ти не тримаєш
та
і відпустити
мене не можеш
я не листя
клене
хоч тріпотінням так на нього схожа
злетіти хочу
тиск здуває вени
жовтіє поле
ген
за виднокраєм
пора прощання
кола в’ють лелеки
чуттям леліти
доки сонце сяє
теплом вмиває
серце
тіло
спека………………….
метелик
всівся
пальчиком на спині
малюю ніжно
вквітчано цілунком
вуста чутливі
палко
без спочину
сад дивовижний
напували………....
сумно
ти не тримаєш
квіти біля серця
не відпускаєш
пальці у волоссі
купає пристрасть
сонячно
здається
що літо досі
осінь
скоро осінь
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956722
дата надходження 17.08.2022
дата закладки 17.08.2022
Якого кольору твої самотні сни?
Чи кольору мінливої весни?
Чи жовті, як цитрина, як розлука,
як ревнощів смішних пекельна мука?
Червоні, як гранат, як шал, як кров,
як – невмируща рима! – як любов?..
Мої ж – спокійні. (Серця не ятри.)
Ультрамаринові, як літні вечори.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956519
дата надходження 15.08.2022
дата закладки 16.08.2022
* * *
У тихих гамах сонця «до» - «мі» - «соль»
Знайшовся хитрий дощик між тополь.
Танцюють жваві квіти парасоль
Танок веселий : твіст чи пасадобль.
Біжить між нас легкий серпневий дощ,
Мов кіт – приблуда, сонний, сам не свій.
Спішить між кленів, лип, дахів і площ,
Римує нам серця і долі він.
12.08.2022
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956216
дата надходження 12.08.2022
дата закладки 16.08.2022
Вибач, прошу. Хоч просити не смію.
Я винний. І гніву твого заслужив.
Від вчинку лихого свого шаленію.
Я все усвідомив. Я все зрозумів.
О, як мені зараз від цього погано!
Як хочеться лікті кусати на кров!
Як хочеться солі побільше на рану!
Тікати з очей твоїх геть стрімголов!
Я хочу себе знову й знову карати,
Я хочу відчути сповна весь твій біль.
Щоб знати. Щоб більше тобі не брехати.
Ти варта подібних страждань і зусиль.
Ті миті нас зблизили і роз’єднали.
Внесли в спілкування серйозний розкол.
Красу твою ніжну від мене забрали!
О, як я шкодую за цей свій прокол!
Обман! Мій обман став для тебе стражданням!
Нікчемний, ганебний, паскудний обман!
Я зрадив, коли проміняв спілкування
На хтиві думки, як маленький пацан.
Пробач мені, сонце! Пробач, я благаю.
Я більше вже болю тобі не вчиню!
Ненавиджу дуже себе, зневажаю
За болісну, підлу, зрадливу брехню.
2021
Номер картки для донатів:
Ощадбанк
4790 7299 3591 8979
Мостюк Сергій Миколайович
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943507
дата надходження 29.03.2022
дата закладки 09.04.2022
Наче лебідь, що у згубі...
Я закоханий у губи...
Я закоханий, щасливий,
Бо люблю я своє диво!
Ти одна і більш не буде:
Я закоханий у губи!
В твої ніжні і м'якенькі,
В твої трепетні, миленькі,
В твої щирі і ясненькі,
Що виблискують легенько...
В твої стиглі і жадані...
Зізнаюся їм в коханні!
Дихаю на повні груди -
Я закоханий у губи!
І налиті, і кохані,
Як те сонце на світанні,
Як те сонце при заході,
Почуття мої червоні...
Почуття мої гарячі -
Я люблю!
Вві сні неначе...
Наче лебідь, що у згубі,
Я закоханий у губи,
Що навіки полонили.
Серце битися навчили,
Піднесли на сьоме небо
Лиш до тебе!
Більше неба!
А на ньому подарунки -
Це сміються твої губки...
Це сміються,
надихають...
А мої -
мої кохають!
Палко,
палко і шалено!
Твої губи -
все для мене...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320713
дата надходження 10.03.2012
дата закладки 10.10.2020
«Написані темні слова
Абеткою яких заграв?»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Темні слова
Зустрічаються в кожній книзі –
Навіть у світлій, що наче промені на воді:
Навіть в такій.
Слова написані темрявою:
Для чого, кому, навіщо?
Слова темні, як ніч.
Темні, як наші часи.
Чи то оті – часи лангобардів –
Русявих людей заліза,
Довгобородих зайд
До країв стиглого винограду
(А на краю дерев’яного столу
Ніж
Яким різати хліб
І запивати його вином).
До моїх черевиків-апостолів
Пришиті підошви
Шевцем косооким на ймення Сонце.
Але навіть він – золотонитковий
Має темні слова
Написані літерами заграви.
Не нашої.
Не доброї і лагідної – а тої –
Заграви пустелі духу.
Темними словами написана книга,
Яку дарував мені поет божевільний
Давно розстріляний
У якомусь підвалі
Будинку бетонного
Проклятого Богом міста –
Міста Вічної Ночі.
Нічого не лишається
На сторінках книгу піску.
Тільки слова
Тільки темні слова
Тільки слова непрозорої Тьми
Будуть звучати
Коли не стане нас…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857251
дата надходження 08.12.2019
дата закладки 08.12.2019
Якою я бачу свою Україну:
Безкрайні простори й дерева рясні,
Заможну і радісну, щиру родину,
Яка геть співає народні пісні.
Дівчат, що ланами, збираючи квіти,
Із розуму зводять - спокуса краси.
Щасливі, розумні і впевнені діти,
Які бешкетують на всі голоси.
Обличчя людей, що наповненні світлом,
Червона калина, лелеки, бузки,
І мальви великі своїм різноквітом,
Ховають закоханих в барви густі.
Я бачу старих, що повчають малечу,
І як захищають людей юнаки,
Вовків, що одягнуті в шкіру овечу,
Завзято в баранячі крутять роги.
Це те, що я бачу в своїй Україні,
І все це насправді, лише уяви!
Тепер самостійно, гадаю, повинні,
Перелік натхнення доповнити Ви...
10.06.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795129
дата надходження 10.06.2018
дата закладки 16.07.2019
Припёрлась осень...вдруг...
без спроса...
из вчера
Здесь всё...
как у знакомой...
проститутки....
Автоматически...
...в прелюдии тупя...
...........................
опять ветра...
уже вторые сутки
Серь неба
помочилася дождём
Кислотные
каштанам ставя ляпы
С полей воняет
гнилью и дерьмом...
А костыли...
опять...
болят... у папы
Загажен пруд
под мусором поляна
С корзиной потребленья...
полон...
морг
Врёт
о лекарствах
женщина...
с экрана
А диктор хвастает...
что в Лондоне...
...был...
см0г...
Со всех каналов
СКАЧЕТ
пропаганда
Европе и Америке ВИВАТ!!!...
Разруха в доме....
с голодухи....
пьяно....
так в этом только Путин....
виноват...
Ни пить...
ни утопиться...
нет желанья
Нет гривен, долларов...
и лишнего...
рубля...
Хранит мой холодильник
... обещанья...
Жую
Слуга народу.
....на ночь...
................
...б л я...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839285
дата надходження 19.06.2019
дата закладки 19.06.2019
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.06.2019
Я - олівець.
Творіння і творець.
Самотній вартовий і зодчий ліній...
Поряд зі мною Тáцит або Пліній
Всього лиш примітивна комашня.
Я- олівець,ні разу навмання
Не зачіпав цнотливості листа.
Я – мартопляс, подобою хреста
Лягаю в руки деміургу
Щоб в парі з ним,
Як Пантагрю з Панургом,
Творити щось незнане і нове,
Бо повсякчас клекоче та зове
До нових звершень
Загострений тонкий графітний стержень
Я майже бог.
Без жодних застережень.
*Мартопляс - блазень.
** Як Пантагрю з Панургом – маються на увазі велетень Пантагрюель та хитрун і шахрай Панург - дійові особи роману Франсуа Рабле « Гаргантюа та Пантагрюель »
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835835
дата надходження 17.05.2019
дата закладки 20.05.2019
Не хочу і не можу відпустити.
Не хочу і не можу далі жити.
Ніколи вже не зможу все забути.
Навіщо я без тебе маю бути?
А сенс життя без тебе в чому?...
Я знову й знову вибігаю з дому.
Шукаю сонце на своїй дорозі,
Тебе шукаю, плакать вже невзмозі.
В долонях відчуваю подих вітру.
Як швидко закінчилося це літо.
І добре. Бо не можу дочекатись
Сестри-зими, щоб знову закохатись
В твоє волосся і бездонні очі,
Щоби відчути ніжний дотик ночі,
В свої обійми тебе палко загорнути,
Притиснути до себе, доторкнутись.
Побачить твоє серце у собі,
Подарувати свою душу лиш тобі.
Щоранку зустрічати погляд твій
І цілувати тіні шовковистих чорних вій,
Вуста, що схожі на весняний мед,
І руки-крила, як у птаха злет.
Залишити для тебе все тепло,
І на плече твоє схилить своє чоло.
Якщо могла б, подарувала цілий світ:
В північнім океані - -вічний лід,
У небі синоьму - хмаринку білу,
В саду зеленім - вишню спілу,
Повітря, сонце, квіти і весну.
