залишилася на танці. Оксана в сукні бірюзового кольору нагадувала молоду берізку. Сукня облягала її красивий стан, ледь прикривала коліна. Модні, світло - коричневі туфлі на невеликих підборах - підкреслювали красу струнких ніг. Вона весело розмовляла з однокласниками, в той же час позирала на вхідні двері, з хвилюванням чекала на Миколу. Син голови колгоспу Юрко переслідував її цілий вечір, чекав нагоди, хотів запросити на перший повільний танець. Він зробив кілька кроків до неї. В цей час Оксана рукою махнула в сторону дверей, не встиг повернути голови, здивовано кліпав очима, де ж поділася? Вона,помітивши Миколу при вході, ледь нахилившись, прослизнула між танцюючих пар.
Вечірній, легенький вітерець шепотів про кохання.…. Обійнявшись,вони йшли до ставу. Згодом, вона крутиться перед ним, як дзиґа. Не замовкає, як пташка в лісі, розповідала, як пройшов вечір . Запитувала, чи подобається йому сукня, а він у відповідь цілував її солодкі вуста, які зводили з розуму. Перед обличчям спокуси намагався тримати себе в руках, на якісь миті закривав очі, вгамовував свої почуття. Навіть не помітили, в теплій, дружній розмові, як від села відійшли в сторону лісу. Мерехтіння зірок, мінливий погляд повного місяця нагадував казкову картину, Оксана майже весь час посміхалася, відчувала себе щасливою. Раптово зупинилась і розставивши руки в сторони, задерла голову догори й голосно сказала,
-Давай будемо разом, як місяць і зорі. Тільки я одна зірка, запам`ятай! Давай не розлучатися!
Опустивши голову , сказала тихіше,
- Хіба це важко зробити?
Він дивився на неї сяючими очима, запропонував,
-То поїхали зі мною і наше бажання збудеться!
Уже її благаючий погляд бігав по його обличчю, наче шукав розраду, невже він не розуміє, що це зробити занадто складно…. Калатало серце, відчула, як від хвилювання прилинула кров до обличчя. Ішли мовчки, кожен у своїх роздумах…
Білолиций місяць виглянув із – за лісу, освітив дорогу й житнє поле. Неподалік - під лісом, виднілася стара скирта. Вона зуміла вгамувати хвилювання, відкинула тривожні думки, весело сказала,
-А ну, Миколко, дожени мене, ану дожени!!!
Далеко в лісі загубився її крик… на той крик відповіла якась пташка. І знову тихо – тихо…. Пристрасні поцілунки… Зацвіло кохання від напруги, моторошні хвилі пронизували тіла. Вона спокусниця кохання, заволоділа його серцем, вони згоріли у вогні першого дотику, не думаючи про гріх, не думаючи, що на них чекає. Втративши самоконтроль, дивилися один на одного, не розуміючи, як це сталося. Не ховала сяючі очі, не ховала оголене тіло, задоволено шепотіла на вухо.
-Це я, спокусниця, це я винна! Я цього хотіла, бо я кохаю тебе і ти давно знаєш. Тепер я вірю, ти приїдеш за мною. Їдь любий,, але повертайся, я завжди буду тебе чекати,завжди!
Здалеку - гавкіт собаки… Оксана відкрила очі, Микола ж, скрутившись клубком як дитя, тихо сопів. Раптом в кущах щось зашаруділо. Вона гучно засміялася, розбудила його,
- Миколо! Ой, здається заєць! Дивись, он, он там, по дорозі вухатий побіг. Думаю чого це собака гавкає і цікаво де він взявся? Невже такий нюх має, так здалеку чує зайця….
Він, потягуючись, піднявся, підхопив її за руку,
- Ти, як почуваєшся? Будемо йти, чи посидимо?
- О - го посидимо! На годиннику пів на другу, давай швидше йдемо додому. О третій годині світатиме, треба повернутися, щоб нас не помітили, - говорила і похапцем, з себе струшувала солому.
Поверталися додому…. Біля клубу, ще гомоніла молодь. Оксана двома руками повисла на його шиї,
- Прощаймось, чи до побачення?
- Ну, що ти! Ти ж говорила я місяць, а ти зірка, значить будемо разом. Приїжджай в Вінницю, адресу знаєш,тільки так будемо разом. Адже ти знаєш, як твої батьки відносяться до мене.
Без сліз, легенька усмішка на обличчі, погляд очі в очі. Жаданий поцілунок, все ж засмучені, але настав час розійтися по домівках.
Він так і не заснув, за відчиненим вікном лунав то ближче, то здалеку переспів півнів. Перші промені сонця вигравали в небі, переливалися, змінюючи веселкові кольори . Попрощався з бабусею, впевнено поспішав на трасу, час підганяв, треба повертатися додому.
А час летів… Микола поступав у Харківський університет. Писав їй листи, на два перших вона відповіла, а потім немов загубилася. Не знав, як вдіяти, чи поїхати? Уже й закінчилася здача екзаменів, хотів дізнатися, чи зарахований, адже їхати неблизький світ, як казала мама, аж тут отримав від бабусі листа. Від прочитаного пітнів, на голові дибом підіймалося волосся, тіло проймах жах. Він боровся з думками про Оксану, вірити - не вірити, як це? Пройшло два місяці, бабця написала, що Оксана вийшла заміж, поїхала в якесь велике місто. Ні, це сприйняти, як це? Хіба це можливо? Але ж сама обіцянку давала, що буде чекати! Чи віру втратила, що приїду, що одружимося?
Буквально на другий день отримав листа від мами. Писала, що в неї все добре і теж саме за Оксану,тільки добавила, що поїхала в Київ. Не міг думки зібрати до купи, поїхати в Вінницю, а потім у село, що це дасть? Він знову і знову їй писав листи в село, в надії, що все ж передадуть, але відповіді так і не дочекався.
Місто Харків велике, красиве…. Чудовий парк імені Горького з широкими алеями, квітучими клумбами і різновидністю дерев -приваблював до себе. Микола теж мав нагоду інколи там погуляти, посидіти на лавці, зануритися в книжки, основною метою було навчання. Два рази на рік приїжджала мама, возила бабусину консервацію, домашні пиріжки з капустою, які він обожнював, розповідала про своє та бабусине життя. За Оксану нічого не знала, сусіди все тримали в таємниці. І в селі люди дивувалися, знаючи,що батько кричав, що нікуди не поїде, аж тут раптом вийшла заміж, ще й так далеко.
Минуло два роки…. Микола від мами отримав лист, вразила звістка, писала, що вийшла заміж. Повідомила, що на фабриці познайомилася з одним інженером, який приїхав встановити нове обладнання . Пробув на фабриці два місяці, запропонував поїхати з ним і вона наважилася. Написала,що їй здалося, що надійний, щоб не засуджував її, адже вже дорослий, має зрозуміти, що самотньому жити - це не кращий варіант в житті. Читаючи новини, по- звичці, чухав голову і посміхався, в душі радів за маму. Адже добре, що буде не одна, в нього ж, щодо навчання великі плани.
Пролетіли чотири роки… Микола поїхав в Дніпропетровськ, нарешті познайомився з вітчимом. Олег Степанович, виявився вдівцем, привітним чоловіком, всього на рік старший за маму. Мав сина, який після інституту поїхав в Німеччину і там працював у одному з університетів. Миколі сподобалося, коли він запропонував йому поїхати в Німеччину до сина, загорілися очі, тішився, це ж в житті- просто якесь везіння. Мати нічого не розповідала про село, адже сама тільки раз в рік їздила до бабусі. Старенька стала дуже немічна, але залишати батьківщину не захотіла. Розповіла, що батько Оксани розбився на мотоциклі, що вона після цього, аж через рік повернулася жити в село. Що має сина, хвалилася її мати, що все в неї добре і онук, дуже розумний хлопчик. Так боляче і водночас ніяково, він пригадував ніч після випускного, сльози навертаються на очі, адже обіцяла. Було бажання поїхати в село, хоч перед від`їздом до Німеччини та мати порадила краще поїхати, як приїде, через рік. Нагадувала сину, що треба берегти кожну копійку і запевняла, що бабуся не образиться, все зрозуміє.
Доля йому дала шанс побачити світ. Ніколи і не уявляв, що буде нагода працювати в великому портовому місті Гамбург. Син вітчима Вадим, дуже схожий на батька і розмовою, і привітливістю, радів знайомству. Він винаймав житло і працював в Гамбурському університеті, займався дослідженнями в області хімії. Микола жадібно слухав розповіді від Вадима про роботу, йому було дуже цікаво, адже він любив і хімію, і фізику.
Вони тепер жили разом, не палили цигарок і не пили спиртних напоїв. Зарплата дозволяла добре жити й одночасно робити заощадження. Микола з задоволенням влився в колектив і через місяць випробувального терміну, підписав трудовий договір на три роки. Звичайно, цьому сприяв Вадим, адже він вже рік, як працював тут і в нього договір був на три роки. Після закінчення договору мав намір продовжити, ще на три роки. Як тільки вечір, Микола думав про Оксану, про село.До болю тиснуло у грудях та розумів,її не повернути. В розпачі,все ж заспокоював себе, мабуть пожартувала доля, подавши колись надію на чисте і вірне кохання.
Ось так хвилина за хвилиною нестримно плив час… Хлопці задоволені життям, листи від рідних і часом міжнародні телефонні переговори, щоб хоч на якісь хвилини почути рідні голоси. Але, щоб більше заощадити грошей, вирішили працювати без відпусток.
Після закінчення трудових договорів, швидкий потяг віз хлопців додому. Роки пробігли, пролетіли, мабуть пора подумати й про сімейне життя.
Два дні поспіль радісна зустріч в Дніпропетровську. Вадим відразу зайнявся купівлею житла для себе, мав намір влаштовувати особисте життя, щоб не жити разом з батьком. Миколі ж було трохи простіше, в вінниці мама не продала квартиру, здавала в оренду, мав намір поїхати ближче до рідного села. Поїхати до своєї, вже зовсім старенької бабусі, про яку розповідала мама, що ледь ходить і скаржиться на проблеми з зором. Можливо операції потребує, задумувався, гроші є, заробив, то чому ж не допомогти.
На мить зупинився, несподівано перед ним, під світло ліхтаря, потрапив заєць.
- Оце так - так! - сказав голосно.
Довговухий тікав скільки було сили, а він, всміхаючись, намагався світити йому навздогін.
Вдалині виднілися вогники, це вже село просинається - подумав Микола. Ось, рідне, моє село…. Дорогою, немов перегорнув сторінки свого життя.
Небо ледь - ледь ховало в себе зорі, на сході світла синява.
Дружок навіть не загавкав, коли Микола підійшов до паркану. Дзвін ланцюга і одночасний спів півня почулися на обійсті. Тихо підійшовши до вікна , постукав у шибку, голосно позвав,
- Бабусю, це я… Микола, відчиняй!
За ці роки, старенька наче висохла - зробив висновки. Яка ж вона маленька стала і худенька, обіймав і цілував її. Скільки ж років, я не бачив її ?! Але ж молодець, тримається!
У пічці полум`я облизувало дрова, в хаті пахло димом і м`ятою. Склавши жилаві, худенькі руки одну до одної, Бабуся мовчки сиділа на ліжку, він біля неї присів на стільчику, це вона попросила, ближче присісти, жалілася, що на очі зовсім погано бачить. Нині, він для неї був слухняним хлопчиком , як і колись, вона витирала непрохані сльози, сльози радості, сльози щастя, тішилася, що дочекалася побачити онука.
За чаєм, він задоволено розповідав про життя в Німеччині, про роботу, про Дніпропетровськ. Пообіцяв привезти в Вінницю, показати лікарям, як треба, то й зробити операцію, якщо вона звичайно дасть на це згоду.
Старенька, послала його в сарай, випустити курей та кинути їм пару жмень пшениці. Півень вискочив першим, топтався на місці, розмахував крилами, відразу заспівав. Дружок стояв на двох задніх лапах, спиною притулившись до буди, махав передніми лапами. Микола з усмішкою на обличчі,
-А… Що чекаєш окраєць хліба? Хоч вже і старий та годен на двох лапах стояти, молодець!
Той, наче розуміючи його мову, став на чотири лапи, завиляв хвостом. Отримавши шматок хліба, який зловив на льоту, пес позираючи на всі сторони, не поспішаючи, пішов в буду.
З хати виглянула бабуся, поправляючи хустку на голові, крикнула,
-Миколко, принеси свіжої водички! Відро чистеньке, на штахеті висить!
У сусідів, за парканом, вщент переплетеним виноградом, почувся брязкіт чогось залізного, гучний дзвін пролинув навкруги.
- О, мабуть хтось ланцюга з відром впустив чи, що., - протяжно сказала старенька, подивилася в сторону сусідів, продовжила,
- Хтось хазяйнує, чи Ольга, чи Оксана, а можливо і син, мабуть же допомагає жінкам. Важко тримати хазяйство без чоловічих рук.
Від почутого опустилися руки, відро вже гойдалося в криниці, а він на якусь мить закляк на місці. Раптом з - за паркану гучний голос сусідки,
-Оксано, це, що з тобою? Йди до хати, треба переодягнутися, а то всю воду на себе виляла! Як це ти примудрилась впустити відро.
Він почув голос Оксани,
-Та зашпортнулась, хотіла поправили відро, не втримала. Не кричи , не лякай нікого.
Він похапцем витягнув відро з криниці і за мить був у хаті. Збентежений, бабусю взяв за плечі, вона вже присіла за столом, чистила зварену в мундирі бараболю. Гучно, хвилюючим голосом запитав,
-Що ви сказали, бабусю, як без чоловіків. А чоловік Оксани, що тут не живе? Вона давно тут з сином?
-Так! Давно. Я вже й не пам`ятаю скільки років тут. Як батько розбився, навіть була на похорони не приїхала. Звичайно ж дивно та люди казали, що Ольга не захотіла, щоб повернулася в село. Лише згодом, через рік, на поминки батька приїхала так і залишилася. Пізніше люди розповідали, що малий лепече, що в нього батька немає. А чи, то виходила вона заміж, чи ні, ніхто точно і не знав. Ще тоді, влітку було приїхало кілька гостей, на другий день вже й поїхали. На цьому і все весілля, говорили, що в Києві, а хто, що за чоловік, так ніхто не знає, жодного разу сюди не приїжджав.
Старенька дивилася на онука, бачила, як змінювався на обличчі, то бліднів, то червонів, продовжила,
-Зараз працює в сільраді, щось там пише, навіть не знаю ким її туди працевлаштували та зарплату отримує. Ще чула бабські розмови, що син – байстрюк. Можливо і нагуляла там, весілля ж ніхто не бачив, як і чоловіка.
Миколі, наче хто голку в серце вгатив, перехопило подих, по жилах відчував гарячу кров, аж впрів.
Він пригадав, як його тітка Ольга називала байстрюком, хотів, щось сказати бабусі та промовчав. Старенька, хіба може пам`ятати, як він у дитинстві, плакав їй в пелену, запитував, чому його так називають? Мабуть не варто ворушити минуле. Запала тиша…
За мить пригадав маму. Уже, як подорослішав, тоді вона зізналася, що був гарний хлопець Володимир. Чоловік сам був з містечка, працював на комбайні під час збору зернових. Було кохання та спливає, як вода в річці, так сказала йому, обіцяв приїхати та так і не дочекалася.Таке життя – всього на світі є.
Колотиться серце, наче хотіло вискочити, чи розірватися на шматки,схвильовано запитав,
-Бабцю, чекайте - чекайте, а скільки років малому?
-Та, який він вже малий, я то далеко погано бачу, але цупкенький хлопець, давненько корів пасе, - відповіла протяжно.
Присів на стілець, що стояв поруч, оббирав бараболю , мочив у олію, яка стояла на столі в блюдці і потрусивши зверху сіллю, жадібно смакував, намагався приховати хвилювання,
-Ні! Ніде не їв кращої бараболі, як у нас! Якби ви знали, як хочу до ставу! Я так за всім сумував.
Запихаючи в рот бараболю за бараболею, вже посміхнувся до бабусі,
- Я тут буду трохи! Заготую на зиму дров та в лікарню поїдемо, очі покажеш лікарям, можливо, якісь окуляри треба…
Бабуся задумалася, хитнула головою,
-Зрозуміле діло… Мене не обдуриш, хочеш Оксану побачити. Поїси… краще приляж поспи, ти ж з дороги, виморений…
Кивнув рукою, бабця вийшла надвір, присіла на стілець, що стояв неподалік від криниці. Щось бурмотіла про себе, час від часу, примружує очі, дивилася до сонця.
Микола взявши з шафи рушник вийшов з хати,
-Я піду до ставка… Скупаюся з дороги, як стане спекотно, тоді відісплюся...
З радістю йшов, з легким хвилюванням. Роздивлявся навкруги, на дерева, на трави, на ту стежку, якою бігав босоногим.. Хотів знайти, щось знайоме та лише дивувався, що дерева, тополі, берізки, клени, тоді були молоденькі , а тепер стояли біля ставу стрункі і високі, мов охоронці. А тополі, здавалося, аж дістають синяву неба. А берізки, з яких колись брали сік, виросли справжні крислаті красуні. Здивовано подивився, на кущі шипшини, адже тоді тут їх і не було. І ось нарешті невеликий пагорб і широкий ставок. Хотів одним поглядом захопити всю картину ставу та де там - красень - подумав посміхаючись. Вода в ставку здалеку рябить, переливалася синім кольором з зеленуватим, час від часу виблискувала на сонці, миттєво сріблилася. Неподалік на воді, під обривом, привернули увагу гуси . О! Почесав голову, як в дитинстві, цікаво, а карасики тут ще є, ще не перевелися..
За кущем шипшини над обривом сидів чорнявий хлопчина, в руці тримав невеличкого прута. Побачивши Миколу швидко піднявся на ноги й здивовано запитав,
-Дядьку, ти когось шукаєш?
Від несподіванки, аж обличчя перекосило, немов струм вдарив в голову, це кругленьке обличчя десь бачив? Де? Думка за думкою, картинки за картинками миготіли перед очима. А потім несподівано для хлопця, різко розвернувся й швидкою ходою попрямував назад, до хати. Бабуся, побачивши його, піднялася,
-Що вода холодна, чому так швидко повернувся?
Він не слухав її .У хаті, з старої шафи дістав фотоальбом,знервовано, всі фото висипав на стіл, за мить виглянув до бабусі,
-Я попрошу… бабусю, підійдіть сюди!
За мить старенька, розмахуючи руками, присіла біля столу,
-О, що це ти?! Вирішив дитинство пригадати? Він знервовано передивлявся старі, ледь рижі фото й різко відкладав у сторону.
Старенька кліпала очима, не могла зрозуміти для чого онук погукав її. Нарешті він знайшов своє фото, внизу напис – «мені дванадцять років».
Очі вігали, немов шукали розраду,зирив, то по фото, то до бабусі. Почервонів, холодний піт покрив чоло. Він тремтячим, радісним, громовим криком заговорив,
-Бабусю, це мій син! Бабусю він не байстрюк! Чуєте, не байстрюк!
Сльози радості затьмарили очі, він підніс їй фото під самий ніс.
- Уважно подивіться, це ж я ! І він зараз майже такий самий, невже ви не бачили? І чому Оксана нічого вам не сказала?!
- Заспокойся, - витираючи тремтячою рукою сльози, ледь чутно промовила старенька.
-Я ж погано бачу… майже нікуди не ходжу, навіть на цвинтар, а тут паркан такий високий, ще й виноград. А Оксану може раз в місяць побачу, привітається і швидко в хаті зникає. А Ольга від смерті Петра, вірніше, після поминок ні разу навіть не привіталася.
- А мама, що теж ні разу не бачила хлопчика, хоч скажіть,як його звати?
- Не було з мамою мови про це, ти ж знаєш, як приїде вся в роботі, і білизну треба прати і в хаті прибирає, а на другий день вже й їде. Нічого не говорила, мабуть й не подумала,що може таке бути. А звати Сашком знаю, знаю вже кілька років ходить у школу, гарно навчається. Це мені тітка Кладія розповідала, вона мені часом молоко приносить, ось і все,як на сповіді,що знаю,те й розповідає.- старенька прикладає руки до грудей.
