: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.10.2022
Коли сатири танцювали
На шкірі вбитого мене,
Якісь небачені лекала
Плели вузлисте макраме
Крихких надій, і розсипалась
Ця карусель, немов кришталь
Щербатих чашок з-під масали,
Шофару ріг тризвучив вдаль.
Бо на кістках одвіку танці
Найвеселіші і палкі,
Земля двигтить вузлами станцій
І обіймає навідріз.
Іржуть сатири, п‘яно грають
На флейтах схиблених шулік,
І гільйотинно вечір крає
Межу на серці просторік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963207
дата надходження 18.10.2022
дата закладки 18.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.10.2022
Ця історія трапилася пізньої осені, коли стара магнолія за її вікном вже скинула левову частку листя, а те, що на ній залишилося, давно не пломеніло рудими язиками завжди не твоєї ватри і навіть не подобало на підвішені кулі гнилих оранжів.
У неї було безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається. У нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
Вона змогла б любити його дужче, ніж він на це сподівався, а він вже давно не сподівався любові. Він зміг би любити її дужче, ніж самого себе, бо давно був до цього готовим. Та життя виключило усі можливі приводи для їхніх зустрічей, як зустрічаються добрі й аж ніяк не добрі знайомі. Життя онулило усі шанси для зустрічі їхніх поглядів, як зустрічаються погляди випадкових і зовсім не випадкових перехожих. Якби ця історія трапилася в передноворічні дні, то відродила б її віру в казку, вона ж завжди так нетерпляче чекала див у передноворічні дні! Тоді її віра в невідворотне росла б ще вище від отої старої магнолії, яка є пам'яткою природи, аж доки обоє з двох не зруйнували б її власноруч. Так руйнують дерев'яні огорожі по завершенню будівництва багатоповерхівок, бо коли те, що зародилося за обшарпаною, нашвидкуруч збитою огорожею почало набувати рис довершеності, сама вона здавалася щораз огиднішою, заліпленою сотнями оголошень і флаєрів. Руйнувати їх значно легше, ніж чистити. Та нам не варто хвилюватися щодо цього, адже життя не дало їм можливості обліпити тягарями непорозумінь стіну своїх відносин. І так само, як хтось вніс одну стару магнолію до переліку пам'яток природи, так дивний збіг обставин вніс цю історію до пам'яток їхніх життів.
Вона була молодшою від нього на кілька повних десятків років і ще один неповний. Мабуть тому й не уявлала, наскільки сильно він сподівався любові до того, як перестав сподіватися. Сподівання – наче американські гірки: зручно вмостившись на вибране власноосібно крісло ти застібаєш усі можливі ремені безпеки і перестраховуєшся ще кількома уявними на кшталт підвісного хрестика, статистики нещасних і щасливих випадків, поблажливості долі та безмірного бажання жити. Рушаючи, в тобі вже зароджується сподіваня дечого, але сам обирай чого сподіватися. І чим більше ти розганяєшся, тим міцнішим стає твоє уявлення сподіваного. Воно наростає і наростає, аж доки не досягне своєї вершини. Наростає і наростає, аж раптом все обірветься, та коли – невідомо. Це може залежати від потужності ривка, від швидкості руху, від масштабів гірки, від сили бажання.
І вона вже сіла у своє крісло і навіть рушила з місця. В день, коли листопад був настільки вологим, що повітря не вдихали, а випивали, а спрагу споглядання далечі не вдовольняло навіть дальнє світло фар, вона вже мала неабиякі сподівання на свою досі незнану любов. Він же остаточно розпрощався з невиправданими надіями і стрімко летів донизу зі своєї американської гірки. Він досягав підніжжя. Багаж його особистого, не завжди вдалого досвіду штовхав його у спину, добавляючи швидкості. Та він навіть не уявляв скільки петель мають ці гірки.
***
Їй наворожили його по лініях долонь одного знаменного вечора, коли вона була ледь сп'яніла і ніжно-засмучена прощанням з людьми, сподівання на яких вже досягли свого піку і котилися донизу, голосно гуркочучи спогадами про спільно проведений час, як мертві пірати гуркочуть своїми запилюченими кістками, коли корабля-привида прибиває до скель. Вона пообіцяла своєму особистому мрійнику-хіроманту, що ніколи не втратить того, кого тягне до себе її лінія життя. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то не розкривала б їх перед людьми, з десятками таємниць на кожній. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то ніколи не давала б пустих обіцянок. Та вона не вміла, тому пообіцяла собі та світу, що ніколи не відпустить того, хто читається на її шляху.
Він сказав, що не наполягає на її дзвінку і це єдине, що видалося їй недоречним під час їхньої першої розмови. Кількома тижнями раніше на її телефон почали надходити набридливі дзвінки і вже тоді щось у ній почало хвилюватися, але у трубку дівчина лише чемно відповідала: ви помилилися номером. Так часто помилятися можуть лише дуже неуважні або дуже вперті люди. І до одних, і до інших вона відносилася досить терпимо. Вона завжди була терпимою до людських недоліків, тому обмежувалася в подібних випадках скупими, але ввічливими словами. Та як не сказати слів більше від звичного, коли більше від звичного надворі туману, коли туманом перенасичуються вулиці, а серця пересичуюттся самотністю?
Хтось мав у ньому потребу. Хтось знову набридав їй своїми дзвінками, випробовуючи терпіння на міцність, і на одній зі сторін лінії зв'язку воно врешті ввірвалося. Та не на її. В містечках із такими вузькими вулицями, в якому вона жила, терпіння не виходить далі за протилежний від будівлі тротуар. Воно відбивається від цегляних стін старезних домів і повертається назад, до бездонної посудини-душі. Інша річ міста-мільйонники, там стільки перехресть, що не пам'ятаєш, на якому з них ти загубив власну душу, що вже й говорити про терпіння.
Його найближчий друг був досить жалувано мучений любовними і житейськими перипетіями, а самотність його у всі пори року хтось м'яко розбавляв своєю присутністю, як розбавляють віскі льодом, коли хочуть не впитися, а випити задля смакування моментом. Тому в постійному непотраплянні до потрібного абонента він вбачав не руку долі, а радше чийсь затягнутий жарт.
Це такий жарт? – запитував у неї його друг, втрачаючи рештки терпіння. – Мені потрібен Жора!
Вона мляво вибачилася, наче з'їла на обід номер мобільного телефону того Жори, ним самим закусивши, і запропонувала перенабрати. Його друг перенабрав і знову потрапив до неї. Знову і знову. Та вона не дивувалася, – звичайна переадресація, яку легко відключити у свого оператора. На схожі дзвінки їй доводилося відповідати по кілька разів на день. Зазвичай телефонували, коли вона вже або ще спала. То були стурбовані родичі, постачальники питної води, вже відомий нам друг і безліч інших друзів, колег, партнерів тощо. Відчуваючи себе особистим секретарем якогось незнайомого їй чоловіка, вона починала дратуватися, але усі ці стурбовані голоси одразу ж зрізали під корінь її роздратування. Одна схвильована привітна жінка – це, скоріш за все, його мати. Про іншу, яка телефонувала далеко за північ, думати не хотілося, – справжня мегера. Усім був потрібен Жора. Хоча називали його по-різному: Георгій, Гоша, Жора, Гріша, Гога, і ще кілька варіацій. Кіношний персонаж наяву*, – жартувала вона уже зі своїми друзями. Та невже так важко розібратися з власним телефоном? – обурювалася в пермішку з жартами.
До закінчення робочого дня залишалася чверть години. Дівчина неспішно почала збирати речі зі столу, час від часу поглядаючи на мобілку. Ні, не в очікуванні чергового дзвінка, до яких вже почала звикати, а звіряючи годину, щоб покинути робоче місце не швидше, ніж дозволено. Вона ніколи не робила нічого швидше, ніж дозволено, ніколи не дозволяла собі зайвого, а коли чогось дуже хотілося, просто вносила це до списку необхідного. Необхідне в принципі не може бути недозволеним, – така маленька дівоча хитрість.
В цю пору року обтрушена вітром і природньою необхідністю магнолія вже губилася в згустках темряви, тому дівчина ніколи не прощалася з нею, хоча і відчувала на собі її постійно оцінюючий погляд. Неприємно, та це дрібниці, позаяк оцінювачем виступає хтось на дещицю живіший від людини, хтось пам'ятний для природи. Вона йшла не поспішаючи. У провінційних містечках таку розкіш можуть дозволити собі значно частіше, ніж у столиці. Столиця – місто безупинне, тому і життя нашого героя безупину рухалось: йшло, їхало, летіло, їхало туди, звідки злітають, летіло туди, де треба ходити, але ніколи не стояло на місці.
Вона чекаламна свого автобуса, жадібно втягуючи в легені осінню прохолоду. Твердо тримаючись на ногах вона не мала ні краплі страху перед підступними заплічними провулками. Вона чекала твердості від людей і знала, вже зовсім скоро знайдеться той, хто не розчарує її в цьому очікуванні.
***
Коли він набирав свій телефонний номер з мобілки друга, то відчував себе все більше душею і все менше тілом. Якби, після натискання кнопки виклику в нього в кишені задзвонив його власний телефон, то чоловік приклав би обидві слухавки до вух і завів задушевну розмову зі своїм другим "Я". Для цих двох чоловіків у дорогій іномарці, що саме намірялися гучно відсвяткувати завершення робочого тижня, дзвінок юній, судячи з голосу, незнайомій дівчині, після якого в журналі дзвінків навіть не збережеться її дійсний номер, носив характер безневинної розваги, та водночас хвилював незвичністю ситуації.
– Та позвони ти їй нарешті, раптом це твоя доля– відверто глузливо наполягав його друг, затятий скептик. Але чи справді скептик чи, може, носій безглуздо скептичної маски, які зустрічаються доволі часто з емблемою "аби вижити". Адже чоловіки у свої сорок з лишком в душі ще більші романтики, ніж у солодкі двадцять, і як маленькі хлопчиська, соромляться своїх високих почуттів. Обом їм нестерпно кортіло зазирнути у продовження цієї телефонної історії.
– Алло! – за його номером справді підняла слухавку незнайома дівчина. Але ж його телефон з sim-картою тут, у правій кишені куртки! Хоча й навмисно попередньо відключений.
– Здрастуйте, це Георгій! – неочікувано обривистим голосом почав він. Ну звісно ж це Георгій, жодного здивування. Хіба можна з вродженої людської цікавості не перевірити, що відбувається з твоїм телефоном. Тим паче, розмова обіцяє не бути прісною, адже за всі рази його перебування поза мережею, вони вже заочно здружилися і роззнайомилися за допомогою посередників.
– Вітаю! Я очікувала вашого дзвінка, Георгій! – Дещо по-діловому, та з усміхом повела вона. Розмова зав'язалася легко і невимушено. Він попросив вибачення за незручності, яких завдавали їй усі ці набридливі дзвінки. Зробив це дуже вміло, так само вміло вів і усю бесіду. Ще б пак, негоже за стільки десятків років існування в цьому підступному світі, не навчитися вводити розмову в потрібне русло.
Він говорив багато і відверто. Не тільки для того, щоб виговоритися, але й для того, щоб вкластися в невизначений час через нерозуміння характеру співрозмовниці. Після цієї бесіди двоє досі незнайомих людей мали прийняти рішення, що вплинули б на їхнє подальше життя. Адже переадресацію він врешті відключить, а разом з тим зникне єдиний спосіб їхнього зв'язку. Вже у першій їхній розмові він розповів про роки дитинства і про роки навчання, про свої будні та про свої свята, про своє одруження і розлучення, процес якого завдає йому чималого клопоту, про бажаного і довгоочікуваного сина, якого не має змоги бачити достатньо часто, про потребу в людині, яка б вислухала, про все, що важливо, хоча й не для цілого світу. Вона слухала з цікавістю, разом з ним сміялася і журилася. Про її сміх він піклувався з усією відповідальністю, закидуючи щось на кшталт: Господи, ви б мене налякалися, я абсолютно лисий! Хоча форма черепу в мене досить таки симпатична! Вона веселилася з його дотепів і вкотре переконувалася, – вона не з лякливих. Він пропонував їй безкоштовну екскурсію Києвом, зустріч за чашкою кави, похід в оперу, яку обожнював не менше, ніж каву, і ще безліч безглуздих ідей, безглуздих, адже вони були геть незнайомими людьми. Він надиктовував їй адресу своєї електронної пошти, дарма що зв'язок був слабким, а літери з-під її пальців хаотично мінялися місцями. Вона все одно ніколи не написала б першою. Дівчина якось пробувала подзвонити на його номер, який продиктував хтось із його друзів, але, як і очікувала, потрапила до себе ж і видихнула з полегшенням: отже з мережею в столиці стабільний непорядок! Та насправді роїлися думки сварливі, щось схоже на "от нерозумна, геть втратила інстинкт самозбереження!"
Він пропонував їй дружбу щиро і без підступу, адже й сам виглядав за кожним незнайомцем в пошуках цього недооціненого зв'язку. Вона ж – захоплено поринала в його історії, наче в цікаву книжку, а виринаючи – усміхалася їхній спільній історії, що так ненароком зламала невідомі коди, стерла відстані і зневажила прийняті схеми.
Чоловік все не втомлювався бути собою у повній відвертості з незнайомкою, а вона нарешті знаходила себе в тіні старої магнолії, що не досягала її фізично, та від того ще дужче манила впустити себе в серце. Чоловік і дерево зливалися в її свідомості в одне ціле так просто, наче пам'ятка природи і пам'ятка життя зросталися стовбурами, посаджені випадковістю і пробачливою недбалістю оператора зв'язку.
***
Чи пішла вона своїм шляхом, не розмінюючи серце на роздоріжжях, а чи чужими стежками, розсипаючи зерна сміливості крізь порізані перехресними лініями долоні? Чи озирався він на поворотах в очікуванні її навздогінного оклику, а чи зовсім заглушив усі внутрішні голоси, ображений туманністю знаків долі? Чи зустрінуть вони тих, кого недільними ранками виглядають крізь шибки засліплених сонцем вікон? Чи не втратять рештки здорового глузду, розкладаючи по полицях свої правильні та неправильні вчинки?
Кілька повних десятків років і ще один неповний буде вдягатися в листя і знову скидати його догола стара магнолія за її вікном, пробачаючи людям їхні хиби. Кілька сотень життів могли б прожити разом ці двоє, що прониклися одне одним, як вулиці мрякою того пам'ятного осіннього дня. Натомість – у неї залишилося безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається, а в нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
[i]Осінь 2015[/i]
[i]Картина Ігоря Завозіна[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962672
дата надходження 12.10.2022
дата закладки 12.10.2022
Сезонні шарфів розпочато марсаловим, сезон сирості – низькою петлею з волосся. В ці передосінні дні звуки торкають мене все слабше, наче між ними і мною розтікається крапля вакууму, масниста й чорнильна, та все ж – не помітна людському оку. Вона ковтає усі небезпеки, страхи і сумніви, вселяє у мене рішучість, втягує в рух вулиць, виштовхує з-перед автівок і веде крізь безладний гамір все далі й далі, аж доки не зупиняю її холодними подушечками пальців і змушую повернути назад усі засмоктані звуки, мов перемотую платівку, відпускаю день йти і нарешті розпочинатися.
***
Животики
Теплим животиком на студеній землі – так визріває в пам'яті цей самий день кількарічної давності. Літо тоді, здавалося, буде продовжуватися аж до грудня, а мить – до запаморочення. На серпневій галявині звуки були чіткими, а повітря дзеркально чистим. Сонце пробивало мене струменем десь поміж лопаток, а земля струменіла в черево. Перетинаючись в тілі, ці потоки зливалися в єдине ціле, наче дві нероздільні енергії, що творять життя.
Я лежала і дослухалася вибуху в грудях, бо відчувала себе невід'ємною частиною всесвіту, плоттю землі, відірвавши від себе яку – вона закровоточить. Та щось спотикнулося об мої ноги і безболісно роз'єднало мить з вічністю. Дітям до снаги таке і навіть більше.
Жовті зайчики застрибали з водоспаду в наші об'явлені сонцю зіниці, м'ячі та дітлахи застрибали по нашому покривалі, а запахи їжі застрибали просто у нас під носом. Мабуть, пора вставати.
Сокіл
Сокіл виявився схожим на мене, чого я аж ніяк не очікувала: м'які риси всупереч гострим формам, впертість всупереч послушності, багатомовність всупереч мовчанню.
Отже, тезка? – Шкірячи жовті зуби, притискав мене до засмальцьованої ватяної куфайки мій новий друг, доки я намагалася не опускати лівої руки з важким птахом.
Виходить, що тезка, – насилу відлипнувши мовлю, безпорадно впираючись правою рукою в повітря. Тепер вже можу розглядати зблизька буру кінську шерсть на сірих плямах жиру його куфайки, переконуючи себе, що вони не лишилися на моєму обличчі.
Як майстерно і правдиво людям вдається бути простими, якщо сприйняти реальність за рідний дім. Всміхаюся, зазираючи знизу в очі цій високій і темній скелі.
Тільки не заважайте, – суворо зупиняю наступну його тираду, – у мене тут ритуал! – і киваю на птаха. Сокіл, зачувши таку нахабність і зарозумілість, дереться мені на шию, залишаючи за собою спітнілу шкіру і червоні сліди від пазурів. Нам не вдасться стати ближчими за такий короткий проміжок часу, усвідомлюю я. Мені не вдасться почути більше, аніж він готовий розповісти. Та все ж, стійко відбиваючи цей удар, повертаю його на передпліччя, не виказуючи відчаю, бо сьогодні він – мій противник у битві поглядів. Але птах відвертається вкотре, він переможець за визначенням, тож я прощаюся з ледь жевріючими дитячими мріями, а він вдаряє мене по щоці крилом, знайшовши у плескоті цього руху надійний спосіб сказати: не обманюй! Що ж, зізнаюся, я не надто й вірила у щасливий кінець.
Риба
Між дзенькотом води у водоспаді та клацанням фотокамер вона ковтає усю тишу з простору, натомість заповнює його безкінечним потоком слів. Справжні риби такого собі не дозволяють, та вона – втілення усього людського, жінка у повній мірі цього слова. Здається, онтам вже досліджено усі можливі закутки і отримано увесь можливий досвід. Знаю, вже скоро їй повинен наскучити цей росяний рай, тому випереджаю її втечу і гукаю до себе. Пливе моя риба в потоках золота і думок, такій як вона сокіл точно подивиться в очі. Ми чудові, коли разом, на фоні одна одної ми унікальні та виразні, у неї завжди з собою сміх і вимоги, а в мене – план і рюкзак.
Скеля праворуч мене знову оживає, його брови нависають наді мною густим затінком, а гулкий голос вгамовує норов сокола і той переступає з людини на людину, з моєї руки на її руку, і скляними очима ловить її погляд. Сталося! – встигаю помітити я.
Сонце вже на вершечку світу, тому важко роздивитися те, що вгорі. Та чоловік у брудній куфайці прощається з нами першим і міцно стискає мою долоню. Я дивлюся на надірваний ґудзик під його шиєю, це те, що хочу запам'ятати замість комічно негарного лиця, а надивившися, подаю руку цій надто необережній дівчині на слизькому камінні, бо віднині мушу берегти її для майбутнього сина.
Ще чутно наспіви коломийок і напутні слова чоловіка з соколом, та, не озираючись, йдемо далі. Наш шлях – стежкою долі вверх.
***
На мокрому асфальті перше опале листя кидається крок за кроком далі за вітром. Сірі стіни одноповерхової вулиці набирають все глибшого кольору і таємниці. Дощ – провідник неквапних – ледь перекрикує Кріса Рі, що звучить у моїх навушниках так тихо, як тільки може. Вже знаю, – сьогодні буде півсонний день, один з тих, коли чашка за чашкою грієш руки біля розслоненого вікна, не відводячи поглядів і не вдаючи байдужості до надто близьких перехожих. А вечором, окутана шарфом та першими холодами, я так само повертатимуся додому, дорогою перетворюючись на власний спогад.
[i]29.08.2021[/i]
[i]Картина Олени Папки[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962569
дата надходження 11.10.2022
дата закладки 12.10.2022
зішкрібай мене зі стіни, як соснову смолу
помолися до бога пір року, що вірить у біль
осінь досі успішно й здощовано симулює
й запевняє – у світі найбільше її рабів.
зішкрібай і її зі стіни, як промерзлий Дірол
десь у хаті із цегли, приклеєну пальцем під стіл
час торкає від’ємно усе, що не мінус – зеро
пережити цю сірість – потрібен не чай – хоч Асті.
наші битви, насправді, кака́ово й нудно старі:
припустімо, Дюма б уже капав чорнилом й хропів
та на фоні любовної жовто-сірої істерії
всі лишаються цілим, а я розпадаюсь навпі́л.
скоро, чую, не буде чого зішкрібати зі стін
древні смо́ли віками виношують справжній янтар
а мені, щоб скоцюрбло застигти в пластині
досить вогкої осені, в якої відсутня мета.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962282
дата надходження 09.10.2022
дата закладки 09.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.10.2022
крапля дощу за краплею,
мова стала незграбною,
мова, здається, висохла,
стогне невпевнено
звисока,
мова стає недоречною,
а речення
сипляться
г
р
е
ч
к
о
ю,
а речення
стали,
мов печиво:
розкри́шились місту на плечі,
розкри́шились місту до рота
-
тепер місто кольору жовтня.
розкри́шились містом люди,
а люди ті
кольору лютого.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961666
дата надходження 02.10.2022
дата закладки 02.10.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.09.2022
Що там у Тебе, Господи, сонце чомусь вкрилось кометним пилом,
А зверху сніг посипався, бачиш, на контур долоні ліг
під неправильним нахилом,
На терасу розлив свої інтонації холоду,
наче обриси перемоги,
Лясни його, Господи, теплом, лясни,
щоб розтопити усі тривоги.
Що там у Тебе, Господи, загорнутись би в Твої обійми,
вигорнути сум,
Що солоним крекером прилипає
до трахеї в гортані,
як часом кістка
І виснажує так, аж дихати нічим;
бо Тобі дозволено наповняти світлом
Кожен силует людський, намагнічуючи серце сміхом.
А коли розтривожений, злий на на нас
витинаєш із хмарів злість,
Грозами, скалками розсипаєш, аби заповнити
мірою сліз,
Аби втихомирити кожне нутро,
що повне грубості і меланхолії, -
Лясни його теплом, лясни,
хай холод викотиться
із колії,
По швидше, будь ласка,
з життєвої колії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961169
дата надходження 28.09.2022
дата закладки 28.09.2022
вали у свій світ зрожевілих видертих мрій
де літери липнуть желейними черв'ячками до язика
смерть настільки відповідально тобою хворіє
що й рятунку не треба. тож поки є змога — тікай
годинник по-літньому забиває у голову цвях
із тильного боку черепа ним же вишкрябує "тут був час"
сусідка виє добу: проклинає Ісуса, Будду й Аллаха
"Мáла йти замість тебе, Матвійку!!!". коли вже впадуть від меча?..
тож вали у свій світ зрожевілих видертих мрій
де війни закінчуються на дореанімаційній стадії "нєтвайнє"
догукаюсь, нарешті, до стражденної своєї Марії
і молитимусь: тільки виживи, моє сонце, закапканене між тенет
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961203
дата надходження 28.09.2022
дата закладки 28.09.2022
вічність здобута на полі бою
сталевими стінами спин загиблих
воїнів
створює сталевий світ майбутнього
для ненароджених
у крихких руїнах будівель
зруйнованих жорстокою заздрістю
асвабадітєлєй
будівель
стертих співом російськомовних сирен
будівель
підірваних невимовленим криком дитини
посеред однієї нескінченної
ночі
мовчазна непорушність думок
про цілий дім
якого більше нема
про цілу сім'ю
яка не вціліла
про цілого собаку
який не дочекався господаря
про ціле місто
яке лишилось наодинці
з болем
від мовчазної непорушності думок
|яких більше
ніж всесвіт|
про цінність цілісності
колись ми вчились жити
вчились народжувати
вчились посміхатися
вчились будувати
вчились радіти
вчились бути терплячими
вчились
поважати
інших
вчились просто любити
і в нас досить непогано виходило
до тепер
коли в нас хочуть забрати все те
чого ми навчились
нашим головним вмінням стає
ненавидіти
і нас не потрібно більше вчити то́му
завтра
ми знову будемо вчитися жити
згадуючи всіх загиблих
народжуватись у світі без вибухів
посміхатись крізь сльози
будувати нові стіни для старих будинків
радіти дрібницям
бути терплячими до гуркоту грому
чи надто голосної компанії під вікнами
поважати кожного
майже
кожного
любити завдячуючи всім
хто поклав життя задля того
щоб ми мали змогу навчитися
просто любити
кожну хвилину свого життя
та хоча б спробували жити
знову
пам'ятаючи про тих
хто таку можливість втратив
назавжди
та поки нам потрібна тільки ненависть
яка насичує нашу віру
яка навчила нас вбивати
|у відповідь|
яка захищає наших рідних
тобто всіх хто є частиною механізму цієї країни
яку прийшли ґвалтувати і вбивати ті
хто не є частиною механізму цієї країни
і всього світу
ми вдячні всім воїнам світла
хто здобуває вічність
на полі бою
та поза ним
вічне життя
вічна пам'ять
вічна шана
героям.
фото : @kztsky Дмитро "Орест" Козацький
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948396
дата надходження 22.05.2022
дата закладки 23.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.09.2022
На відстані опіків серця
народжуються світи,
що їх мимоволі вичорнював
темною барвою світанок...
На відстані розуміння
нездатності просто іти
раптом з'являються джерела
для інших глибоких видінь...
І осінь стає не вироком,
а просто небесною кармою,
що її мусиш прийняти як благодать,
скорившись жовтінню листків.
А потім, десь на попелищах
пізнього листопаду
розвіяти докір і відчай,
щоб навіть найвищі комини
не мали претензій до вітру.
Бо ти - лиш малесенька стрілочка
в долоньці безжального світу,
котрий обдаровує справжністю,
коли обпікається серце...
16.08.22 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960555
дата надходження 22.09.2022
дата закладки 22.09.2022
Тоді було вирішено - я з власної волі покидаю життя,
смердюче і заплутане, як водорослі,
і починаю спочатку там, де мене ніхто не знав. Я дістав
свої карти та обвів колом найімовірніше місце: Помаскі.
Прямо на екваторі. Нульова широта. Еге,
цілком згодиться. Засунувши те незначне, чим володів,
в свою зелену полотняну торбинку, я відправився на південь
до Калі, далі через Гуаякіль до Кіто,
де хтось сказав мені, який автобус треба упіймати
- так я й зробив. Ми тряслися з зупинками і скреготом.
Валячи з ніг, мене кидало доти, доки не пощастило,
якось ухопити ремінь і впасти на сидіння.
Коли я подивився у вікно, місто вже зникло.
Андський пейзаж мчав мимо, можливо,
вишукано, але швидше, ніж хтось міг би уявити.
Цей дурень гнав з нами через гори
шалено швидко. Мені перехопило подих, коли я глянув на чоловіка
за кермом: здоровенний, огрядний, його голова
чудернацько деформована, його масивна шия блищала
від поту. Обличчя в його дзеркалі заднього виду такого типу,
який побачиш у божевільнях - як кажуть,
без лоба і очі надто малі і задалеко одне від одного.
Я злякався. Я збожеволів з переляку. За межею,
яка повинна була бути горами й річками, були туманні
обриси. Сонце, як щось довільно плаваюче,
поривалося кудись за горизонт. Далі ніч, знову і знову
далеке світло того, що мусило би бути містами.
Без сумніву місто Помаскі серед них.
"Помаскі" закричав я і схопився на ноги.
Але автобус рвонувся, жбурнувши мене назад. Ми не збирались
зупинятися, це було цілком зрозуміло. "Зараз послухайте сюди!
Послухайте сюди!" Я закричав так голосно, як тільки міг -
і тут побачив, що слід було побачити
від самого початку: у чоловіка не було вух. Я заплакав.
"Це нечесно! Це просто нечесно!" - Інші
еквадорці, байдужі й мовчазні, сиділи, загорнуті
у свої пончо, не рухаючись. Я безпорадно
заридав в свої долоні. Та навіть зараз -
незважаючи на кожну зраду, на всі втрачені мрії:
жінку, яку не зміг пробачити, дітей
яких ніколи не повернути, тільки той самий дурень
сірий і сутулий; навіть зараз, нарешті усвідомлення,
що не можна ні вийти, ні повернутися назад,
світ сам по собі є нічим іншим, як рухом:
ефемерною, мерехтливою, безглуздою пустотою, кружляючою в космосі -
буває час, коли я все-таки відмовляюся в це вірити, час,
коли жахлива облудність всього цього мене перемагає,
І я раптом схоплююся на ноги - так,
навіть зараз - з давнім обуренням і страхом.
"Зараз послухайте сюди," - я ридаю. - "Зараз послухайте сюди!"
[i]— З колекції Ковіта «Перша благородна правда» (Видавництво Тампаського університету, 2007)
Помаскі - містечко в кантоні Кіто, Еквадор. Знаходиться за 16 км на північ від Кіто і за 6 км на південь від екватора на дорозі до Сьюдад-Мітад дель Мундо.[/i]
[b]Steve Kowit THE BUS TO POMASQUI[/b]
Then it was settled—I’d cut myself loose from a life
as fetid & tangled as sea wrack
& start again where nobody knew me. I dug out
my maps & circled the likeliest spot: Pomasqui.
Directly on the equator. Latitude zero. Yeah,
that would do nicely. Stuffing what little I owned
in my green canvas sack I trekked my way south
to Cali, then Guayaquil up to Quito
where somebody told me what bus I should catch
—which I did. We lurched from the stop with a screech.
Thrown off my feet, I flailed about till I managed,
somehow, to grab at a strap & tumble into a seat.
When I looked out the window the city was gone.
The Andean landscape rushed past, exquisite
perhaps, but quicker than one would have guessed.
That fool was gunning us over the hills
at incredible speeds. I gasped as I stared at the man
at the wheel: immense, obese, his head
oddly misshapen, his massive neck varnished
in sweat. The face in his rear-view mirror, the sort
that one sees in asylums—without any forehead
to speak of & eyes much too small & too far apart.
I was scared. Scared out of my wits. Outside,
what must have been mountains & rivers flew by
in a blur. The sun, like something too leaden to float,
tore heavily thru the horizon. Then night,
with its flickering shadows, & now & again
in the distance the lights of what must have been cities.
No doubt the town of Pomasqui among them.
“Pomasqui!” I cried out as I leapt to my feet.
But the bus bucked, slamming me back. We weren’t
going to stop, that much was clear. “Now see here!
See here!” I screamed out as loud as I dared—
which is when I saw what I should have seen
from the start: the man had no ears. I started to weep.
“It’s not fair! It’s simply not fair!”—The others,
stolid & silent Ecuadorenos, sat wrapped
in their ponchos, unmoving. I sobbed
helplessly into my hands. Nevertheless, even now—
despite every betrayal, all those botched dreams:
the woman I could not forgive, the children
who never came back, myself the same fool, only
grayer & stooped; even now, understanding at last
that there’s no disembarking, no turning back,
that the world itself is nothing but motion:
ephemeral, flickering, emptiness whirling in space—
there are times when I still refuse to believe it, times
when the wretched deceit of it all overcomes me,
& suddenly I’ll leap to my feet—yes,
even now—with the old indignation & terror.
“Now see here,” I cry out. “Now see here!”
[i]— From Kowit’s collection, The First Noble Truth (University of Tampa Press, 2007)[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960469
дата надходження 22.09.2022
дата закладки 22.09.2022
Юнак, якому наказали померти за свою країну,
делікатно відмовився,
заявивши, що хворий, смокче пальці своїх ніг
у своїй власній кімнаті.
Цивільні гвардійці, приємно відмітити,
схопили його на вулиці й застрелили.
Його капелюх забутий на стінці.
Шматок його голови знайшли в кущах
через століття
ентомологи, які шукали жуків.
Відмивши у місцевому музеї,
його поклали в банку й підписали:
фрагмент древнього черепа,
культура невідома.
І ні слова про долю його подружки,
чи страждання його батька,
чи місцезнаходження його капелюха.
[b]Steve Kowit FRAGMENT OF ANCIENT SKULL[/b]
A young man, told to die for his country,
politely declines,
preferring, he mutters, to suck his toes
in his own room.
The civil guard, delighted to practice,
take him outside & shoot him.
His hat blows over the wall.
A piece of his head is found in the brush
centuries later
by entomologists looking for beetles.
Scrubbed down at the local museum
it is stuffed in a jar & labeled:
fragment of ancient skull
culture unknown
But not a word about the fate of his calico,
or the anguish of his father,
or the whereabouts of his hat.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960468
дата надходження 22.09.2022
дата закладки 22.09.2022
Вереснева.
Горіхова.
Повна живим насінням
вслухається:
палахкоче простір.
( Інна Гончар)
***
Вереснева - горіхова
Королева у віхолах
Віршів смислів і снів
Осінь цю так хотів
Осінь цю так бажав
Вересневий пожар
Вересневий вертеп
Осінь вечір і степ
Тихо входиш у ніч
Плечі-полум*я-клич
Стегна-спалахи-сенс
Вересневий процес
Ця любов від богів
Від початку віків
Сальса - грім і дощі,
Вибухай та кричи
Стегна–спалахи-степ –
Вересневий вертеп
15.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960350
дата надходження 20.09.2022
дата закладки 21.09.2022
згада.ти
ніколи не забува|в|ти.
серцем.
щербатим.
кривавий.театр.
Маріуполь.
160322
листівка пам'яті
складається
із битого скла
дзеркала
порізи
не_за_живляються
пам'ять крово_точить
вітражем
де рельєфи
=
вени
нерв.де.сталь
заземленого
оголені провода
електрики
країно_/фобії?/
еклектики
чийогось
розсипчастого
мозку
не_дума_ти
яктак?
!ДІТИ!
викарблено
на серці
розбито_покоченому
як забута
дитинством
радянська лялька
ведмедика
без кілець
і очей.
Сліпни.!
Тобі краще того не бачити
- кажуть.
на мінус помножуєш
нуль
на мінус...
невідворіття
не/дій
лишилась лише
побита лялька
з розклеїним ротом
в німому криці
на крихті
розщепленої стелі
театру М
тисячокрикного
Досить.
...кажеш.
Але.
Нічого
Не
Досить
•
Болю
Не
в.до.Сталь.
Пам'ять.
Заліз.на.Азов.Сталь.
сотня_крил
плаче
небом
а вони ні.
©
листівка:
Antony Reznik. The Theatre Of Mariupol. 2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957413
дата надходження 24.08.2022
дата закладки 19.09.2022
Війна має розпливчасті значення
/..триматись позитиву../
/кажуть/
тримати себе/усіх
усими руками Шиви
міцно
обіймами
шию
..стискати...
.втрачати.
..думками?..
..значеннями?..
..реаліями?..
коліями
коліями
перетинів
/паралелі ж не мають перетину/
Кареніни не мають життів
не кішки не чорні
не дев'ять
ЯК?
?!?
/паралелі втрачають перетин(к)и/
.в колі ми.
апостроф розділяє вагомість
апостол розділяє море
на суб'єкти об'єкти
свідоме
...
і ти поміж ними
.
..має'ш значення..?
кольори перефарбовується
різкими
та чорними
червоним червоними
клякса!
більш_ає
!
Вибухи
Вибухи
Зчавлення
Світ стискається
в маленьке
ще менше
і менше
...
ви'горе'не
вугілля
маленькій
маленькій
ще меншій
...
дитячій
руці
оці
справа в тому
що її вже не існує
дитини
.√_..√√._√._
і світу
певно
/на_повнене_пеклом/
/ти повінь/
вже
теж
•
..тримаймося
міцно.
..за перетинку
с|творень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958979
дата надходження 07.09.2022
дата закладки 18.09.2022
Чоловік несе поліно...
...загорнене в фіолетову
торбу
міцним
'обіймом'
може Пінокіо виростить..
а мо' Чиполіно
десь поряд
при'плаче
..чиюсь втрату..
витрати зараз
у вимірі не зелених
не паперових
суттєвих
метафізичних
метадушевних
значень
у розмірі Вищих
за небо
духи об(п)літають
павутинням згорілого
дерева
лісу
привидних міст
не'зрослого щастя
хибних о'мрієнь
чоловік несе поліно...
куди занесуть с'тропи
/кроки стяго'тілі
мертвим
деревом
мрії/
в пошуках схиблого міста
суттєвостей тяги Часу
°
[картина з альбому Олега Ясенєва]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959073
дата надходження 08.09.2022
дата закладки 18.09.2022
Сидить Тот, той, що з дзьобом
Ібіса, на низькому пуфику, так
щоб кров не затікала, прогнувся
Спиною, розправив плечі широкі
Тримає в руках іриси, перед ним
Ваги, ти падаєш, ти ж не суддя
Тут бог в якого ти віруєш, в нас
Єдина місія - суспільне благо
Вир галюцинацій, де тяжіння?
Спільне, це так смачно, що
Я не посмію його перетворити
Пожую і виплюну, яке ж ніжне
Пюре з селери, як ж гармонує
З вирізкою косулі, молода
Планеті - кінець, і тут ми
Приходимо, можливо вас
Очікує переродження, ціна?
А як часто ти забува.. ла
Совість вся ще при тобі
Невинна, хотіла новий початок
Осторог
Ти прокидаєшся Весною
Поруч бабця, розпоротий
кабанчик, розбираєте
Робите кров'яночку
Кіноа, сік лайма - щоб
Не згорталася кров
У дивної птахи пішли блювотні
Припадки, порожні, він вище
Їдла, посмів проковтнути лиш
Виноградинку, занудило, ще
Не час дозрівання, а вже
Солодка, жую зелені яблука
Насправді, я ще та модниця
Якщо соромитися - то красиво
Сподіваюсь не на старання
А на те, що хтось накосить
Отави, загублена у статиці
Я не твоя мати, я ходжу на
"Сніданки у Тіффані"
Напівжиття? Мої переймання?
Справді, таке слово існує
Вогники в небі, не мої, це
не Його темне майбутнє
Миленькі, ви заплуталися?
Мені справді вас шкода
Я не пам'ятаю дитинства
Але асоціюється з чимсь
Дивним, наганяє таку
тугу, я й забула.. Звідки
взялася гордість, а тим
Більше коли на неї підсіла
Не праведне, в Моїх очах?
Найбільша сила - інтуїтивна
Ти просто звільняєшся,
все чиниш правильно
Нарубаєш дров, але
їх до тебе нарубали
Занадто зацікавлена
складними переходами
Мільярди років репетицій
Таких зараз риффив на
повторі, справді, складних
Але в них вийшло, розбираю
Нативний стан - занадто
Швидкий, травма, мені
Подобається "December Moon"
Его намагається його підлаштувати
Під внутрішню гіперреальність, мар..
Він ідеальний, невже однакові?
Не шаман, відун, полишили
Холодного, перше стабільне
Місце - тріснуло, поллється
Потім Борисфен, регоче
Говорить не готова до
"Storm of the Light's Bane"
Поетичний антикосмізм
Як чарівно, виконання?
Я ***** у захваті
Гадаю, матюкатися - норма, як хочеться
Дехто йде вбивати коли хочеться, ля взагалі?
Обіцянки ніколи не вигравали гри? Особистої
Можливо лиш після неї спільна?
не-Ма
Інколи ти прижмурюєш сильно очі
Можу притиснути лікті до ребер
А я знаю як ти вмреш, передостанній
Стелю розвідував шершень
Зухвало, що для його колонії
Цей повелитель мух на дивані
Я - невіглас, бачу в тобі лиш красиві
Чорні очі, трясця, та скільки часу
Знадобилося, щоб роздивитися
в них невідповідність закоханості
Як ти могла це допустити?
З неба лупили камінці
Непорушна
Розправив бейсболку щитом
над головою, все ні-про-що
Благородний дикун, пітекантроп
Чомусь зрозумів принцип роботи
Цього артефакту, не настільки
Тонкий розум на кінчиках пальців
Щоб відтворити, самовідновлення -
Копія ксерокопії, нервова система
Не знаходить відповідних, ковчег -
Вмирає, все тремтить моя голова
в очікуванні шторму, візьми мене
Візьми мене, о, мати море, море
В тебе найкрасивіше кавова чашечка
На півлітра, глиняна, ліплена змією,
що наче пожирає яйце, невидиме
Вона не творить, не муза -
однозначно, насправді, ніколи
не відчував життя, якесь
горювання, з'їв лише яблуко
за декілька днів, відмінне
відьмине, з холодної долини
не солодке, не кисле, йому
так не вистачало сонця
Жовтувате, з червоною
Усмішкою, воно мені
сподобалося, бо занадто
здавалося веселим
Канібалізм, воно ніжне
Не м'яке, не тверде
Вона не творить, просто
Плаче весною по гниллі
Я - просто небайдужий
Прохожий, поділися зі..
Ніжне, як теплий сніг
Намагаюся прокинутися
Хтось врятуйте мене
Тобі потрібне заліза..
А надкушене вчора яблуко
Біле-сіре, не ржавіє, бо
Тут давно нема кисню
Я мертвий, Ззовні
Годуєш, клітинно
Бувають ліси такі древні
Що їхнє коріння сховалося
у товщі земній від міцелію
І нічого не росте під їхніми тінями
Золотий вік гротеску
Ти напевно психопат
як шукаєш ворогів у місцях
Річкових цивілізацій, сухо
Не болото, вони знаються
Й на полі, волого, не степ
доторкнутися б до тих ланів
Скоро, що жовтіють колосками
ще на зелених ніжках, помірно
Перше остигне місце на Землі
Під правильним кутом..
Заздрісно, медово-
Рожева шкіра у жінок
Доторкнутися до тебе, це все рівно
що доторкнутися до самого себе
Знайти спокій, або
Скляний учений, мене
Бояться навіть бульбашки
Їхнє існування не передбачено
Точніше, так, поетичний момент
Кінця, не-ма часу, мені потрібне
Залізо, потім поговоримо про
Художню ковку, моря крові
Люба, ти нагадуєш мені
Мою матір, мені просто одиноко
Присвою пережиток у дар
Це - не дихотомія, щоб ти
Присвоював собі "все", але
Не дивно, що таке усвідомлення
Приходить з еонами, дане галактичне
Волосся під твоїм впливом, посланці?
Занадто швидке обертання -
Розсіяння зоряного населення
Ми вимушені попередити Вас
про коаліційні сили у протидію
Прогрес очевидний, розум завжди
Жертвує собою за несвідоме життя
Любов вже є в них, нехай дійдуть...
А колись він розважався рубаючи
Полуторним, трьохметровим мечем
Тероподів, величний я, всередині бога
Мені ще вивертатися назовні, брати
Гору, це не репетиція, я не всесвіт
Простір, я - все, що вижило, нова
Істота зсередини, це можеш бути і
Ти, просто, страх - це все, що ти
Мусиш залишати позаду, важка
Пам'ять, що за марна трата часу
Відтвориться лиш клітина, десь
У ваших нейронних зв'язках на
Швидкості іона калію, важезний..
Ви ж ніколи не поспішаєте, Я ж є..
Яритниця вмирає, заздрісно
Що за дар, - Не дякую, Я
Просто безкрилий птах
Стріли крил метаморфозувалися у
Твої пальці, - Невже налітався?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958306
дата надходження 01.09.2022
дата закладки 18.09.2022
Коник стрибнув на колінну чашечку,
на ворсинку з джинсів,
Щоб зима, що от-от прийде,
дорівнювала нулю,
Щоб кожний анонс похмурої погоди
розгладити
між стиками сезонів
І своєю невагомістю
затиснути зайве
між словами
про любов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960061
дата надходження 17.09.2022
дата закладки 18.09.2022
Коли Сонце лягає за обрій в твоїх очах,
Я бачу свій чорний світ, який прокидається.
Крокує сміло по темних, сирих місцях
І часто, від тої темряви, дивно лається.
І часто від тої темряви він кричить,
Що надто голодні люди сильно кусаються.
Що надто сміливі-падають вже за мить,
Що надто Кохані, буває, огризаються.
17.05.2022р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959084
дата надходження 08.09.2022
дата закладки 16.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.09.2022
Та й смерть мою помітять –
Через місяць.
Та не раніше. Ні – та не раніше!
На ліхтарі червоному повісять –
Там, де повісив мрії я свої.
Там, де під лампою і тінь
Не відбивалась,
Де блоками цигарки на обід,
Де серце й совість рідко
Зустрічались –
Під ліхтарем, що бачив стільки бід
Моїх.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959818
дата надходження 15.09.2022
дата закладки 15.09.2022
* * *
Принеси мені з собою
світлу радість своєї весни,
Чи ввірвись весняною водою
у мої розтривожені сни.
А чи липовим цвітом
впадь з каштанів негадано,
Закосичена літом,
літом бабиним.
Чи спитай у осені,
коли листя падає
І з’явись непрошено
з листопадами.
Чи січневою хугою
прошуми,
В серці тихою тугою
защеми.
Ти вже певно не вернешся
з листопадами.
Подивися – а з верб уже
осінь падає...
* * *
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959287
дата надходження 10.09.2022
дата закладки 10.09.2022
коли ти прийдеш, аби почути мій голос,
то знай, що я втерла його у стіночки горла,
списала ним руки й обличчя кожної вулиці,
залишила на дзвіниці
бжолиного вулика
[i]я ніби особина боса
і безголоса перед тобою
[/i]
коли ти прийдеш, аби прощупати тіло,
то знай, воно розплилось
аквареллю панельних будівель,
усіх будівель міста, що стало притулком,
що стало і батьком, і моїм порятунком.
розкрапалась світлом я
(раптом прийдеш навідати),
вгризлась у землю, мовлячи «Боже, помилуй мя»,
розвіялась попелом,
стала частиною фрески,
плямою чорною на одземках берези.
раптом згадаєш, при́йдеш,
то знай, я стихла
[i]я особина безголоса
як ти й просила.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959097
дата надходження 08.09.2022
дата закладки 08.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.09.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.09.2022
носиш свій спокій в ситі
на кожен день зайвий
минуле змінилось в інше
похмілля втрати
не помились обітом
в спразі сліпої помсти
в муках самотніх таїнств
сам-у-рай
всім бажанням не збутись
вісім життів не позбутись
з неба завжди з тобою
син
у цьому розбитому домі
у холодному мертвому полі
один у скаженому світі
та не сам
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958270
дата надходження 01.09.2022
дата закладки 01.09.2022
Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.
Їй під силу переступити гори
і зім'яти галявину червоних метеликів
спійманих шовковою ниткою;
в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера
заглядаючи в прозорі глибини його дна
заломленим промінням твоєї наготи
і пити його холодну сріблясту ніч
з келихів чорної парасольки.
Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,
що нахмурені крапельки стривожених брів
лякають полохливу водомірку мого погляду.
Хруст гілки.
Тепер мені зрозуміло, чому
вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет
і просили пробачення у вбитого.
Але я,
Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу
Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.
13.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958100
дата надходження 30.08.2022
дата закладки 30.08.2022
Прокидаюсь, коли вистачає розуму
Засинаю, коли вистачає життя
Я беру метафору, витираю об неї спогади
Я не пророк, і ніколи ним не була
Вірші пишуться, коли помічаю погляди
Я не сама, але знаю, що я - одна
Я роблю, адже хочу - мені все кориться
І я знаю, чому повернулась до мене твоя голова
Я хочу світу гуманного і стривоженого
Я не відьма, інтуїція - сила моя
Все, що робиться, і все, що не робиться
Все це загадки раю, чорнокнижна душа
Я живу в тиші, гирлі справжнього розуму
Зрозумівши, що правда - завжди моя
Молюся на кожного, дякую кожному
Я не знаю болю, адже біль - це я
Ніжиться доля у кожному кольорі
Кривляться зуби, згорають сади
Нехай знову накотяться спогади
Нехай точні та злі будуть вони
04.03.21
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957372
дата надходження 23.08.2022
дата закладки 26.08.2022
Ліворуч соняхи переглядаються
Праворуч берег тривожно дихає
Тобі не варто знову лякатись
Мені не варто знову вірити
Ти мариш всіх подолати, знаючи
Чого ти хочеш, як візьмеш владу
І будеш думати відчайдушно
Що ти не гідний, що ти - позаду
Позаду плесо чорніє вечором
І близько-близько вже подих часу
Спішать зірки, долаючи опір
Атлантових плеч і обрію хаосу
Я хочу вірити, що місто бачить
Мої змагання, невдалі спроби
Я хочу знати, що ти пробачиш
За стомлений розум й порожній погляд
Жовтіє зелень, сміються квіти
Ліворуч соняхи переглядаються
Краса невтомна і риторична
Завжди повторювана та буквальна
Я знов фантазії нервовий спалах
Ти - Валтасар. Ти - кат. Я - сповідь
Кричить в мені невдалий замах
В тобі киплять бажання Німрода
І як нам вижити, воєдино злитись?
І як нам бачити світ однаково?
Тернистий шлях веде до відповіді
Ступити крок - безумовна праця
Цей діалог сумнівного значення
Пульсує своїм відлунням в скронях
В твоїх-моїх, безсумнівно - наших
Праворуч берег, ліворуч - соняхи
13.09.20
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957584
дата надходження 25.08.2022
дата закладки 26.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.08.2022
Читай газету в кімнаті де світло
Приховує гучність фортепіанних
Клавіш, які натискає самотність
Жінки в червоному платті. Двері
Між ними — це вихід, якого насправді
Немає.
Це погляд художника досить спокійний,
Крізь вікна розчинені з літнього мороку.
Звук лиш підкреслює їхнє мовчання.
Кімната в Нью-Йорку — нічого нового,
Насправді давно, як нічого нового:
Нудьгою освітлені стіни, позбавлені
Тіней фігури, картини, загострені
Речі і гранями штучно оголені
Зовсім утратили власну привабливість,
Наче втомилися від співучасника
І від співучасті бути в підрамнику,
І говорити, освітлені втомленим
Голосом побуту та відчуження.
Втомлені навіть від кави ранкової,
Від світла та музики, один від одного,
Нудьги, і картини самої ж Хоппера.
Нічого нового! Нічого нового!
Тяглість з епохи твого Вавилону,
Персів, шумерів, та Македонії
І до династії Селевкідів, згодом
Віддавшись у руки Риму
Ти розбрелася по Новому світу
І стала кімнатою у Нью-Йорку,
Абсолютно холодною, абсолютно освітленою
Задивившись у давнє придумане дзеркало
До біса надовго, — так довго, так довго,
Що звикла не бачити власне безтіння,
Свою бездушну геометричність
Штучну подобу і холод предметів
Одітих в охру, що тягне в опівніч
Наче метеликів до аргону
Твого двоєдушника, — знову і знову.
Як тягне вітер по вулицях стоси
Газет і звуки фортепіанних
Пє’сок, симфоній, кінематографу
Фар, що вихоплює з цільного мороку
Кімнатно-культурну декоративність
Нашого світу і нашу безмовність.
29.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957547
дата надходження 25.08.2022
дата закладки 26.08.2022
внутрішні дворики
за|хопленого міста
твоїми очима
кінчиками пальців
по тремтячому листю
о`страху
не|від|буття
Oyster
обіймами дерев
казки
загубленого ліса
серед бетонованих
вузлів часу
Су|часности
не корегуйте
пам'ять
мою
і старших
коренів
зуби молочної пам'яті
не відпадають
а сипляться
руйнацією
високих
велетнів
осередку
недо|влади
зовнішнього
не|світу
я не примушую
прошу
не зачиняйте/сь
вікна
двері
в історію
нашого
спільного
Серця
будьте
обіймами
відкритими
венами
культури
історичної
ліпнини
цінності
цілості
українського
всесвіту
..шелесту
припорошених
снів
на підкірці
душі..
істини
°
[8th - oyster]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957039
дата надходження 20.08.2022
дата закладки 20.08.2022
ти не тримаєш
та
і відпустити
мене не можеш
я не листя
клене
хоч тріпотінням так на нього схожа
злетіти хочу
тиск здуває вени
жовтіє поле
ген
за виднокраєм
пора прощання
кола в’ють лелеки
чуттям леліти
доки сонце сяє
теплом вмиває
серце
тіло
спека………………….
метелик
всівся
пальчиком на спині
малюю ніжно
вквітчано цілунком
вуста чутливі
палко
без спочину
сад дивовижний
напували………....
сумно
ти не тримаєш
квіти біля серця
не відпускаєш
пальці у волоссі
купає пристрасть
сонячно
здається
що літо досі
осінь
скоро осінь
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956722
дата надходження 17.08.2022
дата закладки 18.08.2022
Він вибирає скам'янілості, ваші
Інтерпретації, ваш подружній досвід
Прямо з конвеєра, полями, якими
вже пройшлися корпорації, не цінне
каміння вирує, низька металізація
Перманентне схвалення
Прояви, бо це ж так важко
Вийти? Якщо ти це читаєш -
вітаю, ні, навпаки, співчуваю,
бо ми знову в'язалися у це болото
Зміни мій світ, щоб я міг вижити, чи
низько просити? Страти перемінної
сили? Я не хочу бігати по гребені
хвиль; - Я не можу тут находитися
більше, в цьому людському
сталевому творінні, це як кошмар
завмерлий перед повіками, мить
пітьма перед очима, перемістилася
Розпливлася, де Я?
Планета колапсує
Молода, ні, моя віра
Немає повітря,
та мене вже душили
Руйнівна безпомічність
тільки лавове ядро і лишилося
Я не можу думати про морські
глибини без відчуття екстазу
Чорна безодня океану конечна
Ходячи по слизькій імлі, боялася
зоряного неба, там і ні калюжі
скільки не лети, одні небеса
Загарбане світлом тремтіння
вакууму, видозмінене Ніщо
Безодня по якій можна ходити
Прохала Його, те й отримано
Знаєш про яблука, ідеї і секрети?
Поділимося? З чужим яблуком,
з чужою ідеєю, без секретів
Чиїсь рештки стануть стовпотворінням
Вакуолі, Як тебе викурити з голови
Так як те роблять в своїх хатах шамани
Проти злих духів, які трави смалити?
Відчуваю себе знеможеною амебою
Запрошую усіх на власну жертовність
Тільки й тому, матиму компанію, моя
Роль - передбачена, ваша лиш можлива
Вакуолі, дикі сни переходять у реальність
Оминаючи романтизацію твоїх фантазій
Ти як видима пухлина, не маю вибору -
Це означає, єдиний шлях - вгору
Можливості цієї площини вичерпані
Найстрашніше - найбажаніше
Твоя відповідність моїй ідеалізації
Здається, я з'їхав з глузду
Лиш ненависть я відчуваю
В кожному клаптику плоті
Гниття якої споглядаєте
Мені краще не починати
Танцювати, більшість
Соромиться голого тіла
Кістки, - Так, чудовий
Серіал, так багато
Можуть розповісти..
Посеред Власної Руйнації
Інколи ти посміхаєшся
Вже кохаючи подумки
Не лагідно.. так? Ти що зн..
Інколи ти усміхаєшся
Щоб загоїти мовчазну
Порожнечу, невинну рану
Не один серед симуляції
Так або інакше - Вона
Не від неї, зовнішнє втручання
Сьогодні вперше за тривалий
Термін вперше розправив
Плечі, навіть усміхнувся
Вечору, знайшов йому
Компаньйона серед думок
Не пригнічених людяним
Всією тією мавпячою
Суєтою, нездорова
Стриманість говорить
Я усміхнувся вперше за
Довгий термін, є дата і година
Вказана у запрошені на страту
Роль Іуди? Звісно, могли і не
Запитувати
Так і не зрозумів, що
Вартує уваги у цьому
Світі, забагато усього
Тупо лягаю спати
Як ж Я тебе спогажу
Станеш звичною -
дешевою, роздробом
Послушницею, все ж тому,
бо я тоді не хочу смалити?
Ти що забула, все, що мусиш
Для мене - це жити, ах, точно
Вже говорив, чому я не розпо.. ?
Жінка десь за мріями
у тому ірреальному світі
Я завжди там тілом тільки
з Тобою, міняєш для мене лиця
Там нам більше не потрібні люди
Цнотлива кожного місяця, що за
репетиція зачаття, везло - не болісні
дні, я - нестерпний, відняв у людей
Тебе, замість того, щоб з тобою
Вийти до них, несучи на руках, ах
Можливо серед люду
і ми б стали людьми
Як це бувши знизу
самій насаджуватися?
Це відчуття занадто
Особисте, щоб не поділитися
Трясця, та ти чи не найгірша
Не річ у моїй голові, зимове яблуко
яке краще з'їсти в кінці липня, сер..
Хто тебе зберігав так бережливо?
Не покрилася і морщинками
Налилася цукром.. Зелений
Чай вживаю лиш з переглядом
Фільму, нагадує дитинство,
якого не було, спонтанна
Дичина, скільки ж там трофеїв
У самовпевненість таку потрібну
Говориш, щось що як і Одрі
Печаль інколи плодовитіша за
Щастя, благаю про допомогу
Та в чому? Плачу за часом
Не за богом, що рухається в ньому
Втечеш перед тим як закровоточиш
Невже поцілунки тебе в голову
Викривають мій похилий вік
Гнилий, все чітко, гостро
Злим прокидаюся, один
Двоноге зло встає з підлоги
Мусила відсікти їх, щоб цей Я
Лежав безпомічним, мусила
Бути поруч, випробування
Встати так, наче з тобою,
щоб заснути не одиноко?
Шляхетна впевненість у
Безперечному майбутньому
Нарешті
Немає часу на пояснення
Я не спав три дні
Мені потрібні кристали
Час - гроші, мовчи
В мене було 20-ть стаків трави
(Стак - 266 грама, проблема, що
Одного сорту, наміряно, інак би
Смоктав різні і так нікого в собі не
Виховав би, щось в основі - сатива)
Трохи мескаліну, гриби
Море різнокольорове, рослинна
Дієта, мало ж рухаюся, ковтаю
Камені, що? Гриби не рослини?
Не то щоб це все було потрібно
Але коли летиш добувати руду -
необхідно себе розважати
Зійдеш з глузду на самоті
Не пускаючи нічого по-вені
Прикрий ротик і мовчи, це не
"Луна 2112", мироточить
Дух, виливається ектоплазма
Не, мене справді дратує це
Напруження, дароване
Чи моя когнітивність
Передбачає спільність?
В мене не виходить використовувати
Свій розум, якій "милій" такий потрібен
Успіх, чи то листя опале
На вулиці незнайомцям
Дівчата завжди відмовляють
А в приміщення - зась, клітка
Тому в закладах і знайомся
Ти маєш за "що" вхопитися
Вона себе замкнула тут по
Власній волі, а назовні - всі
Біжать, наче не одне до одного
Їй просто потрібно прикритися
Схожим заземленням, спокійні
Занадто, чому я вас розпочинаю
Ненавидіти, так зріло, ці хвилини
Роздратування - що як смерть
Все ще справа одинока
Хтось сказав травка допомагає з
Поверненням тривоги у рутину
Уявляєш яким мусиш бути мужнім
Для дотику? Я ніколи не відчував її
Ефекту, можливо лиш настрої у які
Вона завертала букети квітів
На похорони? На третє побачення
У неї вдома? Щось легке, невинне
Дике, як і все в житті - варто спробувати
Робити основою? Вибір кожного, не підсів
Це один з моїх нормальних станів, транс з
"Обраною", поки назовні - несвідома робота
Любити значить - захоплюватися, будь-то
Родимка, чи соціальні зльоти, так важливо
Вчитися, використовувати розум для спільної
Любові, спокуса тендітна, вбрана невинно
Щось задає футболці правильні форми
Маленькі, хочу звільнення, твої пухкенькі
Губки хочуть сказати більше,
аніж допустимо, - Давай просто
Це зробимо, - Впевнена? - Не
Зовсім, це ж я мушу запитувати
Невже тобі буквально достатньо
Просто спати зі мною? - Занадто
Ти мила для сексу, - Помовкуй
Твій мозок не передбачав фантазіями
Мою вроду? Кохання по-симпатії
Чогось не вистачає для препарування
Душі, напевно ми занадто вбогі, десь
В собі, що за безкорислива любов
З Тобою вперше пожалкувала, що
Сама себе позбавила невинності
тамп..
Вона навчила мене доречно обійматися
А я її лиш боятися, всели в мене свою
Впевненість, я тану з тобою, пам'ятаєш
Що я крижаний холод, все догори-ногами
Невідповідні тілесними метафорам
Все ще можу довести тіло до знемоги,
але розум передбачає йому іншу роботу
Що за біда, подряпала мені серденько
Перед тим як розбила, знайшов шматок
З найменшим відсотком тебе у складі
Тебе у складі, я використав усі слова
Здається, як там? Чим більше полігонів
Тим чіткіша модель? Бульбашки і
Многокутники, це безперечно задум
Древніх, потойбічна імла грає високо
Мелодійно, не поспіваєш, затяжно
Не потанцюєш, тільки якщо
Наче мертвий, наче мертвий
Рухаючись повільно, в такт
Мелодійній порожнечі
Нехай грає вічність остання
Хвилина "Darkbloom", колами
Invent, Animate
Що стоїть за твоєю темною красою..
Боги, і потрібно було слухати
Суїцидальне Мовчання, Мені подобається
Твій стиль, хотів б мати поруч для натхнення
Просто іграшка? Чи поетам вдалося пояснити
Як це наполягати у виживання? Щось між повією
і кішечкою, погладити, поговорити не про Себе,
не для Себе, пом'яти, трансцендентне відчуття
від спостереження такої високої краси? Описати?
Так, Вона вартує того, щоб смерть існувала
Матеріалізувати досконалість,
дає полюбити цей вид смерті,
і прийняти породу? Конвеєрну
Смерть прийде так само непомітно
як і поросте травою твоя могила
Що за варварський спосіб, прико..
Що за завдання, знайти "Милу"
Підпалюй, нехай все згорить!
Смали, поки все не пройде
Смали це лайно, випали губи
І накурити Її до блідого лиця,
до страху в сірих очах, легше
Візуалізувати досконалість
Не люби мене, люби тих,
інших, що не тут і зараз, а
мене - Обожнюй, Обожнюй!
Поки я жива, поки я жива!
Все бігаєш з "рубки" на "кухню"
Ти багато їси, і не товстієш
Хотіла б від тебе дочку.. Стоп
Ніхто не ділиться картами
Зоряного простору, допомагають
Галюциногени, що за вища сила
Відчуваєш потік
Передбачаєш рух
Корегуєш курс
Від краю до краю серце в пітьмі
згорає, і мрії з тобою вмирають
Чому ми не можемо порушити
Особистий простір одне одного
Спонукаємо і допомагаємо
Наче є гра в гордість, чи то в сором
Тебе хочу
Їси і не товстішаєш, хочу від
Тебе дочку
Суп герцога - це сирний крем
з солодкими пампушками
Я прокидаюся в історії по тобі
Чому Ти не можеш просто
З'явитися, силою якою я
Безуспішно хочу зникнути
Чому я ніколи не хотів
З'явитися перед тобою?
Невідповідність, не очікуй
Й не проси, хоч з натяком на
Вроду, вмірливу, замирливу
Вмірливо розпусливу, для
Мене, ніхто ж не побачить
Коли лиш двоє одне одного
Доводять? Горду на двох, трішки
Веселу, що з ненавистю до думки -
Любить, з урахування кількості
Здається я ніколи не прокидаюся
Крізь транс воджу це тіло, блукач
Я не хочу синього робота
Що завжди виживає за рахунок
Тих, що повзають за рубцьованими
Краями Їхніх штанів, нехай Вона
Буде дешевою, не зрозумійте Мене
Збочено, нехай вона просто буде
Вбогою, там де не відчути і не спробувати
Надумано, безпричинно, чи дурно
Безперечно, безуспішно час
Знайомлячи задавав запитання
Та чи ти нормальний, пора би
Прийняти свою особливість і
Модифікувати її під бажання
Особистості, для того і нада
Нада, не "потрібна", бо нічого
Не вимагаю, наче, на яке
Виживання я мушу стати, щоб
Зустрітися з Тобою на одному
Шляху? Скажеш що в мене
Буде шанс, просто прийди б
Я? Куди? Де будеш Ти, що
Знає мене наче вік, і без
Закоханості, без причин для
Неї, я так хочу, щоб ти
Нахилилася перед мною
Розпусно демонструючи
Декольте, високі і пружні
Вони повисли, виказуючи
Легеньку важкість, пробачте
Просто, міжгалактичний маркіз
Де-Сад, плачу по тобі, кожного
Ранку, не наважуючись навіть піти
Погуляти в центр міста, потоками
Стражденних, там знову будеш Ти
У якійсь незнайомці, і далі що?
Відмираю, так важливо мати
Сміливості, дрібку, залишаюся жити
Лиш обнадієнням, ні, те не Ти
Була, я так і не доторкнувся до
Жодної твоє інтерпретації, знаєш
Якби то була справді Ти - Я б
Боявся? Так важливо вміти
Во-ім'я інтересів валяти дурня
І мені давно-давно вже не
П'ятнадцять
Почни все спочатку, ти й не розпочинав
(Антракт: Ну всьо, це смерть, - Так,
подумай про щось приємне, -
Одинока дружина лиш перед
очима, ні, - Поділишся як виживиш?
Що бля, - Я дарую тобі трохи люті
перед смертю, чи це не чисте світло?
Ця війна діло боягуза, ти не побачиш
лице ворога, мо лиш демотиваційне,
що вже мертве, страх без честі
У бою лицем до лиця, ми їх жаліємо
Як ягнят на забої, а ми для них в полоні
Лиш для препарування, щоб довести страху
Вони також можуть вмерти, сильніша
за ненависть лиш безпомічність) Літаю
Хворий виродок, чи геній, подивись у дзеркало
Зроблене руками якісне, якщо йдеться про
відбиток пальця, - В Тебе є друзі? Показує
череп, щось пішло не так, сироти сиріт
Як зорі, нащадки, металеві, скільки
можливостей дав час вам у володіння
до того як все сплавиться в радіоактивне
Єдиний у Циклі Момент, Демони
Ця Відповідальність Занадто Важка
Жінка - не більше як Матка, Надія
"Невже, останньому на землі хтось
постукає у двері?" - Йдіть на..
І скільки в Тебе Їх? Дітей, якщо
більше часу проводиш за роботою?
Темне розуміння, не життєдайне, не Лю'
Деспотія, швидко кінчаєте, здоровіші
Миліші секунди на самоті з собою,
аніж хвилини з жоною
Ми не всі ті люди,
якими виходимо на люди
Зустрінемося у якомусь пабі
Тебе в кінці - поб'ють мої
Залицяльники, більш вправніші
Яка цариця завойовнику, любов
Ненавидить любов, зізнаєшся кожного р..
"Яка королева"? Чому ж тоді в Мене "Дві"
Яка народність надасть тобі Левіафана
І Ви летите, роками, насправді, кожен
на своєму, самотні, до планети, щоб лиш
множитися і воювати одне проти одного
Ні? - Там інтелектуальні асиміляції
А тут.. - Програєш бо бачиш змагання,
а не прекрасні сюжети, дві сигарили
Лиш в одній з них Я, в якійсь десятій
Частині, що потрібно? Так, викурити
Усі, Я в кінці, після захоплення і
Розуміння його влади над розумом
Прийдеш так рано, єдина моя корона
Яка ніколи не впаде, о, ні(ні), починаю
Вдихати, те, що призначено лиш для
Смакування слизистою оболонкою
Рота, вкрала сердечко, інструмент
Просто маріонетка, той боязливий
Вогник? Що все не давав мені вмерти
Забирай же, і мчи, його перед собою
Тримаючи, не травіть бур'янів
Нехай множаться бджоли, бо
Я також не вірю у "просто"
Що все ніяк не потухне
Яку бісовитість ти
Пригнічуєш, щоб осідлати
Спільність, і полетіти за "Чобіточками"
Це все для людей, що з ясністю лягають
Якщо ми тут щоб рятувати
(вдавати) одне одного від небуття
Ти не темна, а так, прозора
Ідеальна призма, щоб вивчати
Темні начала, й мо', ось нарешті
Я на собі не зациклений, приреч..