Все, що захочеш, я віддам тобі одному.
Віддам. І тільки потім я навік засну.
Пробач, що у житті твоїм з'явилась.
Пробач мені, за тебе лиш молюсь.
Пробач мені, що так тебе любила.
Пробач, що так тебе люблю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820498
дата надходження 07.01.2019
дата закладки 16.02.2019
Час проходив, а він все згадував. Іноді спогади пожирали його повністю, і тоді він втрачав зв'язок з реальністю. Бували миті, коли він справлявся з цим. Саме тоді він розумів, що не варто пірнати з головою в минуле. Та в більшості випадків, він це розумів краще будь кого, сила волі підводила його і він знову, і знову поринав у свої спогади, які з'їдали його, частинку за частинкою. Щоб хоч якось приглушити стукіт, що лунав від своїх внутрішніх дверей, які ніби то зачиняли доступ до його минулого, він вчився концентрувати увагу. Все, що він вичитував в книжках, в інтернеті, на рекламних вивісках метро здавалось йому повною нісенітницею, яка можливо комусь і допомагає, та не йому. Поради друзів теж були, як водяна пара. Та й дивлячись на них він розумів, що прислухатись до порад тих, хто сам по вуха в павутинні, не саме вірне рішення. Час все проходив. Кожного разу виникало бажання все почати з початку. Тільки він не знав, що взяти за основу початку, яку мить чи епізод з життя. І тоді він йшов, не дивлячись ні вперед, ні назад, лиш іноді кидав погляди на перехожих. Бували моменти, коли кинувши так погляд на випадкового перехожого, його виривало з реальності в якийсь інший вимір, який в ту мить малював його мозок. Долі секунд погляду перетворювались на вічність. Найбільш болючим в такі моменти було те, що він не знав, котрий з вимірів справді його. Будучи в реальному часі він почував себе, чужим серед всіх і всього. Знаходячись в віртуальному вимірі він заспокоювався й навіть почував себе щасливим. Лиш випадкова перешкода, як порив вітру, сильний звук сигналу автомобілю чи бордюр повертали його в дійсність. Такі моменти легкого шоку пробуджували його, як холодний душ. І на деякий час він забував про минуле, і не думав про майбутнє. Він не розумів, з чим пов'язані ці його занурювання в самого себе. Шукаючи причини він знову занурювався. І так щоразу, раз за разом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713610
дата надходження 21.01.2017
дата закладки 04.01.2019
Расплавленное золото заката,
Разлилось под покровом облаков.
Тебе не видеть это, как когда-то,
И нашим таинствам не повториться вновь...
Единство наших душ теперь слабее,
Чем в череде не омрачённых дней,
Но память о тебе ещё сильнее,
И от того разлука всё больней.
Во всём былом мы ищем отраженье:
Для этого нужны нам зеркала.
А глядя в них, мы видим только тени,
Но нет живого, чуткого тепла.
Жаль всё прошло. И молодость увяла,
И серебрится иней на висках.
Ах, милая! Всё не начать сначала...
И боль утраты бьётся словно птах...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793551
дата надходження 28.05.2018
дата закладки 04.06.2018
Люблю поля, покрытые снегами,
Где ветер мечет старый перемёт,
Стараясь вырвать землю под ногами,
Вручая в руки "метку" на полёт.
И приняв вызов гордости стихии,
Назло ветрам, навстречу выбрав курс,
Взывая к силе милости Мессии,
Собрать в кулак оставшийся ресурс.
Дугой расправив руки, выгнув плечи,
Я жду, когда сильнее заревёт.
Чтоб затянуть мгновенья нашей встречи,
Представив свой отчаянный полёт.
30.03.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785119
дата надходження 30.03.2018
дата закладки 01.05.2018
Я сонце проковтнув - дракон
Бо я є хам без стриму і без гальм
Я - паводок останній Рубікон
Незмінно завжди всюди сам
І одинокість ця мов звір
Що лащиться мені до ніг
Найтяжка міра з моїх мір
Яку я роздував як міх
І ніжився у ній ховався
І був я там щасливий ніби
Але вона мене блукальця
Випльовує як Йону риба
Із черева презирливо та злісно
У світ шалений та прекрасний
Де я колись могутній грізний
Тепер всього лиш баляндрасник
На вулицях міських нікчемний мім
Пірнаю в алкогольний дим
Своїх фантазій несусвітніх
Я розчиняюся у квітні
Гублюся у квітковій піні
На березі ріки Горині
А прокидаюся осіннім
Не знаючи куди піти
З обіймів діви-самоти
* В обрамленні вірша використане полотно Макса Ернста " Наполеон в пустелі ".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789438
дата надходження 28.04.2018
дата закладки 30.04.2018
[color="#d18b08"][b][i]Вже пізня осінь…
Ридають стомлено дощі,
Короткі дні минають довго й тоскно
І небо сіре
Схилилось низько у імлі,
Неначе впасти хоче
На землю зовсім…
Так сумно-тяжко на душі,
Думки застигли, мов залиті воском…
Не знають міри,
Розперезалися в гіллі
Вітри, і дмуть щоночі…
Дерева босі,
І весь туман в калюжі стік…
А серце проситься увись, нагору,
Де сонце жиє,
Й гріє, й світить так завзято,
Аж ген до небокраю!
На марно осінь
В істерику впадає…Вік -
Її короткий. І вже, мабуть, скоро
Все білим вкриє
Простирадлом сніг лапатий…
Давно його чекаю…[i][/color][/b][/i][/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758142
дата надходження 31.10.2017
дата закладки 02.11.2017
«Все на світі заломилось,
Залишилась тільки тиша.»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682412
дата надходження 08.08.2016
дата закладки 09.08.2016
На плаху - тіло...
До Бога - душу...
Про все,що було
Сказати мушу...
Шляхами долі блукає всесвіт...
У нім - мій парус і - перевесло...
Солоний піт,солона слина...
І - радість моя(одна-єдина)!
Твої слова,осяйні очі!
І - насолода(грішної)ночі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679575
дата надходження 22.07.2016
дата закладки 23.07.2016
Літо гаряче пахне суничним джемом,
Ваблять вуста солодкі, як мед, липкі!..
Зорі далекі, ніби вогні Сан-Ремо,
Вкотре нам двом не вистачило квитків…
Жалять високі ціни, немов медузи…
Втім, нам не зле і тут, головне – удвох!
Космосу хвилі ловимо на «блютузи»,
Теплий асфальт провалюється, як мох…
Погляд у тебе – градусів десь під 40,
Аж пропікаєш тіло! .. І я – пломбір:
Тану, немов під сонцем, течу додолу,
Крихтами шоколадними – на папір…
Вулиці людні, збовтані аж до піни,
Літнє кафе – кораблик у місті мрій…
Навперегін автівки, немов дельфіни,
В руки штурвал – і наздоганяй мерщій!
Ві́зьмемо курс туди, на далекий острів –
Ложе, накрите хвилями простирадл…
Свистом тугих коліс розгойдало простір,
Ніби протяжним скрипом нічних цикад.
Поки лечу з тобою і просто мрію,
Кутаюсь, як у плед, у казковий світ,
Ген ліхтарів недопалки млосно тліють,
Іскрами розсипаючись нам услід.
Ну, а коли дістанемося кімнати –
Двійко нічних блукальців у пізній час,
Десь загориться світлом вікна квадратик
І за хвилину кліпне, сховавши нас.
[img]http://41.media.tumblr.com/b1aeca596d77c1d08e2593e95ceabe90/tumblr_nzk9wdZiZW1sqwlqgo1_1280.jpg[/img]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672963
дата надходження 17.06.2016
дата закладки 18.06.2016
Я писать умилительно нежно,
как когда-то, уже не могу,
уступая пиитам прилежным,
у тебя оставаясь в долгу.
Было время — безумно безусый
я любил вечерами мечтать,
и прекрасные юные музы
испещряли стихами тетрадь.
1966 – 2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672627
дата надходження 16.06.2016
дата закладки 17.06.2016
твір було написано 10 років тому,
а присвячено тепер знаменитій спеції,
щоб була здорова та весела.
каже: "ви мені ще жодної поеми не присвятили"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669879
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 15.06.2016
ТЮРЕМЩИКАМ СВОБОДИ СЛОВА
У вимірах безмежності та вічності,
і в межах піднебесної юдо́лі,
я – крапелька у нуртовинні дійсності,
занесена в цей світ по Божій волі
із безвісти, з нізвідки, з царства Ха́оса.
Молекула в людському океані,
несусь на хвилях, поки з волі Хроноса
розвіюся в космічному тумані.
Та я ще є! З веселки, смутку, сніжності
я – мікросвіт! Малюсінька планета
із морем болю, із рікою ніжності,
з материками мрій, бажань...
В тенетах
байдужості та зла навкруг – пручаюся,
свій біль і гнів виковуючи в слові,
брехливі пута рвати намагаюся,
щоб край звільнився для добра й любові.
А хтось це слово повелів стриножити,
цим знищивши малюсіньку планету.
Та нас – багато, тисячі! Не зможете
всіх упіймати в морі Інтернету!
Бандитам – владу, вілли, недоторканість,
свободу вже кидаєте за грати.
Девіз ваш справжній – наша упокореність.
Та душу і слова – не розстріляти!
