Я лиш твій подорожній. Я пробую вийти на волю,
Бо не прагну лишатись застиглим куском бурштину.
Забери мене, прошу. Я все ще людина, не попіл,
Який змусить людей забувати, ким я для них був.
Ким я буду. Ким є. Чи існую. Чи маю я горе.
Генетичні відносини тіла зі всім архаїчним,
Первозданним втрачаються. Я в сво'му бруді тону.
І лиш ти мене зможеш підняти. Зіграй щось у тиші...
Моя ватра палає, і ти в ліс пустила луну.
За бетонними стінами тяжко дізнатись про щастя,
Але я цього хочу. Хоч трохи. Хоча би на мить,
Бо кайдани раба вже давно мені ріжуть зап'ястя.
Бо мені набридає згнивати на сірому полі,
Що лишило мене серед монстрів чинити їм опір.
Бо я хочу себе віднайти серед моря орбіт...
III.II.MMXVII
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715981
дата надходження 03.02.2017
дата закладки 16.02.2017
Зазвичай переломні моменти трапляються з нами,
Коли речі, доступні, компактні, а тим паче звичні,
Починали зникати і краяти на шкірі рани,
Розвивали інстинкти, загублені предками в бричках,
Що постійно возили їх від Монреаля до Томська.
На руках застигала запалена тобою свічка,
А рюкзак твій містив пляшку з підписом Роберта Домса.
Твоя подорож, власне, зосталась краплиною в річці.
Перекреслені карти рясніли від начерків й звивин,
Що вели в нікуди. Чи по колу. Чи іноді прямо.
Двадцять п'ятий нічліг. Перед вогнищем разом присіли:
Ти і пляшка. З тобою балакали дерево, камінь,
З ними вітер шептався. Бездонний потік дня і ночі
На повторі стояв. Ти лежав, жуючи травин стебла,
І дивився. Твій сон без упину кривлявся, морочив
Твою голову, та переміг. Не домовився з небом.
На світанку твій віз знову рушив у безвість. Примари
Вилітали із снів, поки тіло відходило з ночі.
Неохоче терпиш ту дорогу, свідомість тримає
В рівновазі твоє перекошене тіло. Молочна
Магістраль поступово зникала в безмежжі галактик.
День минав без пригод; ти спинився під старим курганом,
Коли сонце зайшло на край світу, сховавшись за трактом.
На колесах лишились сліди вкотре стоптаних гранул.
Тінь Блакитного Змія сиділа навпроти, допоки
Ти не бачив, що гості зайшли привітатись з тобою.
Із кургану вогні вилітали, здіймались потоки,
Але ти досі грівся. То духи прорвались на волю.
І тоді він спитався: "Чи довго ще будеш блукати?"
Ти знічев'я сказав: "Де мій дім... Я туди дуже хочу..."
І тоді відповів Змій: "Лишайся ту' жити." А ватра
Догорала, допоки вогні не сховались від ночі.
VII.II. - XII.II.MMXVII
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717772
дата надходження 12.02.2017
дата закладки 12.02.2017
Це мій останній вірш цього року. Символічно, що в останній день.
я востаннє помирав в аркаді
коли мені стукнуло
дванадцять
і з того моменту
набрав близько
п'яти з половиною
життів
невелика проблема
полягала в тому
що локації тої
гри
змінювались
і тут не вводились нові рівні
(хоч їх там не бракувало)
всього лиш на основі
старих місць
будувались
нові
остання внутрішня ніч зими
майоріла
кавовим відтінком
а контури неба
обрізали
квартири
вечірній квест
ще одна локація
єдине досягнення
яке ти точно отримаєш
полягає у
стійкості ніг
і міцності сраки
зразу за вечором настає
ніч
вночі сон
існує для того
аби відпочити
від повного виснаження
тільки в цій зоні
його дія
зводиться до нуля
остання внутрішня ніч сповістила
про перехід до кінця
ще одного року
моєї аркади
яка називається
існуванням
XXXI.XII.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709433
дата надходження 31.12.2016
дата закладки 31.12.2016
Півроку минуло. Мій сон пролетів, мов комета.
Я досі один, а в тім сні нас було знову двоє.
Прошив холод шкіру, ввімкнув режим хворого трепету,
Щоб жити у горі.
Ще літо не може вичерпувати свою силу,
А я почуваюсь, мов ядерні зими настали.
І ніч замість дня, і ввігнав я себе знову в мило,
Або втопив в лаві.
Півроку минуло, як вікна рубаю в Європу,
Та досі не було досягнень, лиш шрами й відбитки.
Дим аж накопичився - смуги просіли під опором,
Від духів - їх витік.
Вже через годину, обідраний, босий і ниций,
Я злажу зо стриха, де вирішив ще полежати.
Дорога, дорога... Так хочеться з тебе не збитись...
Дійду. Несу правду.
***
У мареві ти сновигала, руйнуючи стійкість...
Невже так потрібно мені розривати клітини?
Я марив, а ти підлітала.
Відлинь, прошу тільки -
Не спалюй картини.
Керунок був правильним, ти мене з нього збивала,
Немов мені треба додому.
Дороги нема вже...
Таки розумію: тобі було всього так мало,
Що ти - смерть, пропаща.
Хоча би побудь трохи дозою, щоб зійти з шляху,
Бо я так не можу. Я мушу знайти свої цілі.
Побудь трохи дозою, вилікуй і злети птахою,
Прикрий моє тіло.
Я знаю, що зможу дійти, бо я вірю у диво,
Бо коси мене ще не кривдять й не ріжуть на смуги.
Я міг би й заснути, але знов буде не той вимір.
Тож піду я вдруге.
***
За декілька тижнів досяг того міста під смогом,
Де кожен будинок поставлений на кістках й крові.
Тепер я за крок від загибелі, лиш мої ноги
Ідуть
попри болі.
XXV - XXVII.XII.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708892
дата надходження 28.12.2016
дата закладки 28.12.2016
ми - окремий етнос
спалений підпіллям
яке нас поглинуло
щоб захистити
від
реальності
яка поглинала
раз за разом
випльовуючи непотрібне
і підриваючи нашу
свідомість
остаточний вихід
назовні
навряд чи станеться
але декому
доведеться піти
аби розпочати боротьбу за
виживання
і то тільки в такому випадку
коли або хтось
переріс нас
або відмовився жити
за канонами
на які начхала
земля
під тінями предків і родичів
проростали наші пагони
можливо гнилі
та давно викорінені
від початкового
місцезнаходження
яке вже навіть gps не знайде -
зникло з радарів
настільки таємничим може бути
життя цього покоління
що навіть інки аплодували би
стоячи
без будь-яких махінацій
підробок
і шахрайства
неначе вони так прагнули
жити ще шістсот
років
тому
XXVI.XII.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708630
дата надходження 26.12.2016
дата закладки 28.12.2016
за своє життя
ти повинен
пізнати чотири міста
як чотири стихії
перше місто
ти ймовірно вже побачив
і від нього вже
відійшов
мов від наркозу
тривалістю до
статевого дозрівання
саме там тебе
відправили
подалі
вперше за весь
проміжок
друге місто ти
бачиш на власні очі
протираючи їх
кожного дня
воно тебе смокче
зараз
забираючи найцінніше
або його
віддаючи
десятки світил
сотні вулиць
тисячі будинків
мільйони привидів
мільярди каменів
це все друге місто
оповите
стовпами гігантів
третє місто остаточно
тебе вб'є
але залишить живим
граючись з тобою
в маріонетки
і водячи за ниточки
а на тебе дивитимуться
глядачі
такі ж маріонетки
яких смикають свої
хрещені батьки
похорони ж стануться
після біологічної
загибелі
четверте місто ти
мусиш віднайти
живучи у попередніх трьох
по черзі
воно пахне не парфумами
але також приємно
в ньому нема богів
але друзі їх замінять
тут надто брудно
але ти уявиш чистоту
перше місто - місто дитинства
друге місто - місто студентства
третє місто - місто дорослих
а четверте - це те
яке ти вибереш
із попередніх трьох
щоб в підпіллі провести час
під кайфом
і залишитись
навіки
XXV.XII.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708372
дата надходження 25.12.2016
дата закладки 25.12.2016
сіруватий дим перетнув
екватор мого існування
яке могло перерватись
на стоп'ятнадцятій главі
земля
яка вилітала з-під моїх ніг
і просила мене
її не перекопувати
мотивуючи це тим
що згодом ця земля
буде мене голубити
хворого
голого
змученого
припинила
жити в моїх фантазіях
і стала моєю
підлогою
димок оповив голову
бідного створіння
що поклонялось
богам
які вийшли з-під тої землі
що мене приголубить
небо
пофарбоване в андезит
плаче крихтами
які покришить вода
і перетворить його
в пісок
мертві клітини посилають
сигнали
до мозку
який перебуває в комі
вже п'ятдесят вісім глав
підряд
лиш заважаючи
тому створінню
те створіння -
то я
то правда
то ілюзія
XXIV.XII.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708254
дата надходження 24.12.2016
дата закладки 24.12.2016
Хочеш визнати... Тяжко. Не скажеш ні слова за подих.