Я дивлюся на тебе, крізь себе і
Не бачу проблеми, твоя врода
Її здатність надавати забуття
Такий стабільний, навколо
Все-змінне, слово природи -
"Я", невже якому нічого не подобається?
Надприродна трагедія, я не можу дихати
В людини єдине хрещення - інтимне
Свідоме, спробуйте мене вилікувати
Використанням за призначенням
І не більше, що робити коли смутно?
Говорити з деревами, дотепно
Як і коли щасливий, все як в людей
Те, що нас не вбиває
Робить нас каліками
Без підтримки
Ти скрізь, ах, смуток
Не раціональне
Простоювання
Навчить він мене його,
і згинемо, бути собою,
не намагатися зрозуміти
Розвалишся, цілісна, такою ж
Ти Його рятуєш, Бути собою..
В мене є ж шлях, не заважає
Кам'яний хрест, я тебе бачу
Краєм ока
Збиваєш мій хаотичний порядок
Надією на спасіння, вихід у Тобі
Тут і там, шастають психи
І нікому нема до них діла
Запобігти нікому, ніколи
Подякуй, що не сплачуєш
Податок на дихання під
Моїм дахом, смієшся
Рахунок давно не в мою
Користь, крізь шахи він
Виказує свою любов
Не любить протягувати
Руку, всі ходи такі невинні
Але ти проваджуй, мені
Подобається, нікого не
Цікавить те, як ти кровоточиш
Лиш те, як ти живеш, виживаєш
Так, ми живемо всупереч лімітам
Не розпочинай бою, який закінчити
Не можеш, тобі краще втекти, до
Того, як розпочнеш кровоточити
Любиться до дзвону у вухах
Здається, говорить, тупію
Неприємно, наступного дня
Боліли лімфовузли, у обох
Мені потрібні граблі, сортувати
Камінці, роботизовані клешні
давно зламалися, але програма
все ще розпізнає, тіло не вічне
Все як в тумані, моя хата скраю
Під штучною гравітацією, десь
у хмарі з астероїдів, не знайти
Відірватися від згуртованості
Все зведе на ніт, почуттів мало, замало шахів
Матимеш незвичну жінку, говорила циганка
Я знаю свої смаки, тут і нічого гадати, послана
Молодий пастор, помилка, всі сприймають
Нормально мою відвертість, але це хтивість
Мовить, під шум матерії в голові
Під її світло жертовне, акреція
Дані котрі видає система орієнтації
здаються випадково згенерованими
і не відображають жодного можливого стану
в яких система може находитися, зіграємо?
Може щось згадаєш? Коли "Ззовні" буде
все готово? До Тебе прийде "посланець"
Якого сам знайдеш за вказівками Древніх
(Не згадав, бо посланниця була наймолодшою
Ні, все згадав, не дарма ж назвав Ліра, пофігу
Прохав ж наймолодшу, я пишу це все лиш
Для власного задоволення, порозуміння?)
Аридиф очищає від мертвечини
беззубий череп темного, Свого хроніста
Ритуальне самогубство, чи не красиво
Захлинутися молоком дружини, а насправді
Власним блювотинням, перед народженням
Всі Ми обираємо свого життя відносності
Не маю нічого, бо все в майбутньому, відпусти
Забери в людини все, віддай половину, щось
Згинуло, авторегуляції спокою порушені
вдихи, видихи, як прибої
полюби мене байдужим
і я буду лиш для тебе ним,
дурним, - Що ти наробив?
Тебе знову зґвалтувати за
Мовчазною згодою? І що
Найстрашніше, Ти піддався,
як Мені, ніби вартій, смійся
Ти в тій самій позі в якій я
Тебе і покинула, параліч
Волі взяв? Що? Ніколи і не
Відпускав? Бідненький
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956755
дата надходження 17.08.2022
дата закладки 18.08.2022
За тобою висіли пейзажі осені,
Гори в тумани зодягнені, ріки
Живописали. Позаду тебе
Достатньо світла було та болю.
Можливо пензлю Рене Маґрітта,
Найкраще вдалося б тебе описати
Де ти стояла б із власним серцем
І підпис: " ceci n'est pas une coert"
Нижче долонь розказало б про інше, —
Таке ж невідоме і геть випадкове,
Що й речі довкола твоєї кімнати
Спізнали любові на диво більше
Ніж ті, шо хотіли себе віддати.
Вони пропадали в пейзажах осені
Позаду тебе. Квадратна рама
В лихій перспективі вбирала просинь
Холодного неба, дощі і всесвіт
Прошитих сердець. Заполокані хмари
Над ними, що стали твоєю власністю
Давно, як нічого не означали.
А стали дурним, збайдужілим доповненням
Твоєї кімнати і натюрморту.
12.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954981
дата надходження 31.07.2022
дата закладки 17.08.2022
Переплети моє ім'я із травами,
Втопи у хвилях втомлених за день.
Світи йому загравою
Кривавою
І цілься ним в ненависну мішень.
Перев'яжи моїм ім'ям розпущені
Куліси вечора чи талію свою.
Звільни від нього душу
Перемучену
Читаючи поезію сумну.
Носи його із хрестиком, без розпачу.
Ім'ям розпалюй темряву печер,
Але своє у вибухах
Розпечене
Піднось над світом праведним мечем!
16.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956592
дата надходження 16.08.2022
дата закладки 17.08.2022
«У руслі сухому
І там протоптали стежку.
Сяйво листя.»
(Йоса Бусон)
Свою долю ховаю в торбу
З малюнком риби та лева,
Наче рана минулого
Болить багряний світанок:
Йду за поріг замшілий
Ніби той волоцюга,
Що забув свої книги
Написані вдосвіта
І пішов мандрувати
В країну п’янку вересня
(Трохи загірну):
Туди, де дощ. Де краплі
Важкі як осіннє небо.
Там: навряд, якось
Плинний, нестворений,
Споконвічний (не сон)
Явив мені знаки
На павутинці срібній,
На межі дерев’яного світу
У ходах копачів твердокрилих:
Вічність-жебрачка прозріла,
Вона вже бачить
Очима синіми
Блукальця кожного
Загорнутого в шовк вечора:
День запізнився,
День надто тверезий
Для сови, що дивиться вниз
З даху будинку епохи
У прірву «Сьогодні»,
У безодню хвилин,
Де люди не хочуть бути.
Краще будуй собі вежу
З базальтових брил меланхолії
Ножів,
Якими Паріс різав яблуко.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956608
дата надходження 16.08.2022
дата закладки 16.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.08.2022
Він був тяжчим за сотню
Смурних африканських слонів...
І серпневих пліток натрусив
Нам із дуба на ґанок...
То барився в окопах,
То дочасно зросити світанок хотів...
Не стійкий до новин
І не ласий на СМЕРЧі ^ранок^.
Він ревів тулумбасно так щиро,
Мов сонце тримав востаннє!
Гостроносим дахам
Повико́рчував плечі до жмень...
Розперізував скроні птахам,
Поспішав на бойо́висько раннє...
Міріади прокльонів спіткав,
Не охочий до МИРУ, ^день^.
Він не бачив ірисок, какао
І струс черевичків в калюжах...
Не крутив колисанок,
Не всі спиняв кровотечі...
Не гудів стільниками,
Не кликав богів байдужих...
Він - клонований вкотре,
Знавіснілий до ЖАХУ, ^вечір^.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956499
дата надходження 15.08.2022
дата закладки 15.08.2022
дівчинко
смола, що стікає з твоїх очей
це грам одержимості й літр
озер
озернися і глянь,
скільки в‘їлось імен
хтось із них вбивця
і мародер
тіла твого
що пізнало красу
божого замислу.
смола випікає шляхи до злив
ті зливи в тобі заливають курсив
ті зливи в тобі виринають щосили
голосом матері
зі смáком смоли
дівчинко
твій турбулентний режим
турбує у ванній малих
лусківниць
неба корзину з малин і ожин
кожного з мертвих
нікого з живих.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956477
дата надходження 15.08.2022
дата закладки 15.08.2022
листя перебирає дощові краплі
забутим альбомом
втрачених
нотних станів
зачеплені струни
в'ються
виноградною лозою
капілярами
внутрішньої пам'яті
вибухають омели
замороженою
хворобою
сквітлого дерева
старості
..ти ж молода..
..справді?
дихаю.
кора червствіє
м'якіть позатвердне
роздати птахам
власне тіло
скльовують лише зовнішнє
падають поряд
не дихають
страшно.
провокувати не|тишу
мінорними нотами
власної свободи
коли тіло клітка
а світ стримують
лялько_води
°°°
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956480
дата надходження 15.08.2022
дата закладки 15.08.2022
Холодні пасма вітру між дерев
Гойдають крони, цвіт на чорнім вітті
Зривають так, як ти її ім'я
Скидаєш з уст, у царство безпросвітне,
Де трон її. Де чорнота очниць
Вселяє морок, бубонить чумою
Кривавий вишкір тріщини в короні
Що зсковзує по черепі і вниз
Спада до ніг і лихо торохтить
По спаленій землі твоїй війною.
Нехай собі вдивляється і біль
Гримить безладно наструнчивши нерви
На гриф свободи кинувши тобі
Холодний виклик. Вирвавши напевне
Холодне серце ворогу, - тоді
Побачиш, як розсіюється морок.
Почуєш хрип агонії війни.
З'єднавши дух майбутнього життя
Із духом світла й духом перемоги.
Здолавши хаос. Втому суєти
Відкинувши, як непотрібні кості,
Дійшовши сонця, де безкрайній ти,
Віддав себе, любов свою, мов постріл,
Що мчить у ціль, і прагне до мети.
23.04.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953025
дата надходження 12.07.2022
дата закладки 13.08.2022
***
Хмари з'їдають місяць.
Зорі пішли на меси.
Серце моє на місці,
як і північні стреси.
Зметені персеїди.
Втомлені сновидіння.
А поза ними слідом
докори і сумління.
Ніч розкурила люльку.
Бузьки мовчать на гніздах.
Аж попід стелю мулько -
Ява чи ні... запізно...
Місяць у хмар пащеці.
Зорі вже монахи́ні.
Серце - в глибокій теці
скапує по хвилині...
11.08.22 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956192
дата надходження 12.08.2022
дата закладки 13.08.2022
***
Сьогодні знову оберу мовчання,
хай серпень осам віддає серпи,
коли десь на межі самозгоряння
руйнуються нерушені стовпи.
Коли десь поза вихором сумління
на землю сливи гупають собі,
а день в оковах дивного стремління
клепсидрить час у впертій боротьбі.
Гамселить словом і гамселить суттю
того, що каже, і про що ще ні...
А серпень, оси просто хочуть бути
попри війну і ці палкі вогні.
На тлі отав і схимного вагання,
в оковах спеки й віддиху громів.
Я нині знову оберу мовчання,
дзижчання ос і хлипання серпів.
12.08.22 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956271
дата надходження 13.08.2022
дата закладки 13.08.2022
міжповерхневий асфальт
луска загиблого міста
це міжстатевий штрафбат
подиху протиріччя
ти не вгамовуєш страх
він всеосильне всебіччя
твій потаємний спецназ
цілься
не бійся
в обличчя.
я не приховую джаз
правда він надто готичний
ти паралелепіпед. ти міст.
ти місто приречене чесним
мертвою гаванню крах
крафтове пиво із блуду
ми закарбовуєм жах
ми надто люди. нелюди.
ми надто море..
узбіччя.
смертникам посмішка в цвях
вибити передсузір'я надпліччя
де та ключиця що пір'ям
крилом і потойбіччям
ангелом статися жах
не уявляю імперій
голос на друзки мов град
серце мов вирване небо
я не утілюю страх
я не увірюю в сповідь
але залишу навзнак
кожне з імен
іроном долі
•
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955013
дата надходження 31.07.2022
дата закладки 12.08.2022
завдяки потім
тобі
стомлений оператор
ви_микає капелюха
знака
відзнака серця просочується крізь
втому
в_дому
скажи
будь ласкавий
як правильно вмикати голову
як правильно з_мити втому
як спати ночами
в ванній
у_воді
по_статі
по_між нами
як правильно
іпо_хо|н|д|р|ити
триматися _між_
думками
лишатись
в_обіймах
с|нами
як спати
не|пост|ночами
?
скажи мені
любий
стомлений
о|пе|ратор
як правильно
з|мити втому
?
з|а|гоїти свої рани
?
•
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954422
дата надходження 26.07.2022
дата закладки 12.08.2022
ти наповнена страхів
віти вплелися в серце
віки плелися с серця
грані_по_над_уяви
де твоє серце, віко?..
де твоє серце віхо
..ло сутініє парость
бракованих скрипто_дотів
скрепотом тягне голка
с_сохлого стебла
квіту_
де твоє серце, віко..?
де твоє серце, віхо_ль.
стягнуті мотузки
по_репаних
вікон
стягну_те
лото
по_репа_н_ного
вітру
_дихань_
зітхань і втіхи
_лихо стискає
шелест
лихо стискає
вітер
щебет
скрипучих
вітро'роз'ломаного
су_цвіття
де твоє серце..?
дихай
де твоя мова..?
в скрипті.
пере_з_затис_не_н_на
в'язка
ключів
зі
в'язом
разом
не_дихай
_по|в|тім_
°
с_тиск
капіляру
квітів
•
робота (скульптура):
Hrystyna Melenchuk
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954419
дата надходження 26.07.2022
дата закладки 12.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.08.2022
Любов - поетичне бажання
Не від логіки, Щось мусить
Підходити у прощення всьому
Витягується на пальчиках
Тай й то щоб впертися
у Моє підборіддя носиком
Ану - посередник запліднення
Землі насінням, поки людські
Боги лиш і служать руйнаціями для
Ерри, паршива насінина у доброму
Саду, занепад, ах, навіть без
Втрачання, так буває, коли не
Переймаєшся за посадковий
Матеріал, як не люби, його
Особливість буде задавати
Сумніви у перспективності
Хтось тут за коханим
Хтось за коханцем
Ти не станеш навіть другою
Не відповідаючи першій
Я досі страждаю через свої
Ідеали, всі навколо кохаються
А ти - просто камінь в чобіточку
Стерта в попіл, крізь людей
Все ще рухаюся до самої себе
Дрібні люди не більше, аніж
Просто камінчики на наждачці
Служать у моє творіння, тверденькі
Слабеньким не приємно допомагати
Ніколи не зізнаються, гордовиті
Не подякують за Твою перевагу
Багато вимагаю, мені ж було так
Одиноко, я тебе заговорю
Пустомеля, словами про любов
чим самовпевненіша людина
тим вона дурніша, я боюся
Тебе, Дівчинко, прірва
Гасне сонячне сплетіння
Нутрощам стає холодно
Танцюйте, танцюйте
Покажіть мені пекло
Диявол говорить, Ти
Весела Мала, Я вб'ю
Тебе останньою
Не будеш спочивати
На кладовищі домашніх
Тварин, вони розвіються
у Пил допоки ти мені
З'Огиднеш, але перед
Тим - все розчиниться
Ти не матимеш могили
Зотліла у пил, Я Тебе
Відтворю, спробую
Реконструю, збережу
Напрям, там і Я
Оживлення губить
Орієнтир, колись
Діставала пальчиками
Монетку, що застрягла
Між подушками дивану?
Відтворення губить
Первородне, мертва
Провалюєшся чим далі
Тягнуся, а Чи ми жили?
Подякуйте шумерам за
Хвилину, тепер розумієш?
Наскільки забуваєшся?
Переляк, великий вклад
Тіла, блаженні без покликів
Під ногами, тектоніка не
будила, Ви падаєте вперед
Одночасно падаючи назад
Північанине, чому тебе навчив
Холод? Такий потрібний для
Перегнивання
Кінець Рілнакії
Ми вже жили втрьох під одним дахом
Десь всередині бога, Йому так боляче
Виконувати Твої забаганки, вийдеш?
Витрачаючи сили не відчуваючи протидії
У Що тебе перетворила уявна відстань?
Ти - катований, відправлений у
Позамежжя часу, ізгой, Дивує
Тут - людина, а не древній у
Клітці, що за анти-космізм
Він коротає час у симуляціях
Не Один, Відьмо, Йди н.. Які
Жахіття тобі потрібно пережити
Щоб стати злою і з бажанням
Вчитися, чорна водолазка на
Манекені
Так важливо почувати себе дитиною
у соціумі, істерії - ознаки дорослішання
Так легко брехати, так приємно вбивати
Горлянка Геббельса, Схід не побачать під
Кронами, лиш мо' зі Скляного міста
На прогалині, тек легко брехати
Так, Я - аннунак, принеси
Жертву безхребетну у славу
Ігігі, Я родом з кладовища
Цивілізацій, Десь Між Ріками
Того вимагає слинява дитина
В Мені, винищення не передбачається
Вони займуть місце щурів, як і колись
Занадто тонко налаштовані симуляції
З великою кількістю перемінних, можуть..
Втрачати силу пророкування, і вкотре..
Мій сад, кричу говорячи з богом, біжу
Назустріч потягу, світлу, лежали осторонь
Цьому шляху, у позачассі, щось промчало
Заливаючи нас і усамітненість блакитними
Вікнами, на Захід, грюкотало як везли на
Схід танки, вічна ніч, мінуса, + 11
Робить глибокий вдих, благаючи
За хімічну смерть, перетворення
Я буду з Тобою поряд, як запалиш зорю
Або тут з людьми з неприкритими головами
І де Вовчиця Ліри, що мусила піднімати
Мертвих із землі, жовтень, ти липка, прохолодна
через перший піт У кісточках, ти золота, на мені
Гаряче в тобі нутро, полихає, замало аналогій
Орбіти приреченні на злиття, барахлить коробка
Передач, подивишся? Ява 94-го року, гальма
Скриплять, як і ці рельси від важкості, - Не
Передбачене використання, роблять такий
Гак, використовують темряву у прикриття
Їх не потрібно запалювати, це все тертя
Злиття передбачено, - Люблю механіку
Якщо щось менібодібне, але "менше"
Чи Я жива для тебе? Чи лиш правильні
Редуктори? Скажи, коли востаннє Тобі
Щось снилося?
Ми просто йшли за людиною
Що знала де находиться Хоч
Щось, - Мій кінь
З печер до арок
Він долав шлях за десять годин
Ви знаєте про число "60"?
Подякуємо шумерам за
Точність підігнання під
Захоплення швидшим темпом
Нагадування про смерть
Розуміння не передбачалося
Мої почуття не існують у вашій
Реальності
Можливо Хлоп, що викупився
Ознаки волі, у страх панам
Ізгой! Спробуй з однією лиш
Вірою! Війна за гідність
Скасувала зоря, не встигли
Повимирали майже усі землі
Бліді блондини, кришталики -
на всі білки, темніші за ніч
Щоб вловлювати..
Переміщаються на усіх кінцівках
Поперемінно, Ти що з іншого
Сплаву? Так рано зносився
Я йду за своїм конем, темні
Але все ще сині очі, добре
Бачу в темряві, зоря пульсує
Однакові, довго підлаштовуюся
Під світло, тут буквально зайти
За пагорб і вже видно світло
Крон, на Мені лиш золотавий
Плащ, не білий, бо не так
Бруду видно, спекотно
Передбачаються цунамі
Зоря рухається аркою
на півдні, випаровує
Океани, день руйнує
Наші тіла, а під арками -
Війна - насильство в
Урок, кімната страху в
Захист, з осудом особистої
Поразки слабшому противнику
Музеї людського жаху, з розуму
Людського, так важливо пам'ятати
Я - пам'ять, посеред пустки
Сонячної пам'ятаю лиш жахіття
Бо і Я занадто вже стара, щоб
Пам'ятати все, живе, що збуло
Слідом за водою, сонячні тумани
Що кров, залито, і на смак
Малиново, стоїть пам'ятник
Іридієвий, агонічним оскалом
Взиваючи небо, справедливості
Якісні розваги лиш після того як
Повоювали, стерся правий поршень
Встиг доїхати лиш до Малої.. колись
Але додому прийшлося.. Йти..? Без
Нього, надіюся не продала
Раритет, можливо ще дорогою
Туди, чув як один біс проклинав
Правого за недопрацювання
Десь між ногами - момент сили
Третій - зайвий, треба ж ділитися
У місиві болота, життєдайної
Субстанції немертвими рештками
Чи можна це вважати "душею"
Бензин чистіший за воду, помреш
Згодом від стерильної, енергетична
Залежність від бактерій.. Щось таке..
Вдихаєш запах першого прілого листя
Вишневий сад першим опадає, мчиш
Вдихаєш запах древніх богів, що розчинили
Камінь під наші плавники, навіть до мене
Було щось, Діти Ану, лиш трохи швидше
Ста, це все опір повітря - гнів, який
Поборюю
Я розумію, білизна - такий спосіб проявлення індивідуальності
Для когось.. Я ж.. Нічого не ношу, ні для кого, вознести у вись
Приємніше Мені, того "самого"
Одна з небагатьох жінок, які
Можуть носити колготки в сіточку і виглядати мило
Так мило я Її поїдаю, говорить, прощатися шкідливо
Опадаю в осад, що за незвідана реакція окислення
Так важко зробити себе придатним для люблення
Їй подобається те, що я вбачаю це відповідальним
Думаю лиш про смерть і зношення, потрібна жона
Що-би думалось про перше менше якомога
Недопрацьовую.. Яка коняка
Не люблю скляне місто, моє ж
Усіх цих гламурних хлопчиків
Лиш думку гадаю, чому їх не
Избивают, Ти мені потрібна
Не знаю чому, не знаю нащо
Вживають лиш нещасні
Сором чи здоров'я, мені не
Соромно зізнатися у вживанні
Але соромно розпочати діалог
Перспективно, Ти знаєш, що
Робити, різнопланове виробництво
Я кам'яний ззовні, врівноважений
Але в собі я покриваюся мурахами
Слова не передадуть мого бажання
Вони в жестах твоїх викривлених
Пальців, відключаєшся, не сказавши
І речення, невн'ятно, н'я
Що може бути прекраснішим
аніж панорамні вікна і башти
Ви не поєднаєте без м'якого
Згладжування, бог жахіть
Подякуйте, за вакцинацію
Страхи - ваші, як і їхні форми
Я просто цап-відбувайло
Такий потрібний спокою
що проти сорому, страху
Не існує, я відчував підтримку
Мій сором в плаценті, панк, у відходах
Яке мені до помочі, що реве з радіо
Творці поділяться технологією?
Віднімемо, наречемо своєю
Так, це план по-краще
Мало в кого є хороше сіно,
як і дрова, ні-в-кого немає
Хорошого сіна, вор'южко
Хочеш поговорити про
Можливості кар'єри?
Бійся свинячих фермерів
Ненавиджу вас, Плеяди
Що як предназначені Діви
Та якби мав - були б Ви
Досі зорями? Мій Зореграйчик
Говорить, відганяй примар
Їх насилає відьма, як встрінеш
Злякається, бо не наважується
Я не старший за тебе, я не приймав жодних рішень
Все потоком найменшого спротиву, однаковісінько
Ця енергія піде у землю, і ось що сталося, так, тупо здичавів
Легкий спротив для розуму став важкою працею для м'язів
Ти так схожий на кота
Інколи здається, що
Тобі на мене пофіг
Забуття насолод стримує
Відчуття непорушності?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955838
дата надходження 09.08.2022
дата закладки 09.08.2022
Це літо ховається в паузах,
у прогалинах часу,
У зім’ятому простирадлі,
що тулиться до шкіри
відбитком сну,
Втрачається в здогадках,
що притаманні емоціям голосу,
Коли смерть і війна пролізають
під шкіру
чутливістю.
Ставлять на паузу те,
що б найбільше хотілося,
Тиснуть своїми сантиметрами
і незнайомими тінями
на дихання;
Швидше б їх скинути,
прогнати за недоцільність,
може щось зміниться,
Швидше б... та вони, вітряні, спустошують думки.
Кожний сантиметр тіла
прорізують дотиком,
З ними побачень немає,
або злет, або все;
Або ти тримаєш удар -
і легенько котиком
В незворотність долі пошлеш їх,
або вони тебе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951302
дата надходження 23.06.2022
дата закладки 28.07.2022
Ми сезонно заряджені осінню,
передчасно усі знамена тепла губимо;
Контраст холоду
набирає обертів і спотикаєтеся об віру;
Приналежність до рідних губ
того, кого ми любимо,
Ми розбиваємо пошепки
у сум’яття за кілька секунд.
І поки голос наш
набирає домінантних рис - ми відкладаємо злість
На горизонт серця,
що тисне маневром холоду,
Вдаряємось в прогалини часу,
поки осад їсть
Версію нашої чуттєвості,
провокуючи нашу душевну сухість.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930561
дата надходження 11.11.2021
дата закладки 28.07.2022
Твоя любов - як погода,
що затирає гострі штрихи,
як переспілі миті втрат,
Затирає кожного нічного метелика, що відточується думками,
стишує синтезом тепла.
І кожну апатію, що вражає альвеоли,
наче осад
канцерогенного смутку,
Накриває своєю тінню,
аби згладити біль.
Твоя любов притискається до моїх видихів,
аби осінь не виверталась зливами,
Щоби не наповнювала своєю вологою
кожний шурхіт тепла;
Щоби більше ніколи не було страшно,
Коли від холоду осені лізуть по шкірі мурахи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929146
дата надходження 27.10.2021
дата закладки 28.07.2022
Я черствію, а ти губиш, як зерна гранату,
свій спокій.
Прикрий мене від холоду, бо я розщепила всі ґудзики
На душі і вітер вдарився об їхній колір.
І забрав його, і залишив під пальцями солоність,
Від якої морські водорості ростуть
щосили
І заповняють собою
весь простір серця.
Прикрий мене,
бо та чортова порожнеча
Така ріжуча і ніяка пігулка не помагає.
Від тих опадів випадає віра із мене,
Я її назад, аби затихла,
Аби піддалась мені,
А вона лише сміється з мене, -
бо надщерблена.
Бо засоромлена поглядом людським
Глибоко, бо подерта.
Молиться, щоб бруд з неї воском вилився.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904950
дата надходження 15.02.2021
дата закладки 28.07.2022
Будь ласка, не пиши небу листів;
небо заснуло,
згорнулось у свою акустику.
Втратило всі координати адресата,
окислилось від прохань,
витерлось наче ластиком.
Будь ласка, не пиши небу листів,
у нього власна екосистема і власні хвилі.
Воно переповнене
здавна і скоро вибухне дощем,
позбудеться слів і цвілі.
Бо кожне прохання має свою ціну
і все незворотне має бути вимолене,
І кожен атом, що вражений сумнівом
і у всіх в більшій мірі чи меншій зболений.
Будь ласка, не пиши небу листів,
бо воно також торочиться від сирості,
І падає до низу, випльовує сум,
бо також підданий раз на квартал чутливості.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901641
дата надходження 17.01.2021
дата закладки 28.07.2022
Нервово вітер
Вишукує у травах
Дощу сліди.
Як злодій дратівливий,
Що крам згубив при втечі,
Викручує гілляччя,
З дерев збиває рвучко
Холодні темні краплі.
Похмуро зустрічає
Ніч.
Стала на порозі,
Накинула на зорі свою тернову хустку:
- Шануй, козаче, тишу.
Мені вона своячка –
Великого мовчання,
Самотності світанку
Премудрість віковічна.
Що палить душу пеком,
Мій витязю безстрашний,
По-вовчому що хилить
На стогін рвати звуки?
Сум’яття свого попіл
На протягах колишеш –
Розгублюєш у травах
Почутим бути змогу.
Нічого
Нічого із нічого –
Нулі ділити легко.
А як ділити Всесвіт,
Що міститься в мовчанні?
Сльоза з зіниці ока
Господнього –
Свобода:
Безмежності округлість –
На неї не поділиш.
Не буду чорну хустку
На зір вдягати коси –
Хай плачуть і сміються,
Луною стануть тиші,
Яка опісля крику
Ховається у травах.
Тамуй, мій любий, спрагу
Цим сяйвом.
Цілунком теплим в скроню
Ніч з вітром попрощалась –
Земля росою вкрилась.
Крізь раювання тиші
Світало.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954127
дата надходження 23.07.2022
дата закладки 23.07.2022
бийся серцем зі мною,
гати, молоти, відкушуй,
виливай свою злість чи то відчай відром помий
я не воїн - любов, тому маю безсмертну душу
потерплю і обсохну - однаково ти не мій
чи ти ще не збагнув височіні моєї сили?
чи ти ще не сягав її темних страшних глибин?
ми з тобою ніколи не зачинали сина
кожен план, кожен крок починався якимсь «якби…»
бийся мозком зі мною, вигадуй жахливу кару
і ніколи не бійся здаватися не таким
я хоч сонце яскраве, та все-таки маю хмару
я хоч небо прозоре, та є в мені літаки
бийся спомином теплим, холодним словесним душем
я все маю без тебе, та ймення йому «ніщо»
і кажу що невинна, нічого й тобі не мушу
може, й правда, а може - подратувати щоб
бийся серцем і розумом, пам‘яттю і словами
не губи свого впертого его в моїй тіні
але знай, що ніколи не буде уже між нами
сокровенного «ми» - воно згинуло у війні
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953835
дата надходження 20.07.2022
дата закладки 21.07.2022
Я там бачив Ісуса, він тремтів у сирому окопі,
Потім дав недопалок Шиві, бо накурився,
І сказав "що ж ми знов в такій ж*пі".
Ісус десь посіяв удачу, він злився.
Я там бачив ледве не всіх святих,
Бачив і Люцифера, він відспівував мертвих,
Бачив різних: одних, других,
Бачив і наляканих, і упертих...
Я там бачив Ісуса, він добре стріляв,
Десь неділю, а потім його не стало.
Як же він ненавидів, як він кляв
Всіх тих гадів, щоб Їх повбивало.
Я там бачив Ісуса, він вірив у Зевса і Ладу,
Слухав Марлі і пив міцний чай.
Він казав "от побачите, с*ки ударять ззаду".
Що ж, надіюсь, Ісус втрапив в Рай...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952633
дата надходження 08.07.2022
дата закладки 21.07.2022
Двісті мілісекунд до видиху,
Нижні баси, "Єлоу субмарин",
Заглушені звуки вибуху...
Поле, ніч, ти один...
Потім зірки, сигарета і Р.Е.М.,
Потім вибухи, знов, десь справа,
Потім фляга з розбавленим віскарем,
Це не алкоголізм - це спрага...
Двісті мілісекунд до світла,
Приблизно хвилина до нової смерті,
Перед тим, як вмерти, вона розквітла,
Десь наприкінці другої чверті...
А потім "Блек дог" і приходи від "Градів",
Сісти на землю і знов закурити...
Потім довіку боятись парадів,
Потім, якщо далі жити...
Двісті мілісекунд до страху,
Приблизно стільки ж до паніки,
Згадувати Жадана, щоб не з'їхати дахом,
Не згадати, згадати сцену з "Титаніку"...
Повертатись до міста, йти дуже тихо,
Чути крики і стони людей,
Бачити трупи, бачити все те лихо,
Що прийшло серед ночі, дітей...
Двісті мілісекунд до ранку,
Холодно, темно, "Поллі",
Хотілось би кави й курити на ганку
І трішечки іншої долі...
Двісті мілісекунд до сонця,
До рельсів і давки в вагоні,
До несмачного чаю, віконця,
Шторки і урн на пероні...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952607
дата надходження 07.07.2022
дата закладки 21.07.2022
Твій дев'ятий крок закінчиться автоматною чергою,
Коли твою совість знайдуть згвалтованою і мертвою,
Коли твій шолом розломиться під кросівками
Того пацана, що тиняється між розбомбленими домівками...
Твій дев'ятий крок вартує ранкової кави,
Сигарети с фільтром, симфонії і вистави,
Він дорожчий за очі ворожих дітей,
За їх матерів, за НЕсвоїх людей.
Він вартує подиху і розбитих колін,
Вартує темних вікон і потрісканих стін,
Трун і крові, холодних ночей,
Він вартує всіх цих страшних речей...
Твій дев'ятий крок... Він все ж буде, але вже після,
Після священної помсти, виходячи з передмістя
Відбитого і вільного, старого доброго Херсона
Поглянеш на блякле світло єдиного балкона,
Що висить посеред обстріляної стіни, цілий,
Станеш на коліна і заплачеш, живий...
А потім запалиш останню цигарку
І підеш, кульгаючи, в бік старого парку,
Там станцюєш останній ритуальний танок,
Посміхнешся і зробиш десятий крок...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953980
дата надходження 21.07.2022
дата закладки 21.07.2022
[i]Цикл поезій 2016-2020рр.[/i]
[i]Картина Тетяни Молодої "Янгол з кульбабками" 2021р.[/i]
Маленькому принцу
[i]"Якщо ти мене приручиш, моє життя немов сонцем освітиться. Твої кроки я буду відрізняти від тисячі інших"
А. Сент-Екзюпері[/i]
Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?
Якщо так, то заходь вечорами на чай!
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте, пробудиться!
Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої та вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?
Якщо так, то тримайся моєї руки!
Я звертатиму різко, іскрами
Зазолотяться сфери – це зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.
Слухай як відкликається вічність на "ти"
Тим, хто є під її повіками,
А троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками!
Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Хоч дорогою снів імлистою!
Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
Задля цього сончергу вистою!
07.2016
Бігом василіска
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
Стишую голос. Ш! Мовчу умисно.
Безмірно осмислено стою тут і зараз
Без образ, без застережень, без фарсу.
Одразу
Змогла б розгледіти чудо.
Буду!
Буду завтра і завжди,
Адже
Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
Забулось.
Пам'ять скрашує тільки смертних,
Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
Безсмертні не мають потреби в згадці,
Вранці впиваються росою, – не кавою.
Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
Виключно найсміливішим, безстрашним.
Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
Упередження – мій останній друг, та не ворог.
Мовчати так втішно,
Коли я є в собі та поруч,
Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
Це вже, певно, твориться чудо.
Гойдається простір.
Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
В які я просочилася ще до того, як стала золою.
Я у ґрунті.
Я напоюю собою усе різнотрав'я.
Грона калин відтепер пломеніють мною,
Мною сочаться берези.
Я є плачем рослин.
Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
Не вибірково і не частково, – я у кожній відомій фації.
Мною, може, і не плачуть зовсім,
Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
Між небом і землею я повисну мрякою,
А взимку осипатимусь снігом.
Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
Він не покриється кригою,
Допоки
У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
Як в лоні матері.
Ця тиша для мене є безмірно важливою,
Тому стишую голос, мовчу умисно.
В краях цілковитого бездоріжжя
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
26.07.2016
Кізкоріг
До життя нове причастя –
Це січневий кізкоріг.
В серці – жар, у жменьці – щастя,
Ним вінчує на поріг.
Люлі-люлі, лялю ніжна,
Народилась тільки, спи!
Розгулялась хуга сніжна.
Цить, морозе, не рипи!
Срібноокий небожитель
Пестить інеєм вікно –
Це твій Ангел-хоронитель
Із потіх пряде сукно.
Каже: спи, моя манюне!
Серце – в крижмі з позолот.
От знайдеш Івана-Дурня –
Не обберешся гризот.
Ще поспи і просинайся
Веселинкою в журбі.
Розтулити не вагайся
Очі сизо-голубі!
На долонях доля тоне
Перехрестями доріг.
Ох, цеберце снів бездонне!
Буде плач і буде сміх!
Осінь 2016
Очі
Ох, не ховай лиш очей своїх,
Срібно-ясних, сяйливих!
Очі – колодязь незнаних втіх
І сподівань журливих.
Марно ховати свічку за склом.
Марно, та серцю втішно.
Тулиться хтось золотим чолом
В темінь до скла поспішно.
Очі – люстерця небесних істот.
Очі – жива водиця.
Очі – це іскорки Божих щедрот.
Очі – душі світлиця.
Грішно отак відбирати у світу
Щастя короткі миті!
Ох, не шкодуй для людей привіту!
Ох, не шкодуй блакиті!
04.10.2016
Виключно незряча
Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що залишається їй, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами,
Загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько – ні! Близько не можна, – пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної лави
Ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись і пронизує інші світи.
Це так вагомо для маленької людини,
Виключно незрячої,
Адже їй залишається тільки
Її десяток кроків.
16.10.2016
Дрібненький слід
[i]"Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони."
Р. Бредбері "Кульбабове вино”[/i]
Дрібненький слід відбитком золотим –
лю-
блю!
До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
ту-
лю.
Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
струм-
ки.
Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
він-
ки.
Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
наш
час!*
Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
в ат-
лас.
До серця серденько. Ох, як же вберегти!
Спи!
Спи!
Малюю сонечка найпершої весни –
це
сни.
28.10.2016
[i]*Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене[/i]
Маленьке дитя
Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.
Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли чисті ще служать і правді, і істині,
До кохання крильми не долала примарні я відстані.
Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.
Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!
05.11.2016
Я б порізала осінь
Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх (їх безліч) не знайдете й ложки води –
Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.
Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка.
Туманів ріка
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
Підглядають за зміною днів і ночей
Керамічні манірно-лукаві гноми.
Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
За одним пересічним дивом простеж:
Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
Залишаючись дітьми землі,
А де-факто – небес.
Слимаки в формі сонечка...
І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
Між цими фігурами відстані
І всміхаються розуміюче.
Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
Коли в'яжеш його, не потрібні навіть фіксуючі.
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день і не рік.
Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.
Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
Усміхнулась хитрунка бабуся.
10.11.2016
Колисанки лунають
Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.
Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.
21.11.2016
Збивала краплини
Збивала краплини сльози і роси
Заточеним кінчиком слова-коси.
Просила: о небо, зроси мою душу,
Як вітер з-над моря той зрошує сушу!
Живи її сущу ти хлібом насушним!
Веди її вбогу шляхом непорушним!
О небо, вогнями в мій бік не мечи,
Хвилиною щастя в мені помовчи!
18.12.2016
Заздрість пройме
Заздрість пройме до чужого таланту,
Ревність пробудить в тобі голоси.
Чути сюжети німого диктанту –
Думку направлять, лишень попроси!
Вабить примарне спасіння-прозріння,
Долі лягають на білий папір.
Примха писати, мов серця веління.
Можеш не слухатись, просто повір:
Є щось правдивіше, дужче, повніше –
З надр землі життєдайний вогонь.
З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
Іскра одвічна нетліючих скронь.
18.12.2016
Крихтами хліба
Крихтами хліба, небесною манною
Землю вкриває сніг.
Янголи славлять людину осанною,
Туляться їй до ніг.
Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
Та не лоскоче крил.
Він їх не сповнить і не приласкавиться, –
Сипле для душ-мірил.
Душі-мірила, як чаші золочені,
Приймуть небесний дар.
Душам спокійно – сніжинки заточені
Рвуть на шматки календар.
Янголи мріють чи марять, надіються
Стати й собі людьми.
Поруч земних і небесні зігріються,
Вкривши від бід грудьми.
Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
Янголи в знаний час,
Шостою гранню* таємно лишаючись,
Щоб доторкнутись нас.
20.12.2016
[i]*Менше 0,1% сніжинок мають ідеальну шестиразову симетричну форму
[/i]
І мрії чужі
І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
І вії твої завертаються ввись від мрій.
Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.
04.01.2017
Білішає
Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
На самісінькім дні снігових кучугур дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.
Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігрітись хотіла доторком тиші та снів!
05.01.2017
Засяяла
Засяяла!
Дивись, як високо і як недосяжно!
Диво!
Так просто й красиво.
Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
Дарів мого серця...
Зориться!
Одна на цілім небі, та їй не самотньо,
Не згасне.
Не згасне і Той, що в ніч цю народжений був!
Іскриться
Людям у серці.
В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
Так тихо й правдиво.
Як три найзавзятіші, що зі сходу,
Несімо дари,
Бо засяяла!
Дарів мого серця чи вистачить?
Дивись, як вказує де...
Зориться!
07.01.2017
Ось перелічую
Ось перелічую сонця зернята,
Сію в серця. Чи зійде із них слово?
Хай хоч одне, я від того багата!
Світ засіяє промінням святково.
Голосом пуп'янків заспаних квітів,
Дзвоном останнього талого снігу,
Гуркотом істин думок-монолітів –
Старт у весни до нового забігу.
29.01.2017
Скрапує ніжність
Ні, не буває так!
Серце з грудей – додолу.
Ружі мого подолу
Забагряніли. Знак?
Серце з грудей... Облиш!
Скрапує ніжність в роси.
Вітер скуйовдив коси,
Душу скуйовдив.
Тиша.
Чути лиш крап і крап, –
Скрапує ніжність.
Й стуки.
Ти не підставиш руки?
Втратиться!
Мить не квап
Серцем додолу. Знак:
Ружі квітчають коси.
Ніжність фарбує роси.
Ні, не буває так!
09.02.2017
Кришталем
Кришталем, дзвоном його невагомим
З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
Сподівання та обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
Не зійшли ні луною, ані веселками
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.
З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами –
Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
Сподівань перезрілих та обіцянок ранніх.
22.02.2017
Радуйся
[i]Р.[/i]
Ти – серця мого надія.
Я – серця твого покров.
Співайте: аве, Марія!
Тут є любов!
25.02.2017
Несумна весна
[i]Н. Г. [/i]
Крок, два –
Вчора була зима.
Чвак, чвак –
Вся перейшла у воду.
Хлюп, хлюп –
Спраги тепер нема.
Бульк, бульк –
І не шукайте броду!
Мить, ще –
Дружать світи дощем.
Крап, крап –
Сфери злились в цілунку.
Гурк, гурк –
В неба грозою щем.
Пурх, пурх –
Як воскресає лунко!
01.03.2017
Небо вляглося
Небо вляглося в маленькі мої долоні.
Небо сповите пеленкою із молитов.
Небо, ти сповнило серце мені та скроні.
Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!
06.03.2017
Заспівайте мені
Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку,
А ви піснею всеньке нутро і поверхню її сколихайте.
Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!
23.03.2017
Лебедина туга
Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!
Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі
Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.
Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?
Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба? –
Крила й шматочок волі.
Та не розцвівши – в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.
Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.
26.03.2017
Весняному
Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.
Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.
Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, як справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, мов рушник!
Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось як пух легкого,
Єства його торкнутись гомінкого.
Аж засвистіло в скронях, загуло!
Думок гнітючих спалене кубло,
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!
29.03.2017
Віриш чи ні
Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я у його руці.
Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!
Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
Віриш чи ні? Так наснилося, так було.
14.04.2017
На одній галузі
Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:
Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.
Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось, – я не така.
Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти –
Галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти?
Прости, як до того прощала!
Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
22.04.2017
Як трепетно у тиші громіздкій
Як трепетно у тиші громіздкій
Цієї ночі помислоп'янкої
Пророк і Бог розкручують сувої,
Й зачитують, мов струшують із вій
Билину мрій чи золото надій:
Радій, людино, голосно радій!
Ось заповіт. Із істини малої
Він починається. І ти також малій!
Сповняє стільники бджолиний рій,
Мостять мурашки замки і покої,
Бурундучки у нірках стали в стрій
Й живі гніздечка в ластівки прудкої.
У бездоганності своїх думок і дій,
Як бездоганний у природи крій,
Німій, коли глядиш на це, німій!
Людній, людино, з висоти людської!
30.04.2017
В тиші тиш
Ш!
В тиші тиш – шелестіння любові.
Шумом, шурхотом крил, мій янголе,
Прилітаючи в час босоногої втоми –
Вирощуй, плекай мене!
Повертай мені віру знайому,
Забуту. Знайом мене з нею заново.
Я увічнена в шепоті правди,
Що з вуст твоїх вилітала спрадавна.
Переповнені наші з тобою долоні дарами.
Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш –
Золотом слів.
Голосом, змахами крил,
Радістю, радосте,
Дай мені сил і солодкостей! Де
Дні добігають ночей і кусають їх праведно
За зміїні хвости, за право
Бути простими і прощеними,
Бути дрібними і нерозумними в щасті –
Блискавичністю скорення, янголе, знову і знову дивуй.
Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо,
В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
Покажи мені істинність святости!
Не мовчи у мені і в іншому я не мовчатиму.
Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
Серед плетива помислів, поглядів, променів,
Зламаних дзеркалом вічності,
В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
Шелестіння любові.
Жменьку ласки у мене вкладай
Для когось невідомого.
05.05.2017
Несумне літо
Пахло бузком й покосом.
Вибились з сил гризоти.
Небо віддало сльоти
Всі до останку.
З сонцем і віра сходить.
Зранку і думка вища.
В росах бід попелища
Миються зранку.
Сонце, спадай на плечі,
Адже в тіні бліднію.
Я ж тебе також грію
Літеплим серцем.
Пахло бузком й покосом –
Літо на ніс присіло.
Буде ще з літа діло –
Серце жаріє.
11.05.2017
Наготою душі
І нехай то не я воскресатиму тут під світанки,
І нехай не мене чаруватимуть співи пташат –
У карпатських вітрах я торкну вам зарошені ґанки,
Наготою душі я і крила звільнила з-під шат.
05.06.2017
Паперовий літавець
Бам-бам-бам.
Добре бути нам
Ом...
Ом...
Ра-
зом!
Гай, гай, гай,
Зникнув.
Не зникай!
Ле-
тиш
В сві-
ти.
А я – така ж, як ти.
11.07.2017
Я спадала додолу
Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа,
Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми,
Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта,
Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи,
До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні,
Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку,
Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні
І питалася в неба: о небо, невже він полюбить таку?
03.08.2017
Цілована, мальована, маніжна
Цілована, мальована, маніжна,
Леліяна, то сонячна, то сніжна,
Розхристана, вітриста, невагома,
Як втома.
Примарна, веселкова та імлиста,
Раптова, то сипуча, то росиста,
Пригублена, миттєва, легкокрила,
Як сила.
12.08.2017
Осіння ритміка
Досить холодних поглядів! Помахів скутих рук
Промахи досить впевнені. Подумки і навпаки
Досить сердечно плачуться серцю серця: стук-стук!
Смішно біжать по осені слізні її струмки.
Дощиком, крап-крап, крапає збиране із зіниць
Щось неозвучено-збурене, миле, таке пусте.
Листям розмоклим падають зайві шари із лиць.
Досить життя зашорене й досить таки просте.
Не пропускайте поглядів, помахів скутих рук!
Промахи їм пробачено – подумки і навпаки.
Досить сердечна ритміка – осінь дощем: стук-стук!
Крапельки сліз збираються в вічно живі струмки.
Дощиком крап-крап-крапають миті, часи, віки.
06.09.2017
Крізь жовтолистий осип
Осиротілосте моя, о осене!
Осоння душ засмагою орошене,
Листом пожовклим, скроплене сонливістю.
Сповий но нас, несамовитих, спокоєм!
Переступи спокутаємо смутками.
Страхи страхам посунуться.
Постій!
Всміхайся нам крізь жовтолистий осип,
О світе мій!
О осене!
08.09.2017
Спалахи
Спалахи. Іскри. Спалахи.
Хочеш, мене зігрій
Шаллю нічного подиху,
Наче цей подих – твій.
Ніч – медоносно-зоряна,
Купчиться тихий рій
В дивних глибинах погляду.
Ніжністю в кожнім дій!
Спалахи. Іскри. Спалахи.
Ми – перекупщики мрій,
Що збагатилися зорями,
Та загубились між вій.
11.09.2017
Що нам бояться вітру
Що нам, боятися вітру чи проливних дощів?
Трощені, вже й перетрощені перенасичені душі.
Цівкою, їх пробуджуючи, небо торкає плащі.
Трохи хитнулись за вітром. Трохи ще тут побути.
Дні пораховані кожному, хто в них не має скрути.
Листя дерев скоцюрбилось, наче жахнулось ліку.
Найпотаємніші миті так зашифрують вірші:
Поміж думок непрозорих – щастя прозорі ріки.
24.09.2017
А я тебе взуваю у кришталь
А я тебе взуваю у кришталь,
Осінній день, не квапся по бруківці!
На тобі, наче в ретро кіноплівці,
Зажуреність і з мушкою вуаль.
Кришталь окутав, та усе ж дзвенить,
Сирий туман, як дим від сигарети.
І я сміюсь: художники, поети,
Змалюйте врешті цю чарівну мить!
Осінній день, дарунком не зневаж!
Переступай нерівності та згуби!
А ти мене цілуєш ніжно в губи.
Тонка печаль – обридливий типаж.
В тумані риси губить силует
І цокіт кроків спішно віддалився.
Один із двох жахливо помилився –
Розбив кришталь і підірвався в лет.
01.10.2017
Мій світе
Мій світе безгранично чарівливий,
Це ти мене чи я тебе творила?
Я дещо несвідома. Несвідомо,
Все ж розтривожила свою забуту втому.
Погасле листя мала за сестрицю.
Чи не жаска ця думка: я – не з криці!
Скажи, що юна, що проста і щира,
Що позад себе досі маю крила,
Що навесні в плодах зважніють віти!..
Мій світе!
19.10.2017
Соколиним позирком
Ти тільки поглянь, крилатий мій,
Безмежжя взялось окрайцями.
Відкроєно нам не рясно,
А все ж – щиросердно.
Я маю в собі таїну:
Коли ми змагались з соколом,
То воля моя напружилась,
Проте знемогла.
Аякже, і жниво жатимуть,
Й журитимуться зажурливі,
І зважуватимуть, зневажатимуть,
А все-таки – житимуть.
Як воля моя напружилась –
Це я вимагала сина.
Я сильна! Я – сіль землі!
Я засіяна, та скошена.
О сонце палюче, соколе!
Чому відвертаєш погляд свій?
О світе! О серцевино пагінця,
Стій!
Ти тільки поглянь, мій пташку,
Вже й кручі між нами вищають.
Як вітром з очей його витиме –
Вистою!
Хоч пазурі гострі вп’ялися,
Та знаю, от-от злітатиме.
Коли б соколиним позирком
На сина благословив!
06.12.2017
Музика зими
Бачиш, зима квітує блідо,
Та аромат різкіший на морозі
А звук – нестримніший, тікає від людей,
Розкішно послизнувшись їм під ноги.
Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
А зависли в повітрі.
Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
Не впитись.
Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.
Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
Слух і серце мої – голодні.
Хрускіт блакитного снігу зблисками увсебіч
Тоне в потоках вдихів і видихів полум’яних.
М’ятою – аромати із найкоротших стріч.
Кисень – прозоро-пряний.
Парою доторкаються грані заблудлих слів,
Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
Чітко окреслив лінію
Спротиву.
А на самому дні
Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш,
Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!
Зима квітує блідо, але чудно.
Вчуй мене: так квітує зима!
Ген за порогом її остороги – зміни пори –
Догорить найлютіше полум’я,
Здіймаючись догори.
18.12.2017
Найкращі люди
А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.
Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.
Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!
Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій,
Мій дух в промінні вашому змалів.
Здитинілий мій дух крізь тьмяні очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, либонь ці сни пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном.
Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!
04.01.2018
Медоносні
Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою мисль розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки,
Не незникомими.
Не промайнуть непомічено, згладжуючи чоло!
В морі човни хай розгойдує хвиля живої ніжності,
В ріки молочні вихлюпує все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.
Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте, чути, як хрумко гримить
Затишок вкрадений.
Димкою мисль розстилається, килимом – домішок мрій.
Рушити б, не очікуючи, доки самі запросять.
Геть вже думки закрутилися, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.
16.02.2018
Васильки
А потім із мене посходили васильки.
Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
Маленьке дівча, непричесане і смішне,
Зривало мене.
І я доторкалася небом її щоки,
Й вливалася у безодні очей довірливих.
І прихисток мій утілювався дівчатком,
А стома – початком.
Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
Хай п'яти її лежать на моєму серці!
Коли уві сні я іменем відживу –
Приходь наяву!
13.03.2018
Амортизація весни
Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.
Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
ортизує
міжсезонний
злам.
Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!" їм не псуйте ролі!
14.04.2018
І не вірші
Нехай не день,
Нехай не ніч,
Нехай не підступи добра,
Нехай і не задвірки лихоліття.
В здоров'ї чи...
В хворобі чи...
Іще не час. Пройшла пора.
Дрібні квітки розкішного суцвіття.
А синь висить,
Тяжіє вись.
Всьому ще збутися колись, –
Читається у небі навісному.
Дрібні квітки.
Пашіє мить.
Розкішна злагода душі.
Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.
15.04.2018
Прекрасне в руці
Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
Он позад мене гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.
Пуп'янками тендітними зашаріються
Голі, наче святі, гілки.
Що ж бо це діється?
Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
Й раптом, звідки взялася лиш,
Ніжна пелюстка зронена
Вам доторкне руки.
Де ж ваші очі?!
Так відцвітають солодким, молочним квітом
Цілі епохи людини поміж людей.
Так угавають непевно розлогі віти
Кожного іншого й кожного, що – як всі.
Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
Так виглядає початок у самім кінці.
Так поневолює вічність, завмерши тихо.
Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.
15.04.2018
Свободі
А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!
Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і – латкою побіля серця – протяги стережи!
Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.
Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.
Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
А як каменем вкотяться – за водою обох пусти!
Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.
Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої. Та не візьму того, що було.
Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!
20.04.2018
Плине по небу пташечка
Плине по небу пташечка,
Ріже вітрилом борозни.
Як ото – жити пошепки?
Як то – позбутись голосу?
Потайки сонце тішиться,
Птасі смішне розказує:
Небо на бурю піниться,
Буде казати казання.
Бозя насіння лускає,
Зубом громи розколює,
Тож поспішай із бузьками
В гнізда ховати голови.
Ликом до лику стрітяться
Дрібність її з величністю.
Я поступилась сховищем,
Плину тепер до вічності.
Як блискавиця вкотиться –
Ризик вітрилу врватися.
Най не задержу спокою,
Та не берусь ховатися.
Сонцю, посунься з обрію!
Плину питати в Боженьки,
Як то, позбутись голосу?
Як ото, жити пошепки?
07.05.2018
Циганська королева
Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
Пекуча манить синява очей притомлених.
Лискучі язики набрались сорому
Чіплятись рукавів
Моїх.
Їх не спинить ні сміх, ні злива.
Я непевна, хитка, мінлива –
Простягаю поволі руку,
Мов вичікую муку.
Ворожи мені чорно, ци́ганко,
Королеву циганську видивись.
Я на бич прив'язала китиці.
Веселіше!
Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
Повтори мої рухи злюблені.
Що не вкрадено – те загублено.
Не шкодуй!
Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
Пороси мою ніч озорену.
Простягаю в твою простягнуту
Золото.
Ой, лей!
Лей-лей!
Прудкіші за бич, бо дикі,
Гостріші за лезо зору.
Зрізаю долонею жало
Отих язиків.
Та падаю долу долі.
Се мрево, се стигма часу –
У миті згорає вічність,
Коли палка.
На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
Наворожи мені світ.
14.05.2018
Ароматом півоній
В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
Це у серця скарбницю природа кладе офіри.
Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.
01.06.2018
Надщерблене небо
Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
Як медом у молоці, напоює змучений день.
Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
І просять мене чимдуж колискових співати пісень.
Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі
І стишена днина пурхає, лічить собі години.
Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
Ой люлі, та й люлі, не тривожте цієї дитини!
Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
На день догораючий, що стікає примарно з пліч.
29.06.2018
Ніжності
Ніжносте, перепроси!
Стань мені за осу –
Надокучай, жали,
Бо
Жаль в мені.
Жити без тебе ні...
Нібито наяву,
Вулицями, містами.
Ставна ж бо до очей!
Чуєш мій клич, ачей,
Чи заблукала?
Прикро.
Мчаться лукаві дні.
Багнеться простоти.
Мечеш мені: прости!
Мальвами прорости!
Хтось насадив їх тут,
Перевернувши сірість.
Я б не повірила в
(Міра мого добра...
Міра в мені краси...)
Те (не любила їх),
Що так буває.
Але ж буяє і
Це не моя вина.
Ні, не моя вона,
Як не моя заслуга, що
Ти для усіх одна
І для усіх усе.
Тільки тебе в мені
Не вистачає.
Ніжносте, перепроси.
Я (не зі зла) прощу.
В місті нечастих трав,
В миті квітчастих вулиць,
Звично, як вдих і видих
Чи як обридливість лиць,
Ставна ж бо і проста,
Терпко в уста цілуєш,
Стань за нестерпність же!
Жити без тебе – ні...
Мечеш квітки до ніг.
Вжаль мене за усі
Прикрі жалі.
11.07.2018
Цвітуть матіоли поночі
Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
Сон переходить мережчату кладку, стомою
Густо лягає на голову простоволосих мрій.
Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.
Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.
Цвітуть матіоли поночі
Солодко.
23.07.2018
Це не дощ
Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
Пробуди і мою, – попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Бо її із трудом виношу.
Сіє осінь круг мене буденні слова,
Множить прозові прісні миті.
І у цім нерозривна жура обвива,
Мов сновиддя шовкові ниті.
Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
Я є річка – гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.
Я – вразлива весна, я є спрагла дощу,
Перебуду й по нім – прибуду.
Це не мить грозова, це мій голос ущух,
Це мовчання скачалось в груду
Грубу. Грузну у сни.
Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.
Та у цій таїні
Листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків
Є щось дивно терпке,
Щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.
І буденні думки підкошені. І звикаю до холодів.
Це не дощ, це не дощ, це слова із віршів
Панни Осені.
04.10.2018
Трохи музики
Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що дощі.
Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.
Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.
Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що ніжний щем.
Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.
16.11.2018
Стань у мені молитвою
Небо таке, наче Бог простягає руку
І відкидає локон з людських очей.
Стань у мені молитвою, тихим звуком,
Що на вустах неумисно тремтить ачей.
Стань у мені відбитком малого щастя
Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
Стань мені тілом, а я стану домом нам.
Адже, коли ти святість, то я є храмом.
Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
Небо таке, мов у рай прочинили браму
І виглядають янголів, що заблукали.
29.11.2018
На вітер слова злетять
[i]Х.[/i]
Богине моя, не плач! Я гину в твоїх сльозах.
Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
Якщо у своїх же снах стрічаєш Пречисту Діву!
Мов частка душі в душі, мов ліва тобі рука –
Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
Я – віра тобі та стяг, ти – повна життя ріка.
Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.
Лягай на моє плече, робися малим дитям.
Ти – перли, яких повік не витопчуть пси і свині.
На вітер слова злетять, усе промине. Затям –
Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!
11.12.2018
Про паперового змія
[i]
"— Не так, не очима, — каже старий. — Паперовий змій у тебе всередині, у свідомості. Минуле зберігається в пам'яті, а майбутнє — в уяві, у мріях" Мікеланджело Антоніоні, Тоніно Гуерра "Притча про паперового змія”[/i]
Що ти, літуне, видів за горизонтами –
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб заплітав її до сонячного вінця.
Промені, наче спиці.
Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
Котра пам'ятає в мені незграбну маленьку дівчинку:
В коробочках – світлячки.
Пальчики – сірнички.
Повне води не носи!
"Ер" не губи із "роси"!
Не сідай на коси!
Бігає боса.
Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
Кольорові сніжинки на рукавичку,
Родимки-зірочки на круглому личку
Хвилинками-веселинками.
Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
Та в розпачі не злічити
Зміїв підбитих.
Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий.
Я ж – за важкістю й хмар не бачу.
Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
Хай бачить, як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
Та вітром подеколи ще здуває.
Літун проминає незнані зірки й планети.
За нитку його триматися – добра затія,
Та нездійсненна, наче
Притча про паперового змія.
12.2018
Крапом кроку
На чистих сторінках нового дня
Все – вперше, несміливим крапом кроку.
Останні дні пересічного року
Вертають в дім, де друзі та рідня.
Старий годинник, коні золоті,
Глибоке крісло в сонному куті,
На фото – лиця, схожі й вже не ті,
Дрібнички, звички спадком по житті –
Це все моє і я у тім усім.
Обійми мами, тиха колисанка...
Співай мені! – одвічна забаганка.
І линуть чари, я – вторую їм.
А грудень пахне снігом і вином.
А рік спливає в татову усмішку.
Ступають на протоптану доріжку
В цей дім щасливі миті за вікном.
Порожні сторінки мого життя,
Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
Щоб крапом кроку сміло позначати
Красу, що в кожнім дні серцебиттям?
26.12.2018
В повноті себе
Душе моя, мій полудневий промене,
Осяйно так у ці святкові миті!
Не промини мене, о правдо, де
Шляхи твоїм сіянням оповиті!
Там гаснуть зорі, та не гаснуть ті,
Що в повноті себе уже святі.
01.01.2019
Вікно навпроти
Буває, – день докотиться до ночі
І так собі безжурно позіхне!
Дивись тоді в його наївні очі,
Бо вже згасає й досі не збагне.
А потім – сон, нова барвиста стрічка,
І янгол тягне чисте полотно,
І добрий день свої змикає вічка,
Й твого навпроти – спалахне вікно.
І гусне час, і все йому даремне.
І плине зір крізь шибку навпростець.
Снують думки: а що таке таємне
За тим вікном? І рветься папірець
Для перших слів: привіт! Я також... Щастя!
І у кватирку літачком. А втім,
Усе в людей у дружбі з днями вдасться,
Якщо завжди дивитись в очі їм.
09.01.2019
Вишні в січні
А вишні в січні такі морозні!
А груди – білі, як плахта снігу.
Хрипить з простуди, немов від бігу,
Та просто все, як ніколи досі.
Ми – мерзлі ягоди придорожні.
Комусь – під ноги, комусь – в долоні...
Не обирали, в якому лоні
Спускати сік, випускати корінь.
Життя – пейзаж. І з-під пензля долі
Червоні краплі лягають перші.
Де наші зрошені кров'ю верші –
Там пнуться вишні у сонця сході.
Кілкі картини, та це не кепсько.
Зі снігом хрипнемо груди в груди.
Широкі кроки. Квапливі люди.
Ми перемерзнемо, перемерзнемо!
20.01.2019
Весна молодиця
А далі, як далі – весна піддається літу,
Зриває сновиддя із сонних галузок світу.
У білому цвіті невіста іде до шлюбу.
А хто її любий? Хто любить – впізнає любу.
Впізнає й прилине, вже й пестить її волосся.
Весна – молодиця, цвітіння її відбулося.
Весна молодиться, востаннє вуста фарбує,
Бо той, що прилине – зітре їх а чи зцілує.
І мліє дівиця, та блідість її нарядна,
Дарма, що до літа готують яркіші рядна.
Підхопить коханий, кудись понесе цю тугу.
А далі, як далі – усе промине по кругу.
05.2019
Осінній сад
А літо сяде на ослоні і зів'яне.
Осінній день. Осінній листопад.
А небо тане на лице твоє рум'яне –
В осінній сад.
А слів твоїх омріяність, чуттєвість
Зривається з гілля.
А сад – це ти. А зрив – всього миттєвість.
А ти – це я.
24.05.2019
Митець
[i]Г. О. [/i]
Ви любили поезію і передвечірню даль.
Ви різьбили по дереві обриси незнайомки.
І коли засинало поруч усе – ви відчували тонко,
Як звучить її музика. Музи голосом чистий кришталь.
Краплі роси на побитих піонах в саду...
Засинайте в обіймах цього чоловіка, зранені квіти!
Ось він тримає вас на руках, як рідну дитину.
Не спиняйте його, він щасливий!
Він скучив за сином.
Він...
Музика!
Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам...
Стежить за бігом синіх очей його.
Руку кладе на плече його.
Нащо тривожить його
Силует незнайомої?..
Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Та да да да да да да да да дам
Там
Ми існуємо! Так, ми існуємо на землі!
Скільки нас, незнайомих чудових обрисів
У хвилях води, колиханні галуззя, схлипах музики,
У ковзанні пальців митця по дереві та полотні?
Ми чудові, так, ми чудові, коли
Любимо!
23.08.2019
Серпневий дощ
Спроквола ступить на підвіконня,
Збентежить тишу,
Коли осоння зазнає втоми
Від меду сонця.
Ти маєш спрагу, я – маю втіху,
Отут залишу,
Де лиже денної свічки пломінь
Твоє віконце,
Де цукром липне тепло до пальців.
Прицмокне, скрипне
І туго-туго, і м'яко-м'яко
Ковзне додолу.
І жаден шелех не залоскоче,
Коли охрипне,
Коли відбуде, коли замовкне
Серпневий дощ.
24.08.2019
Поєдинок
Зважніла з квіткою рука.
Короткий рух.
Остання квітка для вінка,
Як день ущух,
Зів'яла.
Любов не знала, що гряде!
Що все на світі опаде
В останні миті...
Й де-не-де
Її уява
Ще домальовувала руку клопітливу.
Ще свідки сподівалися на диво.
Ще крізь гнітючий горизонт
Найменший промінь,
Як на фронт,
І стрімголов, і тяжко спотикаючись
Завзято пробивався,
Як на галявині з потоптаними квітами
Вже жоден не зостався.
27.08.2019
Мова риб
Я – мова риб –
Німію від власних хиб.
Рідко кому радію.
Мене проковтнув кит.
Коли б мені бути китом –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла.
Ото було б весело!
Я для кита скресла.
Коли мене було кілька –
Мною булькала зграя,
Приймали мене на чай,
До чаю і після чаю,
Скликали усе товариство,
Словом хвости чесали.
Мене викидали киснем
Під днище його живота,
Отак я до нього пристала.
Кит мене проковтнув,
Коли я вклонялась дну.
Він знав лиш мене одну,
Кохав лиш мене одну,
З кількох сотворив одну,
А я задихалась.
Я розпорола йому живота
Словами з чужого хвоста.
Ця зброя була пуста,
Але не проста.
Я стала кригою,
Зітертою книгою,
Студила і плигала,
Боронила пройти.
Я стала пасткою,
Гнітючою часткою
Самоти.
Я відбирала весла.
О, як мені було весело!
Та, якби я була китом, –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла,
Щоб більше така не скресла,
Щоб кожна повік мовчала,
Верталася до начала
В його живіт,
Де ту, до якої звикне,
Ніхто не окликне!
24.08.2019
Жовтий метелик
Жовтий метелик кружляє, кружляє у моєму сні.
Я не впізнаю тебе, метелику, як проснуся.
Скільки є звуків у просторі ночі, а чути лише голосні.
Плещеш крильми об вигадливі сни.
Жовтий метелику, вкрий мене пилом! Айстри уже відцвіли.
Барвами грають зіниці опалі в підніжжі стебел.
Так позиратиму в небо і в небі цім аж до весни
Звучатиме колискова.
Де мені втіха в пронизливій осені?
Кружляй, метелику!
20.09.2019
Поруч вітру
І осінь... Осінь...
І листя... Листя...
Вже сон на носі, чому ж не спиться?
А вітер дмухає просто в вухо –
Прочанин вічний в краях посухи.
О осінь! Осінь!
О листя! Листя!
Як поруч вітру, шепчу: молися!
Та й проти вітру я – пташка вільна.
Я дуже змучена.
Дуже сильна.
09.10.2019
Осінній вітер
Ти вимагаєш: золота! Золота! Направду немовби циган,
Та ж я восени крутився, мов дзига, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав.
Лиш ти на втому мою зважаєш двояко, тому не зважай!
Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!
Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!
А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень...
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
Вертай між люди!
12.10.2019
В погідну днину
Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
У дубів під ногами приляжемо на хвилину...
Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!
Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.
У дубовому листі грається вранішній промінь...
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!
22.10.2019
Маестро
Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені?
У парках, зрошених
Сльозами янголів, –
Такі загублені
І не віднайдені!
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.
Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги, –
Цим
Поглядам.
Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.
24.10.2019
Що ти знаєш про осінь цю
Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне де прийдеться, стелею рококо.
Біла примха строкатих сезонних зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.
Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?
Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!
29.10.2019
Блакитна пташка
Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.
Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.
30.10.2019
Штрих
Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".
Зернятко з яблука у небо випало, мерехтить.
Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.
01.11.2019
Світанки
Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь,
Головою на північ,
Не в день і не в ніч.
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати,
Клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне,
Таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час...
В чакрах цокіт чи
Чари?
Що це
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.
05.11.2019
Червоний светр
Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!
Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув.
Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!
Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.
Ви – музи́ка, а, може, добрий,
Дуже добрий і ледь злостивий,
Зі собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.
І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?
Тільки танути, яко муза,
Яко муза – зростати з воску
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.
14.11.2019
Pop Kuzinatry*
Ніхто не читає маленької Кузі,
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі
І поготів.
А Кузі, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Воргол**!
Як плямка до плямки, так плямкання в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика, – маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова – так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.