Рік 37-ий більше не повториться!
Хамелеони... Зрадили Майдани.
Історія завжди ривками твориться.
Чи встигнете зібрати чемодани?!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668465
дата надходження 26.05.2016
дата закладки 15.06.2016
Учись и старайся,гордись .умиляйся.
Пой,улыбайся,дружи и общайся.
Пиши,наслаждайся.работай.твори!
Думай ,слушай,смотри,говори!
Танцуй,обнимайся,смейся,купайся,
Прыгай,беги,плыви,кувыркайся!
Кричи и стучи,играй и люби!
Радуйся жизни,красиво живи!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672385
дата надходження 15.06.2016
дата закладки 15.06.2016
Я бродила по Вашим стихам –
Отыскать там пыталась надежду
Между верой с любовью…
И между
Строк, ведущих к заветным мечтам…
Но нашла только горький Ваш смех,
От которого веет морозом…
Засыхают фиалки и розы,
А в июле срывается снег…
Вам видней, за какой их грехов,
Одиночеством жизнь наказала…
Я стихи все читала, читала –
Ночь прогнал звонкий крик петухов.
Догорела, потухла свеча…
Я, склонясь над стихами, сидела
Кто-то спросит, тебе ль до них дело?
Что за радость чужая печаль?
Я бродила по Вашим стихам,
В чем-то в них и себя узнавая…
Я, наверное, тоже такая –
Не дающая воли слезам….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670697
дата надходження 06.06.2016
дата закладки 15.06.2016
После прочтения
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670697
Я бродила по Вашим стихам
От полуночи до рассвета...
Между косами скошенных трав,
Ароматами пряными лета...
Под мелодию тишины,
Просветлённую слогом молитвы...
До белесого шрама войны
И разломанного пюпитра...
Допишите: в красном куплеты...
Разрешите: всем прочитать...
Заблудившимся в сумерках света...
Отрицающим благодать...
Без надежды быть узнанной где то
Я бродила по Вашим стихам!!!
В постоянстве деления клеток
Возносилась Осанна грехам...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672346
дата надходження 14.06.2016
дата закладки 15.06.2016
Мені нарешті трапилося літо…
Я з ним плела ромашковий вінок,
Привітністю і сонечком зігріта,
Збирала мед з веселкових квіток.
Воно ж співало в житі над колоссям
І мальвами ясніло край воріт,
Уплівши цвіт в смарагдове волосся,
Сміялось дзвінко, кинувши: «Привіт!»
У спалахах світань звіщало бути,
У променистій сонячності днів…
І так хотілось літо пригорнути,
Всміхнувшись світу без усяких слів…
Землею милуватись в шалі неба
І грітися душею в цій красі…
Можливо, людям дуже того треба –
Зустріти літо серед трав в росі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671760
дата надходження 12.06.2016
дата закладки 14.06.2016
Одно лишь ласковое слово — и...
как жуткий сон, забыты оскорбленья.
Зачем в душе хранить ненастья дни?
И у гордыни нет долготерпенья...
Как это просто: за одно "прости!"
всё улетучилось... Да, без сомненья
мы были в мерзких путах наважденья...
Так хочется свободу обрести!
И стоит только кое-что понять,
как нежные слова звучат опять...
Целуй!.. Люби!..
Безумство вздохов страстных
как сумасшедшим головы кружит!
И естество безудержно дрожит...
И ночь любви, как в первый раз —
прекрасна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672259
дата надходження 14.06.2016
дата закладки 14.06.2016
[youtube]https://youtu.be/pIt1BP1bB4s[/youtube]
[i][b][color="#084e80"]Мені дав Бог творити мемуари...
То – спогади мої… про се, про те.
Хоч не нажив збережень, авуарів,
Та в вічі сніговій уже мете…
Вже в шибу мокро барабанить осінь,
Зриває вітер одинокий лист…
Та серце жаско так благає, просить:
Хоч подумки у долю повернись!..
Було ж бо нам так затишно, зі Спасом:
Буяла пристрасть і бевзіла млость -
Котилось колесо рожевим часом,
Де долі тій крутитись довелось.
Була суєтність, та були й напої,
Від хмелю в щасті шаленіла п’янь…
Все ж не впилися милістю такою
Уярмлені жагою Інь і Янь.
Мені дав Бог свого дожити віку
Без хворості, нестатків і страждань,
Дісталося усе ж й такого квіту –
Не без сльози,
ганьби,
розчарувань…
Тож хочеться уже лазурі неба,
Міцного миру – зовні і в собі…
Почну я, певно, це робити з себе,
Заки́ не впав в розгнузданій гульбі.
…Мені дав Бог все те, чого й не вартий,
Йому ж я шлю од щирості любов,
В житті своєму ставлю я на карту
Життєвий звіт – сповідний часослов...
[/color][/b]
03.06.2016[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670038
дата надходження 03.06.2016
дата закладки 14.06.2016
Хатинка постаріла серед гір,
Осунулась та й шамкає з вітрами.
І палко запевняє: вір не вір,
А вся земля усіяна хребтами.
На схилі літ і з висоти років
Старенькій начебто усе видніше.
Проте вітри нестримні і стрімкі,
Тому за горизонтом бачать більше.
Смарагдові узлісся гомонять,
Вони ж бо знають, що зміїні стежки
Біжать униз, де гине благодать.
Гірські хребти – страшних драконів рештки.
В хатинці жив колись рудий мольфар,
Із променів зіткав собі свитину,
Казав: «Зготую я такий нектар,
Що воскресить дракона. І полину».
Таки полинув, а хребти лежать,
У хмарах не літають вогнекрило.
В хатинці цвіркуни, тьмяніє гладь,
Погасла казка: в горах задощило.
© Олена Галунець
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667341
дата надходження 21.05.2016
дата закладки 14.06.2016
Лелеки в тепле літо відлетіли
Подалі від голодних холодів.
Зліплю з уламків свого тіла крила
Та й полечу услід без зайвих слів.
Покласти б у валізу мрій дівочих.
Та де ж їх взяти? Розгубила всі.
В прощанні плечі обійму охоче
І цукор розведу в скупій сльозі.
Ласкавий вітер, наче легінь в танці,
Кружлятиме й кружлятиме… А втім
Зліплю не крила, а надійний панцир.
І нині відмірятиму вже сім.
© Олена Галунець
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669451
дата надходження 31.05.2016
дата закладки 14.06.2016
Хворі ночі й дні недужі. Набридли дуже.
Запечені слова на зламаних мостах.
З кишені правду витягніть. Забийте цвях.
Нема прощення тим, хто в спину ніж байдуже.
Нема прощення. Є прощання. Серце тужить.
Та інші вже пливуть на білих кораблях
І викарбовують довіру на мечах.
Все в реп'яхах, але ти поруч, новий друже.
Навіщо турбувати каламуть в калюжі,
Що заплямує сірим веселковий шлях?
Не повертайте безрозсудливо байдужих.
Літайте легко, мов нестримний вільний птах,
Садіть в душі лише духмяно-ніжні ружі,
Чудовне небо віддзеркалюйте в очах.
© Олена Галунець
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671763
дата надходження 12.06.2016
дата закладки 14.06.2016
Я – крила пінгвіна, чи страуса Ему:
Захмарних поривів у крилах - аршин;
Так кличе призначення кольору неба,
Та ген відлітає без мене мій клин.
Натхнення спонтанне – це світ поплавковий:
Пірнає в уяву без натиску хвиль,
Як серце проймає до щастя, до болю –
Підводно вдихаю до тисячі миль.
Я – крила пінгвіна, чи страуса Ему,
Легені ж – об’єму Жюльвернівських меж.
- Вони не літають!!!
- В тяжінні проблема!!!
А я посміхаюся з місячних веж.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672201
дата надходження 14.06.2016
дата закладки 14.06.2016
*зміни ритму.код*
Є добрі пОдруги... Та є доволі злі...
Оті- НЕ ТІ, питомі надрами землі...
.....................................
Ти присядь на ослін,
І послухай, як гупає хвіртка-
Це у спокій душі
Заповзає пітьма НЕДОБРА.
У прихованім злі
Зачинити не в змозі кватирку,
Ти душею спіши
До посвячених СИЛИ ЗІБРАТЬ.
До недобрих. До них.
Тих, жіночі що звідали муки,
Тих, на зморшках чиїх
Недобра втаємничений хід.
Ти до них простягни
Як на месі, до прОщення, руки,
І отримай від них
Допомоги таємної світ.
......................................
Чорний птах сів на дах.
Білий птах знищив страх.
Синій птах- зцілив біль.
Птах червоний- тобі.
Не дивися назад.
Це- таємний квадрат.
Перехрестя стежин.
Лютий ворогу згин.
......................................
День настав. Світлий день.
Час співати пісень,
Бо розвіяла все
ТА, ЩО СИЛУ НЕСЕ.
......................................
Коли на тебе наповза пітьма,
Не спокушайся міражем оман,
І вір своїй зорі, немов Макбет,
Бо та, НЕДОБРА, виручить тебе.
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116060401066
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670308
дата надходження 05.06.2016
дата закладки 14.06.2016
коли прокидаються тіні забутих утрат,
і сонце свій хід повертає до пекла ... в долоні...
