Запах кофе и книг,
Летней ночью без сна.
Нету больше интриг,
Я простившись ушла.
Больше нет сожалений,
Ни смеха, ни слез.
Никаких ожиданий
Вечер грезы принес.
Я сижу у окна,
Наслаждаясь дождем.
Опадает листва,
Холод ломится в дом.
Вдруг белый пух
Упал с небес.
Ковром зеленым
Укрылся лес.
Бегут года,
Так мчатся вдаль.
И лишь в глазах
Видна печаль... (с)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740783
дата надходження 06.07.2017
дата закладки 11.07.2017
все размазано, будто алмазов
звездной россыпью небом ночью
раз за разом мазок, завязаны
в пучок волосы, может помочь тебе?
мастихином сгущая краски
ни о чем в этот миг не жалея
в свое время все лаком дамарским
а пока - пока кистью нежнее
все размазано, контур тушью
подчеркнуть для стыдливых взглядов
равнодушно нарочито, душно
ощущается, когда рядом
лихорадит разряд за разрядом
бежит кожею, кисть нежнее,
ты позволишь, я ближе сяду,
буйства красок ночь запечатлею?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741464
дата надходження 11.07.2017
дата закладки 11.07.2017
Ты.Ты.Ты!- Чудо!- всё Мироздание на тебе завязано,
Твоё Я даже Творец уже не повторит.
Я слышал как твоё Слово стало сказано,-
И всё переменилось.Этот мир уже не спит.
Всё,что внутри и снаружи- Безконечная Загадка.
Только ты не бойся того,чего не можешь объять,
Дыши свободно,дыши сладко,-
Позволь своему Духу без стеснения пылать!
Радуется солнце,радуется лес,
Земля кружиться в хороводе Небес,
Божии сердца переполняет рассвет,-
Прикрытые уста помнят то,чего ещё нет...
Солнцеликий,ты видишь- всё уже готово
Твой Изменяющий Танец в себя вобрать.
Срывай скорее уже все оковы,
Оглянись- мы встали!Нас Несметная Рать!
Каждый из нас,кто пришел под твои знамёна
Измерил собою безконечность троп.
Мы,Дальние,не ведаем крепость заслона,
Что Ворог Солнца накрутил у твоих стоп.
Не колеблись,- тебе ж ведь всё открыто,-
Безконечная Жизнь твоя и только твоя!
От того,что мы с тобою одним узором свиты-
Я озаряюсь радостью пылая!там,впереди,чудные края.
11.09.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740315
дата надходження 03.07.2017
дата закладки 11.07.2017
Уйти во тьму…
К скалистым берегам…
Отдаться им легко… беспрекословно…
Стремиться к ним… и, очутившись там…
Понять… не скалы…
это просто – волны…
Безумной силой
Одарен блеснуть…
Что видишь ты, стоящий пред волною?
По – прежнему, один лишь только путь,
В пучины вод
влекущий за собою?...
Я подожду…
Пока ты сам уйдешь
С путей сомнений… идолопоклонства…
Когда-нибудь ты попадешь под дождь
Иного Неба
и другого Солнца…
Пускай расскажет
Этот странный дождь…
Что нет границ для наших изменений…
Когда – нибудь и ты перешагнешь
Предел троих
известных измерений…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578159
дата надходження 30.04.2015
дата закладки 01.05.2015
И вот ты уехал,
почти незнакомый,
За тобой завивается
белая стынь,
И в сердце забралась
лимонно оскома,
И слёзы глухие,
горчей, чем полынь.
Улыбка не сгасла,
зовущая в бурю,
В ладонях, как солнце,
тепло твоих рук,
Сберечь бы, сберечь бы,
как вескую пулю
Хранят для волков,
подступающих вкруг.
Да! Веским патроном,
смертельным свинцовьем
Храню я улыбку
для жгучей тоски,
И встану навстречу
я грусти сурово,
Ладони до боли
сжимая в тиски.
Я буду смеяться,
сгорая от грусти,
Тебя вспоминая
опять и опять,
По дням субтропическим,
дням захолустным
Я буду улыбку
свою распинать.
Уйдя на разлётье
дорог, стадионов,
В этом не жарком,
но звёздном краю
Последним и веским,
и грозным патроном
Оставлю кому-то
улыбку свою
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544118
дата надходження 16.12.2014
дата закладки 30.12.2014
Едва освещенный фонарем переход,скрывал в своей полутьме множество неразгаданных снов,а еще человека в длинном плаще,который не уехал туда,где по всей видимости была его любовь,но вот главный вопрос была ли ?
Достав отсыревшие спички и с трудом подкурив сигарету,он задумался…Капли осеннего дождя монотонно отчеканивали свой размеренный ритм,и казалось они бесконечны, также как и долгие раздумья,о совершенном поступке, но скажу вам точно, никогда не стоит сожалеть о том,что сделано, но впрочем, это уже другая история…
Опустевший перрон был удачным пристанищем для бродяги. Бедняга кутаясь в порванное клетчатое пальто,выглядел, не менее задумчиво,чем наш герой, который тем временем сел на лавочку.Куда он смотрел этого разгадать было ни под силу никому и лишь остановившиеся часы ,говорили о том, что ощущение времени появляется тогда,когда чего-то ждешь, ждешь чего-то самого важного в своей жизни, но самое важное было уже позади.
Опустив руку в карман он нащупал аккуратно сложенный плацкартный билет, который был маленьким звеном предопределяющим несостоявшуюся встречу.
Пора... Сказав сам себе он встал,и медленно шагая ушел далеко в ночь…
И только желтые изредка пролетающие листья, а вместе с ними и билет, маня и играючи звали за собой,туда - где изрезанная рельсами земля уходила далеко за горизонт…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284883
дата надходження 07.10.2011
дата закладки 15.12.2014
Холодный дождь, дома серы и мрачны.
Цветы зонтов маячат вдалеке.
Притихли краски, улицы невзрачны.
Иду, в карманах руки, налегке.
Вчера добавил свежую зарубку
В прожитых лет зарубок стройный ряд.
Я огорчен, что мне уже не тридцать,
Но радуюсь, что мне не шестьдесят!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541861
дата надходження 06.12.2014
дата закладки 10.12.2014
Так и ходишь здесь неприкаянно и сутуло,
где ноги немеют чаще, чем сводит скулы;
так и молчишь,
про себя повторяя: «не́т нас».
Это не всепрощенье, друг мой, а бесхребетность.
Лишь слова́ – всё.
Не верь ни сейчас, ни потом в них,
как в утро, когда ты проснёшься, о ней не вспомнив,
когда к уголкам твоих глаз подберётся наледь.
И не бойся точек, мой друг,
научись их ставить!
Нас учили всегда быть вдумчивее и кротче,
но мир улыбается тем, кто как раз отходчив.
Жизнь тебя разольёт по полу и в узел скрутит –
привыкай собираться обратно, как шарик ртути.
В этом зале, уже пресыщенном и жестоком,
не всегда наступает смерть от удара током;
будь им сам: бейся импульсом сквозь суставы,
локомотивом веди за собой составы,
дефибриллятором в душу впивайся, ибо
никто не подаст тебе руку,
не сподобится на «спасибо».
«У тебя есть ты»
Вот довольствуйся этим кредо,
ведь кто мог бы тебе помочь, тот тебя и предал.
Ещё пара минут, и ты – загрубевший слепок,
но помни: не каждый, кто твёрд – непременно крепок.
и любой себя уважающий физик скажет:
что алмаз разбивается молотком, и даже
металл можно резать ножом, если это стронций.
Бери себя в руки.
Ты сам себе Тьма и Солнце.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540676
дата надходження 01.12.2014
дата закладки 01.12.2014
Тихо...весняний день догора...
Сонце вже світить ясніше,
Тепліша навкруги від нього пора,
І біле вже стало темнішим.
Легко співають струмки навкруги,
Й навколо весни, тільки тиша…
Приємно...Позаду вже подих зими,
Попереду мрії й надії...
Та ось... непоспішно, по чорній,
Асфальтній дорозі повзе...
Котиться тихо підвода,
І жвавий гнідий смутно йде.
На возі вже сиві від часу,
Господар і жінка його.
Вже випили разом солодке,
Залишилось тільки гірке...
Так їдуть мовчать, а навкруги...
Лиш шелест каміння й коліс.
Та тяжкий, спинаючий тупіт,
За ними, що йде і мовчить.
Позаду селянського воза,
На старій, із метр довжини.
Потріпаній, зсохлій мотузці,
Йде весело та, що не спить.
Не спить вона вранці - раненько,
Бо треба малятам воно.
Легеньке, духмяне і тепле,
Поживне парне молоко.
Їм ситно усе віддається,
Що іноді вдосталь й своїм.
Теляткам не вділить напитись,
Натомість, дух сіна і гній...
Не дасть бо така ж її доля,
За ласку й турботу свою.
Її нагодують напоять,
З погоничем пустять в траву.
Де см́ачна зелена отава,
Так манить її рябий ніс.
А ввечері швидше до дому,
Молочний вже подих поніс.
Здоров'я від поля, щоб знову,
Віддать хазяям і малим…
А соб́і, лиш що залишилось,
Та це не так страшно... Бо Він...
Має на всіх свою долю,
Й для неї душевне тепло.
І звичне жування у полі,
Чи дома, в хліві, і будь що...
Скрізь де б вона не ходила,
Вона поспішала служить.
Для того, щоб дітками жили,
Господарі неї, і Він...
Щоб сили набралися з луків,
Від духу нескошених трав.
Здоров'я, якщо раптом груди,
Заграють хрипливим биттям .
Все поспішає і вірить,
Що лише добро тільки їй...
Сприяють весь час, такі милі,
Господарі хатні її.
Цього ж вона хоче теж щиро,
Тому йде за ними й мовчить.
Радіє, що сонечко гріє,
І скоро за ним посп́ішить.
До річки, де луки зелені,
Де свіжа духмяна трава.
Аж слина від цього скотилась,
Й жування її без кінця.
Отак вона йде і радіє, усьому,
Що бачить, що й ні.
Не знає вона і не чує,
Що кінчивсь земний її вік.
Не зможе вона вже віддати,
Любов і турботу свою.
Схилилась господарів хата,
Й потрібні «гривнІ» на труну.
Час вже забрав насолоду,
Й не треба дурненька спішить.
Чекають твою божу вроду,
Чекають, щоб лише забить.
Зпустить з тебе шкуру й відтяти,
І нирки, і серце твоє,
Що вміло за всіх лише дбати,
Щоб скрізь було тепле й парне.
Щоб бралась від поля в них сила,
Земля, щоб раділа від рук.
Щоб радість текла в їхніх жилах,
Й турботу творили навкруг.
Забудь і змирись, може й краще,
Не зможеш пізнати ти все.
Що продано щастя і радість,
Лиш гроші, у цьому і все.
Не треба вже - виросли діти,
А їхні батьки вже старі,
Не треба вже трав соковитих,
Бо сили не ті в цій руці.
А там лиш асфальт та вітрини,
В пляшках та в пакетах воно.
Під назвою: "свіже й поживне",
Та все те, воно й не воно.
Не треба тобі цього бачить,
А час вже забрав те що дав.
Життя вже відходить й не плаче,
Хоча й не відчує смак трав.
Гуркоче ось поряд машина,
Привели не тільки тебе.
Бо гроші потрібні нам мила,
Лиш з ними «щасливо» живем.
А вас потихеньку загонять,
Закриються двері тяжкі.
Можливо тоді лише зойкне,
Ще те, що живе у тобі.
В останнє побачиш ті ж сиві,
Від долі обличчя своїх.
Невтомних й по своєму милих,
Простих і сільських трударів.
Їм теж десь в глибинах не легко,
Бо добре ще там десь та є.
Але, вже міняє їх щастя,
Нове лиш в грошах, - золоте...
Можливо було б все інакше,
Та час неупинно повзе.
І тихо за ним як корова,
Усіх наша доля іде.
Полічені гроші в долонях,
Зраділись господарі з тим.
Що куплять собі новий обрій,
Побудуть в багатстві із ним.
Раненько не встануть до Сонця,
Щоб в руки прийняти його.
Оте таке тепле й солодке,
Від неї парне молоко.
Ніяким грошам не злічити,
Того, що від Бога дано.
Як хочете в радості жити,
Не рвіться в багатство його.
Бо час не шкодує нікого,
І він буде возом отим.
Позаду ж запродана доля,
Всіх нас українців, хохлів…
І знову полічені гроші,
Хтось радісно в руки візьме.
А нас, як стару ту корову,
В забій силоміць відведе!..
Що продано, той продається,
Навчіться науці оцій.
Продавши самі ж й продаємось,
Закон же життєвий у цім.
А том бережіть, що у серці,
Ми маєм від наших батьків.
Турботу, повагу і чемність,
До всього, куди лиш не кинь.
Любім, поважаймо і себе,
Не треба за гроші лишать.
Себе і всіх нас свої ж долі,
Що хоче лиш нас напувать.
Що зробиш, таке й повернеться,
Потрібно це добре нам знать.
І тихо доріжка та в’ється,
У бійню чужу, помирать…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230895
дата надходження 24.12.2010
дата закладки 26.10.2014
Я был в этом круге
и видел тот свет,
я задал вопрос
и услышал ответ.
Я был на краю,
когда средь неба сфер,
как мальчик крылатый
парил Люцифер.
Я видел те молнии
и слышал тот гул,
когда мухою белой
летел Вельзевул.
Луна поднималась,
сгущался мрак,
а на распутье
стоял серый маг.
Пред ним две дороги,
пред ним два пути,
стоял и решал он
каким же идти.
Слева дорога
усыпана золотом,
тянет с пути того,
мертвенным холодом.
Справа дорога
камнями усыпана
и кровью мучеников
земля та пропитана.
Слева богатства
сладкий яд -
грехи не наказаны,
ведёт она в ад.
Справа бедности
горький мёд -
дорога мучений
на небо ведёт.
Маг стоял на распутье,
явился бес,
и ангел крылатый
слетел с небес.
Они твердили
наперебой,
идти ему
дорогой, какой.
Но маг их не слушал -
слова не нужны,
уставший от них
и от вечной войны.
Решил маг тогда,
что не должен свернуть
и выбрал он третий,
непроторенный путь.
Прямой как луч солнца,
несущий свет,
как истины слово,
дающей ответ.
Ветер подул,
рассеял мрак,
по бездорожью
шёл серый маг …
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424707
дата надходження 13.05.2013
дата закладки 09.10.2014
Мені болить твоя глуха байдужість,
мені щемить колючий твій ігнор,
Та будь же чесним! Май таку ти мужність...
Давай зізнаємось, що все уже пройшло...
Минуло те, що нас колись єднало,
зійшло в нікуди, хоча, може, й не було,
виходить, я зовсім тебе не знала,
ми незнайомці, ми чужинці на всі сто...
Ти так любив "любити мені мізки",
Я так чекала, що все зміниться колись,
та все це марно...Все, тепер вже пізно...
Усі ці мрії так ніколи й не збулись...
Я марила тобою, завмирала,
молилась на парфюма аромат,
та в той же час душею відчувала,
що щось у нас пішло уже не так...
І поступово все скотилось нанівець,
засохли квіти подаровані тобою,
порвалась нитка, увірвавсь терпець...
І я здалась... Одна в полі не воїн...
Тепер вже пізно говорити щось мені,
Тепер вже пізно обіймати та просити...
колись ти сам, як від проблеми втік,
тепер благаєш в душу знов впустити...
Я витримала, знаєш, я змогла,
відплакати своє і все забути,
так, дійсно, я закохана була,
та зараз все - цього не повернути!
- Щаслива? - Дуже! - А чому одна?
- Ти знаєш, я багато зрозуміла...
Хай краще буде теплою душа,
ніж поряд крижане вороже тіло...
Ти довго бавився, ти грався в свою гру,
А я страждала, я мовчала і терпіла,
Тож, зараз йди! Запитуєш: "Чому?"
Бо я тебе, нарешті, відпустила!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527836
дата надходження 04.10.2014
дата закладки 05.10.2014
... я знаю, ти не любиш говорити,
а я тепер втомилася мовчати...
ти знаєш, я ,мабуть,почну курити,
коли ітиму ввечері гуляти.
І не важливо скільки в цьому шкоди,
я знаю , що не схвалиш і осудиш,
не жди від мене "теплої погоди",
коли холодні : серце,губи, руки...
я знаю, що можливо "повернути" ,
змінити ракурс,напрямок,маршрут...
але якийсь тягар окутав груди
і , певно, саме він тримає тут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526072
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 26.09.2014
Поясните, милейший, чегой-та Вы тут "сидите, никого не трогаете, починяете примуса"?
Объяснительная:
Мессир, позвольте объясниться:
Я, право, с ним извёлся весь!
Никак не хочет починиться -
Вконец испортился стервец!
То нагло в нос плюёт бензином,
То скачет с криками «Горю!»,
То Геллу обзывает Зиной -
Он сломан, точно говорю!
Свечой назвался вдруг пасхальной
(тьфу-тьфу, зараза!). А вчера
Он Ваш коньяк хлестал нахально
И пел частушки до утра,
Пока был бал. А Вы – ругаться –
Чуть что, так сразу Бегемот!
И так за этого поганца
Я отдуваюсь целый год!
И Берлиозову квартиру
Спалил не я, клянусь хвостом!
Торгсин поджёг не кот, а примус!
(И «Грибоедова» потом)
А был – ручным, послушным малым…
Чиню и не могу понять –
Чего паршивцу не хватало?..
Одно отрадно - весь в меня!
______
написано на конкурс объяснительных на другом сайте
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526104
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 26.09.2014
Разно-разно-разноцветный
открываем пластилин:
Лепим радугу, конфеты,
новогодний серпантин,
Бегемота и лягушку,
и котёнка, и щенка,
Колыбельку, в ней подушку,
папу, маму и сынка,
Ёлку с шишкой на верхушке,
яблочко и абрикос,
Белку, норку, в норке сушку,
буратино- длинный нос!
Из тюльпанчиков полянку,
одуванчиков букет,
Скатерть- чудо самобранку,
сказочный на ней обед.
Зебру, самовар, ватрушку,
мячик, дерево, лимон,
Неизвестную зверушку,
паровозик и вагон!
Вот, что значит "Пластилин" -
из него огромный мир
Может получиться,
если не лениться!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145311
дата надходження 14.09.2009
дата закладки 25.09.2014
Дана інформація оприлюднена на сайті Фейсбук творчою спільнотою «Об»єднані словом»
https://www.facebook.com/groups/307712002706107/525816504228988/?notif_t=group_comment_reply
У серпні 2014 р. у франківському видавництві "Фоліант" вийшла поетична збірка під назвою "Гербарій спогадів" авторства Данути Сем'янів, відомої на Клубі Поезії під псевдонімом – Вразлива.