Перебільшуєш. Знову. Змовкаєш й сідаєш за стіл.
Замерзаєш. Не важко. А мозок по темряві бродить.
Не приборкуєш мови. Тремтиш, вибиваючи лід.
Керамічні тарілки виблискують в сяйві, якого
Ти ніколи не бачив. Бо згасли вогні у тобі.
Ти вже вичерпав стільки, що знов атрофуються ноги,
А душа вкотре плаче - не підеш нікуди. Лиш тінь
Вилітає із тіла. Забита скотина у стайні
І лежить, і ще дихає - чути тяжкий перегар.
За стіною дотлів твій останній недопалок. (Файно.)
В голові - дикий вихор, у тілі води вже нема.
Хочеш визнати... Тяжко. Не скажеш ні слова за подих.
Перебільшуєш. Знову. Лягаєш вмирати на стіл.
Замерзаєш. Не важко. Знов мозок по темряві бродить.
"Ти лиш вбий мене, слово.
Я вижити все ж не зумів."
XXII.XII.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707844
дата надходження 22.12.2016
дата закладки 22.12.2016
Ніхто не знає, що його чекає.
У роздумах усе життя пройде.
Як потопаючий руками він махає,
Допоки дна свого не віднайде.
Всі хочуть бачити свого героя,
А потім гаряче кусають лікті.
Утративши усе своє здоров'я,́
Нажили собі ворогів у світі.
Маленькі люди хочуть виграти двобої,
Великі - вінець слави у війні.
Проте усюди тягнуться до зброї.
Живим немає місця у вогні.
[img]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502932
дата надходження 03.06.2014
дата закладки 24.11.2016
(мій останній вірш на КП)
Приїжджай, поки зможеш побачити світло,
Не тримай у собі подих смертних гріхів -
Вони легко з'їдають бутони і квіти,
Але байдуже: хочеш - вір або не вір.
Спалах першої пари фар буде сигналом,
Спалах другої пари розкаже про тінь,
Спалах третьої пари мине незабаром,
Спалах #4 погасить вогні,
Спалах п'ятої пари фар буде останнім,
Бо тоді світлофори оточать тебе.
Не втовкмачуючи тобі знань, запитання
Про світило в тунелі вже не омине.
XXII.XI.MMXVI
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702155
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 22.11.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.10.2016
Політ над тьмою змушує боятись;
Тим паче, в неї часто є удача.
Ти робиш все, чекаючи розплати,
І раптом - смуток, розпач і невдача.
На темних коней ставлять лиш щасливці,
Які темніших іноді збивають,
А білих - надто рідко, навіть принців.
І все ж є гострота зі смаком чаю.
Керманичі пітьмі кидали виклик,
Та іноді живими не вертались.
За воїнів тоді було аж прикро,
Бо всі не розуміли - як це сталось?
Звичайні стріли пробивали тіло,
А вогняні ще й пробивали душу -
Такі закони. І що тільки гріло,
То перемога слабких, але мужніх.
А потім - Vae Victis. Лиця зблякли.
Колись казав один із поводирів:
"Які б у тебе не були вояки -
Без полководця спочивай із миром."
11.07.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677300
дата надходження 11.07.2016
дата закладки 11.07.2016
Ритм мого серця - вагонами...
Двори дитинства - перонами...
Небо сіріло побоями,
А ми були не готовими...
Кам'яні скелі - сльозами...
Вода із Учан-Су - грозами...
За що мене так нищили?
За що карали дозами?
Тихі піски - муками...
Фонтани сліз - звуками...
А ми посеред смерті
Спів життя прагнемо слухати...
Голос народу - дзвонами...
Подих чужих - воронами...
Корені окривавлені...
Ритм мого серця - вагонами...
18.05.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666780
дата надходження 18.05.2016
дата закладки 18.05.2016
Ритм мого серця - вагонами...
Двори дитинства - перонами...
Небо сіріло побоями,
А ми були не готовими...
Кам'яні скелі - сльозами...
Вода із Учан-Су - грозами...
За що мене так нищили?
За що карали дозами?
Тихі піски - муками...
Фонтани сліз - звуками...
А ми посеред смерті
Спів життя прагнемо слухати...
Голос народу - дзвонами...
Подих чужих - воронами...
Корені окривавлені...
Ритм мого серця - вагонами...
18.05.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666780
дата надходження 18.05.2016
дата закладки 18.05.2016
Ти повинен повстати з попелу,
Незважаючи на ізоляцію,
Що з'їдає весь Всесвіт кроками.
Налягай на свинцеву тацю!
Наповал лягли від алкоголю
Чи від свисту, чи від чорних круків.
Чорне небо зітхає від болю.
Голову жере дивний стукіт.
Знаєш, трохи незвично сіпатись.
Ситуація значно прокручена.
І летить голова від тріпання.
Вироки кимось озвучені.
Це творіння покосу з'їдає.
У вампірів блукання є терміни.
А людей це доводить до краю.
Перехрестя скосило зерня.
Ось вігвами купаються в хмарах,
Які дим небу дав сіруватими.
Он вовки застосовують чари.
Агонії думи крилаті.
Прийде біле в дім, не спитається,
Бо почуло питання молитвами.
Хай ідуть чорні хмари у тацю,
Хай живуть ще маленькі діти.
14.05.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665989
дата надходження 15.05.2016
дата закладки 15.05.2016
А вічний, здавалося, час протікає рікою,
Минаючи рідні й забуті, чужі береги.
Стою на горі, вітер шепче зі мною зимовий
Улітку. Копитами коні біжать до води.
Замріяне сонце сідає вечеряти пізно,
Птахи наливають в червневе повітря пісні.
Стою на горі і, послухавши мудрого свисту,
Закрив очі. Падаю вгору, стрибаю в низи...
Навколо - просвітлена темрява. Шепіт. Шум. Гамір.
На схилі самотній кущ дивиться у далечінь.
Вже спати зовуть, а я все ще вдивляюся в далі...
Не падає місяць... Спить сонце. Інь-Ян. Чорна тінь.
Зливаються води посеред зеленого лугу,
Довкола темніє. Лиш зорі показують шлях.
А стільки води протікає, як сходяться люди...
І стільки річок висихає, як їх вже нема...
І зорі, і води ведуть до нових, невідомих
Світів чи планет. Кожна крапля йде наперекір
Прогнозам. Душа замість крапок завжди ставить коми,
Всередині вимір - глибиною у три ріки...
10.05.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665015
дата надходження 10.05.2016
дата закладки 12.05.2016
Зав'яжи мої очі
Поведи за собою
Я довірюся і не питатиму,
де ми йдемо
Ми поріжемо ночі
Гострим лезом любові
І залишим колишнє за ґратами,
наче в кіно
Ми підемо стежками
Листя жовтогаряче
Під ногами, мов ковдра, встеляється,
вказує шлях
І ця тиша між нами
Не сміється, не плаче
Просто руки міцніше стискаються
в твоїх руках
Зав'яжи мої очі
Поведи в свою осінь
Де повітря вогке і холодне
облизує клени
Зайвих слів я не хочу
Бо повірити й досі
Важко в щастя таке надприродне
і незбагненне
07.11.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619002
дата надходження 07.11.2015
дата закладки 08.05.2016
Моє серце мелодію грає,
І лунає до неба й до зір.
А душа тільки тихо конає,
Наче зранений птах, а чи звір.
І сльозинки, що капають вниз,
Обпікають солоністю рани.
Твій пихатий болючий каприз, -
Мої горді болючії шрами.
Я прощу, тільки вже не вернусь,
Лиш хіба будуть раки курликать.
Тільки тихо услід посміхнусь,
Бо не зміг поруч ти мене втримать.
Бо не зміг, а чи, може, не хтів,
Бо хотів би, то був би і втримав.
Я не хтіла зо п'ять тисяч слів,
Лиш хотіла я кілька обіймів,
Кілька зустрічей, рукостискань,
І мовчання солодкої тиші,
Без всіляких тих чвар, дорікань,
І кохати тебе усе глибше.
Розуміти з пів-слова завжди,
Забувати про труднощі й болі,
Й на вустах залишати сліди,
Легким дотиком губ, так поволі.
Вочевидь, не судилось. Шкода,
Що з тобою разом нам не бути,
Ти не любиш мене - не біда,
А біда - як тебе мні забути.
Не розкажуть ніякі книжки,
Як зламати у серці паролі,
Мої рани, неначе стежки,
Стелять сльози шляхами із солі.
Я пробачу тобі, може буть,
Тільки більше уже не вернуся.
Не кохаєш - і що? - не в тім суть,
Я прощаю тобі й все молюся,
Аби щастя у долі ти взяв,
І знайшов його з кимось кращим.