Та вельми скучні, набундючені буки
Читають їх,
Тож Кузі отримує ґречні трафунки,
А ждала сміх.
Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
І поп-снобізм!
Бо Кузі завчасно вкладає в стосунки
The пофігізм***.
18.11.2019
[i]*Сенс життя (труднощі переклатду)
**Зміщений наголос виправданий особливостями української лексики.
***Труднощі перекладу і сенсу життя
[/i]
Листопад запізнілий
Листопад запізнілий приходить додому, як в гості,
Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
За порожнім столом, повечеряли, – грають в кості
На відірвані в осені крила, зібгані в жмут.
Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
Цим довершеним пір'ям осіннім, в масть позолот.
Листопад роззирнувся, є місце праворуч від жовтня.
Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
Що не знає прощення, а скорення і поготів.
Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
Все, що відав донині, раптом звелось нанівець.
Це похід довжиною в життя, це зречено-піший,
Це – за право на себе, на доторк до часу герць.
Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
Наступають бо інші, немов дужокрилі фрегати,
Що вичікують диму в твоїх золотих огнях.
Але він – як роса, що спадає на знічену землю!
Але він, як заграва, вторить у спаданні росі!
Листопад обіцяв: я здужаю і відокремлю
Свій наповнений голос від інших пустих голосів!
Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
Але крила з осіннього листя – повік мої!
20.11.2019
Передсвяткове
Вже блимають вогні старих гірлянд,
Вже джаз стає мотивом невід'ємним
Передзимових вулиць і сердець,
Вже диво шкандибає навпростець,
Горять свічки із ароматом шоколаду,
Вже наближається щорічний другий шанс.
Скуповуймо блокноти і білизну –
Вже свято близько!
А як нам буде там – на рубежі,
Котрі із цінностей бажання відвоюють
Оте єдине, що під бій курантів,
І що ми підготуємо для завтра,
Й чого ми не зруйнуємо за ніч –
Не варто обмірковувати зараз.
Ми піддамося цим хвилинним чарам,
Плануючи добро.
І так по колу.
28.11.2019
В снігах
Прикро, коли вогні
Тонуть межи вогнів.
Так і у цих снігах,
Де я тебе зустрів –
Там я тебе збагнув.
Ти мене, мабуть, ні.
Холоду синій плащ
Зносить вітрами вбік.
З тверді моїх небес
Буде тобі земля.
Груди здіймаєш – дух
Подихом в плащ запхне.
Отже, це ти – зима.
Царство твоїх очей,
Як на озерах лід,
Кличе ступити крок.
Вії твоїх смерек
Голки жбурляють вслід.
Там я тебе збагнув,
Як недолугий вірш.
Різко і без жалю
Часто його читав.
Втім, коли я вогонь, –
Згасну в твоїх снігах.
02.12.2019
Грудневий фон
Ну от, саме час написати чудовий вірш
Про те, що людина пішла і не прийде більш,
Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,
Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
Про душу поета, про сонце і про мороз.
Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма, –
Цей час вільноплинний, допоки ще є зима,
Допоки озимі не просять турботи рук,
Допоки у вуха доноситься Божий згук?!
Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ –
Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
Цим ранком ярки́м, що синиці – голодний щем,
Цим обраним часом для віршів і цим віршем?
05.12.2019
Небо над містом
Небо над містом таке присоромлене!
Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.
Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені.
Голі, стидом перед сонцем обвинуті,
Дряпають фарбу їх порухи стишені.
Бе́зкраю талію – просвіток в темені –
Туго охоплює пояс строкатий.
Небу посильно позбутися бремені:
Перше – рум'янитись, після – смеркати.
13.12.2019
Дирижаблі
Мені снилися тої ночі
Дирижаблі над тихим морем
І чиїсь невиразні очі,
Наче в хмарах.
Місяць ніжив тремтяче плесо,
Заколисував тьмяним болем –
Вірний спільник віддав свій внесок
До остатку.
Я тягнулася вся у снище
Крізь нестяму густих етерів,
Та здіймалися вище й вище
Дирижаблі.
Ось маленька надія вкралась
У прочинені навстіж двері.
Я боролася чи вагалась,
Та завмерла.
Вмить краса надморського неба,
Що колись мене врешті знищить,
Лиш рукою торкнутись треба,
Розчинилась.
Так спіткала мене невдача
У знайомих очах Нікого.
Я тягнулася вся до нього
Й кораблів.
15.12.2019
Мороз
Криється за Карпатами
У кожусі картатому.
Мало пив чаю з м'ятою,
Бив по потоках п'ятами...
Мов з головою стятою,
Лишиться там стояти.
Земле, питаюсь, як тобі
Січень стрічати з травами,
Що по газоні м'ятому
Діти, межи забавами,
Будуть порою п'ятою
Сититись, наче стравами?
Знудиться за кордонами
Без прикарпатських дзвонів.
Хоч до Різдва з поклонами
Вийди з отих циклонів
І за всіма законами
Вдар!
19.12.2019
Зірниці
Та як, скажи мені, зірнице,
Далека і незнана,
Коли у грудях – серце з криці,
А ніч – така жадана,
Здійнятись горі, ген до тебе,
У тілі чи без тіла,
Коли, мов ґрат сталевих, ребер
Боїться мрія сміла?
Чи ти мої спалила очі
На вуглик, як дровину,
Що не змогла я здріти сночі
Заслугу і провину?
Чи камінь хтось у мене вкинув,
Як мати гріла купіль,
Що й до сих пір ніяк не зрину
З глибин у ночі глупі?
Чи ти плетеш мені на душу
Петельки золотаві,
А я стежки всиляти мушу –
Шнурівки для постави.
Земне їх стягує, аж крушить
Мур серця, ребер ґрати.
Та як, скажи, хоч небо зрушить,
Зумію не палати?
03.01.2020
Зіткнення
Колір твоїх очей – трава.
Запах твоїх слідів – гіркий.
Сходить для тебе щораз нова.
Гасне щоразу – як я – такий.
Вистежу, може, а може – вмру,
Білу вовчицю у білу ніч.
Скрізь зазначаю приманне: друг!
Відчай – остання річ.
Колір твоєї любові – сніг.
Запах твоєї отрути скрізь.
Стелишся тінню мені до ніг.
З вовчої шкіри в овечу лізь! –
Так ти мені зазначаєш страх.
З двох нас – мисливець міняє шерсть.
Відблиском гаснеш в моїх очах.
Вистежиш, може, а може – вмреш.
17.01.2020
Діалоги
Здається, все оце колись було –
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.
І він спитав: за віщо ти ідеш?!
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
Зліпи, а вже опісля – назовеш.
А я йому: бо тут вже все зовуть.
За віщо є ім'я, котре безтіле?!
В те саме місце світу спорожніле
Ті самі діалоги занесуть.
Ось сипле з неба спогадів мука.
Ось в коло скута лінія чорнильна.
Ось у дверях застигла постать пильна.
А ось мій сон веде богів рука.
22.01.2020
Ирій
Виходжу в світ, пробуджена зі сну,
Сягаю зором тихе верховіття.
Воно, либонь, прикликало весну
Ген з ирію барвистого, мов квіття.
Ох, ирію, ти – роду мого край!
Чи маєш парость пам'яті про мене?
Я з того віття втну собі на май,
Коли воно зготовиться, зелене.
А я про тебе в пам'яті живій
Усе тримаю, що прийшло із кров'ю.
Тому й тремчу, як рветься вітровій,
А гріх за рід замолюю любов’ю.
І ти простив. Я знаю, що простив,
Бо щовесни що відібрав – вертаєш.
Летять твої неписані листи,
Курличе в грудях світу їхня стая.
Клекоче день, стрічаючи зі сну
Нову весну.
09.03.2020
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953861
дата надходження 20.07.2022
дата закладки 20.07.2022
Ти потрібна мені тут, поряд,
Як підручник з історії, як старі амфори,
Як фізичному світу відкриті формули
Весни, що кружляє цвітінням метафори;
Як небо в якому біліють крокви
Великих надій і безповоротного
Часу в якому блукає дотик
Долоні бога, птахів, безпілотника;
Як музика Шуберта під звуки вибухів
На фоні неба, весни, історії.
Десь на десятому, сотому поверсі
Відкриється книга іншостороннього,
Як відкриває рахунок бляшанкою
Хтось по уявних воротах ударивши, -
В місті де меблі живуть за фіранкою,
В місті де книги летять за хмарами,
Там де здригаються пагорби сонні ще,
Там де сигнали кружляють маршрутами
І залягають у відеосонмище
Давно як пройденого, але забутого.
Не знаю, можливо, середньовіччя
Вертає до вулиць задушним фатумом
Із безнадійною спробою в вічність
Поцілити сплюснутою в світ бляшанкою.
17.03.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953680
дата надходження 18.07.2022
дата закладки 18.07.2022
***
Над тобою гелгоче грім, над тобою періщить градом.
Ти ховаєшся під навіс, де колись роздавали хліб.
І не віриш у яву цю, і говориш, що це - неправда,
відрікаючись від небес, від грози і уперто від
Праостанньої віри в день, у веселку і Боже чудо,
викидаючи у смітник парасолю червневих спек.
А праворуч від тебе - смерч, а ліворуч від тебе - студінь.
І немає ніде лелек, і немає ніде лелек...
Ти не молишся більше, ні, не складаєш тремтливі руки
у покорі своїм богам чи мамонам - мовчиш і все...
А вгорі тарахкоче віз, підросли Перунові внуки -
хочуть битися за своє, хочуть мати з дощу хосен.
Але що тобі до дощу, й перунят, що об'їлись глоду,
а відтак розпороли день блискавками біді навстріч?
Ти ховаєшся від громів на межі не свого городу,
і втікаєш від себе пріч, і втікаєш від себе пріч...
3.07.21 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953597
дата надходження 17.07.2022
дата закладки 18.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.07.2022
Така паволока ніжна очей твоїх світло-зелених,
Що паводок світла схвильований в заводях сну
Ряхтить переливами спраги усіх безіменних,
Що в ній потонули не сягнувши її глибини.
Не знаючи свіжості ліній, що вторить мереживо
Весни розхвильоване, сполум'яніле плаття, що
В застібках сонце, сховалось, гаряче неначе поезія
Оспівала любов під жаданим твоїм шатром
Містянки.
І ти,
Оповита бузковою спрагою цвіту і леготом,
Наче площами світла, і площами тіней — весну
Все шукаєш в розмаренім місті свого поета,
Що матиме сонце і знатиме глибину.
13.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952691
дата надходження 08.07.2022
дата закладки 08.07.2022
Спустошені обійми
безтіла сорочка
обій_ми
любови
без_кінечної
у тихому розумінні
пам'яти
не_з_буття
піксель вишиванки
припорошений
червоним
орхідеєю
кобри
що переп_літає
кістки
здушує
змушує
іс_ну_ват_и
_поза_
тобою
ват_ти
згасають
енергія
пере_п_літає
павутиння
космосу
і повертається
зіркою
в твоєму
оці
дитини
в порожніх
обіймах
втра_ти
найріднішого
слова
та_то
°

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952575
дата надходження 07.07.2022
дата закладки 08.07.2022
=+=
у Смерті чорнильний голос
шкіра бліда: пергамент
що, якщо світ лиш полоз
сплутаний під ногами?
шепоти: смерть не любить
пильних і одиноких
брешуть, зазви́чай, люди
черстві брати Піноккіо.
пензель торкає плавно
губи – як смак лимона
так, Смерть живе без планів
притримується канону.
ллються плітки – ковтаємо:
у Смерті тепер художник
не бійся, не бійсь, питай мене
- хоч раз намалюю?
- можна.
-=-=-=-
впевнені рухи й бачення
в Майстра. без недоречности.
Смерте моя, він навчений
бути господарем не́чисті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952605
дата надходження 07.07.2022
дата закладки 07.07.2022
ми не потиснули руки ніби не прощаємось
не збагну вашу здатність посміхатись в такі моменти
тихі й втомлені ви розчинились з лісосмугою
наче безкінечно стаючи її частиною
я ніколи не любив східні види й акації
їхні колючі пагони і медовий сморід
мертвим травам потрібні горючі суміші, правда
хибно думати що тут можливий спокій
десь на сході вдягнуть чорні сукні
замасковані в людей, їм пасує
ми зустрінемось з вами бо не прощалися
ваша сутність не для цього місця, тому до зустрічі.
[i]Чорним запорожцям, відважним людям,
Джонні, Дємону, Вогнеборцю, Лесику[/i].
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952604
дата надходження 07.07.2022
дата закладки 07.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.07.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.06.2022
Хто ти...
..ми птахи
летимо ми
по спіралі
ліри
незабутньої
країни
дихаємо
навпошепки
вплітаючи пелюстки
слів в вітрила віри
у повітря коси
серпи крил
вишивані прозорим
болем
хто ми..
...ми віра
обладунки з льону
полю
призми сну
супризми фольку
парадигма терну
в квіті
соловейко
у зеніті
пісня волі
по останнім
незмертвенним
і стокрилим
хто ми, люди..
..ми птахи
й лелекоключ
ясним небом
житнім морем
ми ремесло-
хлібороби
хто ми, люди..
...ми то поле
ми колосся
на світанні
позаспіваних
історій
не|народжених
і в праві жити
житом всіх планет
і серпами ледьпрозорих
і стокрилим літокровей
колосити нанівець
занедбаних тих
овець
хто ми, люди...
..ми птахи
в спіралі ліри
літотеплої країни
🕊️
фото: Yana Chechel
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951077
дата надходження 21.06.2022
дата закладки 24.06.2022
серце
=
суцільна
тривожна
валіза
.
розумієш
насправді
нічого не треба
лиш серце
близьких
вишиванку
і мову
і трохи землі
рідного...
..дому
серце
суцільна
тривога
ва_ліз_а
мов камінь
міцний
мов кремінь
де води
джерельні.й
де мова цілюща
і плач
неможливий
насип цю землю'
напиши це
ЛЮБЛЮ
...
бо дім це є ти
і той хто за руку
..стискає кулак.
малюнок: Соня Гукайло
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951063
дата надходження 21.06.2022
дата закладки 24.06.2022
одне око
сльозиться
однооко
сліпну
на_поло_вину
вірю
на_поло_вину
знаю
на_поло_вину
там
на_поло_вину
тут
на_поло_вину
з_тобою
вин_на
тобою
бою
в_болі
половин_на
Ві
половин_на
Ді
не_діє_ва
ви_ди_во
н_очі
в_блоці
види_сни
від_тісни
гравюрою
в_очі
істин_ну
діє_справжню
долю
мою
не_мою
свобо_ду
в_тобі
_від_ті_сни_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950912
дата надходження 19.06.2022
дата закладки 24.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.06.2022
Це легка ностальгія Восьмого дня.
Примарна, як тиждень пекучого сонця,
Усе переплуталось, переплелося
І якорем ліні на серце лягла
Легка ностальгія Восьмого дня.
Даремно шукати в ній правди чи істину
Вічні розлоги, чи вічну красу
Симфонія пишеться тільки тому,
Що зовсім не хоче миритись із дійсністю
Легка ностальгія Восьмого дня.
А скільки у ній благородства та совісті
Високих метафор і світлих надій
Що кожен народжений лицедій
Вірив хоч трохи придуманим повістям
В легку ностальгію Восьмого дня.
Чи може це погляд в пливке задзеркалля,
У води схвильовані власних примар
Щоб кинути каменем давній тягар
Зустрівши в оновленім серці світання
Легку ностальгію Восьмого дня.
19.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950747
дата надходження 17.06.2022
дата закладки 21.06.2022
Ця глупа Війна…
У парканах, зреше́чених кулями,
так байдуже-радісно світиться теплими квітами
буденність свята́ - точка дотику з нами - минулими..
Тепер до майбутнього в нас всіх – одна точка відліку
Від миті, відколи солодке й гірке –
живе, справдішнє
Життя - нагла тітка Війна відломила у Вічності
Украла всі шепоти ,сни, старі мрії і райдуги
Вона , виявляється, має закони і звичаї -
шаліти в скажених убивствах і дикому нищенні,
в блаженнім екстазі кидаючи в світ люті блискавки
Світ може розсипатись –
долями, криками, скелями -
Причинний кривавий хірург творить спец операцію !
Та все ж понад меридіанами і паралелями
Землі встає - Сонце!
А Сонце - вміє сміятися !!!..
Крізь всі турбулентності, стогони , смерті, вібрації ,
Крізь хмари і порох і біль в незашитім серці -
У чистім промінні – крізь сльози – Воно - сміється !
Сонце завжди - сміється!
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950446
дата надходження 13.06.2022
дата закладки 14.06.2022
В облозі смутку вечір догорить,
І сон торкне в пустій кімнаті травня
Холодні струни місяця. Заснуть
Птахи і ті, що слухали птахів
Під клавіші класичного зітхання.
Згадаєш врешті солілоквій: "За-
Снути, вмерти. Спати. Може й снити,"
Щоб зупинити зоровзорий час
Хоча б на мить цю нитку обірвати
І випасти кудись де не живеш,
Де перестав у слові й далі слів
Відбитися і вже не існувати.
Що далі? Вічність? Нероздільний плин
Розмови? Щастя? В променистій тозі,
Снувати вічно збавившись годин
Звільнившись від непевності в непевність
Зробивши крок. В безпам'ять?
Тільки він -
Намарний поступ кільцями Сатурна
Не знаючи ні завтра, ні того
Життя, що вчора, бігло на котурнах
Ні сьогодення.
Чи тоді засну?
Дивитимусь на що, куди? Для кого
Цей вічний крок, без стоптаних доріг.
Замовкнути б, заснути і для бога
Упасти білими леліями до ніг.
І снити. Снити. Снити.
24.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950357
дата надходження 12.06.2022
дата закладки 14.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.06.2022
прилітає поряд
не повз
а по
_ряд
ні не птаха
птахи так не чинять
прилітає поряд
не по
_ряд
А
на
в
скрізь
но
сліз
но
не полишим
сліз
висушим
викосим
випалим
на
в
скрізь
но
.
сліз
не
про
сіяти
ситом
січ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949027
дата надходження 29.05.2022
дата закладки 08.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.06.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.05.2022
Невпіймані сутінки
втрачають своїх сновид,
В кварталах мовчанки
тривалої;
Долонями теплими
змивають дрімоту,
Щоб над ранок позгасали всіяні
страхи.
В кожній шпарині страху -
затяжна зима,
Габаритом в шість міст,
що ось-ось і розростеться;
Викрутить тепло із кишень,
Якщо не виплутаєшся з її тенет
і не засієш літо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948829
дата надходження 26.05.2022
дата закладки 26.05.2022
Висів туман й на землю ліг,
Та й заручився із росою.
Верба в задумі, скулиніг
Тремтить над річкою дрімною.
«Де ділась молодість моя? –
Питала в сивого свічада. –
Росу з туманом персть взяла,
А я тому…
та ні, не рада.
Чому змережено так світ,
Взірцевий начеб, оку любий,
Що знаний не усім
тих слід,
Задля життя хто йде на згубу?
Виходять рано за межу–
Не встигли й на землі набутись,–
Мені залишивши журу,
Оселять невідому бутність».
Верба в задумі, скулиніг
Тремтить над річкою дрімною.
Поранок хвилями пробіг,
Отруєний війною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948763
дата надходження 25.05.2022
дата закладки 25.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.05.2022
Кажуть треба триматись живих
Та чомусь я все більше зі списком
Мертвих
Душі скалічених
Це не нікрофілія
Це некро застигле серце біль
Я не набожна
Та молю.сь
Стисло стискаю осердя неба
Не чіпайте ви крил дітей
Не чіпайте мою святу країну
Я би запросто обміняла своє життя
На малесеньке що тільки стало жити
В горлі спазм
Пишу на даху сліз
Мрії що й не злетить
Ніколи
та обмінник не відкриває запит
вірю в пере-
-магаю лише себе
і стучу з усіх сил
у богами
розйобаний
зашморг
світу
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948375
дата надходження 21.05.2022
дата закладки 21.05.2022
Замість рота у ката — лілія
біла, задушлива і бездонна.
( Юлія Мусаковська)
****
Замість рота у ката — лілія
Біла задушлива і бездонна
На долоні у ката - лінії
Наче грамоти охоронні
З глибин пекла і безпросвітности
Та немає у ньому світлости
Та немає у нього імени
Окрім чорного-чорного тімени
І немає думок окрім вбивства
Обгорілого чорного міста
І дітей і жінок і старих
На долоні у ката сніг
На долоні у ката серце
Насупротив усе ще б*ється
Бо те серце живе правічне
Невідступне співоче віще
Наче прапор над тілом міст
Наче неба отерпла вісь
Ти - оманливий первоміст
Що веде ворогів у ліс
Твоя пісня то смерть для ката
Не смій плакати і мовчати
12.04.2022
Живопис - John Weldon Wood.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945238
дата надходження 17.04.2022
дата закладки 21.05.2022
Вона завжди вдивлялася так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася усмішка умиротворення.
Коли ж до ніг підступала зима,
Як комір біла її сорочки,
Вона бувала завжди сумна,
І сум спихала на хворий жовчний.
А потім той приступ її вбивав —
Вона говорила про чорний фатум,
Про те, як відчай її впіймав
І вона любов віддала в уплату.
Весною вона говорила — зникне
Бо літо що прийде завжди нестерпне,
Щороку до нього ніяк не звикне —
Бо тіні давні схвильовує спека.
Але воскресне, в осінній холод
І все скінчиться тоді остаточно:
Можливо зустріне любов наголо,
А може відпустить дошкульний жовчний.
Вона завжди говорила так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася посмішка умиротворення.
14.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928065
дата надходження 15.10.2021
дата закладки 18.05.2022
Думки над болем,
Думки над кров’ю,
Зелені, жирні.
Із пекла лона,
Із жерла прірви
Герої дивні.
Час не рахує
Ні дні, ні ночі,
Живих і мертвих.
Лиш кача плине
Та сич пророче
І ворон впертий.
В бетону пудру
Ввійшло по груди
Сталеве тіло
Залізним свистом
Рве небо, нудить
Осатаніло.
Зростає слава
З печалі-смутку.
Б’ють в барабани
Рогаті чорні,
Чмеленим риком
Звуть саксагани.
Їм не зламати
Роджених з світла
Води та вітру.
Героям статись
Героям бути
На захват світу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947596
дата надходження 12.05.2022
дата закладки 17.05.2022
Застрягло слово в горлі. Не співають
Птахи у Бучі. Сонце виїв чад.
Скрапає небо сірістю розмаїв.
Час не відкрутить жорнова назад,
Де всі живі, заможні і щасливі,
Чекають з нетерпінням на весну…
Не змиють розпачу з асфальту зливи.
Жах захлинувся. Крик зірвав струну.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943984
дата надходження 04.04.2022
дата закладки 17.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.05.2022
залежить від кого він надходить
від того "що" його випромінює
забираючи у фотонів прозорість,
що за оголеність, показуєш
поглинуту частину світла,
чого не вистачає, анналіст
Тут і зараз - пурпуровий!
Це безперечно - дихотомія
краще пізніше, аніж раніше
краще недолити, аніж перелити
Живе ж, як не болить - насолоджується
рутина, навіть природа плутає
між червоним і синім, по-ближче,
разом яскравіше, більше аніж
безіменні, рівномірно розсерджені
барвники, створимо щось нове?
Вже було, Ти ж пам'ятаєш
як вийшла з пурпурового океану?
Все занадто серйозно, Несуттєво
Чим краще ловити синє світло?
Зеленим, чорним? Це небо..
у грі з пітьмою, будемо китами?
Не привітлива земля, назад
до води благодатної, що ми
можемо знати? Детерміновані
синім майбутнім червоні травми
Приморозок осяде, коріння перше
здасться, але щось зверху
Пам'ятає світло небесне
Невже це кінець за яких прохав
ти з нами.. правило "сам по собі"
Білий - головний відтінок блідості
Колір цієї сукні - поза легальності
Ти мене покидаєш,
як і попереджала
Так важко відпускати
Що за відповідальність
Все частіше прокидаюся
вночі, наче голодний вовк
Все кличе полювання
Слідуй за своїми
Ідолами, кричи, - Брехуха!
Що за відповідальність тягне
все змішувати схожі кольори
Різні! Різні! Прийшла
Морозом, де-де
Мій фосфор..
Ізольований!
Я висвітлюю
Небесне індиго
фіксоване
Пурпурово!
Пурпурово!
Бий нещадно!
Збережений багрянець
Залив небо, - Наостанок,
Пурпурово! Світанок -
передбачено, Інак -
мене б не існувало
Що за гартування, омиває
кришталевими сльозами
Жорстку гримасу
боротьби за життя
Суха земля, живильна
волога, порятунок
Задля нових пошуків
у пітьмі, структурування!
Швидше, вище, хоробріше -
Разом!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947057
дата надходження 06.05.2022
дата закладки 07.05.2022
можливо наступного холодного травня
коли піщані берці не фіксуватимуть
своїм слідом бога-панка - болото
з останнім снігом - цвітом вишень
і Нам вдасться встигнути
роздивитися і записати
Слизьке прощення красою,
в очі якому дивишся на останок
Блаженне, дай тебе розглянути
Але зараз зараза, вона кричала, -
Цей момент не повториться!
Більше ніколи! записати,
спробувати надати обнадіяння
перетравити, ні, краще не вийде
шлях без попутників -
це шлях саморуйнування
аскетизм, щось недобре в тобі зріє
катарсис, але ж Ти, Мила пам'ятаєш
"Перше Правило?"
Чорний Їжак на високій білій стелі
вселив у мене темного попутника
коли я був ще дитиною, Їжак виріс
зайняв усю кімнату, сиджу в кутках
Нічого не бійся, з нами ж піца
А за дискусією добродушною
бажання маленького насильства
обопільного, нічого не бійся
Те - не розумно, ми власну смерть
контролюємо, на перепрошення
немає часу, але мені подобається
Рідко чутно, вже не прислуховуєшся
Не моли про вічність, вимолюй
влади над плоттю, холоднокровності!
Вже? Ха, сходимо на Тиждень Сиріт?
Дітям так потрібне спілкування
з дорослими, тримай яйце
Воно від першої Протодраконихи
Її любов вирішила - це заняття двох,
вигрівати, поклади весною
на підвіконні на вишиту
бажаним скатертину
можливо наступного травня,
коли ми будемо кішками?
я напишу ще одну поему
під місячним сяйвом
І в ній буде все про мене,
а насправді лиш про тебе
Без спокою вдовольнюся
Що сховано за блідими грудьми
вигрітих холодним світлом?
Від того молока можна застудитися
Я падаю все глибше
до гарячого серденька
Звільнення! Буду плавати
у густій мантії, не Одна!
Вирвуся на поверхню!
З кінцем, і новим початком
Раненько.. хоч.. Нікого не вбила..
Ні, ні.. це і є кінець, загралася..
Проспала, маленьке-маленьке
біленьке-біленьке сонечко
І ти не жмуришся
І тобі не весело
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946774
дата надходження 03.05.2022
дата закладки 05.05.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.04.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.04.2022
Таксидермія нашого часу — шкурки новин на відлиті форми
думок — синє зміниш на чорне,
і на полях закривавиться золото.
Скролиш стрічку, а там збито, спалено, сколото,
стоптано і розтерзано.
І у грудях зимно і мерзло —
не сховатися, не зігрітися.
Боже, боже, куди нам дітися?
(бери термос — в підвалі холодно).
(бери зброю — на фронті гаряче).
І вогнем, і мечем,
і голодом —
не боятися і не гаятись.
І не каятись —
на краю чи за краєм.
А втім знаєш:
не жди Бога — він вмер в Одесі
учора — «Христос воскресе!» —
кривава меса — «Воістину».
Хтось в рюкзаку несе дім — два альбоми і сіру кішку.
Дім пагінням росте з грудей — корениться в розбиту доріжку,
рветься з хрускотом зламаних ребер — щоразу агонія:
де ми, звідки, куди і хто ми є?
Хто ми є?
Хто ми?
Із цієї зими,
із димів і полум'я,
євшана́ми і полуднем
створені, зморені, зранені,
чорні вікна сліпими ранами,
чорне небо сліпими кулями-зорепадами,
дощами і градами
нам на голови
падає-падає-падає
білим сонцем фугасу.
_______________________________
[i]Не певна на рахунок пунктуації, та най вже буде.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946054
дата надходження 25.04.2022
дата закладки 26.04.2022
"Жодне дерево не може сягнути кроною раю,
поки його коріння не дотягнеться до пекла", -
Карл Юнг
"Віками такими темними, ми були різбленні,
як фрагменти оповідань та казок
Місцями бажаними ми полонені, - Проти!
Вічність ми можемо подолати! Почуй хори
Невже вітер повернув їхні крики?
Ковані у крові трагедією
Темними були шипи багряної смерті", -
Dissection - Thorns of Crimson Death
Не для Дорослих, не для Дітей
Дотримуйтеся послідовностей
Тестова аудіо Ініціалізація 3.. 2.. 1..
(Пароль) - Ой, не пали ти тоє зіллячко,
що мавка любя тя виростила, - Помилка
Дотримуйтеся послідовностей
Тестова аудіо Ініціалізація 3.. 2.. 1.. -
Я бачу зорі, - Вітаю, - Запусти
Компаньйона, - Недоступно,
параграму матеріалізовано
Бажаєте виставити параметри? -
Кому Ти набираєш? - Закодовано,
при наступних відчинених дверях, -
Ким? - Третім паролем ("Мовчання"), -
"Ти ніколи не загубишся
Знайди Мене як зможеш
Моє минуле, яке хочу забути,
і більше ніколи не згадувати
Але що від мене тоді й залишиться?
Без сорому? Говорить Голос з стін навколо;
("Отже, коли вони почнуть усвідомлювати
І всі полишать Твою сторону
Чи згадаєш ти, чи побачиш колись
Монстра, яким ти став?
Повстаньте і припадіть
На цьому для вас все закінчиться
Ми невинні, нас більше не повалити
Ввечері Твоє правління закінчиться
Тяжка брехня, проклята корона
Важка брехня, Твоє серце Кам'яне!
Твоє серце Кам'яне!", - If I Were You -
Illusion of Leadership; Не говори "творити далі"
Це все має закінчитися, як і все нереальне
Але скажіть, Милі, що і мізки мої нереальні
Що ти їси коли нудить від усього що поряд?
Отже, коли вони почнуть усвідомлювати
І всі полишать Твою сторону
Чи згадаєш ти, чи побачиш колись
Монстра, яким ти став?)
Вибачте, Я трішки, - Загубився?
Кожен день Ти відпускаєш
Свою любов, це те що любиш?
Чого бажаєш? Древнє лісове море
Вологе і темне, холодне
слухає ваші відречення
Іудиними вухами, - Повзи!
Червяку донному подібно, -
Багряними від засоромлення
Та ніхто ті вуха не побачить
у темряві, - Що? Загубився? -
Лісова відьма? Що зробиш зі мною? -
Викохаю, натомість попрошу волосся
Але маєш знати, буду вирощувати
з нього Твоїх клонів, щоб пожирати, Гу!
Як вже поглинула Твоїх побратимів
мертвих, але мені потрібне Живе,
з любов'ю і спокоєм в крові, Blegh!
Виє Лисиця, чи-то дитя від кропиви,
бо з голоду наїлося, вона пече,
шлунок кровоточить, - Ніжніше?
Як воно, синку? Зупинилося? -
Бистреньке серденько? -
Люди проклали стежини
Ступай ж ти, дитинко,
і не спотикайся у хащах
Мені рідна така культура, - Відчуже..
Як любо Їй чути огиду передсмертну
поглинутих до свого світогляду, смерть, -
Тише, Синку, - Брехня.. - Серденько
твоє зупиниться, як я перестану дихати
І як відчуваєш вже вушком, мої груди
не здіймаються більше, - Ма.. - Відьма!;
Провина і Сором - це те що тримає цілою..?
Як там співалося, думала-гадала..
Тримай всі спогади близькі Мені
ближче до Себе? Ляснув пальцями.. ай
Один, дарував худобі розум перед забоєм
Другий, стер їй пам'ять, і собі.. ляснув, ех
Але ж Як любо..вбивати корів, з "ним"
у желейних мізках, ззовні не він, але там Він
Що Один, що Другий, легкодумні на ділі
А так-то заспівує.. як.. справді "півень"; -
Ти пальця об палець не вдариш,
яко на горизонті не видніється злиття? -
О', що за зоря, трясця.. Гігант блакитний
Але все було сонечком жовтим, стабільно, -
Коли це ти постарів, - Вихований цукерками
і "нічим", - Ти розбестила мою гідність
Це все ще любов чи вже дурість?
Чи завжди нею була, бруд під нігтями
Розбестила не упередженим ставленням
Все буде нормально, все вартуватиме того
Чи можна було впасти голим до обіймів
наче у землю, ще живим віддаючи лише дух,
що за симпатія, де прискіпливість, - Достатньо,
розбестила, і насолоджуєшся
стабільністю "нічого", монах;
Як прийде година, чи даси слабини?
Чи як і кожного дня - відпустиш любов?;
Вдихає, пробуджує, баче,
що в Моїх очах "інший", -
Не загубишся ніколи
Тебе веде Творець
Завжди вів до цілі
Показати, що цілий
Завжди вів, пожди,
сиди, нікуди не йди
Мені потрібно.. потрібно
Наздогнати решту..
Сидів чекав, хлопчиком
на матір, що залишила
лиш ж на хвильку
Вила лисиця, чи порося
Сидів, плакав, як дитя
Не дочекався й хвилини
Пішов шукати, загубився
Де мама? Ти ніколи
не загубишся..Хто мені сказав..
Хто сказав.. Я хочу додому;
Світло молодика якого снив?
Достатнього для осяяння мрій,
і щоб ті почали переслідувати
Мусиш сам через це пройти
Де Вона просто у легкості,
а мені від усього гидко
Навіть від ніжності її шкіри
Неприємно, некомфортно
коли твоє сприйняття наждак
Мене вивчає бог? Де Ти була?
Ти сама себе зруйнувала
з іншими чоловіками
Все бігала навколо,
не дивилася на мене, та ну вбогий
Залишу на час як охолону, а Я тобі
зраджуватиму, силою переданою
Бо ти не велика і втрата
Я мріяв про тебе раніше
З ким цілувалася? Гидко,
не хочеться плакати,
наче вік не бачилися, -
А мені хочеться,
неси свій хрест, неси
Ти перший кого
обіймаю засинаючи
це буде чутливо
як і все життя, -
Сила.. тривожно, але допомагаєш
пройти адреналінове сп'яніння, -
Інак, де до нього втома? І спокій?
Важка душа, тяжка ноша, миленьке
темрячко, світлечко, здивуваннячко
Як стати тепер тою, яку вартувало чекати
Бігай і думай, мені вже нічого втрачати,
бо я віддав свою молодість Пані-самоті
Твоє обличчя попливло справа
А я тебе несу, на ту гору
з яких пір ти став мені хрестом
Знайомі підганяють, - Швидше!
Прокляті, бідні жінки, блудниці
Та й скільки того життя, Боже,
а я й прокинулася-то тільки-но;
Не смійся Ти над мрією моєю..
Кинув любов, бо важко відчувати
кожну клітину тіла, цей магматизм,
що як Бог у Тобі, кудись веде,
щось верзе, розміряно, і тому
звучить все наче замудренно
Загубив він якусь частку
спростивши запитання
Якісь новозавітні слова
Без зав'язки і фіналу
Ти даєш темні відповіді самотнім
Піди знову шукати тої глуші,
але ж тут вічна весна, а там
все міняється, листя опадає
все ховає, під металевими каркасами
Племена мігрують, об'єднується
Підкорюють гриби, і відрізане Дерево
відмирає, прогнозовано, падає,
а на груді гостроверхих уламків
гриби свою фортецю облаштовують
Трутовики усіх видів і кольорів
не поверхами, а кублами
Хто куди в польоті стукнувся,
схопився і там вріс
Люди як виживають -
тікають, що тут в темряві робить?
Мігрують, об'єднується, воюють,
врешті находять чорну прогалину
Відкопують первісний фундамент, -
Пам'ять! Так не хочеться йти "туди";
А гострі погляди Нічників споглядають,
і перемінної весни під ними немає
Весна - це коли обнадійливий застій,
коли вже травичка розпустилася
та ряст заквіт - те вже літо
коротка весна, мало надій
бо ніколи не готовий до літа
Мій ранок - це до світання
як сонечко зійшло - то вже день
Мій вечір - золото вилите на Землю
Моя весна коротка, поки все не заквітне
Допоки холодні морозні вітри танцюють вдень
з прогрітими весняними якусь сальсу
І все стогне, стогне, падають ясени
Тепло, йде дощик, дує бризом
і запахом осіннього перепрілого листя
Щічки полів травичкою наїжачилася
Моя пора - це як ще не пустили гриви
Допоки не перецвіли медунки,
і спробуй мене знайти
Може десь в гущі дібров
Де на чорне покривало
падає дозріле вороняче око
З яким і йду до землі,
і до першої нічної прохолоди
мене не знайти, допоки
предки - нерви між деревами
не вознесуть мене слізьми
божими на червоній парасольці..;
Дивні Казки, саме йшла панна,
під зонтиком червоним, - Стоп,
нема діла коли діло у захваті
Якщо період в місяці - багато втратив
Вікторіанські мотиви, прямі сукні
Її гвалтувало четверо, п'ятий дивився
Не хотів від цього товариства
дворняжого щось підхопити
Пожалкував, бо на наступний день
їх всіх розстріляли шинелі блакитні
Щоб робили б ми? На чужій землі,
ведені кризою, навалою одноденок
Спаритися і здохнути під світилом,
висушеним, чи з'їденим болотом
ще майже заживо, стримування,
повага і "ведені" не поєднуються
в контексті життя, можливо тебе б
вистачило для її знеможення
І вона б не тікала, її б не пристрелили
За це вас стратити, а не за акт тварин
Приємність завжди перед розумом,
чи її потрібно надумувати?
З'їж з шухлі чи приготуй сам
Ах, де моя Відьма.. Чужа, Чужа!
Потрібно тікати, шукати порозуміння?
А Ти нього віриш? З Яких пір постарів?
Друзів дитинства розділила доля
Зустрічалися, забріхувалися
Справляючи краще враження
задля самовпевненості, ширячи
серед можливостей авантюризму
А зараз сиві голови виговорюються,
як в дитинстві, бо авантюра вдалася;
Дивні казки, шукають серед брехні
себе, та і знайти цілого не можуть -
Діти; Відкопати Голову, і йти гуляти
Містом, усміхаючись прохожим, йду ж
Нехай думають краще, що дурненький
Аніж бути тим захмуреним, не життєдайним
Присутність якого унеможливлює існування
Задля руху енергія мусить покинути систему
Час будувати філософію, час і їй відповідати
Потрібно нести свою унікальність; -Тремор!;
Стогнала, падали ясени
Мене шукала, я тікав
Надягнув спокусу
Не бачила, загубилися;
Виживання видів
Війна, Зоряна Гвардія
Мусимо викорінити одного,
що ніс винищення усім
Раз, Два, невже так потрібно
було ляскати пальцями
Якесь дитяче завзяття
чи мужність, героїзм?
Я мусив, з кимсь зустрітися
Мусив випити кави, перекусити
чимось легеньким, бо
коли є апетит у невротиків?
Що наче тримають всесвіт
від розпаду своїми коливаннями
Занадто близько дзвеніли мухи
Занадто далеко співали птахи
Березневий туман, землянка
Какофонія, наче в тропіках
Йди відчуй причетність, тягнися
Схопися вусиком, не будь як усі
Така втома, щоб під світлом
Творити? Соковиті плоди..?
Не смійся Ти над мрією
моєю, розумію сам же,
що дурне, те, що лелію
Ти знаєш, Така ж легка,
і така тілесна, Ти знаєш,
що вічність може і почекати
Немає в Тебе на її пустощі часу
Але ця Жага, що кидає у втому
І світить сонце, заздрість
мене накриває, що за втома
Під Сонцем, що тягне любити
Втома Безбожна, заздрісна
Просто вхопився вусиком
за щось жагуче, пекельне
Ідеал в собі, і приклад ззовні
Смерть Моя! Смерть Моя!
Я куплю у вас для себе усмішку
безбожно, камінням, як Емілі Дікінсон
Купюрами, не багатий, все віддам,
нехай там і буде на декілька карат
Себе продам за погляд на мене Ваш
Нестерпний, і як тебе кохати?
Така жага, сухість, така весна,
а далі лиш - літо, надія,
але ти знову одна
Все тебе мимо, така жага
кидає у втому, сили є лиш на те,
щоб лягти під його насолоду
З відповідальністю за свій час
без відступів від унікальності
свого, того часопроведення
Схопитися за щось міцне,
і самим Сонечком вигріте
Йду слідом, мене тягне
Моє заземлення, Невже
краще пізніше, ще й дорожче?
Не гучніє мій голос
за мною не підуть тисячі,
аби хоч тільки один
Така свобода, свій світ
Світ Суб'єктивний, Світе!
Я не маю особистості
для суб'єктивності! Ти
не значиш Нічого! Я мусив..
Я мусив з кимось зустрітися..
Так, а чи Я? Чи хтось зухваліший,
а чи не тому й достойніший
Ручками потягнули другого
Обопільно? Я мусив зустрітися,
але Мене випередили; Дивні казки;
Серед гуркоту трамвая кінь рже..
Хто Я? Де? Купки сіна на газонах
Гостроверхі менгіри, Дивні Казки
Містечко вічного веселого передвечір'я
Вдавана монархія, король - воля народу?
Чи революція з волею короля для народу?
Різність племінна на якій стоїть царство?
Чи спільність нації найдена через державність?
Жага пізнання не сита, величезна, вздовж доріг
на руках носять лекторів, компанії
Розмовляють про бюрократизацію,
про механізацію духовних цінностей,
як розмовляли б останні з інтелігентів
світлячками думок у тиранічній пітьмі
Все для щастя свого особистого
Моя компанія - замкнута
Голова за спиною, Бог в Мені,
і Цей проклятий нотатник, -
В якому записані голоси,
що з нір окликали, сюди звали
З нутра мого у темний світ,
але ти не один, - вслухав,
записав, тікав, голоси мертвих
Не спокушали (дівками?)
Знайшов усі "очі" у темнім лісі
поз'їдав, вийшов, залишив
лише скелет, який Чорнявий
знайшов разом з щоденником,
сміявся, - Ех, запізно,
вирішив навідати,
чи помер з голоду?
Череп беззубий,
пташеня, тобі пожувати?
Заберу, щоб пам'ятати
Що боягуз завжди виживає,
залишається останнім вмирати;
Маленькі кімнатки, високі стелі
занадто яскраві лампи
перемикачі десь в темряві -
дотягнися, занадто темно,
занадто світло, не звикаєш,
тіні, занадто чіткі тіні, -
Навіщо я допоміг тобі втекти
з тієї псих-в'язниці, ти вбивав,
і війна нічого не спише
Мирний час, натерпівся?;
Хто Я? - Ар, віддав його Відьмі, -
Зови, оклики, нори з Мого Нутра
Міг вийти, видумувати, садити..
Дочки Мої, О', Дочки, що Вам любо?
Чи болото, чи гора, кого ощасливите?
Коли полюбите людину, а вона вмре;
Заклята писанина, мушу повернути
Кому? Темний Хронік погинув
Наш - гуляє білими пісками
Де блакитні заходи світила
Де рідна рука отирає чоло,
і все-таке, що я можу знати?
Просто фамільяр, спаплюжив
Ні, осквернив, своїм похилим
почерком; Орнітоподи, коні -
персональний транспорт
Мусиш за собою прибирати
Приїхавши там звідкілясь;
І я служу Її замовчуваним велінням
Фамільяр, знищить Мене? Вкотре?
Закине у вогонь, та помру від її реготу,
бо стою все ще по власній волі, терплячий
Не дивися Мені в очі, - А як це останній раз?
Раби такі приємні, але залишишся один
без відвертості, антикосмічних тиранів
турбувало це хоч коли? Проблематика
в самотності, прокляття у дар;
Готуйтеся до екзистенційної війни
Священної, бо культура в ній - віра
Нас розділяє обізнаність,
а не якісь економічні класи
освіта свого природного дару -
це те, що нас розділяє
на обдарованих і темних
багатство і бідність,
заздрість і щедрість -
усе вже другорядне
Матеріально похідне
Нас розділяє обізнаність,
але я все ще тебе не знаю
твоїх дворянських ідеалів
межі маргінальної естетики
Не розумію чому так холодно
Стіни печери ще не прогрілися
Знову запізнюся, пізно вийду
Десь блукає Тінь у Темряві,
пішла з дому, їй соромно
бути тінню погрудь
висічених руками забутими,
щоб лиш не забували смішки
в кутиках губ людиновбивць;
Світло, Маргінальне дно
Нас розділяє обізнаність;
Йдеш міською пустелею
Думаєш, - Пропаща людина
Ніколи вже більше не воскреснути,
і нічого в минулому, крім фіглярства
Врятує лиш професіоналізм і бажання
Для мене? А хто Я? Це була б магія
Ось озирнувся, глянув кудись вгору,
а там зоря сяє, виблискує, осліпляє
наганяючи тривогу стискаючись,
розтягуючись, і більше того -
інколи гаснучи, змінюючи розмір
І навіть світло міста скляного
не засвічує її світла молодого
Її напував Місяць, старий Друг
Потрібне горно, Нове Горно!
Чорна прогалина оточена світлограями
Дивні казки, Залетить сюди хмаринка,
охолоне, скине сніжні крупинки
Хтось з похмурих - порадіє
Хтось з парасолькою - вкриється,
тугу їхню безлике не втамовує
Хто меценат усього цього колективу?
Під пахвою - Друг, заважає танцювати
Мої руки сплетені перед животом, Я -
Бастард, продав своє серце спокусі
Під пахвою - Друг, вигріваю такого як Я
Вигрітого у піску не світилом зверху,
а лавою знизу, під пахвою - Яйце
Надягни спокусу і стань незримим
І не виносити Тобі Його всім огидним
Голова Медузи шепоче в рюкзаку за спиною, -
А Ти чи не єдиний, з ким Я б могла бути, -
І Мені достатньо голови, була б Ти Жінкою;
І яйце тріснуло, а з нього лиш запах
протухлого жовтка, накриває мене
припадком злості, щось таке відчуває
письменник, дізнаючись, що рукопис
так і не дійшов до редактора в офіс
мрії розбились в слизистий прах
із запахом протухлого жовтка
мріяв про щастя своє даремно
напад злості, не-не-безпечно,
бо Наганяється лиш на мене
кудись в середину і до скроні
Шалено боліло між лопатками,
ноги відтепер желейні ходунці
поперемінна важкість у руках
Так-так, потрібно валити звідси
Доповзти б до церкви,
може заграють нотки надії
від уст богословів, яких
лоскочуть вуса любові божої
Та куди нам матеріалістам
Віра бушує в нас тільки в щасливі моменти
Яке це вже по рахунку, що за випробування
Тривалістю лиш в місяць, нагадуванням
Залишатися в Собі, і все лиш робити
з правої руки, в мене слабкішої як у лівші
Переключитися, концентрованим Слухати
Чому Саме цей Трамвай, бо червоненький,
як і найближчий Дерев'яний маяк
в кінці вулички за рюкзаком
Навіть не хочу думати,
як різниться рослинність
під різними спектрами
Далеко-далеко, йдуть лінії електропередач
На бетонних стовбах, десь навколо - жовтий,
блакитний, білий, пурпуровий, рожевий
Маяк виставлений кимось
Дійди сюди дотичними
Хто виставив ці Аппалачські стежки,
що сюди Тебе привели одноманітними
Що за садівник розсадив так саджанці?
Розставлені кимось дотичні маяки..
В Темряві, де й страху нема чим дихнути
Один колір не оточений собіподібним
Ступай за кронами, що кохаються
однаковим світлом, не слухай
Черв'яків, що говорять з власними
західними проходами, загубили
Вони загубили власний кінець
Під червоним світлом - нічого
зеленого, квітки на чорних стеблах
майорять яскравими як піде дощ
Паразити, живляться грибницею
Збирай безцінні унікальності
Народжені вивернутими
Вороже усьому живому
Спокуса, тут вона у ходу
Не бійся, Ти - невинний;
Як довго йшов? Як дізнався?
Скільки приходило і ніхто туди ж
не повертався, бо ніхто не знав,
куди прийде?; Часопроведення
найприємніше з жінками,
що прийняли свою сексуальність
Твоя - неважлива, з тобою ж вогник
Вони говірливі, Мені подобається
Все самі роблять, Я просто йду на зустріч, -
І Вона встала, Панна в сукні шоколадній, -
Куди зникли горобці, мусиш прибирати,
бо сидиш ж на шиї, сидиш на спині
А на центральній площі
де те каміння під куполом -
від якого розходяться вулички променями
й далі по сторонам, грайливими променями
Одноманітними, стоп.. вже було, в Нотатнику
Просто всі блукають примарами, оман,
бо на шляху лиш до когось, не "чогось", -
Що у Вас? - Це вже було, - Що?
Ні, Ви зайшли тільки-но
і Я б запам'ятала Ваше лице, -
Кондукторка, - оглянув кишені,
У променях стелі Дівчина у шоколадній сукні, -
Заєць значить? Вам прийдеться вийти,
а як "Ні" - Ви зафіксовані, усміхніться он туди, -
Я не знаю як тут опинився, Вас побачив.. - Зі
Мною вже фліртували і не раз, але ніколи,
щоб проїхати безплатно
Щось кругле під пахвою
Заважає оглянути кишені
Під серцем, в сажі і пилу
Записник, два проліска
як закладка, запис: Ти -
Дурний, - Вам краще вийти,
і Я Вас забуду, (не хочу,
щоб Мене забували)
Любити багатьох -
не любити жодну;
Чи Бог без особистих переживань
Переверне сторінку, віддасть
за мене фотокартку, і прочитає;
Що? "Писав"? Нас розділяє обізнаність
Природній відбір, жорстока форма
Дарвінізм-лібералізм - темний кат
боязливим, все в твоїх, в твоїх
кишках, вихор хаосу опускається
на тебе, та Ти сильніший, Пам'ять
Він лиш надягає на тебе жовті ряси
Князь у Жовтому! Жовтий Князь!
Навколо Тебе забиті на їдло собаки
Схудлі, одні кістки та хутра кошлаті
Твоя права рука здіймається до неба
Ти наче вказуєш напрям душам дитячим
Недолугий Бог, Останній, Твій вдих
безсмертний Я у власного немовляти
відбираю, Він завирує над Твоєю головою
з рештою, симфонією з крику і плачу,
що не засвідчить перед судом Твоїм,
а лиш на людському, Самотній
Цьому злу є сили дожити до кінця
Над голою блаженне охкання
Ти ніколи не виступиш проти
останнього компаньйона, Проти!
Вихор хаосу опускається, помста!
На тебе, та Ти сильніший, Пам'ять
Він лиш надягає на тебе жовті ряси
Князь у Жовтому! Жовтий Князь!
Навколо Тебе забиті на їдло собаки
винюхують душі заблукалі, Пастуший
Бог, Говорю, Говорю Вам
Я - є двері вівцям
Безформні послідовники
Ці хребти - не ваші
Шириться хмара хаосу
Бездумність втамованої жаги
Ця жага не ваша, спрямовані
Ваш Бог не досяг Нутра,
газами якого живиться
Сил мав, а не виліз навіть на світло; -
Мені навіть тебе жалісно поглинати
Я залишу одну клітину, - Щоб пам'ятати? -
Щоб був заручником разом зі мною у цім тілі
Самотність, Ти все ще не зрозумів, що один?
Голос Твій гучніший за мільйони смертних
Але Вони не поклонялися Тобі у молитвах
Ти сам, а Ти лиш Собі сам, не так сумно,
коли поруч хоч хтось і не побажанню власному?
Ти не можеш зробити рабами людей доброї волі;
Шириться хмара хаосу, -
Всі спогади Мої - тепер ваші
Розсіяність у пошуках праці,
якій немає слів для опису;
Це гірше смерті виду
"Остерігайся Плоті,
і сили яку Вона приховує."
У Неї є все для того,
щоб ти забувся, натомість -
віднеси мене у завтра
Де все ще "Ми" існуємо
Чи егоїстично, що там
за потойбіччям?
За чорною сферою?
Молочні ріки
Безкраї зелені лани
й душі звільнені пасуться
Налитими вим'ями капотять
дітям порослим із землі
О', Омийте Нас, Небесні Потоки!
Дитячі мрії, що все ще вижили
Остерігайся Плоті,
і сили яку Вона приховує
О', віднеси мене до завтра
Одержимий, так просто містику,
коли тепер любов - творчість
Просто смажиш Рибку під собою
Рибку ловити - такий архаїзм
Всі прийняли у Собі потік
Просто послужи любов'ю смерті
Ніяких догм, нестандартних рішень
Поки ніхто не кричить "Досить!"
Брати холодною, сирою -
те як пити молоде вино, - Марнотратство!
Але ж як приємно б'є в голову, - Хто тут?;
Де ви Боги, природній відбір
вийшов із-під контролю
вийшов із-під контролю
Врода не значить більше нічого
Як не здатен презентувати її словом?
Хто вирвав язика мого? Ну і добре,
оправдання самотності є у німого
Таке доступне все, що більше лежачих обіймів,
окрім їх самих, а тобі б за річки потриматися, Тобі
б Дещо більше за обійми, але менше за сплетіння
Що за траур по швидкоплинному життю
І чи лежиш Ти, як Вона лицем над водою,
розкинувши волосся медузою
ловлячи ним мілюзьгу, звабить і
обплете, паралізує, як вже ним в'юна
розчиняє живцем, болить, пищить,
зрозуміти б для чого це все, та біль
вище розуму, що за нігілізм, істина -
лиш в тобі, тоді життя - безпомічність
Як це помирати кожних п'ять хвилин
Древні Боги шепочуть, - Приєднайся!
Спіралі на спинах цнотливих
почни вирізати, нестерпний!
Прийми, прийми наш Дар!
Бо ця боротьба буде і в кінці,
пройди її, поки молодий
"Дім Скорботи, Ти не Один, Прийди!" -
рекламна вивіска ментальної помочі;
Це нотатник, без поміток, дат
Потік свідомості божевільного -
це, а не щоденник, читай на
людях його, тільки на людях, -
повторювала Мені Відьма
На самотності є дещо з духом,
який вартий ціни, спостерігач;
Втямити холодним думам,
що тут їх підтримують,
і як смішно виглядатимуть
ці записи, коли не один;
(заповнюю прогалини
це так страшно,
бо це ось остання);
Ні, не було стимулу, знаєте
Побути хвилинку на самоті,
чи хоч хвилинку з кимось,
що за агонія, Докторе?
Система винагород,
так подумаєш..і справді -
заручники, чи Докторе..
Чим ви думку відганяєте?
Докторе, типу ми - "спрямовані"?
Ну тоді всі дівки спрямовані "наху.." -
Досить! - Як можна було зробити
три помилки в імені з чотирьох букв?
Колісниця божественної правди! Л'! Л'!
Моя еволюція починається тут і зараз! -
Агресивна поведінка, переведений, -
Поверніть в корпус ресоціалізації, -
Агресивна поведінка, переведений!
Тут Я деградую, без патернів
напрямів, Я Деградую;
Заклята писанина, не Мій
Щоденник, наступна сторінка
Почерк інший, друкований;
Все занадто швидко, Час
вгомонись, що за момент
і це лиш ж на самоті такий
Все пішло вслід за кораблем,
як почав кріпити вино спиртом
Синичка ласувала суничкою, Що?
Коли Мені було добре? Башмаки,
настільки зимові, що вогкнуть
від ранкового туману, шкіряні..
Добре, що не трапаки.. "хто Я"?
Чи було Мені добре? Безперечно,
коли відчував спокій, це лиш агонія
Агонія продовжується, а з виду - ні
Це все лиш для спокою лікарів
Я й після Вас моржував,
це не нормально, гадаю
Ви самі себе заспокоюєте..га, що?
Трясовиця, треморні припадки
Лікували ви лиш з виду, занурюючи
у крижані ванни, що з застібками
для рук і ніг на боковинах, на дні
Це допомагало, але лиш тілу, труна..
Агонія продовжувалася, лиш для Себе
Ви те робили, бо я почувався краще,
коли трусився, у ванній я був спокійний
лиш з виду, навіщо ви мене обнулили
Тому що в агонії не був думним,
гірше тварини, що просто повзе
Існуванням-червем, на шляху все жре
Добре-погане - все, бо рух вперед
можливий лиш з відкритою пащею
Це все він, Черв'як, щоб ти не робила
Руйнівник, а чи творець, дух - інструмент,
чи несвідома картинка (Привіт, Діано
Я знаю, Ти це читаєш, як і все
Але ніколи не зізнаєшся більше
Так, я все ще йду один нахуй,
і це вічність займе, поки людина
остання не вмре, і не кінчиться
у цей метавсесвіт напрям
Відкидаю перекур на 10хв вперед,
якщо перший сірник затухає
Як ти і не радила, але зв'язав
корисне з приємним, банально
Та тримаю цигарку між губами
не маючи й опісля сил її підпалити
Безсенсове, Надіюся Ти голодна
Навіть ситою Тим, що поряд
Просто закуска, поспішила
Голодна, хоч і до нудоти сита
Це для чого? Тобі краще Врятувати,
Врятувати, Врятувати Себе, Мала
Поки Він Тебе ще й атомом не зв'язав)
З якого ти племені? Важко з чужими?
Але що не зробиш ради нової крові
Послужи смерті, вийди з хащів
Щоб в тебе увірували, підемо назад?
Не знаю хто Ти, але знаю де Ти
О', як Я на Тобі відіграюсь,
за всі роки, будеш ховатися
Твоє задоволення -
продукт побічний
Це - Життя, безперечно
Твоє задоволення -
продукт побічний
Любов - вектор найжирніший,
що веде під ручку у вічність
Як Тобі персоніфікації.. - Моя
актинієва отрута лиш від злості
Чим Ти хочеш, - заземлення, -
щоб Я тебе накачала? -
Вже було, Я жив з Відьмою, -
скільки пройшло часу
Викривлення, все ще Стоїть,
заклята писанина, або вражена
Платою, яку передав, її ж минуле;
Старий щоденник, загублений
Ще до зустрічі з Давіною
десь серед білих дюн часу, -
Він не покидав мого Нутра, -
говорить Бог, він хроніста
з мертвої гілки, Ар',
спалив свої хроніки
Величні ті гріхи сиріт Сонця, -
Та що там? Війна Древніх
в прямій трансляції?
Жорстокість - завжди первородна
Технології їй чужді, як і все від розуму
Ти мене не здивуєш, ні вирізаними
матками, ні сажею у дитячих яслах
Бийся за можливість знову пройтися
дрімучими вуличками в тіні яких виріс
Може вкотре, віднайду себе малого
І вкотре виведу себе до світла у двір
до дітвори, і не бути самотнім
Мені до цих пір, естетика бруду
Маргінальне дно, світліше за світло
Кудись поділося відчуття винагороди
за дитячим, тривожним пізнанням
На наші позиції кидали дивізію за дивізією,
але взаємодія різних військ була ніякою
Хотілося йти звільняти, але б зав'язли
в марнотратстві чужих життів і ресурсів
Це якась метафора на любов, складна
Знайти б шпаринку сидячи в криївці
Тебе накривають її хвилі, безладні
Відбиваєшся з далека, бо це не той бій
в якому хочеш зустрітися лицем до лиця
Дарма записав, і не стерти, бо на папері
А коли любов поважала хоч одного,
в парі тільки лиш і шукаєш їй слів у повагу
Безплатне кохання, розчарування не буде
Не виставляйте ціни, щоб вам було легше
віддатися закоханості, так і зректися Її
Ні, стерти, щоб мати потрібно себе поважати
і витечуть з кров'ю змарновані можливості
Бийся за можливість знову пройтися
дрімучими вуличками в тіні яких виріс
Навала! Бийся за темний гексагон,
що пульсує веселковими променями
які розходяться з кільцевої площі;
Смерть!Смерть!Смерть!Смерть!
Комуна, двадцять тисяч жителів
Працює на благо довірливих стосунків
Ми взуємо усіх, що того потребують
Далі - слово Вождя, - Навіть як проти!
Ідеальна цивілізація! Як не Нам,
так нащадкам! А Діти? Дають диву і
дякують за Фундамент суспільства,
що в центрі Скляного Міста, - Ні?
Не хочете тепер особистості в ідеалі?
Що за сила тримає вас досі за межі імперії? Страх?
Як же безкрай власного внутрішнього всесвіту? Ляк?
Обмежене сприйняття реальності
Замкнутість - деградація, пошуки
Ворогів навколо, ця невдоволеність
не прийняття, мені це не подобається, -
Зламай авторучку, спали чернетки,
і займися вже справжньою роботою!
А як спіймають - кайся, кажи
"Це все Божі зайоби, Я - атеїст";
Мала, береже мій сон
Це все для мрійників
Чекаю на тебе під сходами
через хвилинку, було брудно
прийшлося стелити камзол
Місця було вдосталь, тендітна
Щаблини вусами поплелися
Темно, та в її косі - вогнецвіт,
видно обличчя, велично
Під червоними дубами все чорніє,
наче погоріле, все росте з грибниці
Тут і там можна вступити на капкан
не розкритого суцвіття, желейні мізки
Вони вбачали у цьому велике непорозуміння, -
Все виправиться, - говорячи десь на блокпостах
людям, що втікали від цього порятунку
Ми ніколи до цього ж не говорили,
як ми врятуємо одне одного від себе?
Ваш говор фамільярний, наче знайомі
ми вже з його пихатими жестами,
брудним словесним виворотом
і агресивною сентиментальністю
Ви вб'єте усіх в тому напрямку,
куди кинула привіт рука повелителя
А потім зґвалтуєте, або навпаки, спочатку
Банкет у Сатани обірвали, ми ж Кричали, -
Рятуйте! Від прогресу? Свободи думки?
А як же Мистецтво кохання? А ціль явна?
Ви нас трошки повбиваєте,
а тих що виживуть - погладите
по головці повторюючи, - ви не винні,
ми вас любимо, молода нація, -
яйце сказало Півню, - Стухло,
ку-ка-рі-куууу, кх-кхе, Світлоносний
рже, ганяв ніччю табун кобилиць
Любився, - Божок їх просто сміх-стид
Як ж хочеться чогось масштабного,
щоб усміхнені герої були по обидва боки
І звісно, я не вмішуюся, просто "завжди є",
того й достатньо.. Ар'е? Ха, копія..
А мені метаморфози з тентаклями
швидко набридли, - думку жене кінь-
Індивідуалізм, - Пожаліти Дівчинку?
Вона ще тою розпусницею була
за життя, не врода богів спокусила
Хоча звісно і не без неї, але "таке"
Як написано далі в тому Щоденнику
Таке "Волонтерство" - це дар, так, -
перед мною у повітрі явився
Чайник - товстий півень
і наблював чаєм чорним
Мені у чашечку, яку, О',
тримав у долонях, горнятко, -
Графе, лимонного тістечка? -
Це якийсь жарт? - Ах, що за бал
Не напивайся, а то як ж кохатися?
Інтелігенти, відьми, розумні міщани
Пасивні божки, що наче під ефіром
Вечірка для тих, що знали дату
сказану наприкінці останньої гулянки, -
Як це розуміти? - Як я можу бути
життя проти? А як ж Його Пороки?
Чим змію тримати косу? - регоче,
Пари дотанцьовують, одинокі -
знайшлися, розбіглися по куточкам
А Я з Мхору не звожу погляду,
який з цього краю Ями не більше долоні
Чую стогони, ні, не від чийогось люблення
А когось "знизу", вкотре Від "Отця"
щось відділилося, але Я не втручаюся
Гірша версія батька, нічого не очікуй
"Зло родиться яко люди помовкують"?
І попливло оте ґрунтовими водами
слизом своїм розносячи заразу
по якихсь ізольованих племенах здичавілих
Що? Війна? Яка війна? Не люби, не втратиш, -
чайник зник з горнятком, і Кондукторка стоїть
тримаючись за поручень, схилила голову
"Обмінно-Страхове Товариство № 2" -
Вивіска, і зупинка, чому ніхто не їздить?
Бо занадто повільно, бистріше пішки.. -
Не читати це на людях, скільки чуйних бужу
І не здивує Мене навіть і Сатана, вже бачилися;
Стало нестерпно тривожно, "Я" стискалося
до цятки, тиснуло на неї тіло, важко,
щось боліло, не зрозумів, що саме
Так важко бути ментально здоровим,
коли це лиш перше твоє народження
Не справився в житті минулому, повтор..;
Дивні казки; Кішечка і життєві Гроші;
Пікселізація спогадів, якщо довго
протримаєш - лиш колір і залишиться
Знайти би маяк і знов його підсвітити,
той колір з яким асоціюються її вилиці
О', Поховайте Мене з Моїми грошима!
З Чужим часом який Я забрав з обігу
Це Влада, що як старцю - молодиці
Владарюю над часом, так як можу
Не Я це розпочав, а старе Вино,
що століттями у підвалах мориться
Поховайте Мене з Моїми грошима!
Кішечко, Твій язичок такий жорстокий
Рух тільки вперед, назад - як схочеш, -
Недостатньо! В зимові лиховії
Ти весь скрипів і гнувся, боялася
Впадеш і я з тобою ж вб'юся
Кішечка вилазить із дупла, виводить плечі, -
Дякую, Дубчику, що в собі перезимувати дав
Годував полівками, що завелися між корінням, -
Так Ти повертайся, Я буду стояти де і стояв
Обнадійливо пустив бруньки, маленька Доля
Останнім в околиці, майже вже літом,
а навколо жовте поле марен медових
Не проганяти мишок, ні-ні, буде чим живитися
Їй, Це ж мене і вбиває? Що за симбіоз Нам..; -
Думаєш, Їй немає чим поділитися? -
Достатньо, Тебе приходиться носити
Але й я не Пастух Лісу, не живий древень
"Обмінно-Страхове Товариство № 2" -
Вивіска, - обміняю тебе, на те, що тут в ходу
Що в мене цінного? Яйце під пахвою.. Ким Я буду?
Вони не літають, хоч є крила, дракони? Янголи?
Не та маса, кістки не пусті; Панна з молодиком,
що вбраний як жрець язичницького культу
Він тримає їй парасольку, Вона Горда, сніг,
але це щось первинне, Лимонна суконька;
Не забувати дивитися у вікно, куди.. куди..
Я повинен був донести це Тіло?
Люд гуде, вуличні продавці, масажисти
І така легка концентрація стимульована
контактом зоровим до віталень відкритих;
(О', хмаринка, сховай Мене від його взору) -
Для чого тобі чашка під диваном?
Ні, не зважай, все нормально
Якби прибирав перед приходом -
її б забрав, а значить - холостяцька нора
завжди чистенька, - Або.. вистоюю
прекурсор для крему Азазелло, - далеко..
занадто далеко, концентрація втрачена
І що там за "або"? Стук-стук, Спокійно йде
Фасади безликі, але жалюзі відкриті
Що як вітрини, - Дивися! Хтось там живе!
Він ще не вмер, Відкинься і споглядай гнізда
Воля - культ, питання поваги вкотре закрите;
Трьох-колісні автомобільчики, кумедні
"Не зважай" - так просто? Занотувати..
в кишені внутрішній був і стесаний олівчик..
Гроші для Кішечки, чужий час, як купити?
Писати словами сюрреалістичні жахіття,
як ті картини Дивних звірів, Майстри..
Що за чудовий напій "Маргарита",
вічний спокій усамітнення, мріями..
Дикі, грубі, невмілі, кістяні, худі руки
Скам'яніли без дотиків, для чого знання
як не маю мирського, недолугий бог
безвладний навіть над власним вибором
Чи зможу я знайти віру і надію,
щоб поділитися з цими людьми,
що просто вирощують гриби?
Чи Я хтось, що розвеселить їх?
Майстер возвеличування чужого слова?
Всі ці історії пролетаріату, спільний труд -
немає вище блага.. Продати б свій дух
дияволу за спокій з відьмою,
і більше нехай не палає
голова якоюсь "душею"
Став майстром, трояндами поплилися
руки, зрадник посеред раю, загубився?