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=10844
Наклад - 300 примірників, витримано усі вимоги до подібних видань...
Знехтувалось тільки одне - понад 80 відсотків творів, що увійшли до збірки, не належать заявленому автору!
До Вашого відома нижче подаємо всі дані цієї книжки і відповідно до сторінок збірки та розміщених там поезій - справжніх авторів та посилання, за якими в мережі інтернет можна знайти ці твори.Адже, так гадаємо, справжні автори мають право знати про вихід у світ їхніх віршів під чужим іменем.
Сем’янів Данута. Гербарій спогадів (вірші) / Данута Сем’янів. – Івано-Франківськ: «Фоліант», 2014. – 144с.
ББК 84(4укр)6-5
УДК 82-1(477)с30
ISBN 978-966-2988-69-7
Перелік справжніх авторів поетичних творів, використаних у книжці, та інтернетпосилань:
ст. 5 «Я залишу лиш спогади» - справжній автор Кропівна Валеріяhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469094
ст. 6 «Уже не треба» - справжній автор Ірина Лівобережнаhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469058
ст. 7 «Чомусь болить…» - справжній автор Lana P.http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488000
ст. 8 «Не озиратися» - справжній автор Ірина Лівобережнаhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471004
10 «На долоні…» - справжній автор Lana P.http://www.poetryclub.com.ua/getpoems.php?id=14601&pg=3
11 «Нам!» - справжній автор Надія Голінейhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475386
12 «Ще піднімусь» - справжній автор Віталій Назарукhttp://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=301681
13 «Вишня» - справжній автор Алёна Загребельнаяhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488240
14 «на межі десь…» - справжній автор Ксенія Фушторhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473292
15 «Роки не треба рахувати» - справжній автор Мирослав Вересюкhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339828
16 «Учитися жити» - справжній автор Інна Гаврилюк (Innessanew)http://mail.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342285
19 «Падаю» - справжній автор Ірисhttp://mail.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269825
20 «Не плутайте» - справжній автор Костя Небокрайwww.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233619
22 «Вічні цінності» - справжній автор kalushhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253252
24 «За плечима мами» - справжній автор Михайло Плосковітовhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251186
25 «В саду моєму слива надломилась» - справжній автор Оксана Чадаєва www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=59585
26 «Родинні відносини» - справжній автор A№gel#Smerty#http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255268
27 «Життя не кваплю» - справжній автор Іван Котигорошкоwww.poetryclub.com.ua/getfav.php?id=13823
28 «Натягну тятиву» - справжній автор Тамара Шкіндерhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoems.php?id=7673&pg=2
33 «Кому пишу» - справжній автор Леся Shmigelskahttp://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=458175;http://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=431931
34 «Як пишуться вірші» - справжній автор Ольга Медуницяhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280101
35 «Ти не хвались» - справжній автор Леся Shmigelskahttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419984
36 «Таке життя» - справжній автор Яна Сілецька-Васильєваhttp://gorod.dp.ua/tema/moloda_muza13/?pageid=1868
38 «До Бога» - справжній автор Галина Недашківська (НеГа)http://www.virsh.com.ua/poems/8245;http://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=329200
39 «Читайте вірші» - справжній автор Віталій Назарукhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265449
40 «При забутих воротах до Раю» - справжній автор Маріанна Алетеяhttp://maysterni.com/publication.php?id=94133
ст. 40 «…При забутих воротах до раю…» - справжній автор ТРАЯНАhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442286
ст. 42 «Згадати все» – справжній автор ЛИЯ***http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400083
ст. 43 «Як дивно, що згадую» – справжній автор ПРОСТО ТЕТЯНОЧКА http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493392
ст. 44 «Тебе не повернути» - справжній автор ТАЇСІЯ ШАШИЛКІНА/Хата http://www.chitalnya.ru/work/281324/
ст. 45 «Розбите боліти не може» - справжній автор НАТАЛІЯ МАЗУРhttp://www.ukrcenter.com/Література/Мазур-Наталя/79040/Розбите-боліти-не-може
ст. 46 «Коли не хочеш» - справжній автор PALLADAhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoems.php?id=12907
ст. 56 «Єдиний день» - справжній автор ЛЮДМИЛА МАРТИНЕНКОhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339153
ст. 61 «Не впасти» - справжній автор ТЕТЯНА ЛУКІВСЬКАhttp://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=308786
ст. 65 «Пустий вагон» - справжній автор ТЕТЯНА ЧЕРВОНЮКhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356256
ст. 65 «На «Ви» - справжній автор ВЕСНЯНА ОСІНЬhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334643,
ст. 66 «То біло, то чорно» – справжній автор NEVERhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248588
ст. 67 «Яке їхало...» - справжній автор Ярослав Ткачівськийwww.google.com.ua/search?num=100&q=Таке+здибало%2C+яке+їхало+-+винна+гордість+і+впертість+обох...+ніжні+душі+розшарпує+віхола+Почуттів...+Чи+помирить+нас+Бог%3F%3F&oq=Таке+здибало%2C+яке+їхало+-+винна+гордість+і+впертість+обох...+ніжні+душі+розшарпує+віхола+Почуттів...+Чи+помирить+нас+Бог%3F%3F&gs_l=serp.3...47702.88793.0.89197.66.58.1.0.0.0.187.3938.31j10.41.0....0...1c.1.53.serp..63.3.314.Tomkw1-gcL4
ст. 72 «Заспівай» - справжній автор PETRO MAKITRAhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoems.php?id=13608
ст. 75 «Немов» - справжній автор ІВАНЮК ІРИНАhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494105
ст. 77 «Заблукала ніч» – справжній автор РАДЧЕНКОhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184316
ст. 78 «Осінній дощ» – справжній автор LITERAhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253194
ст.80 «Осінь» – справжній автор SAKHO (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374646 )
ст. 82 «Безсоння» - справжній автор Любов Ігнатова (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382576)
ст.87 «Бабине літо» - справжній автор Оля Радченко (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281859)
ст.91 «Осенняя мелодия» - справжній автор Інна Серьогіна (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274972)
ст 93 «Я не буду другой» - справжній автор Елена Пархомчук (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229515)
ст 93 «Ветка сирени» - справжній автор Нелли Геката (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263143)
ст 94 «Печаль-тоска» - справжній автор Міс Блюз (Алла Войцеховська) (http://www.stihi.ru/2013/02/03/10173); (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249314)
ст.95 «Подарки жизни» - справжній автор Надежда М. (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274953)
ст. 96 «Время лечит» - справжній автор Тачикома (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=27952
ст.97 «Любовь придет» - справжній автор Алиса Айзерман (http://www.stihi.ru/2009/02/27/6820)
ст.98 «Юлагодарю судьбу» - справжній автор Жолкевич К. (www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261509)
ст.99 «Кокетство» - справжній автор Мила Машнова (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269969)
ст.100 «Не повернуть» - справжній автор Hazel (Єфім Хазанов) (http://www.novozybkov.ru/art/poetry/1601)
ст. 101 «Мне одиноко» - справжній автор Catocala Lacrymosa (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=25754
ст.102 «Желаю Вам» - справжній автор Мазур Наталя (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248905)
ст.103 «Не могу с тобой, ни без тебя» - справжній автор Просто Тетяночка (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259889)
ст 104 «Сестре» - справжній автор Эмилия Бояршинова 1928 -1978рр. (http://aphorisms.su/stihi/stihi_sestre_2.html) (http://writers.aonb.ru/map/kotlas/boyar.htm)
ст.105 «Потом» - справжній автор Татьяна Носова (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=77282)
ст.105 «Тоска» - справжній автор Natallia (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299309)
ст.106 «Ее душа кричит» - справжній автор Віктор Нагорний (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=25153
ст.107 «По нулям…» - справжній автор Любовь Козырь (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435394)
ст.108 «Не плюйте в любящую душу» - справжній автор Наташа Сашина (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=44557
ст. 109 «В жолтом свете больничних окон» - справжній автор Enola (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448352)
ст 111 «Молитесь о заблудших» - справжній автор Друг Одеса (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308239)
ст 112 «Промолчать» - справжній автор ilovahttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207750
ст.113 «Осень… Снова осень» - справжній автор A.Kar-Tehttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362143
ст.115 «То, что не достать» - справжній автор В.Меренковhttp://mail.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115601
ст.117 «Давно не виделись» - справжній автор Пираньяhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234962
ст. 118 «Я буду читать твой голос» - справжній автор Віда Вансельhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358483
ст.119 «Ничем не новая весна» - справжній автор Vahttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405872
ст. 120 «Журавлиним ключом» - справжній автор Ирина Горбаньhttp://www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=483491
ст.121 «Старий фотоальбом» - справжній автор Ника Нейлингhttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=49884
ст. 134 «Яблуня для сина»(пісня) - справжній автор Тетяна Лавинюкова http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493375
ст. 136 «Розмова з сином»(пісня) - справжній автор Тетяна Лавинюкова http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484772
Оргкомітет МПК "Об*єднані словом"
Читать полностью: http://h.ua/story/408811/#ixzz3EJJ8BqBT
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525777
дата надходження 25.09.2014
дата закладки 25.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.09.2014
відчини вікно
глибоко зітхни
нам у цій кімнаті стало тісно
завантаж кіно
потім видали
паралелі ж не бувають сумісними
що тобі тепер пий свій клятий ром
не кляни життя
ти ж сам паскуда
не дзвони вночі
зранку не буди
тут стіна тепер тут захисна споруда
хай твої слова
вітер огорне
і тобі у місті стане тісно
а твої думки
навпіл роздеруть
знай я випадкова ненавмисна
он твоя душа
в згарищі турбот
перетліла у даремних справах
ти іди іди
спокій твій не тут
тут лише холоне моя кава
то мечеть мій храм
тут господар я
і до того ж зовсім не привітний
ти відчини вікно
й глибоко зітхни—
півжиття проґавив непомітно
© (авт. - 2013 р.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461196
дата надходження 18.11.2013
дата закладки 27.08.2014
Я ушел домой поздно в тот день. Август шелестел плотными занавесками листьев, скрывая в глубине крон фонари - словно это драгоценные яйца райских птиц прячутся в хворосте гнезд. Что-то я слышал позади, какой-то нарастающий гул, какой-то ритмический писк, почему-то вселяющий тревогу во всеобщем безмолвии: мусоровоз прогрохотал мимо в поисках тошнотворной пищи, заботливо разобранной примерным человечеством на отдельные блюда. Здравствуйте, чего пожелаете? Пищевые отходы? О, сегодня они приготовлены по особому рецепту: подгнившее мясное рагу в рыбной юшке с прелыми фруктами и нежнейшими опарышами в яичной скорлупе. Могу я предложить на десерт перерабатываемые материалы? Пластик? Картон? Подавив рвотный рефлекс, я свернул на боковую улицу и остановился у стены. Дышать тяжело – за столько лет я так и не смог привыкнуть к ночной духоте этих мест. Дым и то свежее здешнего воздуха. Да что угодно свежее. Господи, боже мой, сколько еще мне вертеться в этой нелепой канители? Вряд ли меня ждет что-то большее, чем смерть в гостиничном номере от собственного страха перед будущим. В конечном итоге мы все умираем. Какая разница, героически подставляясь под удары недругов, запрыгивая в пламя на звуки чьего-то плача или трусливо, в собственной постели, захлебнувшись блевотой во сне. В конечном итоге каждый из нас уже рождается с пулей в сердце, вопрос только в том, когда мы выберем ее почувствовать.
Звонит. Она.
- Где ты шляешься?
- Не начинай. Ложись спать.
- Слушай, с меня уже хватит. Ты думаешь, я не знаю? Думаешь, я не видела? Хватит делать из меня дуру! Тебе крупно повезло, что я до сих пор с тобой! Ты бы загнулся без меня давно, спился бы к чертям! Да я святая, что терплю твои гнусные похож…
Затягиваюсь. Кладу телефон в карман, не отключая связь. Она орет у меня в кармане как маленький эльф, отловленный в папоротниковых зарослях и запертый в спичечном коробке. Она продолжает вопить, пока я мочусь на водосточную трубу, пока я иду вдоль пальмовой аллеи, пока пытаюсь вспомнить, куда положил зажигалку, в конечном итоге, пока я открываю входную дверь. Она лежит на постели в бордовой пижаме из искусственного атласа, прижимая к уху телефон, и наконец-то молчит.
- Ты даже не слушал!
- Да, хватит, я же сказал, ложись спать.
- Ты мерзкий ублюдок, от тебя несет!
- Можешь лечь на кушетке в кухне.
Валюсь на постель не раздеваясь. В ушах звонкая эльфиная песня, прозрачные птицы машут крыльями над мои лицом, я улыбаюсь, мне очень хорошо.
Солнце уже в зените, бесхитростно полосует мою обитель тенями жалюзи, и я открываю глаза, узник в зарешеченной постели. Кажется, она, Мариэла, ушла. И судя по вспоротым животам шкафов, ушла достаточно далеко. С трудом оторвавшись от пропитанной ночным потом подушки, я сел поразмыслить о своем оставании. Не то, чтобы мне было жаль, что она меня покинула столь плоским и банальным образом, или чтобы я боялся одиночества в целом, но что-то было не на своем месте в то утро. Гораздо более ощутимо, чем, например, несколько месяцев назад, когда она меня уже однажды покидала. Я негодяй – подумал я. Я – эгоистичная скотина, заключил я еще после двух минут размышлений. Но сожалею ли я? О, нет. Мне не жаль. В какое-то мгновение я решил, что даже если бы мне дали еще один шанс и вернули время обратно ко вчерашнему тошнотворному вечеру в пабе, где я тискал груди сомнительной красоты, а над ними хохотало совершенно незнакомое лицо, где я мыл брюки в раковине туалета, поскольку моя подруга описалась со смеху, сидя прямо у меня на коленях, когда я стучал кулаком по капоту старого Вольво, содрогаясь, как в предсмертных конвульсиях, рыча в звездное небо… Если бы мне дали второй шанс прожить тот вечер, я не изменил бы ни минуты. Я не потерял бы ни секунды, углубляясь в лоно истерики, в самую ее чащу. Откуда такое желание? Сам не знаю, но мне кажется, что самая большая драгоценность хранится на ее дне.
За окном послышались сиплые гудки автомобиля, кто-то остановился у входной двери. Наверное, Мари забыла какую-то свою шмотку. Я не удивлюсь, если она послала за ней своего братца или любовника. Звонок.
- Открывай, блядь!
И я открыл. Тут же меня ослепила яркая вспышка. Ярче солнца, ярче звезд, ярче августовских фонарей. Я упал, с удивлением обнаружив, что не могу двигаться. Только спустя это мгновение меня сковала резкая боль.
- Допрыгался, сученок?
Кто-то переступил через меня и вошел в комнату, загрохотала посуда, что-то гулко упало на пол. Из-под моих век порхали мотыльки, прозрачные птицы ловили их грозным хрустальным клювом и проглатывали целиком. Я плакал от боли, ничтожно свернувшись бездомным котенком на пороге собственной квартиры. Затем послышались другие шаги, женский вскрик.
- О, Господи, что ты с ним сделал?! Нужна скорая!
- Куда ты засунула свои ёбаные туфли?
- Да он же кровью истекает! Придурок, что ты сделал?!
- Слушай, не истери! Иди ищи сама!
Эльфиная песня зазвенела в ушах, я подхватываю какой-то старый сказочный мотив, сглотнув истерический ком в моем горле. Я закрываю глаза, плачу, как ребенок. Я маленький мальчик, и еще не знаю, что такое стыд, мне очень хорошо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518695
дата надходження 21.08.2014
дата закладки 22.08.2014
дитя
обласканное пустотой
ненасытное в своей жажде
что оно может дать миру
кроме бесцеремонности вторжений
то что ищет тепла
но всегда возвращается в холод
храм одиночества
на вершине холма
где гостят воспоминания
то что не просит
и само есть ответ
как все идущее
рука об руку с дождем
уют бесприютности
что не может разделить
даже река
ведь там нет берегов
камни говорят что я слишком
случаен
и только деревья
меня понимают
сжимая в ветвистых объятиях
за то что я
привожу их в движение
качаясь и слушая
как они озвучивают мое
молчание
где каждый шорох есть эхо
недосказанной мысли
нечто такое
что не требует
ни правды
ни снов
ни восхождения
мне никогда уже
не стать человеком
но ты можешь стать мной
или деревом
или камнем
и если однажды
ты поймаешь нить
полноты и бескрайности свободы
значит ты меня
услышал
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515961
дата надходження 06.08.2014
дата закладки 10.08.2014
Всім Провісникам присвячується
«Перейти Рубікон» - прийняти безповоротне
рішення, ризикнути заради великої мети.
☼
У космічному безмежжі стільки всього. Кажуть, є у Всесвіті одна планета, що має назву Хоуп (Hope), тобто Надія. Для сучасників вона наче Рай. Та хто бачив Рай, а потім повертався, щоб розповісти про нього? Отож бо й воно. Ми живимося тільки переказами і легендами. Жодного більш-менш достовірного факту про планету, але ми продовжуємо вірити в її існування.
Після так званого Апокаліпсису, влаштованого великими корпораціями, частина людей все ж вижила: не тільки на Землі, але й на інших планетоїдах, де жили і працювали цілі колонії. Мій дід розповідав, що тоді колонії нищили навмисно, патякаючи про якісь віруси і радіацію. Багато невинних померло. Галактику наводнили втікачі: цілі родини, одинокі месники, пірати, коханці… Всі вони подалися шукати краще життя. Кожного дня, коли тут працювала радіостанція, на напівзруйновану Землю приходили повідомлення: «Ліквідовано загін повстанців на такій-то планеті». Тоді у діда червоніло обличчя, а кісточки пальців вцілілої руки білішали. «Знаєш, які там в біса повстанці?», - питав мене він. «Вбито закоханих, дітей наших вбито! Підірвано і розпорошено в цьому проклятущому світі. Коли я тримаю в руці попіл, цей «зоряний пил», що сипле на нас стільки десятиліть, я здогадуюся, чим він був до того, як стати попелом». Розлючений, він залишав мене і йшов у бік єдиної в цьому містечку річки. Я ніколи не ходила за ним, сумним і кульгавим, але знала, що біля річки він плакав. Дід зазнав втрат. Як і всі ми…
Не знала, чому нам дозволили жити. Мабуть, тому, що всі, хто оговтався після тієї жахливої катастрофи і залишився тут, були безвільними, роз’єднаними і слабкими. Не представляли загрози. Не мали мети. Існували і з полегшенням лягали в суху землю. Були байдужими настільки, що не чинили опору, не очікували несподіваного щастя, тинялися наче привиди, і не цікавили їх ані життя, ані смерть. Через необережність та неуважність люди калічили себе, але я жодного разу не чула і не бачила, щоб хтось вкоротив собі віку. Для цього потрібні були зусилля, а їм ледве вистачало волі, щоб розплющити очі зранку і закрити їх увечері. Всім нам без виключення снилися жахіття. Ось чому смерть була полегшенням, але ніхто не цікавився навіть нею.
