Кохання - як кара? Як присуд? Як мука?
Я – чорна примара… Не треба за руку!
Тебе я боюся… Жага твоя – згуба…
Скажи, мій володар, я чим тобі люба?
Я кутаюсь шовком… Ховаю обличчя…
Та знову хазяїн на ложе – покличе.
І буде півночі будити, пірнати,
І сором дівочий ізнов викликати…
Ласкати, пів-світу ізнов обіцяти…
І там, де «не треба» жагуче торкати…
В його я обійми пірнаю, німію…
Та очі підняти на нього – не смію.
Бо завтра – можливо, він іншу покличе…
І ніжити буде вже друге обличчя.
А я в стороні, наче чорна примара…
Кохання - як присуд, як мука? Як кара.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607855
дата надходження 19.09.2015
дата закладки 19.09.2015
Щебечуть в небі солов'ї,
І білий цвіт з дерев спадає...
Лежить солдат в сирій землі,
А мати над могилою ридає...
Не плач же, мамо, підіймись!
Поглянь у небо синє-синє
І сонечку яскравому всміхнись!
Твій син - герой! Гордись за сина!
Він не злякався куль смертельних..
Ішов назустріч своїй смерті..
Й серед вогнів отих пекельних
Він жив в страшному круговерті.
Блистів вогонь в його очах,
Стискали руки дуло автомата,
А на обличчі застиг жах -
Він бачив, як убили брата...
І юний хлопець враз змінився..
Зненавидів катів проклятих...
З його загону він один лишився...
Відкинув автомат.. і в руки взяв гранату.
Ось гримнув вибух поміж ворогами!
Загинули без виключень усі...
А він лежав, овіяний вітрами,
Стискаючи кільце гранати у руці..
Чому ж ти, мамо, плачеш знову?
Зітри з очей пекучі сльози.
Співай для сина колискову -
Він обізветься вітром при дорозі.
Ти ж обіймаєш все плиту могильну...
На ній червоним стоїть дата...
Тоді закрились очі в сина...
Не стало юного солдата....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579864
дата надходження 08.05.2015
дата закладки 19.09.2015
На лугах зелёных в траве
Я целовал колени, горел,
Вольный, как ветер с этих степей...
Ох, если б я знал о с*ке войне...
(с) Рем Дигга
Привет, любимая моя!!!
Пишу тебе в последний раз...
Спасибо, что любовь твоя
Мне сохраняла блеск в глазах.
Я выжил там, где все погибли...
Я думал о тебе, твоих руках...
И смерть моя в тот раз ошиблась,
С косой осталась в дураках...
Но вот она вернулась снова...
Я здесь в аду, меж стен с огня...
И не могу сказать и слова
О том, как я люблю тебя....
Ты помнишь, как с тобою вместе
Цветы на поле собирали....
Я называл тебя невестой,
А ты смеялась, убегала....
Ты улыбаешься, я знаю....
А мне так тяжело дышать...
Прости за то, что умираю,
Когда я должен воевать....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599847
дата надходження 15.08.2015
дата закладки 19.09.2015
Добра, привітна, лагідна, мила
Вчителька перша моя.
Хочу про неї усім розказати
Восьмого березня я.
Всіх зігріває любов’ю своєю,
Дбає, як мама, про нас.
Завжди світліше стає, коли входить
Ольга Григорівна в клас.
Трішки сувора, проте справедлива,
Вчить пізнавати нас світ.
Вчить рахувати, читати, писати…
А гарна, мов яблуні цвіт.
Хочу у день цей я їй побажати
Радості, щастя, добра,
Учнів хороших, наснаги, терпіння,
Злагоди, миру, тепла.
Квітку, найкращу з усіх, відберу я,
Святкову листівку зроблю,
Щиро, учителько, Вас привітаю
Й признаюсь, як сильно люблю.
Хай Вам дає Бог здоров’я та сили,
Сонця в душі й надворі,
Щоб Ви могли довго ще віддавати
Серце своє дітворі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355968
дата надходження 08.08.2012
дата закладки 19.09.2015
Зубожіють думки, і навмисно вливаються в сни..
І примарою лине до мене майбутнього обрій..
всім пардон, але мушу від вас я назовсім піти
мої друзі, ви грайте без мене кумедії кволі.