Запала мовчанка… Микола сидів з опущеною головою,в руці тримав фото.
Вона продовжила,
-А ти ж таки порушив моє прохання, пам`ятаєш! Що ж це ти… бісова твоя душенька! Якби ж я знала… Що ж ти накоїв?Ой- йой.. І, як тепер це все будеш розгрібати?
Піднявши голову, задумливо, із сумом дивився на неї,
-Будемо розгрібати, як ви сказали. Ввечері разом підемо до них. Що скажете? Адже я не знав, думаю пробачить Оксана, клялася ж, що кохає і чого мовчала? Не розумію… Мабуть розмова важка буде та я не відступлюся! Ніколи і нікому не дозволю, щоб мого сина називали байстрюком.
Травень 2019р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836550
дата надходження 26.05.2019
дата закладки 02.06.2019
Прошепочи мені: "Доброї ночі",
Без твого тепла мені не заснути.
Щеб раз, тільки раз побачити очі,
Щеб раз, тільки раз у них зазирнути.
Зорі на небі з'явилися ясні,
Мов передати від тебе щось хочуть:
"Люба, цілунки лови мої ря́сні,
Виглянь в віконце, там дивляться очі..."
В сутінках чується тихе сюрчання,
Вітер торкає легенько листочка.
Буде кружляти у вальсі до рання,
Доки весна подарує сорочку.
Прошепочи мені ніжно:" Кохана",
Може тоді лиш я зможу заснути.
Буде нам линути пісня весняна,
Коли ти зможеш мене пригорнути...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836941
дата надходження 29.05.2019
дата закладки 30.05.2019
Этот год я запомню как знаковый,
Что раскрасил наглядно людей,
Словно лакмусом, флагами разными:
Кто-то дальше стал, кто-то - родней.
И возможно, все это неправильно,
И печально, и больно - втройне...
Кто назвал свою Родину падалью,
По какой вы продались цене?
Этот год я запомню как заповедь:
Не убий, не соври, не предай.
Перед Родиной все одинаковы,
И в ответе за собственный край.
08.04.2014
Публікую цей вірш тут саме сьогодні, адже 1 березня 2014 ми вперше побачили чужий прапор у рідному місті.
На зображенні - скріншот відео з мітинга 1.03.2014 з каналу Дзержинск - город шахтеров
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827268
дата надходження 01.03.2019
дата закладки 13.03.2019
Він мовчки плава в своєму горі,
Ковта таблетки і спить без снів,
Згоря душею, згаса поволі,
Але не в змозі спинити біг.
Війна пройшлася мільйоном берців
По всіх клітинках його душі.
Чисельні шрами по всьому серцю,
Життя з шаленістю на межі.
Він мовчки б'ється з безмежним сумом,
Несамовито іде у бій.
Ніхто не знає, про що він дума
І як витримує дикий біль.
~~~
Вона не знає, про що писати.
В душі пустеля, у серці - ніч,
В думках - вчорашніх новин цитати,
Бажання плакати долілиць.
Війна пройшлася сталевим траком
По всіх куточках її душі.
Уламки щастя з дірявим дахом
І глузд із мороком на межі.
Вона не знає, про що сказати.
Все існування - суцільний бій.
Всі почуття вже давно заклякли.
Лишився тільки німотний біль.
~~~
Війна іде по живих і мертвих,
Нівечить долі, тіла, життя.
А хтось не бачить її уперто
У стінах власного небуття.
23.11.2016
На фото - будівля міськради м. Торецьк Донецької області, зруйнована під час бойових дій у 2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828928
дата надходження 13.03.2019
дата закладки 13.03.2019
Зима кокетливо жонглює сніжним пилом,
Форсить, тримає білизни фасон.
Немов підносить янгол нас на білих крилах,
І сниться дивний, загадковий сон.
В якому веснонька розкрила щастя двері,
Розтанули сувої снігові.
І сонячного пригубили ми лікеру,
Кохання закружляв медовий вир.
У сні мрійливому весняні поцілунки,
Бо це тепло душі із глибини.
І хоч зима іще жонглює досить лунко,
Любити хочеться тобі й мені.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826671
дата надходження 24.02.2019
дата закладки 27.02.2019
1
Ішла дівка до криниці,
Їй назустріч Петрик,
В селі нині вечорниці
В парку грав оркестри,
Пр
Дай уста, я поцілую,
Подарую квітку
Хочеш танець затанцюю,
Ну отой «Чечітку»
Ой, ой, ой, ой хочу танцювати,
Ой, ой, ой, ой тебе обіймати,
2
Нащо люба та водиця,
Погулять на часі,
Моя будеш лебедиця,
Закручу у вальсі.
Пр
Дай уста, я поцілую,
Подарую квітку,
Хочеш танець затанцюю,
Ну отой «Чечітку»,
Ой, ой, ой, ой хочу танцювати,
Ой, ой, ой, ой тебе обіймати.
3
Будеш кралею моєю,
Червоненькі щічки,
Я назву тебе своєю,
Зустрінемо нічку.
Пр
Дай уста, я поцілую,
Подарую квітку,
Хочеш танець затанцюю,
Ну отой «Чечітку»,
Ой, ой, ой, ой хочу танцювати,
Ой, ой, ой, ой тебе обіймати.
4
Ти поглянь, я парубійко,
Повсякчас моторний,
Будем мати діток двійко,
І палац янтарний.
Пр
Дай уста, я поцілую,
Подарую квітку,
Хочеш танець затанцюю,
Ну отой «Чечітку»,
Ой, ой, ой, ой хочу танцювати,
Ой, ой, ой, ой тебе обіймати.
5
Ніжно голову схилила,
У очах іскринки
Вже під руку підхопила,
З вуст збирав краплинки.
Пр
Дай ще раз, я поцілую,
Подарую квітку,
Хочеш танець затанцюю,
Ну отой «Чечітку»,
Ой, ой, ой, ой хочу танцювати,
Ой, ой, ой, ой тебе обіймати,
Ой, ой, ой, ой ти моя лебідка,
Місяць в небі ясноокий, буде нам за свідка.
17.01.2019р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821732
дата надходження 17.01.2019
дата закладки 18.01.2019
Оті, що в камуфляжі в завірюху
Не сплять, а захищають рубежі,
Загартувались і зміцніли духом,
Із прапором вкраїнським на межі.
Чи в будні, чи в свята бійці на варті,
Щоб ворог рідну землю не топтав.
І кожен з них поваги, звісно, вартий,
Бо тільки патріоти йдуть до лав.
Герої наші сильні і змужнілі
Під кулями вогню в воєнний вир
І душу, покладаючи, і тіло,
Здобудуть, вірю, Перемогу й мир.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819279
дата надходження 28.12.2018
дата закладки 30.12.2018
Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.
І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,
Який для них у неї щастя сервіс.
Гойдається у ретро стилі осінь...
Невже промчалось те кохання ланню?
Крилата пам*ять, ніби в долі просить...
Продовження осіннього роману.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812424
дата надходження 03.11.2018
дата закладки 07.11.2018
І знову осінь… так час поспішає,
А чи я хочу? На жаль не спитає,
Жада підкрастись і до мене в душу,
Сльозу сховаю, як листочки струшу.
Ой золотава, пані яснокрила,
Чемно попрошу, подаруй же крила,
Щоби я птахом в небо синь злетіла,
Щоби з коханим, в обіймах тремтіла.
Чотири роки, погляди до Сходу,
Напевно осінь, відібрала вроду,
Та й сиві коси, й усмішки немає,
Як же шкода й досі війна триває.
А я ж бажаю, в хатину весноньку,
Щоб повернувся і обійняв доньку,
Й білу троянду, подарував мені,
Щоби насправді, а не так, як у сні.
Осінь туманна, зранку срібні роси,
А, я ж любила, ти розплітав коси,
Твої долоні, тепло дарували,
А ми ж любились, а ми ж так кохали.
Спадає листя, сіре і багрове,
А там на сході, небо пурпурове,
Щемить під серцем і душа в тривозі,
Як запобігти, тій страшній загрозі.
Молюсь за тебе, соколе мій ясний,
Хоча і осінь, прийде день прекрасний,
Осяє сонце, слово – Перемога,
Почує кожен, відійде тривога.
Вкладала ненька, янголятко спатки,
В надії стріне, ясноокі ранки,
Жовта троянда, під вікном розквітла,
Тепла хотіла, тягнулась до світла,
Вона ж до доньки, ніжно нахилилась,
Сльоза із вії… з тремтінням скотилась.
05.11.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812780
дата надходження 06.11.2018
дата закладки 07.11.2018
Не нагадуй мені про себе,
Бо валізи осінь готує.
Заблокую споминів сервер,
Все минуле сховаю в тубу.
Не нагадуй мені про себе,
Зона серця вже недосяжна.
Не для мене моделінг-вебка,
На замках важкі саквояжі.
Не нагадуй мені про себе.
Посилання навіщо скинув?
Вже осіннє хмариться небо,
А я досі...чайкою скиглю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811795
дата надходження 29.10.2018
дата закладки 31.10.2018
[i]Скажи мені одне лукаве слово –
І я тоді скажу тобі,
хто – ти!
[b]Олекса Удайко[/b][/i]
[youtube]https://youtu.be/eesPXO49Wr0[/youtube]
[i] [b][color="#55067a"]Напевне, слово у житті щось значить...
(Слова відверті – дзеркало душі.)
Його не можеш вкрай переоначить...
Як душі,
що ховаються в кущі.
Вам скажуть: мир, і мир за всяку ціну…
(Так, нам чужа повія та – війна!)
Не вірте їм!.. Поставте краще сті́ну
Від них:
крові́... байдужа їм ціна!
Вам скажуть: ні́чого мирян ділити,
Єдиним для усіх є Господь Бог…
Остерігайтесь – інший «повелитель»
Лунає з уст
отців, мирян-небог.
Вам скажуть: не на часі рідна мова,
Важливіший за неї – свій живіт…
Одвіт ви дайте українським словом –
Як сина
неньки нашої одвіт!
На жаль, у вжитку зайд оте лукавство –
То зброя їхня, й діє як іржа…
Бо роз’їдає душі "п’ята каста",
Як зуби
«льодовитого» моржа…
Стратегія Московії пожадна:
«Єдині ми були споконвіків,
І мова в нас одна. Й одна держава…»
Слова –
не для затятих козаків!
Не кожному в країні той екзамен
Вдається скласти враз, за один мах!
Прийміть його для себе як державний...
Простий –
лиш тим,
хто порохом
пропах. [/color][/b]
18.10.2018
_________
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810760
дата надходження 21.10.2018
дата закладки 21.10.2018
[i]Не пручайся, вертай до води...
На недужих плечах суходолу
Миттєгасних матерій сліди
Люльку-згубу катають по колу.
Не звертай, навпростець і до дна...
На обмерлого неба підлогу
Назбивали копиці багна
І тягли свою сповідь вологу.
Не веслуй і двоборство облиш.
В спраглім пошуку сенсу та дому,
Папірцем, що на розпал, згориш!...
Дай зцідити воді люту втому. [/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738257
дата надходження 18.06.2017
дата закладки 21.10.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=PLvTvn3z16U[/youtube]
Друкується вдруге, трохи перероблене.
Упали перші роси з трав,
Земля нап"ється досхочу.
А перший промінь добре знав:
До тебе птахом я лечу.
Поки росу не з"їло сонце,
Поки не спалені думки...
Вже день родивсь на горизонті,
Он кучерявляться хмарки..
І ти не спатимеш до ранку.
Думки: а як мене зустріть?
Одягнеш нову вишиванку.
От головне: не пропустить.
Дорога зовсім недалека,
Всього на відстані руки..
От чи пізнаєш? Я - лелека,
Боюсь: не взнаєш.. Бо роки...
Я покружляю над тобою,
В руці твоїй, дивлюсь, зерно.
Чи перекинутись вербою,
Що заглядатиме в вікно?
Та ні! таке спекотне літо,
От, чи приймЕться деревце?
Додому краще полетіти...
Бува: присниться ж ось таке
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810558
дата надходження 19.10.2018
дата закладки 20.10.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KuJpiVb0HVY[/youtube]
На перепутті двох доріг,
Зустрілись літо й осінь.
В цей час далеко падав сніг.
Невже хотів наврочить?
Одна пора, що відцвіла,
Вже вмилася росою,
Друга - , що тільки-но прийшла,
Пролилася сльозою.
Ну що сказать одній другій,
Що часом буде важко?
Зроби тихіше буревій,
Створи осінню казку.
Не нищ красу усю з плеча.
Постій і озирнися.
На все хай хисту вистача,
Душею ніжною торкнися.
Ти часто плачеш, бачу я.
Невже буває жалко?
То ж не проста твоя душа...
Тепер ти тут хазяйка..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810223
дата надходження 16.10.2018
дата закладки 20.10.2018
.Тобі, дорогий воїне...від нас...жіноцтва....всім, хто береже нас...З вдячністю вимовляю завжди твоє ім"я....Бережи тебе Господь!
***
Загоїти рани – так важко.... й несила
У серці нести погляд втрачених душ.
Не ми це створили, не ми –зголосились,
Не ми – заподіяли кляту війну!
Ти йшов ці роки...навпростець...перешкодам
Казав гучно: «Ні!» й рідну землю беріг.
Не вдячності ради, не для нагороди –
Інакше ти просто прожити б не зміг!
Голодний, роздягнений, босий...в зневірі
Такій, що зі стріхою й мізками враз
Заносило дах ...і ламалися крила
Лелеці твоєму від болю підчас .
Та йшов ти...криваві долаючи ріки,
Невзмозі...не знаючи, як доплисти
До берега рідного, тільки – каліки,
Жінки і малята ...попереду – ти.
Ти став мені батьком, і сином,..й коханим...
Ти крицею став ...поміж світлом і сном
Ти світло обрав. І ділився із нами
Цим скарбом душі і гірким полином.
І пайку свою ти ділив на всіх чесно,
Всміхався крізь морок.... у серці ж: «За що?!!!»
Кричали усі неземні перевесла!
Ти йдеш так і зараз... і ді́йдеш – будь що!
Будь що, Перемога зі снігом на скронях
Надійде і трішки додастся тепла!
...Долоню твою потримала в долонях...
Згрубілу і чесну.... й молитву дала...
14.10.18р.
#Тетяна_Прозорова
..
Молитва
Я молюся за тебе... я просто молюсь...
Я прошу, щоб зберіг тебе Боже Всевишній...
Я боюсь ,мій хороший..я просто боюсь
Твою душу тримаю... в долонях у грішних...
Я прошу, щоб від куль тебе ангел беріг
І щоб швидше здобув наш народ перемогу.
Щоб живим повернувсь ти на рідний поріг,
А коли- неважливо, чекатиму довго..
Бо без тебе , ти чуєш? Не квітнуть поля!
Не радіється і не живеться!
... І завмерла зі мною країна моя –
Всі чекаєм , коли повернешся.
2015
#Тетяна_Прозорова
[youtube]/www.youtube.com/watch?v=X5XCBPOdogk&t=16s[/youtube]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809966
дата надходження 14.10.2018
дата закладки 14.10.2018
22 грудня 2015 року загинув мій однокласник Кудрявцев Володимир Миколайович. Він народився 5 вересня 1994 року. Всього 21 рік доля відвела для нього на цій землі. І, знаєте, даром Вова не прожив... Стільки спогадів... А скільки в цих спогадах болю!!! Як згадаю наше дитинство...які ми з ним були і друзі, і "колеги", і "два сапога пара"... Хто згадає, обов'язково промайне посмішка на обличчі...Він був дуже хорошим, веселим, міг вигадати що завгодно, щоб люди, які були поряд, не сумували... А ще він був патріотом і загинув ГЕРОЄМ!!!!
Ти в наших душах житимеш навіки!
Ти назавжди залишишся в серцях!
У нашій пам'яті ти будеш вічно жити!
З'являтимешся лиш у снах...
ПАТРІОТ УКРАЇНИ
Україна моя вже два роки в огні,
Ні на мить не вщухають ворожі гармати...
На кордоні життя українські сини!
За наш мир і свободу ідуть воювати...
Знову ненависть ллється почорнілим дощем,
Знову сльози і біль від утрати!!!
"Друже, встань! Підведись! Не пожив ти іще!"-
Чути десь вдалині, як благають солдати...
Як товариша свого несуть на руках
І не бачать землі під ногами,
Крок тяжкий, видно сльози бринять у очах,
Чути тихі слова:"Моя мамо!
Моя мамо, я тут, а його вже нема!
І душа вже літає над нами.
Знову сина чийогось забрала війна,
Лиш не плач, прошу тебе я, мамо!
Ще найтяжче для нас- материнська сльоза.
Ви моліться за нас, не ридайте
І не буде страшна нам ніяка гроза,
А про них добрим словом згадайте!"
Помолився солдат і на землю присів,
Що чекала його побратима...
Не лунатиме вже його сміх, його спів,
Його домом вже є домовина...
Не підтримає він свого друга в біді,
Не зустрінеться вже із братами
І не скаже уже він ні одній сестрі
"Я приїхав! Я тут! Я вже з вами!"
Не навчить свого сина Україну любить
І зростать, як і сам, патріотом,
Бо пройшовши війну, вже було б чому вчить!
І в душі, і на серці скорбота!
Страх! Щоб мати ховала дитя!
Що боровся за нашу свободу.
Та хтось правду шукає, а хтось- каяття,
А ВОНИ би за нас і в вогонь, і у воду!
Ну а хто відповість? Хто заплатить за смерть?
Зовсім юного, сильного духом солдата...
В одну мить все скінчилось, пішло шкереберть
І за волю страшная розплата!!!!!!!
28.01.2016 Юлія Шуба
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792506
дата надходження 20.05.2018
дата закладки 13.10.2018
Не питай у неї про цю осінь,
Бо не можна ні про що питати.
Вітер грається її волоссям.
Вже її кудись час відпускати ...
Може осені усе ще мало?
Що на думці у таких жінок ...
Може, інші пори року обікрала,
Заблукала між людських думок ...
Щирих слів? Їх сказано багато.
Ніжних квітів? Нащо їх зривати.
Може погляду і дотиків руки?
Захопився вітер ніжністю щоки …
Може здивувала їх усіх -
Ці дуби, і клени, і бузок?
Може так чарує її сміх,
Що забули про осінній строк?
Від обіймів ледь крутилась голова.
На додачу ще й слова, слова, слова.
На прощання подих - поцілунок.
Може, втрата це, а може подарунок ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809882
дата надходження 13.10.2018
дата закладки 13.10.2018
Імперії класики і "джавеліни",
збляклі геніїв лики враз заніміли,
телевізор накрила чорна хустина.
Він загинув за мене, за Україну.
У солдата могилу перше впало каміння.
Був то вуголь Донбасу і галька із Криму
Батько шапку зодягне, й буде думать про сина.
І трибуна і труна одне мають коріння.
Смердить трупом із рота всіх володарів миру.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774009
дата надходження 29.01.2018
дата закладки 13.10.2018
Ти зранку п'єш, мов нічка чорну, каву
А я п'ю чай з гірських духм'яних трав)
І розумію... Як же ж це чудово!!!
Що поміж нами - ні обовязків - ні прав))
А був же ж час що я тобою марив)
Але пройшло, немов на вітрі дим
Вже ж чай та кава - надто особисте)
Щоб просто пити їх по ранках аби з ким...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808226
дата надходження 29.09.2018
дата закладки 13.10.2018
Ой прийшла Покрова, вся травичка кволо,
Та й голівку схилила, де не глянь, голо,
Застелила землю листячком багровим,
Покривалом теплим й різнокольоровим,
Тож спішіть дівчата, до гулянь весільних,
Та й єднайтесь, люди до святкувань спільних.
Всі засіки повні, вродила пшениця,
На Покрову, свято, хай чиста водиця,
І довкола покропить, ще й військо наше,
Щоб жилося вільно й набагато краще.
На сторОжі, стоять козаки вкраїнські,
Відчайдушні, горді, мужні й непохитні,
Хай всміхнеться доля, війна закінчиться,
Най у полі чистім, жито золотиться.
Поможи в Покрову , катів відігнати,
Щоби ясне сонце й не плакала мати,
Ми вклонімось з вдячністю, перед тобою,
Захисти, накрий від ворогів собою!
