Серед ночі я звикла писати вірші -
Безнадійно мрійливі, про все та нічого.
Гладжу ковдру та слухаю голос душі,
Що шепоче: ти - човен.
Серед ночі я звикла шукати слова -
Що згорають мільйонами різних пожеж.
Не дарма в тебе, човне, болить голова:
Ти пливеш.
Серед ночі я звикла вдивлятись в пітьму,
На самотню кімнату дивитись несміло.
Човне, йдеш ти повільно, чому?
Потребуєш вітрила.
Серед ночі я звикла блукати у сні,
Пізнавати нові, невідкриті просто́ри.
Пробиватись крізь хвилі спокійні, скляні,
Може це моє море?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693547
дата надходження 10.10.2016
дата закладки 06.12.2016
Переплели стежки ввесь білий світ,
І кожна стежка - то чиясь дорога,
Та скільки б не пройшов в житті доріг,
Дорожча буде стежка коло дому,
Яка веде на батьківський поріг,-
Така рідненька і така знайома,
Та сама, що у спогадах твоїх
Залишиться, як пісня колискова.
Із збірки «Веселкова Україна»
(Оксана Мальва)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701811
дата надходження 20.11.2016
дата закладки 06.12.2016
Того, що зроблено не повернеш назад,
Розбитого не склеєш, загубленого– не знайдеш.
Не згадуй вкотре наш останній листопад,
Як сніг почне іти, так ти підеш...
Гіркий, та все ж солодкий подарунок– спогад,
Болить до крику, та все ж манить ясно.
Не згадуй дотики, не згадуй ніжний погляд,
Мабуть з'явилася я досить так не вчасно.
Цей перший сніг, для кожного він свій,
Так ніжно, терпко, прохолодно йде.
Якийсь нарешті ж з перших буде твій?
Колись тебе він все ж таки знайде.
Того, що зроблено не повернеш назад,
В скількох очах ти вкотре пропадаєш?
Не згадуй наш останній листопад!
Як сніг почне іти, так ти підеш...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704780
дата надходження 05.12.2016
дата закладки 06.12.2016
«Кожен талант, зрештою, закопують в землю.»
До всього в нього, кажуть, є талант,
Взявся за справу - подивитись любо…
Він і художник, токар, музикант,
Він вже давно лишився свого чуба.
Йому говорять: - Вроджений талант…
Він знає все і дасть усім пораду.
Якби ж в країні був таким гарант,
То ми б і ним пишалися по праву.
Бог дав талант, він розвивав його,
Усьому і завждИ талант учився,
Не знав лише на світі одного,
Що він не там і не в той час родився…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704768
дата надходження 05.12.2016
дата закладки 06.12.2016
Я залюблена в цей чудернацький мотив,
Що так мило мугикає осінь.
Він до серця мого, наче пташка летів,
Та зненацька заплутався в косах.
І від того мотиву, я-- ніби не я,
А небесне створіння-- хмаринка.
Я співаю , біжить під ногами земля,
А у серці палають жаринки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690705
дата надходження 25.09.2016
дата закладки 06.12.2016
Послухаю навколо осінь,
що на просторі прозвучить
шелестом листя під ногами
і вітром, що в кронах шумить.
Шепоче вітер щось березам,
що зграйкою спинилися на кручі,
і може щось їм присилає,
а вітер гілками хитає.
Прилетить вітерець і стихне,
знову в уборі жовтому стоять,
зачепить вітер листи–листя,
кому їх стане відправлять?
В ріку летітимуть з узвишшя,
кручі високої, що на Дніпрі,
як долетять униз із кручі,
гойднуть їх хвилі високі.
4.10.2016.
Фотографія автора.
Київ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699011
дата надходження 06.11.2016
дата закладки 06.12.2016
Я повільно простую сірою осінньою вуличкою, подеколи зачіпаючи черевиком на землі сухе скручене листя. Мої кроки відлунюють беззвучно й непомітно, і я щасливий був би зовсім про них не знати, але занадто ясне відчуття асфальту під ногами постійно повертає до реальності і од того ще більш посилює відчуття власної німої нікчемності.
З немилосердним завзяттям на землю збігає холодний бистроногий дощ. Я уявляю, як він хвацько цокотить у ринві, немов елегантні жіночі пальці, що знервовано вистукують на столі дзвінку неспокійну мелодію. Я вперто намагаюсь не забути цей звук і відтворюю його в голові щоразу, коли мати над чимось міркує або невдоволена; вона завше мимоволі повторює цей жест руками, якщо середовище навколо неї стає занадто некомфортним для її власного багатогранного душевного світу зі своїми переконаннями й принципами. Стараюсь не забути я й шум теплого вересневого дощу, та з кожним разом це видається мені дедалі складніше. Колись зовсім не зважав на нього, куди більше мені подобались самі важкі численні краплі, під якими я самовпевнено, з усміхом на розпашілому обличчі, гасав, повертаючись зі школи, через що потім часто сидів удома з високою температурою. Але тепер усе змінилось, адже такі ситуації, як та, що трапилась зі мною, не можуть не поміняти деякі речі. З кожним днем мені усе важче заздалегідь завважити дощ, та й сам він щоразу чомусь стає усе холоднішим та нестримнішим.