Мене виховали бабця і дід. Бабуся любила мене і намагалася скласти казку з історії мого життя. Вона розповідала про моїх батьків наче про літературних героїв, кохання яких долало всі перешкоди, а дід спотворював її невинні легенди і казав, що десь в архівах Нової Галактики є звіт тупоголового дроїда про те, що двійко втікачів знищено на якійсь забутій Богом планетці. Таких, як мої батьки, були тисячі, а може й мільйони. Ні бабуся, ні дід не казали, чому тато і мама лишили мене на Землі. «Вони занадто любили тебе, оленятко», - посміхалася бабця, але очі її були сумними.
Тоді-то я вперше почула про Хоуп. Про нашу нову надію, а для декого й релігію. Втомлений мандрівник прийшов до містечка із Забороненої зони. Він сказав, що нас більше не тримають наче овець у загоні. Ми можемо йти, куди схочемо. На місці військових баз і постів тепер іржава пустеля. Корпорації розмістилися у Новій Галактиці. Насправді в тій самій старій – просто загарбали інші планети іншої системи. Ми - пережиток, ми – минуле, розгублені мурашки зі зруйнованого мурашника. Беремо те, що ще здатна дати нам земля, раз на місяць отримуємо гуманітарну допомогу із сусідньої планети. Пізніше виявиться, що це помилка. Хтось забув поставити хрестик у певній графі і підпис на документі, тому до нас досі літають шатли з різним ганчір’ям, провіантом та медикаментами. Чи навідуються вони до інших країн? Про нас не прийнято говорити, про нас офіційно забули. Ще багато чого розповів дивний бродяжник. Я, мала та соплива, але вже тоді надто серйозна і дуже спостережлива, закохалася в нього і в його історію про Хоуп – планету, яку неймовірно важко відшукати, так само, як важко було знайти конкістадорам омріяне Ельдорадо. Я не знала його імені, не знала звідки цей Одіссей, озброєний лише посмішкою, і чи повернеться він коли-небудь до свого дому, але відчувала, що ми близькі духом, наше світосприйняття схоже, ми сумісні. І ми ще зустрінемося.
На Хоуп є життя. Ми не одні серед зірок, хоча багато років подорожуємо, зазираючи на кожну планету і нікого не знаходячи. Астроном Карл Саган казав: «Відсутність доказу не є доказом відсутності».
☼☼
Зараз мені тридцять. Я співпрацюю з відомою екологічною організацією на планетоїді Unicorn 2. Першого прекрасного «єдинорога-близнюка» підірвали в часи «великої чистки», хоча, як пізніше виявилося, такої необхідності не було. Загинули люди.
Я – незалежна жінка із загостреним відчуттям справедливості. Брехунам, слизьким типам та покидькам - більшості населення маленьких і великих планет – зі мною важко. Кількома статтями ми взяли за дупу велику компанію, що експериментувала із синтетичними харчовими продуктами, роблячи зі споживача зомбі. Ми дізналися про те, хто був зацікавлений у зникненні атмосфери в кількох колоніях, і для нас відкрили повітряний простір в обмін на «мовчанку». Мене не спепелили лазером тільки тому, що я представник занадто поважної організації. На словах, звісно, бо ніяких контрактів не підписувала і не збираюся.
Коли померла бабуся, а вона відійшла дуже тихо, так, як і жила, мені було сімнадцять. Наступного дня насуплений дід пошкандибав у бік річки і не повернувся. Я точно знаю, що він не топився. Просто настав час іти світ за очі і я його зрозуміла. Він мене не кидав – він дав мені все. Майже увесь наступний рік я просиділа на горищі серед дідівських книг, читаючи і перечитуючи Джека Лондона, Федеріко Гарсіа Лорку, Франца Кафку, Вільяма Шекспіра, Говарда Лавкрафта та інших забутих і притрушених чорним попелом мертвих митців. Дідусь любив паперові книжки. Я теж їх люблю, хоча й тягаю електронну «світову бібліотеку» в кишені. А ще через рік сталася трагедія. Міський божевільний, хлопчина, взагалі-то, не злий, хотів, щоб я побачила інші планети, і раптово заштовхнув мене до шатлу, який тільки-но привіз чергову порцію пакунків та розвантажувався. Важелезні ящики «розвантажилися» на мене. Мені розтрощило нижню щелепу, зламало руку і ногу. Планетоїд Unicorn 2 був найближчим від нас, що мав обладнані медичні модулі. Там мене зібрали до купи. Там я і залишилася. Мрія міського божевільного здійснилася.
Я «красунечка». Півщелепи виблискує металом – синтетичну шкіру набридло міняти. Металева маска закриває праву скроню і йде під волосся. Глуха на праве вухо. В руці і в нозі залізо. Все це не заважає мені займатися спортом. Я бігаю по 7 кілометрів кожного дня і ходжу до зали, де маленькі дроїди вигадують для мене все нові комплекси вправ. Я можу вирубити достатньо сильного чоловіка, але навколо мене майже немає чоловіків, а якби були, то я б вважала за краще їх любити. Ті, що трапляються, змушують ставитися до них поблажливо, а з кіберсексом і наркотиками не експериментую. Як Джейн Ейр, негарна, але теж маю почуття. Це все бабусині історії про романтичних персонажів з книг і фільмів. І все-таки тяжко жити на світі, коли нема кого обійняти. «Ніж кожного дня страждати, краще відразу стрибнути в домовину», - каже мій кращий друг-космічний інженер і оптимістично посміхається. Я прошу його не бути таким грубим, а він відповідає, що «Ви самі собі такого дружечка обрали». Ми іноді кажемо один одному «Ви». Так ми звикли і так нам подобається. Буває, нам весело. Особливо, коли згадуємо сумісні космічні подорожі та розпиваємо останні пляшки люксембурзького вина – смачного напою з герцогства, яке давно не існує. Ми думаємо про те, які б міста на Землі відвідали, якби вони збереглися.
- Амстердам.
- Чому Амстердам?
- Мені здається, що в цьому місті я б стала поетесою… Або щасливою жінкою. Або і те, і інше.
- Зараз там пустка?
- Ні. Дерева плачуть над каналами. І люди є. Маю думку, хороші люди. Їхні сльози загубилися в Північному морі.
- Фе, яка поезія! Ви на неї подивіться! Та Ви, пані, така романтична, шо мене зараз знудить. І не штовхай мене! Пий вино краще. Дівчачі сентименти. А я б проїхався всією Німеччиною. Змінив би камеру в оці, додавши необмежену пам’ять, і дослідив би історію та культуру країни.
- До речі, як Ваша німецька, мій пане?
- А, мертва мова. Відсканував і завантажив. Все клас.
- Все клас.
☼☼☼
60-й рік після Апокаліпсису. Все стабільно. Стабільно погано. Імперії, якими керують обрані, багатіють за рахунок невтомної праці синтетів, а ми вимираємо, як до цього вимерли на Землі всі тварини.
Зараз я займаюся проектуванням ідеального чоловіка. Для себе. Для своєї мети. Проект «Одіссей». Одіссей, цар Ітаки, більше 20-ти років блукав різними землями перш, ніж повернутися додому. Дім там, де тобі добре. Нам би було добре, якби ми віднайшли домівку на Хоуп. З’являються відомості про те, де вона може знаходитися. Витоки інформації, які нічим не заткнути. Мої зв’язки. Її шукаємо не тільки ми. Вона принесе прибуток корпораціям. Нова Земля, яку можна засмічувати, нівечити, рвати на шматки. Нищити живих істот. Я планую полетіти до Водоверті. Там, серед міжзіркового пилу цієї яскравої спіральної галактики, що знаходиться на відстані 23 млн. світлових років від Землі, я отримаю підказки від якогось Провісника.
Мій «Одіссей» майже готовий. Він надійний. Він унікальний. Подібні йому нечасто зустрічаються, адже він створений з любов’ю. Проект Мрії. Чоловік Мрії, який врятує мене. Нас. Він увібрав у себе кращі мої риси та знання. Я йому наче кохана і мати. Торкаюся корпусу Одіссея і відчуваю тремтіння металевої плоті. Я люблю не тільки його зовнішню оболонку. Обожнюю його міцний скелет, потужні легені, його гаряче серце…
Моя надія. Моя любов. Мій порятунок. Мій корабель.
☼☼☼☼
Бортовий журнал:
«Я не Капітан, я – тупа качка. Їм перед пультом управління, інгнорую ліжечко для гіперсну, в мене не складаються стосунки із бортовим компьютером».
Нехай космічні прикордонники думають, що я повна дурепа. Повітряний простір для мене відкрито, маю дозвіл. Працюю «листоношею» (не маю дозволу – посвідчення фальшиве, але майстерно підроблене), не напружуюсь, палю травичку. «Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні...» Так писав український поет. Я не знаю, що таке «абба».
Насправді нам з Пілатом не до віршів. «Одіссей» швидко й непомітно, наче професійний шпигун, що, втім, замаскувався під телепня, наближається до спіральної галактики Водоверть.
Пілат. Мій друг і охоронець. Центнер заліза, пластику, силікону і шерсті. Механічний доберман. Досконалий. Запрограмований захищати хазяїна і вбивати ворога. Після смерті собаки мої колеги вирішили зробити мені сюрприз, почаклувавши над мозком тварини на манер Віктора Франкенштейна. Вони вживили в мізки якусь херню і спроектували собаку-синтета. Я не стала розпитувати про подробиці, прийняла дарунок, але розцінила їхній вчинок як знущання над останками.
Увесь час він віддано дивиться на мене своїми темними лінзами. Він не той, що був, але я не можу змусити себе його вимкнути. Моя рука інстинктивно відшукує його вухо, гладить, а пес імітує задоволення, а потім розкриває залізну пащу і «позіхає».
☼☼☼☼☼
Водоверть сяє, тремтить від власної бездоганності, нанизуючи на свої спіралі все більше прикрас: астероїдів і дрібного зоряного пилу. Вона здається то темно-синью, то золотавою, то набуває кольору ніжно-рожевих і білих перлів, які колись знаходили в блакитних океанах Землі. Тепер про воду нам нагадують хіба що назви типу «Водоверті». Що в цій «стихії»? Чи не Сцілла і Харібда 1 чекають на мого «Одіссея»? Здається, в мене підвищується тиск. Хтось лізе до мене в голову...
...........................................................................................................................................................................
ВЕЛИКИЙ ФІЛЬТР 2
- Великий фільтр?
- Так.
- Це все, що ти можеш мені сказати?
- Ти кмітлива. Про інше здогадаєшся сама.
- Де ти?
- Поруч.
- Я тут одна.
- Фізично – так.
- Ти, покидьку, в моїй голові. Припини це.
- Тоді як нам спілкуватися?
- Візуалізуйся. Не знаю. Спроектуй зображення на монітор. Голограма, щось таке. Чорт, боляче!
- Телепатія. Ти навчишся, хоча далеко не у всіх виходить. Та на перший раз і справді вистачить.
Тепер я бачу його маленький шатл. Він зовсім поруч. Знавав і кращі часи. Подертий, залатаний, але на плаву. На екрані бортового компьютера з’являється обличчя старого знайомого. Провісник! Мій коханий з іншого життя, коли я була маленькою горошиною на зеленому стручку. Дивак-мандрівник, голова якого повна історій, а кишені – тютюну. Час не змінив його, не спотворив старістю, немов забуши про нього або обминувши. Скільки йому років? На вигляд десь п’ятдесят. Можливо, менше. Можливо, більше. Стільки ж було, коли ми зустрілися вперше. Він вічний, постійний, як Всесвіт. У Всесвіті є свої константи. Він дух у людській оболонці. І він зараз чує всі мої думки... От позорисько!
- У разі чого ти можеш їх приховувати, одягаючи уявний покрив.
- Запізно даєш поради.
- Чого ти шарієшся? Ми ж не на побченні.
- Зараз люди не ходять на побачення.
- Люди рятують свої життя.
- Саме так. І про Great Filter якийсь мужик патякав ще в 1996 році. До Апокаліпсиса. Так давно, що немов би цього й не було.
- Самознищення розумних цивілізацій.
- Хочеш сказати, що в космосі наш крик ніхто не почує? 3
- Досі не чули.
- Маєш сумніви щодо Хоуп, про яку так гарно розповідав на Землі?
- Часу небагато.
- Скажи, де вона? Ти ж як сучасний хрестоносець. Де Свята земля? З нею може щось статися?
- Їхні чортові прогресивні винаходи розірвуть її або наша чортова Нова Галактика розірве її.
- Є вихід?
- Перейти Рубікон.
- Що? Цезар зробив це до нас.
- Піти наперекір Новій Галактиці. Перелетіти через кордони. Ризикнути. Дістатися до 581g .4
- Знову телепатія?
- Не треба все говорити вголос.
- Розумію. Але 581g – це ж не в нашій Сонячній системі. Будуть стежити. З мене зроблять жменьку космічного пилу!
- О, хіба? Тоді я зберу тебе в цей мішечок. У мене, до речі, скінчився тютюн. В тебе нема?
- Жартівник. Ти як індіанець зі старого фільму – завжди питаєш про тютюн.
- Я так люблю кіно, але не дивлюся його.
- 581g. Що там?
- Що ти хочеш там знайти?
- Хоуп? Це вона?
- Скелясті гори, прісна й солона вода, прийнятна для людини температура. Розумні істоти. Я б сказав надто розумні.
- Звідки ти знаєш?
- Як ти відчуваєш свій дім?
- Серцем.
- Що воно тобі каже?
- Мені треба на Хоуп. Значить ти звідти?
- Я там не був.
- Але ти звідти. Остання підказка. Будь ласка.
- Зроби правильний вибір. А підказка: КРОТЯЧІ НОРИ. 5
- Я зрозуміла! Це і є Рубікон.
- Тоді тобі час летіти.
- Ти міг би полетіти зі мною.
- Тобі пора.
- Як мені тебе називати?
- «Провісник» влаштовує, але всі твої епітети теж сподобалися. Бачу, корабель назвала «Одіссеєм»?
- Ти не змінився з того часу. Ти завжди БУДЕШ, правда?
- Ти змінилася.
- А, так. На мене розвантажили гуманітарну допомогу.
- Я не про це. Щасти.
...........................................................................................................................................................................
Мертвий ефір. Серцебиття. Чорні лінзи собачих очей.
Спіралі Водоверті зміяться далеко позаду. Я подалася на Unicorn 2, Він – хтозна куди. Немов пішла зі свята набагато раніше, лишивши нерозкритий подарунок під ялинкою.
☼☼☼☼☼☼
- «Всесвіт – це Він. Він – мій Всесвіт».
- Дурепа – це ти. Ти така дурепа!
Дружечок робить критичні зауваження, читаючі мої перші вірші. Я не ображаюся. Я сміюся.
- Я знав, шо таке буде! Зі справжнього «морпєха» перетворюєшся на сопливку, сентиментальну вівцю закохану.
- У мене немає на це часу.
- То коли будемо шукати твої «кротячі нори», прекрасна ідеалістка?
- Я взагалі найкраща, тільки дуже проблемна.
Стосовно «нір». Це часові і просторові портали та тунелі. Опинившись там, можна здійснювати міжзіркові подорожі. Знайти їх непросто – простіше на них натрапити. Унікальність мого «Одіссея» в тому, що він дуже функціональний. «Хитромудрий» - так, здається, називали давньогрецького героя. Він може бути майже невидимим через спеціальне покриття, може ставати хамелеоном, зливаючись з темно-синьою ковдрою космосу, може мигтіти і блищати мов далека зірка або прикинутися маленьким уламком астероїда. Якщо потрібно, він стане «троянським конем», але, сподіваюся, що до цього не дійде. Головне, щоб ворожі кораблі Нової галактики і їхні всюдисущі винищувачі не підходили занадто близько. Обережність на кордонах. «Одіссей» - не винищувач, він дослідник і шукач, який, втім, не позбавлений функції самознищення. Жахне сильно, запевняю.
Летимо на світанку. Я, мій кращий друг і Пілат. Прощаємося з блідим Єдинорогом, планетою, що давала нам прихисток стільки років. Шукатимемо «кротовину», як би небезпечно це не було. Пройдемо крізь неї і опинимося на Хоуп. Ми навіть не покидатимемо нашої Сонячної системи. «Нірка» десь тут. Відчуваю.
Я не скаржуся на своє життя. На свої каліцтва. Самотність. Стреси, пов’язані з небезпечною роботою. В мене завжди була мета. Просте людське бажання - бути щасливою. Це можливо за умови, якщо ти знайшов себе і своє місце в цьому світі. Таким місцем повинен бути ДІМ. Чепурненький будиночок на квітучій планеті; тепла земля, до якої ти хочеш притиснути долоні, блакитне небо, до якого тягнешся, синя вода, якою зволожуєш обличчя, золотаве сонячне проміння, яке зігріває тебе; дім – це твоє коріння: батьки, дідусі й бабусі; дім також всередині тебе, як може може бути в тобі коханий або твоє дитя, це внутрішня гармонія. Я б хотіла все це відчути.