Богородице! Нехай дзвенять дзвіниці,
Прославляймо, тебе у щирій молитві,
Нині чудо станеться в божій благодаті,
Хай живе все людство в радості і щасті!
***
Шановні друзі ! Вітаю всіх зі святом Покрови!
Та Днем захисника України!
МИРУ, ДОБРА, РАДОСТІ, ДОСТАТКУ І ЩАСТЯ ВАМ!
13.10.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809848
дата надходження 13.10.2018
дата закладки 13.10.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=nrSj7yCP61Q[/youtube]
Осінній сум струшу з плечей,
І усміхнуся дню новому.
Не буду слухати речей,
Що це душі осіння втома.
Осінні примхи це - не нове
Ми піддаємось легко в лад.
Вразливим душам це - типове,
І настрій йде уже на спад.
Про щось жалієм, тихо плачем,
І вторим з сумом тим дощам.
Налаштувались так, одначе,
Бо настрій робить кожен сам.
Осінній сум - те потаємне,
Де плаче спогадом душа
І сльози ллє свої недремно.
Таку не пробуйте втішать...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809782
дата надходження 12.10.2018
дата закладки 13.10.2018
Багатолюдно,
а так паскудно,
ніби й не нудно
і все гаразд.
Не злість, не втома,
усі удома -
та підсвідомо
вбиваю час.
Горбаті стрілки,
важкі повіки.
Найкращі ліки,
говорять, - сон.
"Все буде добре!!!" -
Життя білборди.
Тримаюсь гордо.
Шоу маст го он!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809180
дата надходження 07.10.2018
дата закладки 10.10.2018
В очах твоїх тону, у них я майже потопаю,
У них - немов безкрайнім всесвітом лечу.
Чи може уже сплю, чи тільки засинаю?
Здається це мені, чи справді ще живу?
Так гучно б'ється в мене серце, калатає,
Коли я в глибину очей твоїх дивлюсь.
Не вірив досі я, що так в житті буває,
Що до останку весь у них я розчинюсь...
В твоїх очах є світло дня і сяйво ночі,
Я озираюсь круг: можливо, я в Раю?
Вернутися назад? Та ні - тонути хочу
В твоїх очах... Без них я, бачиться, помру...
Анатолій Розумний
08.10.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809409
дата надходження 09.10.2018
дата закладки 09.10.2018
Любви все возрасты покорны.
Любовь не ведает границ.
Мы счастливы, любимы дома
Среди родных любимых лиц.
И сердце дружно в радость бьётся
И попадает в унисон.
Всех согревает словно солнце.
Такой любви святой закон.
И слово вдохновляет душу.
В нём свет, желание добра.
"Зачем покой ты мой нарушил?"
-услышать может иногда.
Легко влюбиться через строки,
Когда они бальзам души,
И жизни добрые уроки,
И капельки большой любви.
Пусть рифма будет только в радость.
Затем и пишем и живём.
Пусть чувства наполняет сладость
Когда одни или вдвоём.
Стих написан 30.09.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809333
дата надходження 08.10.2018
дата закладки 09.10.2018
Вітер знов приніс листок,
Приліпив до скла.
Він проклав мені місток
До твого тепла.
То від тебе новий лист,
Ти в нім написав,
Що надворі падолист
Вже тепло забрав.
Ще писав: холодна осінь
Вкрала дня шматок ,
Що пташки вже безголосі...
Ось такий "місток"...
Я ж шукала між рядками,
Тих потрібних слів,
І пройшлася сторінками...
Ти сказать не вмів.
Вітер знов насипав листя,
Грався, як хотів.
Всі слова в них розбрелися,
Лиш сумний мотив.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809282
дата надходження 08.10.2018
дата закладки 09.10.2018
Мамо! Почуйте Мамо!
Я не прийду, … мені пробачте.
Пробачте ту недолю… вдачу
Але вже очі світ не бачать.
Та Ви мені пробачте… сльози,
За горе, за думки та боль,
За вічні на душі морози
За ту, в очах, криваву сіль.
Почуйте мамо. Запитайтесь,
Чи правда, що Вона кохала?
Ти відпустіть ії, не кайтесбь,
Що на побачення не слала.
Не плачьте, мамо, що поробиш,
Така у нас, кривава вдача.
Я, не хижак, але й не здобич,
Я, пам’ять Ваша,… янгол плаче.
Та Ви пробачте, загуляв,
Пробачте біль, моя рідненька.
Я, як прожив, та так вмирав
Але не смирно, не тихенько.
Та не журить, прийду до Вас
Притреться біль, але не Ваш.
Пробачте мамо, плине час
Прийшла пора… це Ваш синаш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702348
дата надходження 23.11.2016
дата закладки 09.10.2018
Гей гуляє вітер, минає долини,
Листячко зриває з красуні калини,
А вона одненька, в травах серед поля,
Ой чому любенька, в тебе така доля.
Навесні розцвіла, до дуба хилилась,
Та війна ця клята…. Сама залишилась,
Скрізь, одні снаряди, урвища глибокі,
Та й чому ж ви люди, отакі жорстокі.
Дуб крислатий поряд, почорнів від болю,
Коріння, доверху, а він хотів волі,
Хтів всміхатисьсонцю,зберегти калину,
Щоб вона почула пісню солов`їну.
В неї досить сили, щоб захистить грона
Хоч роса стікала, срібляста солона,
Не піддасться вітру, вистоїть негоду,
І принесе радість своєму народу.
Коровай весільний…. з гронами гарненько,
Злагодить матуся, синові раденько,
Як прийде з війноньки, скінчиться свавілля,
Відіграють люди, у щасті весілля.
Гей гуляє вітер, минає долини,
Листячко зриває з красуні калини,
У мирі і дружбі, хай дітки зростають,
А вітри холодні, нехай позникають.
….
«2 останні рядки кожного куплета
повторюються 2 рази.»
03.10 2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808669
дата надходження 03.10.2018
дата закладки 04.10.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.10.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.10.2018
Сонце сідало, все нижче й нижче,
Ніч наступала, все ближче й ближче,
Щебет уйнявся….Так тихо в лісі,
Листя кружляє, як в шкільнім вальсі.
З сумом спадає, ледь - ледь шепоче,
Грітись під сонцем, так дуже хоче,
А вітер мляво, немов в колисці,
Теж у дрімоті, в багровім листі.
Ніч королева .. осінь стрічає,
Місяць лукавий, сміло моргає,
Тиша повсюди.. зорі низенько,
Йде прохолода, зовсім близенько.
20.09. 2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808110
дата надходження 28.09.2018
дата закладки 28.09.2018
Втечу від сірості із кам*яного міста
В осінній ліс, що кличе шумом знову,
І вільний дух його - життя наповнить змістом,
Я ж кожної рослини знаю мову.
Мені відомі змалку лісові стежини.
Кремезний дуб знімає капелюха,
Від вітру шепіт листя, ніби пісня лине,
Лежить у травах росянистий люрекс.
Погладжу лагідно кору ялин і сосен,
Вклонюсь осині, липі і калині,
До себе ніжно пригорну я мудру осінь
І ліс - живий куточок України.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808113
дата надходження 28.09.2018
дата закладки 28.09.2018
[url="https://www.chitalnya.ru/work/1356344/"][quote]Мне перья дергали из крыл…[/quote][/url]
[color="#1119ad"][b][i][i]Мене збивали з ніг… Та я вставав
Мені пір’їни виривали з крил… А я злітав
Мені казали: «Не знайдеш!»… Та я шукав
Мене лякали: «Не люби!»… А я кохав
Мені казали: «Не бажай!»… А я хотів
«Не смій жаліти ворогів!»… Та я жалів
Сказати «Ні», коли всі «Так»… А я зумів
Занадто сильний біль… Та я терпів
Мені казали: «Все забудь!»… Я пам’ятав
«Ти не туди йдеш!»… Я мандрував
І твердили: «Не мрій!»… Та мріяв я
Бо все що було, буде й є – доля моя[/i][/b][/color]
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808076
дата надходження 27.09.2018
дата закладки 27.09.2018
[url="https://www.chitalnya.ru/work/1356344/"][quote]Мне перья дергали из крыл…[/quote][/url]
[color="#1119ad"][b][i][i]Мене збивали з ніг… Та я вставав
Мені пір’їни виривали з крил… А я злітав
Мені казали: «Не знайдеш!»… Та я шукав
Мене лякали: «Не люби!»… А я кохав
Мені казали: «Не бажай!»… А я хотів
«Не смій жаліти ворогів!»… Та я жалів
Сказати «Ні», коли всі «Так»… А я зумів
Занадто сильний біль… Та я терпів
Мені казали: «Все забудь!»… Я пам’ятав
«Ти не туди йдеш!»… Я мандрував
І твердили: «Не мрій!»… Та мріяв я
Бо все що було, буде й є – доля моя[/i][/b][/color]
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808076
дата надходження 27.09.2018
дата закладки 27.09.2018
Я ходила, все бродила по стежках багрових,
Росу сонце засріблило по квітах махрових,
Дай погляну, подивлюся, де твій слід згубила,
Де стрічала й проводжала, адже так любила.
Вже не чую, я журавлів, вони відлетіли,
Любувались їх любов`ю, самі так хотіли,
Та не склалось, не судилось, вороги напали,
Десь кохання загубилось, біда розтоптала.
І не світить, сонце ясно, плач пташиний лине,
Сад вишневий зажурився, ой час швидко плине,
Вітер коси розвіває, як віти в берізки,
Пече біль, душа страждає, геть розбила ніжки.
Все броджу, я босонога, хоч осінь похмура,
Стогне рідна Україна, гуляє зажура,
Мабуть досить голосити, зготуємо зброю,
Із братами на війноньку, йдем вперед – «До бою».
Не одній, на білім світі долю поламали,
Вороги, щоб ви прокляті та й на вік пропали,
Та стежина не багрова, вже чорною стала,
Люди добрі, скажіть чому, війна всіх забрала?
Козаченька й тих янголів, що летять до неба,
Нащо чорна хустка в моді? Прошу вас не треба,
Цю навалу зупинімо, будем захищатись,
Паханів, усіх кремлівських сміло в шию гнати.
Дріботить, дощик тихенько, розриває душу,
Туга серденьку, тріпоче та стерпіти мушу,
З дощем сльози по стежині, гіркі і солоні,
Хай би врешті закінчилась, ця війна на Сході.
З дощем сльози по стежині, гіркі і солоні,
Хай нарешті закінчиться, ця війна на Сході.
,
Повтор 2 рази останні дві строчки
в кожному куплеті, крім останнього.
26.09.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807946
дата надходження 26.09.2018
дата закладки 26.09.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=JJTDZt2hOTE
[/youtube]
Вечір... дощ холодний, тихий, мрячний.
Душу чим зігріти в такий час?
Серед днів у осені не кращий,
Взяти де тепла, щоб про запас?
Кава тут не вирішить проблеми.
Полистаю, може, тут думки?
За вікном вже квітнуть хризантеми...
Все не те.. Листаю сторінки.
Знов листаю.. Вирвана сторінка.
Дай згадаю, що це там було?
Видно, там була чиясь мовчанка.
Потім що? Повільно життя йшло.
Легкі хвилі човник колихають,
Знаю: це була тоді весна.
Спогади туди ще відлітають,
А в човні - ні жодного весла...
Допливли до берега? Не знаю...
Пам"ятаю тільки всі слова...
Засиділась... За вікном світає..
Спомин десь за обрій відплива...
Омиває дощ віконні рами,
Сон, не дочекавшись, десь утік.
Те, що дороге, те завжди з нами.
Ці моменти, як річок потік..
Пройдене не все теплом зігріє:
Десь звучить надірвана струна,
Та частіше все ж душа радіє,
Бо цвіла не раз в житті весна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807927
дата надходження 26.09.2018
дата закладки 26.09.2018
Ніхто не знає, як Тебе я жду,
А як діждусь, не знають, як радію.
В думках я кожну ніч до Тебе йду,
А на яву – до Тебе йти не смію.
В моєму серця Ти давно живеш,
Можливо Ти цього не помічаєш.
У снах до мене часто Ти ідеш,
А на яву – лиш час дорогоцінний гаєш.
Ніхто не знає, а ні я, ні Ти,
Того,що у майбутньому чекає.
Думок багато – відповіді не знайти…
ЇЇ осіннє листя замітає.
26.09.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807944
дата надходження 26.09.2018
дата закладки 26.09.2018
[i] [b][color="#04686b"]Tth[/color][/b][/i]
[youtube]https://youtu.be/94WeYHO6YvY[/youtube]
[i][b][color="#024861"]Твої очі – чорні ружі: і духмяні, й колоритні –
сутий рай…
Твої сльози – вільгі роси: чи їх втерти, а чи пити –
вибирай…
Твої очі – мої думи про прекрасне і високе –
до небес…
Твої сльози, мокрі коси – мої сили, мої соки
ремства без.
Твої очі – бистрі ріки життєдайні, повноводні -
часу плин…
Твої сльози пить не в змозі: очі спраглі і голодні –
мій полин…
Твої очі – вільна пісня солов’їна, жайворо́ва –
в душу ллють
мої сльози – майські грози, веселково-кольорові,
попри лють.
Твої очі – ціла вічність: ніжне сонце, мрійні зорі,
небокрай…
Твої сльози – тиха осінь. постріл в щастя, та не в горе...
Божий рай![/color][/b]
9.09.2018[/i]
_________
Cвітлина і... ружі в палісаднику - автора.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806350
дата надходження 12.09.2018
дата закладки 19.09.2018
Йдучи під дощем життя відчуваю.
Душа розквітає, і все навкруги.
Сірі фарби змиває,новий світ відкриває.
Безкрайнє небо,сльозу проливає.
Зупинивсь на хвилинку.
Озирнувсь навкруги, нікого не має.
Пора,й мені наче йти.
А серце тримає,у цій тишині.
Деякі думи, говорять мені.
Наче нічого в цьому дощі.
А серце шепоче десь в глибині.
Життя плине швидко, моменти ціни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788563
дата надходження 22.04.2018
дата закладки 16.09.2018
Осінь на порозі… Відчинила двері… Ніжна прохолода з туманом лягла. А я подивлюся, за згодою природи, вона до нас в гості
з подарунками прийшла. У саду моєму, достигають груші, яблука червоні, рум`янці від сонця, вже й горішок падає, стукає у віконця, а персик пізненький вітами гойдає, скуштувати плоди, до себе зазиває. Яка насолода, сливи пахнуть медом, по них роса пледом, іскрить бавить очі, а вони на вигляд , як світлі ночі.
Ранок запізнився, то вже час такий, промінь загубився він, ще лагідний. Це бабине літо, певно кажуть так, павучок уміло в мереживо вплітав, листочок жовтенький, в клені задрімав.
О чарівна, щедра осінь, чаклує не дарма. Знає, що робити, господарює всюди. Мов бурштину груди, скрізь порозсипала, золотом поля й долини, вміло осипала… Задивлюсь на біло - жовтий виноград, виблискують на сонці грона, добре сонце пригріває, як здалеку, то наче корона на лозі, так яскраво сяє.
Україна - моя Батьківщина! Велика, чудова і щедра земля . Радіти б людям всім її дарам та на жаль не все добре в нас.
Ми тішимося дарункам осені та горюємо, плачемо від подарунків Росії. Горить… вже п`ятий рік Донбас, а чи хотів цього хтось із нас? Ви запитайте в дітей і матерів, ви запитайте всіх жінок, тих хто поклав до землі похоронний вінок. Хто бачив всі оті страхи, де земля, на жаль не родить, все горить, палає і димить. Ви запитайте тих стареньких, що залишилися, виїхати нема куди.Від горя так стискає у грудях і під серцем раз – по - раз болить..
А тут де мирно, кажуть йдуть реформи. Тільки не зрозуміти, які ті мають форми? Чому погіршення життя? А ціни вже досягли неба, скажіть кому в цьому потреба? То певно олігархам? Так! А, що простий народ - бідняк? Мовчить і стогне, як Дніпро. Тож на покращення життя надіявся народ! Будувались фабрики, заводи, по сорок років, за плечима всі в роботі, а, що тепер? Кожного дня в скорботі….. Оті часи, здавалось було щастя… Та хто і навіщо все змінив - от трясця! Душа в кожного болить і все в думках, як далі жити?
О! Та чи жити, чи виживати? Шкода залишилась одненька чиясь мати. Як зиму пережити і чим зігрітись, піч чим палити? Який там газ, як в селі кілька хатин, гляне довкола, не ховає сліз, гірких краплин, що котяться, з тремтінням по щоках. Погляне на дереві сидить птах. Теж одинокий, як і вона… А може винна в усьому ця війна?
Запитань так багато, що сказати, а влада, що? Що може вона дати? Хіба, що теж зробила осінній подарунок?
Допіру в магазині, ось була, я продавчині двадцять гривень дала. Купила хліб, а вона мені на здачу паперові гривні дві по дві і копійчину білу, як колись радянські, копійки дві. Аж жах охопив мене, а нехай би грець, взяв тебе, хто так посмів спаплюжити ці гроші, це ж виявились гривні дві, я вирячила очі й придивлялася до них. Й народ, що в магазині був, від здивування весь притих. Підходив, заглядав у жменю, дивився з боязню, що, ще ж чекати від міністрів далі? І злоба й сором за Державу, невже й чому ми впали, що так слизько? Чи то кончина гривні близько?! Пригадайте, тож колись гордилися своєю національною валютою. Чому не цінуєте? історія стала забутою? Навіщо соромить країну ви скажіть? В душі ридаю, прошу збережіть! Мою країну – Україну, не ганьбіть! Не в змозі працювати, то геть йдіть! Який же сором, так впасти низько - низько…. Ці гривні – копійки, що можна з них, собі мабуть зробить намисто, як памя`тку мати щоб не розгубити, бо вже за них немає, що й купити. А, що хіба не так? Реформи в медицині, всі кажуть нині.. Кому реформи , кому багатства цілі платформи… Хтось, від статків, так жиріє, а хтось, від голоду мертвіє.Так і все своє життя, про життя щасливе лише мріє.
Зарплати лікаря, санітарки, медсестри, о так шкода, їх всі зрівняли. Хай би із влади, хтось пішов мити горшки, за ті підвищені їм копійки. Та чи за операційним столом по три години, вистояти в напрузі за життя дорослого чи дитини.
Ось знову новина, на нас усіх осінній подарунок чекає, вже по ТБ новина літає, підвищення ціни на газ. Я вкотре хочу запитати, люди вас - це, що хочуть знищити українців? Тобто нас? Хто буде спроможний платити за той газ не знати і, як простому люду доживати?
Руйнується країна, а що далі? Їдуть автівки, все ж вперед, жмуть на педалі… Молодь тікає, хто на чому… їде до Європи… А, що ж влада? Аж страх бере! О, що ти! Що ти? Жену від себе геть нав`язливі, погані думки. Гадаю, не було б від влади таких осінніх подарунків, якби позбулись ми тих недоумків, що тягнуть віз, як лебідь, щука й рак і закінчився б врешті в країні цей хаос і бардак !
Ледь стримую емоції…. Поглядаю в свій сад- залюбки.Дарує осінь нам щедроти й радість, так тепло від цієї доброти. Якби ж діти мали тут роботи, то не тікали б у світи. Напевно кожному з нас гріє серце й душу одна надія, сподівання на краще життя. Щоб діти та онуки мали щасливе майбуття!
16.09.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806776
дата надходження 16.09.2018
дата закладки 16.09.2018
[color="#268513"][b]Хороша бывает осень,
И хоть дел полным-полно,
Мы бегом в постельку в восемь
Что тянуть, когда темно.
Ай да теща дорогая
Понял в ЦУМе, мать итить,.
Что с одежды выбирает,
Мне вовек не оплатить!
Ох, года мои, года.
Золотая осень..
Я сейчас любому дам,
Но никто не просит..
Дело было на Кубани
В прошлом жарком сентябре
Посадил меня кум в сани
И катает во дворе...
Не ходите девки в лес,
Ну ни в коем разе!!
Мне огромный клещ залез
Куда муж мой лазил!!
Я за отпуск не успела
Ни в Майями, ни на Кипр.
В сумму крупную влетела
Прикупила мужу шипр.
Под кроватью чья-то брошь,
Не было тут ранее!!