стискається серце від болю в обіймах лещат
гіркої покути. ми здали свої бастіони
за безцінь. так, наче ніколи нікому ніхто
нічого не винен - звичайна стилістика ночі.
де-юре, мов птахи. де-факто, розбите авто.
і луснула тиша - у спину беззвучно регоче.
чого тобі? колами знову ідеш по мені,
немов по воді, доки світ мій не схопиться криком.
нікому ніхто... то чому ж так гойдає в човні,
відколи цей спомин про нас у минуле покликав?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671877
дата надходження 12.06.2016
дата закладки 14.06.2016
…Брати були схожі і водночас різні, як дерева, посаджені дідусем при народженні онуків. Ті два каштани у палісаднику росли поруч: один з них виструнчувався, тягнувся угору, шукав світла поміж крон старших дерев, а другий висот не прагнув, кремезнів щороку і випростував гілля навсібіч – та завше невисоко над землею.
Отак і брати: старший ріс худорлявим, тонким і гнучким, а думками і мріями своїми сягав як не космічних, то щонайменше генеральських справ, хоча й ділився ними нечасто. Молодший – балакучий товстун – цікавився лише тим, що ближче до землі: рослинами, тваринами і мінералами, а пізніше – подорожами і географічними відкриттями. Однак будь-хто одразу розпізнав би в хлопчаках братів: не риси обличчя, не статура, а невловима, у кров занурена близькість проглядала з їх очей, проявлялася в рухах і голосах.
У травні обидва каштани рясно зацвітали, хоча цвіт їх щораз опинявся все далі і далі один від одного: біло-рожеві свічки старшого губилися десь у зеленавій височині, а суцвіття молодшого плуталися з вітами бузків і шовковиць. Дідусь, який вже давно помітив дивну тотожність вдачі братів і дерев, із втіхою споглядав цвітіння каштанів; йому видавалося добрим знаком, що обидва дерева цвітуть, нехай і знайшли вони свій життєвий простір на різних рівнях. Дідусь вірив, що його «хлопці-моло́дці» - так він їх називав – у свій час також являть щирі плоди своєї вдачі і своїх мрій і нахилів, бодай і в різних галузях. Та допоки майбутнє лишалося майбутнім, брати проводили разом весь час, а відмінності їх натури лиш урізноманітнювали хлопчачі розваги, ігри та забави.
Брати мешкали у старовинному будинку у середмісті; щоправда, лише вони вважали його старовинним. Усім дорослим пожильцям було добре відомо, що будинок – повоєнної доби; однак хлопці до часу тішилися думками, що їх оселя пам’ятала казкові, навіть легендарні епохи, а в її ще не досліджених закапелках приховувалися таємниці. Он, взяти сучасні конструкції; ну що, питали одне одного брати, зранку визираючи у вікно і плануючи новий день, що цікавого могло бути в тих шпаківнях? Нічого, одностайно вирішували вони і раділи, що їх дім, який вони досліджували вже кілька років, все ще не розкрив їм усіх своїх принад.
По-перше, підвал: справжній, такий, в якому з давніх-давен заведено різними утаємниченими людьми ховати скарби, темні секрети або просто цікавинки. По-друге, горище: шатровий дах створював справжнє піддашшя, з тих, де в різні боки виглядають слухові віконечка, схожі на маленькі ошатні будиночки, а до тих віконечок з горища ведуть рипучі дерев’яні драбинки, на яких дрімають голуби, а у темних кутках під дахом і попід масивними димоходами назбиралося чимало ящиків, скринь і коробок, у яких може зберігатися … та усе що завгодно! Щоправда, хлопці ще ніколи не бували в підвалі або на горищі, але цього літа вони збиралися, нарешті, включити ті казкові простори до своїх володінь та запанувати там удвох із усією насолодою, яку тільки хлопцям і тільки горища з підвалами можуть запропонувати.
А ще той будинок був дуже великим і на диво просторим. На кожному поверсі розташувалося лише по дві чималі квартири, та навіть самі ці поверхи, сходи і майданчики між ними видавалися хлопцям особливим подарунком від прадавніх будівничих: адже там, на тих сходах і майданчиках, брати вільно ставили досліди та експерименти з легкозаймистими речовинами і вибухонебезпечними предметами, за що в квартирі можна було б добряче отримати на горіхи. Брати мешкали на останньому, четвертому поверсі; коли вони верталися з прогулянок додому і від власних дверей дивилися униз, їм аж паморочилося в голові – такий широкий і безодній простір відкривався в них просто під ногами, одразу за чавунною, в блакитний колір фарбованої огорожею, оздобленою різьбленими дерев’яними перильцями! Втім, здається, лише молодшому паморочилося, бо він відсахувався від огорожі, щойно глянувши крізь неї, а от старший, навпаки, задивлявся в оту безодню надовго, аж допоки молодший чи бабуся, яка відчиняла двері хлопцям, не відтягували його від огорожі. В тій безодні можна було б помістити зо три поверхи сучасної нецікавої «багатоповерхівки»; найтихіший звук, втрапляючи в той простір, несподівано підсилювався і потім ще довго кружляв гулкою луною над сходами. Отакий от був у братів будинок!
Та хіба лише сам будинок? – адже стояв він у дворі, де двом малолітнім дослідникам було гуляти – не перегуляти: гай, а не двір, а в тому гаю – споруди і конструкції невідомого хлопцям призначення, широка, влітку сонячна, а взимку сніжна галявина, прихована від стороннього ока щільними заростями таволги, занедбані гаражі з остовами старезних автівок, і все це багатство оточене височезним кам’яним парканом у метр завширшки. Нетрі й хащі, хлопчачий рай, а не двір!
Та цього літа брати зрозуміли, що без підкорення горища і загарбання підвалу не буде їм у житті ані щастя, ані спокою. Незвідані місця бентежили їх уяву обіцянками нечуваних скарбів і здобутків: їм марилися приховані з давніх-давен таємничі, загадкові, незбагненні речі, напевно пов’язані з магією і чарами, історичними подіями і легендарними постатями, або хоча б старожитності на кшталт тих, що можна побачити у антикварному кутку міського ринку в недільні дні. І брати мало не щодня пристрасно споглядали двері до підвалу – масивні, важкі, з таким величезним отвором для ключа, що той ключ мав би бути завтовшки за бабусину качалку і важити не менше за дідусеву гантель. А до лазу на горище, прикритого квадратною лядою, хлопці підводили жадібні очі щоразу, як виходили з дому або поверталися з прогулянки: адже той лаз був прямо над дверима їх квартири. До лазу вела драбина з грубих металевих скоб, занурених своїми кінцями в стіну.
Ключ від підвалу надійно приховували дорослі – брати його навіть і не бачили ніколи; а от ляда горища, хоча й мала засув із вушком для замка, лишалася незамкненою. Тому-то хлопці і вирішили розпочати новий похід з відвідин піддашшя. Однак драбина, що як навмисно знаходилася поруч із їх дверима, ніби навмисно починалася на висоті, для малолітніх поки що недосяжній. Тож їм довелося чекати слушної нагоди, аби непомітно витягти з кухні важкий ослін і, стоячи на ньому, схопитися за першу сходинку драбини.
Старший спритно видерся на ослін і швидко дістався лазу. Він поштовхав металеву ляду, але підважити її не зміг: ляда виявилася заважкою. Брати коротко порадилися, і тоді настала черга молодшого; кремезніший за брата, він міг би впоратися з лядою. Старший спустився на площадку і заходився розважати себе тим, що стиха вигукував різні дурниці у прірву за чавунною огорожею і слухав луну власного голосу, а молодший рушив нагору. Здолати ослін і першу сходинку – не проблема, аж ось і ляда; та далі подорож несподівано зупинилася.
Мрії, надії та сподівання, всі фантазії про казкові скарби горища вмить випарувалися, коли хлопчик глянув униз – у ту саму безодню, що паморочила йому голову, навіть коли він міцно тримався за чавунну її огорожу. Тепер він опинився високо – ой, як високо! - над тією страшною прірвою. Якби хлопець звалився з драбини, він неодмінно приземлився би на килимок перед дверима і, мабуть, добряче при цьому забився, однак падіння це бачилося йому тільки отак: безпорадний і наляканий, він летить сторчголов повз драбину, рідні двері, брата, килимок, огорожу і все своє коротеньке життя, аж доки не розбивається на смерть об зелені і бордові кахлі на дні прірви. Світ загойдався йому перед очима, шлунок зсудомило, рот наповнився слиною, мурашки побігли спиною – і він вчепився у металеву ручку ляди, аж суглоби пальців йому побіліли.
Старший, невдоволений зупинкою, промовив, а луна підхопила і повторила за ним:
- Давай! (…ай… ай). Зараз верне бабуся (…уся… уся), чого завис (…ис… ис)?!
Та молодшому згадка про бабусю мужності не додала; він скосив очі, шукаючи шляху вниз до безпеки, але одразу збагнув, що опинився в пастці. Відірвати пальці від металевої ручки ляди він вже не міг – жах ніби прикув його правицю до неї, в той час як ліва рука прилипла до дерев’яного бортику, що оточував лаз на горище, а ноги вп’ялися у сходинку драбини, наче мавпячі лапи. Що ж робити? Висіти тут, скільки стане сил, а тоді… а тоді трапиться те, що він щойно вже і побачив, і майже пережив: політ у прірву, назустріч вірній смерті. Хлопча заплющило очі і прикусило тремтячу губу, аби не заревіти.