Знаю ту, котрій не завадило б поскаржитися, але вона цього ніколи не зробить. Живучи на Unicorn 2, я кожного дня здійснювала ранкову і вечірню пробіжки. Місцина «живописна»: сумні сірі скелі, доріжка лимонного кольору з подрібненого каміння, майже біла зірка наді мною, а з обох боків сірувато-зелений бур’янець де-не-де, вкритий блакитною речовиною, схожою на пилок комах. Біжу, а доріжку мою переходить стара жінка з в’язанкою якихось гілляк за плечима і з двома клонованими козенятами. В’язанка величезна, а вона сама маленька і згорблена під її важкістю, та ходити намагається швидко, немов якби зупинилася, то впала б і більше не встала. Одяг на ній сірий, як ті сумні скелі, і залатаний. Козенята її худі та зовсім маленькі: реберця стирчать, копита збиті, з очей тече рідина... Хоче їх відгодувати, та чи вийде? Цікаво, де вона їх взяла. Хто вона? Куде йде? Чи чекає її там, куди вона йде, щось краще за те, що я бачу зараз? Не зупиняла її. Не розпитувала. Просто подивилися одна одній у вічі і розбіглися: вона злилася зі скелями, як і не було, а я подолала останній сьомий кілометр, ставши під прохолодний душ. Іноді вона з’являється перед моїми очима зі своєю в’язанкою. Йде додому. Хто її там чекає? Чи зрадіє їй? Чи допоможе зняти з плечей важку ношу? А може зневажливо відштовхне від себе? Лаятиметься? Гнатиме? Я б скаржилася на таке життя. Плакала б. Страждала. Та не вона. В її очах я побачила не смиренність, не безнадійність, не відчай. Це була гідність. У кожного своя ноша. Свій тягар. Свій хрест. Все, чим «винагородила» її доля, вона несла гідно.
☼☼☼☼☼☼☼
Земля. Просто пролетіти, не зупиняючись, не входячи в її атмосферу, не розглядаючи чорних згарищ, безбарвної руїни, іржавих пустель, людей з посірілими від туги обличчями, мандрівниці в чорному, що тримає в одній кістлявій руці клепсидру, а іншою опирається на косу.
Медичні досліди, віруси, генна інженерія, ядерні випробування, токсичні відходи, нові винаходи, надпотужні машини, штучний інтелект, космічні дослідження, транспортування корисних копалин із Землі і на Землю, вирубування лісів і осушення океанів, революції та війни – все, на чому можна збагатіти, все, що з нами вже було…
Я знайду для вас новий дім. Тільки вірте.
Курс на Юпітер. Поблизу кордон. Нам треба бути сміливими та зухвалими, щоб перейти цей Рубікон, потрапивши до «кротовини», де нас, наче річкою, понесе в інший кінець галактики.
- Ти голодний?
- Так.
- Приготуй нам що-небудь.
- Ні, королевичу повинні готувати.
- Ледащо. Ти впевнений, що тунель там буде?
- Мої розрахунки вірні. Мої креслення бездоганні. На знак подяки мене треба погодувати.
- Я зроблю це. Мені хочеться вірити, що ти маєш рацію.
- А знаєш, як ще називають «кротячі нори»? «Червоточинами». Ми будемо як хробаки в космосі.
- Припини, бо в мене зникає апетит.
- А шо? Гарна назва для рок-гурту, наприклад… Та зараз ніхто вже не грає рок-н-рол. Дивись, Юпітер!
- Хіба ти його не бачив?
- Бачив, але не так близько. Насправді він – недорозвинена зірка. Щось сталося. Чогось йому не вистачило.
- Недозірка, а скільки амбіцій.
- Ага…
- Кордон!
- Так.
- Будь готовий.
- Так.
Діставши посвідчення космічних листонош і одягнувши спеціальні щільні контактні лінзи з логотипом «Postamt», немов сітківка наших очей затаврована організацією, ми сідаємо на майданчик для шатлів. Нас зустрічає трійко озброєних дроїдів зі значками прикордонників і огрядний людиноподібний дебіл з різними пристроями для перевірки кораблів та подорожуючих. Це невеличка космічна станція. Тхне мастилом, гумою, якимсь старим мотлохом. Вітер не вщухає. Тут посилена охорона: дроїди, люди, кілька військових шатлів, бігають синтети-прислужники. Останнє зовсім погано. Очевидно, це служки якоїсь поважної особи. Нащо поважній особі тут бути?
- Давайте швидше! Вам же нема чого приховувати.
- Ми просто розвозимо посилки, важливі пакунки, дарунки.
- Як колись на сране Різдво, еге ж?
- Ось наші посвідчення.
- Я встигну роздивитися. А ти сама «гарнюня». Клієнти не бояться такої страхолюдини?
- Перевірте документи.
- Заткни писок! Ми вам не віримо. Хапайте хлопця – поки в нас побуде. А з тобою розмовлятиме представник Нової галактики, кралечко.
- Дозвольте показати вам бортовий комп’ютер. Там інформація, яка стосується тільки нашої роботи.
- Мені не цікаво, чим ви двоє насправді займаєтеся. Ви затримані. А кораблик твій я на всяк випадок перевірю.
Все сталося занадто швидко. Навіть якщо б «Одіссей» маскувався, нам би навряд чи вдалося пройти біля Юпітера і залишитися непоміченими. У нього 67 супутників, і з кожного ведеться спостереження. Ідея із «човником листоноші» повинна була в черговий раз спрацювати. Значить, надія на…
- Забери його! Стріляйте! Стріляйте, бісові дроїди! Розберу на мікросхеми!
- Пілат! Тримати в «режимі арешту»! Ви відпускаєте мого друга – я віддаю вам вашого кабана.
- Не можемо. У нас наказ.
- Він здохне! Який наказ?
- Затримати.
- Чому?
- Засекречені дані.
- Мій пес зламає йому кістки.
- Хлопці, допоможіть!
- Куди його повели? Відповідайте!
- Засекречені дані. Якщо ви не заберете механічну тварину, ми відкриємо вогонь. Ви помрете. Вибачте.
- Мій друг полетить зі мною!
- Вогонь!
………………………………………………………………………………………………………………..
Якщо ця історія триває, я досі жива. Чи то життя після смерті? Я майже не відчуваю болю. Де ти? Мені треба здохнути, щоб побачити тебе знову? Де ти, коли твоя порада і допомога так потрібні? Поруч тільки дві чорні лінзи, що уважно мене розглядають. Тепер залізна морда, вкрита жорсткою шерстю, штовхає мою ногу. Пілат! Рятівник. А я хотіла тебе вимкнути. Моє собача маленьке. Дай мені ще хвилину.
………………………………………………………………………………………………………………..
Не знаю, скільки пролежала на підлозі біля бортового компа. «Одіссей» на автопілоті. Я «на автопілоті». Юпітер вже не розгледіти неозброєним оком. Мене не переслідують? Дали мені піти. О, чорт… Його забрали в мене… Бісові кордони.
Дурепа ти. Недбала. Нерозумна. Слабка.
Моя зміна – це моя слабкість? Я стала занадто м’якою, а в глибині душі зневірилася. Не перестала вірити в Хоуп, але чомусь недостатньо вірила в себе. Передчувала катастрофу. Пробач. Не мала на такі думки права. Пробач, друже. Ти розчарований, Провіснику? Твоє мовчання як камінь, який заважає мені піднятися з могили.
☼☼☼☼☼☼☼☼
Я «на колесах» і мені трохи краще. На космічну станцію повернутися не можу. Поки що. Але ти потерпи. Тільки б з тобою все було гаразд. Я недалеко - дрейфую серед зірок.
Приймаючи душ, оглянула пошкодження. Так, що в нас сьогодні: опік від лазера на стегні, два зламаних пальця на руці, плече, зачеплене кулею, подряпини скрізь. Вода стікає з мене червоніючим потоком. Треба подумати.
Дзеркало. Внутрішній світ як завжди контрастує із зовнішністю. Ще один безмежний прекрасний Всесвіт у понівеченому тілі. Як зберегти цілісність і гармонію в першому, якщо друге відмовляється служити?
Останні 24 години в мені зростає напруга. Щось повинно статися. Невідворотне. Намагалася відпочити, поки «Одіссей» «сканував» місцевість. Уві сні до мене приходили безжальні власники корпорацій (а краще б прийшов ти!): безликі (їх ніхто не бачив), невагомі, але дуже могутні, сірі кардинали, що смикають за мотузочки маріонеточне керівництво Нової галактики.
Мій друг, мій брат, моє золоте дитя... Ти попіклувався про мене. Залишив свої розрахунки і схеми. Сподіваюся, нам з «Одіссеєм» допоможуть ці дані.
Прокидаюся від сильного стусана під зад «Одіссея». Корабель тремтить і в мені все тремтить. Пілат виглядає знервованим. Ну, якщо вже механічна тварина так реагує, то попереду, скоріш за все, серйозне випробування.
Нас знайшли! За земними мірками кілька діб шукали. Ми чудово маскувалися. Це три винищувачі, які чомусь не нищать. Вони вичікують. Вони хочуть діалогу. На моніторі з’являється те, що, очевидно, повинне мене налякати - огидне створіння, жертва вірусів, які викликають жахливі мутації. Воно схоже на лавкрафтіанських потвор, про яких я читала в юності. Дві дірки замість очей, заповнені якимось чорним желе, велетенська паща, потрапивши до якої, спочатку зазнаєш страшенних фізичних мук, а потім опиняєшся в глибинах недослідженого тартару. Кілька рядів зубів. Зябра. Розвинене м’язисте тіло, спотворене зеленувато-чорними щупальцями і великими білими пухлинами, ЗАЛИШКИ ОДЯГУ. Створіння неймовірно сильне в цю мить, але в той же час воно помирає від сотні різних хвороб.
- Щоб ви здохли! Переговорів не буде!
Щоб ви здохли! Можете відкривати вогонь!
Щоб ви здохли! Я знаю, ви хочете, щоб я знайшла для вас Хоуп – омріяне Ельдорадо, шматок золота, Рай, де можна наживатися мільярди років.
А я повинна буду померти. Ні. Щоб ВИ всі здохли, покидьки.
Такі розмови викликають швидку реакцію. Мене вирішено знешкодити, полонити і допитати. Мрійники! У «хитромудрого» ще є кілька сюрпризів. У момент пострілів вмикається захисний прозорий щит (тільки б спрацювало - я так хочу жити, я ще не прочитала «Улісса» Джеймса Джойса! – жарт для підняття бойового духу) і відбиває їхні лазери, які влучають прямісінько у винищувачі. Вмикаю прискорення і «Одіссей» перетворюється на сяючу крапку, маленьку зірочку серед космічного безмежжя. Кораблі палають, плачуть вогняними сльозами. Я все далі від них, але теж починаю ковтати гарячі сльози. Всі нутрощі скрутило в клубок. Ридаю вголос. Бачу себе зі сторони. Жінка, яка втратила щось дороге. Не впізнаю свого плачу. Відчай бурхливим потоком виривається з глибин душі. Кілька секунд тому я вбила свого кращого друга. Кінець зв’язку.
..........................................................................................................................................................................
Гуркіт. Спочатку далекий, але тепер гучний. Це відбувається насправді чи тільки в моїй голові? Раптово «Одіссей» починає падати, котитися, нестися в якесь провалля...
Аліса потрапила до нори.
☼☼☼☼☼☼☼☼☼
«Біла річка виблискує діамантами, коли я дивлюся в очі коханого...» Давня пісня маленької принцеси з давно забутої всіма стрічки про єдинорогів. У найважливіші миті життя до твоєї голови навідуються несподівані думки. А може саме зараз я знову хочу стати дитиною. Хочу бабусиних пісень, дідових книжок, твоїх історій про дивововижну планету на іншому кінці галактики.
Насправді ж «Одіссей» «переходить Рубікон». Розрахунки виявилися вірними – між Юпітером і Сатурном знаходиться «кротовина». Нас перестало трясти і кидати, все сповільнилося і, здається, перебіг часу теж. Тільки мої думки течуть несамовитим потоком. «Нора» заповнена якоюсь екзотичною матерією, що створює сильне гравітаційне відштовхування і перешкоджає її згортанню. Поки пливемо цією синьою річкою, ми в безпеці, та хто знає, що чекає нас на іншому березі. Вороття немає. Хоуп! Чи не ти то гуркотіла, розриваючись на шматки, не витримуючи дослідів своїх кращих розумів? Провісник казав, часу обмаль. Можливо, це і був Great Filter у дії. Тобто, ризикнувши всім, перейшовши Рубікон, я можу побачити лише бісеринки прекрасної колись планети, розкидані по чорній утробі космосу? Зжер і не вдавився. Що йому станеться? До того ж, ця «кротовина» може виявитися непрохідною. Якщо тунель колапсує занадто повільно, то я не встигну вийти з нього. Світла в його кінці не буде. Прискорююся. Я так хочу додому... Уявімо, що річка все-таки приносить мене до «берегів» Хоуп. «Нірка» прохідна, а планета ціла. Тоді залишається тільки сподіватися, що мене зустрінуть з посмішками або хоча б із зацікавленістю, а не з лазерними гарматами. Треба дати сигнал. В очах мигтить від насиченого синього кольору. Ми близько. До чого? «Одіссей» галопує на максимальній швидкості. Примружуюся. Роблю видих. Намагаюся зібратися, а серце готове вибухнути від хвилювання. Жодна пігулка не вгамує його, жодна тепла рука, покладена на нього, не зможе його заспокоїти. Я прийму все, що мені судилося прийняти.
☼☼☼☼☼☼☼☼☼☼
Один. Два. Три. Розплющі очі, маленька принцесо. Розплющі очі, дитино. Давай, боягузко! Дивися!
Повільніше, серце. Повільніше....
...581g. Не може бути сумнівів! Мене закинуло в інший кінець галактики. Я опинилася просто біля неї. ХОУП. Це вона, Провіснику, це вона. Її споглядання схоже на беззвучну молитву. Її краса примушує плакати. Її велич викликає в мені відчуття, що єдиним працездатним вухом я чую незнайому героїчну симфонію, настільки прекрасну, що не страшно було б померти прямо зараз, з останнім її звуком...
Хоуп, як і Земля, має свою зірку, навколо якої обертається. Це червоний карлик, менший, холодніший і старіший за Сонце. Тому Хоуп тягнеться до нього, прагнучи тепла і світла. Вже неозброєним оком видно, що ця планета набагато більша за нашу. Коригую зображення на моніторі, наводжу різкість і бачу величезні полярні шапки, які перетворюються на чисті водоймища. Тепер зрозуміло. Через велику кількість води та льодовиків відбувається заломлення світла і виникає «ефект лінзи», через що Хоуп тільки здається більшою. Майже близнючка Землі. Майже Дім.
Мій сигнал долітає до неї, але я не отримую відповіді. Вона наче завмерла. Входжу в атмосферу. «Одіссей» готується сідати. Обираю майданчик біля дивної адміністративної будівлі. Сонячний день. Сліпучі промені. Позаду корабля скелі. Рослини-гіганти. Де ж господарі цієї планети? Чому не виходять мені назустріч?
«Одіссей» підіймає хмару пилу і, важко зітхнувши після довгої подорожі, сідає на тверду та найдійну поверхню цієї незвіданої мною землі. Вибираюся назовні. Буквально скочуюся по східцях, щоб скоріше дістатися до ґрунту, доторкнутися до нього, переконатися в його справжності. Залізна голова мого собаки визирає з корабля. Він сканує місцевість. Робить вигляд, що нюхає повітря. Переминається з лапи на лапу.
Підіймаюся і майже не вірю своїм очам. Мені назустріч йдуть двоє. Люди. Кидається в очі їхня неймовірна врода. Перший чорноволосий чоловік схожий на давньогрецького бога: міцний, але не дуже високий, засмаглий, із сильними руками, важким поглядом темних очей, трохи кульгавий, нача Гефест. На ньому щось світле й просторе. Другий, високий та блідий, одягнений тепліше, кольори темні. Він схожий на аристократа. Витончений. Пронизливі блакитні очі. Як співак Девід Боуї в образі Білого герцога. З пам’яті виуджую зображення на старому плакаті. Ніколи не чула його пісень. Обидва чоловіка виглядають здивованими. Я повільно підіймаю руки, щоб показати, що не озброєна. Вони наче розуміють. Поки що все йде нормально, тільки мене трохи нудить і важкість у всіх частинах тіла. Підходять ближче. Зупиняються. «Боуї» уважно роздивляється моє спотворене обличчя. В цю мить «Бог-олімпєць» щось говорить. Вітання? Схоже на те. В мене є пристрій, що розпізнає більшість мов та діалектів, відомих в галактиці. Можливо, він допоможе нам порозумітися...
Вони звуть свою планету N-Terra. Цілком по-земному. Нова Земля. Звідки вони знають про неї? Це високорозвинені істоти. Це люди. Вони вірять в людський розум, його необмежені можливості, вони стверджують, що краса йде з середини кожного створіння, вони прагнуть жити в мирі і щасті із собою та іншими. Мій друг назвав би їх гуманістами.
Колись давно, кілька століть тому, їхні предки втомилися від хвороб та війн. Групи науковців та винахідників разом зі своїми родинами і друзями, письменниками, мистецтвознавцями, об’єдналися для здійснення надсекретної операції «Хоуп». Довгі роки вони проектували один єдиний шатл (не всі змогли побачити результат своєї роботи), витрачали на це увесь свій заробіток, ризикували на роботі, прихоплюючи все, що погано лежало, і вивчали космічний простір, щоб знайти віддалену планету, яка б змогла дати їм прихисток, а потім стати новим домом. Горді і незалежні, з почуттям власної гідності, ці люди не хотіли створювати колонії на вже відкритих і досліджених планетоїдах, працюючи на корпорації та збагачуючи їх. Вони передчували катастрофу. НА ЗЕМЛІ ТА ЇЇ ОКОЛИЦЯХ СТАЛО ЗАНАДТО НЕБЕЗПЕЧНО. «Відступники» знали, що за спробу втечі їм Нобелівську премію не дадуть, але й лишитися не могли: у вічному рабстві під постійним наглядом, у нескінченних переживаннях за майбутнє своїх дітей, у ВІДЧАЇ, який топив у собі Землю (натомість океани осушувалися). Відлетіли тихо, як душі праведників до Раю, ніхто до наступного дня шукати не кинувся. Відеокамери зафіксували об’єкт, який покидав Землю, тільки на постах всі дрихли, за що їм, звісно, потім влетіло. А оскільки це був перший шатл-втікач, то, зрозуміло, що ніхто на таку зухвалу витівку не очікував. Залишилися їхні тихі пусті будинки: увімкнена техніка (розгорнута сторінка погоди, футбольний форум), недочитані книжки, недопитий чай, стоптані капці і самотні янголи на горищах. Все начебто на місці, але господарі зникли. З великими труднощами вони дісталися до відкритої ними планети, яку згодом відкриємо ми, присвоївши № 581g і зовсім її не дослідивши, як віддалену і ту, що не представляє небезпеки. Чи мало їх таких?