Муж кричит, ядрёна вошь,
Чтоб отвлечь внимание!!
Попугая подарили
К новоселию друзья.
Хоть мы дом и освятили
Только жить с самцом нельзя.
Отнесите меня к морю
Кто в попойке уцелел.
Может мы морской волною
Снимем вместе опохмел.
Поздним вечером в садочке
То ли грохот, то ли треск
У моей красотки-дочки
Пост-гороховый оркестр!!
Позади макушка лета
Страсти, драмы позади.
И для каждого поэта
Столько тем, хоть пруд пруди.
Эй, Петруша, выдь навстречу
За калитку со двора.
А не выйдешь - покалечу.
Замуж мне идти пора![/b][/color]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806727
дата надходження 15.09.2018
дата закладки 16.09.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-kf4HJ3lPwM
[/youtube]
А час такий собі творець:
Мастак усе перевернути.
Колись за щастя був борець,
Тепер все зробить, щоб забути..
Бо все колись пройде, минає,
Чомусь міліють почуття.
Та час один, лише він знає:
Чому тепер я вже не та.
Час довго терпить і чекає,
Години, місяці, роки,
А потім, ніби сніг спливає,
І упадає в плин ріки..
І вже не гонить хвилі вітер,
А так собі кудись пливуть...
Це час такий ось має витвір,
Що не цінилось - все забуть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806271
дата надходження 11.09.2018
дата закладки 14.09.2018
П'ятирічний Віля з татом
Мовчки фільм дивилися:
Там індійці щось кричали,
Чогось метушилися.
- Тату, що воно за люди?
Всі у пір'я вбралися,
І фломастерами дивно
Так розмалювалися?
- Це індійське плем'я дике,
Бачиш, як гуртуються,
Розфарбовують всі пики -
До війни готуються.
Вороги, як їх побачать -
З переляку впадуть всі,
І забудуть, що тримали
Лук і стріли у руці.
- Наша мама,- каже Віля,-
Воювать збирається,
Скільки туші на тих віях,
Очі - аж злипаються.
Біля пупа, в бровах кільця,
Й в носі теліпаються,
Крем, помада на обличчі,
Пудра обсипається.
І наколка в неї класна,
Вибриті виски смішні...
Ті індійці - всі нещасні,
Не такі вони й страшні.
Наша мама переможе
Будь-якого вояка,
Як нам, тату, пощастило,
Що вона страшна така.
У те плем'я піде в шортах,
Їм покаже кулака,
Вони крикнуть: - Бачим чорта!
Дадуть зразу драпака!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806123
дата надходження 10.09.2018
дата закладки 10.09.2018
Косу заплітала, сумна молодиця,
Для чого й не знати, дивний сон, все сниться,
Бреде по полю, де гляне, хрести й ями,
Напевно, то біда, ой що ж буде з нами?
Ой Боженьку, Боже, нехай там на фронті,
Мій милий, виживе. В вишитій сорочці,
На щастя оберіг має, проводжала,
Йому, в той день журливий, подарувала.
Гроза, загриміла, світить блискавиця,
Як там, ти мій любий? В думках молодиця,
Й синок копошиться, чомусь сну немає,
Все нині, до вікна, думає, страждає.
Трима фото в руці, погляд до ікони,
Прошу, Матір Божа, щоб війни ніколи,
Народи не бачили, щоб й не вбивали,
Та діти в радості й щасті підростали!
Зненацька вітер, гучно гепнувсь об шибку,
Здалось, хтось до хати, то приніс ознаку,
З рук фото, упало, стряслася бідненька,
Зі стрАхом до сина, - Кровинка рідненька,
Лиха година, ой, то ж на що чекати?
Та мати раптово, заходить до хати.
Спустилась до землі, голова крутилась,
І слова, не сказала, лиш просльозилась,
Скорбота у очах, лице сіро – чорне,
Уже й до онука, в розпачі пригорне.
Ой дИтятко моє, як нам жити далі?
Страх, відчай, як хвиля, замовкла в печалі.
А потім зненацька, телефоном тиче,
Ось щойно сказали і тебе хтось кличе,
Слова - ніж у серце, аж в очах стемніло,
А здалеку чути, десь птахи летіти.
Так гучно кричали, між зірок в тумані,
Ятрив, душу розпач, чом сни не в оманні,
І троє,обнявшись, до вікна подались,
Мабуть, краще б було, щоб сни не збувались
09.08.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805909
дата надходження 08.09.2018
дата закладки 08.09.2018
Сьогодні знов тебе зустрів,
Ти осторонь стояла…
Мов синь далеких островів
Мій погляд привертала.
Така вродлива і струнка,
Немов берізка, ніжна,
Твоя приваблива рука
Відкрилась: незаміжня…
Бо серце з юних літ щемить,
Душа моя страждає…
Буває, що кохання спить
Буває, що літає!
Чому, життя так в перебій:
То все заллє водою,
То каже, норов свій –
Жагу зводить росою
Чому? Чому, завжди одна,
Мов горлиця літаєш…
Чи може і моя вина,
Що в серце не впускаєш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805883
дата надходження 08.09.2018
дата закладки 08.09.2018
Не дай мені, Боже…
Кривої дороги
З тяжкою сумою…
Скалічені ноги
Побитих війною!
Не дай мені, Боже,
Гординю носити:
Не бачити схожих,
Людей не любити;
Позичити… лихо,
Пізнати… провину,
На цвинтарі тихо
Ховати дитину.
Не дай мені, Боже,
Невірну дружину,
Бо ревність, ворожа –
Зживе в домовину;
Щоб людям… позаздрив!
Щоб руки… украли,
Злодійства ховали,
Ще гірш… убивали.
Не дай мені, Боже,
Коханку від друга,
Бо серцю не скажеш,
Щой мила - подруга!
Щоб серце не знало –
Кохати повію…
Бо знищу, вразливо,
І Віру, й Надію!
Не дай мені, Боже,
Продать Батьківщину,
Щоб військо вороже
Топтало країну.
Нехай Україні,
Прошу тебе мило,
Мов гарній дівчині:
Довіку щастило.
Я жив…як хотілось,
І бачив – півсвіту,
Роками вертілось
Безхмарнеє літо.
Не дай мені, Боже,
Невірному сину,
На смертному ложе -
Печальну годину!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795380
дата надходження 12.06.2018
дата закладки 05.09.2018
Тягнулося село по зеленому горбочку до широкої, квітучої долини. Воно, як здалеку дивитись, як на п`єдесталі. Прикрашене зеленими садами й в ряди
доглянутими городами. Картопля, наче посаджена під стрічку, вже відцвітала, а гарбузи і кабачки тільки входили в силу. Стелилися з помаранчевими квітами серед широких, товстих, зелених листків. Їх поміж меж охороняли високі соняхи, що все привітно крутили, ледь схиливши, квітучі голови, вслід сонцю… Як стати з обійстя, глянути довкола, , від останніх городів до річки, здавалося рукою подати. Вона широкою змійкою звивалася по долині, по якій часто паслися корови. По обіч зеленіли хлібні поля, а вдалині - виднівся став зі старими розлогими вербами, вони наче підпирали ліс.
Казкова краса… зелено, квітує всюди .. Крива стежина, по ній дітвора бігала босоніж, м`який спориш лоскотав ноги, приємне відчуття, насолода. Хто ходив, той певно знає. Хто ж ні, то нехай позаздрить! Тій веселій дітворі, що бігла, гучно перегукувалася. Вона прямувала туди - до води, до гірської красуні річки Дністер.
Гайда, сільські дівчатка й хлопчики бігли, не дивилися під ноги, а вище, до високих тополь, де від сонячних променів блищало листя. Стрункі красуні , їх тут так багато, вони росли вздовж стежки, аж до самої річки. ЇЇ берег, де - ін –де ховався за очеретом й пахучим зіллям, а то між густих трав виднілися чорні обриви. З них можна з розмаху шубовснути у воду, налякати жаб, які сполохано, відразу поплигають в різному напрямку, щоби сховатися від несподіваних гостей.
Юрбою, так радісно потрапити в обійми теплої течії, водночас відчути ніжну прохолоду і трохи побалуватися, весело поплавати, похлюпати, поплескати, борюкатися у воді. Адже діти знали тут кожен метр дна, де виїмки, де занадто глибоко, а де лише до пояса вода. Вона виблискує, чиста, прозора, навіть видно маленькі рибки, які зграйками пливуть за течією й густі, темно - зелені водорості, що ледь - ледь хитаються. А річка доволі широка…. Біля берегів течія спокійна, вода тихенько колише водяні білі лілії - латаття. А трохи далі до середини річки, вода кудись так поспішає, немов хоче наздогнати час…..
Між двома молоденькими вербичками, на шовковистій траві, підібгавши під себе ноги, сиділа чорнява дівчинка Марійка. Її каро –зелені очі з краплинами дощу світилися щастям від побаченого, вона задивлялася в далину - по напрямку річки. Там, одна за одною, наче падали до води білі чайки й раптово, знову підлітали до небо сині. Напевно рибу ловлять, думала, яка краса, як добре, що вона тут й все це бачить. В очах рябіло…. Вода в річці переливається кольорами, то блакитним, то синім із сріблом відтінком, приваблювала до себе.
Кожна сім` я в селі не мала в хаті скатерті самобранки, щоби виконувати дорослих і дітей забаганки. Та жило село і підростали діти, тут річка, город й трави шовковисті, чарівні мальви, сокирки, дзвіночки й ромашки. Ранкове сонце, що ласкаво світить у обличчя, як не радіти, що жилося серед цієї краси,де панує мир. Найбільше тішив сад врожаєм, майже в кожного на обійсті. Яка то благодать, зірвати ягоду, чи стигле, соковите яблуко, що коли їси, то сок, аж тече по бороді. Здається вже й не голодний, чому не погнатися до річки? Щоб відчути, ще одну радість й насолоду.
Марійка вперше сама пригнала гусей до річки, мама й тато дозволили, кажуть, сім років, то вже можна саму відпустити. Дівчинка з пагорба дивилася на воду та боялася близько підійти. Сонячні промені, що вигравали на воді навіяли на неї сум. Страх в душі, пригадала, як їй було років чотири, чи то п`ять, хтось підпалив їм стайню.Той страх ніяк не покидав її. І хоч ходила вона з мамою до церкви, молилася Богу, як навчали мама й тато, той вогонь , все частіше з`являвся перед очима, лякав, здавалося наче був зовсім поруч. Тоді по селі була якась пошесть, на місяць по три пожежі і все вночі підпалювали. Тому, хто наважився сказати щось проти голови сільради, чи комусь та чимось не догодив, то вже жертва. Якось в сусідів весілля, а в рідної тітки підпалили сінник, це було – жахливо. З часом так і не дізналися хто підпалив, по селі говорили, - » Хтось від заздрощів».
Раптово, дитячий сміх Марійку відволік від спогадів.Хтось із дітей купався, занурювався у воду, а ближче до берега хтось просто мочив ноги,менші діти гралися в піску, ліпили з нього замки.
Марійка поглянула до неба й згадала, як одного разу вона в садочку, біля хати задивилася в небесну блакить. Тоді до неї нахлинуло якесь дивне відчуття, переповнило її душу, вона, не поспішаючи, промовила,
- Пливе хмарина сива
- А я б хотіла мати крила…
Вже пізніше зрозуміла, що це були перші рядки вірша. Їй здалося, вона б і зараз, дивлячись на природу, про щось написала, натхнення переповнювало її.
Раптово озирнулася, здалося, що за нею хтось спостерігає. Це вона так звикла, бо біля неї завжди був старший брат - як охоронець. Різниця вісім років, давалася взнаки, він слідкував за кожним її кроком, дуже любив. Балував, як і батьки, всі цяцькались з нею. Вони були вірні церкві і Богу, і так навчали своїх дітей. Адже батько входив у першу двадцятку в церкві, яка найняла священика, тому й дітей привчав до служби, прививав любов до Бога.
Марійка все ж наблизилася до річки і водночас звернула увагу на старших дівчат й хлопців, що засмагали неподалік від берега. Один невірний крок…. І вона опинилися в воді. Плавати не вміла, тому відразу пішла на дно.
Одна дівчинка, що сиділа на березі річки, помітила, швидко встаючи тикала вказівним пальцем на воду, схвильовано закричала,
- Ой, та Марійка! З нашої вулиці! Шубовснулася у воду і здається не виплила. Он там, на тому місці стояла!
Хлопці відразу, як обпечені, зірвалися з місця й ближче до річки, один, найстарший з них, знервовано розвів руками,
-Так, без паніки, я зараз!
Глибоко вдихнувши повітря, кинувся у воду. Всі знали, що хоч він ріс без батька, але вмів добре плавати, тому й ніхто його не зупиняв. За мить хлопець пірнуві намацав волосся Марійки, впевнено тягнув догори.
Дякувати Богу, вона відразу почала кашляти, відкрила очі. Діти з полегшенням перевели подихи, привітно дивилися на неї, вмовляли, щоб не злякалася, адже все обійшлося.
Батькам, ні в якому разі, не можна було розповідати за цей випадок. Боялася, знала, що будуть дуже сваритися, бо ж втопився двоюрідний брат. А вони в ній душі не чаяли, оберігали і від дощів, і від сонця. Вона була третя дитина в сім`ї, першим був самий старший син, прожив лише кілька днів і помер, батьки часто ходили на цвинтар, болісно перенесли втрату. Їм, ще Бог дав сина і доньку, вони дякували Богу, любили, дорожили ними.
Час летів…. Марійка ходила до школи. .. Завжди охайна, тиха дівчинка, як навчалася в молодших класах, то до школи водив брат. Їй навіть сумки з книжками не довіряв носити, вважав, що це для неї важко. Навчалася гарно, старанно виконувала домашні завдання і в школі була завжди уважна, за те й кілька раз мала нагородження похвальними листами.
В сім`ї ж, їй тільки й довіряли прибрати в хаті та зварити бараболю, можна сказати не випускали з хати. Всі роботи по - господарству виконував брат. Дитинство було солодким сном, а коли навчалася в сьомому класі, то вже інше життя. Мама навчила корову доїти, з собою брала в поле. А в полі на сонці з ранку й до вечори - в`язала снопи. Поле далеченько, за гаєм, доволі велике, тож треба було працювати й працювати. Тато був задоволений, але погуляти ввечері із дівчатами не дозволяв. В домі завжди панувала воєнна дисципліна.
Дівчинці так хотілося писати вірші про Бога та боялася осуду. Дуже боялася, що діти не так зрозуміють, будуть дражнити її поетесою. В той час, село - можна сказати, було більш комуністичним. Коли ходила до школи, мама таємно водила її в церкву, до сповіді, адже забороняли брати шлюб й хрестити дітей. Класний керівник занижує оцінки тим дітям, які вірили в Бога. Одного разу в школі навіть розбирали поведінку її і подружки, на той час така була політика влади.
Та одягалася вона в школі краще за всіх, завдяки маминому брату і його дружині, які жили в Америці. Вони поштою посилали дитячі речі., хоча трохи поношені, але на вид були, як нові. Багато хто із дітей заздрив їй, називав багачкою.
Останні два роки в школі…. Марійку все частіше переслідував якийсь страх, із – за чого стала гірше навчатися. Все вдома, добре вивчить вірша та в школі, лише від погляду вчительки, відразу хвилювалася , забувала слова. Бідкалася, тихенько плакала, але мамі про це розповісти не наважилася, вірила в Бога, надіялася на його ласку, гадала, що все минеться. Їй вдалося закінчити школу з гарними оцінками.
Після школи думала навчатися в консерваторії, гадала туди буде легше поступити, адже там працював дядько. Та на жаль батьки зовсім не підготували її до музики, тому ця мрія була нездійсненною. Але ж вдома сидіти не буде, тому тітка, що жила у Львові, допомогла поступити в фінансовий коледж.
Студентські роки, це чудовий час… Проживання в гуртожитку… Знайомство з іншими студентами. Дружньо з дівчатами в кімнаті, але кожні вихідні їздила додому. Так наполягав батько, щоб в неділю та на свята обов`язково була на церковній службі.
Красуня, гордовита й трохи сором`язлива дівчина та дехто обходив стороною, коли дізнавався, що ходить до церкви, вірує в Бога….
Після закінчення коледжу вона поступила на курси у Львівський С Г інститут. Навчалася старанно, отримала професію економіст - бухгалтер.
Пройшов час….. Марія працювала економістом в Управлінні транспорту автостанцій. Залицяльників на роботі багато, але вона була скромною, дуже боязливою дівчиною. Віра в Бога, це для неї - понад усе.
У гуртожитку, в одній кімнаті з нею, проживало двоє гарних дівчат, Галя і Оксана. Вони були щирими і доброзичливими. З часом для неї стали справжніми сестрами, адже і працювали разом.
Йшов 1986 рік… Останні літні дні…. На роботі запропонували путівку в круїз з Одеси, Марія не наважувалася десь поїхати та подружкам вдалося її вмовити. А воно і правда, думала, чому б не поїхати, адже ніде не була крім Ленінграду, ще від школи їздила на екскурсію.
Напередодні поїздки - приїхала додому, повідомила батькам, що попливе в круїз. Мама дуже турбувалася, схвильовано сказала,
- Що ти, доню, який круїз, он сон мені наснився. Що я тону і прошу, щоб ти мені подала руку. Покинеш мене, а я? Як треба буде допомоги, це ж надовго. Якесь недобре передчуття, неспокійно на душі, боюся тебе відпускати.
Марія уважно вислухала, обійняла,
- Ну мамочко, все буде добре, відпустіть! Я ж ніде не була, хай побачу світу, не сама ж їду, а з подружками.
Мати рукою погладила по голові,
- Добре доню, тільки сходимо до церкви, попросимо божого благословення. І я кожен день буду ходити до церкви, молитися, щоб в тебе - все було добре.
Зі Львова їхало тридцять чоловік в круїз на кораблі « Адмірал Нахімов». Молоді, щасливі, замріяні в прекрасне, прибули на корабель. На причалі людно, гамірно, прощання, поцілунки. Під музику оркестру відправилися в круїз. …
З Марією було троє дівчат…. Галя запропонувала поїхати з ними своїй подружці Миросі з Польщі, в дитинстві, вони разом в таборі відпочивали. Їм показали каюти нижчого класу - в самому низу корабля. Всі мали під подушками рятувальні жилети, розповіли, як ними користуватися.
Як це чудово по морю та, ще й на такому великому кораблі! Їх щоранку будила гарна мелодія, звучали веселі пісні. Добре харчування, відмінна обслуга. Чарівність Чорного моря приваблювала очі. Милувалися краєвидами моря під Одесою, а потім побували в Ялті, де відвідали музей. В двадцяти кілометрах від Ялти, побували в « Ластівчине гніздо», на вершині зробили вражаючі фото пляжів, пальм, скалистих берегів, що омивалися хвилями Чорного моря. Далі корабель вирушив своїм маршрутом.
Пізно ввечері тридцять першого серпня на верхній палубі був концерт. Це Галя випадково дізналася й вони вирішили всі в чотирьох піти подивитися. Одягли найкращий одяг, який взяли з собою. Марія одягла гарну сукню і велюровий піджак, кольору темної вишні, він дуже пасував їй, підкреслював фігуру.
Після концерту… відразу розпочалися танці. Марії здалося, що танцювати в жакеті буде жарко й незручно, хотіла спуститися в каюту, залишити жакет. Але дівчата вмовили залишитися, вирішили, що на довго не затримуються й всі разом йдуть спати.
Дівчата вже весело танцювали, коли Марію запросив на танець, якийсь моряк при погонах. На жаль вона не бачила розпізнавальних знаків та це й не було так важливо. Він мило всміхався, легко вів у танці, ніжно тримав за руку, наче боявся загубити цей скарб та раптовий поштовх в обочину корабля налякав всіх.Люди падали, частина опинилася за бортом…
Погасло світло… Спрацювала сирена… Корабель похилився… Всі розбігалися в різні сторони. На борту почалася паніка, за бортом перші жертви, на воді крики, кров, плями фарби, нафтопродуктів, якісь уламки дерев, крісла.