Аж тут хтось торкнувся його ноги – виявляється, старший брат вже висів на драбині прямо під ним і штовхав його у п’яту. Ці поштовхи налякали молодшого ще більше, і він з переляку так штурхонув ляду, що вона злетіла над його головою, потягла хлопця слідом і витягла на горище. Опинившись у безпеці, він відпустив, нарешті, ручку ляди, і вона з важким гуркотом впала на підлогу піддашшя, а з лазу миттєво виринув і другий брат.
Після удару ляди на горищі запанувала німа тиша, або ж хлопцям тільки так здалося, бо їх оглушив гуркіт ляди. Брати відійшли від лазу й почали роззиратися. Горище являло собою видовжений трикутний півтемний простір під дахом, пронизаний в різних напрямках тонким промінням світла, що проникало крізь шпаринки в покрівлі. В цьому просторі вимальовувалися крокви, димоходи, ящики і бочки. До слухових віконечок на даху дійсно вели драбинки – тільки не дерев’яні, а залізні; і голуби на їх сходинках не дрімали, мабуть, вони порозліталися, налякані вторгненням. Брати одразу рушили до тих віконечок і визирнули назовні.
Так рідного міста вони ще ніколи не бачили. Сірі, руді, зелені і червоні, шиферні, бляшані і черепичні дахи тяглися до далекого небокраю – а вони й не знали, що в середмісті є небокрай, хіба його побачиш серед щільної багатоповерхової забудови, коли сам ледь сягаєш маківкою дверних клямок та інших невисоко розташованих предметів! Вулиці розтинали масиви дахів; де-не-де височіли тополі, гордовито здіймаючись над кронами веселих лип, вишуканих робіній і легковажних платанів. З зелені визирали білі і жовті мури, на сонці виблискували вікна, подекуди сяяли золоті бані, а неосяжний блакитний простір прошивали у швидкому польоті ластівки і стрижі. Брати мовчки дивилися на своє місто, аж допоки десь у далині не виник новий несподіваний звук.
Здавалося, до хлопців наближався потяг: він швидко сунув горищем прямо до закляклих на драбинках дітлахів, він вже був зовсім поруч – та тільки де, немає потягу, навіть і бути його тут не може! Аж раптом у маленькі обличчя вдарив тугий подув вітру, і діти зрозуміли, що той звук видавав вітер, як котився горищем від одного краю до іншого. Вітер розкуйовдив волосся на головах хлопчаків, ущух, і запанувала тиша; а тоді знову в далині загуло, наблизилося, вдарило гарячим сухим повітрям і затихло, - вітер пересувався горищем, наче потяги на якомусь вокзалі з жвавим рухом. Брати перезирнулися і вирушили на пошуки того, за чим вони сюди й прийшли: скарбів і таємниць.
Ані скарбів, ані таємниць на горищі не знайшлося: під коминами валялися лише порожні ящики, старі валізи без кришок, обрізки дощок, бите скло, на кроквах висіло якесь дрантя й гойдалося сухе павутиння. Та братам було не до розчарувань: їм спало на думку, що через лаз над квартирою вони зможуть потрапляти й до інших під’їздів будинку, а відтак – несподівано з’являтися у тилу «ворога» під час дворових баталій. Але вповні порадіти такий тактичній перевазі вони не встигли: з лазу почувся розлючений голос бабусі, яка питалася, у яких таких справах їх понесло на горище.
Цей голос мав дивовижний вплив на братів і зазвичай швидко переконував їх робити те, що слід, а не те, що заманеться. Тож вони миттю опинилися на майданчику перед дверима; молодший навіть не встиг злякатися безодні за чавунною огорожею і взагалі не пам’ятав, як спустився з горища. Мабуть, тому, що вдома їх напевно чекала розмова із бабусею, дідусем і батьками, яка могла закінчитися лишень чимось неприємним. І побоювання малих дослідників справдилися: сімейна рада визнала їх винними за всіма пунктами висунутих обвинувачень і запроторила під домашній арешт на цілу вічність – на тиждень. Відтак хлопці-моло́дці ниділи вдома сім наступних гарячих, мерехтливих, зеленаво-сонячних липневих днів, втішаючись спогадами про рідне місто, вперше бачене з-під неба, про гомін невидимого потягу, яким вітер ганяв горищем, та про несподівано здобуту можливість виринати за спинами хлопців із сусідніх будинків у скрутний момент чергової «війни». Щоправда, останню можливість було втрачено так несподівано, як і здобуто, і втрачено назавжди: днів через три після героїчного походу братів під дах на засуві ляди горища з’явився важкий чорний замок.
Певно, дорослі вважали, що таке суворе покарання надовго охолодило авантюрні нахили братиків, а відтак їм знову можна довіряти – звісно, тією мірою, якою взагалі можна довіряти малим розбишакам із доволі довгим переліком карколомних пригод. Тому коли брати перехопили дідуся дорогою до підвалу і запропонували йому допомогу, ніхто й гадки не мав, що ними керує не тільки щире бажання допомогти. Дідусь зібрався до підвалу по макітру, яка невідомо чого перекочувала туди з бабусиної кухні; хлопці стрибали довкола дідуся, хапали його за ноги і вигукували:
- Дідусю, ми миттю, давайте-но ми підемо, дідусю, чотири поверхи вниз, чотири вгору, нам це раз-два, а вам важко!
Розчулений дідусь з легким серцем віддав хлопцям ключ від підвалу і повернувся до улюбленої газети. Ключ виявився звичайнісіньким, таких чимало зберігалося у шухлядах старого секретеру, що дрімав у передпокої, - хлопці навіть відчули розчарування. Хіба такими ключами замикають таємниці? Та й отвір у дверях підвалу натякав зовсім на інше… Вже коли вони рушили сходами вниз, дідусь визирнув з квартири і повідомив своїм хлопцям-моло́дцям, що вимикач світла у загальному коридорі підвалу розташований десь у трьох кроках від дверей праворуч, а у приватній комірчині – ліворуч, одразу за дверима. Брати крикнули «добре-добре!», під’їздом покотилася луна, дідусева голова сховалася за дверима, і хлопці, злодійкувато перезирнувшись, застрибали сходами назустріч новій пригоді.
Перепони розпочалися ще до того, як хлопці потрапили до підвалу з крихітного, ледь-ледь освітленого майданчику перед його дверима. Ключ губився в широкому і глибокому отворі; брати по черзі намагалися відчинити замок, штрикали в отвір ключем, крутили його навмання, прикладали то око до отвору, то вухо до дверей, але впертий ключ дверей не відмикав, бо навіть у замкову щілину не влучав. Розлючені, спітнілі, брати копали двері і вигукували то ласкаві, то образливі прізвиська, звертаючись до дверей, підвалу, ключа і замка, аж раптом ключ ніби сам собою скочив у щілину, замок клацнув, двері піддалися і повільно поринули у суцільну темряву за ними. Підвал було відчинено.
Молодший брат зробив крок уперед, наосліп намацуючи стіни, коли старший вимовив одне слово:
- Німці.
Молодший від несподіванки аж підскочив на місці, а тоді прожогом повернувся на майданчик перед входом до підвалу і запитав:
- Які ще «німці»?!
- Німці полонені після війни цей будинок збудували, - напучувально проказав старший із зарозумілим виглядом.
- Звідки знаєш?
- Білоцерківський учора розповів.
Сусіду Білоцерківського брати поважали. Свою квартиру він перетворив на бібліотеку: від підлоги і аж під височенну стелю кімнат і коридорів розташувалися полиці, обтяжені книжковими скарбами. Різними мовами, від стародруків до сучасних видань, - здавалося, на полицях тієї приватної бібліотеки знайдеться будь-що. Принаймні, поки що не було випадку, щоб там не виявилося книжки, про яку питали брати. Сусіда, мабуть, не тільки зібрав, але й прочитав усі ті книжки, можливо, й деякі інші: недарма ж у будинку Білоцерківського вважали людиною, здатною відповісти на будь-яке питання, хоча дехто й кепкував над ним, поза очі називаючи «буквоїдом» і «книгогризом», від якого минулого року з гучним скандалом пішла дружина – хіба не через його надмірне захоплення книжками?! Та хлопцям до тих пліток було байдуже; вони знали: всьому, що стверджував Білоцерківський, як-от про будинок і німців, вірити можна без вагань і сумнівів.
