Вона бігла, натикаючись на стіни, гублячись в лабіринті коридорів, випадково вбігала в кімнати, лякаючи їхніх мешканців. Збивала істот, що опинялись на Її шляху, перечіплялась через них, падала, оббивала тіло. Металась в паніці, намагаючись знайти вихід, прямувала навмання, навіть не уявляла в який бік рухатись. Нарешті попереду замаячіло світло. Вона з останніх сил кинулась до свободи. Вибігла з замку. Лиш тоді помітила, що загубила взуття, а її одяг перетворився на лахміття. Не зупиняючись, зняла з себе рештки плаття і вже за кілька секунд чотири чорні лапи несли її геть від смерті.
В скаженому галопі вона вбігла в ліс, та ніяк не знаходила поглядом своєї нори. Втома важким каменем притискала до землі. Раптом Вона зачепилась за щось і впала. Лапи її застрягли в линвах. Спробувала вивільнитись, та заплуталась ще більше. Це лише додало страху, він заставляв борсатись інтенсивніше.
Почулось шарудіння, а за ним голос:
- Хто ж тут заплутався?
Лисиця підвела очі і побачила сивого Чоловіка, який прямував до неї. Вона загарчала, та це було більше схожим на скавуління. Чоловік взяв її на руки і почав звільняти з пут.
- Знав, я що не треба залишати сітку без нагляду. Тихо, тихо. Чого ж ти так вириваєшся?
Через кілька хвилин вже нічого не стримувало лисиччиних лап, та від виснаження її покинула свідомість.
Згодом Вона прийшла до тями. Роззирнулась. Під нею приємно гріла піч, збоку стояла мисочка з молоком, недалеко сидів Чоловік і щось майстрував. Нагадала собі попередні події і знов втратила свідомість.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392528
дата надходження 15.01.2013
дата закладки 14.01.2016
…Вкриті лишайником стіни виблискували вологою. Косарики та мокриці сполохано розбігались, коли на них падало світло смолоскипа, а розбуджені кажани невдоволено верещали. Шкіряні сандалі беззвучно ступали по кам’яній підлозі. Вона ніколи не запам’ятовувала шляху, ноги завжди інтуїтивно знаходили потрібну дорогу. Не відчувався смак улюблених пиріжків. Серце калатало в передчутті чогось. Чим дальше коридор заглиблювався в нутро замку, тим більше все оживало. З кімнат і зал долинали різноманітні звуки. Часом вибігали якісь чудні істоти, лякались світла і ховались в нішах. Раптом її смолоскип затріщав і згас. Стало зовсім темно, хоча подекуди в кутах світились зелені очі.
Вона знала що прийшла. Потрібно було лише повернути ліворуч по коридору. Просуватись в темряві було важко. Обережно намацала ріг стіни і повернула. За кілька метрів з дверного проєму лилось м’яке світло.
Сьогодні клинка не було. Він зосереджено вертів в руках косу і милувався як відбивається в лезі скупий вогник свічки. Раптом краєм ока Він вловив якийсь рух. Підвів очі. В дверях стояла дівчина і німо дивилась на нього. Вони не відводили погляд один від одного кілька хвилин. Потім Він встав, підняв свою косу і здивовано зауважив, що Вона навіть не ворухнулась, лише продовжувала слідкувати за ним. Поли його мантії ворухнулись і ось вони вже стояли на відстані витягнутої руки. І тут Їй здались знайомими риси його обличчя. В голові зринув давній спогад.
Кінчиком леза Він почав відгортати Її волосся від шиї, ніяк не в змозі пояснити собі чому дівчина така спокійна при зустрічі з ним й навіть не пахне страхом. Вона перевела погляд на лезо і відчула холодний дотик сталі в районі другого хребця. Раптом її осінило…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392335
дата надходження 14.01.2013
дата закладки 14.01.2016
…На річці, що омивала мури замку, стояв млин. З вигляду він був дуже старим, мабуть, старішим від самого замку. Його стіни наче вросли в кам’янистий берег і, здавалося б, час йому не страшний. Важко було повірити, що ця древність могла працювати, та швидка течія все ж крутила порепане дерев’яне колесо.