Пройшло достатньо часу перш, ніж Землю почало по-справжньому лихоманити. Заразу, що вони напустили на країни заради експерименту (вирішували питання перенаселення), почали випалювати вогнем. Горіло тижнями. Базікали про народні революції, які гасили бомбами. Старі промислові підприємства виходили з ладу. Тепер їх будували не на Землі. Гупали тут і там електростанції. Атом виявився не таким вже й мирним. Невдалі розробки призводили до масштабних аварій. Вибухи. Планета стала схожою на надкушене яблуко. Відбулися зміни в кліматі. Мої очі побачили бесплідну землю, а попіл і сажа, що сипалися з неба, як чорний сніг, нагадували нам про кораблі, які безперервно відправлялися на інші планети з важливими завданнями, а повертаючись, шматували озоновий шар та приносили на своїх пузах липку темну субстанцію невідомого похоження, і це змушувало мого діда в черговий раз усамітнюватися біля ріки. Підривали малі планети, де вже не було ніяких корисних копалин, тільки люди. Вони взагалі стали зайвими, коли на допомогу прийшли невтомні синтети. Галактику наводнили втікачі всіх мастей. З цього, здається, і починається моя історія. Були особи, які краєчком вуха чули про надсекретну операцію «Хоуп». Нечисленні факти губилися і знову знаходилися, перекручувалися, ставали легендами. У дитинстві, до появи Провісника, я чула щось зовсім химерне - тільки легенди і жодного факту.
N-Terra зустріла виснажених втікачів досить стримано. Вона здавалася сніговою королевою. Мандрівники приземлилися вночі, розбили табір біля гори, а ранок так і не настав. Не розуміючі, в чому справа, вони вирішили, що день і ніч тут набагато довші, ніж на Землі, але помилилися. Через те, що періоди обертання навколо зірки-червоного карлика і навколо власної осі у N-Terra співпадають, один її бік знаходиться в постійній темряві, а на іншому боці завжди день. Поясню, звідки нудота і важкість у тілі. 365 днів – звичний земний рік. Ця планета встигає облетіти свою зірку за 37 днів. До того ж, гравітаційне тяжіння тут набагато сильніше. Я ніяких особливих змін не помічаю, але все ж відчуваю дискомфорт. Так було попервах.
Коли люди прилетять сюди, вони швидко до всього звикнуть, думала я, пізнаючи цей новий дивовижний світ. Пристосуються, як пристосовувалися до них.
Я швидко порозумілася з N-терріанцями. Пристрій для розпізнання мов не знадобився. Вони трохи змінили та вдосконалили те, що мені було відомо. В них немає тих двох потвор, які розкошували на Землі, всіляко підтримуючи одна одну: грошей і великої політики. Все вирішується на Форумі, який представляють старійшини – наймудріші, і молоді розуми – здібні, прогресивні люди, за якими майбутнє. І ті, і інші вважають, що «компроміс» – не найгірше слово у Всесвіті. Зовнішність господарів планети можна поділити на два типи: «жителі Олімпу» і «бліді аристократи». Ті, що живуть під палючими променями червоного карлика (планета знаходиться поруч із зіркою), і ті, що обрали темряву, спокійну та прохолодну. Одні влаштували собі сучасну Елладу, втім, у дещо футуристичному інтер’єрі, а інші за власним бажанням зачинилися в добре освітлених лабораторіях, роблячи нові відкриття та працюючи на користь нового суспільства. Всі свої революційні ідеї і навіть деякі винаходи вони привезли із собою, і за ці століття досягли чималих успіхів у різних сферах. Вони також зберігали ті знання, які накопичила Земля до катастрофи. На «Олімпі», разом з моїм новим другом Гефестом, я блукала довгими і світлими коридорами бібліотек (Пілат беззвучно слідував за нами), розповідала про те, що читала сама, роздивлялася репродукції картин великих художників (оригінали або не збереглися, або були вивезені магнатами на інші планети, як от «Нічна варта» Рембрандта), ми слухали старі записи знаменитих музичних творів («Фіделіо» - єдину оперу Бетховена і «Лоенгріна» Вагнера). «Олімпійці» самі писали, малювали, грали і співали. Вони також знаходили корисні копалини, обробляли землю, збирали врожаї. Вони були добрими і шляхетними, сильними і неймовірно вродливими. «Темна половина» N-Terra відкрила для мене світ науковців, людей одержимих своєю справою. Вони любили усамітнюватися. Вони погано переносили промені їхньої зірки, але частина їх все ж жила на «Світлій стороні». Високі й худі, бліді, з виразними рисами обличчя, зі світлим волоссям, вони складали разючий контраст із засмаглими «богами» N-Terra. Це все рівно, що порівнювати Аїда і Геракла. Науковці багато розповідали про розвиток медицини і нових безпечних технологій, про N-енергію – енергію землі. Інколи здавалося, що вони захоплюються чимось одним, щоб не думати про щось інше. Вони просили мене берегти таємницю їхньої планети, а я не знала, що їм відповісти.
Одного разу бліда N-терріанка з великими печальними очима, довгим платиновим волоссям та вузькими стегнами сказала мені, що можна щось зробити з моїм обличчям. Їхні профессіонали і устаткування творять дива. Не знаю, звикла вже до «пускання зайчиків» своїми блискучими «обладунками», звикла до здивованих/зацікавлених/переляканих/відразливих поглядів оточуючих, до того, що «біла ворона», «гидке каченя» і ще купа різних інших птахів. Прийняти рішення мені допоміг один випадок. Заснула в красивій рожевій ванні, зробленій з великого шматка мармуру. Коли прокинулась, попленталась в іншу кімнату в пошуках рушника, якого не помітила біля ванної. В цей час до мене завітав Гефест і ми пречудово зіграли німу сцену (наче в «кращих театрах Європи»), збентежені і трохи присоромлені: я – його присутністю, він – моєю наготою. Він поспішно вийшов, а я зрозуміла, що дивився він не на мене, а на мої шрами та інші негаразди. Більше не хочу, щоб чоловіки дивилися на мене так.
Медики пообіцяли мені, що буду як нова, все відновлять і навіть покращать. Скептично посміхаючись одною половиною обличчя, я сказала, що вірю їм, а в самої серце калатало, наче в зайця. Хотілося відчути надійну руку в моїй руці, та нікому було її дати.
- У вас довгі ноги і гарне волосся, ви знаєте? Після завершення роботи наших чаклунів я буду заздрити вашій вроді.
Ці медсестри вічно заспокоюють...
- Шкода, що модуль, де вам надавали допомогу після тієї неприємності був не з дорогих. Та ми все виправимо. Навіть шрамів не залишиться.
- З якого б це дива мене тоді поклали в дорогий модуль? На «Єдинорозі» частіше за все «ремонтували» простих робітників. Груба робота. З тих пір, як оклигала, жодному медику не дозволяла до себе доторкнутися.
- Все забудеться, як нічний кошмар.
- Як би ж то.
........................................................................................................................................................................
Багато чого забувається, але дещо лишається в пам’яті назавжди. Я стаю такою ж засмаглою, як «давньогрецькі боги», я знову почала писати, мене тягне до лабораторій блідих геніїв. Поступово в мене вливається їхне життя. Я більше не схрещую руки на грудях, не пускаючи нікого до свого серця. Забуте майже все погане.
Гефест любить торкатися мого обличчя. Він любить занурюватися руками у хвилясте мідне волосся, яке під променями нашої зірки стало зовсім рудим. Я запитую його про те, чого він досі кульгавий, а він відповідає, що це на згадку про один випадок. Мій друг показав мені гори, а в горах я вперше в житті побачила справжній водоспад. На N-Terra ростуть гігантські дерева. Один їхній лист може стати для мене ковдрою. Зелені долини зустрічаються тільки біля води. В інших місцях земля здається сухою. У водоймищах живуть рибки, схожі на змійок. Біля Холодних озер на Темній стороні я бачила щось схоже на тюленя. Воно вистрибнуло з води і дуже незграбно пошкандибало до печери, де, мабуть, «проводило ніч», тобто відпочивало. Уздовж хребта цієї сірої тварини тягнувся коричневий кістяний гребінь. Повертаючись додому, втомлені і щасливі, ми здалеку милувалися Білим містом, рідним для мого друга і все ріднішим для мене. У прохолодній кімнаті світлого будинку я заснула.
Снилася Земля. Очі людей, що чекають звісточки про Хоуп. Чомусь загадалися слова Провісника про те, що у Хоуп не так багато часу. «Самознищення розумних цивілізацій». Чортів Великий фільтр. І де ж вони, ті небезпечні винаходи, які розірвуть цю планету на шмаття? Остаточно прокинувшись і одягнувшись, я гостро відчула Його присутність. Мені знадобилося ще кілька хвилин, щоб прийти до тями. Вийшла на вулицю. Жінка несе дитя в бік лікарні. Чогось мене це дуже хвилює. Поблизу жодного N-ходу (тутешні автівки), маленьких шатлів теж немає. А якщо вона схоче відвезти малого на Темну сторону, де, без сумніву, нададуть кращу медичну допомогу?
- Що з ним?
- Це вона. Моя онука. Тільки народилася.
- То що не так?
- Будь ласка, не втручайтеся.
- Я хотіла б допомогти.
- Ви нічого не знаєте. Ярра тхе. Нам тхе.
Останнє означало залишити в спокої та піти з миром. Та маленький згорток мене вабив і я заглянула до нього. Там лежала манюня бліда дівчинка, мокра, вся в зморшках. Крихітна голівка, крихітний носик, крихітний ротик. Очей не було. Западини, обтягнуті шкірою. І все. Жінка почала плакати і, вже не звертаючи на мене уваги, побігла до лікарні.
Що це таке? Що з цією дитиною? Мені вже спадало на думку, що за весь час перебування на N-Terra я бачила не так вже й багато дітей. Тобто вони були. Підлітки. З малечею чогось не склалося. Я повинна про все дізнатися.
Раптовий вітер ледве не збиває мене з ніг. Маленькі камінці агресивно луплять по руках і ногах. Я закриваю обличчя. Я притискаюся до землі. Великий шатл сідає на N-Terra.
ТИ тут. Ти вимикаєш двигуни і вивчаєш місцину. Ти кладеш руку на панель управління, а другою риєшся в кишені в пошуках тютюну. Я рада тебе бачити, хоча ти ще не вийшов з корабля. Підіймаюся. Йду назустріч. Ти чуєш мої вітання і відповідаєш на них до того, як я встигаю розкрити рота. Прогресую, хіба не бачиш. На тобі щось біле.
- Де ти вкрав цей шатл? Де твій човник?
- Вирішив подумати про зручності. Час йде.
- Але ти ж не змінюєшся.
- Ми всі змінюємося в якомусь сенсі. Ти змінилася.
- Тут класні спеціалісти.
- Я не про це.
- Я знаю. Чого не відповів, коли звала тебе? Я більше за все на світі не люблю «невідповіді». Знаєш, мовчання, воно давить.
- Ти сама казала, що в кожного свій хрест. Тоді я не міг тобі допомогти.
- Навіть словом?
- Навіть ним.
- А що зараз?
- Зараз ти збираєшся зробити помилку.
- Зараз я збиралася піти за тією жінкою.
- Це її справа. Ти забула, що ти тут гостя?
- Ні, не забула, але може побачу як діє твій Great Filter. Провіснику, здається, цього разу ти помилився. В них нічого подібного немає. Ніяких винаходів, які можуть знищити «Хоуп». Я б помітила.
- Поки немає.
- Ти ж казав, що...
- Ти в минулому.
- Що?
- Ти чула.
- Як це можливо?
- «Перейшовши Рубікон», ти потрапила до минулого планети N-Terra. Вони ще навіть не розпочали свої експерименти, але думають про це. Життя змушує думати.
- Це якось пов’язано зі сліпою дівчинкою?
- Так. А тепер послухай: прохідна «кротовина» була із сюрпризом. По ній можна подорожувати не тільки в просторі, але і в часі. Хіба ти не знала про такі особливості деяких «кротячих нір»?
- Знала. Забула. Не думала. Стільки всього...
- N-терріанці теж обтяжені проблемами. Як і всі, хто живе. Це почалося давно. В них народжувалися слабкі діти з проблемами зору. Це відбувалося спочатку в родинах науковців, які обрали для життя Темну половину планети. Через змішані шлюби такі діти стали з’являтися у всіх. Поява абсолютно сліпого хлопчика, змусила цих людей замислитися. Кожен живий організм адаптується до певних умов. Ти бачила тварин Темної половини? Їм не потрібні очі, щоб полювати. Вони виглядають дещо незграбними, коли пересуваються, але повір, на полюванні їм немає рівних.
- Тюлень...
- Саме так. Природа вирішила, що створінням, які постійно знаходяться в темряві, можна обходитися без органів зору.
- А штучне освітлення в будинках, лабораторіях, наукових центрах?
- Ти сама сказала: воно штучне. За віки ці люди, схильні до самотності, полюбили темряву (вони прекрасно в ній бачать і орієнтуються), а потім зненавидили її.
- Нехай всі вибираються під промені зірки.
- Вони це і роблять, та через покоління все рівно може народитися сліпа дитина. І народжується.
- Чому я про це нічого не знаю?
- А ти хіба N-терріанка? Як би стала дружиною свого друга, він би тобі розповів. Вам би нічого не загрожувало.
- Так. А де ж діти?
- У спеціальних центрах. Їм намагаються допомогти.
- І як успіхи?
- Ти мене питаєш? Вони ЩОСЬ вигадають.
- І це ЩОСЬ знищить N-Terra?
- На жаль.
- Стривай, я повинна запитати!
- Так.
- Перед тим, як потрапити до «кротячої нори», я чула незрозумілий гуркіт. Як мені здалося, в моїй голові, в моїх нутрощах. Я немов знову щось втрачала. Надію. Чи не було це останнім стогоном «Хоуп»?
- Радій, що змогла побачити її квітучою.
- Але ж вони чекають і сподіваються. Люди тепер уже з майбутнього. А її вже не існує... Що вигадали N-терріанці?
- Те, чого не повинні були вигадувати. Пристрій, який міг змінити періоди обертання планети навколо власної осі. Тоді б вони не співпадали з періодами обертання навколо зірки. На N-Terra наставали б день і ніч. Кінець Темній стороні. Та геніальні ідеї можуть знищити.
- Я повинна їх попередити.
- Так.
- Ця планета хоче обертатися сама, без їхнього втручання.
- Так.
- Я зроблю це.
- І врятуєш їх.
- Вони мені повірять?
- Повірять. Ти мало розповідала їм про Землю. Час настав.
- Я не знала як сказати їм про те, що земляни мріють про Хоуп.
- Це місце не для них. Тут не Рай. Ти знаєш, що на N-Terra небагато корисних копалин? Що тут погані врожаї через спеку? Земне насіння не хоче проростати. Тільки велика кількість води рятує. Люди не знають, що робити зі своїми нащадками.
- Вони допоможуть своїм діткам?
- Будуть намагатися. Час покаже.
- А Земля?
- З нею все гаразд.
- Що ти… О, це якщо повертатися назад не через «кротячу нору», так?
- Звісно.
- Якщо тут ще нічого не винаходили, то й Земля залишається неушкодженою. Треба тільки викрити всіх поганців. Я можу це влаштувати, адже мені відомий кожен крок кожної великої компанії. Всі їхні помилки. Всі незаконні дії. Купа доказів. Але шлях неблизький.
- Ти встигнеш.
- Дякую тобі. Ти полетиш зі мною?
- Ми більше не побачимося.
- Я тобі не вірю.
- Провісники обирають людей. Я більше тобі не потрібен. Мені нічого провіщати. Ти когось зустрінеш.
- У мене на це піде ще тридцять років.
- Не драматизуй. Бережи таємницю планети «Хоуп». Повертаючись додому, ти робиш правильний вибір.
- Дім...
- Все вірно. Це Дім.
- Тоді прощавай.
- Проведи мене до корабля.
Ми справді далеко відійшли, поки розмовляли. Коли поверталися, я двічі випадково торкалася його руки. Той, хто проходив повз нас, міг би подумати, що мені неприємно йти поруч із цим чоловіком, адже про це свідчив вираз мого обличчя. Насправді, я намагалася запам’ятати доторки – нічого прекраснішого в моєму житті не було – і разом з тим відчувала майже фізичний біль через те, що більше ніколи не зможу бути так близько до нього. Він про все знав.
- Пиши й надалі.
- От би ти прочитав.
- Я це робив. Ти ж не ставиш «захист».
- Від тебе – ні.
- Щасти.
- Дякую. Звідси і у вічність 6, так?
- Так.
☼Епілог☼
Бувайте, N-терріанці. Продовжуй сяяти, дивопланета. Завжди.
«Ти могла б лишитися і бути щасливою тут», - каже мені мій кульгавий Гефест.
«Я знаю, але правильний вибір – інший».
«У мене немає нічого твого».
«Зі мною тільки моє серце».
«Як би ти віддала його мені на деякий час, то могла б за ним повернутися, а я б чекав».
«Пробач. Я нічого не знаю про своє майбутнє. Ось тобі моє тепло».
Обіймаю його. Він проводжає мене поглядом.
Всі вийшли попрощатися. Я подобалася їм.
У них все буде добре. Тепер так.
Хитромудрий «Одіссей» тримає курс на Землю. Готуюся до гіперсну. Шлях не близький. Пілат радий знову поподорожувати....
...........................................................................................................................................................
Прокидайся, маленька принцесо. Відкрий очі.
Входження в атмосферу Землі.
Входження в атмосферу Землі.
Вдома.
Блакитна плането, ти вперше так ошатно вдягнулася для мене. Твої засніжені гори в обіймах синіх річок, твої зелені ліси приятелюють з безкрайніми долинами. А далі міста... і люди.
Сідаємо на галявині. Вибігаю в прозорий ранок. Одразу огортає жовтень. Осінь, яка мені снилася, яка проганяла нічні жахіття і плела блискуче павутиння мирних сновидінь. Тепер вона реальна. Має кольори і запахи. Я можу приймати її щедрі дари. Хоча б збирати оце жовте листя. Мале дівча йде з відерцем до річки.
- Де ти живеш, гарбузику?
- Наш будинок в кінці галявини біля лісу. А я бачила такі машини в татових електронних книжках.
- Так, а це справжня. «Одіссей».
- Тато казав, що, можливо, і ми полетимо на іншу планету. Ти знаєш, що таке колонії?
- Місця, де люди живуть і працюють.
- Ти голодна?
- Ну, трохи.
- Вночі тато приніс оленя. Мама готує.
- Мабуть, вони щасливі, твої мама і тато.
- Так. І я стала щаслива тому, що тато приніс в мішку живе вовченя. Я буду про нього піклуватися.