Але книжки книжками, а німці – німцями. Відтак темрява за дверима підвалу виглядала інакше: молодший брат з острахом дивився у чорноту. В його голові вирували легенди про зодчих і будівельників, замурованих у стінах зведених ними фортець і палаців; привиди тих нещасних потім і самі не мали спокою, й живим його не давали. Хіба з полоненими німцями не могло трапитися такого? Та що німці! – Індіанець Джо. Злочинець, що заблукав у печері, а тоді вивалився мертвий, страшний і скоцюрблений з-за дверей, якими за наказом судді Тетчера закрили вхід до печери, - цей мистецький жах вже давно бентежив малого. Казав же Гекльбері, що дух Індіанця чигає на ворогів, аби помститися за приниження і смерть. А що, як…
Раптом у підвалі спалахнуло світло, - старший вже встиг пройти у темряві три кроки до вимикача, намацати його і ввімкнути електрику. Тепер він стояв, засліплений світлом, мружив очі, а його правиця все ще була витягнута вгору, до вимикача, а довкола… ну, так, довкола не спостерігалося жодних привидів. Брати рушили до комірки по свою макітру, по дорозі роздивлячись і обмацуючи предмети, що зберігалися у загальному коридорі: розпаровані лижі, заляпані фарбою складані драбини, в’язанки рейок, валізки, торби, старий черевик... Старший брат, який про вік будинку довідався раніше і тому вже розпрощався з мріями про стародавні артефакти, тепер розглядав підвальний простір з практичної точки зору: а чи не знайдеться тут чогось корисного або цікавого? А молодший брат прямо зараз переживав гибель своїх фантазій про таємниці і скарби підвалу, і весь старий і запилений непотріб, звалений сусідами в підвальному коридорі, видавався йому яскравим і знущальним символом нищівного краху, якого щойно зазнали його мрії.
Аж ось і комірка; хлопці штовхнули дерев’яні двері, зайшли всередину і ввімкнули світло. Над їх головами загорілася тьмяна лампочка, а двері комірчини, голосно рипнувши, самі собою закрилися. Хлопці заходилися шукати макітру, заглядаючи в усі кутки, обмацуючи і оглядаючи все, до чого дотягувалися їх швидкі допитливі руки. Насправді ж чималу макітру вони помітили, щойно потрапили до комірчини, але тепер обидва старанно нишпорили по закапелках із заклопотаним виглядом: ет, це ж треба було отак ту макітру сховати! – Але єдиним здобутком братів у цих «пошуках» виявився сухий і тонкий світло-коричневий порох, яким вони щедро забруднили руки, обличчя і сорочки, а єдиною таємницею, яку вони розкрили, було місце зберігання новорічних ялинкових прикрас, - коробка з скляними кулями та електричною гірляндою стояла на полиці поруч із бутлями консервованих помідорів і огірків. Нічого не лишалося, як, нарешті, «помітити» стару глиняну макітру і повернутися з нею додому, де вже, напевно, зачекалися.
Втративши надію на будь-яке, хай найменше відкриття або хоч якийсь цікавий здобуток, хлопці миттєво відчули втому та всілися на ящику перепочити. Брати сиділи мовчки, адже зазвичай добре розуміли одне одного без слів, а тепер навіть і сказати було нічого – невдача! І думка про цю поразку потягла за собою думку молодшого про іншу; він вже повернувся до брата, аби зауважити тому про полонених німців: чого мені одразу не сказав? Він навіть розкрив рота, але так нічого і не вимовив, бо на братовому обличчі застиг щирий і явний переляк. Очима той втупився у дерев’яні двері комірчини; молодший і собі подивився на ті двері. Так промайнула мить, і тоді ще одна, а далі час ніби спинився. Тепер вже обидва відчували і усвідомлювали одне й те саме.
В підвалі панувала тиша – а такої тиші хлопцям ще ніколи не зустрічалося. Настояна, суцільна, ніким і нічим не порушувана, захищена від усього стороннього і зайвого товстими шарами землі і каменю, підвальна мовчанка відчувалася, як середовище, як речовина, і за відсутності щонайменшого звуку, який би підкреслював глибину і щільність цієї тиші, вона сама перетворювалася на своєрідний звук. І він тиснув на вуха і навіть, здавалося, на груди, - хлопцям несподівано стало важко дихати, і серця обох закалатали від страху і задухи, бо повітря в комірчині раптом закінчилося.
Та лякали не тільки тиша і задуха. Хлопці збагнули, що їм доведеться виходити з комірчини; для цього треба відкрити двері, за якими мав би знаходитися коридор і рятівний вихід з підвалу. Брати нещодавно пройшли тим коридором; вони прекрасно пам’ятали, що коридор освітлений, вздовж його стін валяються різні нецікаві речі, а більш нікого, крім хлопців, нині у підвалі немає. Але жоден з них і вони обидва разом не дали б ламаного шелягу за твердження, що за дверима комірчини – лише коридор, непотріб, світло і вихід з підвалу. Комірчина перетворилася на пастку – виходу з неї не було, як не було в хлопців-молодців ані сил, ані мужності підвестися з ящику і відчинити двері, за якими – мертва тиша, яка може приховувати все що завгодно…
Очі дітей розширилися і зволожилися. Такого клейкого, паралізуючого страху вони ще ніколи не відчували; він прикув їх тіла до ящику, приклеїв очі до дверей, а сам вливався їм у вуха цією всепоглинаючою тишею, в якій судомно калатали маленькі серця. Ще мить, і цей страх породив би думку про фатальну безвихідь, ця думка сповнила би дитячі мізки панікою, а паніка підштовхнула б їх до божевілля.
Аж раптом клямка дверей комірчини ворухнулася. Хлопці голосно скрикнули разом і підскочили, двері розчахнулися, і на порозі комірчини із стурбованим виглядом постав їхній рідний дідусь. За мить "хлопці-моло́дці" вже висіли на дідусеві, притискаючись щосили до його дужих плечей, а ще за мить вони вже крокували поруч із ним із таким безтурботним і зухвалим виглядом, на який тільки й здатні малолітні відчайдухи, що взагалі не відають страху, а до того ж щойно здобули для родини не абищо, а здоровенну макітру…
…Минуло не так вже й багато років, але багато чого змінилося. Старий будинок і нині стоїть у середмісті; його горище перетворили на мансардний поверх, і вітер більше не ганяє там, наче невидимий потяг. В підвалі розмістилися комерційні склади, приватні майстерні та тренажерний зал, і так тихо, як колись, у підвалі буває хіба що вночі.
У дворі будинку знесено деякі конструкції та старі гаражі, аби вивільнити місце для гаражів нових. Кудись зникли зручні лави, що колись стояли біля під’їздів і уздовж доріжок; комунальники спиляли і викорчували чимало старих дерев, натомість збудувавши дитячу фортецю, що невдовзі почала сама собою руйнуватися.
Щоправда, поблизу будинку в палісаднику досі ростуть поруч два старі каштани, водночас схожі й не схожі між собою. Один все тягнеться вгору, вже сягаючи верхівкою даху будинку, а другий висот не прагне, кремезніє щороку і випростує чорне гілля навсібіч. Щороку у травні обидва каштани рясно зацвітають; свічки одного бовваніють високо над землею, а суцвіття другого плутаються з гіллям приземкуватих сусідів.
Перших мешканців у старому будинку вже не лишилося: в усіх квартир - нові власники. Бляшані таблички з ледь помітними прізвищами колишніх пожильців, заляпані вапном і фарбою та уквітчані павутинним клоччям, і досі висять у під’їздах, чи то на згадку про недавнє минуле, чи то з байдужості до нього нинішніх мешканців.
Де тепер колишні жильці, де хлопці-моло́дці, що колись досліджували підвал і горище старого будинку, нині вже нікому не відомо.
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672035
дата надходження 13.06.2016
дата закладки 14.06.2016
ЇЇ губи – спокуса,
А очі – печаль,
Смолянисто на плечі спадає волосся,
У судинах таємних бажань магістраль,
Що із заходом сонця форсажності просить.
ЇЇ кроки наземні -
Звучання струни:
Віртуозно тремтіння запалює серце,
У відлунні чуттєвім купаються сни -
Осяйного натхнення мелодія ллється.
У обіймах шовкових
Роззброєний час
Зазирнути у вічність дозволить спонтанно,
Доки вогник небесний іще не погас,
Ніч-чаклунка душі пеленає світанок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668005
дата надходження 24.05.2016
дата закладки 14.06.2016
Як дивно... Дощ?! Дивись, це справді - Дощ...
Прийшов в мій дім нахабно, без запрошень...
Тепер сидить і уплітає борщ,
Поставивши в куток свої калоші.
І позіхання похапцем хова
У грубі і обвітрені долоні...
І розкладає всі мої слова
Серветками на білім підвіконні.
Мої слова... Я розгубила їх
Колись давно, осінніми листками...
Вони вмерзали у грудневий сніг...
Вони текли весняними струмками...
Де він узяв їх? І яким богам
Він мусив принести себе в офіру,
Щоб повернути в Мого Серця Храм
Вогонь Любові і Надії, й Віри?..
Цей дивний Дощ... Оцей нахаба Дощ,
Що в мої вікна стукав спозаранку,
Сидить і мовчки уплітає борщ...
А я... Ще підкладу йому сметанки...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665877
дата надходження 14.05.2016
дата закладки 14.06.2016
Я до чаю додам теплий відзвук імбирної ноти
І корицевий шлейф, ніби сонячний промінь, густий...
Щось приваблює погляд у гладі люстерка напроти...
Тінь якась невиразна...та я майже впевнена - ти...
Не відводжу очей, бо боюся укотре згубити
Павутинку тонку, що тебе у мій сон приведе...
А за вікнами вечір, п'янким абрикоссям налитий,
Із зірницею вдвох витанцьовують свій па-де-де...
Попід стелею сплять врівноважені штучні світила,
І годинник стіка, як з полотнища пензля Далі,
Чай схолонув давно, а мені відірватись несила
Від химерної точки на сріблом покритому склі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666604
дата надходження 17.05.2016
дата закладки 14.06.2016
Я, певно що, - піщинка на долоні :
Дмухнеш - і зникну серед сотень інших.