Пухкенька Кондитерка, володарка млина, саме поралась коло великої печі, коли в двері легко постукали.
- Заходьте! – гукнула вона, трохи здивувавшись, адже не чекала сьогодні нікого, та далі не покинула роботи.
Важкі двері зі скрипом відчинились. На порозі стояла юна дівчина, її бліде тіло прикривало лише довге руде волосся.
- Любонько! – Кондитерка сплеснула в долоні. – Давненько ти не заходила. Щось трапилось? – Вона повитирала руки об край фартуха і, не чекаючи на відповідь, кинулась поратись в великій скрині, що служила їй ліжком.
Тим часом дівчина роззирнулась по приміщенні. У дальньому його куті гуркотіли масивні жорна, мелючи борошно. Вона як ніхто знала, що воно не просте, адже сама частенько допомагала хорошій знайомій, приносячи черепи, тази лопатки й інші великі кістки, які не могла згризти сама.
Нарешті жіночка витягла зі скрині оберемок тканини і подріботіла до Неї. Швидким рухом вона накинула на юнку якусь одежину, яка виявилась коротеньким лляним платтям і затягнула на талії широкий шкіряний ремінь. Окинула все оком, приклала пальця до пухких губ. Раптом їй сяйнула якась думка і вона видобула з-під скрині пару шкіряних сандалів.
- Знов підрізала якусь міщанку? – усміхнулась дівчина.
- Повинна ж я мати в що тебе одягнути. – Кондитерка підморгнула і витягла з печі рум’яні пиріжки. – Твої улюблені, з м’ясом.
Юнка взяла кілька, ступила крок до дверей:
- Мені потрібно йти…
- Куди? Ти ж щойно прийшла.
- До замку.
- Ааа.. – жіночка хитро всміхнулась і кивнула.
Вона швидко прямувала до воріт. Ще кілька метрів. Ось її ноги вже ступають по хиткому мостику через річку. Вона зупинилась. З чорної замкової пащі віяло прохолодою і вогкістю. Щось так манило туди. Вся впевненість кудись зникла, але було вже нестерпно чекати. І Вона ступила крок…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392325
дата надходження 14.01.2013
дата закладки 14.01.2016
…Вона тихо кралась коридорами. Ліворуч з дверної рами лилось м’яке світло і час від часу блимали яскраві спалахи. Чувся неприємний скрегіт металу. Закладало вуха. Вона зазирнула в проєм. Кімнату освітлювала тоненька воскова свічечка, приліплена до підлоги. Під високою стелею у густому павутинні покоїлися столітні трупи павуків. На обвуглених смолоскипами стінах застигли вощані патьоки. А у кутку сидів Він і точив свій мачете. З-під леза раз по раз виривався сніп іскор. На Його зосередженому обличчі танцювали теплі відблиски свічки, а у червоних очах читався холодний спокій. «Може б то і мені підготуватись?» - подумала Вона. Раптом Він підвів голову, та все що встиг побачити – це як майнула лисяча тінь. Підвівся, запхав мачете в піхви, відліпив від підлоги свічку, вийшов в коридор. Та там вже було пусто. Вона вже лежала в своїй норі і гризла людські кістки, притримуючи їх лапами. Гострі друзки інколи впивались в ясна, боляче дряпаючи. Полювала давно, тому кісток залишилось небагато. Коли з останньою було покінчено, Вона вилізла на двір. Біля входу в нору утворилась калюжа після вчорашнього дощу, опале листя не давало воді всмоктатись в землю. Вона потягнулась і відчула як зникає Її шерсть, довшають пальці, зменшуються вуха. Подивилась на своє відображення в калабаньці. Вітер грався довгим рудим волоссям. Облизалась, порізала язик об нагострені зуби, відчула як рот починає наповнюватись солодкою кров’ю. Вона розтягла губи у посмішці: «Хто ж наважиться поцілувати?» І попрямувала до замку, який виднівся поміж дерев…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390832
дата надходження 08.01.2013
дата закладки 14.01.2016