Не біда, що мене не кохав,
А біда - я без тебе пропаща.
В глибині всіх турбот і правил,
Всіх законів і болю в житті,
Ти наліво пішов, а я вправо,
Розійшлись вже давно в німоті.
Ти одне за мету собі маєш,
А я - інше, нам в різні боки.
Ти усе задоволень шукаєш,
Ну, а я, почуттів й простоти.
Хочу щирості, вірності, щастя,
І не треба із неба зірок.
Та, на жаль, вже розірване в шмаття,
Моє серце, й не злічиш дірок.
І тепер вже боюся повірить,
Що можливо інакше, не так.
Хоч не можна одним усіх мірять,
Знаю добре, та страшно однак.
Бо до смерті боюся я болю,
Й, вочевидь, я не з сильних, о ні!
Видно гнівала сильно я долю,
Що згораю тепер у вогні.
Тільки серце мелодію грає,
Дзвінко лине до неба, до зір,
Бо воно, певно, точно вже знає:
Всім законам ще наперекір,
Прийде той, хто посіє кохання,
У душі моїй, наче квітки,
І цілунками з ночі до рання,
Усміхнутися змусить й цвісти.
І п'яніти від тиші й мовчання,
Від всього, що бажала давно.
Є надія, що все ще кохання,
Може буть і не тільки в кіно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617994
дата надходження 02.11.2015
дата закладки 08.05.2016
Ей, синьоока, допоможи! Купи смачнюче знеболювальне, пригости медикаментами старого друга, дай цю кляту пігулку – мене все болить! Зараз зійду з глузду від внутрішніх опіків і пожеж, наче дівчисько знепритомнію від хоррор-кіно у своїй голові, кричатиму на весь світ, що дістали барабанні ритми у грудях та уповільнена вібрація її підборів у скронях. Чортова діва, фурія, відьма – зґвалтувала мій мозок і викинула на розтерзання совісті й оголеним котячим породам, які скребуться в душі та несамовито просять назовні. Кожен її рух, дотик, погляд з-під вій змушує битись в конвульсія власних переживань, впадати в утопію під звуки ретро-пісень, прокручувати в голові слайд-шоу з участю демониці з самого черева пекла. Коли я бачу її шоколадне волосся, торкаюсь руками білосніжного тіла, цілую вуста, що сичать морфієм і смакують, наче доспіле манго, то розумію, що непомітно пройшов шлях від нічого до чогось важливого. Вона така небезпечно близька на моїх радарах, заповнює високочастотними криками сквот спокою та рівноваги, танцює на нервових клітинах, при цьому голосно приспівуючи власно написані вірші. І всі хто її бажав, і будь-хто хотів були розчаровані трагічним фіаско, бо вона обрала мене: напоїла, завела, зробила вразливим. Незалежно від цього театрального світу, ми вступили в нечистий зв'язок, проходячи повз хмільних повій, монарших чинів, ембарго, табу, ГУЛагу для тяжкохворих, бо кожен сам собі обирає стежку життя, кожен вручну пише майбутнє, розмальовує навколишній світ фарбами та вчиться цінувати підлий хронограф. Люба подруго, синьоока, чого ти дивишся й мовчки стоїш? Передай моїй Азазель, що я не хочу спати із проститутками, художницями чи, навіть, з тобою. Я не хочу взагалі спати. Не хочу спати без неї…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563530
дата надходження 01.03.2015
дата закладки 08.05.2016
Яка ж велика розкіш! бути чесними!
А ще найбільша! - чесними з собою!
Ти кажеш, що в мені немає стержня,
А я ж була відвертою з тобою...
Не завжди сьогодення справедливе!
І почуття тривожне душу не щадить...
Ти кажеш, я до болю інфантильна,
А як же справжнє завтра, хоч на мить...
Ілюзії реалій, життя, чаруючі фантоми...
Сказати правду гірку і завдавати болю?
Чи в серці, брехню солодку, за основу...
Обрати...тихо, на роздоріжжях долі?
Яка ж велика розкіш, бути вільними...
Підтекстів не шукати у словах...
На роздоріжжі вибору застигли долі...
Та часто вибір вже є зробленим за нас...
Та я дозволю собі розкіш бути сильною!
Бо це моє життя і вибір також мій!
І в справжньості я вільна бо кожною хвилиною,
За чесність із собою, триватиме мій бій...
17.04.2016 Присвячується Спеції! Спасибі за натхнення!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660203
дата надходження 17.04.2016
дата закладки 08.05.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.05.2016
Країна хмар, загублена в тумані...
Лосячі роги лізуть з-під землі...
Дим цигарок... Вігвами сотень кланів...
Драконові висотки вже старі...
Захмарний край, омріяний драконом,
Що спить, дрімає і сопить вогнем...
Тримав він у смертельному полоні
Давним-давно казковий той Едем...
І лізуть думки про війну, про пекло,
Про те, що той Едем у лоно вліз...
Дракон робив аборти, сунув крекінг,
Завозив до Дерсу-Узала в ліс...
І лине вітер... Хижий і бездушний...
Пливе кудись... Пропав... І знов пливе...
Цигарок дим... Шлейф курева... Їх душить,
Бо кожний клан виловлює момент...
Такий неспокій... Гірше не буває...
Вігвами кланів, сірий моноліт,
І їх десятки... І отари, й зграї,
Для тебе кожен - це вже Брут чи Кліт...
Мелодія гаражна ходить плем'ям...
Урбан уже в генетику проріс...
...А за вікном сніги, дощі й проблеми,
Які втекли з вігвамів в сірий ліс...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640335
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 05.05.2016
І пам'ятай... Тебе вона поглине...
Свій стиль життя введе у ДНК...
Ти або сам, або прикриють спину...
Тут джунглі... Вижити - твоя мета...
Секвої і вігвами Горбачова...
Дороги Кравчука колись б везли...
Тут 90-і взято за основу...
Лиш моторошно буде від цих снів...
Та це ж не сни... Це виключно реальність...
Свої закони і свої права...
Один лиш крок або чиясь недбалість...
І все... Шумить замовчана трава...
15.02.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643931
дата надходження 15.02.2016
дата закладки 05.05.2016
Двадцять друга. Вимкни очі при ввімкнутому
Світлі
В світі
Без літа,
Яке замінила зимова весна.
Кінець квітня. А досі плюс вісім. Вдень.
2222. Прикрий своє волосся, бо вітер
Віє
Й у вії,
Мов змії,
Закручені вгору від туші в дитинстві.
Кінець квітня. Переселенці тридцятилітньої війни немов принесли холод.
2230. Ліхтарі освітлюють долину під Тарнавського,
Плаваючи
В грунті.
Плачучи
В бунті.
Прагнучи
Хунти,
Що вимкне світло в цій кімнаті, в цьому підвалі автомеханіків.
Двадцять третя. Тобі варто скинути ходячий одяг і
Спати.
Не знати,
Що замах
Буває зненацька, коли правда відкриє очі і скаже:
Двадцять друга. Вимкни очі...
24.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661818
дата надходження 24.04.2016
дата закладки 05.05.2016
Лампа світить... Стіл письмовий поруч,
Телефон, вода, клавіатура.
Забувай все звичне - дивись вгору
Та буди тих, хто давно поснули...
Хмари десь з Дземброні припливали.
Чи може із Волині? Чи зі Львова?
Під небом темним світло вимикали
Такі, як ти. І віднімало мову...
Твій відблиск був, як думав вище неба
Й дивився знизу на його картини.
А вечір не згасав. Нема потреби.
Все далі й далі мальовниче плине...
Блищала плитка і притихли стіни.
Блищало небо ніжним і молочним.
Без смаку аромат. Притихли й тіні...
Немов зустрілись із запалом очі...
Сиділи, мов укопані, дивились,
Як хмари зафарбовують заграву
У темніше. Страшно й настільки... мило,
Що точно карбуватиметься в пам'ять.
І знаєш, Курте, хмари, мов від диму...
І Дрезден твій насправді нагадало.
Але живе. Нема ні фальшу, гриму.
Руїн немає.
Лиш небо чорне, в зелені дерева
Й глибокі чорні душі колонади
Завдовжки з наші мрії. Сорок п'ятий -
Це клоунада.
Здається, дощ буде. Сивіє сіре.
Я сплю... Бо так насправді не буває!
Або буває... Ти - це я... Це сила
Міського краю...
Роти-роззяви, а із них - ні слова...
Знов телефон, вода, клавіатура.
І знов комп'ютер, миша, стіл письмовий.
Курте, заснули...
30.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663120
дата надходження 30.04.2016
дата закладки 01.05.2016
Запасайся терпінням, любий,
В нас попереду довгий шлях,
Нам крутити цей кубик-рубик
дні і ночі в своїх руках.