- Всі хочуть про когось піклуватися.
- Приходь до нас.
Мала, як горошина, вона понесла повнісіньке відро додому. Я сіла на пагорбі і подумала, що після сніданку в мене буде багато справ. Нічого поганого більше не станеться. У всіх є шанс ще раз прожити свої життя. Тільки це буде не та Земля, на якій я народилася. Ти не втратиш свою руку і більше ніколи не бігатимеш до річки плакати, діду, ти не сумуватимеш, бабусю, ви проживете довге та щасливе життя, батьки. Знаю, ви хотіли за мною повернутися. Тепер, після мого «другого» народження, ми не розлучимося. Бережіть мене. Можливо, у вас будуть і інші діти. Ти встигнеш стільки всього зробити, дружечку. Я не втручатимусь, щоб нічого не порушити в цих просторово-часових законах. Я зможу залишити вас у спокої, хоча це й буде нелегко. Ніяких більше звітів для Нової галактики (і ніякої Нової галактики!), написаних дроїдами. Там йшлося про смерть, а зараз час для життя. Для нових відкриттів, творчості, подорожей, кохання. Може ми з Пілатом нарешті побачимо Амстердам.
Мені довелося перейти Рубікон, щоб зрозуміти, що Хоуп – це не далека, майже міфічна планета, а те, що завжди було поруч. Дім був поруч. Напівзруйнований, без даху, відкритий для всіх вітрів. Хто міг відбудувати його, якщо всі були спустошені зсередини, втратили внутрішню гармонію, а значить і відчуття дому. Наразі Хоуп – наша неймовірно прекрасна Земля. Хоуп – це МИ.
Провіснику, таке не можливо, щоб не було у Всесвіті ні тебе, ні мене, ні зірок. Щось хороше обов’язково буде.
1 Сцілла і Харібда – міфічні потвори, які жили по боках Мессінської протоки і нападали на
мореплавців (Гомер, «Одіссея»).
2 Great Filter – гіпотеза, яку висказав в 1996 році Робін Д. Хенсон. «Великий фільтр» може знаходитися як в минулому, якщо він перешкоджає еволюції тварин до розумних істот, так і в майбутньому, де висока вірогідність самознищення розумної цивілізації.
3 Слоган фантастичного фільму «Чужий» режисера Рідлі Скотта.
4 581g – планета, на якій потенційно існує життя, була відкрита вченими в 2010 році. Вона знаходиться в сузір’ї Терезів. Відстань від 581g до Землі складає майже 200 трлн. кілометрів.
5 «Кротяча нора» або «кротовина» - гіпотетично топологічна особливість простору-часу, «тунель» у просторі. Дає можливість для міжзіркових подорожей і мандр у часі.
6 «Звідси і у вічність» - назва роману письменника Джеймса Джонса. Сюжет твору ніякого відношення до повісті «Рубікон» не має.
Неіснуючий звіт
(Обставини, описані вище, унеможливлюють існування даного документу)
Центральний архів Нової галактики А
Додаток до справи № 84930
Розшифровка уривку аудіозапису, знайденому на недослідженому планетоїді Anel 83.18, від 24.08.0033
Двоє (особи не встановлені; немає відомостей і про те, чи належать вони до останніх виживших homo sapiens)
- Ми дісталися один одному скаліченими: ближніми, близькими, життям.
- Наші душі хворі, але прекрасні. У теплих руках вони відновляться.
- Наші мізки запалені, та краще за ліки їм допоможе добре слово.
- Наші серця не дають нам спати, але без них ми б не полюбили.
- Я напишу для тебе колискову.
- Я захищатиму тебе.
- Я помру за тебе.
- Я дозволяю тільки написати колискову.
- Я все про тебе знаю - без слів. До нашого знайомства мені було відомо, де тебе шукати.
- Це дар?
- Це Любов.
- Навіки?
- Назавжди!
- А якщо хтось першим помре?
- Інший не проживе довго.
- Чому?
- Тому що все краще вже віддано тому, кого немає. Коли лишається тільки гірше, життя згасає, а роздмухати його нікому.
- У нас ще є час.
- Тож, не будемо його...
Після гучного звуку, ймовірно потужного вибуху, запис обривається.
Шатл, відправлений на пошуки речових доказів, повернувся ні з чим.
Секретар Центрального архіву Нової галактики А: дроїд Файлер № 28759
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516469
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 09.08.2014
Суничне літо, спекотне літо
У різнобарв’ї духмяних квітів.
Пшенично-житнім настоєм поля
Десь степовая блукає доля.
В гарячім вітрі, тріпочим листям.
В вишневих бусах, вечірньомлисто.
У прохолоді росою зблисне,
Виткане з льону, зеленолисте.
Маком червоним личко привітне,
в вінку із зілля, соняхом світлим.
Літечко, літо, дощу краплини
Ти подаруй, а я в намистини
Поназбираю та дам веселці.
Най і над нами в небі сміється.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343792
дата надходження 13.06.2012
дата закладки 06.08.2014
Мимо проносятся блеклыми душами сотни похожих домов.
Словно фонарики полупотухшие, люди под маской зонтов.
Дзельквы раздетые тихо сутулятся, мерзнут в порывах дождя.
На сих холодных и брошенных улицах помнит ли кто-то себя?
Помнит ли дворник, в раздумья укутанный? Или прохожий в пальто?
Иль часовщик, что охвачен минутами? Зрители в теплом кино?
Может художник, что блеклыми красками мысли наносит на холст?
Или строители с желтыми касками, что создают новый мост?
Помнит хоть кто-нибудь в доме, за ужином? В поезде, возле окна?
Кто замерзает под ливнями, стужами? Кто утонул в крепких снах?
Шагом неспешным гуляя по улицам, я убеждаюсь сильней:
Помнят лишь дзельквы, что тихо сутулятся где-то в пугающей тьме.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510058
дата надходження 08.07.2014
дата закладки 04.08.2014
Уже не важно - ночь или рассвет.
Твой день раздет, распят и обесточен.
Опала тишь. И окончанья нет
потоку капель из свинца. Разлочен
твой шаткий мир. Уже уходит в крен.
Отбиты все углы и масса трещин.
Морщины улиц стали много резче.
Утрачен смех. Похоже насовсем.
Паршиво все. И... как стереть тот страх
во взгляде пятилетнего ребенка?
А там, где мост был - скалится воронка.
И снова слезы в маминых глазах...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504844
дата надходження 12.06.2014
дата закладки 03.08.2014
Коли, років сорок тому, автозаводчанам розподіляли перші дачні ділянки, зчинився справжній ажіотаж. Нероз-бещеним приватною власністю радянським людям здава-лось дуже престижним стати господарем власної дачі. Звичайно ж, омріяні діляночки неродючої землі, між затокою Дніпра і сосновим лісом, дістались не «простим смертним». В ті часи дачна справа була для більшості городян зовсім новою. Вони звикли проводити свій вільний час, виїжджаючи моторними човнами, веселими компаніями, на мальовничі Дніпровські острови, з рибною ловлею, юшкою та пляшкою «біленької».
Тож, деякі з них, навіть не здогадувались, що дача – це не тільки нова розвага та престиж, але, насамперед, кропіт-ка і виснажлива праця.
В нашому колективі дачні ділянки отримали: начальник цеху, його заступник, парторг, голова профкому та, мабуть, для відводу очей, один слюсар, безвідмовний робітник, «ударник комуністичної праці» і «майстер на всі ру-ки».
Всі ділянки розташовані поряд. Парканів, дерев, кущів, альтанок ще не було. Не було і водогону, так що вода була великим «дефіцитом» і зберігали її у великих металевих діжках, які також були не в кожного. А перші колонки з’явились у найхозяйновитіших дачників, яких за це дуже поважали сусіди. Все було, як на долоні. Про дачні казуси та пригоди в цеху розповідали майже анекдоти, якими ті-шився весь колектив.
Так, побудований одним із перших, нашвидкуруч, без фундаменту, будиночок парторга під час зливи, провалився в пісок по самі вікна. Будиночки всі будувались по стандарту, і коли котрийсь великий начальник побудував двоповерховий, то «Народний контроль» примусив його розібрати другий поверх, що дуже втішило сусідів.
Коли заступник начальника пізно повертався з дачі своїм автомобілем «копійкою», з лісу раптом вискочив ро-злючений вепр і напав на машину, побивши іклами капот.
А оскільки заступник був високим, симпатичним чо-ловіком, що користувався успіхом у жінок, довго жартува-ли, що то чергова шанувальниця гналась за ним і влашту-вала сцену ревнощів.
Начальник виявився чи не найменш пристосованішим до земляних робіт. Правда, сміятися над цим мало хто на-важувався. Але він швидко зорієнтувався і почав доручати всі важливі дачні операції своїм підлеглим.
Слюсар відпрацьовував «високе довір’я», розкидаючи чорнозем та перегній по городу боса.
Моя колега, Галина Іванівна, весела, працьовита жінка, голова профкому, виявилась його найближчою сусідкою, і діставалось їй найбільше «відповідальних доручень», бо вона ще й мала досвід, обробляючи чималенький город на маминій садибі.
Сама вона була зовсім не в захваті від цього сусідства. Доводилось висаджувати розсаду ще й на ділянці боса, пі-дживлювати, підгортати. Вона вболівала за його город бі-льше, ніж за свій, бо добре знала, що їй буде, коли в нього урожай виявиться не найкращим. Наш амбітний начальник цього не пробачить.
Одного понеділка, вранці бос зайшов до нашого кабі-нету явно без настрою. Сердито зиркнувши на всіх, голос-но запитав Галину Іванівну:
– А чому це в тебе в діжці вода така смердюча? Дру-жина в ній вмилась ввечері, а я заліз скупався, то ще й досі все тіло так свербить і смердить, що ніякий душ не зарадив, а в жінки почервоніло й розпухло обличчя!
Галина Іванівна то червоніла, то блідла і все нижче схиляла голову.
– Я поміняю воду, – нарешті тихо сказала вона і ви-скочила з кабінету.
Занепокоєна її станом, я знайшла Галину на іншому поверсі, де вона лежала головою на підвіконні, плечі її здригались. Я злякалась, чи не істерика? Та коли я обняла її, щоб заспокоїти, Галина підняла обличчя і я зрозуміла, що вона помирає від сміху:
– Я, я…, ой, не можу! В тій діжці я розчинила для підживлення рослин двоє відер свіжого пташиного посліду. Ой, не можу! Я ж забула що бос завжди купається в моїй діжці. Дивись! Не проговорись, бо він же з’їсть мене без солі!
Цього дня всі старались, по можливості, уникати зу-стрічі з босом, який весь час люто чухмарився та бризкав на себе улюбленим одеколоном «Красная Москва».
Від цього, коктейль запахів в його кабінеті був таким, що всі відвідувачі мерщій вибігали звідти, закриваючи носи руками, та чхаючи.
Ми з Галиною Іванівною крадькома переглядались та давились від сміху.
І, чомусь, мені здавалось, що, зовсім не випадково приготувала моя колега таку «ванну» для нашого боса, бо дуже вже він її «дістав» на тій дачі.
Через три дні на його ділянці вже була своя колонка і стояла новенька величезна діжка з водою.
2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500702
дата надходження 23.05.2014
дата закладки 02.08.2014
Туман лучистый пропадает
И гибнет прежняя краса
Любовь нещадно увядает
Надежды опадет листва
Ты вспомни как же мы любили
Закат встречали и рассвет
Ты вспомни. Звезды не забыли
Тех поцелуев быстрый лет
Мне очень одиноко стало
Твоих обьятий больше нет
И встречи время не настало
Есть я и ты. Нас больше нет.
4.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509923
дата надходження 07.07.2014
дата закладки 13.07.2014
Я пью коньяк Французский и курю сигару,
Подул приятный ветерок морской.
Хочу тебе я спеть. Беру гитару.
На лад аккорд лёг чистою струной.
Вот зазвучали струны в ля миноре,
И затянул я песню про любовь.
Её пою всегда, когда я в море.
Любовь моя, объятья мне готовь.
Налью "Реми" в бокал, я пьян и весел,
Передо мной весь мир; простор морской.
Каких ещё не пел на свете песен?
Какою в жизни не болел тоской?
Полилась песня ясной ночью, лунной,
По всей Вселенной, как морской прибой.
В моей душе гитарой семиструнной
Звучал романс моей любви земной.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449051
дата надходження 14.09.2013
дата закладки 11.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.07.2014
Я бачив сон, я бачив сон,
А в ньому ти, а в ньому ти,
Я бачив сон, солодкий сон,
То образ ніжності й краси.
Я бачив сон, як на яву,
Така прекрасна та струнка,
Як мандрівник знайшов весну,
Так і тебе знайти пора...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503229
дата надходження 04.06.2014
дата закладки 07.07.2014
Уставшее к ночи тело…
Нет сил , говорить, и более,
Останется то, что пело,
В груди невесомой болью.
И видимо без сомнения,
Под утро расскажет истину,
Как фильмы ушедших гениев,
Осенние тайны - листьями.
Где песни морей не смелые,
С манящими переливами,
О гордые скалы белые,
С невидимыми приливами.
Забытые руки нежные,
Едва уловимы линии,
И зимы почти бесснежные,
Покрытые утром инеем…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462453
дата надходження 25.11.2013
дата закладки 07.07.2014
[b]Избавься от борьбы, притворства и тщеславия.
Избавься от губительной тоски.
Гордыню убери, из сердца и сознания.
И напои любовью чистоты.
Наполнишься волшебным эликсиром.
Ты красоту увидишь как во сне.
И сердце запоёт лучом игривым.
Свою любовь подаришь ты судьбе.
Судьба тебе подарит миг волшебный.
Познаешь ты и неба благодать.
Когда на крыльях и в любви безмерной.
Обнимешь жизнь, что не успел ты растоптать.
©Надин Буре[i][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499315
дата надходження 16.05.2014
дата закладки 07.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.07.2014
Його називали мрією, втіленням галантності та ввічливості. Здавалося, що жоден чоловік не здатен підносити жіночу душу до небес, як це робив він. Майстерно, вишукано, галантно, проте завжди неочікувано. Таке життя було схоже на мелодраму, головним героєм якої був Він. Промовлені слова огортали ніжністю, дарували троянди компліментів, зворушували, змушували червоніти та потай мріяти, що усе почуте стосувалося тільки її однієї, адже погляд цих магнетичних очей не міг належати іншій жінці. Тихі впевнені кроки, вишколена постава, ледь вловима усмішка на устах та неперевершений аромат його одеколону, тонкий наче димова хмарка кубинської сигари, гострий як лезо, але такий спокусливий. Усе у ньому було досконале, проте його очі…..
Щойно перші афіші з‘являлися на вулицях міста, сповіщаючи про новий приїзд актора-спокусника, сотні жіночих сердець аритмічно дихали, намагаючись опанувати несподівану радість, яку подарувало їм життя. Затягнуті буденністю дні очікування псували настрій, додаючи до існуючих клопотів нетерплячість, безліч припущень, який образ постане перед очима цього разу. Граф? Вигнанець? Жебрак чи егоїстичний магнат? Не існувало жодної ролі, яку б він не прожив на сцені театру. Скільки людських доль вмістило його серце, переживань, трепету, болю, жалю, а головне овацій, вигуків “браво”, усмішок та поцілунків. Жодного недоліку. Містер Ідеал. Таким він поставав в очах багатьох. І сьогодні був саме той день, коли десятки пар очей слідкували, ловили кожен жест, погляд, насолоджуючись оксамитовим баритоном. Слова танцювали пристрасне танго, поволі згасаючи до ніжного вальсу. Він жив сценою, тіло відчувало найменші коливання завіси, вловлював приглушений скрип декорацій та підошв своїх черевиків. Містер Ідеал малював картину вдаваного щастя у двох чи трьох діях, прогуляючись між комедією та трагедією. Для нього ніколи не існувало драм чи трагікомедій. Власне життя митець волів називати вигадкою, не інакше.
Однак вона не була вигадкою. Навпаки, він чітко відчув дотик її долонь, отримуючи розкішний букет багряних хризантем, що ніжилися в її обіймах. “ Прекрасно!! Ви грали неперевершено!! Хоча, чи можуть слова описати захоплення та притишене серцебиття, коли ви панували на сцені?!”. Її шовкові вуста ледь торкалися його щоки, намагаючись встигнути висловити своє захоплення, даруючи дорогу іншим. Невагомий бузковий аромат, шовкова бежева сукня, легкі кучері та уста. Це все, що встиг вкрасти його погляд за ті пів хвилини розмови. Вихор слів, захоплення підхопили думки, відволікаючи від раптової задумливості. Обличчя, маски, репетиції, нові міста, чергові компліменти, завчені усмішки та зваба. Каруселі емоцій поглинали його, лишаючи білі плями для неї. Таємнича постать з шовковими устами. Щоразу вона приносила букет багряних хризантем, навіть тоді, коли здавалося б ці квіти були неприпустимою забаганкою. До якого міста він би не завітав, був впевнений, що 10 місце п’ятого ряду партеру буде зайняте саме нею. Загадкою. Мрією. Володаркою багряних хризантем. Її очі не палали вогнем захоплення, радості, радше лишалися холодними, байдужими. Худі долоні жодного разу не поєднувалися у тенетах аплодисментів. Для нього це була загадка, яку він вперто намагався зрозуміти. З кожним новим виходом на сцену містер Ідеал відточував свою майстерність, фліртував поглядом, манив порухом руки, зваблював тремтінням голосу, проживаючи нову роль для своєї Загадки. Вдала гра зривала океан аплодисментів, все нові і нові захоплення, що перетворювалися на закоханість, однак багряні хризантеми пекли його долоні мовчазним поглядом власниці.
Мовчання німим викликом палало у його очах. “Невже вона нехтує мною? Як тоді пояснити хризантеми?? Червоний - це колір пристрасті, або ж вона грає, зверхньо, витончено, наче плете тонке мереживо своїх чарів навколо мене. Хитка і витримана пантоміма…”. Усі зустрічі, що відповідали датам нових вистав супроводжувалися оберемками квітів, серед яких червоною плямою вирізнявся багряний букет. Жодного разу Загадка не порушила своєї традиції, її руки лишалися холодними, очі безпристрасними та німими. Снігопади за вікном ставали історією, серця меланхолійно відкривали двері весні, тримаючись за одвірок власної надії. Минув не один день відколи він побачив її крижані очі, і кожного разу він таємно мріяв торкнутися колючих зіниць. Припущення товпилися у голові, заважали поринати у нові ролі, створюючи безлад у репетиціях.
