О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,
і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.
Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.
Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».
Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.
Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?
Вікторія Торон
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559310
дата надходження 13.02.2015
дата закладки 13.02.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.02.2015
О, як я хочу полум"я твого!
І справді - щось на серці стало зимно.
Якщо ж у душу подивитись пильно,
То - кригою завмерло все давно...
"І де ж тебе у всесвіті носило?!"-
Жахнулась ти... А я жахнувсь тому,
Що ту, яка була для мене мила,
Я не впізнав... І думаю: чому?...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558853
дата надходження 11.02.2015
дата закладки 11.02.2015
После прочтения стихотворения "Хтось квіти дарує"
Автор Патара Бачія.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558539
Он ей дарит цветы, обещая улыбкой,
Целый мир бросить, вместе с букетом, к ногам...
Укрывая молчанием все те ошибки,
Что преследуют сворой по свежим следам.
Он ей дарит цветы, но шампанским плеснула
На горящие свечи, в ладонях - ожог...
Лепестки - на постель, поцелуй сводит скулы,
Обнимая так страстно, в душе...одинок.
Он ей дарит цветы, но душа улетела...
Забрела отогреться в неведомый мир.
Этой ночью вдвоем, как она и хотела,
Как фантом, только мысли - в одной из квартир...
Он ей дарит цветы,сердце бьется все тише,
Снова в жаркое лето стремится январь.
Но судьбу уже начисто не перепишешь,
А потухшие свечи - прощанья алтарь...
10.02.2015.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558729
дата надходження 10.02.2015
дата закладки 10.02.2015
Лизал огонь странички со стихами...
Они сгорали,как в костре опавшие ,отжившие осенние листы...
Их отдали огню в отчаянии, дрожащими руками...
А как страдали сердцем,..как душой любили долго их...
Слова,как на голгофу шли от первой до последней строчки...
Огня атака яростней и горячее оказалась,..и сильнее,чем они...
Дожди осенние не помогли слезами,..и ураганы,и метели...нет,..не помогли...
За несколько мгновений все слова сгорели,..и в пепел превратились,..с дымом в небеса ушли...
И только губы помнили,..как поцелуи смаковали,..как трепетно они звучали поутру...
А что осталось?..Пустота в душе осталась,..и сумерки,.. и стали милыми они...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558635
дата надходження 10.02.2015
дата закладки 10.02.2015
"Возьми! - сломал я веточку сирени,-
Её цветки волнующе пьянят!
Такой неповторимый аромат,
Какой быть может только в день весенний!.."
А ты, меня не слыша, вдруг уткнулась
"Счастливые" пятёрочки искать.
И только сосчитав, ко мне вернулась,
Решив, что я... хочу тебя обнять.
Единственное, где ты так права!..
Не объяснить, ну, чем ты приглянулась?
И отчего кружится голова?...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557073
дата надходження 04.02.2015
дата закладки 10.02.2015
Не написаны мною сонеты,
Лишь признаний безумности ворох...
Ксения Косач
Осознаю: свидетельства безумства
стихи мои... Я говорю всерьёз...
Лихой волной нахлынувшего чувства
себя, бывает, довожу до слёз...
И сказочно приятно от сплетений
полузабытых и вчерашних снов,
где в зареве предутренних видений
сияет нереальная любовь...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558330
дата надходження 09.02.2015
дата закладки 09.02.2015
Привіт.
Ти, знаю, любиш дощ
і вітру сум, печаль осінню
міських напівпрозорих площ...
Глянь -
вечір причаївся тінню.
Ось я пишу тобі листа.
Ми так давно не говорили
про те, що дарувало крила.
Вже я не той...
І ти не та...
Запросим до розмови ніч?
Вона нам не відмовить, звісно.
Хоча утрьох нам ніби тісно...
Але хіба у цьому річ?
Ти, відчуваю, вже не та.
І я пишу інакші вірші,
хоч кажуть –
нібито не гірші.
Та їх до цього ось листа
я не додам.
Це – не для тебе...
В них вже для нас
немає неба...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509363
дата надходження 05.07.2014
дата закладки 06.02.2015
А хіба ти
не так хотіла?...
....
Спраглим пив
я вуста цілунком.
Доторкаючись
струн волосся,
грав мелодію
твого тіла.
.....
Стародавні кохання
знаки -
у мереживі
ліній шкіри.
Їх читав я тобі
на вушко...
....
Чом же щічки твої -
як маки?