Без терпіння будем рабами,
Без любові будем ніким,
Щоб не сталося там між нами -
Пам'ятай, кожним днем новим
Богу дякуй за все, що маєш,
а що маєш - люби без меж.
Ця земля може бути раєм,
Коли він в твоїм серці теж.
І крім того, я знаю, можна
Досягнути таких вершин!..
Кожен долі своєї сторож,
Неповторних творець світлин.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362947
дата надходження 08.09.2012
дата закладки 28.04.2016
Подивись мені у вічі в ніч, коли зірки - для нас,
Серце в п'ятах швидко б'ється й зупинилось чого́сь враз.
Серед темряви мовчання і німої простоти,
Ти кохай мене до рання у відтінках гостроти.
Хочу я тебе торкнутись, хоч до бежевих повік,
"Я - твоя!" - вуста шепочуть - "Знаєш, це уже навік!".
П'яне сонце посміхнулось на світанку у вікно,
Заблищало у промінні з шовку постілі сукно.
Я ніколи не кохала, як тепер, як зараз. Віриш?
Я люблю твоє мовчання, коли поглядом ти міриш,
Ти хотів би позувати юній ма́лярці, як муза?
Хочеш - будеш, як трикутник, я ж - твоя гіпотенуза.
Почуття рікою ллються, нам рояль вже ноти грає,
Ніжно так тебе кохаю, як ніколи ще. Ти знаєш?
Знаєш, любий! Добре знаєш, що тебе лише люблю,
Найчистішою любов'ю, що, неначе з кришталю.
Хочеш бути мореплавцем? Буду я тоді Сирена,
Закликатиму тебе своїм співом нескінченним.
Будь усім для мене, прошу! Все взаємно, обіцяю!
Не помітиш ні на мить, як у себе закохаю!
Сині очі, як волошки, так відблискують тобою,
Ніби променями сонця, заклопотаними грою.
Із відтінками блакиті, в квітах літа, в бузині,
Десь блисне маяк любові, адресований мені.
Вдалині я бачу вогник, це від тебе? Так? Скажи!
Через полум'я і воду, нісши, серце бережи!
І чуття уже за межі вийшли серед ейфорій,
"Я - твоя!" - вуста шепочуть, а у відповідь: "Я - твій!"...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624680
дата надходження 29.11.2015
дата закладки 28.04.2016
Мамина півонія зацвіла за хатою
І рожевим світлом душу зігріва.
Прокладу я стежку росяною м'ятою,
Щоб почути в шелесті мамині слова.
Пахне стежка сонцем, вранішньою свіжістю,
А квіткове диво в юність поверта.
Обнялися разом всі печалі з ніжністю…
Я не плачу, мамо… Це літа, літа…
Вітерець на хвилях весняних симфоній
Наспіває тихо про любові суть…
Пелюстки рожеві маминих півоній
В світанкові роси рясно упадуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638758
дата надходження 26.01.2016
дата закладки 28.04.2016
Зігрій мене...
Метеликом злечу...
Або залишусь вічним коконом кохання...
Чи із вітрами ввись помчу,
Шукатиму там пристрасті...бажання...
Хто я для тебе?..
Екзотична квітка?..
Твоя печаль...лиш буйні вітру коси...
Чи біль проймав від дотику сльози?
З твоіх беріз спадали срібні роси...
Тернисто коле
Смуток...іздалля...
Вже блимає душі сигнальна точка...
Вирує в мені Небо...бентежить...і зціля...
Тепер його я Муза...над вікном твоім тремчу листочком...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623957
дата надходження 25.11.2015
дата закладки 28.04.2016
Зовнішній спокій і внутрішній гнів
Дивлюсь я здивовано в очі...
Театр в думках й безодня змовчених слів
Кістками застрягли в роті
kosheleva.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661294
дата надходження 22.04.2016
дата закладки 28.04.2016
Життя своє для тебе лиш малюю
В коханні відшукую скрипти.
Тебе нема,і я вже не існую
Тому що ми перетворились в "ми".
Палахкотить для нас любовна ватра
І день,і ніч димами повстає.
Люблю тебе,не те,щоби навічно-кожне завтра,
Бо завтра лиш з тобою настає.
С.Кучерявий
05.03.16
20-39
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654771
дата надходження 26.03.2016
дата закладки 28.04.2016
Забудь про старі порядки старого світу.
Вони тобі вже більше не знадобляться.
Вони стали попелом, їх заніс вітер
На хмарах нуклідів, що змішані з смаком акацій...
Твої перемоги - причина твоєї поразки.
І завжди земля була губкою бруду й провини.
Але mother nature розкрила можливі відмазки,
Які залетіли частинками у горловину...
***
Ти знаєш, що вітер шумить гострим іклом загрози?
Ти знаєш, що Прип'ять несе води вічної смерті?
Ти знаєш, що грунт захопив довговічні морози?
Ти знаєш, що тут все живе навіки тепер стерто?!
Дерева бетону заснули... Прокинулись хащі.
Куди не заглянь - всюди тиша, ні руху навколо...
Ніяк аж не віриться - як це лишилося нашим?
Тридцятий рік поспіль шумлять вічним сном ліси голі...
На зорі поглянь... Чи ти бачиш сліди Горбачова?
Їх можна й не бачити, хоч так і насправді буває.
Хрестовий похід підкидав їх на Захід. Додому.
До нового краю.
Старі фотографії світлого й темного шляху.
Вони від'їжджають, а більше туди не приїдуть.
Багато піде, і лиш обрані будуть під дахом.
Народжені діти.
Забутий метал полонив заборонену зону,
А довгі алеї покрили порослії трави.
Навколо - ні духу. Та й дух би не втік із полону
Опісля розправи.
Тепер все зникає під покривом старого дому.
Тепер резервація мічена. Стали застави.
Надія все ж є. Проростає на тлі кам'яному
Вечірня заграва.
Біжи, не спиняйся. Біжи, куди очі лиш бачать.
Вузькі чи широкі, забиті, порожні терени.
Накриті туманом, спустошені - вигляд неначе
Це край Ойкумени.
Навколо аж сіро - підручники, зошити, парти,
Ляльки, протигази - давно пилом все припорошене.
І небо, і землі, але довго бути не варто -
Померти там зможеш.
Якщо не Уран, то довершать почате інакші
Мисливці, які полюватимуть суто на всіх. Знов провулок.
Лиш світло в кінці, а навколо бетон - ти не бачиш,
Що певні забули.
Залишився відбиток руки на стіні сіровицвілій,
Хтось хрести малював ще до теми приходу монголів.
Шум напруги - а раптом зіткнеться хтось лицями
У дикому полі?
Останній прохід перед тим, як відкритися світу.
Біжи, бо тебе доганяють титани-мисливці!
Виходь на новий рівень, хай тобі всміхнеться світло
На старій шахівниці.
Тобі повідомили - скоро буде допомога...
Та знаєш, від сталкерів буде бедламу імперія...
І зброя єдина - це ти. Розізлилась погода
Шпилястих прерій.
Хотів ти колись поселитись в чужому готелі...
То от - є нагода. Тепер все Полісся - в долонях.
Та досі полюють... на лапах, у кігтях і перах.
Кров дихає з скроні.
А треба тікати, бо чуйка на кров - більше злості.
А кров - це пожива свята для нових генерацій.
То краще тобі не дивитись на шахи та кості -
У тебе міграція.
Решітка вгорі... Або то вентиляції частка?
А світло летить променями на голову... Небо.
Так хочеться впасти і стати частиною... Пастка.
Не зараз. Не треба.
На поверхах вищих ще досі попахує прірва.
Був вибух. Отак будували життя комунізму.
Єдине світило тепер на пучки відірвуть
Крізь липову призму.
А далі - сходини. А далі - дерева на буквах.
А далі дах стелиться. Далі нема переходу.
Останні хвилини. Три напрями подають руку
Й скидають у воду
Загиблого. Мертвого. Друзі теж є ворогами.
Приховані знахідки дали про себе знати.
Отрута смертельна, висоти і серце, мов камінь.
А міг й політати...
*
Я ледве утік. І до крові мене шматували,
І явно на грані лишався я. Атомні грати...
Та я повернувся. Хрестовий похід лишив пам'ять.
Я буду кохати,
Бо я повернувся звідтіль, звідки тіло виносять.
Не плач... Адже я стою тут, хоч пошарпаний, битий...
Забудь моє слово. І витри замучені сльози...
Ми - двоє в цім світі...
***
Забудь про старі порядки старого світу.
Вони тобі вже більше не знадобляться.
Вони стали попелом, їх заніс вітер
На хмарах нуклідів, що змішані з смаком акацій...
Твої перемоги - причина твоєї поразки.
І завжди земля була губкою бруду й провини.
Але mother nature розкрила можливі відмазки,
Які залетіли частинками у горловину...
Так прагнемо спокою, так хочем бути у злагоді,
Що смерті привозимо поїзди в рідну чужину...