Доля міряє швидкість часу.. пелюстками осипле єдине недоторкане щастя в цю мить - це тендітна і ніжна троянда любові. Любов до усього, що серцю є милим, що вводить у радість у часи смутку. Ніжні квіти так пахнуть! Цей грайливий ефір пробуджує дике бажання в мені проникнути в природу, пронюхати її ефірні аромати, забути людську біль розкраяного серця. А бувають хвилини, коли виникає бажання просто розтанути серед квітів – тоді у гомонінні безвісних хутких пташок я просто сиджу з природою. В ці хвилини я помічаю дивні речі. Природа одна постійна – її мінливість – циклічна, і повторність її засмучує лише сумом, нам кожний рік доводиться розлучатися з весною, літом чи зимою.. а звикаєш до кожної пори швидко, по-людськи так.
Стала помічати я, що закони природи для світу людей – дикі. Якби ж то вони бодай трошки торкнулися нашого духовного світу, а не тільки фізичного, який по-звірячому нас зраджує, світ людей, соціальний та безпринципний. Повсюди тільки й чути про прогрес, і жодного циклу, окрім тих речей, що стосуються природнього характеру людини – це підлість, заздрість, кволість почуттів, занедбаність духовного світу, одруження, сльози покинутих матерів, безвтішна старість. А тому буває становиться страшно, коли наступають зміни у житті, йти не знати куди.. влаштовувати все по-новому, коли як пригадуєш дивні спогади минулого життя.
У природі все досконало. Гроза – символ переродження. Тільки восени – це символ плачу за втраченою молодістю.. наче кроки в старість.. Як жаль, людина так багато сил витрачає на пусті речі протягом всього життя, у сум’ятті й помирає. І лише один чоловік серед тисячі здогадається, що наш істинний вчитель філософії життя – це природа. Придивиться до неї, прислухається раз, двічі, тричі.. вивчить мову її, прослідкує її переродження душею, а не розумом. Поміркує як їй вдається угармонізувати себе. І зрозуміє, що природа знає куди витрачати свої сили і на що, і не крутиться й не вертиться у сум’ятті, не горлає дощами й ураганами над пустелями з жалю до людей, яким у горлі пересохло , не побіжить роздувати небо над Сибіром, аби пригріти бідних ескімосів, що не одну тисячу років там сидять як царі гори. А сама Природа погляне на Америку, на Росію..на Японію – очі від жаху розкрилися б, якби у неї були – заводи, фабрики, машини, колайдери, метро, шахти, атомні станції, терори, війни, крику, шуму, гаму скільки….як все ж таки забагато для неї!! І пішли урагани, смерчі, потопи, вулкани, шторми, сильні буревії…..блискавиці.. все, аби тільки угомонити цих ненаситних людей, які Бог зна що собі творять і для чого?! Куди піде потім дорогоцінна сила людська? Нате вам, дорогенькі, уйміться, невже вам зі мною так погано живеться? Творці нещасні, сум’яття кусок! Невже ваші очі сліпіші за мої? Подумала природа і поставила на автопілот свою погоду – умови на умови. Все по-чесному.. Весна – пізня та швидкоплинна. Літо – спека колосальна, невмирущий жах 21 століття. Зима – а хай вам грець, якщо так молодість та юність вашу мордуєте у незрозумілих справах, розчиняєте себе серед купи комп’ютерного брухту, то й на старості років будете мучитися у плачу, і спокій собі не знайдете, як знаходжу із-за вас тепер і я взимку.. Людське бажання жити вічно – пекельна мука для природи. Життя вічне в одному циклу – це не природно. Вічність полягає у циклічному переродженні. І ті, що навчилися слухати природу – це знають. Вони обирають смерть з полегкістю, бо прожили життя у гармонії з навколишнім світом, з гармонією у собі. Ось чому я так люблю троянди.. вони квітнуть недовго, проте яскраво, і навіть помираючи, їхній кущ наступної весни дасть нові пагони, з яких розквітнуть все ті ж прекрасні троянди, які любуватимуть очі ще один цикл. І в цьому їх головна і єдина задача. Напевно через це – їхній красі є десятки тисяч продовжень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347166
дата надходження 29.06.2012
дата закладки 19.09.2015
Люба моя вчителько, вчителько-сусідко,
Знову блима вогник в Вашому вікні.
Це вже у нас з Вами професійна звичка –
Довго не лягати спати уночі.
Я до Вас, сусідонько, перейду городами,
Ви мені розкажете, як пройшов Ваш день,
Як за картопляно-курячими клопотами
Вас і досі тягне в школу до дітей.
Сняться Вам конспекти, зошити й задачі,
Хуліган Андрійко й двієчник Мишко…
Дзвоник Вам і досі служить за годинник,
Пам’ять зберігає, що пройшло давно…
Так і не навчилися Ви ходить розмірено -
Все бігцем, швидесенько, наче на урок,
І, як і раніше, свято найтривожніше –
Це для Вас, учителько, випускний дзвінок.