.....
А хіба ти
не так хотіла -
запалати
в огні любові,
щоб у заздрості
цьому гріхові
наші ангели
скинули крила?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550444
дата надходження 10.01.2015
дата закладки 05.02.2015
Тихий шепіт будильника обережно стукав у двері його сну. Новий зимовий день закликав привітатися з ним та поринути у нескінчені лабіринти запланованих слів, які шукатимуть своїх адресатів, емоції, які доведеться відчути у власній душі та відкриттів, що полишать ледь вловимі для ока сліди. Вовняна ковдра зберігала тепло ночі, мовчки огортаючи тіло та душу. “Цікаво, що їй сниться? Які сновидіння панують у її зіницях? З ким веде розмови? Сперечається чи то можливо втікає від власних думок у пітьму ночі, яка змінюється світанком.” Його ніжний погляд огортав турботою худорляві, тонкі плечі, які потопали у безкраїх просторах ковдри. Витонченні тонкі пальці, які він жартома називав забутими скарбами піаніста, бо вона ніколи не погоджувалася спробувати грати на піаніно, схилилися над краєчком пухкої подушки. Усе її тіло випромінювало спокій, внутрішню гармонію та затишок. “І все ж таки хто вона?? Дівчина загадка, яку я намагаюся зрозуміти впродовж двох років. Наближаючись до можливої розв’язки ребусу вкотре розумію, що це не остання грань її душі, яка відкрилася моєму погляду. Хто ж вона…..”.
Обережними кроками, наче злодій, він наблизився до дверей, прокладаючи шлях до кухні, де в очікуванні улюбленої церемонії заварювання чекала львівська кава. Маленькі білосніжні горнятка наповнювалися п’янким кавовим океаном, який виходячи з власних берегів, полонив своїм ароматом весь простір навколо. Кавовий ранок, який вона так полюбляла і якого бракувало впродовж їхніх тижнів розлуки. Легкий цілунок зістрибнув з уст, торкаючись худенького плеча. Його долоні огорнули вранішній сон, лишаючи його лише згадкою ночі. Усміхнений, примружений сіро-зелений погляд вітався із світанком за вікном. Знайома легка усмішка майнула на устах, пригорнувши його обличчя. Вона, така близька та загадкова, тримала його долоні з теплим горнятком кави. Розмови, сміх, новий фільм чи то можливо чергова серія улюбленого серіалу, обертали стрілки годинника, наближаючи полудень. Він мовчазно сидів поруч з нею на стільці, вдаючи, що уважно слухає репліки акторів на екрані, проте думки були глухими до них. Кожна спільно прожита з нею хвилина тонкими кігтиками трималася за його роздуми. Ті ж самі очі, руки, силует, який загортався у полуденні відтінки, голос, проте єдине запитання лишалося незмінним, “Хто ж вона для мене?? Можливо друг?? Знайома?? Дівчина, яка читає мої думки по очах чи вміла акторка, яка прагне мати відданого глядача у моїй особі? Але чому я їй довіряю?? Чому…..”
Кавовий аромат танув на обличчях меблів кімнати, актори полишали свої майданчики, гублячи окремі репліки на устах двох глядачів навпроти монітору. Їх ролі на сьогоднішній день були вдало зіграні. До їх вух долинув лишень стуків зачинених дверей. Дві постаті, тримаючи долоні один одного крокували у полон міста, яке розкинуло тенета привабливих магазинних вітрин, кафе, що майоріли кольорами, веселими компаніями відвідувачів. Однак шлях тієї пари пролягав тихим закапелком, що тонкою артерією відгалужувався від гамірного центру міста. Довжелезні сходи, вузькою стрічкою пірнали у глибину підвального приміщення. Тонкі пальці манили його у незвіданий та водночас чужий світ непримітної книгарні. Височенні стелажі, заповнені книгами, десятки чи то пак сотні книг, помережаних друкованими рядками облич білосніжних сторінок, спадали водоспадом на його плечі. Мабуть це було вперше, коли відчуття захоплення у поєднанні зі здивуванням завітало у його душу. Світ чи то полон книг!!! Роками він блукав артеріями рідного міста, проте жодного разу не був у потойбіччі, що звалося книгарнею. Ховаючи погляд він спостерігав за метаморфозами, що проростали у її душі. Очі запалювалися вогнем пристрасті, долоні ніжно обіймали обгортки, всотуючи п’янкий аромат паперу. Здавалося, що її душа розквітає наче квітка під променями весняного сонця. Книги були її шаленством, у якому тонка постать розчинялася, забуваючи про проблеми, смуток, разом з ними вона плакала, раділа, прагнула жити і так само померти заради мрії книжкового персонажа. “Невже це вона?? Та, яка вечорами загорнувшись у ковдру мружить втомлені очі над книгою. Та, яка може годинами мовчати, оберігаючи мене та рятуючи від смутків. Моя розрада та мрія?? Хто ж вона….”