Війна, зброя, бомба і апогей - вишенька-ягода -
Кобзар Фукусіми.
22.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661971
дата надходження 25.04.2016
дата закладки 28.04.2016
[quote](Для тих, хто знає і тих, хто не знає)
Сьогодні у світ вийшов новий сингл гурту Океан Ельзи "Не йди". Що мелодія, що сам кліп - своєрідний витвір мистецтва![/quote]
Тому:
Ми мокли під дощем, ми виживали,
Ми йшли до цілі - будували дім.
Але чому між нами так все склалось,
Що ти не захотіла жити в нім?
Я ж прагнув збудувати нам оселю,
Ти помагала, сили віддала.
Чому ж так швидко стало невеселим
Все те, що було? Думаєш, я знав?
Маяк любові нашої світився
Для всіх фрегатів рятівним вогнем.
Чи я прорахувався, помилився?
Чому тоді покинула мене?
Якщо палац тобі уже не личить,
(А він вже став фортецею біди)
То почекай! Тебе я досі кличу!
Пробач, як щось не те... Прошу, не йди...
Не йди... Не йди... Повіки йдуть донизу...
Я майже сплю і майже не живу...
Лиш вітер гойда мамину колиску,
Її гойда у сні і на яву...
Ми опинились серед гір. Вершина.
Схилилась ти... Дала мені води.
Вже легше. Воля. Співи вітру линуть.
Все буде добре. Лиш прошу, не йди...
20.04.16
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=TD4h9Fdn3-o[/youtube]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660904
дата надходження 20.04.2016
дата закладки 20.04.2016
Вчорашній дощ залишив на згадку затерті сліди
Розмішавши в долонях палітру асфальтно-піщану
Цілий світ розчинив мимоволі в краплині води
Роз'ятривши у серці моєму від спогадів рану...
Всі думки, що учора здавалися(справді!...) -"нічим"
Вже сьогодні мені повернули терпку ностальгію
Ти не думай!До того я зовсім не марила цим
Але й бути байдужою...просто, як ти! - не умію...
У розлуки так як і в печалі - обличчя одне...
Воно сповнене смутком(самотність для нього у звичку)
Я крізь сльози завжди говорила собі:"Все мине!..."
Тільки, що там слова? - коли з серця не вийняти шпички
Не втекти в небуття, коли вихід один то обман
(Розтікається біллю, застигне у жилах смолою...)
Жоден час не спроможний зцілити всіх зболених ран
Бо та більшість із них, вони просто зовуться - "тобою!"
............................................ ...
Прибиває пилюку асфальтну, розсіяний дощ
Як приблуда в мені, оббиває знайомі пороги
А мені залишається бути, одній - серед площ
Де вчорашній мій ти, переплутав до мене дороги...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660162
дата надходження 17.04.2016
дата закладки 18.04.2016
Заплети у коси ніч
розкажи лиш віч-на-віч
Що між нами?...
Всі думки, надії, сни
Залишилися на дні...
А сьогодні випав сніг
І ми тонемо в пітьмі...
У несказаних словах
покажіть нам зорі шлях
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623943
дата надходження 25.11.2015
дата закладки 18.04.2016
Під барабанним дробом сни замерзлі догоряють.
Їх палять лампи нового порядку - понеділка...
...Пливуть хмарини пухом водяним над небокраєм.
Той пух змішався з димом. І від нього трохи гірко.
Кімната. Я один. Не світить лампа. Денне світло.
Повіяв свіжий вітер і мурашки в п'яти вийшли.
До темряви у хату день просився. Я, побитий
Красою, став перед вікном. Приковувало ліжко.
Маршрутки стогін. Пагони міського дому - в стелі.
Горіла лампа світлом понеділкового схилу,
Якого наче і нема. Я залишивсь веселий,
Бо біси грають в голові, і кров тече у жилах...
Двадцята. Пух темніший. І встають примарні зграї.
А кожну ніч зриватиме під Ватерлоо битва.
...Під барабанним дробом сни замерзлі догоряють...
А сенсу тут ніякого - лиш варто добре жити.
18.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660496
дата надходження 18.04.2016
дата закладки 18.04.2016
Ніч. Все спить. Лиш вітер свище,
Дме безперестану.
Нижче-вище, вище-нижче,
До самого рана.
А вранці засинає десь у хмарах,
Як тільки сонце пустить в небі спалах.
Ранок. Ясне небо. Вже світає.
Треба всіх збудити.
Вранці все встає і розквітає,
Щоби знову жити.
Десь здаля вже чутно солов'їний спів,
Що нам про сновидіння розповів.
День іде. Усе бринить,
Все цвіте, буяє.
Вітер десь у хмарах спить,
Ліс лиш розмовляє.
Навкруги настала раптом тиша,
Тільки десь пробігла сіра миша.
Вечір. Захід. І багрянець
Небо укриває.
Сонце йде, ніби вигнанець,
Небо полишає.
Аби місяць славний - зірок володар -
Прийшов на зміну світло дати в дар.
І знову ніч. Все знову спить,
А вітер буйно свище.
Вже й ліс заснув. Усе мовчить,
Неначе кладовище.
А вітер лісу каже: "Засинай!
Співати тобі буду lullaby*!".
То це не дме він і не свище,
Нижче-вище, вище-нижче.
То колискову він співає,
І все навколо засинає.
Аби могло все засинати,
То вітру треба ніч не спати.
І все співати, лиш співати,
А вдень у хмарах спочивати...
Lullaby* - у перекладі з англійської означає: "колискова".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660522
дата надходження 18.04.2016
дата закладки 18.04.2016
[quote]"Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі."
Л. Костенко, "Маруся Чурай"[/quote]
Коли на небо
Вдивляєшся
Очима пейзажника,
Коли у цвіті
Дерева -
Ти спиняєшся
Майже там.
Коли захоплено
Дивишся
В очі забарвленню -
То пливеш у хмаринах
З конкретним
Напрямом.
Коли мрієш
Про вище,
Головою пірнаючи -
Іноді сходи
Для тебе
Ввижаються.
Коли мрієш угору
І по землі йдеш
Мештами,
Тоді знай
Просту істину -
Для нас вже
Живеш тоді.
14.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659571
дата надходження 14.04.2016
дата закладки 16.04.2016
Присядь на хвильку. Подивись на небо,
Заплющуй очі і дивись ще раз...
Щось уявляєш? Не кажи про себе,
А лиш дивись... Не треба зайвих фраз...
От думаю, немов мала дитина:
Цукрова вата в хмарах досі є?
І тут - ба-бах! А я ковтаю слину
І кажу: "Вати з цукром ти будеш?"
І знову думка... Як є білі хмари,
То з них тумани падають униз?
І тут - ба-бах! Мелодія гітари
Бринить. Десь. Там. Навколо озирнись...
А коли чорні хмари опадають,
Вони насправді терті і смішні?
А блискавка - то лоскоти. Звикаю...
І плач від сміху в вигляді дощів...
Усі ми із води повиринали,
І зорі проглядали у пітьмі.
Коли над нами вибухають хмари,
Бажання знов загадуємо ми...
13.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659266
дата надходження 13.04.2016
дата закладки 14.04.2016
Наші дні горіли з ватрою у темнім лісі...
Сидів я, нагріваючи руки, свої тіні...
Зі мною свистіли дерева, світив нам Місяць,
А я шукав вихід зі світу "чотири стіни"...
А правда чи вигадка - те, що вкриває мороз?
Прийшов Довбуш, сів біля мене, сказав пару слів...
Схоже, мене врешті-решт покинув анабіоз,
Хоч я не міг ворухнутись, бо серце моє спить...
А погода! Знаєш, Іване, треба Марічку
Тут шукати, бо як знайдеш, то станеш щасливим...
Я тебе почекаю під дощем біля річки,
А ти йди... А раптом треба додому маржині?
Болить серце від того, що не вибралось звідти,
Зі світу бруду, лайки, диктатури нерівних,
Корупції... Усіх незгодних чорною мітять,
Для них кислотний дощ - з неба, в застої спить вітер...
Наші дні горіли в небі, пахнучи хвоєю,
Соплячи штилем, плачучи росами туману;
Зрештою догорали, як мости між моїми
Світами, залишаючи серед снів обману...
Марічко, а чому ти не з Іваном? Не знаєш?
А чому Михайло вас не зустрів біля броду?
Спав? Розумію. Гаразд. І тебе почекаю...
Та не знати, коли до нас прийде пані Повінь...
Упав на землю... День догорів свіжим попелом
Ялини з ватри, а їхні тіні не вернулись...
Бурхливо смарагдове небо пливло з водами,
Випиваючи пінту піни пива... Поснули...
Палали гріхи тих, хто зумів вийти із пекла,
Але вони втомлені і вже не прагнуть раю...
Вуглинки жевріли, а ватра палала... Смерклось.
Догорали мої дні... Я тебе почекаю...