Та ніщо не вічне…. Ще одна з вистав лишилася історією у душах глядачів того вечора, коли разом з багряними хризантемами він отримав лист. Маленький клаптик з дрібним почерком розкраяв його душу. “Ви любите шоколад? Припускаю, що так… Що ж кав’ярня на розі центральної вулиці чекатиме Вас пів на 9.” Це був його тріумф, фінальний акорд власної майстерності. Вулиці старого міста вклонилися Містеру Ідеалу, визнаючи його перфекціонізм. Краватка, блискучі чорні черевики, туманний аромат одеколону та усмішка. Аромати кави сиділи на сходах кав’ярні, подаючи руки відвідувачкам і запрошуючи в обійми львівського джазового вечору. Зелена сукня, тонкі підбори, кучері та крапля кави на устах. Його загадка… Джазові ритми, ледь чутна розмова, німі долоні, які уникали його дотиків та мовчазний погляд, все поволі тонуло у візерунках гярячого молочного шоколаду. Це був його тріумф…..
Театральний сезон відчував наближення кульмінації, рахуючи кількість успішно розпроданих квитків. Це був беззаперечний успіх. Нарешті!! Остання вистава сезону, аншлаг, овації, біс та пустка 10 місця у 5 ряді партеру. Ще довго вигуки долинали до його вух, тонка оксамитова завіса не могла поглинути усіх слів, що переслідували виснажені кроки до гримерки. Втома… Фінал.. Завіса… Я був на вершині, проте вона не прийшла…Погляд ковзнув по стільцях, зупинившись на коробці, якої тут раніше не було. “Гм…Цікаво… Ще один подарунок від прихильниці? Поглянемо..” . Рвучко роздираючи стрічку, яка обіймала білий картон, він відкрив коробку. “Що це таке?? Злий жарт?”,- його руки тремтіли від хвилювання. Зів’ялий букет багряних хризантем вдивлявся у його очі. “Ви – Містер Ідеал… Проте Ваші очі пусті та самотні…Мені Вас шкода… Насолоджуйтеся своїм самообманом та егоїзмом…. Прощавайте….”.
Правда від якої він втікав роками велично поставала над його душею.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509057
дата надходження 03.07.2014
дата закладки 03.07.2014
ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
У 1987 році в складі групи Тернопільського клубу мандрівників і туристів, я побував в горах Путорана, що на Таймирі. Під час одного з переходів до Золотої Гори, мною було знайдено щоденника, окремі виписки з якого після трирічних вагань я наважився опублікувати. Річ у тому, що невідомий і, вочевидь трагічно загиблий автор щоденника був «мисливцем» за Сніговою людиною, або, як її прийнято ще називати, реліктовим гоміноїдом, а в щоденнику наведені , надзвичайно цікаві дані про спосіб життя і повадки цієї таємничої істоти, які можуть бути важливими для науки.
ПРО ЩОДЕННИК, ЙОГО АВТОРА І ДРУЗІВ АВТОРА
Записи в щоденнику зроблено на 150 пронумерованих сторінках загального зошита в клітинку. Кожний листок списаний з двох сторін дрібним почерком, клітинка в клітинку. Щоденник починається з того моменту, коли річковий теплохід «Професор Близняк» причалив до порту «Дудінка», на якому і приплили автор щоденника і двоє його друзів. Це трапилося другого липня 1985 року. З тексту щоденника випливає, що його автором була молода людина, яку звали Віктором. Друзі Віктора Андрій і Світлана. Андрій і Світлана були рідними. Братом і сестрою. Ймовірно, що Світлана була Вікторовою нареченою. Але достовірних даних про це немає.
Зошит було списано до останньої сторінки, запис на якій датований 20 березня 1986 року. Але був він мабуть не останнім. Можливо продовження щоденника є в іншому зошиті. Про існування якого можна тільки здогадуватися. Як, до речі, і про долю його автора – безумовно людини відважної, допитливої, і, що найважливіше , людини доброї.
Мої розвідки дають підстави припустити, що Андрія і Світлани теж немає в живих. Що і є причиною того, що досі не надано широкому розголосу, баченого і пережитого ними. Можливо саме вони, повертаючись з гір, попросилися на човен жителя Норільська Космолова Ігоря Петровича і разом з ним потонули в озері Мілкому. Смерть Космолова засвідчують відповідні документи Норільського відділку МВС і символічна могила на березі озера. Прізвища молодих людей, які були з ним у човні, слідчими органами не встановлено. Але не виключено, що Андрій і Світлана без пригод повернулися додому і дочікуються повернення Віктора.
Крім наведених нижче записів, які стосуються в основному Снігової людини (в записах лісові люди, або лісовики, в однині лісовий), в щоденнику багато місця відведено описам природи Путорана, маршрутів мандрівок і вражень автора щоденника. Про те, як автор щоденника сприймає бачену ним північ загалом і гори Путорана зокрема, читач зможе судити по тих коротких вставках, які йдуть в контексті розповіді про снігову людину. До наведених записів я не додав жодного слова. Єдине, на що я наважився, це розбити добірку записів на розділи і придумати їм заголовки. Нехай ця добірка, яка читається як пригодницьке оповідання, буде скромним пам’ятником великому природодосліднику.
Записи зроблені українською мовою, якою і публікуються.
Розділ перший. ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ
10. 07. 1985 р.
На ночівлю зупинилися в западині Семи Озер. Я й Світлана ставили намет і заготовляли дрова для багаття. Андрій пішов до озера, звідки повернувся з великими рибальськими трофеями: шістьма великими, більшими аніж на половину руки, рибами кумжі. У цей вечір ми залишили недоторканими майже усі наші продовольчі запаси, окрім сухарів. На славу повечеряли рибною юшкою. Дві і найбільших рибини залишили на сніданок. Андрій надумав спекти їх на модриновій грані, урочисто пообіцявши здивувати нас стравою «царів-нененців». На годиннику була 10 година за місцевим часом, або ж 2 ночі – за московським. Незважаючи на пізню пору було сонячно. В Заполяр’ї літо особливе. Сонце , не доходячи лінії горизонту, поволі котиться над південними вершинами гір до місця сходу, що сприймається, як надовго затягнутий ранок. Впродовж усієї ночі пів неба палає червоними і оранжевими кольорами. Тільки біля зеніту вони переходять в зелену, голубу і синю смуги. Справжнісінька веселка, тільки з дуже широкими червоним і оранжевим полями. А жовтий колір ледь проблискує між червоною і зеленою смугами.
Спати не хотілося. А після ситної вечері втому як рукою зняло. Я запропонував Світлані прогулятися по околицях нашого тимчасового табору. З прогулянки ми повернулися після дванадцятої години, несучи по парі велетенських оленячих рогів. Андрій у цю пору уже спав, іі ми випивши по склянці чаю, приєднались до нього.
11. 05. 1985 р.
Вчорашня вечірня прогулянка таки далася взнаки. Я прокинувся близько дев’ятої години, а Світлану і зовсім довелося будити до сніданку. Коли я виглянув з намету, Андрій возився біля багаття. У одному з похідних казанів він варив суп, а в другому кип’ятив воду на чай.
– Що ж це тебе зранку на супи потягнуло? – Іронічно запитав я, пам’ятаючи про йог обіцянку, приготувати нам страву «царів-нененців».
Андрій промовчав, а я, не чекаючи відповіді, подався до озера помитися. Але під час сніданку знову зайшла мова про страву «царів-нененців». На цей раз її затіяла Світлана:
– А де ж риба по-нененськи, наш знаменитий гурмане?
Андрій щиро розсердився:
– З’їли вчора, ще й насміхаються. По черзі, ніби змовилися. – Після короткої паузи він продовжив : – Хоча б подякували та вибачилися, що вчинили зовсім не по-товариськи, а тим паче, не по-братськи. Навіть хвоста не залишили…
Закінчення стосувалося вочевидь лише Світлани, як рідної сестри, хоча…
Ось на тобі! Сам з’їв «на добраніч», а нас звинувачує. Ще й демагогію розвів: «не по-товариськи», «не по-братськи…» – перекривлюючи останні слова в тон Андрієві, відбила його атаку Світлана.
Передчуваючи, що суперечка ось-ось переросте в сварку, я постарався її запобігти і, на щастя, не безуспішно. Але запобіг я не стільки сварці, скільки її зовнішній прояв. Питання, де зникла риба, залишилося без відповіді. Врешті справа не в рибі, а в чесності й порядності.
Розділ другий. НЕБЕЗПЕЧНА ЗУСТРІЧ
14. 07. 1985 р.
Нинішній день був чи найбагатшим на пригоди і враження. Усього якихось півкроку мене відділяли від певної смерті. А ще ми зробили неабияке відкриття: ми довідалися про існування лісової людини. Вчора ми зупинилися усього за три з половиною кілометрів від Собачого озера. Мовою місцевих жителів це звучить як Ит-Икуль. Щоб вийти до озера, нам необхідно було подолати крутий, але невисокий пагорб.
Близько опівдня, йдучи попереду групи я ступив на перевал, що знаходився між двома стрімкими скелями. Не встиг випрямитися,, щоб оглянути з висоти краєвид озера Ит-Икуль, як несподівано переді мною виріс ведмідь. Він стояв на задніх лапах, заступивши собою весь світ і все ще непрожите мною життя. Після крутого підйому та ще й з важкою ношею втікати не було сил. Власне і втікати було ніколи і нікуди. Виручив Андрій. Він досвідчений і неабиякий знавець Півночі. У поході рушниця у нього завжди була напоготові. За декілька секунд, що відділяли мене від очевидної смерті , Андрій встиг зняти з плеча рушницю, прицілитись і вистрілити. Дві кулі випущених майже одночасно вцілили ведмедю прямісінько в переднісся. Кров залила йому очі й, позадкувавши, він звалився в ущелину.
Я скинув з плечей рюкзак і присівши на нього, почав розглядати мальовничий краєвид долини величезного озера. На превеликий подив я був спокійний, начебто й не було небезпечної пригоди, тільки чомусь дуже захотілося їсти.
Рушничний постріл не тільки повалив ведмедя, але й став вісником про появу в горах пришельців. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як на озері почувся гул мотора і невдовзі неподалік від нас причалив човен. Андрій поспішив назустріч з прибульцями, які, як ми довідалися згодом, упродовж багатьох років рибалять на Ит-Икулі.
Рибалки виявилися надзвичайно привітними і гостинними людьми. Андрій швидко знайшов з ними спільну бесіду і ті, довідавшись про нашу пригоду, тут же прийнялися білувати вбитого ведмедя. Завантаживши на човен шкіру і частину оббілованої ведмежої туші, рибалки запросили і нас на свою стоянку, яка знаходилася на невеликому острові неподалік протилежного берега. За частиною туші, що залишилася, вирішили відправитися після обіду, який розтягнувся більш ніж на три години. Рибалки бачаться з людьми двічі-тричі на рік, коли до них прилітають літаки з продуктами та щоб забрати заготовлену ними рибу. Такі зустрічі для них завжди превелике свято, а непланові зустрічі і поготів. З цієї нагоди був спечений хліб, відварена оленятина, запечено ведмежатину та приготовлено рибну юшку. Не обійшлося і без спирту. Він був виключно з наших скудних запасів.
Після обіду ми відправилися на місце нашої небезпечної пригоди. Але зійшовши на берег, на наш превеликий подив ми не знайшли і сліду від решти залишеної тут ведмежої туші. І навкруги жодних слідів.
– Знову лісовий до нас прибився… – похмуро промовив наш новий знайомий Сергій.
На рибальську стоянку ми повернулися ні з чим.
Розділ третій. РОЗПОВІДЬ РИБАЛКИ
Сидячи у човні, я почав зв’язувати між собою загадкове зникнення риби під час нашої першої ночівлі в горах з сьогоднішнім не менш загадковим зникненням ведмежої туші. А ще я задався питанням, що ж то за «лісовий»?
Ввечері біля традиційного багаття я завів мову з моїм новий приятелем Сергієм про «лісового».
– Та що тут розповідати, – спробував уникнути розмови рибалка, – лісова людина. Ото і все.
– А ти її бачив? - наполягав я на продовженні розмови.
– Бачив. Людина, як людина, лишень лісова.
На допомогу мені прийшла Світлана:
– Сергію, а ти розкажи нам все, що ти знаєш про неї.
– Не прийнято в нас про неї говорити. Розмовами можна біду накликати.
– А ти зроби для нас виняток і розкажи. Я тебе дуже прошу, – зі щирою усмішкою не вгавала Світлана.
Дівоча усмішка , очевидно таки подіяла на згрубілу чоловічу душу – на острові виключно чоловічий колектив з п’яти чоловіків.
– Багато років, рік за роком, з’являються вони у наших краях: самець, самка і дитя. Самець десь у півтора рази вищий за мене, самка йому до плечей, теж гігант – зростом більше двох метрів. Волохаті, як мавпи. Бігають голі. Іноді крадуть у нас рибу і собак. А так, що ще сказати? Очі у них червоні. Ото і все.
На цьому Сергій закінчив явно неприємну для нього бесіду.
– Заговорився я з вами. Пора відпочити.
– І поспішив покинути нас.
Розділ четвертий. ВДАЛИЙ ЕКСПЕРЕМЕНТ
21. 07. 1985 р.
Після семиденних безуспішних пошуків зустрічі з лісовою людиною ми наважилися на нехитрий експеримент. До обіду я і Андрій провели час в пошуках місця для безпечної схованки. Вибрали місце на протилежному від рибальської стоянки березі озера. Я, озброївшись фотоапаратом і ручною кінокамерою, мав заховатися в замаскованій вузькій щілині в скелі приозерної гірської смуги. З собою ми привезли десяток великих копчених рибин. До вечора створювали робочий шум-гам, хоча крім того, що розклали намет і палили багаття, нічого іншого й в руки не брали. Близько восьмої вечора багаття погасили і над дотліваючою гранню підвісили рибу. Я забрався в схованку , яка знаходилася в тридцяти метрах від багаття. О восьмій годині за Андрієм припливли на моторному човні Сергій і його друг Михайло. Останній за попередньою домовленістю на шляху до нашого табору лежав на дні човна. І підвівся тільки після того як на нього на човен увійшов Андрій. Розрахунок був на те, що лісовик має добру зорову пам’ять, але слабке логічне мислення. і в такий спосіб його можна обманути. Перед тим, як відчалити від берега, Андрій двічі вистрелив у повітря, що на нашу думку мало би привернути увагу лісовика, якщо ми досі не потрапили в поле його зору.
Хлопці відпливли і я один залишився у схованці. На душі було моторошно: а раптом усі наші хитрощі марні і я стану легкою здобиччю лісового велетня – з моєї схованки він зможе мене двома пальцями витягнути.
Перед відплиття Андрій мене довго і переконливо пропонував мені взяти рушницю, але я твердо вирішив, що краще вже бути жертвою, аніж убити можливо останнього загадкового нашого дикого побратима. Правдоподібнішим було припущення, що лісовик, виявивши поблизу людину втече. Водночас засмучувався, що він зовсім не появиться.
Час спливав дуже повільно. Хвилини видавалися годинами. У схованці було мало місця і яне міг навіть повернутися, не те, щоб присісти, а це ще більше сповільнювало час. Але, до честі мені, я таки витримав у щілині цілих дві години. Після двогодинного очікування в полі мого зору з’явилася могутня постать лісовика. Він вийшов з-за скелі якраз навпроти мене. Рухи його ніг, і особливо рук були дуже повільними і при цьому тіло швидко пересувалося вперед. Доки я включив камеру він пройшов близько 50 метрів. Залишивши камеру у робочому стані, я взявся за фотоапарат. Перший кадр я зумів зробити саме в той час, коли лісовик підійшов до розвішаної риби. Вдруге на спуск я натиснув тоді, коли він віддалявся від мене.
Що найбільше мене здивувало, так це те, що йшов від до цілі так, ніби саме він і саме в тому місці залишив свою здобич. Одним спритним рухом вір згріб половину риби в правицю. Другу половину в такий же спосіб згріб у ліву руку. І як несподівано появився і так же несподівано зник. Без передмови і епілогу. Звір же до здобичі підкрадається, обнюхує кожен кущ, кожен камінь, на кожному кроці остерігається несподіваної небезпеки. Лісовик появившись з-за скелі ні на секунду не збавив кроку і, вертаючись, навіть не надав ходи. Тепер декілька слів про зовнішність лісовика. Зріст його близько трьох метрів. Нога до коліна досягала майже дев’яносто сантиметрів. Саме на такій висоті була перекладина, на якій висіла риба. Мені здалося, що коліном він досягав перекладини. При цьому слід врахувати, що дививсь я на нього під певним кутом зверху вниз. Довжина стегна дорівнювала довжині доколінної частини ноги. Тулуб масивний з випуклою, і, як мені здалося, навіть з загостреною грудною кліткою. Руки майже досягали колін. Під час ходьби вони були дещо зігнуті в ліктях. Коли ж знімав рибу з перекладини, то майже не нахилявся. Шия коротка. Голова велика з косим слабо вираженим чолом. Підборіддя, якщо і було то малопомітне. Ніс широкий, сплюснутий, з великими ніздрями. Очі вузькі і косі, з червонуватими більмами. Тіло з ніг до голови було вкрите попелясто-сірим волоссям. Власне я радше б назвав цю істоту гігантською мавпою, аніж людиною. Після зникнення лісовика я просидів у схованці ще близько пів години. На більше моїх сил не вистачило.
_____________________________
*Вперше оповідання о публіковане у часописі «Вільна бесіда» (м. Чернівці), № 44 (79), від 2 листопада 1991 року (С. 1, 4) з продовженнями у двох наступних номерах
Розділ п’ятий. ПРОЩАННЯ З ДРУЗЯМИ*
29. 07. 1985 р.
Сьогодні я попрощався з Андрієм і Світланою. У них закінчуються відпустки, а отже слід повертатися додому. Я не обмежений вільним часом і можу залишатися тут стільки, скільки душі забажається. А це, вочевидь, буде до тих пір, доки не буде розгадана таємниця лісових людей. Досі я бачив я бачив лише один раз і то тільки самця. Але з ним ще є самка і дитя. Хочеться довідатися чим вони годуються. Адже влітку з гір відкочували олені в північніші краї, а за ними й вовки. Господарювати тут залишаються ведмеді., яких не так вже й багато, та дрібні звірі і птахи. Життя більш-менш вирує лише в долинах рік. Гори пустельні, покриті хіба що лишайниками і мохами. А для сім’ї таких велетнів, як лісові люди, їжі, буз сумніву потрібно чимало. Можливо вони спритні рибалки? У місцевих озерах риби дуже багато. Тоді навіщо її красти?