Швидко проноситься вулицею морозний вітер. Я мимоволі здригаюсь, обпечений несподіваним холодом і вирішую пришвидшити ходьбу. Вітер без свисту, безмовний вітер, німий – він б’є душу, немов добрячий міцний батіг, якого хтось неочікувано спрямовує на тебе прямісінько в серце. Коли я помічав його гучні пориви, вітер слугував для мене пересторогою і знаком. Легка прохолода од нього була навіть приємною. Вітер немов шепотів тобі ледь чутні попередження, щось на кшталт: «Хей, друже, поспішай! Скоро почнеться дощ!». Можливо, я усе перебільшую, та чому його шепотіння вже зовсім сплелося з моїми думками? Чому воно видається все боліснішим та приходить щоразу так несподівано й обпалююче, а вітер стає усе холоднішим та немилосерднішим? Звісно, це всього лише моє марення.
Я пригадую, як одного разу вітер скинув мене додолу, мов натерту до блиску прозору склянку. Чи я сам тоді спричинив це? Не надто вдало й хороше влаштувався на вибраній опорі, занадто безпечно та необдумано обрав своє життєве місце-призначення? Тепер я уже не розберу. Більше того, мені приходять у голову зовсім безглузді й легковажні міркування. Немов, уже тоді я не завважив жодної зміни, жодного звуку. Та я іще раз пригадую собі усі ті події і таки змушений погодитись з власним неприємним внутрішнім голосом: я таки не помітив анічогісінько. Я нестримно летів униз, повністю поглинений спогадами про свої щасливі, не так давно минулі, історії, хоча в мені уже давно не було криштальної водиці. І отямившись тільки за мить до знищення, я лише й устиг побачити пусту, вкриту сірою пилюкою землю, коли уже лежав в друзки розбитий, розгублений та спустошений. Прозора, прозора склянка – вона видається цікавою лише коли виграє різнобарвним сонячним промінням на своїй нестабільно-багатогранній поверхні, коли ви й чекали її такою побачить, правда? Про розкидане непримітне скло ніхто не пригадає, хіба якщо сам випадково наступить босою душею на нього, а тоді вилається і спробує усе хутчіше прибрати та кинути в смітник. Рідко буває так, що хтось наважиться склеїти склянку. Та й чи буде вона після того уже такою, як раніш? Людям не цікаві побиті непримітні особисті, вони занадто «неправильно» виблискують світлом.
Дорога до неможливості довга. Дощ так само беззвучно ллється на усе, що тільки можна окинуть оком, та мені чомусь видається, що лиється він тільки на мене. Багато хто під час навіть дрібного дощику одразу ховається по домівках і це тимчасово рятує його, але не міняє того факту, що все ж доведеться здобути собі хорошу парасолю. Бо хто ж зна, можливо, наступного разу нагряне злива? Деякі сміливці спеціально шукають, де б ото більше змокнути й безстрашно біжать під найсильнішим дощем. Та рідко таким вдається оминути неприємні наслідки, тільки справжніх щасливчиків Доля не примушує потім самотньо лежати в блідій палаті з пневмонією. Я ж іду під парасолею і це захищає мене навіть од цього чудного німого дощу, та, як мені видається, останнім часом й це уже марне. Краплі усе одно повільно стікають по моєму блідому обличчі, а тіло часто проймає миттєве тремтіння через змоклу тонку куртку. Схоже, у моїй парасолі з’явились дірки. Чи я не надто хороше нею вкриваюсь?..
Сірий асфальт лякає мене своєю нескінченністю. Вітер безжально шмагає моє тіло, а ноги перечіпаються за щось на землі. Я ступаю по битому склі, його надзвичайно багато. Пришвидшую ходу, щоб усе це нарешті скінчилось. Та, схоже, це неможливо – я беззвучно, занадто непомітно й швидко топчу шматочки-скельця самого себе.
Усе занадто похмуре й сіре, занадто чітке й виразне. Моторошна країна тиші і розгубленості – я й сам її житель. Думки змішуються, перебивають одна одну, звучать у моїй голові страшенно гучно й дзвінко, та безжально сплутано-незрозуміло. Я стараюсь розібратись у них, усвідомити щось іще, окрім безладного божевілля тривоги. Я мимоволі повторюю у голові звук постукування пальців – ось, він десь там, приглушено цокотить у ринві.
А дощ ллє, ллє, ллє.
Безмовний дощ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694501
дата надходження 15.10.2016
дата закладки 06.12.2016
Слова на музику Вктора Охріменка №74
Зіронько моя, світи мені - світи мені,
Я так люблю тебе…
Вранці по нескошеній траві,
Проведу кохану на поріг,
По моїй заквітчаній землі,
Де не мовкнуть диво – солов’ї…
Зіронько моя, світи мені - світи мені,
Я так люблю тебе…
В очі озеркові загляну,
Полум’яних вуст відчую смак,
Я тебе за плечі обніму,
Пригорну, бо ж я таки козак…
Зіронько моя, світи мені - світи мені,
Я так люблю тебе…
Та коли зійде нова зоря,
В гай прилинуть нові солов’ї,
Нас зустріне росами земля,
Це дарунок і тобі й мені…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594897
дата надходження 20.07.2015
дата закладки 06.12.2016