Дівчата розгубилися. Марії доля дала велике випробування, вона не вміла плавати. Та все ж мала надію вижити. Адже її назвали в честь двох бабусь, які мали ім`я Марія, вони були названі в честь Божої Матері. Вона вірила в свого Ангела, блаженного, світлого, доброго з великим серцем і великими крилами. Не тямлячи себе бігла вперед, наче хтось її підштовхнув. Перед собою побачила чоловіка, який біг назустріч,
-Чуєш! Допоможи!
А він їй у відповідь,
- Дурепа! Чого причепилася….
Але ж якийсь вихід має бути - копошиться в голові. В паніці бігла далі. А людей, як комах, на зустріч моряк, вона бачила, що він по національності не українець і не росіянин та в розпачі звернулася до нього,
- Я плавати не вмію, допоможи! Як втоплюся, буде на твоїй совісті, чуєш…
Хлопець побачивши перед собою красуню, не міг відмовити,
- Не плач, не панікуй! Все буде добре!
- Як звати тебе? - відразу запитала його.
- Мене Рома, а тебе? – поспішаючи, голосно запитав хлопець.
- Марія, мене звати Марія, - тремтяче вся, від хвилювання, випалила вона.
Він, не вагаючись, одягнув на неї рятувальний жилет, наполегливо кричав, здавалося давав команду,
- Ну давай! Скакай донизу, на перший поверх.
- Ой, я боюся, дуже боюся, чуєш! – кричала в паніці, хитаючи головою.
Він тикав пальцями донизу, на воду, вже сердито закричав,
- Он дивися, наш капітан і його помічники вже в шлюпках на воді! Давай сміливіше! Не втрачай час!
Корабель качало. Скрізь крики, гамір, плач і чути десь грає скрипка. Марія, як навіжена, по поручнях з ним спустилася донизу, потім він штовхнув її у воду. Задихалася, вся в фарбі, в нафтопродуктах, борсалася, наче боролася зі страхом, розкривши рота хапає повітря, моряк схопив її за волосся. Здалося прийшла до тями, коли побачила його поруч, потім Рома схопив її за руку,
-Давай подалі пливемо, швидше, бо затягне на дно разом з кораблем!
Він притягнув якийсь продовгуватий уламок деревини, трохи схожий на зламані двері. Вони трималися за нього, він на одній стороні без жилета, а вона на другій стороні у жилеті, так тримали рівновагу. Пересувалися, як надалі від корабля, що мав йти під воду. Хвилі підносили їх то вверх, то вниз, кругом плавали трупи, були такі і з жилетами й без жилетів.
Марія роздивлялася на всі сторони, прислухалася до голосів,
- Чуєш Ромо, зі мною були троє дівчат, мої подружки, всі десь розгубилися, хоча б вижили…
- А я, думав, що спас якусь літню жінку, ти вся така в нафтопродуктах, навіть не подумав, що спас молоду дівчину, - тремтячим голосом кричав хлопець.
Неподалік, він побачив одну жінку, що тонула, потягнув до себе, допоміг їй прийти до тями, вона теж стала триматися за деревину.
Від напруги та холодної води, руки в Марії стали дерев`яні, не слухняні, ледве трималася.
Всі здалеку, зі страхом, дивилися, як йшов під воду корабель «Адмірал Нахімов».
-Ой, скільки там добра пішло під воду, мельхіорові ложки в ресторані і інші цінні речі. Уявляєте всіх і мої речі потонули, тільки й лишилося те ,що на мені, - схвильовано кричав Рома.
Та деревина вже не витримє трьох.Марія дивилася на зоряне небо,
- Ой Боженку, спаси і помилуй!
Задивилася в небо, на одну зірку над собою й тихо прочитала молитву; «Отче наш». Зірка ледь - ледь мерехтіла, їй здалося, що мерехтіла ясніше всіх зірок, подумала - це напевно благословила мене на життя. Схвильовано, швидше пливла до шлюпок….
Скрізь кричали люди, просили допомоги, дехто потрапляв під гвинти корабля »Петр Васев». Всюди кров, розлите мастило, фарба, мертві тіла.
Вона підпливла до однієї шлюпки та там було багато людей, її на неї не взяли. Напрягши всі сили знову підпливла до іншої шлюпки, там теж було повно людей, не хотіли її брати. Дуже просилася, бо зовсім дубіло тіло, плакала й вмовляла. Якийсь чоловік змилувався, подав їй руку, допоміг залізти в шлюпку. Озираючись назад, майже в темноту, вона вже не побачила Рому з жінкою.
Марія трохи відігрілася між людьми, всі перелякано дивилися один на одного й тулилися, щоб було тепліше. Шлюпка плила, а дівчина думала, як добре, що не пішла віднести в каюту жакета, бо була б там й залишилася, скільки ж там людей потонуло! Як вчасно зустріла Рому! Адже він її спас. А тепер, ще цей чоловік, що протягнув їй руку, вона навіть не знає його ім`я. Це вже вдруге, ледь не потонула та Бог дає на життя, значить, має вижити, має далі боротися з холодом, який час від часу пронизував тіло.
З корабля « Петр Васев» прожектори освітлювали кроваве море, мертвих і живих пасажирів. Всі зі шлюпки, як могли, різними уламками відштовхувалися від води, як подалі від цього корабля, щоб не попасти під гвинти. Ті люди, хто потрапляє під них, то вже було перемелене кроваве м`ясо.
Їм, дякувати Богу, вдалося врятуватися…. Було пів на другу ночі. І всю ніч хто, як міг так і тримався на плаву, врятував своє життя. На світанку, ближче до шостої години ранку, їх врятували рятувальники, привезли до Новоросійська. Марія вся в мазуті, з одним капцем на великому підборі.
В Новоросійськ прилетів міністр Алієв, пообіцяв, що відправлять всіх додому, щоб не хвилювалися, кожному повернуть все, що потонуло, лише треба написати перечень, хто та що мав при собі. Розпитували всіх хто і звідки, все записували. Марія весь час роздивлялася довкола, хотіла знайти подружок, на жаль їх не було. Потім всіх запросили подивитися на страшні фото понівечених людей, щоб розпізнати серед загиблих, чи не має знайомих. Подружок там не було. Але це був тільки початок дня, страшні думки лізли в голову, не дай Боже, щоб були на дні моря. Відкидала ці настирливі думки, молилася, не втрачала надії, гадала, що все ж таки знайде їх живими.
Всім роздавали чистий одяг, Марія вибрала собі рожевий спортивний костюм, описала речі та коштовності, що загубила. Звичайно - дівчина шкодувала за всім, що трапилося з ними, дуже журилася за дівчатами та фотоапаратом, де були зняті чудові кадри. Ось таке відбулося знайомство з містом Новоросійськ.
Згодом, всіх пасажирів поселили в якомусь гуртожитку, запитували, хто чим хоче добиратися додому. Вона вагалася, чим краще добратися. Думала, на кораблі вже спробувала, то ж, що буде те й буде, краще полетіти літаком додому, бо потягом їхати день і ніч дуже важко.
Від пережитого, час від часу торсалося тіло, гуділо в голові, тиснуло в грудях, переслідував страх, перед очима все море з кров`ю, крики людей, тіла загиблих. Ніхто й ніколи не думав, що таке можливо, щоб корабель потонув за сім хвилин. Самій в голові не вміщається, як це все пережила, страх постійно переслідував її. Весь час про себе читала молитви, просила в Бога спасіння і терпіння. Їй хотілося якомога швидше дістатися до рідного краю, до того поля, де в`язала з мамою снопи, до гаю, де була криниця, от якби ж то птахом полетіти до батьківської оселі, до родини….
З Новоросійська Марія, з хвилюванням в душі, подзвонила знайомому хлопцеві, Володі, колезі, він працював водієм. Хлопець почувши її голос дуже зрадів, що вона жива. Давно до неї залицявся, вона дуже сподобалася йому. Вони домовилися, що він зустріне її.
В літаку, до Львова, було четверо людей з корабля » Адмірал Нахімов». На дорогу всім дали гроші і пообіцяли пізніше, ще повернути, компенсувати, за все, що втратили.
Було трохи страшно та з Божими молитвами Марія прилетіла до Львова. Її зустрів Володя, вони автівкою поїхали до гуртожитку. З гуртожитку подзвонила на роботу, повідомила, що вона жива. Їй сказали, що дівчата, всі троє, що плавали з нею на кораблі, живі. Дівчина тішилася, передала вітання, полегшено перевела подих ,
» Дякувати Богу, з ними все добре!».
Взявши деякі речі, Володя віз її в село, давно мріяв туди потрапити, познайомитися з її батьками. Дорогою, дівчина з хвилюванням, розповідала, про все, що пережила, про те страхіття, що побачила, часом плакала, аж тремтіла, не соромлячись витирала сльози. Вона вже по іншому дивилася на життя….
Їхали з великою швидкістю, Марія не звернула уваги, не помітила, що в автівці час від часу відмовляли гальма, не могла зрозуміти, чому він побліднів. Та обійшлося без пригод, вони доїхали до села, але Марія його відразу попросила поїхати додому у Львів. Що їй зараз не до цього знайомства, не знала, як це все, що сталося з нею, сприймуть та переживуть батьки.
Радість переповнювала душу, адже вона вдома…
Батьки про аварію навіть не знали. Коли Марія їм все розповіла, звичайно дуже рознервувалися.Хоча чули, що якийсь корабель потонув та і гадки не мали, що на цьому кораблі була їх донька. А ввечері по телебаченні, у новинах, передали, що затонув корабель «Адмірал Нахімов», це було друге вересня, дівчина була просто щаслива, що, так швидко, дісталася додому.
Після відпустки Марія з подружками зустрілася в гуртожитку. Радість, поцілунки і спогади про круїз, про те страхіття, що їм прийшлося побачити, пережити. Зі сльозами на очах, всі схвильовано розповідали, як спасалися, боролися за своє життя. Дівчатам повезло, вважала Марія, адже вони були в трьох, а вона одна,добре що зустріла Рому.
Час все кудись летить... Марія зовсім розірвала стосунки з Володею, не подала надій на зустрічі. Залицявся, ще один хлопець Тарас та і з ним не наважилася зустрічатися. Навіть начальник гуртожитку підбивав клинці. А чому б і ні? Така гарна, видна дівчина, чорнява, волосся до самих стегон і одягалася модніше, найкраще всіх. Адже дядько з тіткою, не забували про неї, прислали одяг, а це ж в той час був розкіш, всі вважали її багатою дівчиною. Були й хлопці із села, що залюбки б з нею зустрічалися та вона ні на кого не звертала уваги, до жодного не лежало серце.
Через кілька місяців, Марія отримала запрошення на суд - в місто Одесу, по справі щодо затоплення корабля « Адмірал Нахімов». Вона приїхала туди та їй повідомили, що її свідчення не потрібні. Дівчина вирішила все ж дізнатися про того моряка Рому, який спас її.
Уже задоволена, що все про нього дізналася - адресу дало Чорноморське морське пароплавство. Це був матрос Ромазанов Гаджімірза, сам себе назвав Ромою. Він жив в Одесі, довго не думала, купила йому в подарунок мельхіорові ложки, цукерки, торт, букет квітів й поїхала віддячити за своє спасіння.
Дружелюбна зустріч, як за святковим столом. Хвилюючі спогади, часом зі сльозами на очах, згодом веселіше. Розмови про життя, а потім проводи й слова вдячності за подарунок. Та Марія вважала, що життя дорожче за подарунок, від щирого серця подякувала, поверталася додому. Лише згодом, Марія дізналася, що його підвищили по службі, після того, як вона написала лист в Чорноморське морське пароплавство, в якому виразила свою вдячність.
Пройшов рік… Літо видалося тепле…. Одного разу, в вихідний день, двоюрідний брат з дружиною кликали Марію з собою на Дністер. Вона наче, як злякалася, адже після тих, страшних подій, ні разу не ходила до річки, боялася води. Їй здавалося, що знову обов`язково, щось та трапиться. Відмовилася йти, адже та рана в душі, ще не загоїлася. Вони намагалися підняти їй настрій, довго переконували. Він її любив, йому хотілося, щоб, як швидше вона забула ті події під Новоросійськом, хотілося, щоб не боялася води, поклавши руку плече, зазирнув в очі,
- Ну Марійко, все позаду, таке в житті трапляється, але треба жити, на все дивитися простіше. Ну купатися не будеш, якщо боїшся, то з нами за компанію, сидиш біля річки, то ж разом буде веселіше. Чого самій вдома сидіти?
Схиливши голову, думала, що робити? Навіть закрила очі, щоб трохи вгамувати своє хвилювання. Та потім, піднявши голову, ледь всміхнулася й кивнула рукою,
- Та добре піду…. Піду вже…. Що буде те буде!
Брат з дружиною, аж повеселішали, коли вона дала згоду. Підморгнули один одному і брат обійняв Марію,
-Ну нарешті, життя продовжується, сестричко!
З гарним настроєм йшли знайомою стежкою…. Вздовж неї подорожник, ромашки, дзвіночки, шовковиста трава, яка ледь колихалася від вітру, блищала на сонці.….
Біля річки, як завжди в літню пору, була молодь. Хтось купався, хтось засмагав, слухав музику, яка линула з магнітофона.
- Марійко, ти постій на березі, якщо купатися не хочеш, а ми скупаємося, вода тепла, - роздягаючись, запропонував брат.
Вони з дружиною, весело, всміхаючись, плавали, то занурювалися у воду, то виринали з неї.
Марія з заздрістю дивилася на них та сама не наважилась йти купатися. Стояла трохи далі від берега та так задивилася на водорості, що сама не помітила, як зробила пару кроків і несподівано впала у воду. Копошиться, борсалася, її тягнуло донизу, зі страхом била руками об воду і кричала до брата, що тоне, але він з дружиною не чув, бо вони вже далеко відпливли від берега.
Почули хлопці, що були неподалік й один з них, набагато молодший за неї, витягнув її. Труситься, чи то від переляку, чи від спогадів. З тієї пори Марія навіть близько боялася підходити до води.
Та час плине... Прекрасна, чудова молодість, в селі весілля, сватання… Вже й Марії час прийшов подумати про особисте життя. Багато хлопців… не було відбою. Звали заміж та за кого йти? Не могла розібратися в собі, як довірити комусь із них своє життя? Адже не відчувала, що когось із них кохає.
Хлопець із села, Іван, давно в неї закохався, тільки вона приїде в село, він вже тут, як тут, ходив по п`ятах за нею. Це був двоюрідний брат однокласника, високий, красивий, дуже схожий
на співака Талькова. Батьки Івана теж ходили до церкви, тому й Маріїна мама хотіла, щоб дочка жила близько, щоб за нього вийшла заміж.
Вона не згодна з мамою, а батько з тіткою, навіть паспорт заховали. Та все ж сварилася мама, щоб було по її, бо разом ходять до церкви, як в очі людям дивитися, якщо не піде за нього?
Ну, що ж…. Марія вже не могла сперечатися, звичайно пізня дитина в батьків, вони хотіли, щоб вже мала сім`ю і їм би, на старості років, жилося спокійніше.
І було весілля, і взяли вони в церкві шлюб та життя не склалося. Спочатку жили з свекрухою, за один рік побудували дім, пізніше жили окремо. Народила Марійка двох близнят, хлопчиків та Бог дав життя одному, Богданчику. За другого хлопчика - Ігоря, лікарі боролися майже тиждень але він пішов в інший світ. Бідкалася, важко перенесла втрату дитини.На жаль сімейне життя не склалося, не притерлись, як кажуть люди, не злюбиться. Вони прожили більше десяти років, але розійшлися.
Перед нею нове життя…. Ходила до церкви, молилася, просила в Бога, щоб дав сили жити далі. Чому скільки біди на одні плечі? Згадувала життя.Як двічі тонула, як з Володею їхала в село, відмовили гальма, він лише через місяць зізнався в тому, вона тільки тоді зрозуміла чого він побліднів. І вже пізніше, коли працювала на заводі, їхала в автомобілі з колегою по роботі, автівка розбилася, а вони, дякувати Богу, залишилися живі, без подряпин. І в думках запитувала в Бога, за, що це все їй? Чому немає щастя? І ось тепер знову на роздоріжжі. Треба виживати, треба кудись їхати, адже треба їй і сину за щось жити.
З болем в серці, Марія їхала в Італію. Хвилювалася за сина, якого залишила з батьками, але іншого виходу не було.
Вона в Мілані… Зупинилася в племінниці й відразу знайшла роботу. Пішла на підміну, на один місяць, допомагати по господарству італійцям. То не солодке життя. Робота важка, а платили мало. Працювала по двадцять дві години, як пташку випустили на волю, чи -то пса на прогулянку. Після місяця роботи, знову в пошуках роботи та все ж трохи заробила грошей, винайняла собі квартиру.
Що робити? Думала у відчаї, треба, щось шукати, адже не повернеться додому. Скільки грошей вкладено в поїздку! Ні треба шукати роботу!
Кожного дня ходила до церкви, просила допомоги в Бога. Одного разу в церкві наче їй хтось шепотів, щось у вуха. Йшла додому, думки зліталися, як пташки, слова, як зерна сипалися з гори. Під церквою шукала ручки, щоб записати, не забути, дорогою додому, написала кілька рядків вірша. А потім, вночі не спалося і за дві години були написані два вірша»;
« Маки матері», і « Зіронька в ім`я мами»
« Маки матері »
За гаєм на полях у житах
я червоних маків назбирала
іздалека лечу наче птах,
щоб Пречиста маму привітала.
Червоний мак квітує у полі
квіти благодатної любові
несуть радість чудову красу
вінчують її осінь золоту..
Червоні маки квіти поля
усміхається щастям їй доля
довгі роки на землі прожити
своїм дітям сонцем світити.
Сива голубко, мамо, матусю
я люблю тебе моя нене
із чужини, до тебе вернуся
дочекайся, тільки на мене!
Лебідкою прилечу до тебе
вклонюсь низько у ноги твої
зацілую, обніму до себе...
більш не буде розлук на землі.
М. Чайківчанка.
» Зіронька в ім`я мами»
Рідна мамо - зіронько ясна,
Твої коси уквітчав цвіт весняний,
Золоті долоні засівали поля,
І дітей пригощаєш хлібом рум'яним.
В зорянім небі ясну зіроньку знайду,
Ніч попрошу, щоб сіяла ясно,
Ім'ям мами я назву,
Щоб на землі дітям малювала казку.
Ти не дала розбудити мене рано,
І тихенько воду набирала із криниці,
Дітям, внукам ти вгодиш, рідна мамо,
В зорянім небі тобі сяють зірниці.
За твоє щастя молюсь до зорі,
За твій спокій - в твоєму серденьку,
За любов твою і долоні золоті,
До твоїх ніг низенько клонюсь, моя ненько!..
М. Чайківчанка
Цей вірш та вірші; « Твій вибір твоє майбутнє», « На Україну повернусь», « Україно моя цвіте весняний» Марія послала в Рим, де друкувався журнал для церкви - " До світла. Коли в душі народжується слово". Там читачі побачили її вірші. Вона мала велику підтримку від священників, Олександра Сапунко - редактор журналу в Римі і в Мілані - Олександр Лісовський, а пізніше - Іван Стефурак. В 2010 році вийшла книга українських поетів в Італії, де теж друкувалися її вірші, на один з них була написана музика Богданом Гірським. По радіо стала звучати пісня під назвою - »Звати мене українка».
Марія шукала роботу… На ту квартиру, що вона винаймала, господиня підсилила їй одну жінку з України, ( Лєну ), родом з Чернівців. Але вона вважала себе румункою, знала румунський, молдавський язики, тому їй було легше спілкуватися з італійцями. Марія в відчаї плакала їй, що немає роботи та жінка у відповідь не втішала, а все повторювала, - « Я, що тобі лікар?».
Майже місяць Марія вчила італійську мову по словнику. І нарешті знайшла роботу, пішла працювати до однієї сеньйори, допомагати по господарству. Та сеньйора невдовзі захворіла, потрапила до лікарні, Марія й там доглядала її. В цій палаті лежала одна стара жінка, до неї приходив чоловік в білому халаті, це був її син Анжело.
Вона - коли вперше побачила його, якесь дивне відчуття прокинулося в душі. Кожного дня бачила, як він доглядає маму і їй хотілося зловити його погляд, щоб він побачив її закохані очі.
Дивилася на нього, уявляла, що це її принц на білому коні.