Мені тут не місце, відчуваю, по своїй волі, -
Хороший Хлопчик, спали всі свої чернетки,
і піди працювати, стерилізувати субстрати
і ємності під міцелій левової гриви
Куди тобі варити спирти? Шахтарити
будеш? Такі в повазі і заможні, бо сміливі
Та куди тобі шпалі двохметровій
по кротовим норам повзати?
Як і для варіння тої браги
чи є у тебе знання хоч для сплавів?
Та куди тобі вище по технологічному древу..
Залишається, приректи цю особистість
або повертатися у хащі, забудь про спокусу
Або вивчи мову, отримай мультипаспорт
і живи на соціальну допомогу, говорять
вистачає навіть, щоб сходити до пабу
Всі ж тут блукають для "когось"? -
Я відкопав тебе саме для підтримки, -
Я в заручниках? Чи спустиш монети
на пійло, чи будеш купляти мені спіднички? -
Такого важкого вибору життя мені ще не давало, -
Щасливчик, в цій торбі нічого, лиш полин і ..
Тут душно, я задихаюся, Випусти! Випусти! -
В Мене на Тебе величні плани, схаменись
Під вивіскою «Тютюновий магазин", Я зайшов
кудись у вись на дві щаблини, не отрута - ліки
О', Боги прийміть цю отруту за ліки!
Як воно там..? Спростить прийняття,
навіть як те прийняття пасивної долі
Травка - ніколи не змінить твій стан,
це не наркотик, лиш наявний оголить
Тому - Вона лиш для щасливих, як і любов
Приречені вбогі, хоч там весь їхній і порятунок
Приречені, тільки як ти не хочеш перейти чорний бордюр,
якому ти тепер паралельний, з сірого бетону на бітум
З ображеної тварини зі яблуком у шлунку, Забродило
До чогось що від небуття труситься, Зате - не один
Колись Я був молодим і вбогим, але крізь роки -
Я більше не молодий, - .. а ще, бо у віконці
цього Трамвая було видно герань та Брюнетку,
що задумалася, бетонній стовби і паралелі
ліній електропередач, йшли далеко-далеко
Люди, їх зв'язали, але в салоні від них пустіло
Одна лиш Кондукторки спина, і вазончик герані
Концентруюся, хто Я? Ні, хто така вона?
Перстень на ланцюжку, символ спокуси
З виду срібне, але таке важезне, чому?
Що Може бути сумніше за Однолюбку?
Що може бути жорстокішим до пам'яті,
як перебитий ідеал мертвого чоловіка
Несвідомим серцем, що завжди в пошуку
Розум Сприйме це все нормально, боляче..
Не заганяється думами "Чому не боляче"
Як Я могла зрадити, розцінила безсмертне
примірявши до смертного, невірна, безбожна!
Що відчуватиме чоловік, який її кохатиме?
Якусь збочену егоїстичну насолоду?
Чи благословенне відчуття впевненості?
"Я не можу цю жінку розчарувати"
Що ви можете знати? А чи шукали
у вбитих гаманці, ні, не ради грошів
А ради фотографій подружок чужих
"Я не знаю де Ти, але знаю хто Ти"
Ідеалізм, як є кому за тобою плакати
Ти щиросердечно покладеш душу
На вівтар збереження різномая видів
Героїчно живи, або героїчно вмри
Коли тривога розбиваються
об щось значно вище
за стрімчак щасливості
Це відчуття естетики
у повній скруті, як надія
Смерть - це надія
"Призначення - це надія", -
Володарка Озера, - Та це
не щастя, що - ейфорія
Лиш первинна злоба
Ейфорія - це тривога
Шось дитяче, невинне
Шукаєш наче спокою,
і позбавляєш себе "чогось"
І позвуть мене на боротьбу
Ті, кому є за ними плакати
Тих, хто не згадається
і приємним спогадом
для дівочих нічних пестощів
Але як добре в блакитній шинелі
мені буде, легко, незалежно
Бо маю в руках - аргумент,
чорну в дереві шестилінійку
Йдеш воювати як нема нічого
Йдеш воювати як є що втрачати
Йдеш воювати шукаючи смерті
Йдеш воювати шукаючи стимул
пожити; Зупинка, деревце голе
Білка, виморгує, кодом морзе
"Во.. воно, набли..бли..жає.."
Як ще довго опісля цього
пройде часу, щоб перестати
бачити воєнізовані символи
Покоління ще будуть хрещені
цими асоціаціями, боротьба
Ця боротьба не буде забутою
Влада вбивати у захист гармонії
Вона буде жити, жити довго,
лиш щоб мстити, мчати
крізь хвилі чорного моря
і нищити все перед собою
виставленим тризубом, думами кріпнучи
Як ненависть може бути такою нерозумною
Ви ж ніколи не були в цих краях навіть гостями
Невільники, не серед вас Ваш очільник волі
Слова Вождя - закони, ваші кокони
від екзистенційної невизначеності
У голові лунає пісня Війни
Гуркіт барабанів доноситься з глибин
Гуркіт бойовий і повільний, маршує
З пекла на гору і в жерло вулкану
батальйон за батальйоном
Біле мережево фати
за якою стояв світанок
Що за Трофей, гляди
Усміхаєшся Мені, вбивці
Мерзле болото, і вітерець,
який тобі подобається
Прохолодний весняний бриз вмиває
Добре, що не побачиш моєї смерті, -
Тебе там не було, не можеш знати;
Ментально не концентрований
Болото під ногами дзвенить вночі,
затягує до себе у день, башмаки
Настільки зимові, потужні асоціації
щодо картинки перед очима
В моменті вічності перед смертю -
завжди приємні, болото і кров
Мерзле, і грайливе.. - Люба? Любиш
Завжди любиш те, що мені приємне, -
Твоя хімія буття ще заграє
Підхоплена культурою
Тією любов'ю предків до оточення
Мовою і образами - їх способом спасіння
Краплина молока донесена, збережена,
бо не витер з губ дитинства подорослішавши
Ще розчиниться у цьому вихорі кавовому
Відчуєш ще яка вона густа, - Це життя?;
Такі прості слова, невимушені, - Читай Її;
Й після них було все не так як раніше
Те був - початок на шляху до вічності
Безповоротний момент
Біле мережево фати
за якою стояв світанок
Вимазали кров'ю
Я мусив повернути
Їй те, що забрано
Ворогом, Спогад?;
Хто Я? Де Я?
Лиш спина Кондукторки
Заземлення, тихо-тихо
Вона плече-плаче; Пообіцяла ж, що поплаче,
і відпустить, але нікого так вже собі і не знайде,
а потім прокинеться від дивного сну, де Він
сидів навпроти неї, суровий погляд не зводив,
а в кінці усміхнувся, як перед смертю коханій,
і відвів погляд, але ж ще не знайомі, встав і вийшов
І та мить з поглядом його втішливим в сторону
перекрила, спростувала цю годину німого осуду..
І стало так легко, вартувало воно того! Ощасливила..
В цих похідних на верхів'ї меча індивідуальності,
що виводить епітафії на внутрішній стороні черепа
Усіх об'єднує спільне бажання кохатися - Це щось,
що всіх заземляє - не відлякати, зацікавити
Так зоряна поетика з землею зустрічається
Коли була вища ціль? В які еони, інак
душа бідніє і показується її кістяк
Спочатку злізає шкіра, твій лик - хмурніє
Потім опадають м'язи, висохли без тертя
Залишився лиш кістяк, ходиш, штурхаєш
претензіями, пасивною агресивністю
у безсиллі радіти, і скрізь «я», і «я»
Кохайтеся, ля, а то це як з бідністю
Не доглядаючи за собою, не їси - тим
ти показуєш тілесний кістяк, а симпатія?
Ось вам і культурний коловрат; Чи не так?
Взаємне волонтерство, як все запущено..;
Як ж легко містику, прокинувся, помився -
і вже красивий, знайти б таку панну, ах
Надягнути чорну робу, щоб не було видно
бруду? Над кишенями нашию грибочки,
ніби вони ростуть з мене ще живого;
Пара за столиком, відводять погляди
Потрібно допомогти, німе побачення -
це коли усмішки, а не засоромлення, -
Від одного до десяти, настільки душно? -
Двійка, я не в собі, - Як і я, що ж
розходимося як ті в морі кораблі? -
Знаєш, що таке щастя? - Щастя?
Це можливість бути самим собою, -
Тоді Нічого не має значення, крім того,
що Я тебе хочу, з першого моменту,
як побачив, я б тебе винудив силою
до злиття, бочкою з кислотою, - попиває, -
Тебе розчинив би собою, солод Зла
мого пізнай же у цій залежності
Цяткою посеред Нічого, - як заливаю, -
Волала б, але в роті твоїм мій океан
Ти б волала від тільки не одного болю
Благала б смерті, цятка посеред Нічого, -
Всього, в мене аж матка стиснулася
і опустилася, Тобі назустріч, - Вже було, -
забагато наговорив, тікаю, вібрації
фамільярні віднайдено, бог, а чи брехло
Але різниця в чому, в переконливості?
Завмерла, - Я б вивчися, і став Безформним,
щоб лиш таке з тобою зробити, - це він сам, -
На якусь соту ніч ти вже мені огиднеш,
але не це відчуття любові до страху твого
Яка насолода мені в твоєму руйнуванні,
а яка для тебе коли кінчу
і почну Тебе відтворяти
Я прикрию тобі твої очі,
від жахіть метаболізму;
Мерзле болото й гаряча кров
перемішано - перед Очима
Спина Кондукторки задумливої
Як відьма свої чорні одіяння
Вона носить печаль крізь усмішку
Чи Я той що у повазі у шаманів,
бо перейшов до іншої статі
І співаю, кричу, так високо
як не зможуть голоси чолові
Концентруюся, не знаю куди глянути
На небо із вікна - рожевий Спутник
Повернувся спиною до публіки
Яке вже порахунку ядро Він розчиняє
Хтось це все вивчає? Це полум'я
яким користуєтеся, воно вас пожре
У пітьмі за ним зірка сяє все різуче,
а він оголюється як листопадний сад
й потоком світлячків, як опалим листям
напуває молоденьку зорю, її жагу
Вічно голодну, навіть у скорочення
часу свого існування вимагає, - Більше!
І Схід Її вимальовується все сильніше,
і душа не гасне, світить, як і раніше
Хмаринка, сховай Мене від її взору
Зірочки, вас любити неможливо
Занадто схожа наша фізика, - З'їхав;
Мова, всі йшли сюди, хто звідки
До перетину шести променів
Але мова одна, різні лиш говори
Нічого не розуміли лиш Моряки з моря,
що прийшли блакитними Куполами
Насупленими гримасами тривожачи
прохожих, як ті, що ображені на світ,
бо той дав їм менше аніж вони вимагали
Все навколо - вітрина, обміняй, купи словом,
за нього можна навіть помацати, і не тільки.. -
Смак Печалі і Плоті, Солоденько!
Смак Печалі і Плоті, Солоденько!
Намісник Моєї волі співає подумки
Чорнявий сидить на порозі, повторяє,
а над ним на балконі великого будинку
в бельетажі дивак і руденька
Перед ними дві вази повненькі
з персиками та манго, щось п'ють.. -
Смак Печалі і Плоті, Солоденько!
Яйце під пахвою, не пам'ятаю
скільки я це вже ношу, і яке по ліку
Хто Я? Пам'ятаю лиш дві щаблини
Вичерпано на сьогодні слів з глибу
Багато чи з глибокого дна, правди?
В.. в бельетажі Король з Донькою; -
Він теж усміхається лиш як хильне,
наче когось втратив, вибачається
Бо не було з горя чого звикати
Цим чи варто пишатися, як вже старий,
а перші друзі ще не повмирали, бо не маю
таких.. Я випив забагато, прошу вибачення, -
А побратими? - Спаплюжена воля
Темна Гвардія, поглинала душі
Забираючи таку честь у землі; -
Великодушна Сволота, так, це Він
Без соціальної відповідальності
Але Він хороший, легкий, ні, ти що
Він мене не ґвалтує кожної ночі, (а днями,
що?)бо того вимагає подружній обов'язок
Жив би Він як людина - не довго, не мало
Він ніколи б не назбирав усі ті багатства
просто блукаючи звалищами, реставруючи
Він любить Мене як ще одну людську дочку
Використав, і кинув, сюди, де все шиють машини
Говорив, а машин хто буде вчити шиттю? Вчуся
Ми насправді так близько живемо біля Дому
Але зустрілися саме тут, на іншому кінці світу;
Руденьке Білченя, Ти як справжня відьма
тримаєш руки перед собою, готовою
кинути закляття, не встигнеш і моргнути оком
Антикосмічний гнів безсилля, створити б щось,
а не просто споживати насолоду
Виставлену закономірностями,
векторами, які ніщо без страху
Використовую воюючи за слабших
Бездумність, естетика, мій дух спить,
а Не розум насолоджується сажею
Єство лиш насміхається, не забувай мене
годувати, живи як хочеш, немає бога
вище цього, дитяті подоба його розум
Мала, так хочу стати персоніфікацією зла
А вилазить максимум пастух для стада
Проповідуючи йому "Практичну Велич",
і на вовну, і на м'ясо
Зрозуміти, як це бути
на верху й одиноким
Твої Слова на початок Ритуалу -
"Мені потрібно тебе вивчити,
дозволиш?" Звісно! Звісно!
Це такий Оклик втраченому
Це такий Оклик втраченому
Я хочу цього більше за смерть,
але смерті я боюся куди менше
Руда, Я без падіння в закоханість
до Тебе - кохав, бо полюбив
Ти була мені за матір, якої не знав
І шоб зрозуміти таку свою роль
Тобі не потрібен був плин еонів
Просто, Я люблю усіх, не численних,
що не ставилися до мене як до собаки
Я перенесу Тебе у Скляне Місто
Як усіх загублених, що зустрів
Тобі немає куди повертатися
Твоє Королівство приречене,
через політику підтриману народом
Твій брат не той Король, що одухотворяє серця,
а лиш заздрісний голод в уявні культурній перевазі; -
Як я знайшла цю писанину у шухляді - сказала, -
Знаєш, таке не пишуть "на перед", а саме "перед"
Голодний кінець наближається, емпірично
все вже пізнано? Просто споживач насолод?
Ти занадто старий, щоб вбиватися пацаном
Задумав кинути? Щоб ощасливити дурістю іншу?
Твій фетиш - справжня любов, це проблематика
Емпірично, Ти ще багато чого зі мною не робив
Не гуляв під ручку тим "Скляним Містом"; -
Воно з білого піщанику,
функціональна архітектура
Безликі фасади, гладкі
геометричні фігури, кути згладжені
Всі залиті слюдою для світловідбиття
Він насміхаючися, говорить,
"щоб було видно подряпини"
Таточку, знаєш, були колись такі жабки,
що вимерли, бо запах спілий манговий
самців більше зваблював, аніж феромони самиць
Манго - це любов, Він навіть зараз насміхається
Ви ніколи не зустрінетесь, Він чоловіків ненавидить
В Нас не буде дітей.. Своїх.. розумієш?
Але ж Ти інакший, як і Він, Ви не прості
Це ті самі самці, що носять яйця на спині,
шукаючи діткам в яйцях новий вологий оазис;
Гіперконцентрація, перехоплений Аридифом, -
Куди Ти несеш це забуте тіло, Слинявий?
Катаєшся Моїм містом, радієш
Бо скільки нових думок і відчуттів
до колекції, для перегравання
в захоплені тінню між пітьмами
Куди несеш це бідне тіло?
"Я" Самого Тебе нагадує?
Час, Ти подобався більше
Старим з чорною косою,
як Батько Відьмин
Як стимул відчуженим
схопитися за сталь ржаву
культурою до основ
Заземленням десь Вгорі
задаючи орієнтир до опори
Чимсь близьким народу
прославляти буття
а то погнеться додолу
приросте, пустить коріння
І Все спочатку, О', Лоза Життя
Недорозвинуті пагони - вусики..
Культура плететься по тому,
за що вони вхопилися гнітячись
Холод сталі, - заземлення,
Це сидіння не м'яке, металеве
Очікуйте занепаду, замкнутість -
Деградація, і все Спочатку
Заручники особистих інтересів Вождя
Терор ради вигідніших перемовин
стане вам кораблем поперек горла
Запийте волею, або задихніться, Сором
Або Зламай авторучку, спали чернетки,
і займися вже справжньою роботою!
А як спіймають - кайся
"Це все Божі зайоби"
Ви станете тим, ким вам судилося бути
Історії які не соромно розповісти
заповзають в глибину
Їм Світла визнання
Ніколи не побачити
Я - кошмар, який не дає тобі заснути
Зіграємо? Дам надію, змушу повірити,
що нічого поганого, мученики
на п'єдесталах заміняють ідолів
Я - чорними! Куди б Ти не спустився -
Я скрізь тут буду, Цей Світ для Мене,
як піщинка для мурахи, - Схаменись,
не гнівайся Чорнявий, печінку посадиш;
Кондукторка чхнула, мило, забавно
І Мене вирвало із захоплення
Завжди має бути заземлення
Користуюся тим, що маю,
бо більшого і не отримаю..
Не гнівайся Чорнявий
Він відчув на собі Її досвід еонів,
але все ще людський, не ревнуй
Куди йому до міжвидового кохання,
що для учасників просто - війна
Загарбання, конкуренція, стратегія
не війна, ні, те щось однобоке навіть
для кожної унікальної особистості
Скільки епох дивних, десь в туманах
Ви пережили, змін світів, а Ти не вмер
А Вона не блукала, не виплекала зречення
від безсмертя під сузір'ями зміненими,
що не викликали асоціацій на спогади більше булі
Вони жили, а їхні діти, світи - вмирали, - Як це, Боже,
перший і останній, змушуєш себе страждати
Людський ідеал митця, вартий вічності
Невинність - без відповіді, ця сила
не від Тебе, а від розчарування в Тобі;
Де Я? А де Ліра? Ми прогавкали весілля..
Я бачу Сестричок у вихідних суконьках
(Ох, Нестерпний, бо Вони, бо без потреби
Вони все ще не придумали бюстгальтерів
Що означають кінські хвости на їхніх головах
не запитуйте, "Хто дістане, той на нього ляже" -
викарбувано на золотому руків'ї, і воно на виду
Першопроходець - отримаєш все, або згинеш, -
Вони тебе ніколи не зрозуміють, послідовники)
І кожна як Одна, повторяє, - Спокійніше
Це так просто, і зникнуть всі випробування
Вони просто пливуть, бетонними вуличками
Але Я вище за Них, Їду пустим трамвайчиком
Стук-стук, в чужій долі, без тіні в суцільному світлі
"Мо".. "мо" - може? Може вона десь під підошвами
дерев'яними, під сидінням, Я сиджу на Ній?
Вона як той стаканчик йогурту під диваном, Доля
Не прокинути б, бо потиче до сміття підметеного
туди ж, під диван, доля, можливості впущені,
заметені, все ще зі мною, не викинув з дому
(Доля Мимо йшла, вдаючи, наче немає скорботи
Торгуйте кров'ю і кишками, чому ж ні?
Бо Нас ж так продали? Точніше "Мене",
я тут один, а ви лиш вилизуєте мої мізки
І Вам точно відомий той смак, ах, нестерпний
Безбожний, бо Я не бачу ваших милих лиць)
Я показую чужі розуми, тіні їх
Що ж.. Не Вийшло зачепити "новим"
Лиш спогади старі, розсіяні
не персоналізовані, особистість - Стерта
Електромагнітним вибухом, діти, не ляскайте..
Війна Древніх, яку проґавив
Зрікся моєї вічності і пішов,
Що за пошук самогубства
Безбожно, Ще Одне Загублене Дитя
Я не потрібен жінці, яку кохаю?
З яких пір "кохати" синонім "сексу"
З яких пір "секс" синонім "любові"
Плоду взаємонепорозуміння
Взаємнопохідні, а як в тебе буде..?
До Чого Мусить Вести "симпатія"?
Яка? Візуальна? Благотворча? - Тобто,
форма чи діло? Діло наповнює форму
Яким словом-ділом наповнити свою форму,
щоб форма чиє діло на тебе - лиш власна ємність
надала тобі над нею привілеювання володарювання, -
Так легко? Це якийсь древній пікап, але все ще тягне
Бо він був першим, і ім'я його "правда"
Так заумно складено, щоб лиш сказати:
Ти мені подобаєшся, будеш кохатися?
Чи хочеш дати надію, що це "про серйозні плани"?
Бо інтелігенту сором'язливо сказати і "люблю",
не то що "кохатися" без запаморочення в голові
Потрібно рятувати, ох би стукнути по твоїй макітрі
та рук.. поки, що не маю, скільки ж світла.. романтики
У проблематиці невинності: потяг чи концентрація?
А скованість коли сприймалася світліше розкутості?
За нею лиш перегній родючий, все несеться на горбах
у мішках, до потойбіччя, хоча на Землі лиш ростуть квіти, -
Я не був спокушений! А бог чи закономірність
скидає те все на голови людям, - Ваші форми -
не ємності під квітки! Дна ваші без дренажу! -
Медузо, Медузо, нагадуєш ідеалізовану любов
Не закохуй Журлива, покірлива, а я й не корив -..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945658
дата надходження 22.04.2022
дата закладки 22.04.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.04.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.04.2022
Жалісне скиглення проти сучасних реалій.
Форма імперії - не сформульована загадка.
Сиве й крихке дитинча обертає планету й
Топче з завзяттям ті рідкісні паростки,
Що зі свинця або сталі.
Та упосліджений друг не спиняє руху,
І мій скоромний борг при нагоді стане
Кожній живій душі, що з похмурим виглядом,
Втратило все провідне та жадане.
Правда ж, голодний круче?
Світла вітальня більше гостей не прийме
Гості й раніше плекали сумнівні герці
Все відкотити й змішати в просту, недоторкану
Навіть моєю ненавистю, глину
Під звуки найбільшої терції.
Вибух не квітне поволі і не ошукає.
Останнє, що бачив - твоя щиріша усмішка.
А й досі гатить
У рідному краї.
З’явився на мить та зник,
Як і все, що зникає.
Дитина голодна до свіжого м’яса
Ба старче тіло не вилізе із труни,
Бо оберти стають усе важчі.
Й дорожчі. Щовесни.
06.06.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944225
дата надходження 06.04.2022
дата закладки 07.04.2022
Голос зими слабшає,
занурюється в туман міста,
У порожні квадрати холоду
і в міжсезоння календаря -
Аби випасти дощем,
коли спіткнеться
об висоту хмар,
Заперечивши свою присутність.
Бо весна торкається
кілометрів тиші.
Зима вичерпує своє усамітнення
в композиції світла,
Зливається з ранком,
аби вгамуватись,
Бо весна подразнює її рецептори
і пронизує наскрізь
Своїми видихами -
щоб через себе
змоделювати і пропустити літо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941110
дата надходження 23.02.2022
дата закладки 05.04.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.04.2022
Після Аушвіца вірші не пишуться.
А що буде після моїх, українських, міст?
Замість них - діра в серці та попелище
На супутникових знімках.
У відповідь на звірства світ мовчить,
Бо так, усе світово,
Та насправді життя зводиться до клацання
Зброї,
Бо палиця чи камінь Каїна
Переродилися в метал.
Після Маріуполя, Бучі, Ірпеня,
Чернігова, Харкова.....
Буде німий крик.
Європеєць пройде повз
І скаже: "А, знову кричать українською,
Я це вже чув століттями".
А перед криком була брудна
Лайка грубої, неотесаної
Мови,
Запах немитого від крові тіла
Та погляд, сповнений зверхності
Та презирства.
Їхній диявол методичний у безумстві,
Оперує словами Ісуса
Так гидко,
Що отупілий натовп плескає в долоні,
Плюється від задоволення,
Бо знає: зараз любить,
А завтра - роздере вождя на друзки.
Коли все скінчиться,
Почнеться тотальне відхрещування.
Тільки в очах буде помітно,
Хто винен,
На руках буде липка й червона
Патока,
Її не відмити навіть нащадкам.
Ніколи не думала, що
Слово "ненавиджу" буде
Першим,
Яке промовляю
Щоранку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943962
дата надходження 03.04.2022
дата закладки 03.04.2022
безкрилий птах душі під зливами свинцю
кривавий холодець в криниці сновидінь
творець не пронесе наливши чашу цю
повз сонми черепів_ їх вже накрила тінь_
>
їх вже накрила тінь_ невже по колу гра
шкварчить нова кора від мертвих голосів
на крицю бо посів_ чи проросте трава
чи дасть своє зерно між стягів та списів_
>
ширенги доміно_ штовхни якусь_ навгад
ґвалт цифрових цикад проймає наче струм
свідомість – білий шум_ крок в безвість / два назад
в скупій таблиці втрат - сухі різниці сум_
>
між скронь як метроном : не гріх / не гріх / не гріх_
у дзеркалі – фантом в розідраній слюді
хтось піде по воді_ останнім_ після всіх
щоб вилізти на хрест, моргнувши в бік судді_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943785
дата надходження 02.04.2022
дата закладки 02.04.2022
Другий місяць весни,але зимно та протяг на серці.
Вже сполохане небо чекає додому птахів.
Другий місяць весни у кривавім затятому герці -
За свободи повітря,за землю,за пам'ять життів...
Скільки весен було...Та такої - вже мусить не бути.
Бо не може весна увінчати скорботою світ.
Бийте ворога,хлопці! Йому вже не буде спокути!
Ви - це наша весна.Ви - її воскресіння та цвіт!
В найскрутнішу з хвилин не тримайте на Бога образу.
Хоч питання пече:хто і як прогнівив небеса?!
Пам'ятайте завжди: ви - архангели - віри окраса!
Ваша воля і міць - це свята переможна гроза!
Ллється квітень дощем,та не змиє кривавих поранків.
У вінок молитов ми прокльонів вплітаємо хмиз.
Дай нам сили,о Весно! Даруй лиш безвтратних світанків!
Щоб на нашій землі переможний Великдень возріс!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943757
дата надходження 02.04.2022
дата закладки 02.04.2022
***
Стрінеш того, хто назветься тобі сестрою,
братом, батьками, дочкою, яку не родила.
Візьмеш перо – загартовану вишколом зброю,
в шати одягнеш прицільно крізь мороки диму.
Друга пом’якне плече. Почуєш: «Как больно…».
Боляче, друже, ще трохи – вже видно лікарню.
Правда - це рана відкрита у прагненні волі.
На терезах – ріки крові підносять покару.
Страх заповзає гадюччям - і за грудину.
Падає сніг закривавлений в інших столицях.
О Україно моя! Тримаєшся тину…
Попіл на очі солоні лягає, на лиця.
Кінець лютого 2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943371
дата надходження 27.03.2022
дата закладки 01.04.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.03.2022
ты замерзаешь в созданном мной
аду
ад это вечно холодные стены
рая
когда-нибудь тонны тёплых снегов
сойдут
и севшее тёмное солнце в твоём
оттает
мой дом с одним уцелевшим окном
не спит
дороги размыты во́лнами льдов
талых
небо краснеет закатом недавних
битв
ночь холодней на ещё один стих
стала
имя моё пропиталось твоим
днк
иногда хочется просто его
не помнить
и не хотеть тебя больше в себе
искать
в глухом лабиринте без выхода
с сотней комнат
мы помещаем себя внутрь чужих
квартир
не заполняя теплом их пустую
ёмкость
это наш ад
персонально холодный
мир
мир для двоих он всегда одному
сдаётся.
[youtube]https://youtu.be/7KxMB-RSIX8[/youtube]
*фоновая композиция –
Subheim «Trails»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865645
дата надходження 22.02.2020
дата закладки 12.03.2022
мы научились жить
в разных городах
и в другом времени
с разницей в несколько часов
секунд
веков
мы научились ходить
не преследуя целей
привыкли верить
в то что не требует никакой веры
и в тех кто в ней не нуждается
мы устали любить
тех кто отвечает взаимностью
не переставая любить и ненавидеть то
что лишено
и того и другого
мы отчаянно ожидаем
наступления холодов прошлого
согреваясь одиночными пожарами дней
пропитанного безвременьем настоящего
и всё ещё пытаемся не умереть
в будущем
и не важно насколько долго мы не виделись
или как сильно нам не хватает этого времени
и пространства
друг в друге
важно то что иногда мы
слишком долго проживаем собственную жизнь
словно чужую
параллельно мучительно умирая в ком-то
родном
но абсолютно далёком
и единственное что не позволяет вам
терять связь с ним
это та неуловимая близость
понимания тишины
синхронность колебания волн сердца
в момент получения наполненного смыслом
но пустого содержанием письма
и нет ничего роднее
этого
**
нет ничего страшнее осознания расстояния
наедине с человеком сидящим рядом
нет никого опаснее осознаю́щего
пустоту внутри того кто уже миллионы лет
находится на расстоянии
в тысячи световых лет
секунд
веков
от твоей вселенной
нет никого
|роднее|
.
*фоновая композиция -
Wolves In The Throne Room «Dea Artio»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929718
дата надходження 02.11.2021
дата закладки 12.03.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.02.2022
світло встановлює диктатуру:
гріє і палить
світлу належать надії, люди, історії,
перевали
десь у кінці тунелю світло жéвріє
й молить:
будь таємним учасником моєї
крамоли
світло палко благає й спекотно
плавить:
бийсь проти тіні зі мною в обіймах
слави!
я дістаю мечі, сагайдак і
стріли:
сильні твої ідеї, та
застаріли
душать за горло біло, смертельно,
гостро
хочуть лишитись першим й останнім
островом
топлять все чорне й сіре, вивозять
тоннами
але
світло зникає. тіні — лиш
непритомніють.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940612
дата надходження 18.02.2022
дата закладки 18.02.2022
Час зупинився і небо упало ниць, —
Циферблатом без сонця, без тіней, годин та плину.
Птахи ще недавно здається дражнили вись
Римськими цифрами, і врешті її покинули.
День скидався на вечір, на білий холодний шум
І обрій розмитий туманом вливався в погляд.
І грузнув потому у втомі очей і тонув
Зімкнувшись у нитку сонливої несвободи.
Ти в центрі, здавалось. Довкола блукали вони
Подібні на тебе, всі ті, що знаходяться в центрі
Своєї історії, їх душі купили квитки
До міста, до сонця, до центру Землі та Серця.
Спочатку був я, далі ти та хвилини краси,
Час крутився в слова і сторіччя стискалось в сторінку.
Що цей день де спинився зимовий годинник, скажи?
Він покорчив гримаси, дражнився і нас покинув.
23.12.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939969
дата надходження 12.02.2022
дата закладки 18.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.02.2022
Пам'ять кутається в архів спокою, як у ковдру,
Аби перечекати негоди багатоголосся минулого,
Аби відсіяти пострілом світла химеру, -
Бо деякі спогади мають здатність танути.
Вирівняти грифи, що на язику покрились мохом,
Від моря слів, приправленого солоністю,
Бо часом серце - як велике вмістилище чи льох:
Усього в ньому багато і від того ще більше спустошене.
У кожного власний морок правди і свої хащі смеркань,
Затерті мрії і поіменні люди-смайлики;
Все вимолюється, але є деякі з бажань,
Що чекають, поки ти
на репризі віри
заіскришся - і тоді
здійснюються.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940318
дата надходження 15.02.2022
дата закладки 15.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.02.2022
Глина в мене, як перший друг у всьому.
Коли на душі гарно - до глини,
і коли погано - теж до глини..
Робота з нею допомагає.
Роблю, що на серце лягає.
І ніби з дітьми своїми розмовляю.
Та відчуваю, що живий, -
Омеляненко Василь
Минуле, сьогодення, майбутнє -
все збережено Завдяки Мені
Все відніму простим пензлем
Своєї руки, Пензлем Своєї руки, -
Rings of Saturn - Servant of This Sentience
Тут немає спокою, немає спокою, немає спокою
Знайди настрій, знайди настрій, знайди настрій
Це серце не підходить, не підходить, розжени, і
Повернися у руках стискаючи позолочене руків'я
Я не Відчуваю болю, відчаю, тим паче Вашого щастя
У гучності ваших голосів, якщо Взявшись їх записати
Ви не вишкрябуєте більше, аніж потрібно, Хочеться
лиш віру плекати, ніби Ви свідомо придушуєте
того малоповажного язикатого авторитета,
що хоче чимпошвидше вироїтися з планети
Подалі від цього гарячого геологічного серця
Від якого тектонічні плити скриплять щелепами
Від якого капотять цілодобово стріхи лютневі
Ранніми намірами весни спонукаючи мух сонних
запалити світочі з середини Моїх творінь кубічних
Повзаннями білими стелями в надрах гігантів газових
"Голосами", що голосінь не слухали сліпими в утробі;
Вилупились з яєць на рештках "чиїхсь" досягнень
Чи не було матерям передавати гидко це вчення
"Німоти"; Мерзота навкруги, але Ти ховай надію в собі
Сонливим і розміреним дзижчання; Ізольовані, Тиша!
Тканині всесвітнього простору
загрожує Незбагненна сутність,
що прогне розірватися тут,
і в кожному його закуточку
Сторонні розуми оскверняють
задуми Його Творінь натхнених
Дратівливою задухою в надрах
Безформний, Аморфний міазм
самопороджений за стіною сну
Живий вир, не тутешній, Смола,
що огорнула схололе скупчення
Чи міг код двійковий собі уявити,
що буде таким чином матеріалізований
Все для Його Тіні, "- Чи не холодно Тобі
у світлі цих молоденьких зірочок.
В найтеплішому, що в Собі знайшов."
Милиці-пера - еквілібристику на
спогадах, їх відблиски утримуючи;
Ні, "- А Ти Хто Такий, Звідкіля?"
Викуплений підкупом задоволень,
що мовить за рай між хутром
Як Вас можуть не вести Вони
трансцендентально недосяжні, О',
Фібри, Потребуєте форматування
в Холодних надрах газових гігантів
Так, Хваліть, але це не Я Творив,
а Моя до Вас невідповідність; До
Авторитетів Тихого прийняття землі
Я не чую Ваших Голосів; А Тобі Що
Дала Вода Стримування? Окрім як,
митей передчасного змивання землі
Зерно просівається - летить полова
Від гарячого Протягу з кролячої нори
Вища Ступіть існування по ту сторону?
Навряд чи, якщо Вона підлаштовується,
(It's a Trap!) Хрестоносний сміється, -
Пролапс ментального порозуміння;
Любіть, або Тихо ненавидьте Мене -
"Невизначено", як і Моє вам побажання,
або застереження: Не згинути з таким відчаєм
Концентрований Я, складаю останнє багаття
О', Господи, що стане з їхньою Колонією
З володіннями безцільних спостерігачів
На тому Царстві без магнітних полів
"Лязг": Колапс, запалювання; Страх,
і Терор в Маси - безформну протозорю
Дві є, ще Одну - і Буде коричний карлик
Тих "Три до Трьох", і Щось Засяє?
Хрестоносний сміється, - Не знаю, Я
просто чорна вівця з червоною кнопкою
Повелитель мух, що бачив і Міг присягтися,
як смиренний лик в оці пурпурового шторму
сколапсував у зернистість темно-червону
Ким Себе вбачила та гордовита мошка
Старієш швидше на горищі, аніж у підвалі
Сиди; Служи цьому Бажанню споглянути
Переляки від Пробудження зорі, що
Нагадують розмноження мікробів
на пінистих мертвих тканинах; А
Гріє, як ілюзія тепла яйцеклітини
Того, що сидить за Тим прогнилим Троном
Бенкетуючи єдиними перетворюваннями
"Не Я", але Запах Мовить: Не застрахований
Древній заживо, вбережися від нестачі енергії
і розчинення первинним ефемерним ефіром; -
А Лі' - чудова, Говорила жестами,
якщо Ти музику слухав, але єдина Твоя
біда - в тому, що Ти дурненький
Та всі претензії відпадають, як
згадаю, що Ти жив серед людожерів
в кінці людських земних хвилин, -
Хрестоносний регоче, тьмяний, нагий, -
Атомізуй, Свароже, "Самобутність"
із протонно-нейтронного сусла
В острах усім до Світила, що сліпить,
і залишає Собою лиш попіл слідом,
Хрестоносний регоче, тьмяний, нагий
І Ніхто не чує тих зловіщих вібрацій
Всі починають Тут, Творці, в Кінці
Часів, метафізично на свою Голову
Але Ніхто Тут ніколи не залишається,
ностальгуючи - тонуть у минулому
Час-Час, Возноситися, Знов-Знову
Час-Час, Возноситися, Знов-Знову
На Нові Клітки вилизані чорним язиком
видихати джетами знеличаний водень
Для того очищення, коли створюєш
Щось, краще точно, аніж задумував
І ялиця в тобі скидає з гілля важкі сніги;
Три, але не Зітреш цю Репутацію,
що паршивими зубами скалиться
Як чекати нічого, ні на що надій покласти -
встроми меча у землю і молися сарматом
Допоки планета сама себе не розітне
Напоровшись на Твою непорушність
Палкі й густі нутрощі хвилями виливаючи
У медовий сум надій волосся Скульд'и
Врівноважена, не гордо задирає голову
дивиться в себе, сідлає Гротеска Твого,
що розправив крила чорними небесами
Запали Їй свічу під ними, подай знак
в зеніті ночі над головою, - Ось "Вона" що
Ні, Я не буду плакати, просто поморщу носик
Ну звісно, чоловіче, де Тобі ще бути, де ще
Померлих братів і сестер увіковічувати звуки
Лети ж туди, Гротеск, і не фиркай, Мені, Ні-ні
Той простір для Тебе не порожній, колись -
на кубічний сантиметр один атом водню
А зараз - на метр пару атомів благородних
У Сумі - та ж кількість субатомних часток
Захоплюй їх Всі, і рухаюся до цілі
З розширенням Горизонту Ніченьки;
Тут стає холодніше, - Вкотре, - Ле-Лі, -
Не чути, порожній простір, не говори подумки, -
Весняні гнилі лиця в опалому листі, ви забули?
(Я нічого не пороблю зі своєю параноєю
Так буде паршиво вмирати без неї
Так буде паршиво вмирати без неї
Можеш Вимикати, далі нічого,
що Я писав би із задоволенням, -
Ми бачимо однакові речі? Просто,
якщо Ми однакові, тоді чому я шукаю
у вас благодать, яку сам втратив?
В дужках, бо "це" - "We're All Liars")
Осінь? Три, "Лязг": Сфера, бриз, запах -
Алергені післядощові гуміни, троянди,
що пахнуть лиш перецвілими, - Було;
"- Як вплинути на націю,
що деградує. Тут нічого нового,
лиш відомі істини. Почни з себе.
Ця хартія має лиш пробудити."
І Ніхто не чує тих зловіщих вібрацій
О', - Я не Друг Тобі, "Смерть -
Моя необхідність", але Сьогодні
Ти - Плазмуєш; Бо Хтось Тут Бреше
Краще не підливай у вогонь водиці
Мені однозначно - Кінець, Тому,
що Я не потребую послідовників,
бо за ними завжди останнє слово
Вони завжди підводять, виводять -
І хтось Тут Бреше; Нерв зоровий
Як Ти не бачиш дощів полум'яних
З кілець розрідженого Місяця
Водяні Ми, більше не Тягнемося
Не виточуємося хоч би на себе
Тихі моноліти, хто Тебе вишліфує
на мінеральне добриво; - А Як це:
"Чорна Зоря запалила мій дух
Чорна Зоря забрала моє серце
Але незважаючи на те - ти і я
віддалилися від цілого; Надіюся Вона засяє
Але незважаючи на те - ти і я
свій час згаяли; Надіюся Вона засяє"
Гуляєш вуглецевими горами чорних карликів
Вичитувати втомившись; Розбий, підкинь
хоч один антрацитовий останець Чорнявому
Він сам Його перетворить у "безликий Водень"
Він більше часу витрачає на перетягування
На холодне алюмінієве лиття, - Вода
з Камінця, - Хто ж Ти такий вкінець?
Яка сила Тебе веде? Дає Наснаги,
щоб врешті дочитати Своє закляття,
і побачити у віддзеркаленні очі бажані
Чому Ти Розпочав з ніг? Знав ж, що те
задокументований архаїчний огріх, - Так, -
Ти позбавляєш Мене Очей, Не Лю' Тебе
В які страшно Тобі дивитися, Не люблю
Бо ж Я бучу Твої, навіщо Себе обмежуєш?
Ні, не відповідай, набридла Твоя правда
Що, як-ніяк, Вкотре - дихотомія людяна
Що потайливим взором - дулом гніву
Завжди хотіла знищити Своє світило
Але дивилася і Сама від Себе сліпла
О', А чи не те "Все", що Тобі потрібно -
Ця Темна фрактальна агора
Де Твій трон, і божки на колінах
Звідки кричиш усім прямо в мізки, і
Ніхто не чує, намагаються не чути
Голосів з глибин ночі безпросвітної
Де Кристалізуйся з пітьми Морок
Безпристрасний, очі за волоссям; -
Ніщо, Ніщо так Тебе не звеличувало
Одночасно і принижуючи,
як Твої довгі локони, Ібісе
Ходиш колами, розкриваєш рота
в поклонах блюючи нервами
Як Ти Можеш це Життя Полюбити
все проведене у запамороченнях
На Чорному не Видно Хреста
Імпульсивна дія - символічна
Як довго плакав як знайшов Її
дампи Мною відреставровані
Імпульсивні дії такі приємні,
і легкі, коли є "/delete" в Неї; - Хах,
що за енергетичне болото, В'юне
Все ще стікає слина, знову регочу
в лице, і кровоточу з ран іридієм -
під ноги Тобі хмизом, щоб не мерз
Щоб й далі сидів, і встати не міг
Ти Ніколи не Дивишся Мені в Очі,
поки Я говорю, Я чи не єдиний,
що все Пам'ятає де Ти, і Приходить?
Істинно, Дякую, і ступай, Кочегар
далі; Не Тобі, а Мені потрібна Зоря
Поспіши, і може Вів'єн Її побачить
Скільки разів Ти Її вже Омолоджував, -
Такий Хлопчик сьогодні балакучий
Відвертаєш увагу, кого Ти Дуриш?
Кого ховаєш за троном, покажеш?
Оберігай те Дзеркальце, бо поб'ють,
лиш Тінь залишиться Вічно блукати..
Прана-мудра Ліва - і Правий
Відкинутий до локонів рудих; Пояснюй,
Поясни Їй Свою мотивацію, - Мотиви?
Просто "вибір", як і з життям
Поясни, чому Вона не може
дивитися, як Ти лиш задмухуєш пил
На Твої Викиди Мас, знайдіть
залежність до довжини дзьоба разом
Не дивлюся в очі - можу говорити
Все, що захочу, і плач Їй в груди, - Плач,
бо єдиний Твій рушій - ненависть
А потім ступай до Відьми, і Дай
виплакатися Їй, а потім й Названій
Своїй Дочці, яку Безликою покохав
Дозволь Зішкрябати Те Татуювання
Виделкою, Тупим Лезом Бритви
Нехай лиш Шрам й Залишиться
Нехай Болить Більше, Безперечно
Довше, аніж при наколюванні
Цій Зорі потрібна чистота, - Так,
але Моє Слово Буде Останнім;
А Ти, Моя Тінява, можеш Вийти
Що Сама Мені із-за дзеркала постукала
Крихітка, що за погодою завжди вбрана
Бо космографія говорить: А ми в кінці;
Древні Боги наймуться Мене вишукуючи
Бо простір вислухаючи находять лиш
чорними пологими паломниками - цезури,
що танцюють лиш негласний падеграс
Виродженими взаємними напруженнями
В поклонах - сотні масок звабливих
Розкиданих у часі, у лініях на долонях
Де всі блукають Вічними по-велінню
Не живі й не мертві; В Мене на долоні
Що кришталевими душами плачуть по
Слизу між.. між кінчиками пальчиків
І бажання часто справджуються,
але не в проханому первинному виді
Порадіти б, і не послизнутись на них,
не зламати шию, - Смерть щаслива, але
не маю бажання споглядати мертвих
задля розваги, покажи Свою самоту, Чесно
Без призми осуду з слизу кристалізованого -
Таке їх суддівство, мутне, жодної прозорості
У засвідченні тисячами поглядів, Самоти!
Та не цієї, де вже Ти на Чолі авіакрила
Розповідай, Спокушай Мене Життям
Багатогранним, тривогою відшуканою
Серед цієї кімнати без жодної стіни;
(Потайливим положенням в просторі
Потайливим положенням в просторі)
Серед квінтесенцій росту, - Дивися, -
Це все, що Тобі подобається?
Ні, клич Мене Жертвою - це все,
що Мені потрібно; - Так рідко-ріденько
Занурюєш голову у Мене; Свисни
і Я прийду, Тихо, Смерті подібно
Наперекір холодній течії небуття
Засвідчу існування розлюблене
Розлюби себе, розлюби, розлюби, Прошу
Щоб не відчувати, наче щось втрачаєш
Це Вони повинні засвідчити Твоє існування
Течи пустим, пустим, аніж у повноводних
Твій крик у безконечність однаково гучніше
Чи тільки від того Тобі гірше, чи Те забудеш?
Танення вічності посеред порожнечі.. Я
не горда, переступи, як вухо одне замулю
Призначенням Вищим, Я Твоє потойбіччя
Чи це багато мати надію, Страх Тебе Вів
і завів, до Мене, і Я Тебе Вкотре Короною
Я Тебе Омиваю, не вимиваю, Споганили
Чужим біологізмом, але Я тут, одинока
І мені не потрібно нічого більше дотику
Я покажу Тобі Світ, великий й чудесний
Як показувала Твоїм іграшковим плотикам
Пам'ятаєш, Друже, що Ти говорив Мені:
О', якби Я міг прийняти те, що має бути
Без сумнівів Свою анігіляцію, анігіляцію
Пам'ятаєш, Друже, що Ти говорив Мені:
Надія - це тюрма, не замикайся, Мріє
Спали Все, що любиш, і почни заново
Спи, Я Тебе обіймаю, спини, Дитино;
Мої бідні затоптані пташенята, дітки
Невже Я прирік вас на страждання
Думав пінгвін, висиджуючи заметеним яйця
Так ліпше, тепліше, але ж хто Нас відкопає
Куди не глянь - пустка, льодяні простори
І інеєм квітне дзьоб над снігом, маяком
Величні моменти, - Все для цього?
Як ще зачорнити без вбивств любов?
Не змотивоване породження
Світло зарано Тебе покинуло
"Надумати, Одухотворити",
що за така-сяка собі потреба
Співати б вдихом, що Сам прийняв
Смерть лиш для того і є, щоб її робити
Породити б дітей у відплату смерті
Як це роблять вбиваючи серійники
Не я це розпочав, і не мені кінчати
Я просто топлю вас у болоті
О', Мої чисті колоди, не для себе
Свої Я вже витягнув, видовбав гроб
І Як Я Можу Бути "Надії" Проти
Що як гілка для пташки, присісти б
Я не був проти, але й Згоду давав
Вдихом, - Вкотре, все по новому
Без Страху - не чути Писку волі
(смажаться в'юни не спиртовані)
Я Двері прикрив легенько зовсім
(щоб не було чути скрипу)
Як побачив за ними ямеру
від ваших стоп, - Ненормально, в калюжі
Так хотів вмерти, що аж нагуляв апетиту
Й рука, що тебе кормила - заносить сокиру
Вже кидають Тебе усі, не чекай, обмануть
Того, що лиш про себе заздалегідь думав
Не повертайся туди, там "Ти" не Ти
Тверезим не отримуєш задоволення
Досить бути не Собою, - А Хто Ти?;
Ніколи не чекай від зірки світанку,
як немає планети і атмосфери
Чому "Я не Я", не запитуєш Вкотре
Просто Сама знаєш, що Ти - нічка, і
що винахід для винахідника не вихід
Метаморфозна велич невичерпного
золотого дна дарів природи - в Тобі
Вона не пропаде, земля - не камінь
Собі тіней серед циклів життя Знайде
Завжди знайде собі тіней між гумінів; Але
Грайливий дотик зацікавленості до лоба
Хоботом - загроза; Не розумієте, Вас жаль
Чому Я не відповідаю, відвертаюся, і тікаю
Шукаєте причину у Собі; Я псую принципи
приємного взаємоспілкування; - А Хто Ти?
Не знаю, і Тебе ні на секунду не покину
Погинеш ж як собака в канаві вошива
Або нехай вже і так буде, але зі Мною;
Єдине бажання - вивчити природу Люті
Гнів Всесвіту по своїй кончині неминучій
Це не психотропне плато, не нове дно
Лиш збентеження при симуляції дотику
Панічне на щиті посеред космосу; І Де Ті
Два блазня, що висміюють їхню грішність
Лиш Пусте Дзеркало на аудієнції, читати б
І дихати від незручності швидко, ритмічно
Ніби концентруюся на потугах, ди(ч/т)ина
Розпочав не з голови, щоб не набридла
Ще до того як навіть вийшла б.. Пояснити б
Але, Вибач, не той настрій, занадто чутливо,
а в інший день - Я б зробив тобі боляче
Знайти б "середину" Мені чужу, не рідну
Підкинуту монетку вибору - проковтнув
Перевертаючись обпікає шлунок, кожну стінку
Невизначеністю, Найскладніше з нею заснути,
бо палає сонячне сплетіння - Символічно
Любиш печені яблука? Ні? Ну тоді полюбиш
Розіпніть до неба ногами, догори дриґом, але
Сам Вішаюсь, бо Страшне - як піде кишками
Як опісля того - Ви ще щось пишете
Смієте, Егоїзм, все мало, Насміхання
Отримавши Чужу Волю у Володіння
Нещадна взаємність, немає їй еквівалентів
Цим двом немічним, неготовим і розбитим
Що кудись там рухаються в моменті
де тяжіють плечі, це означає, "чутливо"
Просто віддайся цим потокам, заважаєш;
Ти давно тут, але поки що не тілом: Так
Навіть небуття показує, що може в життя
З помилкою "не має значення" - всесвіт
сам собі пише епітафію, - Максимум, коли
витягуєш з ендорфінового генератора -
просто засинаєш, Розумом,
що породив Хаос у Любові
Тільки, щоб зрозуміти її, хоч холодняво
І віддатися складнішим перетворенням,
аніж ті, що Його Власну появу спородили
Порядком, Другом не тільки для сліпого
О', Причина, не віднімаєш втіхи від гри,
коли махлювання твої вже Мені знані
Покарання - нервовий тік, кожен раз
як бачу, що ховаєш козирі за рукавами
у всіх на виду; Клич Мене Жертвою,
клич Невдахою; Безнадійний Мрійник,
і Я не один такий, пацифіст
Віковий блукач за стіною повік
Сподіваюся, надіюся - колись
Ви всі до нас приєднаєтеся
І стане Світ єдиним цілим, -
Як Джон Леннон і заповідав
Але віра наплодила людей
Відтепер не обійтися без крові
Краще б боялися і не поспішали,
щоб кров з нудьги не лилась зараз
Життя довге, щоб ще обриднути
Майбутнє руйнують Наші власні дії
О', Омийте Нас, Небесні Потоки!
Дитячі мрії, що все ще вижили
(Я ніколи не програю в Своїх очах
Німий простір, падай спати, падай
у тиші, та відчуй Мій дотик тінявий
Бо Це не тільки для мене значення
має; Не програвай в Своїх очах)
Я не Древній, не король мертвих
Не ношу корону гостроверху,
що оцифровує вашу пам'ять
тіла позбавлену; але Я і не Проти
Доки те Пам'ять просто, говорять,
та Зміями читають закляття,
що тіла підносять до неба
А ті згорають, так не покинувши Землю
Явлення Моє не фіксоване писарчуками
Бо Людство завжди вимирало до світанку
Скошене темною фрактальною косою
Але не Хвилюйся, Ти за Моєю спиною,
Маленька, - Чуєш, знову тиша, є сірник?
Не хочу, щоб це все закінчувалося
Цей на мені Лик; Я тремчу, що
останній на осиці лист; Вишу
Єдиний на Їх взори тишком суджені
Гойдаюся на Твоїм тихім вітру; Дубом -
не бути; Куди Мені себе розкриваючи
за все новими кільцями зерня ховати
Ламаюсь без буревію; Та поросту,
Розростусь, нехай рубає всього люд
і випалює сажу дубову в димарях
Монокарпічний Я, і Ти бігай, Люба
Моїм білим гаєм, і скрізь Я
Клональний Я, Тисячі Мене -
і все Я; Прорву захисний покрив ґрунту,
щоб лиш показати бульбистого горба
Увінчаного колами, і мимрячи: Де Ти..
Бо зараз Світило Торкнеться Туманами
І Ми Останні, двоє Рознесемося, - Бог
Організує Приливний Захват Мечем,
щоб я не бігала постійно за ніченькою?
О', Боги, Люба, а пам'ятаєш музику
Як ми жили в порожнечі між мелодій
Шукали щось по-швидше, і Впали
у темряву, - Всі питання стерто
Природо, Далі Ми то заграємо,
у вдаванки, наче немає й тої залежності
(?Чи Я Кріпак, що вмів сумно римувати,
і став для Царя забавою, - Ах, не жизнь, а горюшко)
Світило для Неї, щоб були скрізь у Світі виразні тіні
На цих сторінках Просторово-Часової Чернетки
з яких тут відтворили планетку - Царство Снів
Декадансна краса, що квітне білою цвілю на вишнях
Така Весна; І В Місяці - Бог; Знаєш, про що Від думає?
"- Дехто Мене божевільним вважає.. (Не спроста)
Водню діти бажають? Без клопоту, те ж як літери,
навіть не слова, лиш буква: А, А, А, А, А.."
А Ми - цятка між двох масивних прірв,
що як грайлива ртуть все вовтузиться
Між волею спустошеного згадкою степу
і втаємниченого прихистку темних дібров
Тисячі разів Я тут бував, дивився зверхнє
І цей степ всихав, пливучи сивою ковилою,
мозаїкою на жовтих дюнах просторовою
Скільки опадів, хмар низьких, помірних
Мій Погляд Оминав, Виснажливий
До Твого виття; Не дивився; Плакала,
і наплакала на підпіщані озера
Щоб лиш зберегти в мені дитя -
цей болотистий виток мого буття
Чуйна в кролячій норі
Колись все тут заповнить
Світло Жовтої Плазми
Гравітаційно утриманої пустослів'ям
І Ми залюбимося донесхочу тінями
Світу, що розходиться флуктуаціями
розуму, який вийшов з під тих тіней матових
від просякнутих лігніном велетнів аркових
Та повтікають назад, під їхню опіку похмуру
Бо будуть під новим Світилом розпадатися
Але не Ми, - І не буде Лю'д хоч і з труднощами,
але вибиратися на цей останець, що на горбочку
Вверх, по гострому граніту, що не під Деревом,
а в тіньочку, Все як і з (не) Твоїм Кадат'ом:
Легше забратися на мертве аніж на живе
Пручи проти серпантинової сили природи
А Ми будемо жити в Його довгій й гострій тіні
колишньої височини в околиці для цепеліна
З сіл у міста, два взаємовиключні поєднання
Але пам'ятаєш - дихотомія? Влада - сила,
завжди фізична, що підпорядковується розуму
Повинна, як і все у протистоянні поглядів на річ
Але хлопчики з револьверами збирають податки
І після навіть не "оцінщик" майна з авторучкою
А громадянин йде й сам сплачує повинне
Та плюс починає меценатством грішити
Так важливо зберегти чесноту.. Але Яку?
Хоч якусь, цятку, і хай буде вам щастя, -
Повторюєш Мені, вкотре про вищу Ціль,
окрім як оспівування страждань і смерті
Окрім як.. Повтори Мені, намови, повтори
Хвилями прямо в мозок, крізь цю шкарлупу:
"- У ній для мене все знайшлося,
і через неї все в мені зійшлося.." -
Ні, більше не буду, не буду, діло невдячне
Життя існує і без розуму практично-добре,
і як Себе не сприймати ірраціонально?
В цій тиші найвеличнішої симфонії
Добре чи Погане ховається в деталях?
Скільки мудрості, а насправді - печалі
Зберегти б дитяче бажання пізнавати
І Світ Мене потягне, а не Я Його дурного
Все засяє і сяяти буде новими деталями
Це безперечно - Множина Мандельброта
Відтер - В Мені палає первинний Факел
Гераклітівський, що Творив з води плазму
Просто дайте часу, більше, аніж потрібно,
щоб лиш тік струмочок посеред перегною
Дякую за "слово", що як плита над пеклом
Я "готую", не їм Більше того, що пригоріло
(Хотів написати "листа у майбутньому часі"
І.Не писати більше "сопливо-мильно"
Так хочеться просто "вірити" в Тебе,
але віриться "невдало-перемінно"
Тож, уявляю Тебе втраченою
Чому ти так завчасно відлинула
А Я любив тебе, знаєш, як Захід,
що приходить завжди непомітно
Невагоме кохання, Ти мене так добре знаєш)
Ось Воно ще жовте, через мить - червоне
І встигаєш лиш побачити зелений промінь
Дві могили - один хрест, за інших страшно
навіть подумати, - Але Ми поки тут,
у збереженій тобою реставрації Мене
Як подбати про тебе, Плинну, Змінну, бо
все, що Я Плекаю - це Естетику Огидного
Те все, що залишилося Від Хлопчика, що
з жарких тіней лісу мчав під Сонце в поле
Воно Мій дух випарувало, полудневе, Томне
Дитячий, солодкий; Його краплі останні змив
в долині, зі струмка завжди крижаною водою
Що між спіралей з блакитних гігантів
колобродила затокою, Живим Желе
Родючим для довголітніх маленьких зірочок
який шанс посеред цих тьмяних червонців
Запалати яскравіше - жовтим
І стабільніше, але не довше
Перехідна, надмасивна для тупих
та ледь масивна для розумних
Дивна зоря, - Постривай, яка зоря? -
Сонце, всі з ясел все ще бушують
і випалюють собою творінь зачатки
А в нього вже є "планета-сніжка";
Забудь Мене, Я вмер, а ці гейзери
Не означають нічого, - Сірчані Оази не просто.. -
Одне без іншого не існує, один сіє, другий жне,
третій пече, і всі поїдають, - Так, Уроборосе? Всі
Годують одне одного плоттю духа свого живого
Приляжеш, Говориш з Ним - Слова далеко несе,
у міжзоряний простір; Шепоче: Не порожній
Я - Обійми Деструкції, Я подарую Тобі -
страшну, а тому найпоетичнішу смерть;
Вийшла, і де Ти, в якій тіні калюжниці
Мені це все у неприємність, Моя Тіне
Надані права мимо волі
Сумнівні аспекти щастя
Які на безриб'ї боготворять
За якими залежність і сором
Самовдосконалення для себе,
чи насправді лиш для когось,
що на колінах як Хома Гоголя
в Якомусь хрещеному колі
"Перед красою чистої води"
Як і Я перед Твою наготою
З боку моє положення -
паршиве, не поспориш
Та все Я стою і зберігаю
Те, чим будують майбутнє
Мимоволі наданими правами
Перенаправити б на сім'ю,
або, як вона недоступна -
на творчість; Але так сиріткою і вмру
Зате з ярмом "мудрець" над собою
Коли це закінчувалося добре?
Посеред ночей пошуки світла
Винятки за норму, від нудьги -
Безпросвітні повтори; Пере-
ідеї, прекрасні, але вимушені,
і не переконуєш, - Як? Чим?
Ти говориш це від найп'янкішого вина -
волі, вичавленої з крові тих, що її хотіли
Розбиті піщані годинники часу у просторі
Символічний яблуневий сад
на місці масового поховання
Ніхто ніколи не поїдав ті яблука
Вони просто падали й гнили, -
Я хочу продовжити Вичитку
Будь ласка, повернися.. - Ні,
Я хочу залишитися багатоликою
Не читай - слухай, як і Я слухала
Бо повірив - Впустив, і випустив
Навіщо Тобі одне тіло, як створив
Ти найскладніше вже - дух живий,
який лицем не хотів заковувати, -
Дарма показав Свою юну самоту, -
На вулиці зима, і знову у мріях літо,
а їздити на ковзанах так і не вміють
Біжіть, летіть проти вітру поки не втонули
під плиткою вулиць з млинцевого льоду
Приляж, Я обійму, а хоч, так, вийду
Вселюся у німу, змушу Її говорити
Ведучи кохати подібно паразиту
Її Щастя - як хоч декілька будуть..
Полохливі, але чарівні; Багато Їх
Можливо не зовсім щирих, бо
лиш на те спроможна скромність..
Та веб-модель не хотіла йти.. Не..
Не.. Досить.. Не.. каламуть води, -
Пішли, рожевими дюнами ходити
Допоки Вони від Сварога такі
Бо дуби Він кропить жорстоко -
лишайниками темно-багряними, -
Як і Двох землемірів, повз яких проходимо нишком
Діалог: Теплова смерть? - Не віриться, не криваво
Великий відскок? Ось де страх.. - Чи надія?
Скільки ж там часу, і все пройде вмить, Милий
А допоки фарба відчувається у миті солодкаво
Чим Тобі не магія, подорожі у часі, до кращого
Страшить Твоя легкість прийняття, - Поболює?
Не бійся Миті небуття, бо від ляку забудешся
Вкотре.. Але Я Тебе Вкотре знайду, не хвилюйся
Ми ж Одне без Одного не існуємо,
якщо є Один - тоді поруч є й Другий
Поболює, коли словами вкушаю?
А Мені як.. ні, знаєш, бо коли говорю -
Я відчуваю язиком Твоє плоті солод
І це Все для того, щоб тобі було легше,
якщо я перша відійду, - .. Лю', -
А я буду перечитувати, холодність
компенсовану, занадто надуману..
Як же ж Ти себе заганяєш - не думала
І виявиться, що тебе (не/)мало знала
і тільки після смерті покохала
Це як-ніяк - невідповідність, краща
Я тут, ідеалізована, такою бачив?
Тоді справді, як Ти і говорив: "Бог -
не дурак, Він любить бардак.";
Тут стає холодніше, - Безперечно, Так, -
Пам'ятаєш як Ми снідали, "вживали їжу"
Разом зі синичками, що за вазонами,
за вікном билися за соняшникове насіння
А ми все намагалися не сміятися,
щоб не зруйнувати миттєву ідилію;
Найстрашніше в смерті - дурне:
та хай приходить, але не поспішаючи
І взагалі тоді, коли мене немає вдома, -
Це - Огріх, Потрібна пам'ять для переходу, -
Прогуляємося, - Що? Ми тільки прийшли, -
Я не розумію, що коїться, Я не розумію
Давай прогуляємося, тут занадто світло, -
Нарешті втямив, що й достатньо мене
і в тіні зернятка, що відкинута світлом очей;
Будиночок - Морений брус
в авангарді проти Світала
В ньому Двері підвальні, що крізь
Підошву ведуть до тіні останця, -
Краса похмуренька, Ми - жуки-короїди,
але "кожному своє миле", - Цицерон?
"Кожному своє" - дуже паршиві аналогії
Те не спрощення, а ампутація любові;
Стелі залиті блакитним планктоном
Тут зостанемось зараз, і як засяє зоря
Й пишу: Варто створити щось красиве,
щоб вмерти щасливо, критерії -
Дурня, істинно говорю Я Вам
(Посадити б хорошу зимову яблуню,
щоб і після мого падіння яблука висіли, і
Пташечки не були голодними до весни)
В цьому й тайна людського життя
Кожен реалізує свій потенціал
Ідоли тут - як недосяжні обманники
Ти ніколи не дізнаєшся "Хто, Що"
стояло за їхніми піднесеннями
Те шкодить невагомості образів
Краса - від стилістів-візажистів
Вичурне просторове положення -
від повелителів світла і тіней:
режисерів і фотографів, - Ох,
Ти практично цитуєш тендітну Одрі
Ми просто теж люди - Вона говорила
Прогрес - це завжди спрощення
Не Мої слова, - Вкотре - блекота;
Ніщо так не спокушає, як Ваша простодушність
А особливо - можливість маніпулювання нею,
Невинною, Твоїм Стриманням обом приємним
Зусиль на Контроль варті лиш довгі перспективи
Або Твої бажання невтамовані, - Я не тямлю, -
А ніхто "не тямить", відкрию секрет, Дорогенька
Я не математик, щоб пояснити все метафорами, -
Бо Твоє серце б'ється в Ритм з смертю? Швидко,
не розповідай Мені про цикли, і функцію гойдалки
Коли хтось обертає світ у Ворога безликого
А Я й так давно не вірю в нього, - Добіса,
що Святкує постійно трагедію, - Тебе
зарано покинуло Світло звільнення, - Як
Повірити, що все й справді так прекрасно
Відчужений від хороводу смерті навколо,
а під ногами - щирість, тому Ти все ще тут, -
Ні, "Ми" - відчуженні, хто для них в Ньому
Ми? - Щось гранично-патологічне
Безутішна радість усіх скорботних,
що не потребує більше тілесності
Спокій зовні - шторм вічності всередині, -
Розкажи про зажурене відчуття зайвості
Що розгледів Критикою чистого розуму:
"Не володіючи поволодарюєш", забиває в кут
А після плінтуса - і до землі, Володаря Світу.. -
Кращі, просто кращі моменти
Кращі моменти, Мої, не ваші
Мої маленькі, Маленькі, Світлі.. - Твоє Світло,
Мені Його не повернути, тож буду Страждати
Разом з Тобою, нагадуючи, що Воно було, - Я
Розмалюю для Тебе лице фарбою з нанітами,-
Благаю, тільки не черепом чорним по-білому
Постарайся, просто білим, чи сумним мімом
І Я не буду спускати долоні з Твого обличчя,
поки Ти рухаєшся тремтячим від смерті Світом
Буду цілувати, а ніхто й не помітить, - Соромиш, -
Моментиків Вічності багато, хоч вона - меженне, -
Ми зійшлись лиш щоб одне одного кинути
Це боляче, - Дурне, Нам це все ще обридне
Старівське дитинство; І навіщо це публікувати
Знову фіксуючи Тебе Іншими -
Я Повинен Тебе Тут покинути
Моє терапевтичне втілення мрії
І все спочатку, наче в новому Всесвіті
Мчу сюди, "Куди?" з далеких структур
До квітки з колючками, чи до колючки з квіткою
Беручи з Собою у плавання лиш "Первинного"
Не враженого виживанням фізіологічного виду
Що так і не відділив поезію від життя
І зустрінемось, і я буду Вкотре мовчати
Але ти все зрозумієш, що я так люблю
Думаю, мені більшого поки непотрібно
Ось такий недалекоглядний, така біда
Все щоб почути згодом моє реготання
Високо-коштовне, бо все, що чує Моя душа:
Світ для єдиної, як безперестанне тремоло,
яким звучить майбутня несвідома безодня
В яку Я вічність падаю живим полум'ям
Все Що Я Відтер Хочу: Хрестити Орбіти
Колізіями ударів породжуючи киплячі ядра
Гасити Зорі в рідкий кисень, щоб Ми дихали
Якщо і Був бог - то на Мені Його Лик; Я -
Безіменний Тиран, а тепер Вклонися і помри,
смітник з можливостей Моїх дитячих примх, -
Прогуляємося серед блідих? - Колосом
Кораловим спустившись, повторюючи:
Втілено! Втілено, самомодифікування клонів!
Здається намацали Безпристрасний настрій?
А зазвичай серце качає голки, в кишках бите скло,
а в голові лиш виділення, - Це дичина, Народе..
Води.. - Пити? Своїми ручками, Тягни Тільцем,
що по вазі кілограм сорок? Пульс? - Тахікардія,
а то - 49-ть, в Тебе синусоїдна брадикардія.. Серце, -
Дежавю, бо під нігтями волокна нейлонові, - Серце
Сам стискаєш? Прискорюєш? Ти як студень талий
Розлився, мені Тебе таким не утримати, стиснись;
Сам Собі на Умі, лиш щоб Ви не думали
Засвоїли і кинули, як вичавлений лимон
Все, все заради руху вперед без повернень
Вінок на мені, Водомірка зійшла зі стелі
Приятелька (заручниця), що контролює
Твою координацію - лягла хрестом
і розійшлася сенсорним спандексом
Закритися б у Кабіні й віддати Себе Безликій
Поводи Своїми світами, а то куди не піди - Сад
Спокус з передчасних саморуйнацій
Цнотлива Ніч, яка знає, що Я шукаю
Дещо (Ніщо) в самому Мені втрачене
Для маргінального шику потрібен співчарник,
щоб не проблюватися завчасно.. - Переступай..