Розділ шостий. ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ*
8. 08. 1985 р.
Евріка! Сьогодні я бачив самку і дитя лісових людей. Трапилося це на сьомому кілометрі східніше станції рибалок, в гирлі гірського потоку Кадик. До нього я веслував впродовж декількох годин. Самка непорушно стояла у потоці, так, що вода сягала їй вище колін. Враз вона запустила обидві руки у воду і вмить викинула на берег велику рибину. Дитя, яке досі сиділо в оленячому моху, погрузши у ньому майже наполовину, піднялося на ноги і кинулося до риби. У цей час самка помітила мою присутність, різким рухом вибралася на берег і, підхопивши на руки дитя, швидко зникла між скелями. На моє щастя в перші секунди зустрічі з самкою і її дитям я встиг запустити кінокамеру. Але це завадило мені добре розгледіти їх. Тому достовірно можу стверджувати лише те, що тіло дитяти вкривало світле руде, а тіло самки темне руде, майже коричневе. Значно більше інформації зафіксовано на плівці.
_____________________________
*Розділи п’ятий і шостий досі не публікувалися.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508892
дата надходження 02.07.2014
дата закладки 02.07.2014
Я люблю тебе, щербата,
Не жахаюся екстриму.
Компенсую твою втрату
Поцілунками палкими.
Я згодую тобі кашку,
Заколишу свою лялю...
Спи в моїх обіймах, пташко, –
Різну я тебе кохаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508841
дата надходження 02.07.2014
дата закладки 02.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.06.2014
(сказка-притча)
Ни розою, ни былинкою
Не буду в садах Отца.
Я дрожу над каждой соринкою,
Над каждым словом глупца.
Анна Ахматова
Солнце шло на закат... Небо становилось нежно-кремового цвета... Город понемногу утихал. Деревья нежно шелестели маленькими изумрудными листиками, веяло вечерней прохладой... Прохожие в этот день были на редкость доброжелательными и улыбчивыми. Любой человек, увидевший эту красоту, невольно залюбовался бы ею и поблагодарил небеса за чудесный, тихий вечер. Любой человек. Но не Энни.
Маленькая 6-летняя девочка сидела на скамейке во дворе и чертила веточкой на песке неведомые миру знаки и грустно вздыхала. Девочку звали Энни. Она совершенно не замечала прекрасного заката, музыки ветра в листьях и улыбающихся прохожих. В ее сердце был огромный черный кратер, невидимый человеческому глазу, который, тем не менее, очень болел. Сегодня ее очень обидели, поэтому ей было грустно.
Она любила весь мир и любила людей, звезды на небе, весенние цветы, мягкие игрушки. Она готова была отдать последний кусочек хлеба бездомным детям. Она мечтала сделать этот мир светлее и лучше... Но. Но ее обидели дети из соседнего двора. И что такого в том, что у нее не было красивого пестрого платья, дорогих кукол, много игрушек и сладостей? И даже папы. Она просто очень хотела с кем-нибудь поиграть!
-Убирайся отсюда, замарашка!
-Пошла вон! Ты запачкаешь мою новую куклу!
-Да нет! Она ее украдет! У нее кукол дома нет, вот она и пришла наши красть!
Девочки толкали ее и сшибли с ног.
-Нет, что вы! Я только хотела... Я хотела познакомить с вашими куколками своего кролика! - и девочка протянула маленькую потрепанную мягкую игрушку.
-Фууу! Он же грязный! Ты его когда-нибудь чистила?!
-Нет. Он немного запылился... Но это оттого, что я люблю с ним играть. Он очень добрый и веселый. Давайте поиграем вместе, вы в этом убедитесь!
К Энни подошла Луиза Джонс - 8-летняя белокурая красавица в дорогом платье и вся увешенная украшениями.
-Если я еще раз увижу тебя около нашего двора, тебе не поздоровиться! Убирайся отсюда! Ты похожа на бродяжку! Не хочу, чтобы нас видели рядом с тобой. Если ты еще раз здесь появишься - тогда держись... - и она толкнула малышку снова на землю. Энни расплакалась и убежала.
Почему мир так жесток? И как выжить в нем, если ты хочешь дарить людям только свет и добро, а они ненавидят тебя просто за то, что ты есть? Как можно победить человеческое зло? Эти мысли не оставляли Энни ни на минуту. Ей всегда хотелось кого-то обнять, помочь тем, кто в этом нуждается, подарить кому-то радость... Но почему люди тоже не хотят этого? Почему для них главное то, что у тебя снаружи, а не внутри? Твое платье, прическа, игрушки... А не душа. Почему?! И Энни расплакалась. Расплакалась от своей беспомощности. Ей показалось, что она чужая в этом мире, что она не сможет здесь выжить. Ведь не раз ей приходилось выносить множество обид и выслушивать порицания... незаслуженно. Возможно, это только ей казалось, что она этого не заслужила... Но ведь так было на самом деле.
Малышка прижала к себе своего кролика - единственного и верного друга. Мама еще не вернулась с работы, дома было пусто и тихо и Энни совсем не хотелось идти домой. Она знала, что скоро вернется мама и принесет ей вкусной еды - большой сдобный бублик с маком или сладкое печенье. Мама любила покупать сладости. Когда они вдвоем с Энни садились за стол в ветхой, но уютной квартирке и ужинали вместе, девочке казалось, что это самые счастливые моменты в ее жизни.
Мама очень любила свою малышку. Она готова была на все, ради своей Энни. Поскольку они были с мужем разведены, женщине приходилось много работать, но зарабатывала она мало. И у нее часто болело сердце, потому что она не могла дать своей малышке того, что она хотела. Она не могла позволить себе покупать дорогую одежду для малышки, красивые игрушки, дорогие вещи. Она жалела деньги даже на себя и уже который год ходила в старой одежде. Им нужны были деньги, чтобы платить хозяину дома за квартиру, деньги, чтобы купить свечку и освещать дом, деньги, чтобы заплатить молочнику, который каждое утро приносил им молоко, деньги, чтобы купить немного еды. А на остальное денег не хватало. И мама Энни экономила как могла. У нее разрывалось сердце оттого, что она не может дать дочери все, что она заслуживает... Но она не могла ничего поделать. А потому каждое утро, позавтракав, она уходила на работу, а малышку оставляла дома. Она мечтала, что когда-нибудь у них появятся деньги и Энни пойдет в хорошую школу. А пока ей оставалось только одно - работать.
Малышка все еще плакала в обнимку со своим кроликом. Кто знает, что творилось у нее на душе? Многие могли бы подумать, что 6-летняя девочка не способна рассуждать как взрослые. И были бы неправы. Горе и невзгоды заставляют детей рано взрослеть, а потому даже в 6 лет Энни понимала многие жизненные истины, о которых и не догадывались ее сверстники. Как часто она наблюдала с улыбкой и укором за капризными детьми, непослушными мальчиками, девочками, которые кричали «мама, я тебя ненавижу!» только потому, что они не купили им то, что они просили... Как часто она смотрела на детей, которые плохо относились к своим родным и думала про себя «Глупые... Когда-нибудь вы будете жалеть о том, что не были с родными каждый день, каждую секунду, что плохо узнали их самих, их мечты, желания, мысли, что не говорили им так часто, как только это возможно о том, что любите их... Но будет поздно.»
И Энни плакала. Потому что мир казался ей очень жестоким. И ей было жаль маму, которая так старается ради нее... И себя. Потому что ей грустно и одиноко, но никто не вытрет ей слезы, никто не утешит...
Вдруг возле девочки на скамейку присел человек в белой одежде.
-Не плачь Энни. Не все так страшно...
-Кто вы? - удивилась девочка.
-Я Ангел.
-Как так?
-Вот так. Я как раз поливал кусты роз в саду, когда услышал как ты плачешь...
-У вас есть сад?
-Нет - улыбнулся Ангел. - Это сады Отца. Мы ухаживаем за ними и они дарят людям радость, свет, любовь и добро.
-Каким людям?
-Тем, которые теперь в Раю.
-А я думала, что Ангелы посланы с неба помогать людям и защищать их...
-Верно. Но Ангелы тоже бывают разные. Есть Ангелы-Хранители, а есть и другие, которые помогают Отцу.
-А почему ко мне не пришел мой Ангел-Хранитель, а вы?
-Он и сейчас с тобой. Только ты его не видишь. Ангелы-Хранители должны быть невидимы, иначе они не смогут защищать людей.
-А почему же я вижу вас? - не унималась девочка.
-Потому что я могу быть видимым и хочу, чтобы ты меня видела. Мне нужно с тобой поговорить.
-О чем?
-О жизни и людях. Знаешь, ты только что так плакала, что даже у меня заболело сердце.
-Неужели? Я не думала, что так громко плачу... А у Ангелов есть сердце?
-Ты плакала тихо. Но Ангелы чувствуют боль, а не громкие звуки... И да. У нас есть сердца, но не такие, как у людей. Кроме того Ангелы выглядят не совсем так, как я - я пришел сюда в виде человека.
-Как интересно - восхитилась девочка.
-Энни, я хочу тебе кое-что рассказать. Я знаю, как ты боишься жестокости в этом мире, знаю как тебе бывает тяжело... Но знаешь что? Не грусти. Ведь в мире так много светлых и добрых людей! А тех, кто поступает плохо, рано или поздно Отец карает. Да, есть и нехорошие люди, но подумай, сколько в мире добра! Добра в мире намного больше, чем зла, а ради этого, поверь мне, стоит жить.
И Ангел взял Энни за руку и повел по дороге, устланной лепестками красных роз.
-Куда мы идем? - спросила девочка.
-Я хочу тебе кое-что показать.
Вместе с Ангелом они забрались на самое высокое облако на небе. Внизу под облаками были видны реки, моря, континенты и океаны.
-Смотри, Энни - это Земля.
-Как красиво...
-Я хочу показать тебе некоторых добрых людей в этом мире. На самом деле их гораздо больше, но если я буду показывать тебе всех, то на это не хватит даже семи человеческих жизней! Смотри внимательно, Энни.
Видишь этого мужчину? Он врач и помогает людям. За свою работу он не берет с них денег и спас при этом уже несколько тысяч жизней!
А эта добрая и милая девушка - учительница в школе. У многих детей есть проблемы, но она помогает им и учит их интересным вещам.
А вон там - старенький садовник, который выращивает прекрасный сад, а его плоды дарит соседским детям.
А это - Кейтлин. У нее нет родителей, но уже сейчас, будучи в детском доме, она шьет красивые платья, продает их, а на полученные деньги покупает другим детям из приюта сладости и вкусную еду. А еще она дарит им некоторую одежду, которую сшила.
А эта женщина в длинном пышном платье - мисс Даниэлла Торнтон. Она работает в пекарне и печет самые вкусные в ее городе пироги. Часто она устраивает благотворительные обеды и приглашает на них бездомных.
-Какие хорошие люди! - воскликнула Энни.
-Но и это еще не все. Часто добрых людей видно просто благодаря их поступкам. Посмотри, в этой стране длинная и долгая зима. Немолодой мужчина поскользнулся на льду и упал! Но вот обычный прохожий подает ему руку и помогает встать.
А вот старушка спешит на трамвай, но ей тяжело взобраться в салон. Мужчина помогает ей, а молодая девушка уступает ей место. Видишь, Энни? В мире много добрых людей. Их очень, очень, очень много. Я показал тебе только маленькую часть из них, которую можно сравнить с песчинкой среди океана песка... У них добрые, светлые сердца и чистые, наполненные любовью души.
-Как прекрасно, дорогой Ангел, что такие люди есть на белом свете!
-Да, это прекрасно. Я знаю, Энни, что тебя обидели дети. Да, дети порой бывают жестоки. Но знаешь, есть и добрые малыши! Правда им зачастую меньше лет, чем тебе...
-Почему? Когда они вырастают, то становятся злыми?
-Да, Энни. Если их не учить добру, не рассказывать как можно поступать, а как нельзя, - они становятся злыми. Их души черствеют и они больше не хотят замечать добро вокруг. Но их еще можно спасти! Нужно научить их родителей вкладывать им в душу добро, словно начинку в вишневый пирог.
-Но кто может их научить? - спросила девочка.
-Отец поможет им, ведь Он любит всех.
-Значит они станут добрыми?
-Некоторые да, некоторые нет. Они станут добрее, если прислушаются к шепоту в своем сердце. Знаешь, Энни, если прислушаться к своему сердцу, то каждый человек может услышать шепот Отца. И если человек будет поступать хорошо, этот шепот превратится в голос...
-Надеюсь, так и будет.
-Да, Энни, со многими так и случится. Если они захотят услышать голос сердца. А теперь, хочешь, я покажу тебе добрых детей?
-Да, дорогой Ангел, хочу.
-Тогда смотри. Вот они - совсем маленькие, но чистые душой. У них чистые, светлые глаза... Ты видишь, Энни?
-Да, Ангел. Но они такие крохотные! Сколько им лет?
-Это малыши. Им нет и четырех месяцев... А вот дети постарше. Им 2-3 года. Они все еще очень добрые, но некоторые уже начинают различать, где добро, а где зло, потому что их учили родители. А некоторые не видят этой тонкой грани... Они на краю, Энни. На краю у пропасти зла. Именно поэтому им сейчас, как никто, нужны Ангелы-Хранители и люди, которые объяснили бы им, что такое добро.
-Им помогут, правда?
-Правда, Энни. Ведь Отец знает о них все. И знает каждого из них. И тебя, Энни. Знаешь, ты очень добрая и умная девочка. Тебе уготована особенная судьба.
-Неужели?! - обрадовалась девочка.
-Да. Так и есть. Будь такой же доброй, как сейчас, оставь свои страхи и смело смотри вперед. Мы все будем тебе помогать. И не грусти, если кто-нибудь, когда-нибудь тебя обидит. Просто посмотри на небо. Если оно будет хмурое, значит Отец недоволен теми, кто тебя обидел. Если на нем белые облака, то на них непременно сидят Ангелы и хотят подбодрить тебя. Если же облака розовые, Ангелы как раз рассыпают лепестки красных роз по всему миру, чтобы посеять в душах людей добро, а значит, твои обидчики скоро тоже станут добрее. А если небо чистое, без единого облачка, то Отец и Ангелы простили недобрых людей, и ты тоже должна их простить. Если при этом еще и светит солнышко, Отец говорит тебе, что любит тебя и весь мир... Ты запомнила, Энни?
-Да, дорогой Ангел.
-Хорошо. И еще одно. Отец будет ставить на твоем пути разных людей. Постарайся относиться к ним с пониманием. Не осуждай их, а просто люби. Не смотря ни на что. И ты увидишь, как мир потихоньку начнет преображаться...
-Спасибо, Ангел! Я никогда не забуду твоих слов! - сказала Энни и улыбнулась самой доброй и самой искренней детской улыбкой.
На прощание, Ангел крепко обнял девочку и сказал, что оставит ей маленький подарок - на память о себе, который будет оберегать ее всю жизнь.
-Энни? Энни! Ты уснула, бедняжка... Я уже вернулась. Хочешь я покажу, что купила на этот раз? - мама ласково провела рукой по челке дочери и вышла в прихожую.
«Так это был сон?» - подумала Энни. Но этого не может быть! Все было как наяву!
Вдруг девочка ощутила что-то у себя в руке. Она раскрыла ладошку. Там лежало большое белое перо, совсем не похожее на те, которые она когда-либо видела! И красный лепесток розы.
-Вот, что Ангел подарил мне на прощание... - сказала Энни и улыбнулась. Она взяла свою маленькую деревянную шкатулочку, в которой хранила 3 шелковые ленточки и положила в нее перо и лепесток. - Я сохраню это навсегда, в память о том, что Ангелы существуют и что добро в мире тоже есть.
Мама вернулась в комнату и присела на кровать дочери.
-Сегодня я купила тебе медовых леденцов. Они очень вкусные! Я уверенна, тебе понравится.
-Мама, я люблю тебя - сказала Энни и обняла маму.
Женщина улыбнулась.
-Я тоже тебя люблю, дорогая. Как прошел день?
-Я... Я играла во дворе с кроликом, а потом пошла домой.
-Но наш сосед сказал мне, что ты плакала...
-Да мама, я споткнулась и упала. Но я знаю, что долго плакать нельзя, поэтому, как ты меня и учила, я поднялась, отряхнула грязь и гордо пошла вперед! - Энни решила не говорить маме о злых соседских детях. Конечно врать не хорошо, но Энни подумала, что не стоит расстраивать маму.
-Моя дорогая - сказала мама и улыбнулась. - Ты не поранилась?
-Нет! Даже царапинки нет!
-Это хорошо. Знаешь, я хотела тебе что-то сказать.
-Что, мама?
-Я нашла другую работу, за которую больше платят. И мы сможем жить лучше!
-А тебе придется много и тяжело работать?
-Нет, это хорошая работа и совсем не трудная. Ах, Энни, мы сможем все!
-Мама, я так рада! Давай есть медовые леденцы!
-Минуточку, юная леди. Сначала суп. - сказала мама Энни и поцеловала ее в лоб.
Энни была уготована действительно необычная судьба. Но это уже другая история... :)
Ангелы любят вас! Просто нужно верить и видеть эту любовь!
2.02.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507146
дата надходження 24.06.2014
дата закладки 29.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.06.2014
Навчися відпускати не своє,
Порою це буває дуже важко.
Навчися відпускати не своє,
Яке б воно не було класне.
Буває часто так в житті,
Ми на життєвих перехрестях.
Зустрінемо щось миле для душі,
Аж геть здавалося б прекрасне.
І у маленькій голові,
Ми думаєм: це наше щастя.
Так часто ми буваємо сліпі,
Що поруч нас є дещо краще.
Є дещо краще створене для нас,
Хіба так важко зрозуміти.
Не все найкраще - то своє,
Та все своє найкращим мусить бути.
Навчись цінити те що є,
Щоб не прийшлося дуже важко.
Бо в тебе є таке життя,
Яке для багатьох, мов казка.
І так, у нашому житті,
Чим більше ми багатства маєм,
Тим більше хочемо собі,
І інших вже не помічаєм.
І у маленькій голові,
Ми все перевертаєм,
Прекрасне поруч - це своє,
А ми чомусь чужого хочем...
Дай місце часу, він покаже,
Що є твоє, а що не треба.
Довірся Богу, Він покаже,
Це дещо краще поруч тебе.
(11.06.2014)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507325
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 25.06.2014