І тільки галасливе гайвороння
Згадає, що були якісь там вірші...
Ну може, вітер інколи згадає,
Як ніжно пестив моє тіло зночі,
Як з ним літали аж за небокраєм,
Як золотили зорі мої очі...
І дощ згадає...бо не раз в краплини
Ховав мій біль і розпач від невдачі,
Не раз голубив і до мене линув,
Як я, бувало, потайки заплачу...
А ти? Згадаєш? Поспішиш забути?
Чи й не помітиш, що здмухнув піщинку?
А я до тебе ланцюгом прикута...
А я без тебе - посивіла жінка...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667922
дата надходження 23.05.2016
дата закладки 14.06.2016
В небо вдивляюсь. По ньому пливе
Слоник, метелик і літера "Ве",
І крокодильчик (а може, дракон)
Ледь не торкається лапками крон.
Замок пливе - в ньому Фея живе,
Далі он, лебідь і бджілка пливе.
Очі заплющу, рахую до ста -
Бачу вже квітку літак і кота.
Бачу вітрильник я і пароплав...
Вітер дмухнув - і усе розмішав...
В небо вдивляюсь. Від сміху аж плачу:
Слонометелика з хвостиком бачу,
Лебідь, от цирк, осідлавши кота,
Ловить те чудо уже за хвоста.
А крокодильчик (а може, дракон)
Ласує смачно собі літаком.
Замок десь зник. Пароплавобджола
Жалить вітрильник (яка ж вона зла!)
Далі он, вже квіткоконик приліг...
- Дякую, любі хмаринки, за сміх!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669239
дата надходження 30.05.2016
дата закладки 14.06.2016
Останні непрочитані листи...
Тебе їх прочитати не примушу!
Зачинених конвертиків хрести -
Як двері, що зачинені у душу...
І щось мене давним-давно гризе:
- Ну, видали ту кляту електронку,
Скінчилося, забулося вже все!..
В народі кажуть: рветься там, де тонко.
Та вкотре перечитую все знов -
Прості листи, нічим не особливі,
Нема там слів "кохання" чи "любов",
Там всі слова грайливо-неважливі...
І колються, немов стерня в жнива,
Несправджені бажання їжачками,
Бо мною не написані слова
Ти вже не прочитаєш між рядками...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671983
дата надходження 13.06.2016
дата закладки 13.06.2016
Це після
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669835
Так ніжно,
Так щиро,
Так мудро,
Так легко
Ніхто не зуміє, як мама
Голубити,
Вірити,
Вчити,
Прощати –
Закладена в серці програма
ЛЮБОВІ
ЛЮБОВІ
ЛЮБОВІ
ЛЮБОВІ
ЛЮБОВІ
ЛЮБОВІ
ЛЮБОВІ
У вмінні пишатись,
У кожній догані,
У кожнім-кожнісінькім слові,
В цілунках у скроню,
В полічених зорях,
В турботі,
В тремтінні душею:
Молитва матусі з найглибшого моря
Врятує любов’ю своєю.
Опікою нені веселим ягнятком
Стрибає у грудях наснага,
Бо поки голубка крильми обіймає –
Подвійна над злом перевага.
На рівні інстинкту, без слів, без вагання
В свій затишок біль забирає,
Бо серце під серцем крізь роки й дороги
Рідненька в собі відчуває.
Любов найчистіша, любов підсвідома,
Любов – у продовження світу:
Так ніжно,
Так щиро,
Так мудро,
Так легко,
Так...може лиш мама любити.
Зателефонуйте мамі, доки…туди ще рушають пароплави
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670367
дата надходження 05.06.2016
дата закладки 10.06.2016
Горчит слезой июнь по старой крыше,
униженной аляпистым крыльцом.
Здесь раньше жил твой смех… и Тот, кто свыше.
И мальчуган с улыбчивым лицом
пулял по нам наточенные стрелы,
когда вступал валторнами рассвет.
Всё «до» – каких-то парочка пробелов.
Всё «после» – незаконченный куплет.
Твои дожди гуляли в ре–миноре.
Дымил по кружкам чай. Фонил жасмин.
Мечты без штор. Гитары переборы.
И горизонт – из равных половин.
Волнисто чёрно–белые мотивы –
Она и Он…
По вывеске «Бистро»
сегодня вне тональности дождило,
по нам смывая память на крыльцо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671010
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 09.06.2016
Коли з душі ідуть не просто рими,
А наче півжиття назавжди йде,
І думаєш словами вже чужими,
І серце-камінь холодно-тверде,
Так хочеться сховатися від світу,
Від підлих зрад, жорстокості, брехні!
Холодне серце, наче із граніту,
Як метроном, вистукує в мені.
Воно ще вірить у добро і казку,
Зробити хоче ще назустріч крок,
Відчути хоче ще тепло і ласку,
Щоб полетіти знову до зірок...
Десь там, у глибині, в холодній кризі
Іще горить, ще теплиться життя...
Я вірю: у небесній диво-книзі
Відкрито ще сторінку в майбуття!
Без віри, без любові все вмирає,
Бо без любові в серці лід, зима...
І щирою молитва не буває,
Якщо любові у душі нема!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668973
дата надходження 29.05.2016
дата закладки 09.06.2016
- Кап! – капнула крапелька роси біля моїх лапок і потекла прозорою річечкою вниз, по світлих прожилках зеленого листочка. Я обережно підійшов ближче, вмочив лапки і почав ретельно вмиватися. Ген, за обрієм, вранішнє рожеве сонечко запалювало край неба.
- Доброго ранку! - почув я за спиною і аж підстрибнув від несподіванки. - Як життя?
Я обернувся, ще протираючи лапками сонні очі. Переді мною, гордо випроставши прозорі крильця, сиділа смугаста бджілка.
- Щ..щ..що таке життя? - наївно запитав я, дивлячись в чорні бджолині очі-намистинки.
- Як?! - сплеснула передніми лапками бджілка і здивовано замахала крильцями: - Ти не знаєш, що таке життя?!.
-Ні, - сказав я: Я народився лише сьогодні рано-вранці. Ось вперше вмився крапелькою роси, вперше розправив свої різнобарвні крильця, ось, глянь, які… І я, наскільки міг широко, розвів у сторони свої яскраві крила, схожі на пелюстки дивовижної квітки - і вони засяяли всіма веселковими барвами у вранішньому промінні...
- Яки-и-ий ти-и-и!!! - захоплено лише й вимовила бджілка, скоса поглядаючи на свої безбарвні маленькі крильця чорними намистинками.
Її здивування і захват звеселили й потішили мене, на душі стало приємно і трохи радісно.
- Але що таке життя, і що далі робити, я не знаю, - сказав я.
- Як це, що робити?! - аж присіла на задні лапки бджілка, і її намистинки ще більш заблищали від здивування. - Та приносити користь іншим, жити для інших, як у нас у вулику! Ось я - розвідниця, - гордо стукнула себе в груди передньою лапкою бджілка, - я вишукую квіткові галявини і приводжу туди бджілок-трудівниць, які збирають солодкий нектар. Інші бджілки трудяться у вулику, годують малечу, прибирають… У кожного з нас своє завдання, і всі його старанно виконують. Від цього просто й легко на душі! Життя складається з дрібничок, але кожна дрібничка важлива, бо від старанно виконаної роботи залежить життя рою, адже ми живемо для інших, не для себе...
Я стояв, кліпав очима, не знаючи навіть, що запитати далі, бо й те, що сказала мені бджілка, важко було осягнути, коли ти ось лише вперше розправив крила.
- Але ж?.. - ще щось хотів запитати я...
- Ніколи мені, - відрізала бджілка: треба трудитися, бо й так запатякалася тут з тобою, он вже сонечко й вранішню росу висушило на квітах, тож бувай....
- А… Але ж… - тільки й встиг вимовити я...
Та бджілки вже не було. Лише вітерець, що вона здійняла відлітаючи, здмухав трохи пилку з моїх різнокольорових крилець. Я залишився сам. Літнє спекотне сонечко піднялося вже високо, нещадно пекло прямо над головою. Навкруги кипіло й вирувало життя! Кожен щось робив, був зайнятий своєю справою, у всіх була своя мета в житті... А я? Для чого я? Чи стану я комусь потрібним, і що я вмію?... Я аж присів від такої приголомшливої думки... Зробилося якось порожньо і трохи лячно на душі... Ні, от навіщо, навіщо та бджілка нарозказувала мені такого?!. Зараз жив би спокійно, пурхав би з квітки на квітку, милувався гарним погожим сонячним днем до самого вечора, адже життя в нас, метеликів, таке коротке - всього один день, і не задавав би собі дурних питань: що таке життя, навіщо воно, і що з ним робити, з тим життям?..
До порожнечі й переляку в душі прибавилася злість невідомо на кого: на бджілку, на себе, чи на увесь світ, який кудись біг, спішив, кипів життям, і якому не було абсолютно ніякої справи до якогось малюсінького, хоч і яскравокрилого, метелика...
- Агов! - закричав я: - ЗУПИНІТЬСЯ! Я Є!!! ОСЬ Я, ЗВЕРХУ, НА КВІТЦІ!