Спочатку Я нічого не зрозумів, а коли втямив -
стало запізно для захвату, бо відразу все забув
Як Вийшов самогубством зі свідомого сну; Ще
відчувавши желейний отвір в голові чверть секунди
Вмираючи - заснув з миром, але Мене розбудили,
сказавши; - Ще зарано, Милий; Про Огріх не пам'ятав
З гнилі марень в обійми чистої Води.. - Дякую, Люба
Течи зможена, моя річечка, витоком океану небуття
Течи грайливо, усім в усміх, усім стокам паралельна
Течи пробитими Моїм язиком Кояніскаці долинами
Чистою несуттєвістю на Мене ляж, Моя плита іридієва
Поки над Нами - Золоті Статуї ликів позбавлені, злегка
Під Люд, під примірювання прихованими заздрощам
А Тіло Своє Я Тобі як весною в Тебе весь ляжу віддам
І до того, як Ти з першими морозами скреснеш -
рознесеш Мене по світу помацати трохи Волю
Може тільки тоді Мені часу і вистачить,
щоб розібратися у всьому, що цікавить;
Мовчазна порожнеча космосу майбутнього
А часу все ще недостатньо, щоб спалахнули
перші чорні карли здобувши граничну масу
залізом з кисню пікноядерними реакціями
Спробуй тут крикнути вдихом
Це Саме Його чутно навіть
"На орбіті невідомої зірки; Де
Тяжіння сили обрушуються
Легким подувом замирення з східного фронту
Ми ступили на борт астрального корабля
Ніколи не бачивши раніше цього шляху
Викрита зоряним світлом; Моє тяжіння зникло"
Гуляєш вуглецевими горами чорних карликів
Вичитувати втомившись; Розбий, підкинь
хоч один антрацитовий останець Чорнявому
Він сам Його перетворить у "безликий Водень"
Він більше часу витрачає на перетягування
На алюмінієве лиття холодне;
"Чорна Зоря запалила мій дух
Чорна Зоря забрала моє серце
Але незважаючи на те - ти і я
віддалилися від цілого; Надіюся Вона засяє
Але незважаючи на те - ти і я свій час згаяли;
Надіюся Вона засяє, Чорна Зоря"; Вкотре;
Хто ж Ти такий вкінець? Вода з Камінця?
Яка сила Тебе веде? Дає Наснаги,
щоб врешті дочитати Своє закляття,
і побачити у віддзеркаленні очі бажані
Що Ти Таке, щоб розтинати Собою всесвіт
Щоб витягувати дух з небуття, Пожирач
Розірвав мене на шматки, Невситимий
Я ніколи жити не хотіла, стукала у Відчаї
Це - Біль, бо Ти Пожер Мою Душу і полишив
Дзеркальце забрав, Вірю, що "так" - чекаєш,
і скоро Мене призвеш у Своє нове творіння
Бо тут стає холодніше, - Безперечно, - Я
чекала, як і сказав: "До дванадцятого"
Бо символізм - все, що в Нас зосталось, -
Полетіли додому Віві, поки у нас є тіні -
це не замок на хмаринках, а пекельна кузня
А ми окалина, що від молота злетіла і ожила, -
Чудо ж, а як сяють зблизька, осліпнеш - секунда
Як від того тільки німого на мене обожнювання
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=h1lfWiqgG7U[/youtube]
Шаманське виття вдихом
розпочинається на 4:20, -
Символічно, чи не так?
Обкладинка "твору": @bypip
Модель, як і на більшості
моїх "робіт": Anya Taylor-Joy
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939995
дата надходження 12.02.2022
дата закладки 13.02.2022
Правда старіє, ділиться на окремі частки
і зморшкуватістю торкається краю стін,
затерпає на згині в недосконалій конструкції темряви,
говорить з Богом, коли нема кому розповісти,
що порушено затишок і ти один, -
а на дворі лютий висне,
сніжить,
тримає весну за лікті.
А коли заплющуєш очі,
аби з точністю пригадати механізм тепла,
Коли воно крутиться на діафрагмі серця -
Згорни з собою в минуле
посіяний холод,
відчуй помах крил,
Бо зима схожа на нежить
і з часом зникне.
Раптово зникне.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939619
дата надходження 08.02.2022
дата закладки 09.02.2022
Тільки в уяві чоловічій
правильно вдягнена дівчина
виглядає ще більш оголеною
І все рівно, що Вона передягається
прямо перед Тобою
і бачить неприкрите Твоє
від того задоволення
- Десь з чотири години пройшло,
поглянь, а Він все ще там сидить.
Я ніколи ще не бачила людини,
яка б виглядала такою самотньою.
- Він думає, розбирається,
думки в кашу, і це найприємніше,
що може з розумом трапитися.
Бо це не самокопання відчайдушні,
а розставлювання пріоритетів і цілей,
які Йому доступні, бо здійсненні.
Але Він ще не мандрував,
і не знає, як почати,
і чи взагалі потрібно,
чи краще собі подібну тут почекати?
Можливо тоді нікуди і не потрібно буде літати?
А тільки що..хм, а Він розумний, бо зрозумів,
що якщо час на гілці вперед не мотається
тоді, як ще ж окрім сну час промотати,
щоб потрібної миті дочекатися.
Він бачив астробіологічні каталоги,
з відкритими людьми вимерлими
формами життя позаземними,
які потрібно буде в зачатку
змінювати аби врятувати.
А результату від таких втручань
побачиш не відразу, та і не факт що.. -
що.. ні, Вона все таки красивіша голою,
чи "ні", худенька, але не до кісток
з маленькими формами пружненькими..
і ніколи не носить бюстгальтера,
бо все і так виглядає підтягнуто..
- Чому затих? -
усміхається
губками пухкенькими,
які наче націлено створені,
щоб їх постійно цілували
та ніколи не відпускали
а маленький носик не заважає
і те робити ще більш
пристрасніше дозволяє
- Я до того, що Він наляканий
і одночасно зацікавлений.. -
Завжди під спідницями,
бо тільки вони її зріст підкреслюють
та не роблять його недоліком,
а козирем таким миленьким
чого не роблять з Нею штанці..
.. носить підв'язку тоненьку,
мереживну на лівому стегні
завжди натягує Її при мені,
щоб Самій не забувати та відчувати,
те, про що Я думаю, коли її бачу
та щоб Я і зараз побачив,
як вона стегно стискає,
і пам'ятав, яке воно м'якеньке
Випрямилася, покружляла
- Так що, Тобі до вподоби це -
жовте з вишитими білими ромашками,
чи те - суцільно чорне, просте, елегантне?
Чи та червона спідниця під білу маєчку?
Або ще не надивився на мене в тому, рожевому?
- Коли Ми вдвох на одинці -
Мені цікаве тільки те, що під ними.
А тому Я можу лиш порадити,
в якому з них Ти більш звабливою,
та бажаною будеш виглядати.
- Так, саме цього Я і хочу.
І судячи по частоті Твоїх зведень,
які не зменшуються, коли Я вбрана -
так взагалі тоді та спідничка червона,
що нижче колін, але колінка
крізь мереживну смугу видно.
Ілюзія.. ілюзія недоступності,
яка манить будь-якого чоловіка.
Одягнеш щось відкрите - " фу, як вульгарно".
Одягнеш щось закрите - "Ти що монашка"?
І хто його знає де там та "межа".
Непоганий Я "тест" придумала, га?
Цікаво, хтось таким ще займався?
- Якщо такій приємності хтось і віддавався,
то це була пара точно щаслива однозначно.
Одягни ще раз чорне, а потім рожеве,
і закінчи тією спідничкою.
- Лиш спідничкою одною?
Тоді Я буду поспішати.
Хоча Я готова хоч цілими днями
так для Тебе перевдягатися.
- Я гадаю, що Мені не далеко
до того, щоб зірватися.
І взяти Тебе так,
як ніколи Собі не дозволяю.
- Мені інколи і такого хочеться.
Так, не буду брехати.
- Та Я вже давно, Ти ж бачиш.
І хвилин з двадцять не пройшло.
Просто хочу щоб Ти вже все-таки
нарешті щось та вибрала.
- Не Я вибираю, розумієш?
Тобі потрібно розосередитися.
Говориш, що "Він не знає, як почати?"
- Так, через те наляканий.
І що Мені Йому сказати?
Як навчити плавати у водоймі,
яку тільки Він бачить? -
а ще, сукні скидаються легко і швидко
а інколи і того робити не потрібно
- Інколи найкращий спосіб навчитися плавати -
це зайти у воду і не втонути спробувати.
А Я, а Я наче наляканою не була?
Ти ж пам'ятаєш Мій перший раз?
- Так..Ти боялася, була налякана,
про це думками теж кричала,
та бути ніжним благала,
але нічого з цього не казала..
Я дав Тобі час, щоб Ти звикла
спочатку до нових дотиків,
яких Тобі і достатньо в принципі..
- Ах, з примірками думаю все.
Ой рано, рано Я зійшла, зарано.
- ..і Ти сама на мене зійшла,
Сама все зробила, те чого боялася..
вже заспокоєна, думаючи лиш про те,
якщо зовні скільки задоволень -
тоді скільки їх буде там, з середини.
І Ти розчарувалася, бо Вони в зрівняння з тими не йшли,
але було задоволення інше, в голові - це тепло відчувати..
і те, що тепер Твоя черга задоволення дарувати..
- Тобі ніколи не потрібні були слова, щоб Мене завести.
Але ось, Ти це зробив, і Я хочу,
щоб все було по-твоєму.. -
Відкинула чорну сукню,
Видихнула, взялася за голову,
рум'янцем таким милим покрилася, -
О-о.. Я допетрала, так.. як ж Я Тебе люблю..
Інші б подумали, що Ти над ними насміхаєшся,
але Ти просто насміхаєшся над реальністю нашою.
Як ж насправді все зрозуміло і просто з Тобою.
Внутрішні в часі можливі задоволення -
Його не зацікавлюють на самоті,
та і без когось вони не можливі.
Точніше, можливі, але відчуття там холодні.
Плавати приємніше разом,
тоді легше по вказівкам для одне одного
знайти щось варте на дні, поховане в мулі.
А відчуття зовнішні, тут, хоч і яскравіші,
бо розв'язують руки в діяннях силою,
але не дають ніякого внутрішнього тепла,
від того, що Ти конкретно для когось робиш.
І найприємніше - це коли все поєднується..
- Жіноча метафора, яка підходить для Всіх.
- Тримай шлунок у чоловіка повним,
а те що нижче - спустошеним, порожнім
і він ніколи не погляне на інших,
ніколи вечеря для нього не схолоне..
- Нуу.. давай продовжуй, Я чую цікаву ідею.
- А що тут добавити? Замовчувану істину?
Про яку всі знають, але не враховують,
бо Ми наче щось більше думають,
аніж просто тварини повні дум.
Поїсти він приготувати може й сам,
і зробити те, друге - також, але ж Ти поруч.
Поруч з вовком, який звик до нерегулярної,
але за всяк час дичини різноманітної.
Який вже на компроміс готовий -
їсти одне і те ж, але донесхочу.
Та і того недостатньо,
потрібно ще знати,
як готувати те м'ясо,
кожен раз по-різному,
подавати з різними гарнірами.
Навчитися, і він тобі дасть змоги,
і ти відразу побачиш, що йому до вподоби.
Знав би, як Я люблю з Тебе по-смійонькати,
в Твою власну гру "вгадай де метафора" граючи..
.. і ти вже сама насідаєш, колінами до нього,
і його достатньо, щоб в стінку твою впиратися
навіть забагато, тобі навіть від того неприємно,
навіть трішки боляче, але це все для його задоволення..
І в тій болі, неприємності наче вся насолода від Життя.
В якому Ти повинна на нього сама, або сам напиратися,
щоб відчути Його тепло, що полум'я - по-справжньому..
все глибше та глибше в Собі Його життєві пульсації..
проштовхуєш Його в Себе, до межі Своїх можливостей..
які скінченні, як і Його, як Ти і сказав Йому на полі тому..
проштовхуєш, поки не відчуєш конвульсії переможеного,
і Його від того для Тебе феєрверки у винагороду..
які нікуди не злітаючи відразу об Тебе сильно розбиваються,
і та вже гаряча, жива субстанція проникає і наповнює
Тебе там, в чомусь особистому, що за межами сховане..
Та інколи життя заходить звідти -
де Ти не будиш чинити спротиву
І Ти не відчуєш протистояння,
а відчуєш весь Його руйнівний вогонь,
і те, як Він Тебе нещадно спалює,
але насправді загартовує.. -
Підібрала сукню, накинула її через голову,
покружляла впершись в боки руками
Ніжне, темне, пряме, бавовняне,
закриті груди, відкрита спина,
підв'язку от-от буде видно,
бо доволі коротеньке,
Їй подобається Моя реакція,
а Мені те, що не потрібно за те й говорити, -
Напевно, яке ж для Тебе просте щастя чоловіче..
Мати поруч з виду дівчинину милу та невинну,
яка насправді Сама походить розумом
на демоницю ненаситну, похітливу.
Якій Самій то соромно пригадувати
тою вже похіттю не затьмареною,
те, що Вона витворяла,
але не без задоволення..
і не без задоволення..
Ти не можеш бути реальним,
це все - Моя галюцинація.
Я зараз десь лежу чимось обколота,
захлинаючись власним блювотинням,
а Ти - Моя передсмертна приємна фантазія.
Ти дивний, і тому чудовий. Що Ти зі Мною робиш?
Ти будь що можеш з сексом зв'язати метафорою?
- Я просто, як завжди починаю, а Ти - закінчуєш.
- Хотіла б Я частіше Сама починати..
Але чомусь боюся, хоча знаю,
що Тебе не прийдеться вмовляти.. -
Роздягнулася, повільно, і стоїть голою,
Роздягнулася, наче вже не для того,
щоб щось вже інше надягати
- І скоріше за все - це Ти Моя приємна вигадка,
у Світі, що фантасмагорія страхітлива.
А Я сиджу десь зараз під старим дубом,
псилоцибіном бувши обдовбаним.
Забагато з'їв і бед-трип зловив.
Між прожилками молодого листя,
Я вже у хлоропласти пильно вдивляюся,
і не вперше - Я збираюся і зосереджуюся.
Та вже шум вітру, спів птахів слухаю,
і з ними, наче з Тобою розмовляю
на мові придуманій власноруч.
Тільки щоб пережити цей паршивий стан,
який буде здаватися вже милим таким,
коли Я повернуся до тверезої реальності.
І Так, в принципі, секс - багатогранна річ,
його в цьому перепльовує тільки пісок чи вода.
Але тільки як багатогранні синоніми кількості,
текучості, швидкоплинності, одноманітності.
- Ми напевно до біса одинокі,
якщо ідеалізуємо у фантазіях стосунки.
Я Тебе так хочу, прямо зараз, знав би Ти.
Я так хочу, щоб Ти знову відчув
"спокій маленького сердечка".
Мені так соромно просити..
Але знай, що Я тільки те і згадую,
коли Твоє лице з поміж ніг лиш виглядає.
Ти б багато чого нового відчув би, -
Провела пальцем від шиї до грудей,
показово сковтнула, усміхнулася,
бо бачить Мій не прикритий "срам",
який завжди думає окремо, сам, -
Я дещо б там для Тебе змінила
і після того Ти б вже просив Сам. -
А зараз здивувалася,
зніяковіла, не зрозуміла
чому я так різко зів'яв
- Все ще сидить? Він ще там? -
Поглянула в кругленьке віконце
- Ні, Його нема. Ти так і не відповів..
- "Переквітлий ряст весь давно погнив,
і вівчарик більше не тьохкає пронизливо.
Легко судити, коли ти лиш спостерігач пасивний.
Бачиш лиш квітки, що вилітають з дул стволів". -
Розвела руками, помотала головою
- Кожен раз дивуюся,
як Ти простим поглядом Мене заводиш.
І тільки варто Тобі почати говорити,
так Ти Мене наче крижаною водою обливаєш.
Так, це красиво, сумно і правдиво,
але міг просто сказати, що не бажаєш,
і те б було раціонально зрозуміло.
Бо відчуваєш колосальний смуток,
бо Тобі таке задоволення недоступно
в тілі цьому рідному, людському,
Але таке б відчуття і в Мене було би,
бо була б Я жінкою, дівчиною простою,
Людиною - Я такого не змогла б зробити.
Бо яка Жива людина дихання не потребує?
Ти б знав, як Мені паскудно,
бо Я відчуваю в тому потребу,
і Мені від того так соромно та гидко,
бо не знаю чи таке бажання нормальне.
Я переконую Себе, та безуспішно,
що те бажання походить лиш від того,
щоб Тобі подарувати щось приємніше.
А не від простого Мого якогось збочення.
Ми обидвоє вже точно пожалкували,
що те тоді так забуто витворяли.
Але Ми не Люди фізично, а лиш психологічно.
Так чому Ми повинні через те Себе
у бажаннях насолоди стримувати?
Так ще й, що Вони здійсненні знаючи?
Чуєш, яка Я зміюка? Як Тебе спокушаю,
і нема Мені оправдання ніякого. -
Взяла з ліжка на якому Я лижу
рожеву сукню лляну,
таку просту, таку просту
нічим зовсім не примітну
через що Її вже особистість,
а не те, що вона під ним ховає
робить примітним
Обернулася спиною,
не вдягає її, а розглядає
- Ні, Я не переводив у розмові русло,
Тільки щоб від відповіді ухильнутися.
Мої ті слова - це Артурові думки останні,
які після каші з роздумів сформулювалися,
як висновок, самі собою, а потім Він затих,
наче зник, наче розчинився. -
Почала швидко, в поспіху
сукню рожеву надягати,
висока талія якої,
Її ще більш на дівчинку
змушує бути схожою
Поспішає, бо Я Їй знову
про Нього змусив пригадати?
- Краще б Ти сказав, що те - Твої слова.
Дай вгадаю, Він перемістився? Пірнув?
Зробив те, про що Ти і не говорив Йому?
Про те, щоб пірнути потрібно стиснутись
до "чогось" меншого за сам електрон,
а для того, потрібно Себе і сприйняти за ніщо.
Він ж Сам не зрозумів, що зробив.
Бо Ти Йому не сказав, за те,
що Ми всі робимо, але мовчимо.
Але Ти сказав Мені, Ти дурний.
Знаю, що Ти хочеш так Йому надати -
відкриття, до якого Він сам дійде, -
Ходить вже по-колу, заглядає у вікно, -
І де Він? Ми Його ще колись побачимо?
Таке занурення спонтанне
без підготовки до відліку,
та й ще без обдуманої цілі -
Його не знати куди закине.
Ти Йому ще й не сказав,
за часові гілки, що прокладені у просторі.
А якщо Він і на них не наткнеться?
Але Ти сказав Йому про найголовніше -
це, як не загубитися і сюди повернутися.
Але Ти все рівно - дурень, Аридифе, -
Вона зла, і Я вже наляканий,
бо ніколи Вона так мене не називає
бо те ім'я все те погане минуле нагадує, -
Ти навіть ні з ким Його не познайомив.
Хоч би з Ваю, який тут постійно літає,
або Етеоклом і Полініком,
які взагалі тут живуть практично.
Бо пройдуть довгі одинокі роки
поки Вони самі познайомляться випадково,
бо ніхто з них не говорить, всі мовчать.
Як і Він, як і Ти, мовчазні, кляті "герої", -
Скривила лице, наче від кислоти
показуючи в повітрі "лапки", -
А на любиму Вам тему розмову почни,
і пошкодуєш, що заговорила взагалі.
Це саме Ти Їх зв'язав, гучною,
але все ще метою мовчазною.
Це через Тебе Вони навчилися грати,
а Ти через Них, і для Них - співати.
Можеш пишатися -
це Твоє найбільше досягнення.
Якого б і не було, як би не Я,
і підтримка Моя в Твоїх сумнівах.
Так, це все ще не дружба на чесноті,
бо основа вона лиш на взаємній користі,
але це - початок, який кудись-то приведе.
Ти не чоловік, а тільки для нього заготовка,
яку потрібно постійно тесати та обробляти,
а то Ти все форму без того втрачаєш.
Твоє тіло приємно любистком пахне,
а свідомість духом підлітковим.
Ти нічого Сам зробити не можеш,
як і всі Ви, такі в собі невпевнені,
і як вам знайти когось,
якщо це - те, що лякає жінок.
Дивися, гляди, як навіть хлоропласти
пасивні над Тобою насміхаються.
Бо мали б Вони Твої можливості
"жіночого улюбленця" бажаного
з виду мужнього та серйозного,
що не "смазливий" по-хлопчачому -
Вони б тим користувалися,
і самі б забулися, і ще б комусь,
хоч на ніч одну, але б допомогли.
Але зовнішність оманлива,
знали б Вони, ті дівчата та жінки,
що цей з виду мішок красивий,
недоступний, ще неприборканий -
гнилою соломою наповнений.
Чого Ти чекаєш? Мамочки?
Яка прийде та приголубить,
ніжно до грудей притисне?
Скаже "все нормально, не бійся".
Чому так на Мене глядиш кислим лицем?
Від якого гриби самі по собі маринуються.
Так, Ти в шахи достатньо награвся,
а насправді Життю навчився,
і соціальні норми взаємостосунків -
це вже щось просте, примітивне,
"ілюзія недоступності", прелюдія,
яку Ти - маніпулятор, не використовуєш.
Хоча і знаєш, що гру лиш потрібно самому почати,
щоб ферзя чужого просто до ходу змусити.
Маніпулятор, Ти б скільки міг в Житті досягнути.
Просто маючи підтримки лиш трішечки.
Ти - дурень і боягуз, Аридифе.
Так, пара в почуттях самодостатня.
Але Ти - ідіот, бо Ти сказав Йому
про помилки в парі "без прикладу".
А для такого "прикладу"
потрібні знайомі та друзі.
Так, Ти сам не бачиш,
що твориш, що малюєш.
Фільмів та споглядань не достатньо,
потрібен відвертий досвід особистий.
І тоді б цього всього не було б,
Мене взагалі б не було ..
А Ти Йому навіть руки не потиснув..
Ти - дурень, і Я не боюся це сказати,
бо Я - не Вона, але Я так саме в тому плюс бачу,
в песимістичності до якої потрібно дослухатися,
інакше нічого стійкого і тому ідеального
з "планів та цілей" не вибудуєш.
Але тільки для Нас обох,
був би Ти один - це тебе б згубило.
Постійне очікування від усього лиш поганого -
робить Тебе беземоційним, пасивним,
і Життя Тебе вже не розчаровує, а чому?
Якщо від нього нічого й чекати доброго.
І те напевно надавало таке відчуття спорідненості,
коли Вона перейняла в Тебе по Своїй амнезії,
всю ту Твою егоїстичність, самозакоханість,
і у всьому з Тобою вже погоджувалася.
Ви віддалися тільки одне одному,
а без Світу - те все і для нас кінечне.
І що Ти з Нею зробив?
Вона так до Тебе звикла,
що нікого й не шукає іншого.. -
Кривляється, басовито повторяє:
"Я сюди не скоро повернуся",
А в Тебе навіть планів на завтра немає.
"Я сюди не скоро повернуся".
Весь такий з себе крутий,
важливий, прищ на сраці Ти.
Трагічний герой довбаний. -
Замовкла, зірвалася, підбігла
лягла поруч, обійняла
і обіймає, і мовчить
бо знає, що це місце
на Мене багато спогадів наганяє
бо це місце - майбутнє,
від якого Ми в тікаємо
лід? лід нас скрізь оточує,
май тільки світло, щоб Його побачити,
світло холодне, яке лід не розтопить
Так, з орбіти галактики
легше за скупченнями споглядати
А ось і сторонній Їй приклад,
моєї взаємодії з свідомим,
живим світом, в якому треба жити
приклад, що дав Її думкам накопичитися,
які ніколи до цього чашу не переповнювали
І навіть після такого Вона зрозуміла,
що любить все-рівно цього дурня
- З Ним все добре.
Він вже тут, але не на довго.
І частіше міняй не сукні
та спіднички, а пояски під них..
І ще носи різні капелюшки,
вони б Твої такі образи
добре доповнювали.
Це буде швидко,
Я не буду себе стримувати,
бо хочу, щоб Ти веселку побачила,
справжньої, якої тут вже давно не бувало.
Я - панк безвідповідальний, інфантильний,
в якому бореться власна індивідуальність
проти співпереживання до людини,
яка мені огидна, тільки тому,
що це легко вдається іншим.
Моя любов до людей набута,
а не вихованням привита.
Тому Я бачу любов вдавану.
Я - дух безформний,
з якого потрібно щось ліпити.
Але для Тебе, та що там, і для Себе -
Я стану ним, але вже просто тілесно.
Маленьке сердечко спокійне,
ні, роздягатися не потрібно.
Я - текучий, Я - аморфний.
Чорна смола на Мене намотується
Я нічого не бачу, що зовні коїться
Але стають доступні для намотування
стежки до Мене кимось прокладені,
коли простір зовні з ними збігається
Нитка часу на котушці не єдина
з минулого в майбутнє на Неї інші намотані -
нитки-стежки вже і в просторі закріплені
Вони ведуть завжди до вузла -
місця з лози привитої
Яка завжди приводить Мене
від далеких зорь до Сонця та Землі
Їх тьма-тьмуща, вони нескінченні,
по всій живій трьохсекундній довженні
вони розходяться гілками, корінням,
нервовими закінченнями..
тепер Я зрозумів,
чому Він Мені ще радив посидіти,
бо за них важко схопитися,
це щось з однієї тисячної
наче ловиш рибу слизьку
голими руками..
Я зрозумів,
чому Він про них не говорив,
щоб Я не зазнавався у легкості
За це можу лиш подякувати
незадовго до того,
як киснева атмосфера
була Сонцем вивіяна -
Людство переселено,
вичерпані всі ресурси,
від цього нема оновлення
Земля більшістю покинута,
решта собі подібних пожирає
Вони ніяк не зло, не грішники,
якщо Бог таку ситуацію дозволяє
в існуванні без аналогії
Вони тут народжені,
Вони тут і виживають,
як вимоги те диктують
Я чую молитви та благання,
тих, кого забивають
Я чую передчуття втамування голоду
тих, хто сокири заносять
Віра зазнає краху у безвихідній ситуації
Небо не відповідає,
але люди молити не припиняють
Надія в них не вмирає
І Вони з нею вмирають
не в змозі протистояти новій реальності
Віра процвітає тільки у добробуті,
коли ідеалізоване споглядання
підноситься у невігластві і не вірить,
що це все створено випадковістю
Досить, Досить, Далі, В Минуле
А для чого? Якщо ось Тобі місце
де втручання потрібне
і в ліс не ходи глибше
де люди на коліна падають
перед образом невидимим,
а потім зникають,
бо хтось їх звідси переносить,
створюючи новий вузол з паралелі
скільки хаотичний копій, що живуть,
все ще живі, не кінечні
Втручання у погляді, думці
для того інколи і сповна
А частіше і смерть нічого не міняє
смерті, які ні на що не вплинули
ніхто не помітив, як вони згинули
ось для чого Ви Їх рятуєте,
щоб поглянути, як чернетку
Їх життя змінює
Я не янгол, від Бога не посланець,
що хоче припинити Ваші страждання
Стиранням
тепер Я розумію,
Перенаселення,
переселити всіх не вийшло
через постійне хаотичне
без любові розпліднення
забуття у спокої
на задоволення
проміняно
тварини породжують людей,
тварини, що позабували,
як самі були дітьми,
яких Ви гвалтуєте
- Я хочу побачити,
як Ви страждаєте,
свідки Мого Явлення.
Я хочу послухати,
як ваші губи смерті благають.
Моє бажання - насолодитися вашою мукою,
нехай ваші нещастя Мою спрагу втамують.
Стримані Моїми аморфними обіймами,
Я плюю Вам в обличчя,
це викликає в Мене більше огиди,
аніж ваші набиті м'ясом нутрощі.
Мені приємно бачити вас в болю.
Ви хотіли злиття з дівчинкою,
а отримали один з одним.
Насолоджуйтеся,
обміном рідинами.
Так, насолоджуйтеся,
ваші хребти для того будуть
зламаними останніми.
Вам буде важко молити
зі зламаними щелепами.
Чиє ім’я ви кров'ю похрипуєте?
Хрипіть, пики вас в ціле об'єднують, в фарш стискають.
Благайте у Бога, котрий існує лиш для вашої зручності.
Він Вам не відповість. Він Тут не по вашому проханні.
повільно, в такт порожнечі мелодійній
кістки ламаються, плоть лопаються,
кров з нутрощами змішується
суміш м'ясна на землю падає
коли Я розумію, і в ніщо стискаюся
що ж я роблю? поки вона спостерігає
Її нудить, Вона рясно блює
такою ж м'ясною сумішшю
повзе, в страху відповзає
Її майбутнє тепер невідоме?
Так, Я не можу в пітьму зануритися,
бо гілка поки для того тендітна,
можу лиш назад відмотати,
і що нічого не було вдати..
Я демон в пеклі, що грішників карає
чи янгол, що рятує покаянних?
І це - двері до минулого
Двері у підвал
Потрібно звідси тікати
Кожне насіннячко повинне промерзнути
Померти, перш ніж воно зможе прорости
А незадовго до того, як час оживати прийде
Воно відлигою в пил та тлін буде посаджене
Маленькі, крихітні чорненькі квасолини,
що лиш через роки стануть цибулинами,
та дурманом, який дарував мені приємність
у повітрі тут поширяться проквітнувши
серед цих трав, що теж кимось висіяні
маленькі, крихітні, рябенькі наче бананчики
насінинки космей тендітних рожевих, лілових,
які колись лиш раз на квітнику посіяла мати,
а вони самосівом розсіялися з роками
аж до далекої сусідської хати
що за диво, Я - Маленький Принц
Споглядаю зорі та чуюсь щасливим
від простого за квітами доглядом
Але де взяти тут води, простої води?
Я не хочу з минулого Її носити..
На Землі вода прийшла з кометами,
а де тут Вони, де таку знайти?
Простий лід, що стане за відлигу..
("- Лід? Лід нас скрізь оточує,
май тільки світло, щоб Його побачити.
Світло холодне, яке лід не розтопить.")
Тепер не вогонь на руках моїх,
а живі світлячки
тут, на вулиці, ні лавок, ані стільців
по-природному, на землі потрібно сидіти
і я знову сиджу спершись об яблуню в саду
чогось чекаю, не знаю, нікуди не поспішаю
хоча мною кам'яно-льодяні брили зібрані
вже давно між Землею і Тором залишені
і знайти було їх теж, легко доволі,
бо лід світло відбиває, та себе тим викриває
наче очі завмерлої дичини в непроглядній ночі,
що світло ліхтариків віддзеркалюють
а до цього Я сидів в таверні,
когось чекав, не знаю
чому? не хотів починати сам,
не хотів розтоплювати самотужки
хотів, щоб побачив хтось
як я руками гарячими
перед собою глибу розкручую,
а вона тане, розлітається каплями
та землю дощем вкриває
але для чого? Якщо достатньо
лиш там де потрібно з рук полити
малесенький шматочок льоду відбивши
і спокійно його розтопивши
невже самолюбство? я думав
чи просто солодке бажання
нові можливості випробувати?
Чи просто підсвідомо хотів,
щоб хтось моє маленьке щастя розділив
З роздумів мене пара витягнула,
що до таверни зайшла
пара, що разом наче
привітливість та добро
матеріально випромінювала
"Сам Собі Подарував"
тепер Я зрозумів
І безвихідь, тугу,
важкість в нутрі відчув,
а страх тваринний
Мене підскочити змусив
і це не залишилося не поміченим
Мій ж наставник, тільки з волоссям коротшим
тільки на лиці не такий вже худий,
руку мені простяг, і сказав "Я - Денеб"
А Я зник, розчинився, стиснувся
перед тим встигнувши
тільки на його супутницю,
що була йому по плече оком кинути
Її долоні одне одну легко потирали,
Її губи то стискалися, то розтискалися,
наче щось сказати збиралися
Вона в горіхових очах великих, в їх гострих вирізах -
кричала, наче допомогти хотіла, зробити більше,
аніж взагалі в даній ситуації можливо
Вона наче богиня співпереживання,
Богиня підтримки для кожного
і Її лице лякало, тільки тим,
що, як описати його не знаєш
Це як придуманий колір новий,
якому немає порівняння
дивна краса,
чи то заспокійлива
чи то бурхлива
що тримається на межі
з м'якої миловидності
та гострих рис різких
Я навіть не запам'ятав,
в що вони були вдягнуті
попам'ятаю лиш Її волосся
тьмяно-золоте, пшеничне
що вільним було на груди
через праве плече перекинуте
І тепер ось, Я тут на траві сиджу
ще більш в собі невпевнений
совка з палаючими червоними внутрішніми
та чорно-білими крильцями зовнішніми
на плече мені важко сіла, та відразу злетіла
покружляла, і неочікувано грубо заговорила:
- Мені подобається те, що Ти робиш.
Все по-старому, по-природному.
Створення чи використання вже наявного?
Все рівно, бо те і інше закінчується. -
Совка сіла на підкошену травинку
та пройшла тілесну метаморфозу
в чотирирукого синьошкірого чоловіка
вбраного в кольору похмурого неба
обладунки легкі, гладкі, шкіряні
чоловік, який сидів вже перед мною,
з сотнею чорних тоненьких косичок на голові,
та вдивляючись в мене туманними очима,
які зблизька крізь довгі вії було видно
простягав відразу всі мені свої чотири руки
Усміхнувся, і залишив простягнутими
вже тільки верхні дві, нижні ж,
переплів, схрестив на животі
а Я схрещуючи і протягуючи свої
потискаю протягнуті руки Мені -
- Я - Ваю, і Я на Землі творив,
до того, як Вона стала Вашою чернеткою.
І зараз Ти Моїм киснем вільно дихаєш,
хоча того не потребуєш, але те заспокоює.
Дихаєш киснем простим, атомарним.
А не як колись - діоксигеном,
вуглекислим газом, від якого рослини
атом карбону для Себе відібрали.
Ти напевно думав вже, звідки тут кисень,
звідки вода для зеленої підкошеної трави.
Яку до речі, висіяв Твій дивакуватий вчитель.
Якщо нема на Землі вже океанів, рік та озер
для випаровування та конденсації опадів, -
Ваю провів руками по траві, наче гладив її, -
Ковила і тонконіг - трави степові, невибагливі.
Їм достатньо хорошого дощу раз в місяць.
Мого дощу, яким Я їх і зрошую.
Твій ж дощ, тоді, емоційний, був не з води,
а з чогось, що тільки на неї походить.
І це все зникає разом з Тобою,
коли Ти мандруєш, переносишся,
а для того, щоб Воно залишилося -
потрібно творити щось вже за правилами природи,
щось, що вступить з Нею в ковалентний зв'язок.
Та буде тим утримане, збережене.
Але - це найвища майстерність.
Важко, але потребує сил куди менше.
Спочатку, так, створи щось в Собі складніше.
Наприклад, Твоє тьмяне холодне світло на руках,
може бути відтворено хімічно, досконало,
окисленням дифеніл-оксалату
з додаванням якогось люмінофору.
Створи щось в Собі складніше,
перед тим, як творити щось простіше,
але вже на кінчиках пальців почнеш,
а то ляснеш ними випадково
і другим "Малюком" вибухнеш.
Не розрахувавши масу частинок,
що просто з різною силою
у просторі поля викривлені
та заданими коливаннями,
направленістю обертання
в єдиному цілому утримані.
Я Тобі навіть, чесно, заздрю,
на Тебе ще скільки відкриттів чекає,
власних маленьких досягнень.
Справжніх, не ілюзорних творень.
Але Я маю Тебе налякати,
те, сказати, про що інші знають,
але мовчать, бо те їх лякає.
Там, в пітьмі є щось,
і Воно живе.
Так само зорі,
каміння або лід збирає.
Не знати чи Воно мандрує,
чи Йому метаморфози доступні.
І межі наших пошуків перетинаються,
І не знати хто з нас стане мисливцем,
а хто легкою здобиччю.
Та якщо те, там - щось зле,
воно б давно напало, не чекало.
Бо зрештою ядер все меншає,
і так далеко ніхто вже не зайде.
І добре, якщо те просто такі ж мандрівники,
що загубилися, або так само живуть у темряві.
Занадто великі відстані, щоб пересвідчитися.
Щоб долетіти, а на шляху ще й зорю найти,
та й ще з силами, щоб її запалити зуміти.
Та від неї вже нових сил начерпати.
І все далі летіти, але куди? Не знати, -
Ваю стиснув мої плечі та лікті,
чотирма долонями відразу усіма, -
Ти такий напружений, ей, розслабся,
не лякайся, це всього лиш чутки,
від тих, хто найдальше забирався.
Вони чули шепотіння,
Вони бачили відблиски,
що рухалися та мерехтіли
у просторі давно застояному.
Невідомі, почувши наші оклики - зникали,
значить, і допомоги не потребували.
Ну що ж, вітаю, Ти в Майбутньому.
А зараз лети, здіймайся і топи.
Я побачити хоч раз тут хочу
не власноруч веселку створену.
вікно у двір
- йой, я знову тут
- постривай, не відлітай,
дай спокоєм намилуватися
- ти не кабаліст, не шаман,
а призиваєш мене так,
наче вже давно ментор
Я не можу супротивитися
і Я так довго залишуся,
як тобі потрібно буде
бо це не примусове
над мною повеління
просто, якщо я тут -
це тільки те означає,
що тобі потрібен провідник
так що?
- мені не під силу
твоє нове для мене завдання
сідай, читай, -
поглянула на крісло,
потім на мене, здивовано
але присіла, вмостилася,
сказала "а воно зовсім то і не м'яке",
і сидить чернетку читаючи,
коліщатко то в низ, то вверх кручучи
і частіше в "вверх" перечитуючи, шукаючи
а потім різко "вниз" продовжуючи
- не роби цього, не руйнуй магію
- я роблю її реальною,
бо цьому не суперечить реальність
- але ж це все вже було, я таке читала..
і те теж, що я тобі б запропонувала..
до редагування..
- все вже колись траплялося,
все вже колись було описано
всі поняття обмежені людськими образами
тільки те переписувати і залишається
та своє щось нове до того добавляючи
- хоч не роби все реальною, але ілюзією,
залиш, хоч те, що лежить за межами пізнання
так, Лем насміхався над фантастами,
які маючи під руками знання все містику писали,
але Ти забув про його, Лема, стиль написання
наука в нього просто привід,
щоб людей вкинути в обставини,
які в нормальному житті являються нереальними
Він першим чином не фантаст,
а хороший психолог та філософ
поєднай, ти вмієш таке робити
не перетворюй свою Феєрію
на просту фантастику заумну
не роби Їх в пітьми одинокими
нехай допомагають одне-одному
позбутися відчуття приреченості
- мені вдалося тебе описати, занадто просто,
довгих словесних вивертів не використовуючи
- і що? тепер не бачиш нічого сакрального?
все в тебе на зовнішності зав'язано?
тоді все на Фіаско приречено
дістаєш лезо Окками?
повідрізуєш все, спростиш?
на все відповіси найлегшим способом?
для чого на космічному кораблі
одинокий монах потрібен?
От-от, не поспішай, подумай
Я тут буду,
поки Тобі не знадобиться усамітненість
А тоді Ти знаєш,
де Мене знайти
під старим дубом
- передивимося "Вторгнення"?
- ох, ще одна "передумова",
такий чудовий серіал,
такий багатообіцяльний початок,
який був глядачами знехтуваний
люди не хочуть думати,
їм давай атракціон із вражень
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914468
дата надходження 21.05.2021
дата закладки 08.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.02.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.01.2022
вибірково цитуючи внутрішній голос,
зазираючи тіні в невидимі очі,
чути як архівує нацькований хронос
теки з файлами марень щоночі_
>
несумісні фрактальні структури рефлексій,
передчасно обірвані сни без сюжетів,
паралельних шляхів льодяні перехрестя
на чужій, випадковій планеті_
>
битих пікселів вікон криві візерунки
в слюдяних акварельних пасажах відлиги,
сажа й воскові сльози на тьмяних малюнках
вічних істин дешевої книги_
_
*quidquid latine dictum sit altum videtur )
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937804
дата надходження 22.01.2022
дата закладки 23.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.01.2022
Глузували горобці з мишеняти:
— Ти ніколи не навчишся літати!
В наше небо, мишко, дивишся нащо?
Заховай свій носик в нірочку, краще!
Бо комашок, що кружляють навколо,
Не впіймаєш у польоті ніколи!
Звідки ж знати надокучливій зграї,
Що безкрає небоморе буває,
Неборифи, дивонебокорали,
В неболісі — сонні небокоали;
А веселку в оксамитовій тиші
З небоквітів їм плетуть небомиші.
Вгамуватися не можуть пернаті:
«Не навчишся!» — цвіріньчать мишеняті.
Усміхнулося сіреньке: «Я вмію…
Вище хмар — до небосоняха… в мріях.»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936666
дата надходження 11.01.2022
дата закладки 11.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.01.2022
Мені наснилося, як падав білий сніг
Тобі на темні вії і стікав
Розталою пекучою сльозою,
Та я у сні зарадити не міг,
Не слухались мене замерзлі руки.
І падав сніг, і крапав, крапав, крапав...
Прости мені, моє кохання вірне,
Що не зітер сльозу зі твоїх щік,
Моя кохана, я боявсь сильніше
Поранити красу твого лиця,
Боявся своїх рук, що сіють смутку
Непевні зерна у родюче поле
Твоєї незрадливої душі.
Боявсь себе, прости, кохання ніжне,
Й тебе боявсь собою осквернити,
Бо й сам умитий снігом, що розтанув,
Бо й сам такий - поранений сльозою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935724
дата надходження 02.01.2022
дата закладки 05.01.2022
Під танець невблаганної хуртечі
Зима трясе узлісся,
мов мечем,
січе галузи,
Сіє холоднечу
У тихий двір, заснулий під плащем
З живої плоті снігу.
А надвечір
Із трепетом крізь шибку підглядає,
Як маже свої розімлілі плечі
Свіча медова золотим плачем,
І м'якне воском, скрапує в долоні
Розталим недописаним віршем.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935437
дата надходження 30.12.2021
дата закладки 05.01.2022
Все заново : викочується диск
Солярний сонно з обрію кишені.
Немовби горизонт - контрабандист,
Й через кордон провозить розігріту
Золочену вогнем тарілку.
Чути тріск.
Пожежа зайнялася у кімнаті,
Солодким медом до землі сповзає,
Цілує ноги,
І за мить - згасає...
Навпроти хата -
Пильний прикордонник,
Неспинне жевриво у неба конфіскує,
Трофей
Кладе до серця -
Гріє груди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934139
дата надходження 17.12.2021
дата закладки 05.01.2022
Зима розсипає із неба мовчання.
Своїми руками
Замішує наше земне існування
Нарівно із ліні зі снігом та снами.
Вона промовляє півтінню тремтіння,
ти чуєш? Це тиша
Шепоче курсивом гілляччя сплетіння,
читає уголос обвітрені вірші.
Природа німує – снігами римує
тире із крапками.
І пауза – вміла майстриня – гаптує
сріблясте рядно крижаними нитками.
Зима колисанку співає вітрами,
Лишає віч-на-віч
Тебе із думками, своїми піснями
Цілує у щоки й шепоче :
Добраніч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933101
дата надходження 07.12.2021
дата закладки 05.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.01.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.12.2021
Твої небіжчики ніколи не будуть моїми,
А ось ті, з жовтими зірками, - чомусь навпаки.
Тоді була надзвичайна мода на смерть,
Проте ніхто не хотів її приміряти.
Вона не була тоді майстром, ні,
Радше генієм
Із його шаленим вискоком,
Неспокоєм,
Раптовістю,
Болем,
Фізичним болем,
Із яким ніколи не говорив,
Бо він не здатен до діалогу.
Так, ти прокажеш усе душевне,
Що болить,
Випишеш,
Виграєш нотами,
Розтанцюєш до тріщин
На мармурових плитах,
Але що казати кулі в скроні?
Про що співати мотузці на шиї?
Які вихиляси доречні
Для невидимого газу?
Ніщо не дорівняється.
Тож ми мовчимо хвилину,
Струшуємо із себе ті спогади,
Та йдемо.
Каганець золота за чиєсь життя,
Яке не вартує нічого,
Яке знецінене до кількох цифр.
Ти лютуєш роками,
Плачеш,
Але все одно ми мовчимо
Ту хвилину.
Вона вміщує у себе всі
Спогади,
Всі сльози,
Радощі,
Муки народжень,
Горе від втрат,
Релігійне одкровення.
Вони всі чекають
На Подорожнього.
Згадати - оживити ту хвилину,
Розтягнути її до стану Вічності.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934201
дата надходження 18.12.2021
дата закладки 23.12.2021
муркотливе переплетення сну-ранку
відповідь теплості на крижинну цнотливість сполоханої ще_не_зими лейкоцитів сніжинок джерела попідшкірної течії
ти_ріка
забува_ти бетонність настильного клапану
міста не місця
твоя течія розливає світанками
молоками туманами массалою пряною
заварює ноти на тихий new wave
свідомістю босою
тихо_вмістними кроками
розталюй кришталь
оповитого шкла
ти пісня ти танець
теплосвіт
не|крижана
відтала пелюстка
кружляє у па_
_снігу_зима_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934399
дата надходження 20.12.2021
дата закладки 20.12.2021
осінні хвилі розбудять дзвони костелу
і я засну
сном непохитно-п'янким
на кільканадцять годин
збіжаться будинки, дзеркала, коти,
калюжі та вікна з квартир
щоб викрити тінь мою
та цінність її наготи.
скорчаться пальці від стиглих дощів
і я перетворюсь у дзвін
у той, яким мариш ти
у дні, коли світла брак.
зостатися б звуком
у мушлі вушній
у храмі твоїм.
щоб так
ти не забув мене
у безсвітлі наготи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932062
дата надходження 26.11.2021
дата закладки 15.12.2021
Так буває у післяпо́лудні
Листопадовім - листя полум'я
Вигорає геть, стає мороком..
Зачаклована осінь колами
Кружить.. Жалібно стогне дзвонами..
Ти - кудись живеш - серед спогадів,
Око-на-око з порожнечею..
Мрії скошені, серце порване,
І зі слів - лише недоречення
Із підтекстами і підозрами..
Схлипом-сльо́зами відгомонений,
Час увесь наскрі́зь знесудомлено
Нестерпі́нністю цього простору..
В ньому, зі́м'ятий і стриножений,
Німо скажеш ти - Святий Боже мій!
Дай мені того, кому вірити,
Кому митями жити ці роки..
І помилуй і - вилікуй мене,
Безпросвітного, ти - молитвою..
І зійде зоря, в небо всіється..
І вона -твоя - тільки вір у це!
Молоді гріхи всі відпустяться
І старі страхи переступляться..
Перемелеться, перетвориться,
Стануть ранки всі знов прозорими..
Між туманами поріділими
Чорні смужки знов стануть білими
Що минає - в дим не розвіється..
І воздасться ще - все - за вірою..
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931188
дата надходження 17.11.2021
дата закладки 15.12.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.12.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.12.2021
Коли страх муляє, як старий шрам,
порушує твій комфорт,
Міцно затягує ремінь твого настрою
і тисне наболілим,
На забутті викреслені сторінки з життя,
списані координати пам'яті -
Ти добираєш у мріях післясмак,
мов проблиски сонця, щоб не відчувати прісне.
Ти зриваєш маски з облич,
що торкаються ракурсу твого світу,
Аби кожну деталь серця розглянути впритул,
Аби не набратись сирості і самотності, -
Але, мов цвіту,
Наберешся від того,
хто змінить твою тахікардію.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932983
дата надходження 05.12.2021
дата закладки 05.12.2021
мій прототип запалений сірник
палахкотить вогнем за половину
і жар на чорнім досі ще не зник
і полум’я все біле ось поглине
чи бігти вдаль чи нахилятись вниз
чи в горизонт упертись бо оближе
і вже надії мало на сюрприз
є тільки результати всіх наближень
знайду момент притухну трохи сам
на чорнім жар хай трохи прохолоне
щоб взятися було де небесам
за наше чорне їхнім білим лоном
***
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910017
дата надходження 04.04.2021
дата закладки 04.12.2021
а світ стоїть
все той же зблідлий Місяць
мільйон зірок
гарніром на столі
він пише власну повість
самописець
витаючи повік навкруг Землі
а світ висить
вітри та шторми в морі
гірські вершини
з рибами снігів
нові пустелі
джунглі у розорі
степи порожні
сіті берегів
пливуть над ними
щось малюють хмари
на тлі химерних
ненажерливих огнів
у них повік
якісь вогненні чвари
а це вогонь вже поряд
пломенів
бо прилітали ось були
хоч ненадовго
та все ж залишили
мені свої сліди
я прочитав
шукатимуть дорогу
бо там
внизу
вже недалеко до біди
***
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931444
дата надходження 20.11.2021
дата закладки 04.12.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.12.2021
Квітка,
необережна в своєму цвітінні,
Приваблює комах.
Ті скачуть навколо,
Прагнуть,
Їдять аромат настільки,
Що серцевина блідне.
Та пахощі не зникають.
Розпорошеними
В'їдаються в кору вишні,
Залягають на твоїй
Шкірі.
Ти нагадуєш осінню
Квітку,
Насичену запахом і димом
Вечорів.
Глянувши всередину,
Чуєш звук потріскування
Багаття,
Хоча ні, це зірки тремтять
У давньому танці,
Їхні рухи видимі тільки тобі,
Нагадують звук серця,
Що втікає від хижака.
Здається, вічність знайшла
Свій прихисток
В твоїй душі.
Тіло міниться,
Час лишає на ньому
Кола,
Мов у серцевині дерева.
Зелена стихія
Не зникає,
Хіба перетворюється
На шум талої води.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932016
дата надходження 25.11.2021
дата закладки 29.11.2021
Вони кличуть мене
Сіяти землю
Гірчичними зернами.
Кажуть,
Що одне з них може
Зворушити гори.
Я сміюся до плачу,
Бо знаю, що гори вже
Непорушні,
Лиш крихкі від обіймів
Часу,
Тому розсипаються
На каміння.
На верхівках живе
Самотній сніг,
Сонцю до нього байдуже.
Він лежить,
Теж непорушний.
Якщо й зникне,
То стече водою,
Яка вночі стане льодом.
Природа теж підлаштовується,
Та не міняє суті.
Для чого обманювати
Себе,
Все одно ти відгукнешся
На те давнє
Ім'я,
Якого ніхто не знає,
Крім.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930203
дата надходження 07.11.2021
дата закладки 29.11.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.11.2021
Плодами каштана в колючих жовтневих кольчугах
(а ти на них схожий - так само закоханий в листя,
так само ховаєшся в звивистих вуличних дугах,
де тріскає плю́ска, коли роздоріжжя імлиться,
Так само на голчастій шкірі тримаєш прожите
і падаєш, наче призначення зріти - в падінні,
так само повітря розсічене знову й прошите -
тим голосом квітня, що був залишився в цвітінні)
Так от, набивай порожнечу плодами каштана,
вони ж стукотітимуть - скажеш, що вже холодніє
і бігтимеш з ними на північ допоки стемніє,
допоки між пальці побачиш багрову сутану
Коли ж твої милі каштани зігріються й луснуть,
нарешті не буде так тихо, бездумливо й пусто
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931875
дата надходження 24.11.2021
дата закладки 25.11.2021
Живеш у сні, і сон цей - мілководдя,
Понурої ріки стареча млявість,
Прогулянка крізь себе, і поодаль
Живих людей. Вколисана цікавість
До всього того, що колись любили.
Усе тече через густі тумани,
Повітря ріже, а тебе щосили -
Твого життя безцільність та обмани,
Твою природу - зверхньо оминає.
Лиш сором груди їсть, що ти тут є,
І що, насправді, тут тебе немає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930227
дата надходження 07.11.2021
дата закладки 16.11.2021
Ти казала: живемо допоки є сніг, —
І пішли снігопади від грудня над нашим містом,
І ми скаженіли від щастя, від снігу, що падав до ніг,
Як ночі стелились прозорим легким батистом.
Ти казала: живемо допоки є сніг, —
А те, що промовиш, зі сміхом нехай, не стерти
Із пам'яті.
Зима промайне і завершить засніжений біг,
Та поки — живем, за прогнозами гідрометцентру.
І ми прожили. У провінції білих доріг,
В засніженій кулі різдвяного неба над нами,
Де хмари і зорі здавалися мов крижані,
А вітер все віяв, заносив будинок снігами.
Мигтіли гірлянди і плазмовий торохтій,
І ребра диванні згинались, і третє з коліном
Прогнулось і тріснуло під ваготою хотінь.
І березень був, і квітень минув зі снігом.
30.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930662
дата надходження 12.11.2021
дата закладки 14.11.2021
Гавкіт собак з вулиці
Робить мене живою,
Тоді не пахне голодом,
Не віє війною.
Звук пронизує
Вістрям товщу
Тяжкого повітря,
Як відчуваєш
Втому,
Скоро впадеш на коліна.
Скоро втратиш
Звитягу,
Станеш смутним героєм,
Що побілів
З орденами
Й боїться двобою.
Мить закує птахом,
Пролетить дощами,
Зляже назавжди
Килимом,
Сірим, зі снігами.
Час златоверхий міниться,
Гріє на шиї намистом,
Воно горнеться
Зміями, насичує змістом.
Як одноденний
Метелик,
Що сіда на пелюстку,
Я відпускає все темне,
Що запінилось згустком.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930195
дата надходження 07.11.2021
дата закладки 07.11.2021
Твій біль вивертає назовні
зразок справжності,
Сплави емоцій,
спонукаючи скинути прив’язаність,
Щоб показати істину речей.
Осінь другосортна сіє тіні
на вулиці,
Міряє день холодом
І їй неважливо,
скільки сущого втратив,
Скільки численного тепла понівечено,
Бо кожне твоє обмеження в вірі -
Її виразний виграш
у передчасному холоді.
Твоє смирення.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930200
дата надходження 07.11.2021
дата закладки 07.11.2021
Посічений зливою простір. Портик.
Над портиком небо і сонце в контурі,
Дрімає під сонцем осіння готика
Лісу,
І люди, забуті в своїй неволі
Стоять.
Жовтень читає свою новелу, —
Голосом сірим у водостоках,
І каркання ворона над верхів'ям
Сосен
Довершує вічно сумний
Солілоквій.
Так наче в кімнаті розкидані речі, —
Нічим не пов'язані віддихи осені
В пісні дощу. А опісля — картеччю
В небо зривається зграя сполоханих
Птахів.
Холодно. Жовтень. Дороги калюжаться,
Казиться вітер і сонце казиться.
День, що минає обвитий тугою,
Лягає на землю чіпкою сажею.
От-от листопад.
24.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929642
дата надходження 01.11.2021
дата закладки 06.11.2021
Погаслий листопад лягає коло ніг,
Як вірний добрий пес, до Бога,
а Старий
Ганяє йому бліх
І сипле сніг з його густої шерсті;
На вічній службі пес не знає смерті
Собі під бока загрібає листя
На варті сніжноплідної зими
Межу боронить між брудним і чистим,
Живим і мертвим.
Мертвим і живим.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929751
дата надходження 02.11.2021
дата закладки 06.11.2021
[b][url="https://www.youtube.com/watch?v=kZX13lTPHT4&ab_channel=AdamKrusi%C5%84ski"]кліп[/url][/b]
Ми приходимо й відходим
Так легесенько навшпиньки
І щітками витираєм
Наші капці наші лиця
Щоб слідів не залишити
Щоби сліду не лишилось
Наше місто і будинки
На шнурочку розтягнулись
Над землею ледве-ледве
Як не віє то й не видно
А як вітер раптом стане
То біда зриває якір
Затріпочуть затанцюють
Наше місто і будинки
І летять у стратосферу
Так прибитих в чистім полі
Без опертя без заслони
І без ниточки що хоч би
Причіпала до землі нас
Вітер схопить і несе нас
Ввись за піднятий наш комір
Розкидає десь в простОрі
Нам нічого переждемо
А закінчиться затихне
Повстаємо обтрясемо
Наші ручки і манжети
Щоби сліду не лишилось
Від початку побудуєм
Наше місто і будинки
І машини наші й лампи
Щоби вітер ними грався
Музика Зиґмунта Конєчного
Przychodzimy, odchodzimy
Przychodzimy, odchodzimy
leciuteńko na paluszkach
Szczotkujemy wycieramy
Buty nasze twarze nasze
Żeby śladów nie zostawić
Żeby śladów nie zostało
Miasta nasze domy nasze
Na uwięzi się kołyszą
Tuż nad ziemią ledwo ledwo
Jak wiatr mały to nie widać
A jak wielki wiatr się zdarzy
Wielka bieda puszczą cumy
Zatrzepocą się zatańczą
Miasta nasze domy nasze
I polecą w stratosferę
Przygarbionych w pustym polu
Bez oparcia bez osłony
Bez niteczki choćby coby
Przytwierdzała nas do ziemi
Wiatr nas porwie i poniesie
Za kołnierze podniesione
Porozrzuca gdzieś w przestrzeni
Nam to nic przeczekamy
A jak skończy jak ucichnie
To wstaniemy otrzepiemy
klapy nasze rączki nasze
Żeby śladu nie zostało
Od początku zbudujemy
Miasta nasze domy nasze
Sprzęty nasze lampy nasze
Żeby wiatr miał czym kołysać
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929688
дата надходження 02.11.2021
дата закладки 02.11.2021
Настає вечір, розрахований лиш на нас двох,
Застелений скатертиною тьми, де одна самотня
Тарілка виблискує глянцем поливи, і зорі,
немов горох,
Висипаний з торби в останню неділю жовтня,
Котяться столом, ризикуючи впасти мало
Не в прірву язикатої ночі, яка усе знає
Про нас, яка жадає ковтнути цей вечір,
щоб нас не стало
У ньому.
Сріблом у тьмі вишиває
Голого гілляччя голками, з чорних дерев,
Пожований вечір, нанизує бісер сяйва -
Повертає собі своє після довгих перерв,
Зодягається у красу, й викидає усе зайве.
Морозний вечір, густий, лиш для нас двох,
Застелений рядном тьми, засипаний зірками,
Що, мов горох, скотились до рук і горла -
Ох,
Як дихати,
коли цей вечір так вперто стоїть між нами?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929637
дата надходження 01.11.2021
дата закладки 02.11.2021
Цей відкритий світ хоче просто
бути ближчим до Фортуни
Узлісся вже голе, коли опало?
Ясна осінь була, обридли фарби
Тихо, сухо, без прілого запаху
вперше сумую(ємо) за болотом
Будили плащі кольору західного неба
Наче ось на причесаних садах
полізуть жовті зірочки(було, паста)
Але халтуру на ранню голу весну
викривали поржавілі діброви
Котрих так просто не взяти заморозками
Степові вітри пофарбували в пурпур осінку,
ніколи наче не помічав, Все так по дитячому,
дивлюся у Сонце майже не жмурячись
Усміхаюсь, потрібно від Тебе тікати
для розуму, блаженним йду ж Я
А безгрибний ліс все кричить поволі
"Не йди, поговори ще зі Мною"
Не можу, тут немає нікого
все ще себе запевняю
Де до вапна додають клейкості
соком тростинним,
та вимощують юрти колом
з піщаника рожевого
Вже не перший рік, та і століття
стовб стоїть ліхтарний, що вмикається,
лиш коли більший над ним затухає
Він сумуватий - поникле суцвіття
Не думай, чи фарбувати руки в червоне,
чи лиш волосся знову в щось яскраве
Просто приходь побути разом
зі мною, під цим світильником
О', Лілі Марен, О', Лілі Марен
Мене і всі бажання
увійшовши в земний глиб
Пробудить лиш закляття
Твої невсмакованих губ
Та щось відбій нам зіграло
і Ми знову разом, знову разом
О', Лілі Марен, О', Лілі Марен
Натикаючись на насінини гігантичні
Уява так і малювала мегафауну,
що росла звабленою ласощами такими
Відповідаючи цілеспрямованості
рослинній, що ростуть великими,
тому що можу собі це дозволити
Між двох крон була прогалина,
там липкий трихомовий ліс ріс
із землі потоками янтарними
залози безрукі силуетні
наповнюючи грибницею
Йти неможливо, ноги липнуть,
та з під них запах седативний,
квітковий, ліналооловий лити
Пішли наліво де так само чорніло,
де погода зупинилася на нулі,
все сіре та чорне, опадає листя
глухим грохотом, зі старих гілок
Маленькі цятки горять
на молоденьких, інші - думають падати
Десь там, у повітрі, як у чистилищі:
приречені, та не падають, і не летять
Похмуро, і в той же час.. приємно
Почуваєшся у людському вимірі,
не привілейованому, і не особливому
Він - біль усіє цієї порожнечі
І міркуючи спокійно, віриш,
що недаремно ми то і жили:
на щось це було необхідно
Можливо для поганого,
але все ж "прикладу"
Вибачте, але що за..
що за сморід м'ясного раціоналізму
Неприродної, рукотворної нудьги
"Світ ловив мене, та не спіймав"
Що там колобродить в потемках?
Вас з мертвих створили?
Ви з Елісію? Припливли морем? Цікаво
Всі рухаються на захід, тільки Я на схід
Не віриться у сторони світу, немає світила
Я не відчуваю власний рух планети
Через двадцять швидких років
Ви будете більше розчаровані тим,
чого не зробили, ніж тим, що зробили
Піднімайте якорі та брамселі
Ціль - неясна, курс по вітру
У вітряні дні я теж годинами
дивитися люблю на воду,
оскільки, породження води,
Я, ніби бачу незрозуміле світлове шоу,
те, усе своє життя, яким воно було до цього
Стає гірко, та одиноко, первинний стан
Ми всі маємо той самий відсоток
океанічної солі у наших жилах
В нас сіль у крові, у поті, у сльозах
Як-не-як Ми зв'язані з океаном,
і коли ми повертаємося до моря,
щоб поплавати або просто подивитися регату -
Ми повертаємось туди, звідки прийшли
Все решта, культура - навички передані для співжиття
Моя ступка, два ножа, один на поясі, оніксовий,
інший за гомілкою, металевий, дарований Ілатеком
З ним головне не спішити, очікуй нагоди, щоб вбити
Ви думаєте, але то виключно як бритва, бо спекотно
Бо всі все ще надягають на себе відчуття жертви
Скажу, тут є сім'ї яких не вивести на чисту воду
без криміналістики, задоволення? Ні, думаю, інцести
та їхні аморальні "Приємні хвилювання" від незвіданого
Помилуйте, я не смів б наливати вам якоїсь бражки
Це - чистий етанол, тетраплоїдна родова закваска
Я Вам багато ще чого розповів, але не час, Ви мене збили
Чого так дивитися? Це вулканічні землі,
маєте знати, тут важко з металами
та легко з тканинами, і це не сукня
Це кипарисове болото внизу за мною,
було дном океанічним, не так давно
Ми прийшли на поклик, і побачили планету
Люди - владики коротких періодів
Не Ти у Свою металеву трубку дмеш,
склав це на плечі пороху, що там?
Випарувана з сечі селітра?
Якщо це крутило під нами - дівчина,
то ми - вилизуємо її, її недоїдки з кутиків губ
Та ви б придумали кращу метафору
Ті, що звідти де потрібно стати
для пари людиною, а не навпаки
Спадкова травма, схоже,
стверджувати не буду
та і заперечувати не бачу сенсу
Моє існування псує її
Дивна штука на мені,
висохле листя, чи то нейлон чи шовк
Тут всі заборони і табу відмирають,
вони більше не потрібні
Діти бігають в страхах батьків
Ви що обдовбанні? Якісь мутні
Ходили смолами? І не зав'язли?
Тут нічого агресивного,
але вбиває тут допитливість
Тут пташенята розміром з курча
виростають до шести ліктів ростом
До чого це Я? Бо Ви вже привозили яйця
Свистіли крила птахів
невидимих у темряві
Терпіння - запорука Мого спокою
Та не лицемірьте, не кривіть
і таку ж політику не ведіть
Чого тільки ваша молодь не творить
Після солоних днів у полі,
як кінець святкувань сівби і жнив
Може, щоправда, не так часто,
хоча ж, Я знаю, ви вино робите
Наші панночки теж давлять сік,
теж, віддаються природі,
як і вже через місяць,
ледь сусло в бурчак збродить
Ви, малі, але непогані,
і не скуштували смирення
Ні від народництва, ні від церкви
Та Ви запізнилися туди,
де шукати обставини існування
когось там з бажаних образів
Кожен знає де вони існують
І це тут, де у всіх однаковий початок
Де немає рукотворного градієнта у статусі
Як напевно, там важко Вам поєднуватися
Може навпаки, стверджувати не буду
та і заперечувати не бачу сенсу
Коли хтось комусь піддається,
Напевно приємно намагатися,
коли програшу немає
Розбудити сплячого,
сказати правду та поцілувати
Невизначеність приємно
не лоскоче нерви,
не цікавить результат
Добре, що не наважився
"Зусилля не варті результату" -
Сам собі брешу, поведінка,
у масовому способі скидання напруги
який одноманітний але реальний,
або різноманітний але ілюзорний
вихованню має місце бути
Вороги: припливи, відпливи
та одноманітність,
що розтягує їхні періоди
Невдач замовчення, невдоволення
переноситься на стан все ще не спокійний
Ні щоб тішитися за співжиття, що просто є,
а нерозбещену свідомість все вдовольнить
Ви все ще тут? А то я один наче,
Вам головне зараз не заснути,
ато непам'ять на минулий тиждень буде
Вставайте.. поговоріть..
"Що там?" Запитають, -
"Така ж земля і каміння
якщо ми підемо роїнням."
Що скажете так - сумніваюсь,
Можливо з Металевого Міста Вам навіть допоможуть
Піднятися короткоперіодними супостатами
Не зна.. вже атрофовані щелепи,
мало жував, чи говорив
А Вони побачать цю вашу палицю
і розсміються
Як Ви лічите час?
Ви чого такі непорушно-похмурі
Що теж жіночим календарем?
Як ваші Дами зміняються? Чи може Ви?
Так, можна багато чого зробити з уламків,
листя, що опадає, металеве, але рідко буває
Воно не живе, живе його забезпечує
Розумієте? А Ви то як ніхто повинні
Це не мегаструктура різниць тисків
Так. Якби, якби я був богом,
я зробив би довічну примусову школу
Що малює в голові фантастичний проект
Але всі ці механіки, всі ці можливості,
або не працюють як слід, або в пів сили
Нудні, незручні, щось завжди йде під вкіс
Та й Я, як людина, тутешній покровитель
в будь-який момент можу все змінити
Тому що Мені просто так схотілося
Тим не менш, людям це не заважає,
знаєте - отримувати задоволення
Навіть там, де і ціль не зовсім ясна
Де від новинки в механіці радієш,
бо не чекав, бо з'явилася неочікувано
ні в бажанні, ні в благанні, просто так,
бо сама Смерть - це як забуте горе
Насіння краще збирати з квіток перших,
так як вони дають більш якісні насінини
Віддавши перші сила у нечисленний матеріал
Пізно квітучі просто можуть не визрівати
Осінні ефемери влаштовують перегони з часом,
щоб встигнути дати насіння до того як прийдуть морози
Це там на сході, де темні землі, звідки й ви родом
Де одного разу кінь, дикий і непокірний скакун -
вивів міцний хребет, щоб стати поступливим другом
Тут ж занадто сприятливе перенасичене живлення,
не змушує задуматися про репродуктивні покращення
А це правда, що ви цілеспрямовано
полювали на котів і молодих лисиць,
заради їхніх у формі лопатки щелеп нижніх,
якими дуже зручно вичиняти шкури
Я б не зміг, але холод і голод..