Зимові сутінки, озброївшись холодними вітрами виганяли перехожих з вулиць, автобусних зупинок, зваблюючи перспективою затишних осель. За плечима лишалися пройдені кроки, сказані слова, роздуми, випадково - неочікувані відкриття цього дня. Самотня душа ковдри тужливо чекала на теплі обійми двох постатей, які завершували малюнок спільно прожитого дня. Знайомі тонкі, худорляві плечі, ніжність ранку потоками розлилися у володіннях ліжка.
“Я знаю, хто ти… Моя дружина”…. Тихим шелестом ніжний цілунок спочив на худорлявому плечі, тримаючи на долонях його слова.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472717
дата надходження 15.01.2014
дата закладки 04.02.2015
В одной из башен Вавилона,
В одном из замков Авалона
И на кругах инферно Данте
Оставим мы следы в камнях,
Потомкам чтоб они гласили:
«Мы отошли, но тоже [i]были[/i] –
Неограненным диамантом
Или прозрением впотьмах.
Вы унаследуете мир,
Пусть в нем лишь воздух, не эфир.
Так беззащитно мирозданье,
Один завет – не погубить.
Пусть царствуют руины в нем –
На них вы возводите дом.
У вас в руках спит созиданье,
Его сумейте разбудить».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556656
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 02.02.2015
за мотивами роману В. Гюго
“Нотр –Дам де Пари”
Вернулась я без одягу… без тіла…
Цвіли каштани… малював Моне…
Це місто я колись уже любила…
Велике Місто…
що зреклось мене…
Які сьогодні в нього кам”яниці…
А де ж мої загублені стежки?...
В якому з вікон мій вогонь теплиться?...
А блюз?.. наш перший блюз
у дві руки?..
А ще – дощі… які дощі пролили!…
Тумани над соборами пливли…
На площі цій колись мене - спалили…
А далі…
трохи далі – розп”яли…
В моєму танці нотки божевілля?
Це ж тільки - танець… що - в ньому знайшли?
Не вміла ще й заварювати зілля…
Коли по мене
вперше ви прийшли…
Хай ваші дзвони плачуть – Есмеральда!...
Готичних знаків – не збагнути вам!
Моїх очей… моїх! очей смарагди
Зі стін своїх
не змиєш… Нотр - Дам…
Тепер не маю жодних застережень…
Як власне тіла я не маю - теж…
Але в оцих обмеженнях обмежень
Я маю все…
лише не маю меж…
І ось тепер… без одягу… без тіла…
Тумани над химерами пливли…
І та… яку ви спрагло так любили…
Так – віддано…
аж поки – розп”яли…
П’янить і досі шум оцих причалів…
Глушить абсент отой дивак Моне…
А у підвалах… у старих підвалах… …
Хтось малював…
по – пам”яті… мене…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556720
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 02.02.2015
Жизнь коротка...И правила её жестоки...Судьба у каждого своя...
Но смерть охотится на самых лучших...Коль брошен жребий - забирает раньше срока ...
Не интересен и не нужен слабый никогда!..
Они идут другой дорогой...А лучшие - всегда прямой и напролом...
И не страшит их ничего на свете...И смерти не боятся ,..о ней и слышать не хотят...
Мы не забудем самых лучших,..талантливых мы будем вспоминать...
У них душа светла,.. большое сердце человека...Их вечность забрала...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556642
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 02.02.2015
[i]Ти брав живцем зомлілу душу...
Добряк, дивак між хробаків...
І як я небо нині змушу
Не красти в людства добряків?!
Твої птахи гніздили скроні.
Твої дощі до сліз пекли.
Ти завше мав слова солоні
До тих, що серце обпекли.
"Щось зимно" - радіо мінорить...
"Логічно", - кажуть, бо зима.
Та мозок всі думки ігнорить.
ЩОСЬ ЗИМНО, БО ТЕБЕ НЕМА![/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556742
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 02.02.2015