06.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657610
дата надходження 06.04.2016
дата закладки 06.04.2016
Чомусь болить... Ніяк не визначаюсь...
От тигра вполювали... Далі - що?
Пришвартували корабель десь скраю...
Тепер стоїть, потрісканий в ніщо...
Ти зрозумій, я - світ в перебудові,
До Бурдж Халіфи лізти. Я ж на дні...
Я розіб'юсь, порву усе до крові,
Помру... А чи поможе хтось мені?
І знов висотки... Знов вігвами кланів...
Чи марево, чи пуританів сни?
В нас кожен - це по суті лиш Титанік?
Залиш мене... Бо ми, як кораблі?
І одиниці виживуть? А далі?
Чи вийде жити? Як нам далі йти?
Чи з Хеєрдалом попливти у далі?
Чи у Вальгаллу? Декаданс мети...
***
Можливо... Все можливо... Все - ідея...
Ідея - вічність... Вічність - у крилі...
Й тим паче двох. Ввімкни життя у плеєр...
Відчуй... Ось люди, як і кораблі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641342
дата надходження 05.02.2016
дата закладки 04.04.2016
Нам світить сонце попри жалюзі...
Нам світить небо крізь пухнасті призми...
Земля нам світить... Ти в моїй руці...
А я в твоїй... Сумна тополя висить...
Веде дорога... А куди - не зна...
Шлях в небо... Шлях до тебе... Шлях до раю...
Чи я в нірвані, чи я вже пропав?
Чи я себе ще до сих пір не знаю?
І от тополя... Поруч - хрест доріг...
Межа світів, межа того з прийдешнім...
Ступити хочу я на твій поріг,
Але соромлюсь... Бо роблю це вперше...
Згорілі кванти попелом летять,
Єднаючи нас довгими шляхами...
Чи перетнулись і тебе нема?
Чи не дійшла ще моя мила дама?
І сіло спати сонце на поріг,
Який стелився біля мого дому...
Ти не прийшла, та все ж не скажу "ні"...
Чекатиму, зайнявши оборону...
Чекатиму, забувши про склероз...
Чекатиму твоє м'яке обличчя...
Я знаю - we will meet at the crossroads...*
Як глянемо закохано у вічі...
* - "ми зустрінемось на перехрестях"
25.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654528
дата надходження 25.03.2016
дата закладки 04.04.2016
- Стояти! І звідки Ви їдете, пане?
- Та так... До сім'ї їду... Маю гостей...
- Так звідки ж Ви?
- З Бучача...
- Може, до храму?
- Та я ж не священник!
(Те ля кум па се)
- Василю, та може пропустиш бідаку?
Сім'я вже готова, мене ще нема!
А там будуть матір і матір, і тато,
І тато, і шваґер, і ше...
(Бра то ва)
- Я ж митник... Та як можу я пропустити,
Як раптом у тебе вино й ковбаса?
- А що тут не так?
- Я теж хочу жити!
Без свята життя - це вже мертва краса!
- Та добре, покажу...
- Злізай-но, Іване...
- Так от: сир, вино, пиво є, ковбаса,
Картопля, яєць кілька...
- Тут що?
- Тут камінь...
- Навіщо?
- А раптом злетить ця краса
І впаде із воза, а миші надкусять?
- Ну так, я погоджусь... Гаразд! Загортай!
Я їду з тобою!
- Ти дурень чи мусиш?
- Я хочу, Іване! Ріж вітер! Злітай!
Поїхали... Віз летів через криницю,
Та так, що Івана підбив журавель :D
Спинились... Він вдома... Із вікон світлиці
Уже визирають десятки гостей...
Василь та Іван поскидалися з воза
І впали на землю, а Йван аж зомлів...
Отямився - зляканий... Кликнули ксьондза,
А жінка говорить:
- Чого так зіпрів?
І добре, що Митника взяв із собою!
Якраз нам його - свято наше буде!
- Чого?
- День Народження в нього! За мною!
Зайшли всі до хати...
(Те ля кум ве де)
Таким чином, весело празник скінчився,
І згодом Тернопіль-село лягло... Сон...
***
Яскравий же сон мені вчора приснився!
Хоча... На подвір'ї горить ще вогонь...
03.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657004
дата надходження 03.04.2016
дата закладки 04.04.2016
Самотній старець, що сидів на призьбі,
Накрившись пледом й чаю попивавши,
Дивився в далечінь, казав: "Ми різні,
Ми мов той дощ, який усіх розважить,
Який розкаже теплі таємниці..."
Сидить собі один... Один... Один...
Ліхтар на ґанку, хвильки у криниці...
Дощ падає на трав'яний килим...
Поскрипувало крісло під ногами,
Об бляху краплі градом розбивались...
Ліси і гори, ще й старечий камінь
Свистіли, пили, билися, братались...
Але ніхто людським не відгукнеться...
Сидить один - навколо лиш хребти...
Гарячим ритмом билось в грудях серце...
Він спав... Спав під мелодію вітрів...
01.04.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656452
дата надходження 01.04.2016
дата закладки 04.04.2016
Втекли часи Мерлінів та Артурів,
Джульєти зникли навіки сліди...
Нас розділили кілометри мурів,
Нас об'єднали присмаки дощів...
Буває гірко, а буває смачно -
Так руку виставляємо на двір...
А вдома сіро - ми погоді вдячні...
Реальність? Чи один із сотні снів?
І лицарі свій кодекс поміняли,
Та дехто у дворяни перейшов...
То вже не лицар... Він є маргіналом...
Лиш гроші грають роль і більш ніщо...
Таких, як я, живе не одна сотня...
Таких, як я, суспільство лиш мина...
Таких, як я, стирають в прах і попіл,
А також наживаються дотла...
Тож довіряй потрібним адресатам,
Які у Темній Вежі проросли...
Для нас і завтра може не настати -
Культури, що живе на самоті...
29.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655642
дата надходження 29.03.2016
дата закладки 31.03.2016
Уділ забутий... Смак старої слави...
Розвіяні в повітрі перемоги...
[i]Голодні скелі пожирають травень...[/i]
А унизу тече земляна повінь...
Суха приправа додає до митей
Нові амбіції, нові страждання...
[i]Голодні скелі пожирають липень...[/i]
Блукає по землі старенька пані...
Один лиш крок убік - і ти вже попіл...
Тут не цінують люду із каміння...
[i]Голодні скелі пожирають жовтень...[/i]
Не проростає із хребта насіння...
Туман вдивлявся небесам у вічі...
Сховалось сонце у своїй конторі...
[i]Голодні скелі пожирають січень...[/i]
І тонем ми у темряві, у морі...
***
Притихли ми... Навколо лиш химери...
Засідання... Працює чорна рада...
І бункер височіє з полімерів,
Де рідний наш "диявол носить Prada"...
А ми внизу... Та й рідним буде скоро...
Бо треба взяти штурмом ту фортецю...
Лиш шепіт наш... А здалека йде гомін
Від гір, що посилають вістку спеці...
Диявол, скелі... Нам туди керунок...
Навіщо жерти бідні пори року?
Нам з ними добре... Тоді нащо клунок?
Щоб як Чурай - ніде ступити кроку?
Ідем униз... Одні лиш коридори...
Он сходи вгору... І вперед до неба!
Прокинься, Сонцю! Піде скоро Мордор...
Ти ж знаєш, що тебе нам тільки треба,
А решта зацвіте, як є опіка...
Життя прийде, як буде тепла днина...
Без тебе тільки сумно, тільки гірко,
Без тебе в дім прийшла сумна година...
Він не чекав... Стояти! Кидай зброю!
І вимикай пожирачів свободи!
А він лежав... Лежав... Вниз головою...
Він спав... Як сплять зачумлені народи...
І вимкнули... Пройшло немало часу,
А потім... хмари відійшли подалі!
З'явилось Сонце! Палкі ритми джазу...
І пори року випускає камінь...
***
Уділ забутий... Смак старої слави...
Запахли у повітрі перемоги...
[i]Голодні скелі випустили травень...[/i]
І забуяли травами дороги...
Окріп вологий додає до митей
І радості, і доброту, і щастя...
[i]Голодні скелі випустили липень...[/i]
І впасти в світло тепера всім вдасться...
Один лиш крок - це вже шляхи до сотень,
Які чекали виходу на поле...
[i]Голодні скелі випустили жовтень...[/i]
Усе прекрасно, хоч дерева голі...
А хмари з Сонцем чи зійшлись на віче,
Чи в волейбол пограти захотіли...
[i]Голодні скелі випустили січень...[/i]
А от тепер природа має сили...
***
Крадіжки - це плювок в серця навічний,
Бо без чогось прожити вже не зможуть...
А от подумай - ти когось скалічив...
Чи хтось забуде? Жити так хтось зможе?
Не зможе й не забуде... Запевняю...
Живи тим всім, що завжди в тебе є...