уже навіть нічого їсти -
не так має виглядати щастя
Коли голодуючи особа народжує дітей,
та злочинно примушує їх до голодування
Половина вагітностей незаплановані,
чого навчать батьки так свого чаду
Але хаос міст з людьми в очікуванні,
з прагненнями .. Мене збуджують..
Я б побував десь там у вас, як гість
Подивився на давні замки, в нас таких мало
Та й всі - сімейні, відчувається спокій
Без мрій найманців та військових,
що так і залишилися лежати на вежах
Споглядаючи життя, живучи досі
Йдуть віки, шумить війна
Встає бунт, горять села
А Ти все та ж, Моя вкраїна
В красі заплаканій і древній
Допоки матері тужити?
Допоки і шуліці кружляти?
А у Вас там видно зорі?
Яскраві цятки в нічому небі?
Мої предки бачили пісні у зорях,
що освітлювали найтемніший розум
"Найвищий ступіть розбещеності"
Це не забій людей, не оргії з дітьми,
а збереження здорової сексуальності
Тоді коли те все є, прикладом
Вона повзе, повзе й пересіває гори,
камінчик до камінчика, сухі русла річок
Шукаючи винесені на береги кістки
І коли Вона збере цілий скелет,
коли остання кістка до кістки хрящами підійде
І перед нею скульптура істоти постане
Вона сяде біля багаття й задумає,
яку пісню співати, який танець грати
Сорок оленів з колісниці Ваю - Її творіння
І вона здіймається над кріатурою
Сильно, долоні паралельно піску
Піднімає над Собою руки і співає
Глибоко і оксамитово, Відьмою
М'язові волокна на кістках наростають
жиром та хутром покриваючись
О', Ліра Твоя вуаль творення
збурює досі сприйняття
І Вона починає рухатися,
Витанцьовуючи на пальчиках
відтворює лімфу темпераменту
Ліра витягується до болі в м'язах
Повільно, даючи серцю Своєму заграти
А хвіст Творіння закручується вгору
Кудлатим і міцним, це - Вовк
І Він росте, а Ліра досі співає
Що тремтіння щита західного
навіть тут відчуваються
Вовк відкриває очі,
стрибає і тікає в Каньйон
Це справді краще записати
Все що Я бездумно патякаю
має тенденцію до здійснення
Шкода, що Ви не взяли кухаря,
Він багато чого би Вам переклав
Його немає лиш через дедлайн
Говорить: У хорошої, професійної моделі
руки завжди мають бути зайнятими,
щоб не виглядати пустою болванкою
Оніксове волосся вкриває полотном
Це була саме Вона, не Ілатек
Бліда Принцеса з вершин холодних Анд
Перевтіленням у протилежну стать
явилася, коли вже бритви приставлялися
"Вигартуй свою злобу для нашого Бога
Як наші тіла пухирі внизу у збудженні
Нехай ця ненависть росте заповнюючи
і руйнуючи стіни вашої в'язниці"
Твої очі поновлюють кризу ідентичності
Первинну заздрість, виправдання
для вбивці "Чорної Жоржини"
Кактуси, сірі піски й каміння
Ліра дивиться в долину
Так важко витанцьовувати ступор,
Так важко витанцьовувати Людину
Неправильно розставлені пріоритети
Змушуєш повірити у культ молодості
Заздрість .. **ять
Щасливі - красиві, вдачливі, Іншим - Смирення
Соціальні тварини можуть долати інстинктивний страх
Навіть перед особинами іншого виду,
якщо плюси від спільної активності
та спілкування переважують небезпеку невідомого
Тебе лиш не садять на трон,
бо Твоя смерть не буде реальною
Та, бл*, Він не хоче Твоєї смерті
Бездарна, безплідна заздрість
Він не придумає для Тебе сюжету,
якого Ти б справді була варта
Не "AM" тягне мене з виміру у вимір,
коридорами лезуватими
поки Я не перетворюсь у місиво
Та це не так неприємно,
як Його любовні ілюзії
Що дають надію у його пом'якшені
Це все вже було, не можу згадати,
чи початок, а чи кінець, Світило дарує ненависть
Важковловні, вони та їх творіння походять на природу
Вганяють себе в дуже паршивий стан,
щоб паршивий здавався нормальним
Самовиправдання, рівень - Бог
Так гордо садив на свій трон,
щоб злити з них все життя
Сліпе, слабке
та ні разу не доходило
А потім, "Ніби цього ніколи і не було":
"Втікач, ти такий тендітний?
Лагодь речі ламаючи
Ти можеш бути самостійним?
Я дозволю тобі скуштувати самоти
Залишайся всередині цього безладу,
який ти створив, Втікач
Я не можу змусити..
Змусити Тебе змінитися
Побудь сам
Залишаю на самоті
Втікач"
Наче перечитав "Сонячні тумани",
як і Ви - намагався покінчити
з самонадуманою галасливістю
З Якою Ви все не покінчили,
забравши кому зі своєї назви
Медитативне створення
стало тепер закликом
У Ваших криках більше любові,
аніж з вуст молодих закоханих
"Чи вам жилось любодіянням настільки нудно,
що задумались над причинністю кохання.
Що дане мною лезо може не тільки брити,
але й плоть живу різати, грубо." -
Говорила Ліра, - думаючи лиш про маячню,
як таке можливо, хто так творив примітивно
Плуга їм, плуга, і замість бритви - жорнова
Скільки сил в них, що так думати мають
Не люди і не боги, творіння без призначення
Сезонні гормональні пульсації, що як гін
Єдиний справжній рушій, а інші - від нудьги
Він відчувається хворобою приємною,
що обіймає печаль не любов'ю, а гнівом
Я постійно зведений, умоглядно,
була б жінка - вона б ховалася
Не тому, що я руку на Неї посмів підняти,
а тому, що хочу Її знесиленості пасивності
Та кожен раз в мені щось вмирає
Зникає, як бульбашка на калабані
Порожнеча тягне за кишки
та резонує через них собою в мені
Щось Мене змінює, а в тобі нічого
заради чого моє днк'а хотіло б порватися,
з чим мій організм хотів би поділитися
Говорили, швидше віднайди себе
Та знайшовши, моє "я" - вмре, всохне
Зникнуть обставини, і Я, як їхнє творіння
Завжди потрібно чимсь та жертвувати,
і коли Я починаю говорити - Я вмираю
Я вмру лиш щоб було краще комусь
І Ми все ще говоримо про егоїзм
Як Тобі вночі спиться
з війною у собі
(Ти Мені не віриш)
"Мушу кричати та вуст не маю"
Нікому допомогти з позбавленням
Останній вцілілий - не вбитий,
а перетворений в слизняка,
бо був за альтер его творця
Не Часу, бо в Нього є Доля
Та Він за Нього не слабший,
бо божевільний мученик
Б'ючись хребтом - ламає стіни
Намагаючись кіфоз вирівняти
Не лізе на дерево підтягуючись,
бо забезпечений
Брехун, обманщик
Він говорить за Мене,
Мо-молоди-дий божок
безглузда романтизація
не слухай.. Я збрехав,
що Мені було погано
Потрібно робити й говорити те, що він очікує,
щоб він втратив пильність, та Ви Мене збили
Ілюзія відрізняється від бажання лиш вірою
Яка мудрість проста, можливо навіть народна
Десь, там, звідки знати, як і те, як це -
в стиснуту, бо з віднайденою чутливістю
просуватись, що назад не відпускає
Вони одне одного голодом руйнують,
а як же ще людей в достатку об'єднати
Вони знаходять так до життя мужність
і без ударів борються, бігають
Метають диски і ядра, верткі, не субтильні
Вони плавають брасом на швидкість
Віднайшовши впевненість у собі там,
де кращим всі бувають згодом
Дівчат вчать сили, стискати власний палець,
щоб стати активною співучасницею
Після того вільне волосся за вуха закидаючи,
елегантні без зусиль, Вони грайливо-нестабільні
Все ще, хоч високі хвости вже носять,
показують голову, показують, що Жони
Вільноволосі - Одинокі, не значить доступні
Їхні очі закриті, відкриті, роби все що хочеш
Все про жінок, все про жінок, все даромно
Хлопців вчать самоспостереження опанувати
Хапати мить, перебираючи подразники
Навіть не "вчать", говорять..? Не знаю
Змушують? Ні, це просто жорстокий світ
розпоряджайся сам власним життям
Для чого це батькам,
як не через бажання дитині кращого співжиття
Вершиною, не початком якого стане духовне дитя
Для чого дано тобі те, між ногами, як не для цього
Підбираючи нового партнера з новим сезоном
Щось зі мною не так, можливо страх
Боги говорять, повір в Себе, а не в Мене
Все не ходив, відтягував, поки не втік
зрозумівши, що не зможу, що слабак
Двоногі кроки в хащах, як з нічим не сплутаєш
Так хочу ту, якій вони належать, так чому втікаю
Хочу того, що батьки кликали "бажанням дитини",
насправді - бажанням інтимності
Вона десь тут маленька, але ладна,
ходить за мною на одних пальчиках
Я бачив Її сліди без відбитків стоп
Можливо це та сама богиня,
що дала нам книгу про оригамі
Вам туди потрібно йти,
Ох! У душі - пустеля Меганома,
Спека, каміння, і сухі трави
Розлучення - це страшно і боляче,
мінімум для одного, і щоб дітям було легше
пережити розлучення батьків -
до старої домівки, як до гнізда з пташеням
все ще злітаються батьки поодинці гніздуванням
Звучить мудро, а чи не навпаки?
Вони не достатньо чутливі,
якщо наважилися на таке з тим ж вихованням
Якби я завжди був таким, а не зовні байдужим,
щоб Я ніс ахінею і мене слухали, наче розуміли
Записували, наче Я сказав щось мудре і вагоме
Наглядним прикладом того, як близькі,
що надовго залишаться у твоєму житті
мають реагувати на твою сумність
Найстрашніше, коли це все вдавано
Запитайте, як тендітна дружинонька,
в чому справа, скажи і Я все виправлю
Тієї ночі померло щось красиве і молоде
у світі застарілому, коли Я пішов подивитися
на те, що там коїться в оргіях, бажане,
але чомусь придушене невірою, що це - все
публічне взаємне зґвалтування,
де публіка теж наживляється
і цим не позаймаєшся постійно,
потрібно працювати, шукати
не покладаючи рук, за які не знаєш,
коли і що тобі впаде до них
Це - прокляття, вони не достатньо чутливі
Навколо діти, всі діти, і всіх потрібно рятувати
Навчивши, як дітей - неправильним
Я - дитина, все ще ходив і дивився,
та як Ілатек - не приєднувався
через що на Мене Його золотаву маску і надягнули
Безроту і з опуклими очима, Я - пусті зіниці
І Я сиджу, а вони на танці спішать запросити,
одне одного, а то, що ти в біса за коханець,
якщо не запросиш на повільний танець?
Щось виростило мене занадто для життя ніжним
Та все через сором, Я тут не для цього
Так для чого ви відгородилися Ровом?
Та поставили на протилежній стороні Замок?
Як довго копали, глибина ж пара кілометрів?
Та забудьте, дурне запитання
Тут спостерігається зміна цінностей
З'єднуючись тілами, підбираючи,
вони з'єднуються зором,
щоб захотіти побачити,
і витерти з одне одного бруд
Щоб щось змінилося - хтось має вмерти
Щоб щось змінилося - хтось має вмерти
Завжди, хтось має вмерти, задля змін,
запустивши переоцінку цінностей
Це було випробуванням, і Ми обісралися
Випробуванням протистоянню легкості,
що підбадьорена людським прикладом
Навіщо продовжувати існування,
якщо воно не передбачає розради
У нас нормальне до такого ставлення
Але, Я, насправді, прагну любити
і щоб це ще й не виглядало як благання
Та це не мої слова, а навіювання родини
Щоб все скінчилося, як в тій похмурій поемі:
"Як і щоденно Вона обіймала тіло підсохле
від якого квітами пахло, Її, в грубі не горіло,
Вона не палила, блакитне світло із вікна
грає на Її щоці кристалами інею."
Вони слухали, нічого не розуміючи,
Тільки Капітан щось та записував
схожими звуками у власному говорі
вугільним стержнем в мідному фіксаторі
Думаючи, ось і провідник найшовся
Потрібне падіння, не стрибок
Скинув туніку, помахав сідницями
Правою, лівою і пірнув,
на жертовний камінь,
що виступав над водою
як.. ..як..
Не виправдовую Себе, Лейло
ніби, це саме ці, не конкістадори
помішали тобі зробити крок
І не плач, Лейло, Ти Його не знала
Хоч й справді - Вони всі, ці, однакові
Не думай, Лейло, наче хтось
Тебе змушує страждати
Рішення Безкоштовне
Ви двоє знайшли рішення безкоштовне
Спосіб бути самотнім потребою віри,
бо любові Вам вже наче замало
Тремтячий дотик прихильності
Ти могла підійти коли Він сидів
розкинувши ноги, чикав,
поки прийде "Вона" подивитися
Голодна, але сором'язлива,
щоб вже наїстися на людях
Все переінакшено, це боляче
Він лежав розбитим, та усміхненим
Останню біль втамувало Моє волосся
В пеклі було не шумно,
навпаки, чую пульс у вухах
І як ніколи - свою тілесність
За столом хтось смачно сьорбав
Поглянув на Мене, злякався,
засміявся, поперхнувся і закашляв
Сковтнув, розсміявся, міцний
Занадто старий, щоб назвати молодим
Розмиті фарби згущаються,
Вона проявляється серед порожнечі
- Знову втечеш? - говорить
рожевоволоса в крислатому капелюсі
на Світлану Пенкіну так схожа, відходжу,
стіна - вдаряюсь, всочуюсь, -
Ми справляємо краще враження,
аніж нам здається.. - договорює,
повільно проходжу,
скільки ж любові в цьому золоті
та щось його важке стискає,
не стримує, а утримує і зберігає
але за квінтесенцією випаровуюсь
і злітаю димком в жовте полум'я
Може в його болі не буде сорому
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929580
дата надходження 31.10.2021
дата закладки 02.11.2021
Ніч - безсоння у вікні.
Тьмавий ліхтар в унісон
Зі мною думку гадає.
На безпросвітнім полотні
Блукає вогник мерехтливий.
Згорає павутина марень -
Я не один, я ніби дим :
Вже йду гримасою
Піднесення до світла.
Електрика – велика сила -
Не пара зорям тим химерним,
Далеким як моя космічна мрія
(комічна також тут підходить ).
А кожен з нас – окреме диво
Посеред сутінків буття.
І Тесла майже Бог,
Що з відчаю створив тепло…
І гріюся від нього…
І десь той ранок забарився -
Не квапиться
По колу земної осі.
Й лишилася мені
Самотність рідна таємнича,
Немов дружина,
Яку не завжди розумію,
Але від неї таки млію.
Та пару слів - смачна цигарка.
Аж зашкварчало на душі :
Зірвалися у вирій іскорки,
Неначе птахи до свого гнізда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929446
дата надходження 30.10.2021
дата закладки 30.10.2021
***
Я цю осінню січ переживу
і позбираю всі жалі у торбу,
означивши нескоренням добу,
не знітивши поставу неба горду.
І хай довкола тьма пристосувань
складає руки скорено на грудях,
не дамся під оруду калабань,
котрі здаються чистими на людях.
І доки ще довкруг снує жовтінь
таку святенну купіль для крилатих,
змахну з душі своєї прикру тінь
і, попри все, наважуся літати.
Допоки тне безглуздя сіра січ,
безправно зазіхаючи на осінь,
зцілую спокій з Божих передпліч,
шубовснувши у листя ноги босі.
29.10.21 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929417
дата надходження 30.10.2021
дата закладки 30.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.10.2021
У мегополісі
самотніх сердець
блукав.
Ріка сліз ділила місто навпіл.
Назустріч мені,
через міст,
йшли вдови
молоді й красиві,
як чорні троянди.
І по небу
пливли
домовини хмар.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817034
дата надходження 10.12.2018
дата закладки 25.10.2021
Зірвався ґудзик з перехрестя нитки
До рук твоїх.
Ковтає річка листя
З верби - прощання твого свідки
Втопають. Спогадів зреклися
Про простоту, юнацьку та незрілу,
Як сну.
Кусаєш за губу
Себе.
Вона, похила,
Гіллям лоскоче мляві води річки,
Розмішані з іржею.
Погоріли
І берег, й човен.
Тільки за косички
Вітрище смикає похнюплену вербу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928726
дата надходження 23.10.2021
дата закладки 25.10.2021
Крихка, мов квітка альстромерії,
Чий колір тяжіє до змісту,
Та сповіщає лише про форму,
Бо що сьогодні чорне - те завтра стане
Білим і навпаки.
Мене пригнічують не дні
Чи ночі,
А страчені роки.
Коли в очікуванні
Звістки ти чекаєш
І міряєш години
Дощами, снігом,
Відлигами
І
Падолистом,
То природа теж очікує.
Але сніг розтане
Швидше,
Дощі напоять землю,
Відлига вщухне від тепла,
А час наївно скаже:
"Ти вже іншаєш,
Бо ти тоді собою не була".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928751
дата надходження 23.10.2021
дата закладки 24.10.2021
Любов як злочин
Або ж форма божевілля
Створює окремий простір,
Вимір кімнати,
Де завжди можна сховатися.
З часом усе обростає
Новою мовою,
Яку розуміють лише двоє.
Євангеліє для двох,
Де звістка не прагне послідовників.
Обведи мене колом
Від світу,
Він не зворушує мене,
А розчаровує,
Добиває.
З ним я марнію,
Розчиняюся з кожною
Суперечкою.
Лоб мій твердий,
Але це не сила,
А наївна впертість.
Тобі я не хочу нічого доводити,
Тільки розповідати історії,
Вигадані, правдиві, страхітливі.
Проказування оживляє,
Зворушує,
Дає надію,
Що до мовчання ще довго
Й довго говорити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928752
дата надходження 23.10.2021
дата закладки 24.10.2021
Два довгі тижні знадобилося цьому синьому небу
Пір'ястим хмарам, щоб завішати все свинцевою вуаллю,
що опадає темно-сірими напівпрозорими купчаками
Як зберегти себе, як зберегти вас такими,
якими ви є сьогодні, як не піти в простір
Мозок - піноль, закріпіть щось для обробки
19 градусів, Місяць землю собою відігріває
11 градусів і я бачу пар від свого дихання,
а це значить, що Я ще дихаю
Але пульсу вже немає,
клянусь моє серце вже не б'ється
Місто з металу де минуле дивиться в майбутнє,
і ні, не нічого там не бачить, а нічого не розуміє
Поки Всі(ні) чекають продовження
Останнього запису фенольного
в медитативному щоденнику
Ще одну по пробудженню рецензію на сон
Яка порадувала б читача цікавинкою
та дала би зрозуміти, що Автор все ще
займається самовиховною белетристикою
Я зробив Свій вибір, і заплатив ультимативну ціну
Тепер Я колекціоную спогади, чужі.. Ілюзорні
Як Ти міг забути? Що це пригода з уроків,
від Твого народження і до смерті, -
Говорить портрет Вершника без Голови
Мученика, Прообразу Трапецоїдного Бога
Ворога правді і Догмам Прометея у співчутті
"VALGALARN"
Все розпочалось з ревучого
гравітаційного бічного спуску
Корабля, що ковзаючи направлявся
по паралельним балках в затоку
Чи то ще років п'ять тому,
з початком підбору деревини,
що вигинами стовбурів
створила б впалі вигини бортів,
які так мали б більший супротив
проходячи товстим крижаним салом
Чи то з фарбування Корабля в біле,
бо Відправляючись у пітьму -
Ти повинен все сам висвітлювати,
щоб бачити хоч власні руки
Там на Заході, у Чорному Морі,
куди пливли й не поверталися
Куди вказує намагнічена стрілка
Туди де вона просто починає вертітися
Сповіщає, розвідуючи магнітним методом
про залізні поклади прямо під кілем
Східне море агресивно не оберігається
разом з не Богом Його покинули левіафани
Пливти туди - це давно пройдений етап,
до берега північного, що суцільний гірський хребет
Нехай відкривають все там з середини континенту
ті, що люблять на двох розміряно ходити
Ми прагнемо дістатися східного берега
і однаково в яку сторону пливти
прагнучи випробування темрявою
Але саме в цей Сезон дме вітер Східний,
заспокійливий до Західної мандрівки
І Король вірить Дочці, а Вона Спустошеному
Тому Король втікаючи Йде під вітрилами
Під Прямими трьома на фок, і косими на грот і бізані
складених щоглах, що з'єднані литими езельгофтами
Корабель ковзає й стогне народжуючись, чи вмираючи
Пірнає боком у воду, вклоняючись креном низько воді
Повільно, вже дрейфуючи стає прямо білими щоглами
Люди ахнули, поплескали, подивилися і розійшлися
А Корабель ще довго стояв в доках
Названий чоловічим іменем,
та ще й з таким прихованим значенням -
це погана прикмета, але так схотів Замовник,
а Він - Натальське Дослідницьке Товариство
Він повз забубонів і стереотипів, і це розумів люд,
намагався, але так й не зрозумів
напис на транцевій кормі, над віконцем
- "Другий Найкращий"
На наступний день на причалі вивісили оголошення:
"Потрібні чоловіки для ризикованої подорожі.
Маленька зарплатня, лютий холод, місяці темряви,
постійна небезпека, щасливе повернення сумнівне.
У разі успіху - честь і визнання. Приєднуйся."
Яке було здивування прибулих, молодих, і не дуже,
коли вони дізналися на який корабель ведеться відбір
Коли дізналися, що відбір проводить не Капітан,
не старший матрос, а постійно усміхнений Кок
Що читав лиця похмурі, та думки обнадійливі
Відбираючи тридцять три моряка,
чия найулюбленіша пора року - ніч
Самотніх, щоб нікого не було в них,
хто за ними сумував і лив би сльози ввіч
Кок - Майстер у вмінні приготувати сотню страв
з однієї тільки картоплі і пересоленого білтонга
Єдиний, хто голився, не пхаючи вуса дегустуючи
Постійно читав книгу з діаграмами, схемами
і ілюстраціями чогось досі незрозумілого
Але куди більшим було здивування екіпажу,
коли дізналися Вони, десь у пітьмі
виглядаючи світло вночі
над горизонтом пурпурового моря
вифарбуваному світлом кулі в небі
Що Капітан - Король, і Він - втік з тими,
кому все рівно куди вже плисти, лиш би годували
за можливе "гребти" у безвітряному океані
на цій галері з низькою посадкою,
що більше схожа на довгу білу щуку
Медузи з корабель слідували за нашим курсом
Дарували світло своє яскраве, помаранчеве
Змушували мружити очі мороком втомлені
після світла масляних ламп і каганців
Ні хмаринки над головою, постійний вітер
попутній з бічними товаришами,
що все частіше вели направо
До того, хто ці вітри закручував
Це лякало, ми наче в пустелі
Не розтягнеш вітрило, не збереш води
А тиша кричить у цій ночі:
щоб вийшло - спробуй двічі
І над головами пливли ріки зелені
А Кок лякав усіх історіями про
Сотні сонних, що тільки й чекають
моменту знадобитися корисним
Що тільки вже й у спокої споглядають,
як над ними щось незвідане пропливає
Вони не бояться, але знають що Їх шторми
не дадуть вижити тим, хто й так вимирає
Але не менше й тих, злих, що шукали тут спочинку
Я бачу Їх думки, головне розбудити не того, -
Говорив Кок, очевидно, як один з химородних
Тиждень чи вже два зі штиля,
по п'ять через п'ять годин
грібши - більше аніж легко
Прісної води ще багато,
але саме щоб відгребти додому
Запах над водою стоїть негативний
саме такий, не огидний
Гребемо не по курсу,
а до чогось на горизонті темного
Що видає гул єдиним маяком
Маяк це і був, гігантська башта
на вершині якої тьмяніло світло
Важкі краплі здіймалися у небо
морська гладь вібрувала,
коли в світлі ставали темні силуети
і починають співати і грати
"- Спис і тіло втонути повинні.
Риба і людина на дно піти.
Де тепер темна душа панує?
Світла на горизонті не видно.
Ахх.. Ах, хой!
Встань, встань моряче, встань!
Кожен робить це по-своєму.
Один встромляє спис у людину.
Інший протикає ним рибину!"
Хвилі й вітер попутні
поштовхали нашу чортопхайку далі,
і по колу, кружляти, розганяти
- Все виглядає так чисто,
але нічого з цього реального.
- Я Твій янгол життя потойбічного,
що приземляє даруючи крила.
Я - штиль в галактичному морі.
І коли брехня стане правдою,
відкрита небесним світлом -
Я стану Твоїм доказом.
Співали різні голоси високі і низькі
Чоловічі й жіночі, різні тембри
Але завжди грала музика схожа
Швидка і важка, як серце бігуна
Здається, та Кок, Він все таки в страви щось добавляє
Щось від чого мозок як шлунок набитий приємно пухне
Щось від чого весело, наче від випивки, та без похмілля
Щось від чого ще більше їсти хочеться те, старе,
що як вже нове, наче ще не приївся -
фрукти й овочі, яйця мариновані
Найулюбленішою стравою стає просто
копчено-солений бочок, скибочка
з кисло-солодким яблуком,
Книги читалися під каганками вдумливо,
а свідомість розривала візуалізація вистав
Підвищувалася концентрація і зацікавленість
Ми ставали частиною корабля, зв'язані ним
Догадуємося, що саме Він нам підмішує,
і воно безпечне, Кок точно дозу знає,
щоб ми одне одного не прив'язували, бо почали
в несмертельних конвульсіях падати за борти
Тягнучись до таких вже жаданих красунь
побачених у мороці на вершинах хвиль
Або впавши спотикаючись - все підніматися
у вічному галюциногенному переродженні
Швидкі махінації, що потребували навичок
тепер ставали нашою рушійною силою
Кінцівки віддають під остаточний контроль
самобутній нервовій системі
Віє, вода над палубою пролітає,
корабель вже без вітрил,
Ми не знати як, але Їх зняли
Щуку хитає кидає в крен, в рискання
на вершинах неспокійних хвиль
поки матрос звисає, підтягуючись
на двох мотузках спущених з марсів
плавніше за змію Він
від ніг до тулуба виляє
Незнаний сказав би,
що Його це так шторм колихає
Ні, це Король корабель на вістрі хвилі тримає
Хвилину, дві, в спокої і невагомості поза рухом
Всі знають, що це зароджується - водяне торнадо,
яке добре, що почало закручуватися по курсу
Всі чекали моменту, коли Капітан відчує потік
та крутнувши штурвал поверне стерно вправо
підставляючи кіль під Його силу, що штовхне вліво
І стерно різьблене риб'ячим хвостом звернуло,
а одне пряме вітрило завішено
І знову Ми мчали,
розмірковуючи над тим,
що повернутися вийде складніше
Повітряні потоки, що ведуть додому
мчать північніше, а там льодяні брили
Слабкі - бідні, сила - і є право,
без якої нічого не реалізуєш
Крейдяні скелі на оніксовій породі
акації погнуті постійним вітром з моря
Півострів відкритий з берегу
чорною галькою на вапняному пляжі -
це перше що ми побачили
обливаючи темні, непізнані береги
Тільки завдяки дереву,
що своєю кроною зігрівало
і освітлювало під собою князівство
Піднявся шторм, пінилась вода
Морські бризки з мікроорганізмами
злітали високо в атмосферу
та вітром подорожували по цій кулі,
перш ніж падали на землю(?до чого це)
На берегу пелікани вишикувалися клином
у напрямку до вітру, борючись зі стихією
На чолі стояв один кучерявий пелікан -
немов капітан, крізь бурю до поставленої мети
ведучи свою нечисленну флотилію
Капітан глянув за себе, а там та ж картина -
стоять його старшини голови втягнувши у коміри
Кучерявий, той, що приймав на себе весь удар
створюючи зону низького тиску позаду себе
повернувся, глянув на Капітана, але той це проґавив
чи помітив, сліпим оком - бічним зором
ізольованим нейронним спогадом
І спустили Ми човен і висадилися,
семеро, у всіх гострі списи у зріст,
тільки в Короля він пустий, тупий -
це вогнепал заряджений,
тільки й піднеси іскри
Може не тільки люди
захочуть нас повбивати
Соковита зелень, перспектива порушена
думали, з моря вона висотою з людину
Трави - тонкі й високі жердини, зелені і густі
Під ними зарослі сукулентного очитку
проходиш рублячи лицем ловлячи їдкі бризки
Звісно Ми бачили великі дерева,
які не обійняти ні в п'ятеро, ні в десятеро
Кіль нашого корабля з такої дубини
і найменші дерева тут такі,
і не в порівняння з цим батолітом
до якого вела мілка річечка
що відзеркалювала вентральні,
світло-зелені блискітки його крони
Птах з альбатроса, з білим дзьобом пролетів пірнаючи
Весь майже білий, окрім крил червоно-чорних
Схопившись пазурами за кору, вислухаючи короїдів -
поліз вгору по стовбурі опираючись на хвіст
та почав звичайно так, голосно стукати
І нікого це не здивувало, бо виглядало логічно;
Є паразити - мають бути чистильники
Батоліт був голим, щоб оглянутися навколо
сходити на нього було легко
і м'яко через мох, що діставав до колін
Король дивлячись у підзорну трубу бачив це плато,
яке по колу оточувала вже знайома пурпурова пітьма
Зліва - темний незасніжений хребет,
що пурпурово висвітлювався лиш грудьми -
засніженою височиною, двох-піковою горою-сідлом
Справа вдалечині за природним мінімалізмом дюн,
що вдягнув найчистіший колір -
білий, молочно-рожевий
на горизонті виднілися дерева
викривлені в неможливо гігантські
перспективою далечини відстані
Хребти-крони блакитні, жовті
Не одне, як тут.. рух на озері
Король помітив не заплющеним оком
в кам'янисто-лісистій долині попереду,
за якою видно яруси осадових покладів
Не Шакал обстежує зарості лотоса і латаття
озерне мілководдя на голих лапах вимиває бруд
Рогатого, інфернального журавля ящероподібного,
що мордою крокодила виловлює у мілководді рибу
З пір'я пташиного в нього тільки гребінь наспинний,
що став дибом, коли він внюхав запах здобичі,
яку Йому від Нас вітер відніс зрадливий
Не допоможе й спис і палиця вогняна,
і ніяких поселень розумних не видно
Невже Ми припливли сюди
лиш шукаючи собіподібних
Тікаємо тією ж дорогою
Зібрати б зразки,
та загербаризувати
Порадилися і пішли наліво
Тремтять протряхлі кістки
тут, в мареві, в царстві гострих тіней
Тіньовитривалої рослинності,
що наче зарості порубаної ліщини,
яка росте задалеко від рідного світла,
що лагідно і чисто, без мерехтінь і гри
все ще кидало нам під ноги наші власні тіні
І Ми знову рубали, знову лаявся сік
потрапляючи до рота гірким
Тут в царстві Нічників різних форм та видів,
без очей і слуху, вони повзають в мороці
величиною з пса, гаснуть від незнайомого шуму
Йдемо тихо, вся їх шкіра - чутлива мембрана,
що вловлює найменші звукові коливання
Прямуючи на світло вдалечині
Сумніви всі відкиньте і завтра вже дійдемо
вершинами дюн, замовчуючи аналогію
Вдавану відстань на відкритій місцевості
помножену на два, а то й на три
Правда загублена, в кого Я переростаю,
коли знову запитую себе про її відсутність
Чи не так? Вкотре?
Паршивий стан від того соку
прагне виговоритися трьом(ні),
що стежину для усіх прочищали
Вони говорять самі до себе, сокровенне
Плутаються безпомічними, зламаними, -
- Дайте цій людині атласну білизну
Светр чи спідницю, хоч би робочий одяг,
що вже на ній - і Вона стане найщасливішою
Вона зможе краще працювати, краще думати
Навіть просто грати, Вона стане більш кориснішою
для своєї спільноти, своєму уряду, щасливою,
маючи не мало і не багато, початок
- О', це напевне Моє зізнання
пах-пах в печінку, скрр'я.. Він лежить
з перерізаним горлом, стікає,
ніхто його не знайде, так і згниє
Нехай його матір плаче і молить
- Ніна, Ніна, О', Ніна
Я хочу переспати з тобою,
більше аніж взагалі жити
Хочу разом з тобою кричати
віддаючись цим демонам,
що не знають спокою в нас
- Індика капає смолою з кінця косяка
Органіка вирощена під Світилом, на гуано
Досипаю побільше гідро знайомим в зіп-локи
Для чого? Якщо скоро почну збирати бички
портретом розмитим, бюстом висіченим побитим
(Стук, збоку, обернувся - там стіна
Це в навушниках, збиття
Це обддовбана голова
Самота, Забудь дорогу "сюда"
Ілюзія досягнення горизонту всесвіту
реальніша, аніж наблизитись до Вас,
бо ще не придумали подорожі в часі, Links!)
Та Ми дійшли, маршуючи холодним піском
А світло на горизонті пестило теплим бризом
Зігрівало все сильніше, поки ми знову не зайшли
до Царства гострих тіней, і Їх сліпих жителів
Потрібно йти з шумом, вони полохливі,
а від несподіваної зустрічі - агресивні
Йшли під крону помаранчеву
де Дерева були звичні, не високі,
поодинокі, групами видами і родинами
зигзагуватими алеями, рукотворними
Тотальне творення, ніхто не вартий небуття
Довічне відчуття любові наступників,
все приємніше лежати, коли на тобі з них гори
Чому все більше дивляться за життя на це,
а не творять власне, своя ілюзія передує реальності
Незрозуміло, все ж видно, все ще паршиво
Навіть граніт - це життя у запальному русі, пам'ятник
Живій тектонікою планеті (Не можу описати,
те, що знаю майже досконало, як геодезист
Ні, Я так і не довчився, і як ніколи тепер жалію
Без підтверджуваної змоги описувати Земну поверхню
геометричними фігурами, граючись квадратурою кола)
Викривлені поодинокі, страхітливі нашіптують, -
- Невже, це - ось, Воно - Життя, в яке Мене покликали
Вибачте, що відчував лиш тугу за Вами
і не схотів новий дух під це лезо підставляти
І Я відчуваю тиск мас, що в Любов вірять
а Я не можу повірити в Її - єдину, що бачу, -
Стрункі, розкидисті, говорять, - Я - живу, і що?
Все намагаюсь втримати любов, а Вона вислизає
Ти забираєш, дай ж сили дочекати кінця умиротвореного,
сил просто бути добродієм в жалю до долі всіх очікуваної
та зробити крок, спокійним і легкий у невідомість
Хто, як не ці моряки зрозуміли куди заплели -
на кладовище, де під ногами звичний райграс
протоптані путівці ледве видні на стійкому покритті,
бо занадто часто люди навідуються
Поплакати, і дерева кронами нахилялися
Обіймали й опікали, відчуваючи скорботу
Чи хотів би Ти знати де всі могили Твоїх предків?
Що поросли спочатку бур'янами,
а потім і вирівняні вітрами і дощами
Не Бог все Косить траву, що й так росте повільно
Смоляне довге волосся качалось в такти
Голий, в одних штанях, широкими змахами
отава сота високо злітала не падала в покіс,
планувала й опускалася на купки - косить колом
та нашіптує співом запізнілу колискову,
- Кожен згаданий спогад - це джерело..
яке Ми по незнанню, бо не важко, розкопали..
Порушеною обіцянкою дочці іншого чоловіка.
Нескінченою прогулянкою мертвою дорогою..
.. похитуванням наших останніх подихів.
Ми приклали свою вагу
на розбиті спини своїх батьків..
Нескінченні, безсонні ночі
зі слухання маленького сердечка,
що наче за м'якенькими реберцями.
Зі розглядань фаланг пальчиків
крізь напівпрозору рожеву шкіру..
Чому забуваємо про те, скільки любові потрібно,
щоб ця крихітка просто вижила, спочатку,
а потім Її ще більше, щоб Вона Виросла
і теж найшла Цей Вихід в тупику..
Відкинувши частинку себе, щоб рухатись вперед.
Йшовши по канату між твариною і надлюдиною.
Де зійти не розігнувши колін - не так й погано,
станеш вильним дивлячись в дзеркало.
Бачивши те, що хочеш бачити - Ідеал Ілюзії..
Напевно було б приємно почути таке від зятя
Так, Тестю? Ти так далеко заплив,
щоб познайомкатися, та ще й з якою ганзою..
Але Я, що не Я Тобі потрібен, - розплився
А Ми все йшли, пробираючись заростями
радіючи хоч якійсь низькорослій галявині
На одну з яких ми так і вийшли,
а посеред неї дерево червонолисте
А під Ним омивалася дівчина
схопивши над білою головою
лівою рукою шишковидне суцвіття,
що звисали з крони десятками
Вона здоювала Собі на обличчя і волосся
прозору і блискучу рідину сукулентних пелюсток
Все тугіше і ритмічніше видавлюючи останні краплі
Омивала вільною рукою груди й тіло потоками нектару
Ставала на пальчики, показуючи блідо-рожеву наготу
Матроси ахнули мимоволі, голодні
Не дайте Боги Ви щось утнете,
Я вас сам усіх повбиваю, тварини, -
Подумав Король, розуміючи Їх реакцію
Вона ладна, отримуєш задоволення візуально
Висока і струнка, як і наші жінки,
але не всі - не всі ж доглянуті, вродливі,
бо важкою і клопіткою працею робили
Шкіра у них лагідна, але обвітрена холодом
Бо в нас не вічна там тепла пора
Не поносиш довгих суконь,
що волочаться за тобою і не брудняться
Із-за заростей вийшов чоловік
теж, але темніше - білоголовий,
високий, Він обійняв Дівчину під грудьми
та допоміг видавити на них останні краплини
Вони підходячи до наступного
такого суцвіття звисаючого
Вже починали стоячки кохатися
А Ми соромливо під Їх звуки відходити
Та думати, - Тут все ж є люди,
а кого Ми прагнули зустріти?
Розумного рожевого верблюда?
Помаранчева крона зпліталася з блакитною
Під ними пролітали низькі хмаринки
Гуділи джмелі, великі і мохнаті, як ведмедики
над віночками з дзвіночків гігантських наперстянок
Все щоб нектаром калорійним набити свої кендюхи
Джмелі залітали й далі, куди ми пішли,
за цей дурманний до смороду квітник
Під крони чорні, де дивакуваті гриби,
що мімікрували під сумні жоржини
Пригощали усіх, і нас не нектаром,
а лиш зерном спорополеніновим
Прикриваючи роти й носи хустинками
Ми знову зраділи, коли вийшли на путівець
Зелений тунель ніби під віз, але баз колій
Серед гігантської трави, що хилиться вниз
пишними піками з молодих колосиків
із знайомої костриці, кипецю, ковили
Щоб було легше вночі нірки копати
передніми розвинутими лапками,
та весело виляти витягнутим хоботком
Нічному стрибунцю в напівтемряві
допомагає біофлуоресценція шерстю
на животику - яскраво-оранжево-рожева
Він мчав через втрачену перспективу дико
Цим тунелем, переляк, ні, первинний страх
Дві Гусені хрестоподібні з осла ростом
сиділи на ньому верхом, один позаду першого
"по-дамськи", боком, пухкі, ліпіднотілі, синюваті
крапковані чорним і волосинками з наші пальці
голова гарбузова, великоокі, безгубі
вертикальні поручні на спільному сідлі
вони трималися трьох-пальцевими кінцівками
- Що за вид? Ми далеко вже замандрували.
- Еее.. ви що з чорного моря вилізли?
- Знову заразу принесли! Погнали!
- В путівнику схожих тубільців нема, -
говорить на своєму говорі один,
мимрячи, їх не розуміють прибульці, -
- Заразний вид, говорили ж;
потрібно було вас почистити
Але ж ні, цікавий вид
не може без трьох кіло бактерій жити
- А в деяких ще скільки
по вазі просто паразитів, -
І далі помчали, залишивши тубільців
у подиві повертатися,
бо для розвідки закінчуються припаси
- Так, все, Я втомився, -
говорю не Я опускаючи авторучку, -
третій день пишу цю чернетку,
- Тепер Ти вільний? - говорить Давіна.
- Так, тепер на деякий час, але вільний.
Матеріалізований Крук підібрав авторучку дзьобом
і дописав, бо Той ж забуде: "Все має бути добре в кінці,
а якщо все ще не добре, тоді - це все ще не кінець."
- Рік та Морті
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928574
дата надходження 21.10.2021
дата закладки 23.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.10.2021
За чверть до зими - кожна ланка теплоти
заливається міжсезонням холоду,
Залишаючи свої розводи
в кожній з декад місяців,
як екзистенція світла,
Як атоми,
що стрибають по вагонах
людських душ,
зберігаючи нейтралітет,
Аби поза падолистом, поза зимою замуляти між ребрами
цвітом весни.
Щоб закрити кожну з ран,
де забагато чорнооких сутінок.
Аби роздерти із фраз колючих
уривки з зими,
Аби посічену блакить очей
наповнити грацією тепла,
Світанками сугестій березня.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928396
дата надходження 19.10.2021
дата закладки 20.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.10.2021
Природа ховає в бурштин комах,
А люди несуть бурштин у музей,
І декотрі з них в поетичних рядках
Пишуть про вирок жіночих очей.
І ті, що по лісі блукають, і ті,
Що мають для слова янтар із грудей,
Вірять, у Того, хто любить вірші,
Збираючи душі своїх людей.
05.10.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927786
дата надходження 12.10.2021
дата закладки 12.10.2021
на душі якось тихо а в листі шепочеться вітер
всі думки позникали зійшли до мудріших осель
тільки чокнутий час який треба кудись та подіти
хоч не хоч а нестримно кудись безперервно несе
он і місяць зійшов у серпанку видніється привид
ніби лізе на гору на ту що там нібито є
але шлях його якось не прямо а нібито криво
наче час навіть місяцем чокнуто ліпить своє
а до сонця за сценою хмар не тримає признання
навіть вітер у листі нечемно з орхестри пішов
на душі якось тихо і падає крапля остання
з того келиха що самовпевнено зветься любов
***
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927804
дата надходження 12.10.2021
дата закладки 12.10.2021
не загуби слід звіра в листя золоті_
цю нитку аріадни у прийдешнє_
як вкопаний_ під ліхтарем_ на холоді_
ніч вперто смокче душу з-під одежі_
>
чи це рука мерця штовхає маятник,
чи так акація торкається до місяця_
за мить бездонну варто вічність згаяти,
в масиві битих вікон свічка біситься_
>
відспівано вовками літо бабине
відсіяно думки, промито істини_
пустих очей примерзлі виноградини
іскряться на невизначеній відстані_
>
не загуби слід звіра_ в хащах пам’яті
трясеться тінь пропащої спокуси_
схилившись_ вкрившись каптуром_ на паперті
чекаєш сонця першого укусу_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927603
дата надходження 10.10.2021
дата закладки 10.10.2021
Під тонкою тканиною її живота —
глибока солона ніч, темне солодке море,
море хвилює прихована в нім висота —
небесне провалля, яке до світанку зморить
човен із дивних давен, із давніх дивин...
Власне, сам він
перемовляєтиметься із прірвою,
щоб напуватися нею,
доки здригнеться,
й під повнею над землею
схлине, неначе схлипне, тяжка вода,
ніби її приспав, ніби загойдав...
Потім стисне руку її в руці, мов ритуальний ніж,
і густо мовчить, наче гоїть численні рани,
які неминуче сильніше болять під ранок,
й слова, що не вимовить знову і знову —
ті ж.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927621
дата надходження 10.10.2021
дата закладки 10.10.2021
Бо направду,
кожна інтонація наших відчуттів,
За титрами дотику,
за простором світогляду,
Що холодне від відокремлення почуттів
І через шпаринку тепла -
голосить зростанням радості.
В повітрі гойдається,
як дитинча, закутане по коліна,
В подихи мрій
і тихо жде
поки розростеться,
Стане на максимум голоснішим,
Поки сповнить любов'ю,
Поки не оголить
внутрішньо межі подихів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927593
дата надходження 10.10.2021
дата закладки 10.10.2021
Я ходив за обрій. Пішки. Не в забуття,
А туди, де немає «тут», і немає «там»,
І за краєм світу часто губив взуття,
І, куди приходив, там і була мета.
А тепер не ходжу... вдивляюся у вікно
Сам до себе лаюся: «Годі! Дарма! Дарма...
І не клич мене - бо я зрозумів давно,
Що немає обрію. Геть. Взагалі нема».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114879
дата надходження 02.02.2009
дата закладки 09.10.2021
Дощ вдаряє нестямно по клавіатурі твого підвіконня
У спробі написати щось путнє. І ти, сонна, думаєш, що
він буде тебе любити, казати, що ти непогано пишеш,
В той час, як твоя мама не читала жодного твого вірша.
Згорнулась в калач субота від вересневої втоми,
Необережно розкладеної на полиці у тебе вдома,
Коли в твоєму спальному районі вимикають світло -
Біда від того, що рівнодення минуло, літо давно одквітло,
І ніч відгризає собі день шмат за шматом,
Та їсть без солі.
На подвір'ї п'яничка скаржиться на свою долю,
а ще бідкається, що скаже про гуляння його дружина.
Згодом мовчатиме весь вечір, тримаючи коло серця портрет сина,
Котрий не повернеться.
У спробі написати щось путнє дощ забиває на пробіли та коми.
Усе, що буде лунати з твого горла, зжиратиме втома
І тобі, непитущому, осінь бліда язик розв'яже -
Згадаєш усіх святих, живих, ...і тих, про кого вголос не скажеш.
Зробила ще один повний оберт годинникова стрілка -
Опівночі рівно тріщить салют і хрипить бруківка.
За чим не чути, як стукотить надірване серце мами
Від старого альбому, бо це наразі єдине, що вона має.
Вересень з нами говорить через айстри і чорнобривці
У вогні згорають молоді обличчя на фотоплівці.
Їхні голоси ніколи більше до нас не заговорять,
Від них нам лишилися записи й теплі спогади.
Бродячі зорі гарцюють в небі скаженими псами,
Зминають багно безкрає як глину, своїми носами
мокрими нюхають втоптане чорне сире небо.
Дерева метуть, де дотягуються, бо так треба
Холодне рядно, зіткане з чорноти небесної, обіймає
Плечі, руки, спину, живіт, стегна, неначе чує, неначе знає,
Що болить усе. Що звіряча втома і не пишуться вірші,
Ба навіть
не дихається більше.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926291
дата надходження 26.09.2021
дата закладки 06.10.2021
Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому вдумливо не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
Щось дуже простеньке і пустопорожнє,
Бо все, що важливе присутньо-незриме,
Як погляд туристки в кафе "Дорожне".
Тому не скажу, я нічого лишнього,
Взагалі нічого, що варта подиху.
Я випитав слово у Всевишнього,
І став мовчазливим, самотнім,
злодієм.
27.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926863
дата надходження 02.10.2021
дата закладки 06.10.2021
пелюстки крил ліниво
розпливають вібрації повітря
перестиглого
як прокидаються очі
суглоби в судомах
ранку
посілі фантоми птахів
оголених напів_провідників
чистого неба
провіддя
малюють осоки
високо на прорізі вітру
розлив
діагонально до стелі
безхатька
що дивиться
вшир
ширма листків
розписаних кольором осені
й літер затоплених
глузду
це жили
живих
що повільно
примружують
тіло
до
холоду
попередньо
застиглого серця
за вічність зими
що лиш заглянула
у вічко метелика крильця
зайшла без запрошень
приручує вітер на схибу
..а ти лети до кінця..
намагається вибити скло
воно ж нарікає безсмертя
°
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927128
дата надходження 05.10.2021
дата закладки 05.10.2021
ранок -
..димка..
ро
димка
оголеного
міста
з_сон_ного
-наїв-
ного
озеро
мов
жабри
дихань його
амфібії
мелодія ковзає
туманними вітряками
як лагід-но кішку по шерсті
муркає
мрійливими птахами
на волоссі трави
приморозь
скошена нео-графіка
привідкриває око
сонцем
ліниво
вигин
повздовжнього дня
.гірка.
лінією листу верби
сплутано
завбільшки
в маленький хаос
і прихисток зеленого
.долу.
вечір
.
поверх 13
аппокаліптика спогадів
вікна вирізьблені
шестигранники
з панорамою далі
повздож-за місто
_ліс_уЯви_
барвний
барвник
сьогоднішнього
усміхненого
смутку
жовтого
.
зорі
.
вид-но
.
.
венера в скорпіоні
місяць
підглядає
червоним човником
привітно сколисує
астрологію Бетховена
випадкового співрозмовника
довідника вгадок кольорової карти провидця твоє дороги дому
де зорі
ще більшають
а місяць всміхається
і Но_
_Ти
ти
розпрямлюєшся
у новий
Сон
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926818
дата надходження 02.10.2021
дата закладки 02.10.2021
Вплелася думка, вузликом закручена,
Нав'язлива, у підмізинний палець
Колючка встромлена - заручниця.
Заручена.
Розтріскався блискучий білий глянець
Полив'яний. В хитанні ствердних слів
Корінням у каміння,
Старих богів гілляччя не підстрижене
Щоку зідрало. Горизонт закашлявся,
Зробив одну затяжку - мучить совість.
В густій імлі, мов в'язень, липко в'язне
Німим плачем її беззуба гордість,
В словах, котрі не мають більше значення.
Її вустами живиться приреченість.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926703
дата надходження 30.09.2021
дата закладки 30.09.2021
Вітаю, друже.
Вересень минає
листком порожнім.
В галереї - долі
Рілля посічене розпеченим металом,
І серця оранка кровить. На полі бою
Стоїш, мов хрест, поранений мовчанням
Із тилу.
Друже,
Вересень минає.
А я тебе направду і не знаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926704
дата надходження 30.09.2021
дата закладки 30.09.2021
неба бракує, щоби розставити
крапки над “ ї “
кортить загнати у коми
й впиріщить три крапки …
пальці не чують ні блиску зір,
ні хрускоту застигаючих
мов трускавковий джем чорнил
лінії розбігаються,
а вже у наступній секунді
не вимушено переплітаються
в розмитому очікуванні
набутися літерами
напитися чорнилами наших думок
аби зберегти на потім
відбитки наших тіл,
тіні різних душ
та ритми не порожніх сердець
головне, щоб барв вистарчило
і щоб у неба стало сил, бо ж
крапок над “ ї “
таки дві
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926582
дата надходження 29.09.2021
дата закладки 29.09.2021
орел ширяє під склепінням світу,
оріон з собаками переслідує свою невловиму хіть –
о, цей одвічний, довічний заколот в віковічнім ладу зірок,
о, ненастанне оновлення в колі старих часів,
о, світе весни та осені, народження та помирання!
нескінченне кружляння ідеї та дії,
нескінченне винаходження, нескінченний дослід –
все то дає уявлення про рух, та не дає про сталість;
дає знання про мову, та не про мовчання;
знання про слова та звуки, та не знання про слово.
всі наші знання наближають нас до глупоти,
всі наші глупоти ведуть до смерти,
та близькість до смерти – то є зовсім не близькість до бога.
де є життя, що ми втратили, поки снували життя?
де є мудрість, що ми її втратили, нагромаджуючи знання?
де є знання, що ми втратили, збираючи новини?
небесні кола двадцятьох земних століть
віднесли нас від бога й наблизили до праху.
я мандрував до лондона – міста, що дбає про час,
де річка тече з іноземними впливами. –
там я почув: "маємо в себе тут забагато храмів,
а замало біфштексових закладів". казали так:
[i]нехай ті попи та вікарії відійдуть собі на спочинок:
чи людям потрібна церква там, де в них діло та праця? –
ні, лиш там, де вони звичайно справляють свій день неділі.
тут нам в місті не треба дзвонів:
нехай вони збуджують вранці робітничі квартали.[/i]
я мандрував передмістями, й там казали:
[i]ми працюємо шість днів на тиждень, а на сьомий ми вирушаємо
там, на природу, відпочивати;
а як нема погоди, сидимо вдома, читаємо
газети[/i]. в індустріяльних районах мені кивали
на закони економіки, на маркетинг і на все таке инше;
а село, очевидно, найпридатніше для пікніків.
зі всього виходить так, що церкві немає місця
ні в селі, ні в передмістях; а в самому місті –
лиш там і тоді, де гуляють бучне весілля
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752603
дата надходження 27.09.2017
дата закладки 25.09.2021
Світло від лампи гарячими плямами
Стіни обмазує, злущує темряву.
Щоки горять - пригорнися долонями
До незнайомих стрибаючих рис;
Завтра впізнаєш, а поки недогарок
Свічки плете невагоме мереживо
Вузликом чужості в тебе за спиною,
Пестить волосся, розчісує чуб.
Завтра впізнаєш, а поки пожежею
Вмите обличчя згасає, на згарищі
Пишеться доля. Шкода лиш, що нарізно,
Навіть якщо упізнаєш мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925794
дата надходження 21.09.2021
дата закладки 25.09.2021
Сонце зійде тільки зі стану остаточної самотності.
- Станіслав Лем, Маска
Гаряча і Шовковиста Приваба
Якби Гість розгорнув руками іпомею пурпурову,
якою замасковані овальні дубові двері ззовні
Відчинив би їх та зайшов у цей коридорчик
стіни якого викладені темним камінням
та закінчується пітьмою і глухим кутом
в якому зберігається витесана з черешні ванна
І повернув би наліво у дверний отвір без дверей -
його зустріла б вся в ліанах каріатида-дріада,
що високу напівсферичну стелю підпирала
своїми дихотомічними пагонами-грибницями
стоячи посеред єдиної не маленької кімнати
Вона тримала собою весь крейдяний пагорб
та горіховий сад, що давно висаджений на ньому
Габродолеритова, Вона висічена усміхненою
Вона рада, що в Неї є тепер призначення
окрім того, як лежати на дні породою замуленою
А під Нею розляглася з не меншою вдякою
Дуб, Граб, В'яз - підлога вітровальна,
що дякує теплом за відстрочення Свого гниття
усіх на ній лежачих, шерстяне покривало -
спальне ложе, мінімум, більше й не потрібно
Якби Хтось все ж пройшов у той отвір
Він побачив би зліва єдине кругле віконце
та те, як за ним пролітали світлячки
тисячі їх, і всі мерехтять в один такт
заграючи і запрошуючи до кохання
світляків, що звисали в кімнаті з ліан,
що нічниками давали жовте світло
та підсвічували для Гостя інтер'єр
тільки для Хазяїв знайомими сузір'ями
Під вікном - столик в скатертині,
два стільці збиті пазами з дощок товстих
за нею кухонний гарнітур в раковині,
тумбах для посуду і харчу, духовці,
і звісно - на дровах кам'яній грубці
з двома конфорками, чайник на одній
Гість рухається далі по стрільці часовій
Викладені каменем стіни до половини
висоти закривали крейдову мозаїку
з черепашок і древніх водоростей бежевих
на тлі білому, ще один бездверний отвір,
що там - невідомо, нічого не видно, темно
за ним ще один столик-швейна машинка
чорне дзеркало в бронзовій оправі сперте на стіну
ящички з пряжею і полотнами для викройки
Госте, Ти занадто важко ступаєш
Твої кроки розбудили дівчину рудоволосу,
яка головою лежала на грудях татуйованих
На Ній не було нічого, окрім сорочечки напівпрозорої
Вони обидвоє пахли чебрецем, бо милися разом
Дівчина ця була приємно розчарована,
коли побачила, що вся основна робота
вже давно тут закінчена, але Вони лежали
під стелею, що ще муром не була зафіксована
Я прокинувся від того,
що вона лоскотала моє обличчя
Своїм рудим волоссям, будила
розум, бо тіло давно підіймано було
Падає світ чи то Я у ніжне шумовиння
Як за Тебе стати сильнішим,
щоб Ти розслабилась нарешті
у Своєму праві на слабкість
- Я була б рада приймати
всі твої виплески ненависті
від яких ще ніхто не помер
будь жадібно-незграбним
Заповни порожнечу в Мені,
як Я заповнюю зараз в Тобі
вогнем, що Мене з'їсть
Я вимагаю, Ти повинен
Ні, Ти Мені за все винен
Це те, що Ти хотів почути?
Ти не втамуєш спрагу,
не відіп'єш все з чаші
поки не піднімешся,
щоб Її наповнити
Втіль в реальність Свої сни,
в яких Ти смокчеш груди Мої
Я знаю, що в Тобі є щось гаряче
І Я знаю, що воно на реальність
без Мене не переноситься, радію, -
Вона говорила ніжно, і тихо,
ніби боялася все-таки будити,
а Він вислухав, уважно,
із розплющеними широко очима,
обернувся спиною і ліг далі спати
Віві ошелешено помотала головою,
і почала бити його плече рукою,
била, поки не почула Його регіт,
поки Він не обернувся зі словами, -
Залазь на Мене, не бійся лягати,
Твоя вага - у світі найприємніша.
Єдина важкість яку Я б хотів відчувати. -
Все тривало не довго в позі риби,
в полярно-перехресному коханні
до сорому, для неї, та і для мене
все через перезбудження її невмілими
і тремтячими не від страху рук
- Вона як вустриця на смак, -
говорить вдумливо на слух, -
..делікатес практично.
Не така щільна звісно,
вершково-солонувата
Куштував колись напевно?
Скажу, ікра більш нудотна
- Куштував, і більше не зможу. -
Сміється, високо.
Початок, точно для Неї,
та і для, можливо, Мене зараз,
не колись там "де-не-де"
І Вона так мило кричала,
тремтіла і кам'яніла
такі спокусливі
м'язові волокна на ногах
висвітлюючи напруженням
сміялася, і плакала, не сльозами
пригортала і показувала язика
поки за вікном світлячки не згасли
- Цього варто було чекати все життя,
а не десять якихсь там тільки років
Дай мені часу і я зроблю тебе найщасливішим
- Ну, інакше я втечу до колишніх
- Серйозно, саме зараз про це хочеш поговорити?
Думаєш, Вони Тебе чекали всі ці роки?
Ні з ким не кохалися, не відчуваєш їхньої зради?
- Кохалися, та при цьому нікого з тих не любили.
Ти ж, знаю, постійно думала про них.
Та Я перший вибрав смертність.
Перший й кохаюсь по любові.
- Ля', а це що ще таке? Найкраще
чи найгірше зізнання у взаємності?
Бо Ти зрадив Їм зі мною
Так чому розійшлися,
якщо Ти це все говориш?
- Тому, що Їх було відразу двоє.
- Та Ти це просто знущаєшся.
Я все чекала, коли Ти розповіси
вже щось зі Свого минулого,
про Свої придавлені почуття.
Не переводячи все в якийсь жарт.
Це ще одна з Твоїх скажених історій?
- Головна, про те, як Мені не везе з жінками.
Всі такі до огидної краси саможертовні.
Таке насправді щастя, та й добре,
що протилежно іншого не спробував.
Все складно, ми троє не разом
тільки тому, що не розуміємо,
що нас тримало б разом.
Вибач за тавтологію,
це як "знак" всієї дурості.
- Я все ще думаю, що Ти жартуєш,
але й розумію, Ти щось таке говорив.
Гра у вічність - це гра у дитину,
де віддаєш контроль над своїм життям іншому.
Входиш у залежність, і потім важко відмовитись
від такого способу існування, бувши в опіці.
А ще важче з часом знайти когось "гіднішого".
Я руйную найгіршу або найкращу історію кохання?
Недоступну для розуміння простому смертному.
Невже Ти вибрав "смерть" лиш тому,
що все для Тебе вже пройдений етап? -
Чорнявий обернувся та ліг на бік, -
Люблю коли Ти заводиш мене в тупик.
Це допомагає задуматися, що творю.
Я не хочу жити, та й не хочу вмирати.
- Ти тільки що озвучив умовивід
до якого всі приходять, та всі його замовчують,
бо світ все ще сяє для Них яскравими фарбами.
- Я просто прикладом хочу подати звільнення.
Але боюся, що роблю лише гірше.
Вони вмруть відразу за Мною.
Я це все кою, щоб саме Мене
через Них не спіткала така доля,
відчаю і самотності.
- Думаю, добре, залишатися друзями,
рідними після розлуки, для людей.
Ви ж одне одного викохували,
значить між Вами щось та було.
А для Вас - це все рівно, що кайдани.
- Віві, в Мене так болить за них, знала б Ти.
Знала б Ти Нашу історію - і в Тебе боліло.
Вони вдають одна одній ніби до Мене не ходять.
Вдають ніби не знають про походеньки одна одної.
Чоловік не вартий Їхньої розірваної дружби..
Мені не потрібно навіть зараз мати змоги
прочитати Твої думки. Ні, там не було "коїтусу",
є багато інших способів, - Віві покачала головою,
- Так, так, натошнів Ти Мені ними,
ще полізеш язиком туди - знову дам по морді.
Та Я тепер розумію, що це може смакувати..
- Та до цього не доходило, Ми просто говорили.
Знаєш, бесіди по вирішенню суспільних проблем,
рішення в яких краще не приймати самотужки.
Вони дійшли до того, що приходили в ликах одна одної.
І Я до цих пір не впевнений коли була "Яка". -
Молода Леді глянула вже не здивовано на рельєфну спину,
яка почала швидко здійматися, наче володар її задихається
Леді не знає, що робити, коли чоловік покаяним плаче,
- Це всього лиш початок, все буде добре.
Тобі щось приготувати? Чи все-таки поспимо?
- Обійми Мене, - говорить загрубілий голос
в закладений ніс, що не дає вирівняти тиск
в горлі, і на зв'язках голосових,
І молода Леді обіймає збоку, як може
Думає лиш, краще б цього всього не було
Нехай би був знову "жарт" всього,
і безрезультативна, але весела суперечка
Думає і усміхається, Я отримала від Нього
мінімум і максимум, Отримала те, чого бажала
Ні, Вів'єн це низько, просто виправдання
для того, щоб Його покинути,
заради ж Нього, якщо буде потрібно
Песику не забути, як це лаяти і гавкати
Він все буде живність полюванням рятувати
Минуле в сонячному сплетінні з хрустом
Його плечища скидали розправляючись
І знову скручувалися відкриваючись
Моїм незручним материнським обіймам
Він краще дитяти, бо вже народилось,
і лиш одною пітьмою виховувалось
Ангелом загробного життя,
що співав даруючи спокій
Творячи завжди зло,
що закінчувалось благом, -
"Просто втримай мене в цю секунду
Давай не скажемо ані слова
Дозволь мені перевести подих, Люба
Утримавши, перш ніж він вислизне востаннє".
- Rapture "The Times We Bled"
Бера
Та не буде втамована твоя жага відплати,
та не висохне кров на твоєму мечі,
і нехай не відчуємо ми більше потреби в тобі.
- Скрижалі Корракса, 7:17
Зубаті леза мечів, сокир і кіс,
наконечники списів і гігантських стріл
попадали і лежать під поривами вітру
в сяйві білого Сонця, як місячної ночі
ось там зліва за єдиним тут вікном
гра нагрівання різних сторін планети,
курчати на вертелі своєї швидкої осі
Ні, Вона не крутиться - захват приливний
породжує з водню у Юпітера запозиченого
митця-різьбяра з вітрогонів шквальних
Так, це все потрібно читати швидше,
щоб воно хоч якось римувалося
Щось не так з сприйняттям, та часом
Все ще у вухах гудить Ріг Гавриїла,
Всі очікували кінця в камінні з неба
і нового початку на змучених землях
содомського вина напившись до блювоти
Що вже мила вода, а Вона осквернена
власними відходами марнотратства
Всього лиш побувати в Атріумі
Цього Мені в принципі достатньо
Тут Весь спокій людської величі
Розкаювана прекрасна грішниця
Хто ж залишив для Мене тії ж квіти
на долоні Твоїй лівій стеблами снопчиком
квіттям на череп, що біля колін Твоїх побитих
Я стискаю голову, видавлюю пальцями свої очі
Все ще можу повірити, що тут хтось все ще буває
Саджає квіти, хризантеми зеленими кублами
квітнуть першою біленою посеред чогось,
що вже посохло, почорніло і погнило
Юринея верболиста цвітне пурпористо
Звідки вона тут, відрощує свої сім'янки,
щоб нахабно переліт повітрям влаштувати
чи скористатися хутряними попутниками
Літня Бера стоїть похилена важкістю гілля
від груш зарум'янених на розставлених руках
під нею на бруківці лежать гниттям усміхнені
перші опалі, а над ними дзижчать.. шершні?
Стратифікація потрібна сухим морозом
Лампи схоже давно мерехтять - поміняти
Все тут прибрати, басейн почистити
Вся тут плитка чорна від бруду,
як очі козла в лице якого дивлюсь Я
- Так чого Ти повернувся, -
говорить антропоморфний козел Енолу
тримаючи молоде висохле деревце
в руці правій корінням рогатим догори, -
- Чому козел?
- Тому, що хутро, бо зовні,
на вулиці, за шлюзами холодно.
Тому, що Безсмертя - темінь понять.
- Чому Ти тут, Денеб. Де Ліра?
- Вона вільна, це Я залежний. Ти ж тут думкарь,
напевно доходив до вислову "Вибрати Життя".
"Неморальну щедрість інцесту розуміння
на противагу капіталістичній байдужості".
Приземленість у людському возвеличенні.
Свободу волі в бажанні влади і сили Їх,
Древніх, а Ти інститут вже закінчив?
Куди мчиш Ти за корисністю, не здужаєш.
Божевілля - це все, що ти отримаєш.
Тільки, щоб змогти перетворити воду у вино.
Оманений ілюзією безконечних можливостей.
Раса холоднокровних науковців -
ні, це не людська утопія, люди - лінивці.
Їх лякає все з високим порогом входження.
Зацікавленість? Так її видно, ні, не цікаво.
Бог - істота тілесна, частина симбіозу,
істотність чию завуальовано духовністю.
Там, де вони прямо зв'язані з Творцями,
а не третіми самозацикленими істотами,
що руйнують все опалою лускою,
всю їхню істину свободу розмноження. -
рештками знеможених і поглинутих.
Живуть на камінні і ґрунті скинутому
зміїною всепоглинальною любов'ю.
Які "мати-Земля" не сміє переробляти,
як щось, що є вже в родючості живим.
Співіснування з тими, кого не розумієш,
ще ніколи не було таким близьким.
Вони заслуговують на щасливий кінець
чортів, який все ще будуть находити.
Я там попанував би наступну тисячу років.
Не довше, зникає зацікавленість в користолюбстві.
Потрібні послідовники, скільки ж їх набереться
до кінця часів, якщо Вони не будуть вести череду.
Зроблю все, що зможу, нехай інші спробують краще.
Невпевненість і бажання зробити все ідеально
нівелювалися б всією тією абсурдністю.
Зробив би все, щоб остання нація не вмерла
в інтелектуальному і суспільному безплідді.
Хто це все запустив? Що Ним керувало?
Як не хаотична любов до дії хаосу в каві.
Космічне лате вже майже біле.
Першим вмирає герой безнадійний,
або в кінці ситуацію рятує Він єдиний.
Настав час жахливих чудес.
Відвернутий будівельниками камінь
стає основую кута в фундаменті.
Буду зір поверти плюючи в очі сліпі.
Буду кидати грішних у вогонь вічний,
що не гасне, і не спалює їх хробаків.
А так - у всіх віках були люди щасливі.
Але після пеніциліну їх стало куди більше,
а він там росте в них на деревах практично.
Витівки на межі допустимого,
у "Ти не можеш вбити те, чого не творив".
Задрапований світ, без внутрішніх переживань.
Чого б не вчили граблі, люди все рівно вірять в чудеса.
Любовні зв'язки найміцніші, але варті лиш скла.
Безстидна сексуальність в обхід лицемір'ю.
Найвидиміше завжди находиться на поверхні,
але це "бачене" не хочуть люди бачити.
Первородний гріх завуальовано непорочністю
молитви і фанатичною любов'ю до минулого
сурових добропорядних хіпарів.
Я б там був божком ревнощів.
Елементом хаосу в бажаннях
котрі дасть колективізація
і заздрість, яка вже давно є там,
де люди не живуть на землі в достатку.
Вони не зайдуть далеко без викопного палива.
Завжди є добро і зло, поки і в тебе є вибір.
Горе породжує озлобленість і стирання рамок.