Високий, статний, красивий чоловік, він був для неї такий жаданий, відразу заволодів її серцем.
І якось одного вечора про свої почуття написала вірш –
» Привіт незнайомцю».
Одного разу, Анжело попросив, щоб Марія інколи допомогла його мамі, коли його не буде. Навіть пропонував гроші та вона не наважилася брати. Він пригощає шоколадом, дав свій номер телефона. Анжело не багатий, але й не бідний, не наймав доглядальницю, а сам доглядав за мамою. Ту сеньйору, біля якої була Марія, виписали з лікарні і вона поїхала з нею. На жаль його номер телефона загубила, а свій номер телефона чомусь йому не написала.
Не усміхнулася доля, розійшлися дороги. Корила себе, що загубила номер телефона, а думки то весь час тільки й за нього, хотіла хоча б на мить його побачити.
Через пів року сеньйора, якій допомагала Марія, померла.Такий збіг обставин, її запрошують на роботу в те село, де живе Анжело.
Вона працює в цьому селі і треба ж було такому статися, що одного разу, вона в автівці побачила Анжело разом з мамою, жінка бачила її та він на жаль - не побачив. Та не буде ж кричати, щоб звернув увагу на неї, гордість не дозволяла цього зробити.
А чи… то доля так вирішує, чи в небі зорі так складають пазли, чи так душі тягнуться одна до одної. Через якийсь час, вони раптово зустрілися, йшли назустріч один одному. Сяяли очі. Вона зловила його погляд, він теж був дуже радий, що зустрів її, адже йому було так важко на душі, він декілька тижнів назад, як поховав маму. Зізнався, що часто згадував про неї, в надії чекав дзвінка, але ж не знав, що вона загубила його номер телефона.
Дві одинокі людини, якщо серця гучно б`ються, ніжні погляди гріють один одного, то чи можна розійтися? Ой, напевно ж ні!
Та в італійців не заведено відразу приводити в дім жінку, не дізнавшись добре її, тому вони були просто друзями. Анджело підтримував Марію духовно і морально. З нею Бусом передавав передачі для її батьків та сина.
Ті італійці в кого працювала Марія обіцяли зробити документи, щоб вона в них працювала легально, адже вона приїхала на роботу нелегально. Та то були тільки обіцянки. Вони не хотіли відпускати її. Тож Марія розповіла Анжело про ці проблеми й вони разом зробили висновки, що їй треба від них тікати.
Сумувала за домом, за рідним краєм та, як поїхати, треба ж гроші заробити. Все вечорами, перед очима рідні стежини і чудовий сад. Це один із віршів, написаний про рідне село;
Моє рідне село
Моє рідне село - біленька батьківська хата
Мій казковий світ дитинства на березі Дністра
Босоніж злітає думка солодка крилата
Де стрункі тополі підпирають небеса.
Моє село - яблуневий садочок у цвіту
І незабутній спогад - мого роду коріння
Тут моя весна, як ліловий бузок у квіту...
На зорі, перше кохання, злети, падіння.
Моє рідне село - над ставом плакуча верба...
Столітній дуб, на княжій горі світлі хороми,
Пахуча липа заквітчала двори вздовж села
Голосний дзвін церкви кличе журавлів додому.
Моє рідне село - перші зустрічі прощання...
Моєї душі - земні скарби і гірка сльоза
У мені весна, заврунила - сонця світання...
Веде, в діброви, ліс, гаї, безкраї поля.
За рідним селом, в'ється річка, як синя стрічка,
І біла чайка - обіймає своїми крильми,
Віддає поклін, колише - зоряна нічка
Де над бистрою водою шумлять ясени.
Де б у світах, не була до тебе повертаю ...
Бо залюблена, закохана як сходить зоря..
Тут від пісні жайвора, душа розквітає
тут все рідне ,і дороге.. Водиця із джерела.
Рідне село - садочок, школа, гігант завод,
Тут течуть молочні ріки до Чорного моря
Щастя, л'ється водограєм із мелодійних нот...
Бо тут народилась, моя родина і доля.
М. Чайківчанка
Одного дня їй, подзвонив брат, треба було терміново їхати додому, бо захворіла мама. З тривогою в душі, поверталася додому.
Лише місяць доглядала маму.. Серце рвалося на шматки, на жаль руки не покладеш, проти долі не підеш, мама померла.
Декілька днів з батьком день у день на цвинтарі, але ж треба за щось жити. І Марія повертається в Італію…
Знову робота і зустрічі з Анжело - як друзі. Ходила пригнічена, боліла душа, щеміло під серцем. Вдома і в церкві з молитвою. Жила в скорботі.
Пройшло пів року… Марія з Анжело саме автівкою їхали до церкви на службу Божу, подзвонив брат сказав, щоб терміново їхала додому, захворів батько. Анжело тільки почув, відразу, схвильовано, розвернув автівку, їхали до квартири. Він позичив їй гроші і господарка квартири дала документи й гроші, бо були закриті всі банки, це був вихідний день. На великій швидкості Анжело гнав авто, щоб встигнути на БУС в Україну.…
Той БУС підвіз її до самої хати. Горе за горем, знову чорна хустка, розпач і журба. Марія поховала батька, дім лишила братові, а син залишився з свекрухою. Вона щомісяця висилала гроші, бо де б знайшла кращу роботу, щоб отримувати непогані гроші. Треба жити заради сина, щоб він всім був забезпечений. На душі важко, під серцем щеміло та тільки так вона могла йому дати все.
Повернулася до Італії, як зранена пташка. Її зустрічав Анжело, намагався підтримати - в такий важкий для неї час.
Марія придивлялася до Анжело, дізналася, що він ні разу не був одружений, дівчину яку мав, розбилася на автівці. Не пив і не палив, майже кожного дня зустрічав її з роботи, якщо вона навіть затримувалася, чекав скільки треба, без ніяких нарікань. Мудрий, інтелігентний, спокійний, врівноважений і в той же час веселий і добрий. Не боявся ніякої роботи, про таких кажуть, має золоті руки. Все вмів робити, ремонтував авто, знав комп`ютер, вмів шити, приготувати їсти і навіть білити хату. Працював на французькій фірмі, правда зарплату платили невелику, але йому було достатньо.
Анжело для Марії став справжньою опорою, ставився до неї, як до пані, балував шоколадом, цукерками. Разом їдуть до церкви, співчуває їй у втраті близьких, поруч з нею ставив свічки за своїх і за її батьків, за того маленького хлопчика Ігоря, який побачив світ, лише на мить. На авто возив на службу Божу, в українську церкву до Мілана, до священика Арона Новара. Вона в ньому бачила наче якогось Ангела, брата і друга, і зрозуміла, що це кохання. Про свої почуття написала вірш -
« В твоїм погляді сяє весна».
Пройшло майже два роки, як помер батько Марії…
Анжело вже вкотре запропонував їй за нього вийти заміж. Вона не вірила, що нарешті зможе стати щасливою. Цього разу думала не довго - дала згоду. Марія відчувала до нього потяг, коли був поруч, то тріпотіло,то завмирало серце, душею відчуває, що обожнює його, кохає.
Надворі осінній, теплий день. Сонце, то виглядало, то знову ховалося поміж великих білих й сірих хмар. Легенький вітерець загравав з останніми листочками на деревах, ті ледь - ледь тремтіли, мов сперечалися з ним і тягнулися до сонця.
Біля Загсу стояла купка людей, про, щось весело сперечалися, раз – по - раз поглядали на двері, чекали на наречених.
Хтось крикнув, - Ідуть!
В дверях, у оточенні родичів, з`явилися Марія і Анжело. Вишукано одягнені, з сяючими обличчями, вони всміхалися один до одного, до друзів, родичів.
Радість переповнювала душі….
Анжело був задоволений, що нарешті знайшов свою половинку, з якою хоче зустрічати ранок і вечір, розділяти кожну крихтину хліба і щасливо прожити все життя. Він ніжно обіймав за плечі, всміхався і все зазирав в її сяючі очі.
А Марія, вся, аж світилася від щастя. Вона стала, ще вродливішою, як квітуча троянда під сонцем навесні. Ледь примружила очі від сонця, що світило прямо на неї, на мить задумалась - невже я живу? Невже в мене все буде добре? І перед очима та зірка над морем, що мерехтіла, немов подала знак. Значить вона благословила на життя! Значить збулися мої мрії! Вкотре дякувала Богу і долі, що вижила, адже смерть переслідувала її, три рази тонула і два рази, ледь не загинула на суші.
Вітання, бризки шампанського, букети квітів, поцілунки…
Вони знайшли своє щастя…
Марія продовжує писати вірші.... В 2016 році видається книга-
" Прийди у мій сад" і зараз готуються до друку чотири книги.
Майстриня слова продовжує свій творчий шлях...
« Не знаю де помру»
Не знаю де помру, у якому краю?
Та знаю, одне що я "Українка"
За тебе земле, душа кров'ю стікає...
Бо ти моя мати, а я твоя кровинка.
Допоки світить сонце на білім світі,
В грудях , б'ється серце, носять ноги
Росою оживу, цвіт калину на вітті
Зашумить, кущ рясно край дороги.
Пробач, що у важкий час далеко від тебе!
Вимірюю, відстань у думах словами,
Я журавкою, лечу у грозу у небо, прошу,
У Бога миру під небесами.
Я зажурена мальва, лист кленовий...
Журавлина пісня, печальна сльоза
Сузір'я, промінь зорі світанковий
Випромінюю світло до твого вікна.
Я солов'їна мова, галузка вербова,
Крапля водиці водограю Дністра
З божої ласки, блаженного духу мова
Яка веде,на високі кручі до Кобзаря.
Не знаю, де помру у якому краю?
У який час, на груди зложу крила...
Та знай ,тебе люблю, за тебе страждаю,
Щоб грудка землі моє тіло покрила .
І над головою, зацвіла червона калина...
Востаннє, соловейко заспівав для душі,
Щоб до мене, зійшлась до купи родина
І на могилі, зацвіли білі айстри навесні.
М. Чайківчанка.
Від автора;
Життя - не мед… Скільки страхіть і бід вона пережила
І вирішила доля… Хай світить зірка - живе дитя…
Та й дала в подарунок… Два сильних, величезних крила
Щоб під сонцем осяйним..Зустріла щасливе майбуття.
*****
Викладені факти дійсно мали місце в житті героїні.
02.09.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805280
дата надходження 02.09.2018
дата закладки 05.09.2018
Атланти-- Карпати, Говерли вершина
і луки картаті, й нарцисів долина.
Озера сяйнисті, пісні солов’їні,
калини намисто—
моя Україна.
Ключі журавлині, надземність барвінку,
стрункі тополини, зоря на зарінку.
Хрести у блакиті — церковець данина,
волошки у житі —
моя Україна.
Купайло й гаївки, букетик на Спаса.
Колядки й щедрівки — фольклору окраса.
Козацтва звитяга і туга чаїна,
на вірність присяга —
моя Україна.
Провладні "пророки" — калитки й тартюфи,
незняті «навроки», високі тарифи.
Плачі Ярославен, що спалюють душі,
і лицарства слава, і битви за куші .
Народ, що не стане перед злом на коліна,--
це рідна країна —
моя Україна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804204
дата надходження 23.08.2018
дата закладки 25.08.2018
«Не в волі людини дороги її, не в силі людини, коли вона ходить, кермувати своїм кроком. Карай мене, Господи» (Єремії 10:23; 24).
На все воля Бога
На все Його ласка:
Широка дорога
Й невтоптана стежка
Кохання до гробу
Й розлука як трунок
І горе на пробу
Й фортуни цілунок
Товариша вірність
І подруги зрада
Удачі позірність
Й увінчана влада
Вікторії в брані
Й поразки фатальні
І блиск на екрані
Й учинки брутальні
Здоров’я воляче
Й тривала недуга
І смі́хи дитячі
Й самотності туга.
На все воля Бога,
На все ласка Божа.
Не мали б ми всього
Без Нього, Сторо́жа.
Коли ти поцілиш
Камінчиком в небо —
У Бога не влучиш.
Впаде він на тебе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804403
дата надходження 25.08.2018
дата закладки 25.08.2018
Ці слова до пісні присвячую всім матерям...
На жаль їх сини загинули на війні.
Проводжала мати, сина на війноньку,
Та й на мужні груди, клала голівоньку,
Сину мій рідненький, миле соколятко,
Нащо йдеш, синочку, моє янголятко.
Та втримать не можу, плаче Україна,
Земля - ненька стогне, у журбі калина,
Й не одна дівчина, стала вже вдовиця,
Життя у скорботі, виє, як вовчиця.
Проводжала мати, сина на війноньку,
Та й просила Бога, то ж за кровиноньку,
За свою рідненьку, за щастячко в полі,
Щоб жилось усім нам, мирно та й на волі.
Щоб сонце всміхалось, душа не боліла,
А наша сторонка, вся барвінком цвіла,
Та щоб повернувся, живий і здоровий,
Щоби стіл накрила… раденька, святковий.
Проводжала сина та й його просила,
Хоч текли сльозини, стримати несила,
Прожени тих клятих, ворогів пихатих,
Нащо їм ті землі, нащо йшли до хати?
Не гостем із хлібом, а із автоматом,
А ти, колись нечисть, називався братом,
Завмирало серце, від такої зради,
Скажи мені Боже, де шукати правди?
Проводжала сина й сонечко за обрій,
Ховалось проміння й материнський спокій,
Розгулявся вітер, ніс хмари сльозливі,
Ой, синочку любий, чи й будем щасливі?
Полинові сльози…. личенько вмивали,
Завмирало серце... птахи не співали,
Пішов відчайдушний, синок на війноньку,
Під хустку ховала сиву голівоньку.
09.08.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802544
дата надходження 09.08.2018
дата закладки 11.08.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FwsNF5dFGYo[/youtube]
Сидиш сумний за столиком навпроти.
Ледь тьмяне світло впало на лице.
Мої думки: як страх цей побороти,
Чому це ноги налились свинцем?
До тебе підійшла якось несміло,
Обличчя запалало в той же час..
Я руку простягнула неуміло:
Тебе я запросила - Білий вальс.
Дихання враз чомусь перехопило.
Рука в руці... як обпекло вогнем!
Торкання твоїх рук мене сп"янило,
Та впевнено до танцю ми ідем.
Не чую музики, щось неспокійна.
Шалений пульс.. Яке серцебиття!
Тримав мене в жарких своїх обіймах
Лиш п"ять хвилин, а ніби все життя.
Зливаємось душею й тілом в танці.
Летим на крилах ніжності й спокус.
Ні слова з вуст...Щасливі у мовчанці.
А я до тебе ближче все горнусь...
Та все це закінчилось дуже швидко,
Хоч музика звучала лиш для нас.
Вмить обірвалась надто тонка нитка...
Таке бува один єдиний раз...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802561
дата надходження 09.08.2018
дата закладки 11.08.2018
Не дай мені, Боже…
Кривої дороги
З тяжкою сумою…
Скалічені ноги
Побитих війною!
Не дай мені, Боже,
Гординю носити:
Не бачити схожих,
Людей не любити;
Позичити… лихо,
Пізнати… провину,
На цвинтарі тихо
Ховати дитину.
Не дай мені, Боже,
Невірну дружину,
Бо ревність, ворожа –
Зживе в домовину;
Щоб людям… позаздрив!
Щоб руки… украли,
Злодійства ховали,
Ще гірш… убивали.
Не дай мені, Боже,
Коханку від друга,
Бо серцю не скажеш,
Щой мила - подруга!
Щоб серце не знало –
Кохати повію…
Бо знищу, вразливо,
І Віру, й Надію!
Не дай мені, Боже,
Продать Батьківщину,
Щоб військо вороже
Топтало країну.
Нехай Україні,
Прошу тебе мило,
Мов гарній дівчині:
Довіку щастило.
Я жив…як хотілось,
І бачив – півсвіту,
Роками вертілось
Безхмарнеє літо.
Не дай мені, Боже,
Невірному сину,
На смертному ложе -
Печальну годину!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795380
дата надходження 12.06.2018
дата закладки 30.07.2018
А я тебе давно вже не чекаю!
Ми загубились між двома світами.
До днів самотності потроху я звикаю
Як і до скронь засипаних снігами.
Тебе не виглядаю на дорозі,
Не засинаю в мріях про майбутнє.
Колись була в бажанні як в облозі
Чекала все кохання незабутнє…
Роки потроху шаркали ногами.
Віталися й зникали у минуле.
Я ж в відчаї хапалася руками
За мрії в снах, щоб ангели почули…
Жадалося, бажалося, моглося…
Тепер до ролі іншої звикаю.
Десь в долі щось назавжди відбулося
І я тебе до себе не чекаю!
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801205
дата надходження 29.07.2018
дата закладки 29.07.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=0etduTssA6M[/youtube]
За твором Ганни Верес "Скільки сказано про Любов".
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796413
----------------------------------------------------------------
І знову, й знову про любов
Про ту, що квітне ніжним цвітом,
Хвилює серце знов і знов.
Чому стаєм, як малі діти?
Сміємось, плачемо, страждаєм.
І зводить з розуму підчас,
Коли нас люблять й ми кохаєм.
Ви відчували це хоч раз?
О! Незабутні ці хвилини,
Коли торкання ніжних губ.
У інший світ душа вмить лине.
Не доведи, душе, до згуб.
Лише вона, одна вона,
Вона лише всім править світом.
Це не земне щось! Дивина!
Що проливає в серце світло...
Але...Приносить часто й біль,
Який не вимовить й словами.
Відчуєм й влітку заметіль,
І тут страждаєм до нестями...
І ти не знаєш, де подітись,
У чім причина? Тільки жаль..
Кому ти можеш пожалітись?
Як з серця витравить печаль?
Закон життя - усе пройде,
Та ще живе в душі надія.
Не все ще доля украде...
Ти не зникай, найкраща мріє...
---------------------------------------
Бажаю всім взаємного, палкого кохання.
Щоб ніколи ви не взнали, що таке втратити
своє кохання...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796508
дата надходження 21.06.2018
дата закладки 21.06.2018
[color="#ff0000"][b]1.Ротація:[/color]
[i][color="#064a63"]Накрався сам – уступи місце іншому!
Такий закон «панамських патріотів»![/color]
[color="#ff0000"]2. Люстрація:[[/color]
[color="#064a63"]Свій золотий унітаз облаштував
люстерком - хай полюбується
на себе "переможець" Майдану.[/color]
[color="#ff0000"]3. Маршрутка:[/color]
[color="#064a63"]Не авто і не автобус,
а людей медійний глобус:
Шутка, "утка", прибаутка –
отака тепер маршрутка![/color]
[color="#ff0000"]4. Безвіз:[/color]
[i][color="#064a63"]Маєш гроші - буде й віз,
гола с.ака -
в ЄСссс не лізь!
Йди в город,
сади картоплю,
жуй часник
й витрушуй соплі![/color]
[color="#ff0000"]5.Ковганник:[/color]
[i][color="#064a63"]Життя своє купався в маслі,
все брав, що душенька хотіла.
Такі людці у нас на часі:
«масна» сорочка липне к тілу...
Та то таке... Нехай... От тільки,
коли ковганка та – казна,
Ковганника хапайте сміло –
по ньому плаче вже… куна́᷾! [/color]
[color="#ff0000"]6. ПРАВО-суддя:[/color]
[color="#064a63"]Права саджає,ліва звільняє:
що за Феміда –
ПРАВО не знає![/color]
[color="#ff0000"]7. ХАЛЕПА:[/color]
Хотів пацан зробити «добру» справу,
але назвав… круту зелену суму…
Тепер в суді верстають нову справу,
а він лаштує вже пожитків суму.
[color="#ff0000"]8. Вибори:[/color]
[i][color="#064a63"]Була б добра гречка –
зайва суперечка…[/color]
[color="#ff0000"]9.Іван[/color]
[color="#064a63"]Новий час – і нове ймення:
солідарних пліч рамення.
Не «товариш», ще й не пан,
й звали Йвана просто - Йван![/color]
[color="#ff0000"]10. Лизун[/color]
[color="#064a63"]Ласун, лизун, плеканець долі?