І будуть люди, й буде шепіт гаю...
Чи може квіти прагнуть не Едем?..
28.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655305
дата надходження 28.03.2016
дата закладки 29.03.2016
Подумай сам - чи ми іще живемо?
Чому наш дух живе лиш у піснях?
Чому померли, але ще не йдемо?
Чи спроба винищити нас - це крах?
Де перевага? А де є недолік?
Заснули гори, ріки і шпилі,
Заснули сурми, роги, крики волі...
Заснули діти наші на землі...
Та ми прийшли з прийдешнього... Та й знаєм,
Що наша доля знищує наш рід...
Ми, як дерева, творимо у гаю
По колу заборонений наш плід...
Зійшлись в Женеві* смерті переплети,
А на смертях рождається життя...
Ось хто ми є... народжені гельвети...
Чиї слова підуть через літа...
* - Женевське озеро
23.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653965
дата надходження 23.03.2016
дата закладки 23.03.2016
Коли людство покине орбіти,
І хмарами вкриється місто,
Я тобі даруватиму квіти.
Які саме - не матиме змісту.
Коли в рух ще пі́дуть галактики,
І тремтітиме голос на слові,
Я без планів, тим-паче тактики
Буду вчити тебе любові.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583532
дата надходження 25.05.2015
дата закладки 22.03.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.03.2016
[u][i][b](Містично-любовна лірика з соціальним присмаком)[/b][/i][/u]
Знайшовся я... Знайшлись мої долоні...
Навколо сотні, тисячі очей...
Я їх не бачу, я в них у полоні,
Посеред світла - місяці ночей...
Блукаю в лісі, де одні химери,
Звідкіль живим ніхто не виходив...
Ну як, живим... Живі ще є тепера,
Але нема ні серця, ні води...
І лиш завіси кожного створіння,
Та є посеред них такі, як я...
Ну от... І ти прийшла... Навколо міни...
А ліс росте і шириться щодня...
Туманні стіни... Через них шепочем
Забуті миті... Очі нависа...
А нам байдуже на міражні очі...
Земля і небо... В сірості краса...
20.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652995
дата надходження 20.03.2016
дата закладки 20.03.2016
На землю впасти... Тіло похололо...
І я один посеред диких тіней...
Тікати нікуди... Лиш дике поле...
І одинокі старці тягнуть співи...
Суворим басом думи повідають
Про те, як вовкулаки бились в танго...
Тепер могили їхні помирають,
І їм ніхто вже не залиже рани...
Самотній подих сірого потоку...
Померлих тіні в танець запросили...
Завмер... Аркан... Хрести... Критичні кроки...
Я оновився... Чи влетіла сила?
Джерела б'ють, вливаючи нам ріки...
І ми живемо - в нас є власний пастор...
В тумані нам завжди всміхнеться світло...
Для цього варто лиш...
[i]на землю впасти?..[/i]
18.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652572
дата надходження 18.03.2016
дата закладки 18.03.2016
[b]З [/b]акотилося сонечко за обрій...
[b]А [/b]небо яке засіяне зорями!
[b]Х [/b]очу дуже, щоб одна зірка була біля мене -
[b]О [/b]той легінь молоденький з карими очима!
[b]Д [/b]о мене на гостину, прошу тебе
[b]ь[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637172
дата надходження 20.01.2016
дата закладки 14.03.2016
І я зникаю... Чи мені недобре?
В очах темніє... Тліють кольори...
Дивлюсь у небо... Де небесний обрій?
А взагалі - чи дивлюсь догори?
Лиш марево шпилясте серед поля...
Бетонні сосни лізуть в небеса...
То марево? Загострені тополі,
Що шелестять? А все ж таки краса...
Спустило тіні вечорові сонце,
У ковдру влізши десь на місяці...
Чи то піщинка залишилась в оці,
Чи то холоне кров в моїй руці?
Мабуть, для того й треба мати зорі
І зір, аби заснути в міражі...
Тебе впізнав я, сизокрилий ворон...
Лишайся, я вернувся з мережі...
03.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648740
дата надходження 03.03.2016
дата закладки 14.03.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.03.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.02.2016
Владні руки...палкі губи...стогін серця...
Поміж нами ніжний дотик хмільних душ
Приховає ніч у хмарах темну туш
Розкидаючи по небу, як люстерця
Дикі зорі...не приручені...п'янкі...
Непокірні...не привласнені...дзвінкі...
Рваний подих...дикий погляд...струм зіниць...
Переплетення двох рук...спокуси смак
І на все...лише одне, солодке:"Так!"
Для якого ні кордонів, ні в'язниць...
Глибиною ночі місяць зводить нас
Прихиляє небо...зупиняє час...
Дотик пристрасті...палаючі серця
Завмираючи під звуки диких зір
Не пручайся...ти віддайся і повір
Що в тобі я розчинилась до кінця
І у дотиках...у звабах...наче в снах...
Мліє серце ...гасне біль...зникає страх...
У спокусі...задурманені...п'янкі...
Дикі зорі...не приручені...дзвінкі...
Падають в долоні, заблищать в очах
Б'ються в грудях і зникають у руках
Ми спиваємо по краплі зореніч...
У полоні...у обіймах...віч-на-віч...
Спокусись...торкнись...смакуй...і відчувай...
Не привласнений...хмільний...і дикий рай...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608323
дата надходження 21.09.2015
дата закладки 27.01.2016
Нічка-чарівниця зорями палає,
Падають додолу здійснення бажань...
І щасливим буде, хто зорю спіймає,
Загада бажання зразу, без вагань.
Ріже білий скальпель на частини небо,
Як таке побачиш, хутко, не зівай!
Думку-блискавицю упіймати треба,
Тож своє бажання швидше загадай!
Лине щире слово в парі із бажанням!
Лише світла думка справдиться отак,
Додається віра, сповнена чеканням...
А зоря що впала — просто добрий знак!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607386
дата надходження 17.09.2015
дата закладки 25.01.2016
Спека спала - я знову "писака"!
Знову ручка в зубах і блокнот у руці.
"Міша, те шо ти пишеш - це сра..."
Міші пофіг. Він пише - відстаньте усі.
Скоро листя осиплеться долі
Мертвим саваном вкриє усе
Сплять дерева засумлені, голі -
В снах чекатимуть кращої долі;
В посивілому вічному морі
Грім далекий мій всесвіт трясе.
Скоро згаснуть багаття купальні
Запах літа - вкрадуть журавлі.
На старій посірілій Землі
Сміх дитячий змарніє в зітханні.
Скоро осінь.. а далі зима.
Може холод поверне нам душі?
Може сніг врятувать від згнивання
Наші богом полишені туші?..
Тихий вітер лоскоче по скронях
Промінь літа прощатись спішить
На моїх завеликих долонях
Кошенятко - сліпе іще - спить.
Гріє руку.. не треба і літа.
Осінь, зИми? Байдуже мені
Хай лиш буде маля моє сите
Хай лиш тихо воркоче у сні.
(Спи, дитино, засинай,
Ду-ду-ду, баю-бай.
Карі очка закривай,
Ду-ду-ду, бай...)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334894
дата надходження 04.05.2012
дата закладки 24.01.2016
Моєму серцю зибко й прохолодно
Так, наче вікна вчасно не закрили.
Холодні ві́три все свистять безперешкодно,
Сніги все тіло тонким шаром вкрили.
Хоча й весна, та все ж не має сили
Всміхатися до світу і людей.
Тонкі льоди́ повітря перекрили
І не вдихнути ніжний цвіт алей.
Та я прошу, зігрій моє серденько,
Змусь дихати мене своїм теплом.
Прошу, ти прогорни мене швиденько,
Інакше я помру під цим столом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612794
дата надходження 12.10.2015
дата закладки 24.01.2016
Повіє срібний вітер і холодом по тілу
Ударить наче струмом, зачепить нерв душІ
Притупить тьмяний вогник, мене усю зітлілу
Напише він словами в забутому віршІ...
Ех вітре, друже хтивий, не рви мені ти душу
З тобою ми не пара...та й різні в нас шляхи
Твій свист у верховіттях я слухати не мушу
Не смій мене судити за здійснені гріхи...
Колючим терням серце обмотане, кривавить
Я погляд свій не смію піднести у блакить
Чим більше я пручаюсь тим більше мене ранить
І ріже в скронях болем невідворотна мить...
Ще б почекати трохи до вечора, світанку
Щоб вимолити в неба для себе чистий лист
Джерельною водою все б змити до останку
Приглушуючи вітру пронизуючий свист...
А душу все кидає по стоптаній дорозі
І там на роздоріжжі знов вибір не з легких
Розп'ятим птахом б'юся у совісній облозі
У світі душ подібних, загублених, крихких
Ех вітре, чуєш вітре!Мій друже срібнокрилий
Прийди мені на поміч, завий, збуди, дістань!
Зніми з очей оману і погляд мій незримий
Розвій у верховіттях як без вартІсну дань...