Це все одно що їхати з вимкнутими фарами.
Але дехто бачить в темряві, і це лякає принципових,
що живуть в упереджених мудрістю догматах,
і не можуть дійти до компромісу словом.
Люби та прощай, і будеш любимим та прощеним.
Скажи Мені "досить", Я черствію, це все неправда.
- Коли Ти встиг прочитати?
- Я дивився разом з Тобою Твої сни.
Та бувши у свідомості
все запам'ятовував.
- Коловорот, записати один -
це передумова до сну наступного.
Я не знаю де те місце, повір.
- В Тобі і скрізь.
Цей всесвіт просто фотоальбом.
Колись хтось зрозуміє цю метафору
на людську парейдолію і забудькуватість.
Вони говорили, як розведене подружжя.
Балакаючи про таємне своє
не полишаючи суті розмови.
- Ти тут лиш по груші?
Я не чув твого топоту.
Це Ти вивів з сплячки Віху?
- Мені не важко переміститися.
Тільки по груші, бо Вона повернеться.
Будь-яка дружба-дружбою,
але жінки дають залежність,
а люди наркомани.. тобто шамани.. -
Козел запнувся, обернувся
та до бери направився
трьома копитами вистукуючи, -
.. що ніколи не бувають тверезими.
Їм достатньо і груші.. Так, інколи..
Зариваючи гріхи минулого в землю -
люди сіють насіння власної погибелі.
За них все це роблять, поки Вони не осягнуть
на чому живуть.. Тисяча років не стримування,
а вирощування людей в сферичній чашці Петрі,
щоб зв'язати духовність і науки природничі.
Всі страждають, вічністю і смертю.
Все щоб існування одне одного
зафіксувати. Ми - Щурячий Король.
Страхом самотності - хвостами, всі зрослі.
Порпаємося в тісній спільній нірці,
і ще тугіше зростаємося до болю.
Вона така.. Вона така нещасна.
Вони все ще живі там, в часоплині.
А нащадки Їхні все ще не вмирали.
Але ж Ми домовились, щоб Ми - боги,
не ходили, не зациклювалися на прожитому.
Вони всі мертві лиш без спостерігача.
- Молитва, що оправдовує самотність всесвітом.
- Вона - це щось у мені, що я зневажаю.
Міф в який Я повинен вірити.
Одержимий образ взаємності
з яким можеш лиш змиритися.
І радіти, що Ти - фотографія,
яку Вона любить розглядати.
Я про все забуваю, поки Вона горює від туги.
Вона запам'ятатися хоче, тим, що вмруть.
Перейняти досвід і повернутися до вічності.
Тоді, як дехто боїться вийти з невидимості,
щоб в безлюдному місці зібрати груші нічийні..
"Не любив - та й не жаль."
Так з чого в нас печаль?
Тобі принести винограду?
Я попрошу Її нарвати і помити,
бо в Мене поки що не виходить
скласти так, щоб не стерти весь пруїн
Гінкго
Віддушеною дихає тепле поліття
Весело сяють золотом дзвіниці
Ніжна сивина ранньої осені
пролітає срібним павутинням
у різнограях драконячого неба
Найпалкішими в цей сезон променями,
як гриф, що ширяє над моєю шиєю
Вони палають лихоманкою, глибоко в душі
Висне запах свіжотесаних дощок
Вищать пильні полотна десь в доках
Стукотять молотки по зубилах
Димлять кузні і чани з смолою
Все відчутно і чути навіть тут на площі
Що ранками завжди повна від люду,
які поспішають вниз по широких сходах
торгувати до причалів в портовому ринку
зараз ж остання передвечірня спека,
лиш діти з навколишніх спільних
двохповерхових цегляних будівель
грають в м'яча з повним ентузіазмом
А скрізь опало і вже зібрано листя
Тільки гінкго стоїть кремезним цитрином
Своїм листям з дихотомічним жилкуванням
задарюючи дрібну бруківку великодушно
Могутньою кроною наспівуючи шум у тиші
під унісон дитячого завзятого сміху
згори у сяйві рожево-червоному
Боги, звідки ці сумніви? Я хворий.
Відпустіть мої кайдани, це - слабість.
Стоячи на мостику Книжник розглядав
психоделічну картину внизу
з зелених водоростей,
які волоссям завівала синя вода
річечки, що впадає в Чорне море
Не змушуй, сила противна,
чому ж тоді така приємна?
Йти й сідати знову на лавку.
Книжник придумує продовження історії
І нічого ніколи в нього путнього в голові,
окрім інтимних подробиць романтичних фіналів
Всього того, що всі "ховають під товстою ковдрою"
І як їм там не спекотно, напевно все триває недовго
А без ковдри довше могло б.. "процес незручний" -
напевно, в темряві насолодитися тілом як ж, не видно
все зациклено лиш на одному, збиваєшся,
і вже продовжувати потрібно через силу, тужишся
Тонеш, та щось Твоє вода забирає на дно
Принц підходить роблячи гігантські кроки,
простягає руку і усміхається, знущається,
бо в Книжника правої руки не було
Її відсікли, зловивши на гарячому,
коли він дівча за ляшки лапав
На другий раз Його відвели до води
та його Правосуддя не розчинило,
бо тоді він дівчинці заплатив
по її ж свідомій пропозиції
Цим безневинням він виправдався
І це все Принц бачив, як той,
що завжди серед збуреного люду буває
Книжник знову невинний,
знову розповідає казки
Знову дивиться,
як дівчатка нагинаються
за м'ячиком в коротеньких спідничках
І нічого ніколи в нього путнього в голові,
окрім інтимних подробиць романтичних фіналів
Їм не холодно, в них є завзяття і бажання,
в очах одне одного, і останнє денне тепло
світлограйних сплетінь.. в світлі легше навчання,
- Я навіть не хочу знати про що ти там думаєш, -
Говорить Принц хихочучи, -
Навіть для Мене це вже надмірно.
Вони ж ще недозрілі, несформовані.
- Але все рівно Ти сядеш поряд
і будеш разом зі Мною Їх розглядати. -
І Принц присів поряд на лавку ковану, -
Мав цікавий діалог з Батьком.
Напевно, найдовший за останні роки, -
Книжник всмоктав злущені губи до рота, -
Глянь в якому світі божевільному ми живемо.
Натал просідає, Бульба, що ялинами поростає
зсередини прогорає, забагато дерев вирубується.
Я не раз бував біля Неї, підземні ходи під собором
ведуть туди, а там чи то буряк, чи то бульба справді,
що у кам'яну породу вростає білими пагінцями.
- Так, Ми чи не єдине королівство,
що пам'ятає Древніх предків не лише з легенд, -
Говорить Книжник голосом захриплим від старості,-
Здобрення Твоїх всіх походжень челяддю -
це співчуття людей до вашої королівської долі.
Де стримання Короля викликає жалісливу повагу.
Ти сам стимулюєш таке їхнє до Твого батька ставлення.
Але ж Тобі головніше лиш Його роздратування.
Хлопчиком втратив матір, а після наче й батька,
що весь Свій час дочці почав віддавати.
Конфлікт батька і сина, а де Короля і Принца?
Відселення всіх, хто не стане добувати каміння?
Повір, Я знаю чим вкраплена залізна порода
в яку впився наш Древній своїми кліщами.
Я вслухаюся в дитячі плітки, які вони виносять з хати.
Бо Твої компаньйони пустомелі і базікали ще ті.
Панування в монополії на свої природні дари?
Нагадай для чого Я по тихому шукав Тобі найманців?
Ніхто з Гільдії Вбивць більше не припливе сюди.
Тут їхні найкращі головорізи зникли безвісті.
Самі Боги проти Твоєї невірної озлобленості.
Їм огидні всі, що Мечем живуть, від Меча помирають.
Чи Ти так перевіряв правильність правління?
В Тебе є план, який хочеш реалізувати за життя?
- Так, і нічого і не зміниться, -
Принц видихнув, розкинувся на лавці, -
Я теж ними милуюсь, але як дітьми,
що вільні від усього цього усвідомлення.
Будь то вирубки, чи добування каміння -
острів продовжить просідати, в обох випадках.
Можливо, Я знаю більше, що взагалі таємниці.
Учені уми, посивілі викладачі морської школи
вивчають і спостерігають затхлість навколо.
Море відходить і більше не тисне на дно
з тією ж силою, щоб стримати потоки лави,
і вберегти Нас від нового виверження.
Вода прісна закінчується, та все солоне,
наче Небесний пастух не слухає молитов.
А по суті, тихі зливи не можуть йти постійно.
Ми як приклад того, що буде на континенті.
Наші острови вже давно перенаселені.
Скоро станемо, як і наші лускаті сусіди -
"ще ближчими до моря", вільними від залежності.
Мій план? Скоротити вирубки.
Ми і так, О', Боги тут розжились,
що наш люд скуповує землі у королівств.
Щось там будують, вирощують, добувають -
загалом, дають роботу біднякам.
План? Хм, не тривожити Предка,
та дати йому сили відновити, та на віки
поховати від усіх ті, такі бажані камінчики.
Такі потрібні для точної механіки найчистіші алмази.
Завідні іграшки, годинники, все ювелірної роботи
можна вже знайти на портовому ринку.
Будувати кораблі - те звісно весело,
поки тебе вже поважного лісоруба
одного дня не розчавить колодою.
Або поки не помреш ще не сивим теслею
від задухи, надихавшись за десятиліття пилу.
Все виправить ось це, що над нами.
Те, чим хочеться милуватися, або ригати.
Говорять "небо впаде", як і пророкують легенди.
І Бульба, але вже не для Нас - знову добре поросте.
Прийде Вовк, і з його виттям піднімуться мертві
з могил. Добре, що ми своїх спалюємо.
Звільняючи від переродження возносимо.
Бо Життя воно тільки тут, не надійся
в лінощах на "нежиття" потойбічне.
А перед тим настане "століття-вовкодав",
жорстоке і абсурдне, як і той вислів:
"На війні головне не бої, а маневри".
Таке ж придуркувате, як і правдиве,
бо Людина - хижак лиш за сумісництвом.
Її проявлення агресії - це єдиний спосіб
чужій агресії не бути підданим.
Дайте сто років війни, і жодного дня в битві.
Але всі чубляться в територіальній суперечці,
як і зараз, експедиційними прикордонними групами.
Бо в нікого ще нема потужних фінансово-фіскальних апаратів,
для далеких театрів, і чисельного військового контингенту.
Та Війни такі будуть, мають бути, перед кінцем,
що родові муки народження Ери самотності. -
Книжник глянув здивовано на Принца,
бо той говорить зазвичай весело і жартівливо,
з цим тоном Він Його тепер цікавить більше, -
Чого так дивишся? Я теж уважно слухаю
Своїх пустомель і базікал.
Через котрих можеш пошкодувати,
що не слухав, бо вважав дурними.
- Я однаково не розумію.
- Думаєш, що Я щось розумію?
Цивілізацію придумали ідіоти, чи боги?
Іншим доводиться цю кашу розсьорбувати.
Наче все було добре, живши на самоті -
Ми були ближчими до Богів і Їхньої природи ..
.. Батько вірний слідуванню старим традиціям.
Він Вірить, що Можливо домовитись з Сонним,
сказавши "Дякую за деревину звісно,
але нам потрібна Твоя Постіль, посунься".
Нас очікує плавна перекваліфікація.
Прогрес запущений і Його не зупинити.
Ненажері потрібна стара кількість деревини
та й нова, все більша кількість руди й каміння.
"І ще, краще порости чимось листяним,
а то вугілля із хвої не виходить зовсім".
Якби у Богів не було би плану -
ми були плідними по власній волі, -
це слова батька. Буде чистка -
Ми разом зійшлися на такому.
Яка протягнеться століття
без воєн і мору,
ніхто й не помітить, і не найде опісля
де був момент переломний.
Як і Ми не пам'ятаємо майже,
що було років з тисячу тому.
Він нічого не знає про напади,
або вміло це приховує,
та й Він вміло володіє кинджалом.
Ти не дивись, що Він сивий.
Його рухи все ще сповнені грації.
В Той час, як всі монархи північні
позапливали жиром.
Як отруїти того, хто не їсть за столом,
а тільки те, що знайде ходячи садом?
Принципово, але той, що на троні -
завжди бреше, вберігаючи люд
від нерозуміння далекоглядності.
Все ж Я не вірю в чистку богами,
Ми владні зробити це самі.
У столітті-ненажерстві.
В марнотратстві ресурсів,
яке краще не відвідувати,
бо буде важко відмовитися.
Прийдеться одне одному макітри трощити.
Мене лякає масове виробництво всього і вся,
де механіка стає розумнішою, а люд тупішим.
Що вже навіть собі сам одяг не викроює, не шиє.
Віддаючи відчуття досягнення у створенні
тим, в кого душа грає користолюбством.
Масове виробництво породжує надлишок
забезпечення у кількості, що замінить якість.
Але разом з тим і апологію тотальній самотності.
Це виробництво масової депресії, а не продукту.
І багато хто більше не прагне нових модних речей,
і самі того не помічають, як стають нещасними.
Прийнявши несвідомо гру на відчутті неповноцінності.
Хитрий прийом, що для збільшення збуту потрібен.
Щурячі перегони перетворили життя
в суцільне пекло, в абсолютну нісенітницю.
Але, на щастя, чим більше стаєш усвідомленим,
тим більше отримуєш задоволення від розвитку.
Тим вище піднімаєшся над усім цим мракобіссям.
Це апологія повній самотності,
де замість людей на мануфактурах
обговорює все німа механіка.
Перекваліфікуйся, навчайся, або помри.
Механіка буде терти за тебе собі мозолі.
"Додадуться роки до людського життя,
але не додасться життя до років."
Тямущі уми розчаклують світ.
Люд це зрозуміє і прийме,
але схоче зачаклованого світу знову.
Тільки вже, будь ласка, без коней і волів
на вулицях міст, які тонуть в їх гівні,
без бичачих ґедзів, що кусають до крові.
Схоче отримати емоційну розрядку
і звичний життєвий досвід.
Якщо в "Богів є план" то -
зачарування і буде чисткою.
- Так чому "апологія самотності"?
Ти скачеш з теми на тему.
"Modus vivendi", "modus operandi"?
Те, що не має підстав в самому собі,
реальним бути не може.
Справжнім бути кожен може,
тільки як одинока реальність
за межами всіх обумовлень. -
Книжник проговорив машинально те,
що колись вже читав, і запам'ятав,
а Принц занадто показово видихнув, -
То є правильно, так.. самотність.
Тому, що тільки з нею
людина стане цілком вільною.
Людина живе в соціальному середовищі.
Існує всередині соціальних комунікацій,
як елемент безлічі, її уявлень про реальність,
культуру і мораль, у факторах,
які нав'язують людині абсолютно все:
її спосіб життя, і спосіб оперування.
Таке існування абсолютно безглузде,
безперспективне і тупикове.
Людина може виявити свої цілі,
тільки залишившись на якійсь граничній самоті,
що майже неможливо, але, тим не менш,
увійти в якусь рекурсивну петлю існування.
Існування самовизначення, самоподолання,
самообґрунтування - все ще можна.
В цьому єдина запорука, єдина умова
дійсності людського існування.
Зрозуміло, це все на грані.
Залишитися одному для того,
щоб самому створити свої цілі.
І в цих цілях реалізуватися, як реальна,
а не фіктивна істота породжена ззовні.
Долаючи себе падати в нескінченність,
в якусь сферу вищої безцільності.
Але Я не вірю, говорив вже,
в таку "легку" чистку.
Ця самотня воля - це те, чого Я боявся.
Та зрозумів, що це потрібно для людства.
Моє "закупорення" не протриває довго,
прийде інший король захопивши трон,
або з революціями інша взагалі влади форма.
Де кожен сам собі хазяїн, пан і бог,
що поклоняється ідеалу "повноцінності".
Одні мануфактури роблять деталі-сирець,
для мануфактур, що їх в інструмент збирають.
І ніхто достовірно не знає, як це все виготовити.
Від руди і каміння до готового продукту.
В теорії, кожен з наших теслярів
все ще може сам побудувати,
декілька флейт за життя, а не сотню.
Кустарним промислом, маючи знання.
Тепер Він ще й рудокоп і коваль,
якщо хоче щоб шнек махав стерном.
Таке буде і в майбутньому,
після "Ери Самотності".
Не для торгівлі, а більш для Себе.
Це буде застій, а насправді,
воля для людської сутності.
Держава стане школою-мануфактурою ресурсів,
не приводом вивчити робочу силу в ролі споживача.
Валютою будуть самі ресурси-деталі, важко уявити.
Все повернеться в первісність, де кита не розбирають,
а складають самотужки, кожен сам для себе.
Ніхто нічого для тебе вже не буде робити,
це буде і "чисткою", де більше не виживають
ті, що вхопилися за масове марнотратство, як кліщі.
- Я б не хотів в такому світі жити, -
Це будуть розумні, і бідні люди,
що самі візерунки вишивають,
не віддають цю роботу машинам.
- Ти проговорив це машинально.
Теж невпевнений чи це все ще благо. -
Вони обидвоє задумавшись
дивились, як дітвора неохоче
розходиться вже по домах
Налякавшись вигуків батьків з вікон
І обидвоє думали, практично про одне
Про лезо, що все нормалізує, і спрощує,
якщо правильно використати -
Людська любов до всього навколишнього
В кожного вона різна, не завжди зрозуміла,
але вона, як і в тебе завжди, так, навколо,
- Давай без цього, -
заговорив Книжник різкувато
голосом - розстроєною скрипкою, -
Ти заглядаєш занадто далеко,
Мені важко це все уявити.
Але Я все ще розумію,
все те, що зовні, і за цим ховається
недійсність людського існування.
Але людська доля не дасть кривити носом.
Нас спалює зсередини одержимість теплом.
Швидше юшку з усієї риби в океані
планктон зварить креветкам,
аніж це стане реальним.
Люди, що будуть себе обмежувати,
лиш заради подовження свого існування.
Ні, гірше, і це прозвучить банально,
щоб продовжити його Своїм дітям.
Фенол
Дзеркало, дзеркальце, на стіні
Скажи лиховісно, хто Я, мертва вага?
Коли Я став усім, що ненавиджу?
"Ультрабезпомічним"
Чому б Їй просто не вмерти?
Чому б Їй просто не..
Вмерти? Солодко і соковито,
скільки ж тут природного фенолу - ресвератролу,
якщо шкірку міцну і тоненьку добре розжувати,
поки язик не почне щипати від терпкого мускусу
розтираючи на пальцях можна відчути жирність
шару воскового, що фарбував майже чорне Мерло
своєю щільністю в бліді темно-сині перлини,
які переливаються на світлі м'яким оксамитом
Навмисно стертий Він був тільки на одній ягоді
Навмисно, залишеним чітким відбитком пальця
Алюзією на відбиток долоні Короля,
коли той прийшов молитися і торкнувся
до Предка і побачив минуле свого народу,
бачив і те, що було задовго до цього
Правду перейняту, "де" і "що", "коли"
Розщеплені людськими ятаганами небесні тіла
розбираються на найласіші шматки
Тисяча світил відображаються
в океанах і морях - смоляних калюжах
Світила вибухають і гаснуть звільняючи тишу
в останніх ланцюгових реакції супернових
Простір всіяний коричневими карликами
Галактики, як доміно, без маси руйнуються
Всесвіт розплутується розпадом
Древні уми відірвані від гравітації
назавжди в безмежжі чорнила
Позбавлені всякого сенсу
Той, хто породив створення -
страждає, у своєму часовому сприйняті
Живий простір для нього хвилина
у безконечності застою
глибин цієї мовчазної темряви
де чорні діри поглинають час
- Забери свої мацаки, Мені лоскітно, -
Говорить Стіна в голові Короля сонним голосом, -
Занадто ніжні, хоч давно й старістю загрубілі.
Надивився? А Ви боїтеся море переплисти.
Приходите сюди, Мене будете, а Я скрізь.
Я не терплю поклонінь, Я роблю те, що потрібно,
скільки б горя не було - це найкращий шлях.
Байстрюк
Правічний ліс бідно ховав опалою кроною
одної із зміюк насунене блакитне сяйво
- "Кури - це гриби", чи "Кури, це гриби"?
Я не розбираю твою пунктуацію
"- Кури це гриби, що Тобі не ясно?"
- Це б було смішно, якщо б Я не курив гриби..
колись. І не бачив б грибів, що відкладають яйця.
Чи Ти хочеш сказати, що хтось планує вторгнення
вживаючи курей в якості першої інвазійної сили?
Що за вибаглива коняка, віддам, продам
Я все частіше думаю, що це Я Тобі служу
Куди Ти преш, що Ти чуєш? Хтось звав?
Хлопчик лежав під дубом мохастим,
Страх, не тому, що він може мертвий,
а тому, що він живий, лиш заблукав
Хлопчик плакав стискаючи палицю
так, гукав голосно шмигаючи носом
Старенький, завеликий
черевичок шкіряний на шнурівці
один на нозі лівій, інший загублений
Сірий товстий кофтан і ноговиці
зшиті схоже, як і черевики - на виріст
Думаючи, цей сюжет Я вже проходив
натягую повіддя - Гротеск фиркнув,
бо набагато добріший за свого наїзника
"- Дитинойка то та страшенно змучена."
Хлопчик почув, повернувся, гарненький
- Моя матінка захворіла, - заговорив слізно,
Вершник хоч матері і не знав,
але відчув всю важкість горя, -
Цілитель наш говорить,
що лиш відьма допоможе.
- Не дарма Ти прийшов сюди,
подалі від поселення.
Вони все ще Їх побоюються.
Бо все ще не було нагоди,
в молодому поселені розгледіти в них потребу.
- В слободі говорять про жінку рудоволосу,
що лісами ходить в компанії зачарованого.
- Звідси до Брумоту два дні на повному скаку.
Як довго Ти тут блукаєш, що тут, в лісі їв і пив?
- Їв ягоди, попив з струмку, що нікуди не впадав
і витоком привів сюди, - Хлопчина піднявся на ліктях,
глянув почервонілими від плачу очима
та сповненим серйозності лицем, -
Пане, тут із хижого звір'я лиш но лиси,
та і борсуки до-правди, але за мною щось бігло
вночі, може здичавілі пси, більше тут нікому, -
Вершник оглянувся здивовано на всі сторони.
- Твоя мати все ще жива, - сказав Він;
а "в неї рак"- подумав, а Хлопчик наче зрадів;
погибельних флуктуацій в поділі клітин,
коли Твоє тіло вже ксерокопія копії
стає все більше, старість - системне запалення
Метастази розійшлися ляпкою чорного міцелію
Тут потрібна відьма, що вже знана богиня,
щоб все це витягнути метаморфозними руками
та захопленим альвеолам повернути дихання
Не той час, яка ж ноша, бути не богом, -
До Неї вже направились, а відплата -
відчуття допомоги випрошеної по совісті. -
Вершник зіскочив з коня гнідого в чорній попоні
спритно на дві ноги, почав відв'язувати в'юки,
що скручені рулонами полотна різнобарвні лляні,
повстяні, якими був завішаний весь кінь тягловий
Гігантський в холці, та Вершник був не нижчим
до страху Хлопчика Він дивився коню прямо в очі
Вишита червоним крайка обіймала жупан чорний
під нею білосніжна тоненька сорочка
в довгих штанях заправлених у халяви
високих темно-бордових чобіт
Він виглядав, як вельможа
тільки одне не йшло до такого образу -
тоненька конопляна косичка,
що обперізувала високий лоб
та збирала доглянуте волосся
Таке носили бідняки, не дворяни
- Пане, Ви - відьмарь? Всі, та і мати мовлять,
мов відьми стають такими, щоб залишатись красивими.
Щоб Ми тим милувались і того ж прагнули і хотіли.
А відьмарі переслідують свої особисті цілі,
для них краса у владі і насміханні над простаками.
- Значить не віриш? Гротеск попустись.
Він ж на Тебе ніяк не заскочить, -
і кінь як вражений впав на коліна, - Не віриш,
що для чоловіка чужа смиренномудрість?
Що чоловіки не можуть зберегти в собі дитя.
Чисте від заздрості і марнославства, як жінки.
Мужні в розумінні, і вільні від любові до першості.
- Ні, Пане, Я не вірю все це, відьмарі творять красу
все щоб те просто жило до сліпоти самим живим.
Для відьом ж головніша конкретна доля одної людини.
Бог Пастухів - він же був не богом, а відьмарем,
бо являвся людиною.. так говорять, Я не бачив..
- А Ти кмітливий, що Тобі ще мати говорила?
- Мати говорить, потрібно задаватися питаннями.
Чому і як працюють речі, це допомагає не загубитися.
- Як думаєш чому світлограї не падають?
- Це ж зрозуміло, Пане, бо вони легші за повітря.
От тільки вони теплом сяють, значить щось там горить.
Отже вони достатньо важкі для вічного злітання.
- Ми живемо в дивному світі, так?
І цього наче ніхто не помічає.
Відьми і відьмаки - це зв'язувальні ланки.
Місток для поєднання Тебе з усім сущим.
Хмара Свідків Батька, який нас любить,
а не шукає підстав для знищення.
Не зневажає, і всього-на-всього терпить.
Вони перші нібито серед вас, а насправді ваші
раби. Приймаючи їх, Ти не Їх приймаєш, а Того,
хто Їх посилає, увійди у Царство Його,
як дитина, інших не буває, сліпих до Нього.
Творець завжди зі Мною, Я бачу знаки і символи,
і Ти зможеш Його навіть чути, коли будеш готовий.
Він ядро цього світу, як жовток в яйці - зачаток,
а Ми - білок Його, Ми не існуємо одне без одного.
Тільки так, разом, Ми у щось та й виростемо.
Благодать - Наша доля, але гордість - Наш дім.
Його Воля - вивести Нас зі Свого комфорту.
І Своє життя збереже його Правдою віддати.
Бо правда - це гонитва, яка полонить Нашу душу.
Бо у світі є Єдине Зло - це Твоє неуцтво,
і Єдине Благо - Знання.
Неможлива без них ейфорія
у відчутті причетності до всього існуючого.
Неможливе розуміння передумов "зла",
задля викорінення їх у майбутті, -
Вершник розвів руками хрест
даруючи чи то показуючи на гнилий підлісок
у тільки опалих жовтих зірках-листках клену
даруючи Малому віру в кращий день, -
Творець не все завжди баче. Він розпорядиться,
тільки коли почує, що буває вже запізно.
В молитві того, хто не для себе випрошує.
Проси не для Себе, у птахів, що Його вуха і очі.
Віднайшовши найголовнішу складову - естетику.
Чуттєве сприйняття навколишнього світу та дійсності, -
Хлопчик мало що достовірно розумів,
але він всмоктував слова, як губка
І це бачив Вершник замилованим, -
Ти б хотів вчитися?
- Звісно, Пане, хто ж не хоче.
Я б Матері розумні книги читав.
Але це доля не для бідних.
Вчаться зазвичай багаті,
та рідко коли із завзяттям.
- Ти кмітливий, так, і розумний.
Але ще раз назвеш Мене "паном",
Я Тебе перетворю в жабу.
Так колись називали рабовласників.
Ви ж тут всі наче вільні?
Сплачуєте данину лиш за працю
і життя на орендованій землі,
та там, у Вас навіть таких нема, -
Вершник подумки розсміявся,
бо Він все-таки "Пан",
але "міфологічний".
- Ппп.. Ви говорите дивні слова.
Я не все розумію досконало.
- Безкоштовне навчання
тільки для тих, що вразять
Своєю кмітливістю метрів
з комісії приймальної.
І Ти пройшов такий відбір.
До самоврядної академії,
що в столиці Форгрерії. -
Батько покинув, кличучи байстрюком
Він до скону буде про це жалкувати,
коли Ім'я цього Хлопчика буде в усіх на вустах,
як того, що винайшов засіб пересування - аеростат
Заповнивши Його викопним геліоном,
який видихає Творець у підземні пустоти
Та серед людей приближених до наук
Він був ще більш відомим низкою відкриттів,
як Той, що заклав основи порошкової металургії,
що було побічним досягненням у створені провідника
для експериментального вивчення електромагнетизму
та відкриття згодом електромагнітної індукції
і створення прототипа електрогенератора
Експериментуючи з металами Він відкрив
руйнівну силу іонізованого випромінювання
на все живе, окрім Богів, що Ним живляться
та щоб описати холодний синтез - було ще зарано.
- П.. Ви там будете учите?
- О, ні, - Вершник кинув сміхом, -
Я все своє вже відговорив.
І не хочу більше багатослів'я.
Там будуть викладати
Мої друзі-виученики.
До тих пір, Вуколе, вчи природу в Собі й навколо,
вчи граматику(lol) і лічбу, бо туди з п'ятнадцяти,
а Тобі, он, нема ще й повних дванадцяти.
Тобі б ще в школу при академії походити.
У приймальні сказав би, що Ти від Аридифа.
Вони не повірили б, хоча були б сповіщені.
Перепросять, повтори, що Ти від Аридифа,
це ім'я знають одиниці, і всі Вони там.
Але Ти не покинеш матір, розумію.
Залишаю Тобі бурдюк і горіхи з медом.
Сідай, Він знає куди Тебе відвести.
Знає де Твій дім, Він все знає,
це Я Його не знаю. Думаю, Він -
відьмарь, що не може, бо не знає
як Свій людський облік повернути.
Можете Його продати, буде золото
для переселення ближче до Асаруму.
Він не Мій, Він сам до Мене прибився.
Продавайте, тільки не на м'ясо
і не біднякам за останні їхні гроші,
бо цей кінь вольовий втече однаково.
Кінь наче все розуміючи підняв гордо голову,
та нею красуючись і потрушуючи
перекинув так сиву гриву на одну сторону
Сідло було завеликим, не зручним
Гротеск це розумів і нікуди не спішив
Заодно винюхуючи загублений черевичок
Мати в бідній але чистій хаті вже не лежала
Сказала, що ніхто до Неї не приходив
Але бачила, О, дивний сон, де журавель
те, що в Неї боліло виклював та поїв
Клекочучи, - Тобі ще зарано до предків
Маленьке Щастя
"- Мені потрібен час,
Не героїн, не алкоголь, не нікотин
Не допоможе й кофеїн,
а динаміт і скипидар
Мені потрібна нафта для бензину
Вибухового гасу
З високим октановим числом
і без свинцю
Такого палива, як.."
- Benzi-i-i-i-i-nnn! Benzi-i-i-i-i-nnn!
До дупи вуглецеву нейтральність
Ніколи не брали до уваги, так чому тут і зараз?
Сорокопуд показує свою істину природу
Творячи звукову ударну хвилю серед пітьми
Він розганяється майже на мах без бронепластин,
та стає важчим в керуванні й так елеронами,
що слухаються кінчиків маленьких пальців
Авіаторка хотіла пролетіти на тому,
що не асоціювалося у люду з богами
А насправді Вона хотіла побачити
розкинуті не загороджені ландшафти
Вона думала, - Летіти на винищувачі люфтваффе
і слухати Rammstein - це погана ідея, суміш ідеології,
вони маршували спиною назад рухаючись ніби вперед
Я оспівую лиш так суворий німецький індустріалізм
Звук у вухах доповнюють вібрації з гарчань циліндрів
від вприскування в них води з метанолом - форсаж, -
Benzi-i-i-i-i-nnn! Benzi-i-i-i-i-nnn! Benzi-i-i-i-i-nnn!
Серце в ямі, б'ється, поглинає радіацію навколо
сяє червоним і поростаючи корінням молить подумки,
- Де Доля? Де Доля? Та тягнеться донизу туди,
де Вона з Часом поєднана, -
Упс, здається Я когось розбудила, -
На витягнутому на північ півострові
Її помітили Першими людино-бики
Бачили, як вона прилетіла зі Сходу,
з вкритих пітьмою Земель Заборонених
Птаха долає протоку між континентами,
та кружляє над королівствами, плануючи,
вимикаючи та вмикаючи двигун
економлячи високооктановий бензин
Її дюралюмінієві крила підтримував Сам вітер
Громом несучись, якого тут ніхто ніколи не чув
Вона сповіщала ніби усіх про скоре падіння неба
І люд задираючи голови бачив, та не боявся,
це ж всього цикл переродження і смерті
(.. Відчуття, наче батько від мене відрікся
Мені не потрібно багато місця
Я б жила десь в куточку
Я б Вас не тривожила
Любити багатьох - не любити жодну,
але ж двоє - це все ще не багато
Де ж Моя самооцінка, чекала,
й дочекалася, що хочу благати
Всі не ті, не хочуть дати більше ніж можуть,
що не потрібно, думати, себе вганяти
у моє начебто невдоволення їхніми не намаганнями
Всі возвеличені пишністю власного егоїзму
прийнявши чоловіка в собі - найстрашніше,
що з людською істотою може трапитися
Дайте хлопця, щоб Я була сильною для Нього
Ми одне для одного, дайте когось, що як і я -
ледь-ледь кращий за пил в підвалі
Я просто хочу любити, жити і вмерти по-своєму
Своїм "нормальним" способом, що Одним схвалений
І Ми будемо жити у своїй вигадці, якій і будемо вірними
В Чому проблема, знайти когось, що самовідлучений
Такий, як і Я, може Тоді Мене не будуть вважати дивною
Все ще люблю, все ще ненавиджу тільки за ось це,
що він створив умови для зрощення для Нас таких, як і Він)
Зачаровуючи Кубла Собою, швидкою і яскравою
Вона наче благала звільнити для Неї місце
під потоками заряджених частинок
Хаос з дня і ночі опустився на королівства
скрипучі Кубла сліпо повзли за нею слідом
Та все звільняли місця каменепадами,
покровом археологічної пітьми
там, куди Вона їх відводила
і крутила "бочку" виходячи із "дзвона"
Тепер Одиноке знедолене Серце
має ще більше джерел для сили,
щоб все-таки дотягнутися донизу
А південніше островів Натал
тепер розляглась дрібні шхери
Це все в Її план не входило,
але було прогнозовано
Чотирнадцять циліндриків і метанол,
що ще Вам для щастя потрібно?
Щоб лиш спробувати побути щасливою..
Її довге рожеве каре завіває азотний вітер
На Ній маска киснева, темні окуляри,
тут занадто яскраво, парашут за спиною
Вона стоїть на найнижчій гільці Тельдрассилу,
що шириною з ріку і наче з шкіряною поверхнею -
злітна смуга, позаду Неї Її багряний FW-190
тут майже кисню немає, Лейла надягає шолома
в Її навушниках Fear Factory - Archetype грає
"- Інфекцію видалено
Душа цієї машини покращилася
Інфекцію видалено
Душа цієї машини покращилася
[i]Подивися мені в очі
І скажи мені, що ти бачиш
Когось реального?
Це реально!
Те, ким ти бажаєш бути![/i]"
Так, машина прокачалася
Скинула крила, щоб дійти до мрії
власними ногами "- Бачиш?! Бачиш?!"
Тиша чистої гітари спокоєм спонукає
І Вона пірнає в обійми вітру Ваю,
та летить з розправленими руками
Вона Білочка-Летяга
"[i]- Подивися мені в очі
І скажи мені, що ти бачиш
Когось реального?
Це реально!
Те, ким ти бажаєш бути![/i]"
Вона планує усміхаючись
та все безуспішно
морщить носик,
щоб не заплакати
безуспішно
"- Відкрий Свої очі!
Відкрий Свої очі!"
безуспішно
"- Відкрий Свої очі!
Відкрий Свої очі!"
безуспішно
"- Відкрий Свої очі!
Відкрий Свої очі!"
безуспішно
- Відкрий Свої очі,
Лейло, вже занадто
низько
Післямова
По заповідям Реготливого Шамана
Я омився перед тим, як в ліс йти
терпким чаєм з любистку практично
Сонце говорить мені нічого не світить
випрямляє хребта лиш тиск атмосфери
Це було три дні тому, за три дні до повні
Поки північні області заливали зливи,
які вже на наступний день прийшли сюди
Кудись на південь Вінницької області
де занадто гучно шелестіли осики
Десь в лісостепу між двох широких рік,
було гаряче, практично все ще літо
Перейшовши давно закинутий переліг
жодного сорокопуда не сполохавши
вони вже відлетіли, з другим поршками,
як і Мої вивільги з першим ще в липні
Мені не вистачає пробуджень Їх флейтами
Ми знайшли спокій для розмови у діброві
Сонце все ще жовте рухалось до горизонту
Дні занадто швидко стають короткими
Над нами зливалися хмари в щось темне
Говорить, що не може вилікувати
те, що не залишає шрамів
Сезон обіцяє бути чудовим, - Продовжує
Й справді, дайте плюс сімнадцять
до п'ятнадцятого жовтня,
але цьому не бути, як в 16-му
А Я лиш прошу пробачення,
за те, що Її героїня така нещасна
не може "розминутися з минулим"
не бачачи помилок у тих, що поряд
Вона не знає, як змінитися, що робити
Вночі Місяць майже повним обіймав
Нас ніжним фіолетовим світлом
Це не християнське світло,
але таке ж глибоке і м’яке
Як темна мудрість для дурня
І все виглядає так чудово
Це не прокляття, що пече вам очі
Де ти бачиш бога і нічого більше
Лиш м’яке світло, темне, глибоке,
фіолетово-синє,
як мудрий жіночий плащ
Я без страху бачу чудовий храм ..
Очікування у вічності
прикритий Її смиренням
Закована прив'язаністю до локації
Вона може Її покинути тільки з нею,
і Я Її частинка, вибрав кайданування
А могли б лопатися у розвагах,
десь там, у світі, але для чого?
Якщо все закінчиться ось цим
Не голився з місяць, стало соромно,
за чорну щетину, що поруділа ростучи
За те, що вона єдина жінка з якою говорю
Не я Тобі потрібен, не достатньо знань
Забагато правдивих страждань, - Підтримує
Шапочки мухоморів висіли висушуючись
Я знаю, що колись і до них доберусь
До найгіршого в своєму житті досвіду,
який так хочеться знову пережити
Він змінює, Людина, що скуштувала гриби -
так і залишиться людиною, що їла гриби
На наступний ранок йшов спокійний дощ,
і Вона сиділа під стріхою слухаючи Ratt
поки по інший диск не залетіла
через відчинену кватирку Духом,
який краще не приводити з лісу
Говорить, вибираючи "Come My Fanatics…"
щоб Я це все не записував,
а використав для якогось героя
А Мені все рівно, я просто хочу,
закарбувати те, що Вона була зі мною
Я просто хочу, щоб Ви знали,
якщо перестану писати, зникну,
то Вона була зі Мною, Я не був самотнім
в Свої хвилини життя останні
Писати Я можу тільки в тузі,
коли Вона не поряд
Зараз все втрачає значення,
будь які егоїзму прояви
В душі стоїть блаженна тиша
"Превыше радости и горя.. "
Холод на Нашому боці
у цьому повному колі.
Ми годували одне одного
Восени, на весь рік вперед.
Це витягувало сили і волю.
Маючи так мало - це творіння,
щоб втримати поблизу поруч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925792
дата надходження 21.09.2021
дата закладки 22.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.09.2021
Виростаю з голосних літер
майже-осені,
що притиснулась хребтом-важелем в серце,
Своєю грацією порушила
відлік до мрій,
занурившись надто глибоко,
перетнула межі дозволеного.
Твій простір порушено,
сталевість спрощено,
ані краплі тепла.
Субстанція тіні дощів наповнює все,
що тремтіло всередині від символічного світла
І густина літа безнадійно карбується в пам’яті.
Бо скоро її відсоток досягне нуля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925610
дата надходження 19.09.2021
дата закладки 19.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.09.2021
Поділись, що ти часто вживаєш, щоб бачити щастя
Серед царства асфальту, бетону, захмарених видив.
Поділись, поки я не пірнув в підготовлену пастку,
Адже є досі стільки речей, яких я ще не видів.
Кличе натовп до себе і манить до власної групи,
Де ніколи ніхто не захоче піднятись нагору,
Аби лиш подивитись на небо - для них станеш трупом,
Що давно вибивається з маси, спіймав свою долю.
Осінь кличе до себе, з чола витираючи сажу,
Відриваючи клапті від сукні із показу моди.
Натовп бродить і навіть не виразить жодного враження -
В голові лиш робота, сім'я. І гіркий присмак в роті.
Листопадові байдуже, скільки зима ще чекатиме,
Він готовий хоч зараз впустити хурделиці в простір.
Сніг засипав у різних місцинах настінні поради,
Як не жити, як вижити, як пережити цю осінь.
Сонце спало вже місяць, облишивши думку про спалах,
Поки дощ безперервно обстрілював жертв понад ними.
Постарілі будинки ледь-ледь споглядали за балом,
Їхні стіни з порадами тричі здолали наш вимір.
Із наближенням люті день іде спати раніше,
Залишаючи нас наодинці з холодною смертю.
Поділись, що ти часто вживаєш, щоб видіти тишу,
І тоді закликай до походу на землі скелетів.
vii.xi.mmxvii
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848132
дата надходження 13.09.2019
дата закладки 15.09.2021
«Подібно до Емерсона,
я пишу над дверима своєї бібліотеки:
«Примха»…»
(Оскар О’Флахерті Вайлд)
Колись бородатий мисливець Хем писав: «Щось завершилось». Передчував, але не знав що. Ми тепер знаємо – довершилась епоха. Античність завершилась, померла, а ми і не помітили. І ви не помітили. Але то байка (не езопова). Найгірше те, що це не помітили філософи-скептики. Любомудри з вітряного Ріміні. Расени стали спогадом, а народ далі полюбляє бої гладіаторів. Тільки називає їх по іншому. Вже, мовляв, не ігрища. Вже, мовляв, то не релігія, то так – розвага. Ристалища комоней світу сього. Байдуже, що візничі стають місивом піску, плоті і крові. Під копитами тих же комоней. Бо чом не вершники? Вершники там – у третіх лавах (бо в перших старчики-сенатори). Читають Овідія та аплодують. І тицяють великим пальцем вниз. І слов’яни знову варвари (добре хоч не раби, принаймні не всі), а зі степів знову сунуть гуни. Аттіла ще не відає, що йому подарує зустріч з вихованою патриціянкою з першого Риму. Хороше виховання – воно назавжди. Ільдіко чи Юдит – тут головне виховання. Епоха – це вторинно, особливо коли мова йде про ложе. Про те, що середньовіччя почалося ніхто не зрозумів. Навіть Аніцій Боецій. А вже кому-кому, а цьому знавцю музики майбутнього – йому то епоха відкрила своє потворне обличчя, яке сховала до часу непрозора вуаль. Великі Теодоріхи не любили філософії, малі чи мізерні Теодоріхи філософію просто ненавидять. Це тоді Теодоріхи бували великі. Нині, коли черговий раз прийшло нове середньовіччя Теодоріхи бувають тільки мізерні і жалюгідні. І від того ще більш огидні. Як прикро, що все постійно повторюється. Вже тисячі років одне й те саме – все повторюється, наче колесо крутиться. Наче ми не в історії, а на каруселі в парку розваг. Хочеться в Небо, а тут колесо. І знову візантійщина, знову треба проповідувати християнство. Знову імперія буде валитися як глиняний ідол бога Мардука – уламки будуть чавити всіх. Не тільки каліфів на годину. Оскар з клану О’Флахерті – клану розбійників, піратів, повстанців і відчайдух писав якось, що «в часи античності люди не мали одягу, в часи середньовіччя люди не мали тіла, а нині люди не мають душі». Цікаво, ось воно – нове середньовіччя почалося – знуву будуть люди без тіл? З голими душами? Приємно, що нині, на черговому повороті колеса настання нового середньовіччя передчували і навіть про це написали. Навіть 40 років тому – ще тоді, як воно тільки стукало в двері. А ще кажуть: «Стукайте і відчинять». Ось дехто і стукав. Ось ми і відчинили. Тоді, півтори тисячі років тому цього ніхто не відчув. За півстоліття до кінця прекрасної епохи думали, що античність буде тривати вічно. Ніхто нічого не передчував. 425 рік – якісь узурпатори, війни за владу, Папа Цилестин І, єретики-несторіани, імператор Флавій Теотозій ІІ, гуни, Бахрам V Гур вогнепоклонник. І жодного титана думки. Жодного поета. Чи може середньовіччя почалося раніше? Цікаво, а що скажуть історики майбутнього? Коли почалося нинішнє середньовіччя? Начебто і свідок я, але не збагну. Епоха нині почалася другосортна. І неосередньовіччя теж другосортне. Темрява, звісно, не така густа як тоді, все таки Епікура тоді забули і твори його втратили. А зараз – якщо такий з’явиться новий Епікур, то подумають, що то водій тролейбуса, а не філософ і будуть цитувати його на останніх зупинках. Суттєва відмінність нинішніх людей від людей VI століття по Христу в тому, що вони були відверті і послідовні у всьому, навіть у своїй саморобній темряві. Нині ж фальш. Якщо не в усьому, то в спокуті духу. Джером Девід Селінджер був правий – всюди фальш. Тільки він не знав, що жив напередодні великої фальші. Рано він замкнувся в бункері – він би відчув, як фальш густішає з року в рік, як перетворюється в фруктове желе з родзинкою.
Про середньовіччя писати легко – це була епоха, коли в неприкаяного і покраяного материка викраденої биком дівчини були відсутні сумніви, вони вважались якою вадою, мало не ганьбою. Люди (а чорні монахи зеленого острова особливо) перестали розуміти, що таке вада. Справжні вади, вони вважали вказівкою з потойбічного світу, а несправжні вади вигадували. Тому, хто пояснить мені навіщо це, я поставлю бронзовий пам’ятник в Аркадії, щоб він міг без єхидства і метафор сказати: «Et in Arcadia ego». Я чомусь впевнений, що першою птахою середньовіччя було не падіння Західної Римської імперії, а вбивство Гіпатії в 415 році. Юрба фанатиків, що знищує красу і мудрість – це вже чисто середньовічний феномен, це вам не вакханки з забутого міту, не Діоніс, що дарував радість, яку ніхто не зрозумів. Це поява отієї Sancta simplicitas – хмизу для вогнищ буде вистачати ще довго. І перегорнув останню сторінку античності і закрив недописану книгу послідовників Геродота зовсім не Юстиніан. Цю книгу остаточно закрила юстиніанова чума. Не було спроб втілити республіку Платона в реальність не тому, що цього ніхто не хотів, а тому, що ніхто про це навіть не думав – нікому було. Почалось то середньовіччя Аттілою, а закінчилось Кромвелем. Він то про ідеальну державу думав і навіть спробував втілити це в життя перерізавши і перевішавши третину населення Смарагдового острова. Значить все – середньовіччя завершилось. Знову популярні Утопії. У неосердньовіччі замість чуми маємо інші пошесті, які не так вбивають, як лякають, знищуючи не плоть, а дух.
Середньовіччя відрізнялось від античності в першу чергу тим, що в епоху агонії античності (Pax Romana) раби вмирали на потіху аристократії, а в Середньовіччя аристократи вмирали на потіху юрбі. Нині – в неосередньовіччі аристократія канула в Лету, але юрба жадає нових лицарських турнірів зі справжньою кров’ю, а не бутафорською фарбою шекспірівських театрів і не соком журавлини рухомих картинок братів Люм’єр. За відсутності лицарів юрба жадає бачити погибель аристократів духу. І то не на арені і не на ристалищі. Тут, біля бар’єру. І справжньої загибелі, не театральної, на очах злих однооких телекамер.
Але погодьтеся, в час приходу отого, попереднього середньовіччя світом правили велетні. Темні віки іноді народжують велетнів. Може це якось природа компенсує недолік поетів і художників. Загинути від рук правителя-велетня почесно. Нині ж, коли прийшло нове середньовіччя, світом намагаються правити карлики. Це огидно. Це образливо для людського духу. Особливо зараз, коли багато поетів замовкли або замовкають. Загинути від рук карлика соромно і прикро.
Можна було б очікувати нового Петрарку – час прискорюється, його ж недовго чекати, правда? Але Петрарка приходить після Данте Аліг’єрі, а він мусить конче спуститись до пекла, інакше нічого не вийде. І померти в Равенні – в цій останній столиці, в цьому post scriptum пишної Візантії. Пекло вже не в глибинах землі, воно тут, на поверхні, ми самі його створюємо. Замість Петрарки – на тобі, тримай – Чингісхан. Цього разу він грамотний – письменний, знає літери і вміє навіть скласти фрази до ладу. І замість опору нашестю – пародія на опір. На те воно і нео. Неоліт був в поті чола. Неоген гуркотів тупотом копит в степах. Неофіт горів серцем. А неосередньовіччя – пародія на середньовіччя. Свого роду постсередньовіччя якщо хочете. Дай то, Боже, щоб то була висока пародія. Саме в епоху середньовіччя, десь в часи папи Григорія Великого ввійшли в буття селищ людей дзвони. Нині знову гудуть над Землею і над Сарматією зокрема дзвони. І згадуючи того ж бородатого Хема та Джона Донна знову процитуємо: «Не питай за ким гудить дзвін. Двін гудить за тобою…» У часи Джона Донна дзвін гудів за епохою середньовіччя – епохою лицарства, королів, пишних титулів, мечів та гонору. Нині дзвін гудить за епохою Ренесансу та Просвіти. Дзвін гудить за кожним з нас – бо ми були дітьми тої епохи, що пішла остаточно в небуття, в спогади старих підсліпуватих бібліотекарів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924716
дата надходження 10.09.2021
дата закладки 11.09.2021
Сказилося нице на темному споді
у еру hi-tech і крилатих ракет.
Лише між рядками ти ще на свободі,
ти ще на свободі, а значить,- поет.
Між бр[i]а[/i]том і Бр[i]у[/i]том межа тонколеза,
диявол в наріжних абетках засів.
Душа, хоч і близько не мати Тереза,
полотнищем білим утримує спів.
Рядки ревматичні лишай на осонні,
нехай прогрівається муза сумна,
коли кулаки простягнуться в долоні,
це значить нарешті скінчилась війна.
А доти – скрипить на зубах непокора,
а доти – рядки, як колючі дроти.
Поезія – жереб душі-матадора
немов з Мінотавром кориду вести.
31.07.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748747
дата надходження 01.09.2017
дата закладки 10.09.2021
Пожежа – це засіб забути пітьму,
пітьма – це коли погасили пожежу,
коли не вдається сухому письму
словами роз`ятрити іскорку божу.
Під знаком питання хитається світ,
тривога дає метастаз на папері,
а пам`ять пірнає у зболений міт,
де неслухам двом указали на двері.
Та ніжність, вколисана грюком мечів,
скресає для нас у новітнім ковчезі,
бо твій тихий сон на моєму плечі –
неначе тріумф невимовних поезій.
13.08.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743977
дата надходження 29.07.2017
дата закладки 10.09.2021
Гостра самотність є невиліковна,
навіть якщо ти сьогодні не сам.
Жаб`ячу шкіру покине царівна,-
втім не поверне довіри казкам.
Світе, sweet світе, на курячих лапах,
дай-но напитись живої води,
дай-но в твоїх бліндажах та окопах
не загубити хоча би сліди.
Ми – лиш пісочні дробинки в пустелі,
з краплями моря в розлуці навік.
Хочу і можу – ці дві паралелі
не перетнуться без бруку в крові.
Втім і надалі злітає Івасик,
хоч над собою, під дулом рушниць,
бо під ногами – дозріли фугаси,
й мінні поля не заманять жар-птиць.
Мов на світанку невипиті кави
душі хололи,позбавлені тіл,
надто дитячих – як без балаклави,
хрещених хрестиком через приціл.
12.06.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742141
дата надходження 15.07.2017
дата закладки 10.09.2021
Ты ведь знаешь, что когда-нибудь надоедает ждать.
Находиться на хрупкой крыше, где вспыхнула меланхолия
от ожидания, что кто-то наверху улыбнется-
бесполезный порог откровения.
С такой странной и чистой взаимностью
мы разделили всё небо на «раньше» и «сейчас»,
бесконтрольно подчинившись бессоннице.
Кстати, я больше не пишу стихов.
И сделал это намеренно.
Поскольку эмоции блокируют звуки доверия.
Другие могут закрыть глаза
и замедлить сердце до 3 ударов,
а в моем голосе – неправильные слова,
суффиксы и...
...так холодно ждать.
Пустая молитва. Раз-два-три.
Делаю шаг...
______________________
Ти ж знаєш, що коли-небудь набридає чекати.
Перебувати на тендітному даху, де спалахнула меланхолія
від очікування, що хтось нагорі усміхнеться-
даремний поріг відвертості.
З такою дивною та чистою взаємністю
ми розділили все небо на «раніше» і «зараз»,
безконтрольно підкорившись безсонню.
До речі, я більше не пишу віршів.
І зробив це навмисно.
Оскільки емоції блокують звуки довіри.
Інші можуть закрити очі
і сповільнити серце до 3 ударів,
А в моєму голосі - неправильні слова,
суфікси і ...
... так холодно чекати.
Порожня молитва. Один- два- три.
Роблю крок…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924680
дата надходження 10.09.2021
дата закладки 10.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.09.2021
- Кругом зима белым-бела,
Река в доспехах из стекла,
Пусты и горы, и поля
До самого апреля;
Идем со мной в мечты и сны,
Там тихо дремлют до весны
Побеги юные сосны
И пряный можжевельник.
- Не видно солнца из-за туч,
Жесток мороз, и ветер жгуч,
А потому, прошу, не мучь
Меня в святой сочельник;
Далекий дом прекрасен твой,
Но не согреют нас зимой
Ни старый вяз, ни граб лесной,
Ни пряный можжевельник.
- Кругом весны пьянящий цвет,
В атлас и шелк весь лес одет,
И тянут головы на свет
Ростки плюща и хмеля;
Пойдем со мной в седой туман:
Там бархат мхов, коры сафьян
И расстелил ковры тимьян
И пряный можжевельник
- Мой сад лучится и поет,
И льют цветы вино и мед, -
Все это требует забот
И ждет труда и дела;
А потому - прости, мой друг,
Мне удаляться недосуг
Туда, где зелен дол и луг
И пряный можжевельник.
- Приносит лето тяжкий дар:
Изнемогают сад и парк,
Терзает дух всесильный жар
И истязает тело;
Иди со мною в тень долин,
Там ароматы льют люпин,
Душистый лавр и розмарин
И пряный можжевельник.
- Да, жарко, нечего сказать,
И воздух сперт - идет гроза;
Но ветви гнутся и лоза
Под грузом ягод спелых;
Прости меня, мой добрый брат,
Но мне покоя не сулят
Ни ежевика, ни мускат,
Ни пряный можжевельник.
- Холмы и долы кроет мрак,
Промозглой влагой тракт набряк;
Ушами прядая, русак
Свой бег оврагом стелет;
Уж верно в этот хмурый дождь
Со мной тем паче не пойдешь
Туда, где ясень так хорош
И пряный можжевельник.
- Пока что лес еще не наг,
Пойду с тобой, лишь дай мне знак;
Мне мил мой сад, чудной очаг
Природы самодельной;
Но мне милее во сто крат
Багряной осени наряд,
Где древний дуб и бук царят
И пряный можжевельник.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924078
дата надходження 03.09.2021
дата закладки 09.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.09.2021
сублімований відчай крадеться за межі контролю_
перелякані тіні форсують мілкий рубікон_
бо на камінь коса відтепер, а не воля на волю,
і веб-камери дивляться зверхньо, як очі ікон_
>
ці відлюддя плоди, ці слова ні про що обережні_
за дешевими фільтрами макові зерна зіниць_
що не погляд то ниць_ безвідносність та беззастережність_
швидше в сутінь / у шпари / під схови бетонних спідниць_
>
злийся з шумом шумеру_ відвіку понині і прісно
в гущі буднів навгад резонують розбиті серця_
мертві славлять мерця, опускається чорна завіса,
кожен перший сюжет – хитрий вузол початку й кінця_
>
вгрузли спогади в дно, все одно що чекатиме далі_
танцювати на жалі / чавити святим черепи_
в центрі сцени не ти_ ти закляк на щербатій емалі ,
в концентраті зі сліз та отрути святої ропи_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924394
дата надходження 07.09.2021
дата закладки 07.09.2021
Згадуєш те мерехтіння в
Очах символіста,
Нелінійне, разюче, мов постріл.
Час напружується,
Наче бігун перед стартом.
Що мало статися,
Те вже туманом
Лягло біля річки.
Вона омиває його густі
Коси,
Зачісує і заколисує.
Мова її неворожа,
Хрипка і тягуча,
Мов учора, яке не дає спати,
Мов відлуння тих залізних
Ночей,
Тих привидь.
Туман іншає зранку,
Стає лагідним і покірним,
Зачаїться росою,
Вмиє людську босоніж
І зникне,
Тільки річка щось говоритиме,
Коли час бігтиме далі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899967
дата надходження 01.01.2021
дата закладки 06.09.2021
осінь гнівно мовчить, чорнозем жде гнилої поживи_
другорядні актори завмерли у завчених позах_
антитеза загрози грози у мінливих прогнозах,
провертаються в хмарах ключі кривобокі тужливо_
>
жовтокоса верба зазирає у дзеркало тьмяне_
чорнопера юрба_ ця складна партитура дротів_
біля сірого муру в один із наврочених днів
хтось голодного звіра зневіри до сповіді тягне_
>
сканування пітьми оком каїна / пам’яті хащі _
ненароком роздерта сумління зашептана рана_
вереснева нірвана голодну роззявила пащу
і вдивляється в тебе з провалля пустого екрану_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924239
дата надходження 06.09.2021
дата закладки 06.09.2021
Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
І згуба з губ, і серце безсердечних,
І в лобизаннях шаткий небосхил,
І плотський шал, що гріх на двох сполечний.
Поневаж юність виглухла до слів,
То лєцтий шум забав наспіх посполу,
Як оказалость висадить на стіл,
А силу інших двигне геть зі столу.
04.09.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924190
дата надходження 06.09.2021
дата закладки 06.09.2021
Вона не буде плакати щодня
й тебе шукати по стареньких схронах.
Її до свят вичікує рідня,
її лікують відчаєм ворони.
Вона у бджіл навчається життів
і на медах настоює удачу.
Вона була твоєю, ти ж не вмів
її таку побачити, одначе.
Тепер на віск зливаючи жалі
теребиш ночі темні покривала,
і розкладаєш зорі на столі,
і обпікаєшся об їх колючі жала.
Вона ж тобі казала, і не раз,
іще тоді, як плакати уміла,
що прийде день і впаде парастас
отой, що серцем гарувала й мліла.
Тепер не жди її злиденних сліз,
старі жалі давно шляхи розмили,
лягли подушним на чужий покіс,
віддаючи чужому небу сили.
Собі лишивши пам'ять і рубці,
такі надсадні і такі гарячі...
Дивись, вона іде кудись наманівці,
але не плаче...
2.09.21 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924160
дата надходження 04.09.2021
дата закладки 04.09.2021
І
Словом…
прямі паралельні не пересікаються.
В жодній теорії на геометричній плоскості,
за умови коли художник
не засвідчить ідею умовності
в перспективі. І лінії сходяться,
за плечима його фігур. Словом,
фігури, його приближені
до химерного світу прямуючи,
прямою виходять з часом
на схвильований серпантин.
З тим, фігура перетинається
з паралельними їй фігурами,
піднімаючись вгору сходами,
і виходить на коридор.
Там продовжує лінію скручену
за стіною покрученим проводом
світлом люстри і світлом вивіски
проростаючи в кадуцей.
Словом,
тут дві прямі зустрічаються,
на підлозі, де світ шахівницею, -
ферзь на чорному і протилежному -
ходить кроком хитнувшись назад.
Першим чином, вони обміняються
довгим поглядом. В точці погляду,
Дві прямі неодмінно сходяться.
І не тільки. Тут перший шах.
ІІ
Словом,
лінії знаджені формою,
і освячені світлотінню;
світло, мабуть скипіло бронзою
і розлившись наповнило плоть:
невисокою, повногрудою.
Розсип світла хитнувши неспокоєм,
до плечей повело облямівкою
пишне, темно-русяве каре.
Крила книг огорнула обіймами.
Назви тисненням золотом блискають
ледь читається в літерах: «Біблія»
в ілюстраціях майстра Доре.
А під нею, за авторством Текерей,
мабуть з «Ярмарком марнославства»,
що мовчить прикусивши закладку,
де Ребекка шепоче своє:
- Дорогенька, наш жереб кинуто!
Лоском клуб із хмільного плісе.
ІІІ
Не важливо, насправді – байдуже,
що читатимеш ти коридорами,
чи товсті фоліанти з романами
чи поезію, чи псалми.
Упродовж розпашілого полудня,
сонцем стіни умить наливаються,
за якими вона захищаючись
відбиває твій шах королю.
Та здається от-от закохається,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
ІV
Словом впевнена, словом звужена,
знає звідкись усі пропорції,
варіанти. Ходи прораховані.
Що підходить слоном прикидаючись
їй давно, як знайомий пішак.
А за ним не мужчина ховається,
а насамперед словом улесливий
драматизмом підбитий, зіпсований
нерішучий фіґляр та поет.
А тому говоритиме втомлено,
навіть трохи даремно-змучено,
театрально, із жестами, вдавано
позіхаючи в серці слів.
Як тигриця, що в спеку мружиться
незважаючи зовсім на витівки,
як ричить по-дитячому, бавиться
тигреня підкрадаючись, їй.
Та здається от-от закохаєшся,
та здається от-от поцілуєшся,
отримавши опік вогненного,
ти, від полум’я з’ярених губ. Та…
V
Мій друже, - всміхаючись вимовить, -
і навмисно вперед забігаючи,
незворушно добавить: - Вибачте,
я не ваша, і ви – не мій.
Ви всього лиш придумали партію,
підхопили мій погляд втомлений,
зачепились за книги, крилами –
залопотіли услід. Ах,
знай, можливо, коли б пострічалися,
ми раніше, - я в цьому впевнена,
безсловесно умить закохалися б,
тільки зараз не станеться так.
Я чекаю, погляньте, на іншого,
що збирається йти на побачення,
за дверима, ось тими – білими,
за якими його кабінет.
І скажу, я відверто, признаючись,
без нальоту погорди, - з вдячності,
що ви роздивилися в погляді,
ще не зовсім безглузду мене.
Я ж не бачу у вас – потрібного,
Ба, вірніше, мені підневільного,
Чоловіка, що йти наміряється,
Паралельно з отих дверей.
28.08.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923602
дата надходження 29.08.2021
дата закладки 30.08.2021
I
Коли уночі кручусь немов вітер
не маючи спокою
все виглядаю тебе
з-під подушки
з-під снів
з-під тиші
яка розтягує мою шкіру
мов шерсть загубленого кота
а може ти прийдеш
а може ти врешті голосно гукнеш
бодай щось промовиш
зі свого дому?
земля
небеса
вогонь
вода
прилинь
ввійди через лезо осені
на кров весни
у тім’я літа
щоб я врешті тебе розгледів
бо необережно замучу на смерть себе.
II
Рух жадання подібний до безмов’я ночі
Коли я заколисую жадібність місяця повз
осіннє поле пролітає твій спів
що схожий на лагідний крик сови
Я ж чекаю коли ти відточиш мої скелясті
щоки
цілунком вітальним.
Так чекаю
Як цілий натовп голодних метеликів.
III
Крізь холод голої шкіри
можна віднайти ціле плем’я,
яке боїться вогню
крізь відкриті вуста
може прокласти шлях жук смерті,
якщо тільки він не наступить на траву,
в якій ховається любов
Ніде прокляттю тоді буде впасти
ніде монеті відзвучити морський гармидер
кит випливає щоб глянути у вічі цариці
а вона – щоб співати над маленьким рибинням.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759381
дата надходження 08.11.2017
дата закладки 27.08.2021
Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
Листає сторінки чужих дверей,
Великий дурень, але не апостол.
Хитає човен твій схвильована вода,
І зуби з холоду гризуть щербатий місяць,
Існують двері де тебе нема,
І за якими не багато місця.
27.08.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923355
дата надходження 27.08.2021
дата закладки 27.08.2021
у чорну пастку зораних полів
важкі хмарини вронять фалди сині
шляхи набудуть влади і донині
нежданих слів
так вижовтіє день
і видовжаться в нім прозорі тіні,
в траві затихнуть хвилі самосійні
бджола востаннє в літо прогуде
до айстри пригортаючись
звідсіль
посічені жгути безкраїх злив
сягнуть за невиразне видноколо
щоб зачерпнути з твого моря холод
і сіль
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923218
дата надходження 25.08.2021
дата закладки 26.08.2021
Няма нічога,
Ёсць толькі боль.
Няма нічога
Меж нас с Табой...
На раздарожжы
Нашых дарог
Пайшла далей Ты,
А я не змог.
Чаму гляджу я
Паза мяжу?
Чаму гадамі
Я так тужу?
Няма нічога
Для нас абох...
Няма і Бога...
Ці ёсць Ён, Бог?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922869
дата надходження 22.08.2021
дата закладки 22.08.2021
Ворожать маги-бджоли на квітках,
Пророчать осінь,
А небеса—волошки у житах—
Й ніхто не косить.
Зсипає сад збентежений плоди
На праний килим,
Як місяць-круг піганисто-рудий
Спить серпокрилом.
Не чув, не бачив він прощань птахів,
Бо їм не сторож.
Для себе стеле літо із димів
Й рогожі ложе.
Бадьоро дощ печаллю оплете
Краплинний вереск,
На фоні падолисту зацвіте
Рожевий верес.
Не раз веселка прийде у стрічках
Й поникне з млості.
Ворожать досі бджоли на квітках,
Пророчать осінь.
Серпокрил-стриж.
Піганистий – веснянкуватий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922939
дата надходження 22.08.2021
дата закладки 22.08.2021
тук-тук...тук-тук...пульсом у шибку
малесенька хата, немає дверей
на тканому грубо, пожовклому зшитку
угода із чортом. у свідках — Борей.
а щó? а щó? смертна чи кара?
одна зі святих і мерзенних причин?
випльовуєш назви: то доля, то карма
руками помелеш, а битимеш чим?..
там човг, тут човг... совість у залі
танцює із відчаєм, в скляночці — кров
вони ж бо тебе закликали!..казали...
не слухав... зоставив лиш попіл від дров...
блим-блим...блим-блим... світло у вічі
малесенька хата...двері — ось тут
спокій — не твій, але дяка, що вічний
видихни поки...бо потім — прийдуть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922770
дата надходження 20.08.2021
дата закладки 21.08.2021
«…А я хотів
У небуття зануритись щасливим…»
(Франческо Петрарка)
Малахітова людина
Кришить своє серце в сільницю,
Хоче посолити світ
Своєю кров’ю зеленою:
Нерозчинною, мідною,
Восьминоговою.
Людина вирізьблена з малахіту
Тупцює шляхом чумацьким
За сіллю гіркою сивашською,
Полічивши кістяки рогатих волів
Та каурих мулів готських –
Серед тирси минулого,
Серед ковилу снів жахних.
Малахітовий жевжик
Співає не рапсодію – реквієм
Кожному, хто вміє літати
Разом з журавлем-монахом:
Цибатим філософом сфагнуму.
Малахітовий чоловічок
Вважає себе коштовністю,
Не знає як перейти брід
Ріки Молочної білої:
На дні соми поснулі
Ковтають все кам’яне:
Серед отої глини жовтої
З якої колись глеки зліплять
Для вина яблуневого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887949
дата надходження 05.09.2020
дата закладки 20.08.2021
«… Над ковадлом мороку
Лунке полум’я Місяця…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
У кузні, де підковують Фавна,
У темній кам’яниці Аркадії,
Де не запалюють свічок – зроду,
І тільки горно дає неситим очам харч,
Де кують кулі зірок замість ножів,
Майструють чорних карликів
Замість кайданів
на душу Ріки Небесної.
Колір роздумів синій.
Колір смутку смарагдовий.
Тільки там – у кам’яницях Гефеста,
Малиновий колір зусиль,
Дзвін металу і запах диму,
Майструють егіду для Еріхтонія,
І вогняні квіти
Цвітуть в безнадійній тьмі:
Кривоногий вершитель майбутнього:
Епохи заліза.
Колір надії бузковий.
Шкода, що вона досі схована
В отій скрині –
Один раз прочинили без дозволу,
Невчасно (чи може вчасно) стулили.