Нема гріха, є Божа воля…[/b][/color]
Логорея - хронічна. Далі буде....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796494
дата надходження 21.06.2018
дата закладки 21.06.2018
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=plSxF0cad9s[/youtube]
Спада на землю літній вечір,
Повільно сонце догора.
І легкість падає на плечі.
О! як чарує ця пора.
Ніде нікого, тільки вітер
У листі десь зашелестить.
Безцінний це природи витвір:
Всі мають змогу відпочить..
Неспішно Місяць випливає,
Цю грішну землю освітить.
Та тільки він один лиш знає,
Як від темноти всіх захистить.
На небо висипались зорі,
Там серед них, моя одна.
Вона у світі неповторна,
Вона для мене таїна.
Дивлюсь з цікавістю на небо,
Яка таємна далина.
А, може, так оце і треба:.
Тим й заворожує вона....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794130
дата надходження 02.06.2018
дата закладки 02.06.2018
Ти не дзвониш, не пишеш СМС,
Не складаєш мені вірші, пісні,
Були разом, мов в країні чудес,
Веселеньке літо, тепленькі дні.
Чи хто знав, що ця осіння гроза,
Що зненацька утопить почуття,
Пополам, розкололись небеса,
Враз спинилося, твоє серцебиття.
Як болить,, не дочекалась дзвінка,
Дуб згорів, під яким, часом сидів,
Я в надії, день й ніч біля вікна,
Не проснусь, від відрадних спогадів.
Ти горе, нащо осінь принесла?
Зруйнувала молодим гніздечко
Чому в хату, ти сум, смерть привела?
Це зробила, чого, викрадачко?
Щем під серцем, стискає до болю,
Мжичить дощ, краплини на вікні,
Нащо ж Боже, ти дав таку долю?
Так важко, зимно без нього мені.
23.09.2017р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788821
дата надходження 24.04.2018
дата закладки 26.04.2018
хлопче, а йди на війну:
вона вже чекає на тебе, мов навісна молодиця.
а вже як візьме в обійми, маєш її, навісну,
до кохання намовити:
любить же ж, тільки боїться!
отже, ти їй скажи: [i]поведу тебе аж на москву,
а як не схочеш, то й навпаки на европу[/i]. –
зробиш там з неї царицю районну або й світову,
буде вмиватись в трояндах і в морі зеленого кропу
– повірить тобі, адже ти ж таки хвацький герой,
адже без жодного сумніву дівчину тягнеш за руку –
куди мене тягнеш так хоробро?
кажуть: "герой, та не той",
гляди: послизнешся, впадеш –
сьорбатимеш грязюку
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732977
дата надходження 11.05.2017
дата закладки 18.04.2018
Літо… яскраве сонце, ще пригрівало, хоча плинуло ближче до заходу. У небо сині, високо - високо, деінде, немов той пух, пливуть білі хмаринки, доганяють одна
одну. А ці, що нижче, здавалось рукою подати, завмерли, зависали на якийсь час , а потім, так раптово, під дійством вітру, летіли. Там, здовж обрію, рожева стрічка відокремлювала небо від землі. А зі сходу сунула чорно - синя хмара, вітер її часом обіймав, вона поспішала, а потім на якусь мить зупинялася, ховаючи під себе білі хмаринки, які згодом розчинялися в ній.
Напевно буде гроза, позираючи на небо, подумав Анатолій. Він сидів на маленькому дерев`яному стільчику, широко розставивши ноги, в руках тримав полин, який вибивався в цвіт. Кілька раз нюхав його, закриваючи очі, а потім, вкотре, кидав погляд довкола себе й кудись далеко – далеко. Яка краса! Барвисте літо, трави шовкові, зелені - зелені, пирій доволі вже високий і килимом стелиться кучерявий спориш. А далі все змішалося, серед трав ромашки, конюшина, де – не –де видніються бутони волошок, вони, ще не цвітуть. Купками висока татарська колючка й зовсім при землі - молодий чортополох. І немов хто посіяв, цілі кущі полину, вони ледь хилялися від вітру.
Він дивився на них - пригадував своє життя. Вкотре думаючи - чому життя таке гірке, полинове? В серці носить спогад про бабусю, яка все йому говорила, - «Жити, це вже щастя». А хіба щастя буває таким гірким? Але моє життя, як стверджувала бабуся, що це щастя, чомусь воно із присмаком гіркого полину..
Русявий хлопчик років шести – семи, в сірій майці й подертих синіх штанцях, закачені по коліна, сидів на товстій гілці, розложистої, старої яблуні. В руках коротка патика, якою прицілився кудись вдалину. Його блакитні очі бігали, то в один напрямок, то в інший, голосно кричав,
-«Та-та-та-та—та- та-та».
-Досить в війну гратися, - голосно обізвалася бабуся, щойно вийшла з хати,
- Пішли в город бур`яни рвати! Бачиш, як після дощу виросли. Як підгорну бараболю? Ти спочатку великий бур`ян руками виривай, а я слідом за тобою, буду підгортати, - продовжила вона.
Він примружував очі від сонця, рукою підтер ніс, ледь усміхнувся,
-Не кричи, іду, вже йду! Ти без мене не можеш!
Як метеличок, вже був поруч з нею, вона, ледь всміхаючись, рукою погладила по голові,
- Та і ти кому ж потрібен, сиротинка? Ти мені, а я тобі,- приховуючи сльозу, перевела подих.
І то правда, він жив з нею, залишила його мама, пішла заміж в інше село. А батька зовсім не пам`ятає, бабуся розповідала, що був та давно кудись далеко поїхав, ні разу не написав листа.
А, щоб вона без онука? Одна донька й їй щастя немає, пішла долю шукати. З ким би було в хаті заговорити? Та й так, хоч малий та все ж допомагає, воду з криниці витягне, в городі теж від нього є поміч. То добре, хоч городина родить непогано. В колгоспі, в полі на буряках, багато грошей не заробиш, копійки. Злиднота все життя, за весь вік навіть корови не придбала. Її батьки мали багато дітей, скрутно жилося, всі розбрелися по святій землі, навіть не знати де один від одного живуть - немов чужі. Не кожна родина так жила та, то напевно цій сім`ї таке щастя. І їй щастя Бог не дав, чоловік змолоду помер. Ще досі носить по ньому тягар, так і не наважилася вдруге вийти заміж. Тож тепер тільки й розради, що біля неї онук.
Толя висмикує, бур`яни голими руками, а щоб витягнути осот, замотував руки в старе ганчір`я, було дуже боляче, коли малесенькі гострі голочки кололи долоні. Бабуся швидко, вміло підгортає бараболю, намагається встигати за хлопчиком,
-Ти не біжи швидко! Он дивися, який кучерявий кущ полину пропустив! Його краще вирвати з корінням, бо, як зрубати то знову буде рости з новою силою, ще пишнішим стане.
Він кидав бур`яни на купу й позирав довкола,
-І чого, його так багато на городі? Як нахилюся до нього, то такий пахучий, що, аж в носі крутить, так і хочеться чхнути. І долоні після нього трохи зеленуваті, а ще, якщо їх не помити, то все, що візьмеш в рот, таке гірке, аж язик терпне.
Бабуся всміхнулася,
-Тож недалеко земля пустує, його там багато розвелося, от вітром насіння й переноситься навкруги.То ліки, любий, майже всі трави лікувальні, підеш до школи, все будеш знати, якщо не будеш ледачим.
Час летів, Толя перейшов у третій клас. На початку літа, як завжди, робота на городі. Він вже брав в руки сапу, хоча, ще не дуже вміло, але допомагав бабусі справитися з бур`янами. Після городу, їли зварену в мундирах бараболю. Хлопчик, облизував пальці, по яких стікала олія, бабуся побачивши це, торкнула рукою між плечі,
-Не розливай, тож гроші коштує! Он скільки всього треба до школи! Капці, одяг новий, підріс!На тебе грошей не настачусь.
Махнула рукою в сторону садка,
- Он після обіду, підеш у сарай візьмеш ручну пилку, залізеш на яблуню, на ту, ну на стару, що все на ній сидиш, спиляй сухі гілочки, вони не товсті та їх там багатенько є, порубаєм, буде чим хоч на раз запалити в пічці.
Заперечень не може бути - він думав - бо гратися з дітьми не пустить, а, ще так хочеться на ставок, покупатися, адже літо. Любив своє село. Йому бабуся розповідала, що раніше воно малу назву Головчинці. В той самий рік, що він народився, село перейменували в Кармелюкове, на честь народного месника, організатора селянського руху Устима Кармелюка. Село мальовниче, декілька невеликих ставків, сповиті плакучими вербами. Неподалік - листяний ліс і широка смуга з ялин та сосен, а далі все поля й поля по рівнині, а то по широких пагорбах.
Він на яблуні,тремтячими руками тримав пилку, вона не слухалася його, змокрів, з лоба стікали краплі поту. Трохи відпочивав і вкотре брався за пилку, наполегливо пиляв, хоча було доволі важко. Здавалося запаморочилась голова, адже сонце добре припікало, незчувся, як злетів разом з гіллякою до землі, від удару, різкий біль в голові і в спині. Лежав розставивши руки й ноги, боявся поворушитися, оце так - так, відразу думки, ото буде крику від бабусі - на все село. Вона, в цей час, сиділа на стільчику,для чаю перебирала сухий чебрець.З переляку зірвалася, бігла до нього розмахуючи обома руками, сплеснула в долоні,
-Ото роззявляка, чому ж з тієї гілки не зліз?! Застав дурня Богу молитися й лоба наб`є.
Декілька днів Толя лежав в ліжку, все боліло, бабуся розтирала горілкою. Журилася, в містечко не повезе, бо треба гроші на автобус та, ще не дай Бог відправлять у лікарню, то вже краще вдома. Та йому доля дала шанс на життя, все обійшлося, через два тижні, хлопчик засмагав на ставку - разом з сільською дітлашнею. Бабуся, після падіння, трохи жаліла його, менше заставляла допомагати, щовечора читала молитву, щоб відійшли всі напасті й хвороби.
А час летів, шкільні роки придали сили. Підріс та був не дуже високим, зате широкоплечим. Дивиться зі сторони на нього бабуся і думала - в кого вдався? Адже в роду таких низеньких не було, а може те падіння далося взнаки, хто знає? Він для неї був справжнім помічником, вона дуже любила його та все ж сварила і бурчала на нього занадто часто. Все хотіла, щоб більше звертав уваги на навчання та думав, як пережити зиму, адже дрова треба носити з лісу, де ті гроші на вугілля? І донька за стільки років пару раз навідалася, як гостя.
Йому до душі прилягли уроки співів, ні не самі пісні, а музика на баяні, його зачарувала. Навіть бігав додому до вчителя музики, той вчив його грати і хлопець мав мрію поїхати десь вчитися. Було проснеться раненько, відчинить вікно надвір, слухає солов`їний спів, який линув з лісу. І після того все доймав бабусю, щоб купила йому баян та вона в відповідь все головою покачає, трохи сердито,
-Коли ти подорослішаєш? Тебе баян не нагодує!
Час летів… день за днем все кудись поспішав… Толя часто у вікно задивлявся, планував - ось вже школу закінчу, щоб там не було, якби не було та поїду навчатися музики. Декілька років потай складав від бабці гроші. Ті копійки, що заробляв влітку, коли пас на пасовиську чужих корів і на колгоспних полях сапав буряки. Ходив до клубу, де був баян, часом відводив свою душу, грав деякі мелодії. З іскринками в очах мріяв поїхати вчитися в музичне училище. Та на жаль ті мрії, лише зосталися мріями. Так, він не погано грав на баяні та бабуся категорично заборонила навіть думати про це. Документи заховала, хлопець плакав і просив, ледь не на колінах, вона не хотіла його почути.
Після закінчення школи багато молоді поїхало в районне містечко. А дехто поїхав поступати навчатися в Вінницю, в Київ. Він та ще декілька однокласників, звичайно бідніші, залишилися жити в селі, працювати в колгоспі.
Думки страшні сповили молоду голову. Не бажання жити, підкралося, переслідувало хлопця. Одного вересневого дня, він у відчаї заліз на горище, плакав, не міг змиритися, з тим, що залишився в селі. Не передбачено в старій валізі знайшов дідові речі для рибалки: сітку, кілька гачків, поплавки. Раптом під ногою, під старим лахміттям й сіном відчув, щось тверде, горбкувате. Зацікавлено розгортав руками. Рушниця! Оце ж треба – подумав- як її раніше не помічав?! Ну от, тепер все вирішиться, вбив собі в голову. Кілька днів поспіль, потай зникав на горище і одного разу бабуся почула постріл.
Толя лежав в ліжку, поряд сиділа бабуся, люди в білих халатах копошились біля нього, тихо шепотіли. В голові гуділо, на очах, якась пелена, на мить не міг зрозуміти, чому всі біля нього? Він смутно пригадав, як наважився вистрілити в себе та тільки все осмисливши, почав плакати, чому не помер? Бо не хоче жити без музики.
Швидка допомога з Жмеринки, повезла хлопця на обстеження в Вінницю. Заключення лікарів нікого не втішало - куля залягла недалеко від серця. Ніхто з лікарів не наважився оперувати, йому кололи антибіотики, ще дещо, щоб не сталося зараження крові і звичайно ж вітаміни.
Ця новина відразу долетіла до матері. Вона вже на другий день була в лікарні. Толя холодно її зустрів, плакав як маленький, занурившись в пелену бабусі, що не хоче жити, що немає заради чого жити. Он хтось щасливий, а він? Чому так живе, де його щастя? І коли нарешті буде жити не гірше інших?
Бабуся, хвилюючись, погладила голову онукові, умовляла, що все буде добре. Вона по - своєму розуміла, що таке щастя, бо вкотре говорила, що жити - це вже щастя. Бачити сонце, небо, відчувати тепло землі, вирощувати на ній врожаї, слухати спів пташок, треба радіти цьому. Сама ж тремтіла від його слів, згадуючи своє злиденне життя, ледь стримувала себе, щоб не розплакатися при ньому. Адже і насправді багато людей жило набагато заможніше їх. Гадала з цим треба змиритися і просто жити, працювати, надіятися, що колись, доля зробить подарунок і життя обов`язково стане кращим.
Минав час… Бабуся поступилася хлопцеві. Він закінчив Вінницьке музичне училище. Військкомат визнав непридатним для служби в армії за станом здоров`я, тож залишився в селі.
Мусив змирився з цим життям, як і раніше пас корів і інколи ходив до клубу. Одного разу гнав корів на водопій до ставка, на пагорбку помітив обрив, з під чорної землі виднілася світла глина. Виникло бажання зліпити статую Устима Кармелюка і він таке це зробив, хоча на це пішло багато часу.
Згодом купив собі баян, в святкові та вихідні дні грав у клубі, нарешті в колгоспі вирішили, призначили його завідуючим.
Вже й не хлопець, а справжній чоловік, тішилася ним бабуся. Тільки біда була в тому, що лікарі попередили, на трактор сідати не можна, треба шануватися, щоб часом куля не зрушилася з місця в сторону серця.
Напевно б уже і одружився та не знайшов дівчини собі до душі. В селі кожен один одного знає, це так завжди ведеться, всі як одна сім`я. Але співчуття хлопець до себе не хотів. Мабуть тому коли відчував це від дівчат, намагався розірвати стосунки. Не був красенем, дехто з дівчат цуралися його, до того ж низенький на зріст, але в клубі завжди веселий, охайно одягнений і ввічливий.
Бабуся часто клопоталася про нову хату. Як одружитися, куди приводити наречену? В приказному порядку наполягла, щоб почав будувати новий, просторий дім. Адже ця глиняна хатина залишилася, ще від її бабусі. Солом`яний дах протікав, маленькі вже давно перекошені вікна мало освітлювали хату всередині, а стіни, здавалося вросли в землю. Як не важко, але будівництво було розпочато, стіни, простінки і дах вдалося зробити за два роки. А потім по одній кімнаті планував зробити внутрішні роботи, бо вікна, двері, підлога, це все ж гроші, яких так не вистачало.
Пройшло два роки…Одного разу, на святкування -«День врожаю», на концерт в клуб завітали гості з іншого села. Ось тоді він зустрів свою половину. Це була Людмила, чорнява жінка тримала на руках дівчинку, років трьох, яка весь час виривалася, під музику хотіла танцювати.
Згодом він дізнався, що вона розлучена, зустрічалися недовго. Жили злагоджено, її донька Аня дуже полюбила його. Бабуся доживає останні дні, стала зовсім немощна. Тішилася, що нарешті може спокійно піти в інший світ.
Згодом Людмила народила двох синочків. Раділи щастю, що прийшло в їх дім. Воно все б наче добре та після других пологів дружина захворіла, залишила його з трьома дітьми.
Ото, життя, як той гіркий полин! Дуже переживав, впадав у відчай, розпач, плакав, як мала дитина. Дивився на дітей, хапавсь за голову, що буде сам з ними робити? Боліло в грудях, аж пекло. О Боже, що ж це за життя, мов в пеклі…. Відчував, що втрачає сили, слабкість у тілі. Куля дала про себе знати.. А діти, як ляжу, хто ж буде з дітьми? Від мами не чекати підмоги, відтоді, як вийшов з лікарні, лише раз була, коли хоронили бабусю.
Треба терміново шукати дружину, все валиться з рук, досить ледь осилював бідність, ще діти один за одним хворіли і сам неначе став напівживий. З сільських жінок, на троє дітей - ніхто не наважився піти. Раніше - часто в клубі бачив газету» Сільські вісті», якось навіть сміялися з хлопцями про рубрику-- »Вербиченька», в якій подавалися об`яви для знайомства. Що було чекати? Наважився відразу декільком жінкам написав про своє життя та проблеми.
Згодом приїхала жінка, з села Хмельницької області.
Галя, русява жіночка, з смарагдовими очима, симпатична, мала красиву косу, яку закладала віночком. Вона не була заміжня, хоча такого віку, як і він. Жінка найняла вантажний бортовий автомобіль, привезла придане; корову, кілька овець, шафу з дзеркалом та дві валізи з речами.
Це було влітку, діти її добре прийняли, адже вона вміла приготувати, щось смачненьке, до того ж ввечері розповідала цікаві казки. В хаті стало веселіше, встигала і прибрати, і попрати, і за дітьми мала час догледіти. Минув місяць та Анатолій залишився незадоволений нею, помітив, що занадто багато готує їсти страв, які залишалися псові та котові. Йому не сподобалося, що вона зовсім не вміла економити гроші. Тож не склалося в них сімейне життя.
Але ж молодий, гаряча кров - в жилах грає, як без жінки ? Знову писав у «Вербиченьку». Далеко не прийшлося їхати, йому відповіла Рая з сусіднього села. Вона розійшлася з чоловіком, мала сина. Ось так у хаті було четверо дітей, яким треба було дати раду та і жити за щось.
Анатолій задумався, за ті копійки, що отримує в колгоспі за роботу в клубі таку сім`ю не прогодуєш. На свій риск вирішив зайнятися фермерством, в колгоспі взяв землю в аренду. Сам не міг сідати за трактор, тож взяв до себе кілька чоловіків на роботу. Заощаджень майже не було, мусив брати позику в банку. Придбав трактор, комбайн і вантажну машину.
Справи пішли непогано, перші два роки мали прибутки, справно сплачував процент в банк. Діти підростали, були в якійсь мірі помічниками, на обійсті повеселішало, окрім курей - розвели качок та гусей. В полі вирощував зернові, ріпак. І недалеко від себе капусту та помідори, цим в основному займалися старші діти.
Тим часом і в сім`ї знову поповнення, народився син, а через рік і другий.
Здавалося життя налагодилося та фермерство стало занепадати, трактор часто ламається, запчастини дорогі, інший купити нема за що. А згодом зламався і комбайн. Біда була в тому, що він брав позику в банку на десять років, які, ще не минули, боргу залишилося багато. Єдиний вихід продати автомобіль, щоб хоч трохи зменшити борг. Так все і відбулося, його фермерство розвалилося. Ще років два вирощував капусту, а згодом і це не стало вигідно, щоб десь зліва когось наймати, щоб зорати поля, теж треба гроші.