Вчительські хвороби підступають стиха –
Тиск і невралгія, і серцебиття.
Всю себе до крапельки віддали Ви дітям,
Присвятивши школі вчительське життя.
Вчительці на пенсії важко жить у спокої,
Звикли все життя Ви буть у метушні.
Ось тому і світиться, вчителько-сусідонько,
Вогник, наче зіронька, в Вашому вікні
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541441
дата надходження 04.12.2014
дата закладки 19.09.2015
Ну що у цій людині так чарує?
Вона, мов квітка теплої весни,
Серця дитячі поглядом хвилює,
Не припиняє усмішка цвісти.
Вона, мов зірка світить серед ночі
І зігріває душу, як вогонь,
Її ласкаві, добрі, сині очі
Так гріють, як тепло її долонь.
Слова лунають, серце швидко б'ється
Запям'ятаю їх я назавжди,
Всім радісно, коли вона сміється-
Це кращий вчитель нашої Землі!
2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547715
дата надходження 31.12.2014
дата закладки 19.09.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.09.2015
Перша вчителько,друга матінко,
Як я часто про тебе згадую.
У очах твоїх - теплі іскорки,
Мила,ніжна,сувора трішечки.
Стільки мудрості в слові кожному,
А ми слухали заворожено.
Нас водила світами казковими,
Щоби були ми усі добрими,
А серця наші - небайдужими,
І любили тебе дуже-дуже ми.
Світлим спомином залишилася
Ти в душі моїй,перша вчителько.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590997
дата надходження 01.07.2015
дата закладки 19.09.2015
А над містом сивіють сутінки,
кіт умоститься на колінах.
Вона любить дивитись мультики,
чай гарячий і джем з малини.
Вона любить чудні історії,
хепі-енди, підбори, квіти.
Вона нині доволі зморена –
школа, галас і діти, діти.
Часом сердиться, часом хмариться,
хоч і любить дітей нестямно.
Вона школі неначе матриця,
а для учнів немов би мама.
Кличуть сни у казки із ролями,
а вона ще не спить донині.
В неї зошити із контрольними –
перевірена половина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375467
дата надходження 04.11.2012
дата закладки 19.09.2015
. Трактор в полі дир-дир-дир,
Ми за працю, ми за мир
П.Г.Тичина
Я указкою: клац-клац!
Бо ж – учителька. І в клас
Вже прийшла не в перший раз.
Учні в класі: гу – гу - гу,
А спитаєш – «ні в дугу».
Телефонами: брень - брень.
Так і пролітає день.
Я б тих неуків: лясь – лясь!
Непедагогічно. Зась.
То указку ту: трісь – трісь
В друзки. Та й пройшла вся злість.
Вже й додому. Тра – та – та,
Відпочину, красота.
З”їла борщику: ням – ням,
Та й довірилася снам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422619
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 19.09.2015
[i]Жарко С.П. педагогу і вчителю[/i]
Їй доля - буть серед дітей-
Чи то взірцем, чи то надією,
І турбуватись лиш про те,
Щоб їм збулось святе, омріяне!
Вирощувати знань їх віти,
Вогонь по душах щоб займавсь,
І за життя величне світле
Боровся кожен і тримавсь!
Кріпити віру зосереджено,
І знать, що збудеться не все.
І прості істини затверджувать,
Що всяк крізь роки пронесе.
Роками мов свіча горіти:
Не схибити, не спалахнуть,
Щоб душі трепетні зігріти,
Наставить їх на вірний путь.
Чи може бути краща доля?
Прожить не вийде красивіше!
Спокійно, світло і з любов'ю,
Благословіть те щастя віще.
І щоб розгледіти велике,
Велику душу треба мати -
Роками щоб добро творити,
То в рівень з віком треба стати!
І хай тепер у день народження
Пройдуть перед очима світлими -
Роки педрадами стривожені,
Безсонні ночі стануть квітами!
15.06.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446953
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 19.09.2015
0 вчительська доле! 0 вчительська доле!
Світанком спішить моє серце до школи.
І вічний неспокій, і вічні тривоги
бере воно завжди з собою в дорогу.
Від теплих вітань і усмішок дитячих
стаю я добрішим, а серце гарячим.
І хоч не була ти легкою ніколи,
тебе не картаю я, вчительська доле.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452927
дата надходження 06.10.2013
дата закладки 19.09.2015