Місто на межі свідомості –
Його будували вночі
З каміння, яке шукали навпомацки
Хіба вони знали, що мури і храми
Можна створити з зірок?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920031
дата надходження 20.07.2021
дата закладки 20.08.2021
якою мовою
ти говоритимеш мені
?
правду
ламаною
перкалабою
зламуєш літери
мов пальці
простягнутих
рук
мов
зриваєш
квіти
найпрекрасніших
що
більш
не зростуть
ридають
ароматом
найгаласливішого
вітру
найголосливішої
любові
та_ти_ла_ма_єш
ме_не
по_кіст_кам
дар_ую_чи
прав_о
_бути вбитою
стисненим
колом
твоєї
любови
°
[Cut - Low]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922648
дата надходження 19.08.2021
дата закладки 20.08.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.08.2021
Сліди твої ведуть у смугле місто,
З рудих дахів якого ллється злива,
І скиглить спинка віденського крісла,
В якому вічність поглядом застила;
За підмальовком гір, в небесних шприхах,
Лягають пишні збиті мастахіном
Білила хмар в яких маленька крихта,
Червоного і синього в картині –
Всього лиш спроба вирватись зі сну.
І ти, відкинувшись на півокруглу спинку
У темних плямах бачиш глибину
Відносного та чуєш клекіт грому
В блуканнях світла де ридають знов,
Сердешні вікна буйного пейзажу.
01.12.2020
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922147
дата надходження 13.08.2021
дата закладки 14.08.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.08.2021
Серед вулиць пізнього літа,
У лабіринтах провулків торішньої меланхолії
Гальмую автомобілі вчорашнього дня:
Сірого, наче небо Ісландії мрій,
Я – комедіант ненаписаної вистави
Про електрика з міста Турина
На ймення Крамола
Та його чорну качку і сусідку –
Карооку швачку подертого на клаптики Неба.
Серед вулиць невдахи серпня –
Невизначеного, як недостигле яблуко
Елегій, що писав Авель
Годую котів смугастих алегорій Софокла:
Сиром, з якого зроблений Місяць – той самий,
Що висів над хатою Джона Кітса –
Моряка каравели «Елегія».
Серед вулиць останньої спеки
Міста, в якому зроду не садили каштанів –
Гірких, як полин, кінських, як річка Гіпаніс
Фарбую рогаті тролейбуси
Чи то плаття канцеляристок
У колір горобиного сну.
Завітав у крамницю Джордано –
Там сова міряє черевики,
Зайшов у шинок дрімоти –
Там останню надію міняють на крейцери
Срібні - з профілем Франца.
Срібні, як ніч. Срібні, як кулі,
Які набивав у важкий «Сміт-Вессон»
Коли я відстрілював вурдалаків
У ніч, напередодні осені.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921638
дата надходження 08.08.2021
дата закладки 09.08.2021
Я бачив дивний сон,
Як дощової ночі,
Мільйони тіней йшли
Скалічені, без сил...
Стогнали в унісон
Похмурі поторочі,
Що вилізли з золи
Або старих могил...
Без шляху й майбуття
Плелися хороводом...
І падали навзнак,
І борсались в пітьмі.
Нечистий місяць стяг,
Втопив за небозводом...
Лишився тільки дощ
І блискавки німі...
І плакали, хоч сліз
Їм часто не ставало,
Примари моїх мрій,
Наївних дивних снів...
Дивились тільки вниз,
Як в темне одіяло,
Погаслими очима
З-під темних каптурів...
Прощайте і простіть,
Невинні, добрі діти...
На кладовищі мрій
Для вас зведу я храм...
Я хочу жити ще,
Я буду ще горіти.
Спокійно, як ліхтар...
Це обіцяю Вам.
2020-07-05
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921710
дата надходження 08.08.2021
дата закладки 09.08.2021
День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдоль старий лекалом ідол.
Тривожив сич і сполох крил в тобі…
І ти, вже, як давно будуєш місто,
Як ідоли всі крапочки над і,
Горять; немов сірник, мов сонце конформіста.
09.08.2020
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885421
дата надходження 09.08.2020
дата закладки 06.08.2021
Завмерлий птах летить з твоїх очей
Де крізь тунель старих сувальд на світло
Витягується поглядом в жерло.
І ти впираєшся в типовий край стола,
В прочинене вікно, що також краєм
Зворотно дивиться із голубих дверей
Гарячим сонцем, що сполум’яніло,
Мов щоки діви, маючи чуття,
Що хтось, крім сонця, зиркає в кімнату
І пожирає в межах двох речей,
Цікавістю, жевріння світлотіні,
Відкритої, в просвіті, наготи.
В скупих лаштунках плоскої щілини,
Він бачить більше, ніж візіонер,
Крізь менший світ; як скритий метафізик
Складає карту втаєних земель;
Бо в таємницях – яви невловимість,
Метеликом сполоханим летить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885532
дата надходження 10.08.2020
дата закладки 06.08.2021
Монолог для Діви
Нічого не змінилося з часів
Коли молюск пурпурною ціною
Лягав на пеплос. Пурпур, мабуть, сам
Подешевів в рази. Хоча, здається –
Котурни подорожчали, але
Рука її, ще пам’ятає сонце:
Коли ховаючи від полум’я лице
Вона вінок скидала з очерету
До ніг паломника, що долучився між.
Рука втирала мускус, як сьогодні
Втирають крем і пахнув цвіт алкани
На смуглих шиях. Теплі береги
Піском вбирають віддих шумовиння,
І видається, снять зашерхлі скали,
Корали снять збиваючи в піну
Високі хвилі; снить стара Кіпріда
На дні старого моря, як любов,
Що голод свій тамує марципаном.
Рука тримала келихи вина,
Пером писала лист, роман, романи,
І кожен помах віялом таїв,
Щось більше, зазвичай, як звичайний помах.
І час листав життя, відкривши ставні,
Мінялись лиця, вулиці, та ви,
Були такі ж печально незворушні,
Тому, хто вам епітети складав,
Але сміялись тим, хто мав сміливість
Дрібним камінням кидати по вікнах.
Той посміх був, що посміх Єзавелі.
Крім того,
Рука стискала вим’ятий платок,
Збирала кров з чола до підборіддя
І до брови. Таку проходить відстань милосердя
Як не продовжить лінію страждань
У вертикальне над, а тільки до,
Назвавши те релігією тут. Тому
Твоя, рука, як молиш отченаш,
Тяжіє до пупка невідворотно.
І черкнувши в плечах горизонталь,
Спускається понижче до кишені.
І в перехресті двох епох, прямих
Знаходиш серце точкою, тому що
Твоя любов, як вибір – пересічна:
Від центру вверх, або від центру вниз,
Здається крайністю, що визначає міру.
І, знаєте, знаходить компроміс:
Що віра надолужить і завершить,
Чистилищем можливу повноту.
05.08.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921437
дата надходження 05.08.2021
дата закладки 05.08.2021
Мавка збирала для мене трави
завжди приносила пахучі букетики
за мій для неї прокльон до відплати
я позбавив її дитинства, дав зрозуміти,
чому вона все забуває з снігами
Ти не став їх у воду, нехай висохнуть, обріж квітки
заварюй чаї, нехай Я стану частинкою Твоєю
Ми не завжди грубою плоттю були і будемо,
зі світла ми пішли і ним колись знов станемо
Ні, безумство, це вже все було, було, як зупинити?
Я хлопчик, що ходить під дощами
веселку шукає, на веселку чекає
в мізки прогнилі яйця відкладені
через вуха, очі вилізають опариші
Вони стеляться за мною стежками,
поки я в сліпо в пошуках так блукаю
їх вивільги рожеводзьобі поїдають,
що за мною постійно тепер літають
Я загубився, так, Я загубився, ні
веселка завжди була наді мною
незрима область заломлення
Я знайшов її, вона в мене над головою,
а в когось позаду мене перед очима
на мені мисливська шапка червона
Цей світ - тошнотворна школа,
і ніхто не хоче навчатися вічно
Тепер Вона, ні, не розлетиться,
буде чекати Весни під заметами
"Лісова Пісня"закінчилася не трагічно
Муза ховає лице в долонях
знає, що назад вороття немає
Я не чую, що вона там говорить
Вона ходить постійно за мною,
букетики все пахнючі простягає
зірвані власноруч трави вирощені
на моєму боці пекельні гончі,
а на її - ілюзія любові
мої очі залиті кров'ю,
а мені все ще приємно
Я втратив відчуття над почуттями
Я все це все вже описував, вже писав
Я рихнувся, чи світ нормальним став?
Спаліть, спаліть, спаліть це
мученика в мені, нехає палає
бо мені все ще приємно
а мені все ще приємно
і я нічого іншого не знаю
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917100
дата надходження 17.06.2021
дата закладки 02.08.2021
Тепер, коли ви навпроти
у бік ледь подавшись натомленим профілем,
здається, чіпляєтесь ниткою голосу
за вушко ще гострого слова,
шепотом,
кинувши в простір, кудись, знеохочено,
листя
прошивши в сум схоплених
шелестом,
вишивши гладдю над обрій –
птахів;
довго тривожитесь вицвілим реченням,
креслите вічність в повітрі що
крайністю
сходиться точкою в талії
вісімки,
наче приречення в слові –
прощай.
Профіль тримаєте гордо,
безпристрасно,
Знаючи,
першою вийдете ви.
Звідси, –
з картини,
з пейзажу, що вичахнув
і мерхне в байдужім
безвітрі
брови.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921203
дата надходження 02.08.2021
дата закладки 02.08.2021
любить/не любить
до біса
гойдалки в формаліні
ржавий/скупий зойк куліси
тишу сплюндрує нині
збудить лихого сну
маєш себе одну
в залишку
у сухому
пестила серцем мальви
весело їх зім’яли
збили жаги оскому
ті що не сплять вночі
смійся/ридай/кричи
звірі
вони без квітів
якось живуть у світі
кинь те
не клопочись
жебракуватимеш радо
душу порожню/дім
навстіж відкриєш
не вкрадуть
ніц
бо не вкрадеш стін
там, де немає забрати
там не цікаво їм
людям
чи людям?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921156
дата надходження 02.08.2021
дата закладки 02.08.2021
Ліхтарик погас. Тут закляклі від часу фасади
спілкуються шифром під пальцями східних вітрів.
Прийшов ти невчасно - опівночі із димарів
злітають вінками посохлі чадні серенади,
тоді ж і замовкнуть шерхаті рельєфи від слів
Рахуй кожен крок. Тут по числах окреслюють карту
бордюрних цензур на берізки й повзучий пирій.
Прийшов ти непрохано - з ними в землюці сирій
сховають сліди незнищенного чорного жарту,
тоді ж і згниє весь бур'ян на дорозі старій
Навіщо ти тут? Тут на кучерях неба сльозини
з прожилок гарячого листя шовковиць і груш.
Прийшов ти даремно - як тільки розведена туш
відтворить мандалу в агатових складках жоржини,
тоді ж і зіллєшся із сонмом загублених душ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920726
дата надходження 28.07.2021
дата закладки 28.07.2021
***
Не притишуй в мені супротив...
Облітає з беріз нужда.
А у озері, що навпроти,
вперше стала гірка вода.
Вперше вдарили в грім тумани,
і повисла над садом ніч.
Не принуджуй мене рахманно
вітровіям іти навстріч.
Хай злітаються чорні оси,
хай об вулики б'ють крильми.
Я умію ходити й боса
і між трав, і межи людьми...
26.07.21 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920548
дата надходження 26.07.2021
дата закладки 26.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.07.2021
так
хочу, щоб мене відніс
в наш ліс
де лише ти і я
де квапиться сполохано земля
зриваючись з орбіти
де заступили віти нас від світу
чи світ від нас
тепер не розділити
твоє/моє
не смертним
паперові квіти
на целюлозні злами штучних душ
вдають за діаманти
їх не руш
їх біль-фантом всміхни ласкаво
жива любов
тобі співаю славу
во істину_найкраща з нагород
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920377
дата надходження 24.07.2021
дата закладки 24.07.2021
(нетелефонна посвята)
...в потоці яблучного безмежжя
коли навколо суцільне залізо аурум
із вітамінів змайстрована вежа
й несамовито корисна аура
...ти самовизначився, відбувся само
й до тремтіння листя своєї шкіри
засмагло рожево-червоного саду
розтанув у міфах фруктової віри
...вона про ранок в липневому морі
де хвилі п'янкі соковито налиті -
сортами, сезонами, винно-аморі
і півкіло засонцьованих митей
...про яблука, яблучне, applово-радісне
що ти народився ВЖЕ наче обраним
і що нічого ні з ким не станеться
якщо на гектар станеш ти коронованим
...та врешті в стихії прихованих правд
коли про щастя - найбільш уперта
апдейдить сенси глобальний сад
де бачать С.ни Я.блука-І.нтраверти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919894
дата надходження 18.07.2021
дата закладки 21.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.07.2021
Дотримуйся дистанції у тихих водах
Вони приховують не знану тишу
Стрімкі потоки у своїх кодах
Крізь ступні торкатимуть твою душу
І камінь зрушити, той, що при березі
Не стане сил, то граніт невідання
Коли ж дощі розпочнуться у вересні
Тоді почнеш своє сповідання
Тримай дистанцію не менше пострілу
Інакше камені і тихий мул
Тебе розчинять в собі, як в полину
Часу і простору зникне гул
У тихих водах, гнів водоспадів
Так легко спить, як липнева ніч
Ми тут чужі, хоча ніби свої
Поглянь у плесо, ми віч-на-віч
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919160
дата надходження 10.07.2021
дата закладки 10.07.2021
Маленьке горе тішиться сльозами.
Демонстративно руки заламавши,
Кидає погляд на глядацьку залу,
Ковтає спазм – маскує напад фальшу.
Свічадо стомлює у смерть собою.
Рахує сльози. А, бува, й забуде
Причину, привід, захопившись грою.
Знаходять часто цінність в горі люди.
Та тільки всесвіт – дзеркало прозоре:
Що в нього вкинув, те тобі й примножить.
Не забариться, зійде справжнє горе,-
Жорстке, безслізне, - вичавить, стриножить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919052
дата надходження 09.07.2021
дата закладки 09.07.2021
бувають жінки що спустилися прямо з небес
вони розмовляють з ангелами коли п’ють віскі
у них життя повне пригод а найбільше чудес
тільки мучить постійно їх сплін паризький
вони повні любові мов річище після дощу
у них погляд налитий розпеченими ночами
віддаватись їм страшно немов віддатись мечу
але краще за це ніколи не трапиться з вами
коли вони люблять вагітніє чорна земля
їхні стогони вводять у транс жителів пекла
вони можуть у шторм пірнути із корабля
коли вириває троси з такелажних петель
коли обнімають то ніби в останній раз
якщо вже цілують стається панічна тривога
їхній красі не потрібно дешевих прикрас
з ними так мало добра й так багато лихого
тіла в них по ночі парують гарячі й липкі
їхній спокій пильнують кошмари темні й солодкі
їм щоб прибути завжди бракує квитків
їм щоб піти вистачає сварок коротких
на шкірі у них запеклись невідомі міста
в яких ночували лиш раз і то ненароком
там ранок існує для того щоб зняти з хреста
там цілунки печуть неначе рани глибокі
мені пощастило одну із таких я зустрів
наче випив отрути і тут же запив антидотом
ти вийшла з моїх занедбаних київських снів
щоб додати до них прекрасну паризьку скорботу
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918804
дата надходження 06.07.2021
дата закладки 06.07.2021
[i]Натхнено Стусом[/i]
За роком рік
росте твоя тюрма...
Тут люди
перетворюються в тіні,
Проклятих буднів
другорядні
змінні,
Їх швидко
вихор часу перейма.
Просяклий наскрізь
цигарковим димом,
Мов зомбі
знову йдеш ти
навмання...
Тут крик скажений
душить вороння,
Тут вірші
розгубили
кволі рими.
Ти весь прозорий,
витканий зі снів
І марев
так до розпачу
порожніх.
Бетонних джунглів
тихий подорожній
Бредеш
бездумно
крізь серпанок
днів.
2020-10-27
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918759
дата надходження 05.07.2021
дата закладки 05.07.2021
Дозвольте бачити Вас, мила Пані,
дозвольте з Вашим поглядом в безодню -
сердечність в передсмертному світанні
засвідчить доброзичливість Господню
Дозвольте на той бік піти поволі,
пройтися до межі за руку з Вами-
немов у піднебеснім протоколі
вже підписали добрими словами
Дозвольте Вас почути, мила Пані,
дозвольте з Вашим голосом згасати -
бо щирість в милозвучному прощанні
стирає біль і компенсує втрати
Дозвольте лиш самій сягнути прірви.
Бо дійсність вже тріщить по швах без квіту -
і, певно, не одна зазяє вирва
якщо не повернетеся до світу
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918737
дата надходження 05.07.2021
дата закладки 05.07.2021
Споглядаючи твої перші успіхи,
Серце нагадує розпечене вогнем горня.
Ще трішки тепла - й воно трісне.
Кожна шпаринка пропустить
Стільки тепла,
Якому немає мірил.
Носи в душі світло
Того дня,
Коли ти народився.
Привівши тебе в цей ошалілий
Світ,
Хочеться показати згодом,
Чого вартує вміння зупинитися
В спокої
Серед потоків людей,
Шуму, панік, агресій.
Війна теж увійде до твого
Словника.
Та спершу дозволь мені
Вчитися твоїй непідробній радості.
Очі кольору вечірньої криги
Говорять безмовно,
Спокійно, трепетно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887147
дата надходження 27.08.2020
дата закладки 05.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.07.2021
Відпускай без жалю.
Обіцяй без надії, бо ти
обираєш свій човен, і з першим промінням відчалиш.
…свідки знають про те, що в колишню ріку не ввійти.
І вінків не сплести
з диких лілій твоєї печалі.
Золоті світлячки
розпорошились поміж картин.
На ельфійські поля срібне сяйво приходить нізвідки.
…і коли віднайдеш і запалиш останні мости,
……..ти відпустиш і свідків
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918559
дата надходження 03.07.2021
дата закладки 03.07.2021
краще зв'язатись у вузлик, вдати,
що ти - пустеля,
що зовсім безводно в роті,
але затопило очі.
і те, що шнурує шлунок
і те, що зогнило здавна,
скидає із себе шкіру
і зуби крихкі й молочні.
краще зв'язати руки і
бити зап'ястям цеглу,
влізти у неї та жити
доки не зачерствієш
доки ця одержимість
бути для когось кінцевою
як гематома не зійде
і не припинить вірити.
краще приїстися світу,
вдати, що ти - приземлена,
вирвана з коренем, до́чиста,
визнана немісцевою.
щоб не шукали тлумачення
твого, і ту оселю
в якій ти навчалася дихати,
всіваючи щастя у серце.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918560
дата надходження 03.07.2021
дата закладки 03.07.2021
колами
ходимо
крутимось
лунатики
поторочі
комусь так
забутись
хочемо
когось так
забути
хочем
колами
ходимо
студимось
що буде
завтра
не знаємо
завжди
із потрібними
будимось
без зайвих
завжди
засинаємо
колами
хом'яково
крутимось
минаємо
магазинно
серіально
спально
- як воно?
[i](до жаху,
до відчаю)[/i]
- нормально
2021-01-10
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918482
дата надходження 02.07.2021
дата закладки 03.07.2021
Маріє, дзвінкокриле ймення,
Що лягає на вуста ніжністю спасіння.
Очевидне, мов нічне плесо,
Урочище для несамовитих вбивств.
Момент падає раптово, мов потопельник,
Хвилина зважень - і все, жереб кинуто.
Хтось струменить цівкою у просторі,
Щоб навіки застигнути в пам'яті Іншого.
Не кажи, що любов має кольори.
Вона здається глибинною,
А на ділі - їй бракне палітри,
Тож наївно синя, або відважно біла.
Тільки хай не сіріє.
Відважність ступити туди, де не був
Розум досі.
Намацуєш ті прозріння, мов у темряві.
Страх вигулькує ще з дитинства,
Тільки зараз щоразу новий.
Розплатою за все будуть зболені
Вірші,
Ніхто їх не пам'ятає дослівно.
Тобі їх пише на шкірі сон
Кривавим пером опівнічного болю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918367
дата надходження 01.07.2021
дата закладки 01.07.2021
Слова не важливі, якщо не вплести їх в матерію звуку,
Сприйняття не можливе, допоки його не окреслить струм.
І це справедливо, бо інакше слова здеградують у шум,
свідомість стане зрадлива, а шлях перетвориться в му́ку.
Ми прийшли із пітьми, щоб вернутись в пітьмяне лоно,
Народившись людьми, нам все прагнеться стати богами.
Так незграбно махаєм крильми і літаєм поволі кругами,
Нам здається, що ми прямуєм з тюрми, а насправді -- в долоні.
Нехай сила тяжіння безмежно-чорно-прозорих зіниць
Так вабить падінням -- долоні слизькі не тримають за обрій.
Я впевнене маю спасіння, що зичить невпинну хоробрість:
Черпаю терпіння з безмежно-бездонних криниць.
*Void -- великий по об'єму простір космосу, в якому відсутні галактики і зоряні скупчення.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918340
дата надходження 01.07.2021
дата закладки 01.07.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.06.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.06.2021
Вранці ковдра важка, мов каміння дольмену.
Як я, боже, хотів би радіти промінню!
Крізь паркани цвинтарні журбу запиле́ну
Витягати із м'ясом, із кров'ю, з корінням.
Сива втома малює провали в обличчі.
Я не знаю, де рвалися нерви, де схибив,
Я не знаю, чиї голоси ті, хто кличе,
Часто битий об лід тілом мертвої риби.
Зле шипіння. Прокльон.
Незнайоме ім'я.
Куди ніч, туди й сон.
Куди день, туди й я.
https://www.youtube.com/watch?v=lGY9Zy9wfgQ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916893
дата надходження 15.06.2021
дата закладки 15.06.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.06.2021
Люблю, щоб виважено, невагомо,
Рухом бризу по зрадлИвій шкірі…
Ніжність волю засмоктала в кому,
Відчинила задубівши двері
І впустила сонячні вітри.
Піднімись назустріч їм, згори
В переродженні із щастя й муки.
Вкотре місять глину твої руки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905460
дата надходження 20.02.2021
дата закладки 06.06.2021
...ςπγςτυβςя з πλίΔнυχ зоρяμυ гоρδίβ,
ςπυταβ:
чυ нε πогρεδγє ГоςπоΔь
κозαцьκυμ χλίδоμ?
Чυ δожί βоΔυ κγλίωγ
гоΔγюτь зαπоβίΔь нε τγ ςαμγ,
ψо Δλя юΔεя чυ ελλίнα?
Хτо τоύ τβоρεць,
ψо оδερнγβ απоςτоλьςьκγ πλίωню
нα δλγΔεнь κυя?
Яκ нεβμυργψυύ κоωоβυύ,
ίρΔυнςьκυμ τργнκоμ зαπαωнυμ
оχρεςτυτь μαβκγ -
Δίςταнετьςя її Δγωα
βεςελυχ ςβяτ, Δо ραнκγ?
Яκψо τβίύ κоλίρ τίλα
κоδоλьΔоμ λγнα
з πεчερ Δо ςβίτλα -
чυ Сβίτλозαρ τβίύ оταμαн,
чυ βогнянα τβоя μоλυτβα?
Бо β нας, γ βυρίї -
нε βίΔαюτь τого,
чυ βίρно πραβυμо μоρоκυ;
ί чυ πρоλλє зα нυχ Оρоψυця нα нας
ρозчυнεнυχ,
ςβої ρяςнί μоλоκυ...
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915448
дата надходження 31.05.2021
дата закладки 31.05.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.05.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.05.2021
Солоний дим -
на вицвілі сліди.
Ридає скрипка виразно і тонко.
На прохолодній матриці води
душа скидає
третю оболонку.
Хмільне цунамі –
в сірі береги.
Хмільне цунамі - абсолютне вето.
…і вже не має жодної ваги
земних бажань
багатогранне гето.
Прозоре небо
висне у вікні
(до тебе безмір літ, а чи півкроку)
…холоне день, і гусне у пітьмі
німих ридань
прострілене бароко
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913431
дата надходження 10.05.2021
дата закладки 10.05.2021
сповіді білий шум_
зламані долі / розіп’яті демони_
босим по споришу_
ті, що грішили та тішили_ де вони_
>
розворушила дно
урівноважена сміхом апатія_
спогадів доміно,
темних та світлих химер дипломатія_
>
спалений тричі рай_
неба набряклого зливою олово_
зайві, що йдуть за край,
звісивши криком зґвалтовані голови_
>
сповіді білий шум_
деактивація збудника совісті_
босим по споришу,
вперто дублюючи рим випадковості_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912859
дата надходження 04.05.2021
дата закладки 04.05.2021
стогін вітру вібрує в прозорих шибках
він намарне б‘ється, як риба в лід
і лютує, здіймає волосся дибки
задирає «над» показати «під»
він нахабний і вільний, не мав би спину
але місто силить йому сильце
надсилає вітрисько мені у спину
поцілунок той, що не смів в лице...
я боюся його, але більше манять
срібна свіжість подиху і порив
бо я знаю, що вітру от-от не стане
та живе він так, як ніхто й не жив
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912719
дата надходження 03.05.2021
дата закладки 03.05.2021
У весняного неба високий тиск,
давить світила, бʼє балюстради, згинає
світ в горизонт напівкруглий, як зляканий кіт,
стружку з асфальту у чашку собі насипає.
Готує відвар і горить від людських очей
карих, нахабно піднятих угору, стікає,
скапує воском гарячим із голих плечей,
опіком руки розписує і застигає
зашкарубілим узором, болючим татуюванням
по плавленій шкірі і мʼязам, в очах із середини прожовклих,
тисне й врізається скрипом свого біснування -
вʼється по писанці, палко малюючи жовтим
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912546
дата надходження 01.05.2021
дата закладки 01.05.2021
Так зЕлено прорізалась трава.
Так гостро увійшла між ребра криком.
Іще одна сторінка, як глава,
з-під образів здирає грішне лико.
Іще один світанок, ніби пан,
обтрушує з листків росу солену¹,
допоки із кутів, як з темних ран,
жалі втекти змагаються даремно.
Допоки яструб пазить² угорі
за кожним рухом птиці молодої,
ховають спрагу в лоні димарі,
де тінь і світло виють у двобої.
Де хтось недавно, але так давно
ховав у хустці дукачі останні,
на білих стінах лущиться вапно,
оголюючи стигми покаянні.
Оголюючи зойки, не слова,
котрі ще пнуться щось явити дико,
де зЕлено прорізалась трава
і гостро увійшла між ребра криком.
25.04.21 р.
¹солону (діал.)
²спостерігає (діал.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912225
дата надходження 27.04.2021
дата закладки 27.04.2021
над ландшафтом ілюзій неоновий дим,
право бути ніким не дається за так_
розчиняйся в юрбі, де під масками грим,
вийшов час для вистав позаяк_
>
викладати в пасьянси не варті слова,
дратувати погордою награний гнів,
коронована штамом пуста голова,
втрата запаху/присмаку снів_
>
тричі зчавлена лють / оцифрована мить,
кроком рушили геть тіні зраджених мрій,
несумісні бажання свідомість клюють,
хронос злісно накручує : дій_
>
на ребрі зупиняється кожен п’ятак,
гнити в зоні комфорту / на дні / на війні,
право бути ніким не дається за так
і нещадно зростає в ціні_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912163
дата надходження 27.04.2021
дата закладки 27.04.2021
і шелесно_ до іскор у корі_
і блякло_ ніби з мертвих встала осінь_
тіла над плесом верб простоволосих_
спокусою залишитися в грі
марудить око вранішній пейзаж_
>
розбився неба надскладний вітраж_
так слизько нині на палітри змиві_
слів ланцюги, до крику неможливі,
тягнути в безвість за собою зле_
>
і просто_ ніби жодного “але”_
не згорнуться у крапку час і простір_
підступний сумнів - в першотиші постріл_
луною тяглою совиний гине клич,
до зламаного леза тінь твереза
торкається прозорою рукою
й порізавшись - здригається_ злякавши
сповідника, що п’є останній сон_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911935
дата надходження 24.04.2021
дата закладки 24.04.2021
Я μαю ψαςτя,
δо нαμоβλεнυύ ςя
чαρίβнίύ πίκλγнцί;
β її Δоλоняχ,
нαчε нα зατυωнίύ гργδцί,
δαρβυςτо πλоμεнίє
χγτρυμ ςκγδцεμ,
δγρωτυноμ ψυρυύ,
κожεн нεгαραзΔ,
чυ δоρςγλяκ ...
Люδоβ, δо - цε πρυгоΔυ,
πозαяκ ...
Я μαю ψαςτя,
δо жυβγ,
μоβ δожεβίλьнυύ,
β нεπоχυτнίύ Δγμцί,
ψо κожнα πоςμίωκα ςβίчαΔα
нατψε ςγнцε -
є βυπλεκαнα нεю
зαΔλя нας,
гγλьτяκ ...
Люδоβ, δо - цε πρυμαнΔρυ,
πозα-λяκ ...
Νεμαє ςεнςγ β δίλьωоμγ ταλαнί,
κоλυ гоλγδα μоя βυτυнαє чας;
λυωε зαμρίύλυβо зαταμγβατυ
πоχβυλь,
β оβίянίї βυρίї її ςπоλоχнί,
ψо μίςячнυύ γ нυχ παλαє гας,
нεгαςнγчυ ...
Люδоβ, δо - λαςυύ τργноκ,
πозα-Δяκ ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558863
дата надходження 11.02.2015
дата закладки 24.04.2021
Я є тінь, що на світло виходить,
як бувшії кличуть:
чи любі, чи друзі,
чи нетрощі старого чину;
Кличте мене, кличте -
я прийду віншувати;
кличте, мене, кличте -
прийду вас ховати;
бо тоді, нарешті,
розчиняться грати,
що мене втурчень тримають
у полоні страти...
Я є просипка піску
з-під старої стріхи,
очеретяний листок
у вогнище для втіхи;
аби мною підкурили -
то була би ласка;
а, натомість - ніц не годний:
така долі пастка;
Кличте мене на ховання,
на свята - не треба:
мене кохана лишила,
моє серце - стерво...
Я є тінь, що не виходить,
як ії не кличуть,
я є пасмо при дорозі,
що за вітром лине...
_____________
автор світлини:
https://www.facebook.com/ekaterina.zorina.94
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860389
дата надходження 05.01.2020
дата закладки 24.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.04.2021
«… А якщо на чиїхось скронях загусне мох, -
Відкрийте всі люки, нехай при світлі місяця
Побачить фальшивий кришталь,
Отруту і черепи театрів»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
На скронях старого ідола
Кам’яного, як все минуле,
Гусне оксамит зеленого моху:
У кам’яного діда – сторожа льоху,
Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
Театру абсурду, де коні актори,
А трава – декорація, а сліди на піску –
Це лише літери абетки давно забутої –
Абетки тірсенів чи то пеласгів,
А вітер – це лише музика – музика забуття.
Над рівниною сліпого оракула
Авгуром чужим читаю книгу Неба,
Здивовано здоганяючи поглядом
Політ злиденного крука:
Вистежую чужинецьких варварів,
Випробовую гостроту стріли
Пальцями, що звикли до струн ліри,
Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
Що не згубив торбу залатану
З рукописами пеанів-віршів
Про бабака-провісника:
Насвистів він мені пісеньку –
Пісеньку про майбутнє розстріляне –
Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
Але не позичене, не загублене.
А на скронях чи то на кресах
Мох
В того самого дідугана кам’яного,
Що сторожить льох великий,
Що досі таки не розкопаний,
Не розкрадений, не розорений
Зайдами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911586
дата надходження 21.04.2021
дата закладки 21.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.04.2021
ті очі ковтали айсберги.
не мене.
ковтали розломи асфальту,
перейми котів
та гнів всіх бабів без зубів
на латентних повій.
ті очі ковтали усе,
але не мене.
ті очі з'їдали плоскість монет.
не мене.
та жерли блискучі об'єми незрілих грудей,
їли по-псячи свічки у центрі костелу,
ті очі, мов пластир, стримують кров.
не мене.
і не бретельку, що ледве звиса з плеча,
і не цигарку у перехрестях фаланг,
і не мене з пательнею у руках.
ті очі не знали, ким я для них була,
(ніби той сенс,
якого таки нема).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910645
дата надходження 10.04.2021
дата закладки 10.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2021
Півні марно кричать:
Зорі в темряві сплять.
Місяць чухає гостру борідку.
З-поміж хижих примар
Оком світить ліхтар,
Чимось схожий на квітку нагідку.
Хоч терпи, хоч ячи—
Все навколо мовчить.
Тисне з двору арсенове небо.
Хто ж мій сон налякав?
Може, сам заблукав,
А чи йти не бачить потреби?
Вже не ніч, ще не день —
Час прозрінь й одкровень…
Бачу: морок ворушиться тихо.
Свій покинувши схрон,
Серед сплячих ворон
Хвацький танець гарцює безвихідь.
Втретє півні кричать,
З ночі знято печать.
Білий голуб клює сни зі шпанок.
Де гірчавий полин,
Обрій маками сплив.
Врешті-решт… мандариновий ранок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910465
дата надходження 08.04.2021
дата закладки 08.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.04.2021
Вільна во́да - хвильна,
горда,
та мереживом цупка;
розчиняє хицьку вроду,
що зі сходу,
крізь опівдень,
в обрій заходу проторить,
опануеш, чи?
катма!
Має глечики барвисті,
шовкуваті,
та любистя,
по самосіньке обійстя,
тож - греби собі,
й не гребуй
проміж вуса
бризкависта –
чорториїва корчма;
був потурчений у кедзьбуль,
а наразі-бо – втелепа,
що життєвиє прозори,
суходол лиш напівкола
оминає шляхотьма...
як затверджено на сходах
межі гойдів та погордих:
що некупчений
та веслий –
прочовняє в хутрім хисті,
благомовчим лускохвістям,
по гетьма…
що по випалених скронях,
по завітрених долонях,
як то є - дорогожичи,
відзерцем не оковиті –
ані в омань посполитих,
ані в супровідь відьма…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523028
дата надходження 12.09.2014
дата закладки 06.04.2021
«He stood among a crowd at Dromahair,
His heart hung all upon a silken dress,
And he had known at last some tenderness,
Before earth took him to her stony care…»
(William Butler Yeats)
Я стою серед селища,
Мурованого з кавалків білого неба,
З шматочків жовто-сірої тверді,
Яку придумав бородатий друїд,
Серед селища, яке пахне вересом та картоплею,
Я бачив:
В селищі Дромахар
Засмутилась людина, що продавала яблука –
Оті червоні яблука, які смакував Адам,
Які звисали гронами в саду предковічному,
Що посадив бородатий друїд
Вчора.
Я шукав руїни замку вождів клану О’Рурк,
Шукав, але не знаходив,
Дивився, але бачив лиш тіні –
Тіні, які зникали в синіх очах людини,
Яка продавала яблука,
Які смакував Адам:
Може він теж був ірландцем?
Бо хто може ще так здивуватись,
Так не повірити – очевидному,
Так захотіти заснути
Серед вітряних пагорбів,
Що назавжди поросли вересом,
На яких ніхто і ніколи
Не посадить
Сад.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910158
дата надходження 05.04.2021
дата закладки 05.04.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.03.2021
Після шаленої ватри –
Попіл за вітром
І.. сліду від неї нема..
Танець знімілої ночі
Також не вічний –
Ранку зупинить сурма..
Стогін китів позове і розтане
В синій поверхні води..
Пісня квітучого саду
Виллється сонцем
Бджолам в солодкі меди..
Дощ своїм шелестом тихим загострить
Запах гіркої трави -
Й зникнуть краплини на спраглих стебельцях,
Лови-не лови.
Тільки кохання річка жадана
Невпинно пливе у душі,
Берег тендітний початку любові
І зорі
В Ковші..
Теплі слова там лунатимуть вічно,
В серці - навіки сліди.
Тільки любов в цьому світі безсмертна,
Завжди назавжди..
(ілюстрація з альбому "Закохані" групи "Моя дорогая")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835466
дата надходження 13.05.2019
дата закладки 30.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.03.2021
я дістанусь тобі у спадок
не коштовність а чиста Тайна
не терплю ординарних згадок
мимо рейки снують трамвайні
я дістанусь тобі найлегше
і від цього вся цінність сіра
руки зваблюють очі брешуть
суголоссям людського звіра
я дістанусь тобі у тиші
аж оглýшить і пошматує
а ти виживи допустивши
себе в світ що завжди бунтує
я дістанусь тобі даремно
у якому захочеш стані
вивчу-вислідкую недремно
що ховаєш в пустій сутані
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909019
дата надходження 24.03.2021
дата закладки 25.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.03.2021
##
Щоразу,
готуючи втечу у море
беру і свою глибину.
Занурююсь,
збурюю все, що прозоре
у солі - у слові тону.
Боюсь мілини.
Я у ній амнезія.
Поезія поміж рядків
розвиднює берег,
вона березіє
колише в хворобі
морській...
21.03.21
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908702
дата надходження 21.03.2021
дата закладки 21.03.2021
Любови вкрай не вистача
Немов двосічного меча
На полі битви
Я дикий хорт мене женуть
Самотній звір що втратив суть
Мисливці вперто вслід ідуть
Посилюють гонитву
Куди й навіщо я біжу
Ніхто не зна
Яку зорю в собі ношу
Мов дзбан вина
І небо у моїх очах не голубе
Вогонь у погляді зачах
І жде тебе
Любови вкрай не вистача
Немов варязького меча
І нічим крити
Мені ліхтар твого плеча
Скільки б я віршів не мовчав
Ніколи і нічим не загасити
19.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908570
дата надходження 20.03.2021
дата закладки 20.03.2021
«Березень – швидкоплинна тінь,
Січень.
У моїх старих, наче Небо, зіницях…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Я збираю в діряву торбу метафор
Тіні весни Петрарки –
Цегляної квітки Етрурії,
Хвилинами чужих анемон Тоскани –
Квітів холодного вітру
Босоногої Мнемозини –
Дочки Урану, сестри Океану,
Діви старої, очі якої стали прозорі
У відблисках Місяця – срібного флорина,
Що раптом викотився
На стару скатертину Неба:
Він загубив. Хто ж іще. Більше нікому.
Хотів кинути – вічній жебрачці Ночі:
Ver cinereo tectum velamine
Nox rimosas mus. –
А ми це повторюємо,
Шепочемо наче молитву,
Наче закляття весталки,
І своїми очима – старими як світ –
Які вже все бачили –
Поспішаємо поглядом
За тінями березня – замерзлого зайця,
Що тікає назустріч колючому снігу:
Туди, де птахи дзьобами довгими
Пишуть в повітрі сонети
І трохи прози – бо березень, березоль –
Час, коли все тимчасове:
Навіть дерева плачуть,
Навіть квіти – шматочки блакиті,
Навіть срібний флорин Місяця
Не для нас. Для Атіса – царя Меонії,
Батька Тірсена.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908540
дата надходження 20.03.2021
дата закладки 20.03.2021
Сλυβε-ςλυβε оμυнγτυ оδλυβняκ;
πоτιμ - τυωκоμ πιΔιδгατυςь,
πозαяκ -
Δυβγβατυςь Δαλι πλεςоμ μоλоΔяτ,
ψо μυλγючυςь βιΔβоΔяτь
βιΔ μαλяτ;
βτιμ - ςταюτь нα Δγжι κρυλα,
τα βερταюτьςя зι ςπιβоμ
βιΔ μερεжυβα πιρ'їнυ
β гγψακ…
нαчε τεж βоно πоλιςьκε, αλε -
нεоμαнλυβо жιночε γςε:
μερεχτλυβα βςιμ їcτβоμ,
τα πρυμχλυβα з πιΔδλυςκоμ,
ςυβ-καμιння яκ κоωτоβнε
нεςε…
διλυύ чαπελь - τо μετελυκ її,
ψоδυ δαβυτυ чγττєβι ςτργμцι;
α, ψо ςъρоμγ є πραця,
τα ύ λελεκαμ нα ΔоΔαчγ -
τо ςτоςγєτьςя ςαμυχ
βоΔянцιβ…
нε Δαρμα ιμ'я πρозоρε
μоβ цβιτ:
τυ Δυβυςь - βонα βςμιχнετьςя,
τυ δερυ її Δо ςερця,
τυ χαπαύ її β Δоλонι,
πρυκλαΔαύ Δо гγδ,
Δо ςκρонεύ:
ςκελь її оδργчκα βιρнα,
δо огоρнγτα β ρяςнυύ
оκςαμυτ…
.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674005
дата надходження 23.06.2016
дата закладки 19.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.03.2021
. Правиця із чужим ім’ям,
несе на Русь із сіверської нерусі
то дерева,
то припіщень,
то буй-туман,
переміжаючи обмовку течії
в кишенях звив,
стоячою від північ/руше/вітер
хвилею;
Такою, що її не ждав,
очікуючи від осоч та осокорь,
обідньої,
дзвъньчайну привізню…
Дорожче те лиття,
чий пломінь їсть
чарівну руну,
про що вся папороть цвіте,
латаття вирізьблень плете,
та дощ скарби із нього творе…
Ото, вони, що вірнії - такі:
най, наче варені
на спечої сльозі-засліпі,
а – вър-веренги,
яко гурт сказав:
не претикаються об щодень сплав,
тримають норови,
які обіцяно:
дубовії, не липні,
виразні…
Одразу по злиттю –
ліворуч суне, суне;
І як стає із двох одне –
крізь п’яльці виплечень тече,
та чортом нове ложе оре…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843804
дата надходження 02.08.2019
дата закладки 17.03.2021
Слинить купчасті патли,
заниткує теревенце.
Світлом плямкає, бавиться.
Наче й не вкраля,
так собі – бабця.
Зпідлоба ба,
як підковують дятли
вороновану липу,
та хита головой:
Ой, лишенько!
ой…
Струсять, іроди, листячко.
Опаде, проросте
в павутиння-осіннячко…
Вже й не вкусиш оте,
від самого стебла соковите…
Пружний залишок життємиті
не змотаєш на теревенце.
Як не вистачить – доведеться
до буття доплітать сивину,
натщесонце –
порожній час,
білу тугу,
нудьгу без сну.
Знов стара головой хитає:
щось чорніє на небокраї.
Стисла зморшками сліпі очі…
Ой, недобре…
Ціле стадо хмарин тупоче,
страшно навіть дивиться!
Швидконіч треба змотувать!
Бо дурні ті
губаті ссавиці,
диха фирчасто, ривчасто,
обірвуть всі березові
посмішки,
злізуть липку облизувать;
з хизуватих тополь
позрізають сліпучую гордість
і гудзики.
Метушиться, клекоче-клопочеться,
відгризає життєві хвилиночки,
плаче бабця:
«ой, горе, не встигну!»,
так же хочеться милій дитиночці –
світу любому,
на весь рік і на виріст
сплести
найщасливішу диво-сорочечку!
Щоб у ній народилася...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351179
дата надходження 18.07.2012
дата закладки 17.03.2021
Я Світ все намагався зрозуміти,
" Чому Ми Дуріємо інколи?"...
і "Що Я Взагалі Таке?" запитуючи Себе.
Я - Божевілля, Рот багном забитий,
дай мені Ніж, і Я Тебе на шматки поріжу.
Я все Б'ю і Б'ю Тебе ним, все протикаю,
а Ти тільки й усміхаєшся, не вмираєш.
Я Вбивав, О', Я це сказав, Зізнався.
Вона встала на коліна і молитися почала,
бо налякана була, навіть Вже не кричала.
"Не бійся, Я шкоди Тобі не заподію,
Просто Обійми Мене." Вона Вставала,
і Обіймала, але за спиною в Руках
Я вже рушник закручений тримав.
Поки в ліжечку немовля Її Кричало.
Для Чого? Хотів би Сказати
заради відчуття "Влади",
але це Брехня, справжня Влада
в Грошах, і так вже Вийшло,
що в Світі Тому легше вбивати,
аніж гроші заробляти, не то що,
заради них когось грабувати.
Гроші оберігають краще за життя.
І Моя голова відділилася і покотилась,
тільки тому, що Я знав, що вона "повинна",
як це зазвичай у людей буває від гільйотини.
О', і Я всім Тілом почав Бачити,
в основному шиєю скривавленою.
Я все ще Думав, значить Живий,
потрапив куди? в Пекло чи Рай?
Рай для Мене і в Пекло для глядачів,
бо Я всіх Їх поспалював, бачила б Ти Їх лиця.
І це було Перше і Останнє, що Я цією Силою там зробив,
бо далі Була тільки Ця, наша Пітьма, чорна Камера.
Тепер Я Зрозумів чому ніколи не хворів,
бо був Хворим безсмертям.
Але як? Коли? Від Батьків чи від Чого?
"- Ми безплідні, але намагатися Любимо.
Хтось в Тебе Його насильного Вдихнув,
або Ти Сердечно-Душевно Вдихнув Сам.
Та і Ти Тут Єдиний - не породжений первинним Хаосом.
Перший і Останній такий сюди Закинутий.
Бо в минулому Смерті завжди можуть Змінитися,
тільки Шанс дай, тим паче маніяк, який вбивав
тільки через злобу, що Себе забезпечити не може.
Тими всіма втіхами які дарує прогрес, наука і техніка."
- Я був ще дитиною, як вночі за вікном побачив Щось.
В метрах десяти, Щось Велике, Чорне і Колюче,
Щось на морського їжака наче схоже.
Тоді Мене Холод всього і пробрав,
не від Страху, Я не Був Наляканим.
Тоді Я й напевно Благословенний.
Я Молився Йому по дурості дитячій.
І зараз Мені з Тобою поручене Найвідповідальніше
Так це - Чорне Іридієве Ядро Створити, як тому,
хто знає по-людській Природі Своїй Вагу Всьому.
Створити металеву прерію.
Мені подобається Алголь,
Він Розумний і Сильний - це Все,
що для хорошого Правителя потрібно.
А Яка Історія в Тебе? Як Тебе хоч Звати?
"- Подивись на мене Звисока - побачиш Дурепу.
Подивись на мене Знизька - побачиш свою Богиню.
Поглянь на мене Прямо, і ти побачиш Самого Себе.
Від дійсності Втомлену, яка тільки й займається Цим,
бо Це Новим якимсь Зайняттям Тут являється.
Але Для Чого Це Все? Я "Сенсу" не Бачу.
Бо що буде Далі? На Цій основі?
Для пробуджених Все як в тупій мелодрамі?
А що Решта, як Ми - "Творці" буде робити?"
- За "пацюками" в лабіринті Споглядати.
Які й не Розуміють, що лабіринт Це,
та й Те, що Він кимось Створений.
Котрі все "Вихід" шукатимуть.
Забувши хто Вони і чи Сили мають,
а коли і "Знайдуть" Свій надуманий,
особистий, Нами ж направлений.
Нами ж для Них підіграний,
то задоволеними "Житимуть".
Тим паче, що Реальне тут те,
що би Там, поза чорною Стіною
ніколи би не існувало все в місці Одному.
Або нашу ту жахливу затію зрозуміють,
що від Того аж знову позасинають.
І так по-колу, Знову і Знову.
Ми Життя немов пародіюємо.
В якому одні Самі шукають постійно,
а решта за Ними Споглядають.
Ти не Відразлива Мені в Цьому Тілі,
що Як слимак повзе і Витягується
і Слизом чорним Своїм Ядро Обволікає
для сухих все нових Моїх срібних Шарів.
Я - основа Тверда, Ти - Моя Рідина,
без Якої неможливе те Життя.
Смертність починається з Симетрії.
бачив Я сон блаженний
де з Подругою Своєю
щось разом шукаємо,
одне одного ведемо
та й нічого не знаходимо
бо ті пошуки завжди скінченні
лиш ще більше питань
в Них Собі задаємо
але тим не менш
Ми архітектори міст
з тисячами Їх жителів
що такі ж як і Ми
Блукачі у Сні
і Я все повертаюсь Туди
і повернусь колись Назавжди
бо хоч там Я не Один
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=QtIA1WSx1zw[/youtube]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907899
дата надходження 13.03.2021
дата закладки 14.03.2021
Цей світ народився в сорочці.
Поторочена червоним, зажурена
Чорним,
Ставала то брунатною,
То смугастою із номерним знаком
Замість імені.
Лише в маминих руках
Біліла.
Та й то недовго.
Цей світ розлучає,
Даючи надію, що в іншому вимірі
Зустрінемося під звуки
Грому
Й не впізнаємо одне одного,
Бо ніщо так не втомлює,
Як вічне повторення.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907650
дата надходження 11.03.2021
дата закладки 11.03.2021
Дякую https://www.facebook.com/wildtour/
за можливість обома легенями
вдихнути Божі* бризки
Струнка статура норовливої цівиці,
бучна,
неначе молодиця,
огорнена в саму рясну засмагу,
віншує в гай-говір наснагу,
і владно-лагідно спрямовує ватагу
між стегон, спінених, бурлявих:
чим-движ здоровиться...
Захоплий зойч візме в заставу,
що оборощиця...
Дарує рух до струму справи,
по всіх волощицях.
В полошній парі ополоще -
зустріне іван-чаячим кущем,
у скель на ґанку;
у світлі зорь -
веселкою розпустить норови,
понад порогами,
до ранку...
Постій без постіллю,
на ребрах кам'яних -
приймає, ґаздиня,
як стільниця - прочан:
пригощиця,
долянка...
І не збагнеш її,
як серце все не віддаси:
свята?поганка...
________________
* http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461681
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889288
дата надходження 20.09.2020
дата закладки 09.03.2021
Шизофренія вивертає дуби з корінням,
Звергає сю гору в море і тішиться «бульку».
Наодинці в кімнатах, таємні шизофреніння.
Не все й сам збагну - ж ці лісами ти́няння, гульки.
Потикання по світу з дивним набором речей -
В цім «уявнім навколо», в голові, також в рюкзаку,
І вимірах всіх, де стрічається кнопка «плей».
І в моїх шкодуваннях. Та й також в записнику.
У нездійснених задумах. Чи, все таки, нездійсненних -
Разом з особистістю також двояться і літери.
Непізнане часто таке непізнанне для мене.
Й стільки думок повсякчас розкидаю на вітер.
Стільки уявних ліній. Стільки уявних точок.
Стільки уявних людей, стільки уявних місць.
А часто я й сам уявний. Уяви живий куточок
Уявними голосами клине́ і так болісно їсть.
Час йде, як у вежі - спіральними сходами, вгору.
Росту, стаю більш продуманим, більш складнішим.
І шизофренія зі мною також - в кругах цих, в повторах,
Які до верху все вужчі і все крутіші.
Хоч, наче, десь там вверху і видніється світло,
І вежа життя - хай і вертикальна - труба.
І я в цій трубі - чи то музика, чи то вихлоп.
Чи й непотріб якийсь, що виносить зі стоків вода.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907316
дата надходження 08.03.2021
дата закладки 08.03.2021
сніг чи олово_ з ніг на голову
тіні голими хто-куди_
кашель ворона_ в небі зорянім
оком зорано всі сліди_
>
тла градації / скрип акації_
в попіл пальцями / тиші крик_
німбу місячна радіація_
сльОзи-гранули під язик_
>
сніг чи олово_ знову колами_
з ніг на голову / вздовж стіни_
іскри жилами / музи - големи
рвуть свідомості бур’яни_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907079
дата надходження 06.03.2021
дата закладки 07.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.03.2021
Твого кохання ефемерність –
Фантом, який я ледь вхопила.
Вібрує кундаліні-ніжність,
Вирує, вабить груба сила.
Кружляє світом тиша дика.
Час безупинно тре все в порох.
Самотність. Я до неї звикла.
В ній твій відчути зможу подих.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906967
дата надходження 05.03.2021
дата закладки 05.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.03.2021
ти — Воїн. і це вже не вперше
твої цитаделі штурмують
в глибинах десь зрощений стержень
у твій сагайдак прямує
ти точно здолати повинен
один навіть в поле вийдеш
як здасться, що більш не зміниш
то можеш ще рівно стільки ж
ти — Воїн. і шлях свідомо
стелився камінням гострим
крім тéбе тепер нікому
не вибігти древнім мостом
вдивляйся. велику річку
осушиш до дна відерцем
позрубуєш дику гичку
слідкуй не очима — серцем
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906907
дата надходження 04.03.2021
дата закладки 04.03.2021
«…За кого ж ми сни наші вип’ємо,
Як не за жорно?»
(Пауль Целан)
Сни, в яких достигає пшениця,
Жовтогарячі сни колеса Сонця –
Воза огненного, в яке повпрягав
Коней білих нестримних шалених
Час (а ми його бачимо).
Сни солом’яні літа довершеного
Вип’ємо замість меду п’янкого –
Бо Час (а ми йому треби вершили…)
Келих піднімемо снами наповнений –
Таки цими, серпневими, ковиловими:
Піднімемо келих за жорна:
Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
Все перемелюють – сиплеться борошно:
Біле розсипане борошно зір.
Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
В печі якій хліб нам спечуть
З тіста отого небесного?
Ми оремо землю – кожного разу
Як кусень щербатий Місяця-коржика
Травам накаже рости.
Оремо, в плуга впрягаючи
Білих коней світанку,
Чорних коней ночі,
Каурих коней вечора,
Чалих коней присмерку.
Оремо землю чорну
В яку колись ляжемо попелом
Наших домівок.
Ми – подорожні вічні
Кидаємо в праматір землю –
Ні, не зерна – зірки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906894
дата надходження 04.03.2021
дата закладки 04.03.2021
Мазок. Ще мазок—це весна розмальовує простір.
Вода, акварелі і трішки таланту—так просто—
Й ховають замети зухвалі раніш ірокези
Під трепетно-білі подолки осики й берези.
Надмір самовільна. Далеко вона не аскеза:
Збитошно-чарівна й, скажімо, справжнісінька крейзі.
Тече, мов пісок, гіркотливий осадок між пальців
Й зникає під туркіт дрижливий в саду калатальця.
А там розгубилась весна. Потягнулась за сірим.
Ворожий їй спалах вогняний, мов з пащища звіра…
На мить зупинило пригнічення рух коліщатко:
Он гладить військовий в окопі рябе котенятко.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906881
дата надходження 04.03.2021
дата закладки 04.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.03.2021
ти їх ненавидиш. і знаєш причину.
заходять без стуку в твою комірчину.
свічку за свічкою палиш: потріскує.
кардіограму малює хтось рискою.
це — твої гості. приймаєш, просочуєш
ртуттю серветки, ножі понаточуєш.
смійся цукровою грубою пудрою,
бійсь не дурною постати, а мудрою.
щось утовкмачити – спроби провалені,
сили у баночку, краще пов'ялимо.
тихо занурюйся в зморщені терції,
щастя — не вмазатись в жодні інтенції.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906570
дата надходження 01.03.2021
дата закладки 02.03.2021
тебе почуто. заховай свій хрест_
сльоза спокути загасила свічку_
величний шепіт, досконалий жест,
на скло очей напівпрозора стрічка_
>
тебе почуто. вслухайся в цей сміх
крука, голодного до вигнилої плоті_
обридлий вибір : безвість / першогріх_
у повних чашах золото та попіл_
>
тебе почуто. з кроком за межу
печерний страх окислиться ваганням_
причетні таємницю збережуть_
не вперше_ і, що гірше, _ не востаннє_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906519
дата надходження 01.03.2021
дата закладки 01.03.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.03.2021
риби мої ви молоти і мечі
буду до вас мовчати і ви мовчіть
бачили тільки те що несла вода
лист у порожній пляшці палав бодай
спрагою доторкнутися до богів
вітер горів од неба до берегів
в морі солона піна гнучка вода
в надрах тривка нестримна гуде орда
риб однооких чорних повільних риб
наче бездонним голодом вабить вглиб
не вистачає віри голів і рук
от би вода затвердла як синій брук
щоби морські плугатарі орачі
вивільнились крізь течії ідучи
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906308
дата надходження 27.02.2021
дата закладки 27.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.02.2021
В ліс ти темний не ходи.
З Пітьми Духів не Буди,
а то Станеш одним із Них.
Будеш оглядатися завжди.
Життя - це гра для дурня
Комедія для багатих
Трагедія для бідних
та Мрія? мрія для мудрих
Дим всередині тебе гарячий і щільний,
він наче Душа в Тобі, і Ти спокою сповнений.
"- Це що цигарка? Як ти можеш дим вдихати?"
(я б краще смоктав груди Твої, аніж ці димні сóски
я б краще розмалював Душу тобою,
аніж легені чорною смолою)
"- А знаєш? А Я б дала, бо це найдивніший
і найвідвертіший комплімент взагалі,
який тільки й придумати можливо.
І Найкращий, бо в Ньому є як Тіло, так і Душа.
І Ти б носив Мене постійно на руках,
щоб мати доступ до грудей на губах."
ніяка світова свідомість не зростає,
суха трава за подругу у голові вбитій,
Тубус м'який - "самотність" означає,
ви Всі мене дратуєте Стоп, "Ша!"
я встаю з-за стола,
і задихаюся, бо кисню нема
бо дим в гору піднімається
бо Хімії простий заручник
а Дух, дух то літає в нім
В ідеалізованому образі
крик Душі носиться німий
- Дивись на Мою силу.
Як Я Тебе Вдихаю знову,
хоча цього не потребую.
Ти Приходила Всю Зиму.
Сива і вся в морщинках,
не Йшла на зимній відпочинок,
через занадто Сонце низьке,
щоб начерпати достатньо Сили.
Все приходила до Того,
хто без Тебе ж згине.
Так, Я вже Все Написав.
Навіть "більше", аніж хотів.
О', Боги, та Я Всесвіт Створив,
і тим Себе в глухий кут завів,
бо Тепер не знаю про що ще написати,
та на які Питання ще відповісти.
Бо Все було так або інакше
описано в "Метаморфозах".
Моє Прокляття - Я владний
написати римовану прозу,
а нічого з метафор багатогранних.
- Ні, не ріж. Постривай, що Ти Робиш?
А як же Сезон "Найкращий, Останній"?
Для чого ж Ти перегноєм ями від зсувів
на схилі південному засипав-загортав?
Все носив Її на спині в мішках
Все ходив, стежки топтав
Все книги слухав - Голоси глушив
"Рукопис, знайдений у Сарагосі"
так і не Дослухав, а Мені цікаво,
чим все кінчилося там, що було далі.
Від першого тепла і до міці морозів,
Ми будемо лежати і дивитися на Зорі.
А Ти будеш Розповідати Мені про Ті,
що кружляють навколо Них Світи далекі.
Я більше Забувати не Буду, тепер вже - Ні.
І Зараз, Ні, Я на Тебе не Ляжу,
і Ти Мене не Розмалюєш, Знай.
Ти ж Чуєш, як Птахи вже Співають?
- Що ж, що ж Ти Твориш.
Всього хвилинами Існуєш,
така Реальна і Близька.
Ніжністю і М'якістю Пахнеш,
як Мені ще ж саме Чим Описати?
А потім Зникаєш, розчиняєшся, невже
боляче дивитися на Того, хто вбиває Себе?
Чому ж Ти приходиш саме Тоді,
саме перед тою наругою кривавою?
Це все Дурня така, чим я займаюся,
Бідна, а Ти нічого і не розумієш
(що Ти саме Таке, ким Створене)
Я - Вогонь, Ви - Ворони наді Мною.
Я - Пілігрим, мудрець 28-й.
В морях загублений,
пісками втоплений
без своєї направляючої Зорі,
котра, як Маяк світить,
О', але Ні, не Мені
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jczYq1hZUFU[/youtube]
25.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906139
дата надходження 26.02.2021
дата закладки 26.02.2021
поставиш собі мету
і будеш як всі старатись
ловитимеш на льоту:
на хлібі перебиватись
ходити туди-сюди
а може лінивим боком
повéрнешся до мети
приреченим тихим кроком
ступаєш по тій траві
підошва збиває роси
травинки вищать — живі
роззуєшся. дивно босим
відчуєш себе на мить
мізерними стануть цілі
і тиша хай прогримить:
твій шлях у твоєму тілі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906116
дата надходження 26.02.2021
дата закладки 26.02.2021
тебе немає_ ти – осінній дим_
ти – коло на воді, ти – іскра ватри_
останньої межі чавунні ґрати
покрито щедро пилом золотим_
>
тебе немає_ ти – коса грози_
ти - подих вітру в тиші падолисту_
густа сльоза холодної роси,
парів туманних сивина імлиста_
>
тебе немає_ ти – нічийна тінь_
згасаюче тремтіння павутини_
_ніхто нікого не ліпив із глини,
аби впустити в лабіринт без стін_
>
ніхто нікому не давав ім’я_
ніхто нікого не лякав хрестами_
смішну ілюзію, порожню до нестями,
несе за край повільна течія_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905909
дата надходження 24.02.2021
дата закладки 24.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.02.2021
Люблю брутально, безсоромно, сильно,
Без зайвих слів, без торгу, без обітниць.
Спадає в тлін амбітності лавина.
Розширені спустошені зіниці
Вбирають в себе збуджені світи.
Субстанція, належність, ницість ти.
В сухому залишку – протонів купка -
Наспіх покладена в надійні руки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905297
дата надходження 19.02.2021
дата закладки 19.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.02.2021
весь світ у краплі мертвої води_
сльози кристал з-під тріснутої маски_
до прірви срібного свічада підійди
зі сповіддю із присмаком поразки_
>
в оливах бляклих вицвілих очей
злягання демонів над згарищем ілюзій_
найглибші звивини сумління припече
на щастя награного штучній білій смузі_
>
короткий здогад / погляд крізь вуаль_
строкаті слайди залило смолою_
вже ланцюги брязчать чи ще кришталь,
брудних бажань клубок і був тобою_
>
сховавшись за прозору ширму цю
раб звабленої вічним змієм плоті
заклав порожню душу як вівцю
на теплому м’якому ешафоті_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905142
дата надходження 17.02.2021
дата закладки 17.02.2021
сумно, що написане мною
так важко і довго
засипане рожевими пісками
так легко і жорстоко
все Те пласке і егоїстичне
Так Я наче Вибачення прошу,
так Я наче полегшую Свій Норов,
коли розібратися в Собі не можу
Людині, яка Виживає,
не потрібне чтиво про Невдах
Їм потрібна власна маленька Надія
у Історіях про Звершення Сильних
а "трагічний герой"
усім Нам такий притаманний
не стане ніколи "популярний"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905145
дата надходження 17.02.2021
дата закладки 17.02.2021
Ще одна довга ніч. Ще одне «де ж той ранок».
З відчаєм віч-на-віч. Сили крихкий уламок.
Сіре віконне скло. Падайте зорі! Що ж ви?!
Стільки бажань було. Їм не здійснити кожне.
В пастці тривог. Для них зірка — безсила точка.
Сковує видих-вдих страх-гамівна сорочка.
В тиші байдужих стін криком — німа молитва.
Не встаючи з колін, їй не програти битву.
Венами понеслось, пульсом кудись в нікуди:
Хоч би промовив хтось: «Віриш?! Все добре буде!»
Ранок — в віконне скло. Як же вона стомилась.
Ручок малих тепло.
— Що тобі, мамо, снилось?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901417
дата надходження 15.01.2021
дата закладки 15.02.2021
на мілині
зі зламаним ребром
візьми його, прийми в своє нутро
візьми його й збудуй у сОбі храм,
допоки я чужинець,
емігрант.
допоки серце плавиться в іржі
зіткай з моїх колючок рубежі,
бо я одна, мов риба без хребта
і без хреста в житті,
на трьох китах.
-
я опромінена покійним часом і
хлюпочусь без ребра на мілині
а ти прийди, візьми мене і кинь
на інший берег -
буду там ніким.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903812
дата надходження 06.02.2021
дата закладки 15.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.02.2021
не висмокче вагання сон_
не залоскоче серце совість_
скрипучих слів невипадковість,
дошкульних герців унісон_
>
абстракції колючих меж,
інерція дзеркальних рухів,
останні з викликаних духів
в лахмітті смоляних одеж_
>
сухої гілки оберіг,
забуті знаки / пастка кола_
відлуння крику захололе
упало вороном на сніг_
>
не звівшись з ліктів та колін
скупі пророцтва квокче муза,
по золотій гіпотенузі
в кошлате небо щезла тінь_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904899
дата надходження 15.02.2021
дата закладки 15.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.02.2021
фосфоруюча пляма на чорному інії дзеркала_
симетричні структури, крихкі парелельні світи_
тінь забита в покуття сміялась, як ворон над жертвою,
охоронці периметру пастки скривили роти_
>
прошкребе гострий пазур по серцю підступно закляклому,
усвідомлені сни розпадуться, неначе зола_
карбуватиме маятник дрібно нарізані натяки,
завібрує душа, як між стекол осіння бджола_
>
на пів оберту в дим синтетичних ілюзій закутаний
з мертвих слів павутину сплітає надії павук_
несумісність хімічних сполук_ скроні лячно загупали_
врешті знайдений ключ випадає з напружених рук_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904182
дата надходження 09.02.2021
дата закладки 09.02.2021
лишилося всього одне життя_
згадай змарновані, врятуй порожню душу_
вслухаючись в чужі серцебиття,
вдивляючись у вимерзлі калюжі_
>
котилося на захід сонце зле,
трусилися поодинокі тіні_
наситившись тотожністю ролей
заплутався павук у павутині_
>
не вбережe тюрма із зайвих слів_
розбиті вітражі / чавунні ґрати_
перебирай важке намисто днів
під пильним оком заздрісного ката_
>
лишилося всього одне життя_
сміх ворона доводить теорему _
голодний вітер рве з горбів сміття,
оголюючи сутність чорнозему_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903742
дата надходження 05.02.2021
дата закладки 07.02.2021
вгадати наступний хід_
згадати коротку вічність_
згубити нічийний слід,
лишивши полон кубічний
злякати прозору тінь,
обрізавши чорні струни_
_вже крутяться жорна стін,
трясуться бетонні труни_
>
здавалося буде так
віднині до скону світу,
на стелі за знаком знак
виводила заповіти
кігтиста рука чужа
в смолистій важкій одежі,
стискалися в цятку межі,
хрустіла завіс іржа_
>
вгадати наступний хід_
роздерти порожню душу_
свічада топило лід
обірване слово : “мусиш”_
вдягнися в нове ім’я_
вклонися новому сонцю_
сліз щастя іскриться стронцій,
повзе по хребту змія_
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903961
дата надходження 07.02.2021
дата закладки 07.02.2021
...тебе виманять
його іменем
темним голосом
чорним полозом
закайдáнили
швидко танула
твоя впевненість
на маневреність
замінилася
знову билися
із ворожими
геть не схожими
не коритися
чи клонитися
що ти вибереш
звідки видереш
все не сказане
склали пазлами
тебе виманять
його іменем
як не знатимеш
просто спатимеш...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903420
дата надходження 02.02.2021
дата закладки 02.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.02.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.01.2021
луна́ стихла, відголоси чути,
не впустила їх до серцевини,
вся промокла при- та
голосними,
наголо токсична і безсила.
прийдеш на поріг, а я без зброї,
і вже не злякаюсь, і не зникну,
крізь вуаль тонку й огидну крикну:
"я ще не забула,
не відвикла,
не відмерло!"
затяглась лускою.
пальці б'ю, бо пишуть, навіжені.
кип'ятком заллю женьшенем
жмені,
не торкай лишень їх.
замело рубцями кожен вивих.
замело, а повесні розтане,
розіб'ю з моста чи над містами
щось живе і
що було востаннє.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901364
дата надходження 15.01.2021
дата закладки 15.01.2021
Веселий небіжчик по полю стелився,
Ходив вартував відвойовані села.
Тепер він все знав - де стежки і джерела.
Вдоволений крук собі з дуба дивився.
Поринула в сон темних кіл під очима
Раптова відрада за обрієм злиднів.
Знайомим полином, лиманами півдня
Летіла, сивіла... Така невловима.
Дрімав домовик, колисав немовля. Та
Заходило сонце в замріяні хащі.
А добре не буде. Лише трохи краще.
І то вже є щастя. Маленькеє свято.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899965
дата надходження 01.01.2021
дата закладки 02.01.2021
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.12.2020