Почалися проблеми з здоров`ям, куля наче ворушилася, мусив часто їздити в лікарню на консультації. Відчай в душі, знову розчарування, а в недобудованій хаті шестеро дітей, яких треба ставити на ноги. Старших треба відправити вчитися в училище, а молодших вкотре підготувати до школи. Він ніколи не покидав свій баян, коли все владналося добре - звучала весела музика. Коли ж у душі відчай, награвав сумні мелодії, які линули на все село. Люди відчували його життя, часто говорили, - О! Толя в музиці свою журбу виливає ».
Коли більше приділяв уваги фермерству, не помічав, що Рая була занадто повільною жінкою. Як старші діти вдома, в хаті, хоч і сірі стіни, та завжди підметено, більш – менш прибрано й завчасно приготовлений сніданок чи обід. Коли ж старші поїхали навчатися в районне містечко, помітив, що дружина не може справитися навіть по господарству.
Про неї в селі говорили;» Якщо Рая зранку варить суп, то до обіду зварить, якщо ж борщ, то це лишень на вечерю буде готовий. Та, що вдієш, втішав себе чоловік, добре хоч так, тож сам не залишиться з дітьми, в хаті треба жінки. Коли часом бурчав на неї, вона замовчувала, розуміла, що суперечки ні до чого доброго не доведуть. Він все частіше прикладає руку до грудей, ледь – ледь блід, вона бачила, що йому болить, співчувала, жаліла його, тому й намагалася все згладити.
В тій хаті, як в убогій, одинарні вікна, взимку холодно, треба багато дров, щоб зігрітися взимку. Дружина на роботу ніколи не ходила, де там, хіба можна все встигнути робити, коли така повільна, а ще й таку араву нагодувати, не встигне зварити одне, вже з`їли, треба щось інше, діти підростали, мали хороший апетит.
Пройшли роки… Старша донька вийшла заміж, жила недалеко, мала троє дітей. Не було такого дня, щоб не навідалася до батька, а старша онука, то майже весь час біля дідуся.
Його старші сини- далеко від дому знайшли свою долю. Менші ж діти після закінчення школи були біля нього. Куди не кинься, майже скрізь навчання платне, тож на сімейній нараді вирішили взяти землю в аренду, зайнятися вирощуванням малини. Анатолій розумів, він сам не потягне, вже зовсім немає того здоров`я, одна надія на синів. Та і щоб десь недалеко їхати дітям на роботу, попробуй її знайти, можливо з часом і поїдуть кудись та зараз знову настав час виживання.
Три роки поспіль літо все засушливе, тож хлопці змушені з ставу возити воду, наймати автомобіль, щоб не пропала малина. Майже всі дні в малиннику, важка праця та, що поробиш. Хлопці здавали малину в Жмеринці на вокзалі перекупщикам, які везли на Одесу. Шанували кожну копійчину, батько тішився ними, добре що в мене є, щоб без них робив... Хоча не такий старий та здоров`я не мав, тепер хіба що, навчився добре керувати.
На сиву голову й за шию впало декілька крапель дощу…
Анатолій здригнувся, немов проснувся, раптовий, сильний вітер кружляв, віяв в обличчя, спогади десь полетіли. Він зазирнув на темно – синю хмару, яка висіла над головою…
-Тату! Тату! Гайда, швидше в хату! А то змокнеш, знову захворієш, - гукнув один з синів.
Два сини поспішили в хату, в руках тримали по дві лубянки з малиною.От і добре - подумав він – буде що здати, буде в хаті свіжа копійка..
Встав зі стільчика, той полин, що тримав в руці,він вже ледь – ледь прив`яв, підніс його до носа, примруживши очі відчув запах і в голос,
-Ой ,який же ти пахучий! Та чому ж такий гіркий, як моє життя?!
Заходив в хату, усмішка на обличчі, тішився, що пішов дощ, адже він так потрібен для малини…
Квітень 2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787144
дата надходження 12.04.2018
дата закладки 14.04.2018
Ти наважся, послухай своє серце,
В цей чудовий, весняний, теплий вечір,
Глянь у небо, знайди власне озерце,
Десь там щастя, ти обійми за плечі.
І насмілься, сказати тепле слово,
Хай ніч чує, у коханні зізнання,
Ми зустрілись, зовсім не випадково,
То все зорі, поєднали бажання.
Ще зберися, заглянь у світлі очі,
В них знайди, те, що бачити бажаєш,
Будь сміливим. Хотів цього щоночі,
Це кохання, його врешті пізнаєш.
Край чудовий, разом на святій землі,
Відсахнися, від всіх поганих думок,
Не вагайся, любий, зізнайся мені,
Прошу серце, не закривай на замок.
О5.04.2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786988
дата надходження 11.04.2018
дата закладки 11.04.2018
Сторінка кривава Донбасу…
Згадаєш – і тіло тремтить.
Не можна змиритися з часом,
Бо він не наближує мить.
Цю мить довгожданого миру
Чекають і діти й батьки,
Із болем пекельним, нестримно,
Так відлік пішов на роки…
Роки загубились в безодні,
Поринули в пекло війни,
Де люди, в стражданнях, голодні.
Їх очі так просять весни.
Весни, коли сонце уранці
На мирному небі зійде.
Додому повернуться бранці,
І спокій у серце прийде.
Коли замовчать вибухівки,
Ховатись не треба в підвал.
А зброя досягне зупинки –
Припиниться пострілів шквал.
Донбас… Він спотворений, в крові!
Давно у стражданнях живе!
Почуйте ж цей відчай у слові,
Життя побудуйте нове!
Війну зупиніть, схаменіться!
Чи совість із глуздом прийдуть?!
До Бога, в молитві, зверніться!
Хто винен, хай кару несуть!!!
04.02.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787061
дата надходження 11.04.2018
дата закладки 11.04.2018
Яскравим цвітом зацвіла долина,
Лісами лине соколиний спів.
Достигла ваготою грон калина
У барвах нерозгаданих садів.
Укрила землю пелена ранкова,
Серпанок простягнувся до зорі,
І заховалась стежечка тернова,
Що мерехтіла стрічкою вгорі.
Ставок милує легкістю своєю,
Гойдає ніжно хвилю чарівну,
Красою надихаючи всією,
До тебе я закохано стрибну
Та пропливу я до самого краю,
Радіючи спекотній цій порі.
У небесах із легкістю літаю,
Не хочу навіть й тисячі морів.
Краса ця заворожує свідомість,
Фарбуючи позеленілий гай,
І відчуваю я вже невагомість –
Це мій є одурманюючий рай.
Вже вечір опускається усюди,
Лунає десь поодинокий звук,
Та серце цього дому не забуде,
Переживе і тисячі розлук,
Щоб знову повернутися свідомо,
Зробити крок на батьківський поріг.
Тече життя дрейфуюча водойма,
В душі моїй ти – вірний оберіг.
Мій рідний краю, тернами повитий.
Хвилюєш душу, вірно бережеш,
З тобою завжди можна говорити,
На допомогу ти мені прийдеш.
© Володимир Верста
Дата написання: 27-28.07.17
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743839
дата надходження 28.07.2017
дата закладки 10.04.2018
В нас немає нічого святого,
Все програли давно Сатані.
Найстрашніше тут - це те, що старого
Закопали в квадратній труні.
Нам не треба ні чорта, ні Бога:
"Ми" прогнили до самого дна.
Хтось колись прокричав: "Перемога!" -
Але досі триває війна.
В синє небо злітають мільйони,
Розсипається градом земля.
Не потрібні нові батальйони,
Добровольців минула пора.
Ти давно не говориш нічого,
Лиш на кухні шепочеш слова:
"Хоч залишили б житню хлібину,
Ми ж то знаєм, в країні біда!"
Прокидаючись вранці - за зброю.
Обійнявши свій любий АКа,
Доброволець Тарас засинає з чекою -
Він боїться проспати життя!
17.01-21.02.2016
© Богдан Кухта
#Вірші_в_КУТочку
#СоціоПат
[youtube]https://youtu.be/E1FHwSg-9bM[/youtube]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=EnVgAQ8-m6A[/youtube]
Читатити онлайн - https://issuu.com/virshivkyto4ky/docs
Підтримати автора:
4441 1144 2483 1947 - моно
4149 4999 9060 2763 - приват
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675951
дата надходження 04.07.2016
дата закладки 14.06.2017
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=cZaDjSxXi_g[/youtube]
Скажу тобі, моя душа,
Хіба погані твої вчинки?
Життя кохання прикраша,
Як дощ для спраглої рослинки.
А плин століть, хіба їх втримать,
Як вільний вітер на льоту?
Душа поганого не вчинить,
Її підтримай правоту.
Так! смерть прихована в безсмерті.
Перебори страшний цей страх,
І зупинись на перехресті,
Відкинь нестримний серця жах.
Читай Молитву, що від Бога,
Нехай не стомляться вуста.
Одна єдина це підмога...
І заспокоїться душа...
Душею вистраждані рими,
Рядки від доброї душі.
Вона проста, не має гриму.
Підкаже вихід з метушні...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735658
дата надходження 30.05.2017
дата закладки 01.06.2017
Шумить вода азовська голуба,
Об берег розбивається прибоєм.
Недавно ще біліючі хліба,
Не зібрані, горять на полі бою.
А поряд, між окопаних гармат,
Задимлені, обпалені війною,
Цвітуть в полях ромашки невпопад,
За бруствером біліючи стіною.
Стоять в степу, де точаться бої,
Заплямлені мастилами і кров'ю,
І пелюстки обсмалені свої
Здіймають ввись до неба Приазов'я.
Не раз зім'яті подихом війни -
Під танком і під чоботом бували -
Щоразу підіймаються вони,
Нескорені атаками навали.
І мовчки, біля квітів польових,
Сидять бійці в окопах після бою,
Під плескіт хвиль азовських голубих
В обойми заганяючи набої.
Приймає смерть і щирить зуби в ряд,
А зовсім безтурботно перед нею
Цвітуть на полі бою невпопад
Ромашки, заглядаючи в траншею.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733953
дата надходження 18.05.2017
дата закладки 25.05.2017
Ми вміємо влучно стріляти словами,
кидати гроші на вітер.
Збиратися довго зі своїми думками,
кидати гроші на літо.
Звикли, що все має бути, як скажеш,
думати, ніби це варте.
Немовби коректором дири замажеш,
розкладаєм віщувальні карти.
Ми не знаємо хто ми такі,
не знайшли своє місце у світі.
Не обираєм дороги прості,
бо розуми нам не відкриті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733171
дата надходження 13.05.2017
дата закладки 13.05.2017
Мрія дає нуль, якщо її не зробити життям.
Григір Тютюнник
------------------------------------------------------
Уже сіріє... Ранок загляда в вікно.
Обійняв серпанок річки полотно.
І пливе по річці човник без весла.
Швидкоплинна річка десь його несла.
Це пливе самотність, та неблизький шлях.
Гнітить невідомість, все ж поборе страх.
Без рідні, без роду; вітер в парусах.
І спішить до мрії на семи вітрах.
Накривають хвилі часто з головою.
Знову перемога в нього у двобою.
Виплива з безодні, та не йде до дна.
Це його завзяття на плаву трима.
Полоскали зливи, холод заважав.
Досягне все ж мрії, бо він так бажав...
Мрія без реальності - це як пустий цвіт,
Як безкрилий птах, не пізнав політ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732224
дата надходження 07.05.2017
дата закладки 10.05.2017
На могилі загиблої матері плаче юнак,
І ті сльози його невеселі курган оросили…
«Знай матусю, в цей день я б сміявся – ти дай тільки знак,
Та немає тебе, як немає в мені більше сили.»
На могилі загиблої матері траур постав:
«Боже, мамо, це так роздирає мій дух, мою волю!..
У скорботному журі, під звук тогосвітніх октав,
Більше я собі жодних утіх тут земних не дозволю.»
На могилі загиблої матері голос гіркий:
«Я, матусю, давно розучився леліяти мрію,
Я пізнав гіркоту! Світ гіркий… (Світ – так ось ти який!)
А без тебе я – тінь, а без тебе я тихо дурію.»
На могилі загиблої матері хвиля ридань:
«А недавно я, мамо, красуню зустрів нетутешню.
Вона райська, свята!.. – я покину її, це як дань,
Що без тебе мені не пізнати кохання черешню.»
На могилі загиблої матері біль з-під повік,
Бо немає легкого в розлуці – у вічнім арешті…
Він упав на могилу безсилий, заснувши навік,
Щоб в едемських садах прокидатись щасливим нарешті.
07.05.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258434
дата надходження 08.05.2011
дата закладки 02.05.2017
Скоро осінь холодна, зубаста, картата,
Відчуваю її, хоч не видно в біноклі…
«Сьо ти писесь, – донька запитала у тата, –
І цому твої очі моклі?»
Тато витер сльозу, обійняв, наче ненька,
Взяв на руки мале чудо зіткане з раю…
Як, ну як пояснити дитині маленькій? –
Лиш вона його окриляє!
16.08.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717482
дата надходження 10.02.2017
дата закладки 02.05.2017
Запрошую на танець тебе знову.
Шалений пульс.. Чомуcь серцебиття.
Рука в руці і рухи щось нервові.
Невже живі мої ще почуття?
Зливаємось душею й тілом в танці.
Летим на крилах ніжності спокус.
Хоч подих перехоплює в мовчанці,
Та я до тебе ближче все ж горнусь.
Невпинний рух охоплює вже радість.
І в ньому, ніби все моє життя.
Та все оце не схоже на реальність,
Крадеться знов якесь передчуття.
Таємно поглядаємо у очі,
Ця музика звучить тільки для нас.
І серце відкида чуття пророчі...
Все ж танго - це прощання без образ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731409
дата надходження 01.05.2017
дата закладки 02.05.2017
Скільки в тілах осколків,
Крові в землі, ой, леле!
Нерви – сталеві голки.
Очі – ропи джерела.
Скільки ночей безсонних,
Рук в мозолях тендітних,
Вибухів не резонних,
Страху, хрестів гранітних!
Скільки нічних кошмарів,
Болю, візків, протезів,
Ліків і санітарів,
Довідок, соцзабезів!
Зможе, скажіть, хто-небудь
Зміряти, що набралось?
Плаче душа і небо.
Сонце у чорне вбралось.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730949
дата надходження 28.04.2017
дата закладки 29.04.2017
Десь весна загуляла, бо жінка ж.
І забула про справи вона.
Повернулась тихенько навшпиньках:
А навколо цвіте сивина.
Це все вітер зробив таке лихо,
Піддалась на спокусу весна.
Схватив вихор її на потіху...
Ой, ти, вітре, твоя це вина.
Повернулась, зітхнула (втомилась),
Та до діла вже братись пора.
Після ночі ще дощиком вмилась...
Не забудеться довго ця гра.
За ніч сніг поскидала із квітів,
Розтопила сніги у струмки.
І не треба нікому тут ліків,
І ніхто не жалівсь - навпаки.
Посміхнулося сонце ранкове,
Освітило квітучий їй шлях:
Барвінковий, пахучий бузковий,
Щира посмішка й радість в очах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729976
дата надходження 22.04.2017
дата закладки 22.04.2017
Стих составлен в соавторстве с Владимиром Люсиным (музыкальный сайт).
Музыка и исполнение его же - Владимира Люсина.
В череду непогоды,
когда сыплют дожди,
станут слякотью воды,
но грустить подожди.
Наши годы умчались,
все надежды круша,
только горечь печали
не приемлет душа.
Скоро небо завьюжит
и посыплется снег.
Кто из нас кому нужен
и в мечтах, и во сне?
Когда ранней весною
с крыш прольётся капель,
от сердечного зноя
рвётся нежность с петель.
Затуманится лето
белоснежной фатой,
вновь тебя без билета
я пущу на постой.
Нанесёт снова осень
бабье лето как грим.
Птицы годы уносят…
Что с тобой мы творим?..
Вновь придёт непогода
с моросящим дождём, -
что не ищем мы брода,
что в разлуке мы ждём?
Пусть не быть звездопаду
в ватной серости туч,
я поставлю лампаду –
маяка дальний луч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277645
дата надходження 29.08.2011
дата закладки 16.04.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.04.2017
(нар. м. Першотравенськ Дніпропетровської обл.,
мешкала у смт Просяна Покровського району)
Дві тисячі сімнадцятого, в лютому,
Життю земному зірвано печаті.
Убили жінку – цього не забути нам –
Красиву, добру, медика і матір.
П’ять місяців за раненими стежила.
Нерідко витягала їх із бою.
Не знала, що їй доля смерть мережила
Холодною зимовою порою.
Була на передку, де кулі рвалися.
Хотіла бути помічною воям.
Її відвазі хлопці дивувалися –
Не признавала у собі героя.
Робила просто свою справу – медика.
Поводилась, немов психолог, мама.
Є фото: тулить іграшку ведмедика.
Душа її була – гаряча магма.
Порушують рашисти всякі правила –
Ракетою в карету допомоги!
Гоїла рани, крапельниці ставила –
І лиш за це обтято їй дороги
В сорок чотири роки… вурдалакими,
У землю тіло..., поміж зимні груди.
Про смерть дізнавшись, вої гірко плакали.
Її ім'я ніколи не забудем.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717073
дата надходження 08.02.2017
дата закладки 09.02.2017
Вступ довго... ( з двох частин)
Пісня
Тепле літо відійшло.
Небо вкрилося хмарками.
Відчиняє в край вікно
Осінь сірими дощами.
Пензля взяв творитель див,
Умочив у сонця тіло,
По травиці поводив,
По листках провів уміло.
По листках провів уміло
ПО травиці поводив.
Умочив у сонця тіло.
Пензля взяв творитель див.
Осінь сірими дощами
Відчиняє в край вікно.
Небо вкрилося хмарками.
Тепле літо відійшло.
Приспів:
Осінь золота,
Осінь золота іде.
НА мої уста
Смуток і дощі кладе.
Осінь золота
Падає листком на чоло.
А мої літа
Ждуть на тепле крило.
Десь курличуть журавлі
І лелеки вальс танцюють.
Їм творитель на крилі
Смуток лагідний малює.
Роздягаються поля.
Лиш садок ще соковіє.
Сохне голос солов’я
І печаль у серці зріє.
І печаль у серці зріє.
Сохне голос солов’я.
Лиш садок ще соковіє.
Роздягаються поля.
Смуток лагідний малює
Їм творитель на крилі.
І лелеки вальс танцюють,
І курличуть журавлі.
Приспів:
Осінь золота,
Осінь золота іде.
На мої уста
Смуток і дощі кладе.
Осінь золота
Падає листком на чоло.
А мої літа
Ждуть на тепле крило.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443906
дата надходження 17.08.2013
дата закладки 08.02.2017
Сьомий лютого день
розпочався сніговим вертом.
Зима бере в руки себе,
відкриває білу конверту.
І сипле звідтіля
по усюдах
сніжинки-балеринки,
котрі радість приносять людям.
Красиві узори,
мов в'язані з
найніжнішої вовни,
укривають день і ніч
ковдрою.
І летять у танці
кружинки,
тішаться діти й дорослі.
На гарячій,червоній щічці-
краплина, та ,що була
сніжинкою досі.
Який короткий їхній вік ,
та не хвилює це зовсім.
Вони є і прийшли у цей світ
дарувати маленькі миті
щастя передовсім.
А вітер метелицю
веде окрилений.
І земля тане у білому снігу
знесилено.
Біло,свіжо,
ніжно-сніжно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716954
дата надходження 08.02.2017
дата закладки 08.02.2017
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=NVZRSTVnni8
[/youtube]
Ну хто придумав ці перони,
Де проливають стільки сліз?
Куди спішать весь час вагони?
Вслухаємсь ми у стук коліс.
Когось чекаєм з нетерпінням,
Та час працює не на нас.
Лише надія є спасінням..
Одна хвилина - ніби час.
Обійми, квіти, сміх і сльози.
(Хіба це словом передать?)
Не віднесеш це все до прози.
Є й в мене дещо пригадать...
Були і в мене хвилювання,
Цілунки, квіти, стис руки.
Та ця історія вже давня.
Пройшли, промчалися роки.
Та довго буду пам"ятати...
Засохли ті давно квітки.
В уяві будуть розцвітати...
У сні повернуться роки...
Хіба вирішує все доля:
Дарує радість, чи печаль?
Невже, підвладні ми цій волі?
Тож бездіяльні ми, на жаль..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716010
дата надходження 03.02.2017
дата закладки 07.02.2017