Ех вітре чуєш вітре!Ти совісно-тверезий...
Почуй мене мій вітре!...не полишай мене...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608832
дата надходження 23.09.2015
дата закладки 24.01.2016
Колись сивобородий дід-американець визнав,
Що швидшою, ніж правди шмат, завжди була брехня.
Колись був мир, тепер спільнота відправляє тризну
За ним... З Пандори вилітає дійсна маячня...
І ядерні стріли завмерли на мить,
І граються психи у війни,
А поза коробками правда тремтить -
Тепер аж ніяк не спокійно...
Усіх тягне мода схопити пригод,
Допоки ті стріли ще сплячі...
І дехто насаджений в певний город -
Ікона чужа в них ледача...
Не знаю... Сторонні десь є поблизу?
Комусь переплутало схеми?
Чи може назавжди пустити козу?
Чи є тут хтось [b][i][u]проти системи?[/u][/i][/b]
Мені остогидли порожні слова,
Узяті із чорного ринку...
Для вас ці слова - це вже є висота,
Для декого - спуск на сходинку...
Мене вже ковшем, де лежать спориші,
Не візьмеш: для мене - це пастка!
Бур'ян запускають у кожній душі...
Його нема в вільного птаства...
Здається, не було ніяких епох,
А був лиш один вік - системний
З багатими й бідними, мов той горох...
Для мене той вік буде темним...
Нарешті... Нарешті мені перейшло...
- Ти як? Усе добре, мій любий?
І сонце у ліжко до мене прийшло,
Торкнулись щоки її губи...
Нарешті минулось... Мов каторги пік...
У спокої врешті-решт тіло...
Картинки летіли, немов минув вік...
Але поруч ти, моя мила...
19.01.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637214
дата надходження 20.01.2016
дата закладки 24.01.2016
«Хто впертий, той не відступає,
Доки не здолає.
Хто впертий - того любить Бог.»
(Мак Ог - відлюдник з Лісмора)
«Сині капелюхи йдуть через кордон»*
У пошуках білого глоду -
У пошуках квітки щастя і запашного літа,
Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
Минаючи сто кам’яних громад,
Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
Що приніс свій тартан на Місяць,**
Сині капелюхи йдуть через кордон:
Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
Тривожачи звуком: «Кельти!»
Південною мовою берла.***
Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
Бо живемо на межі - різних світів давніх:
Світів буття й потойбіччя,
Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
Напевно, тому що ми гели,
І звикли барвити простір -
Зеленим або синім, або просто картатим,
Кольоровим, але волохатим,
Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
Муралі кам’яних замків,
Співаки пісень безтурботних...
Примітки:
В давнину клан Еліотт називався клан Елох.
* - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.
Білий глід - символ клану Еліотт.
Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.
*** - гели називали мову зайд сасенех «берла».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634186
дата надходження 08.01.2016
дата закладки 23.01.2016
Ідемо по пустелі піщаній,
дюна перед нами,
ти обходиш повільно і плавно,
я пробираюся прямо.
Обійшовши - простягнеш мені свою руку,
доторкнусь до твоєї руки.
Дмухнув вітер прохолодним повітрям
рука відразу ж відпустила мою.
Пісок засипить стомлені ноги
та повалить тіло додолу,
ти обернешся - глянеш на мене
і опустиш коліна до низу.
Поцілунком ніжним втамуєш
весь мій набутий страх,
потім пильно у вічі поглянеш,
побачу сум у твоїх очах.
Піднімешся та попрямуєш
туди де самотність і тиша,
залишивши помирати мене
серед пустельного рифу.
жовтень. 2015р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623848
дата надходження 25.11.2015
дата закладки 23.01.2016
Дощ...
Сіро...
Чорно...
Біло...
Старі будівлі, вкриті з даху й нижче
Намистом і піщаним, й кам'яним...
Дощ-прадід сіє, вітер тихо свище,
Окутав велетів квітчастий дим...
Те місто в ту пору пізнаєш краще...
А от і ми... Промокли до нито́к...
Лишили нас отут напризволяще
Посеред цих бруківок і квіток...
І раптом голос лине із веранди:
"Хіба будівлі скажуть щось тобі?!
Те місто є німим! І без питання!"
Ой, далебі? Ой, далебі?
Та ви пригляньтесь десь разів багато...
В архітектури людських мов нема,
Але вона покаже тобі й свято,
І смерть, і горе пані та "німа"!
Вона не є "німа"... Та і не була!
Бо нашими словами як метне,
То наше сміттєзвалище б відчула...
Її тоді вже кожен омине...
А так... Ніхто і правди не розкаже,
Бо все - легенди, витівки, казки...
Когось вона - зігріє і розважить,
Когось - остудить на сумні мазки...
Співав дощ з вітром і з зеленим листям
Симфонію замовчаних розмов...
Нас остудило і зігріло німе місто,
Подарувало тишею любов...
16.01.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636453
дата надходження 17.01.2016
дата закладки 23.01.2016
дві зупинки до тебе, а далі - прірва
вже не дихають літом чорні плащі
як то можна от так любити. де міра?
і чому так немилі ці сірі осінні дощі
дві зупинки до мене, а далі - море
мого серця любов, як безмежності океан
і на плечі спустилися темні штори,
а на очі густезний упав туман
дві зупинки до нас, а далі - відстань
поміж душ кілометрами пролягла
ти минув, ніби осінь, упавши листям
і з собою забрав моїх два крила
(с) Ірина Величко 2013р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637967
дата надходження 23.01.2016
дата закладки 23.01.2016
«Та ні, поспи іще, вогню безвічний,
Укрийся ліпше покривалом жару...»
(Ів Бонфуа)
Поспи іще, вогню одвічний,
Спи,
Ще встигнемо згоріти,
Спопелитись - спи,
Ще встигнемо ми по своїй жарині
Принести в пічку Духу,
Спи,
Ще темрява не визріла плодом важким,
Іще не гнуться віти
Розлогого древища небуття,
Ще досі в чорноті зоріють цятки
Світів,
Спи огнище всепоглинаюче,
Дрімай до часу, аж допоки
Не вчинить край і не поставить
Крапку заключну огненну
Всевида Час всепочатковий
І таємний, аж допоки всі безміри
Не скажуть муралям:
«Довершено!»
А ми - ще гріємо замерзлі руки,
Кістки старечі, зледенілий кухлик
На тому вогнищі:
Що тліє, що лише віщує
Пожежу світову прийдешню.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637975
дата надходження 23.01.2016
дата закладки 23.01.2016
І знову ми зустрілися з тобою,
гуляли в парку,ти мене обняв.
На вушко шепотав слова любові
тримав за руку і невідпускав.
Так сонце ясно серце зігрівало
і радісно було так на душі.
Невже все збулось?все чого чекалось?
здалось...
це був всього лиш сон...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614672
дата надходження 20.10.2015
дата закладки 22.01.2016
Бачу погляд набитий біллю
і самій нелегко стає.
Хто зумів вимкнути світло,
яке йшло із твоїх очей?
Вся краса незбагненного світу
зупинилась зустрівши тебе.
Захотілось повернути теплоту,
що в глибині зарита і німа.
Та як відомо що цей холод
завжди убиває тепло.
Через деякий час мій же погляд
набрав льоду і сяйво втекло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623843
дата надходження 25.11.2015
дата закладки 22.01.2016
Світанком проростає совість,
Злістю пронизується ніч.
Гірким плачем ниє повість
Від всіх душевних протиріч.
Холоне жалем пам*ять,
Гострим болем сяють очі.
Сонні мрії щастям марять,
Душа ніжністю стукоче.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625929
дата надходження 03.12.2015
дата закладки 22.01.2016
Насквозь искусственный, бездушный,
Со всех сторон и точек зримый,
Но абсолютно неподвижный
Чугунный шар
К ноге прикован.
А мне бы яркий и воздушный
Пусть обреченно уязвимый...
Исключено - непостижимо;
Безумный шаг
И он рискован.
Я прикован
Путь рискован
Я прикован
Путь рискован
Я прикован...
2008г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373840
дата надходження 28.10.2012
дата закладки 22.01.2016
Кричати беззвучно ночами, бо туга
При місяці повнім ще той вовкулака.
Заростає травою твоя злітна смуга,
Там вітер співає балади у маках.
Гортаю сторінки — там тебе загубила.
Ти ж знав, як слова твої мрію вбивають.
Хотів, щоб тернисті шляхи полишила.
Та все ж, безкрилі птахи не літають.
Погляд палав вогнями геройства,
Бачив ти там безумство й відвагу.
Хто знає, що це — кохання чи помста
За істині зраду та до фальші повагу.
При місяці повнім на мандоліні
Грав вітер свою безкінечну сонату.
Вирвати б спогади разом з корінням,
Засіяти в душу тиху розраду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596741
дата надходження 30.07.2015
дата закладки 22.01.2016