Ніхто навіть голови не підняв угору, всі поспішали у своїх невідкладних справах: щось тягли в свої нірки, щось викидали звідти, мабуть, якийсь непотріб, а потім, як на мене, такий самий непотріб приносили здалеку і затягали знову в свої домівки... Мовчки сидячи на краю пелюстки, я незчувся, як настав вечір. Сонечко зморено сховалося за зеленими верхівками дерев, і лише його краєчок, наче вухо, виглядав звідти, мовби воно прислухалося до того, як увесь світ готується до сну. Враз стало якось байдуже, зовсім однаково, що я за цілий день свого життя так і не порадів життю: не політав між яскравих квіточок, не похизувався своїми яскравими різнобарвними крильцями. Може, тоді б мене хоч хтось помітив там, внизу, і, замість тягти щось кудись, поглянув би вгору, здивувався і порадів би з яскравості моїх крилець... Та яка вже різниця тепер?..
Сонячне вухо зовсім сховалося за деревами, і перша зірка яскравою цяткою загорілася в небі...
- Нічого… Зате я знав бджілку, яка бачила мої різнобарвні крильця! Вона дивувалась і милувалась ними, може, ще й розповість комусь про мене...
І від цієї думки стало тепло-тепло на душі… Я посміхнувся, зручніше вмостився на краю пелюстки… Ось він… Сон...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646595
дата надходження 24.02.2016
дата закладки 09.06.2016
Ванільний сон-вітер майбутнього
Корицею трішки гірчить.
П`янкою, без слів, незабутньою
Веснянкою в серці звучить...
У венах пульсують лавандово
Квітково-замріяні сни...
Життя починається заново
В зеленому лоні весни!
Відродиться із громовицею
Дощем між зелених отав,
І ляже до ніг косовицею
У пахощах скошених трав...
Підніметься в небо із піснею
У гаї нічнім солов`я,
Що співом годиною пізньою
Із Богом, мабуть, розмовля...
І я доторкнусь до могутнього,
Що душу у небо зове...
Ванільний сон-вітер майбутнього
Веснянкою в серці живе!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665482
дата надходження 12.05.2016
дата закладки 09.06.2016
Я втрати боюся, боюся зачинених брам,
І жити лиш згадкою, тішити думкою мрію...
Боюся відкритись назустріч буремним вітрам,
Боюся прощань, бо змиритися з ними не вмію.
Прощання - це як відпускати частину себе:
На волю, назавжди, у небо, у ніч горобину...
Та ніч усе небо закриє, колись голубе!..
Так важко дивитися мріям і спогадам в спину!
Усе відійде, все забудеться, стане нічим,
Допоки зі сховку не з`явиться привидом спогад -
Тоді оживе згустком болю у плетиві рим
Цей вірш, невловимий, як натяк, як подих, як здогад...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657186
дата надходження 04.04.2016
дата закладки 09.06.2016
До шибки горнеться холодна темна ніч
І в душу загляда мені незримо...
Щось тисне каменем печалі поміж пліч -
То ангел споминів вмостився за плечима!
І серце крилами своїми обійняв,
І міцно стиснув так, що аж до крику!
- Усе мине, - мене він тихо запевняв,
А серце плакало і голосило дико...
Коли не стало вже ні сил, ні сліз, ні слів,
І пустка серце оплела лозою —
Здійнявся в небо чорне, мовчки відлетів,
І все у ніч пішло холодною сльозою...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654937
дата надходження 27.03.2016
дата закладки 09.06.2016
Стати для тебе таким, як всі інші?
Краще вже зникнути раз і назавжди!
Хай заніміють в душі усі вірші,
Хай заховаються в кокон із правди.
Втеча від себе у іншу реальність?
Краще не стане, а мабуть, лиш гірше!
Я ще живу чи це просто формальність?
Але так треба, ні менше ні більше...
Я все сприймаю смиренно, як данність,
Мовчки, без спротиву: треба то й треба!
Тиха, безлика, байдужа туманність,
А як же хочеться птахою в небо!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652935
дата надходження 20.03.2016
дата закладки 09.06.2016
Коли торкнеться, встань і увійди
У благодатний храм живого Слова.
Хай від зерна відсіється полова,
Липкий намул відступить від води.
Вся повнота блаженства від і до
У доторку невидимо легкому…
І всоте крапку переправ на кому,
Хай буде не останнім цей рядок.
Немов гончар, що глину вправно мне,
Гнучким словам надай тонкої форми.
Відчуй межу – де біле, а де чорне,
І витвір оживи святим огнем.
Коли ж дозріє слово молоде,
Немов вино, й попроситься на волю,
Вона пліч-о-пліч стане із тобою,
Стежками неземними поведе.
І прорече: «Довірся, я тобі –
Поезія, натхненниця і доля».
І хоч один – не воїн серед поля,
Та з нею не страшний ніякий бій.
Які б дороги ти не обирав,
Шукай у Слові мудрості й розради,
Не зрадь його й воно тебе не зрадить,
Хранителю скрипучого пера!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653362
дата надходження 21.03.2016
дата закладки 24.03.2016
Чарівна диво-усмішка ласкава,
а очі променіють бірюзою –
таким жінкам на віллах пити б каву,
під шепіт океанського прибою.
Тебе ж магнітом тягне в пекло воєн
потреба – захищати і спасати.
Маленька амазонка, смілий воїн,
ти вибрала тяжке життя солдата.
В анналах пам'яті копатись нам довіку,
шукаючи... не факт – лиш вірогідність,
знайти такого ж духом чоловіка,
що проявив ту ж витримку і гідність
у кодлі, де навкруг – ненависть чорна,
брехня пекуча, аж скипає розум,
нестерпний голод і судилищ жорна,
знущальний фарс та істеричний безум,
зміїний яд і вовтузня запекла
над вироком... Та Надю не зламали!
Як гордо ти пройшла всі кола пекла!
Як, сміючись їм в «рожі», гімн співала!
Їм не почути просьби, скарги, стогін,
ці істини не здатний раб сприйняти:
якщо ти вільний, ти і в клітці – воїн!
Не повзає, народжений літати!
Незламна сила і любов бездонна
до України, мужність – без трагізму...
Ти полонила світ, мов Примадонна
Всесвітнього театру стоїцизму!
НАДІЄ наша світла і незламна,
улюблена народна героїне!
Усім ти показала: нездоланна, –
як ти, – непереможна Україна!
23.03.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653880
дата надходження 23.03.2016
дата закладки 23.03.2016
...пройдет некоторое время, пыль и пена осядут, и о большинстве текущих и протекающих ньюсмейкеров будут говорить так: "Кто? Кто-кто? Не знаю... А, это современник Кабанова! - Так бы сразу и сказали."
http://pl.com.ua/lyudi-hard-talk-poet-aleksandr-kabanov/
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652917
дата надходження 20.03.2016
дата закладки 23.03.2016
Потрапили на очі аркуші з записами різного часу.
Цікаво, які протилежні настрої часом володіють нами.
І все це – ми.
***
Веселкову палітру землі, неймовірно барвисту,
прагне в себе ввібрати душа моя аж до краплини,
і всю музику світу – від грому до шепоту листу, –
щоб на крилах до неба здіймала її щохвилини.
***
Бездумний погляд прикувала стеля,
в душі – ані шелесне... хоч раптово...
Яка ж в мені несходжена пустеля!!!
А як було буремно, веселково...
***
В незвіданості нетрях, без просвіту
шукаю відповіді наяву і в сні:
я – порошиночка в безмежжі цього світу,
то... як цей світ вміщається в мені?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652226
дата надходження 17.03.2016
дата закладки 17.03.2016
Світить Місяць за курганом,
Ходить тиша степом-ланом,
Лиш лунає колоскова
Найніжніша колискова
Річка спить в своїй долині,
Роси впали на калині,
Ніч колише колоскова
Найсолодша колискова
Спить корівка і овечка,
Сплять кубельця і гніздечка,
Всіх приспала колоскова
Найтихіша колискова
Спить абетка на полиці,
Спить водиця у криниці,
Має чари колоскова
Наймиліша колискова
Соловейко тьохнув в гаї,
Ніч на ранок повертає,
Засинає колоскова
Найрідніша колискова
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652179
дата надходження 17.03.2016
дата закладки 17.03.2016
Є ранки сирі і похмурі, коли не бадьо́рить
Ні кава міцна, ні улюблений аудіотрек…
У небо вершково-чорнильне впираються гори
Щетиною строгих ялин і колючих смерек.
Є ранки важкі, коли ліньки піднятися з ліжка,
Розшторити вікна, всміхнутись плаксивій весні.
І сніг у дворі – кокаїнова біла доріжка,
Розтерта вітрами за ніч по бруківці брудній.
Є ранки, коли замовкають примхливиці-музи:
Ні пари із вуст, на обличчі – обірваний крик…
І жалять нещадно слова, мов отруйні медузи,
Та аркуш усе перетерпить і справиться. Звик.
Є люди важкі, мов пухлина, коли жодних шансів,
Коли залишається скальпель – ні страху, ні сліз…
І хочеться здуру, сп’янівши в глибокому трансі,
Зробити із лівого боку маленький надріз.
І все оте жовчне й токсичне, що тисне у грудях,
Крізь рану звільнити, самій – загубитись в юрбі…
І вкотре повірити: може, проблема не в людях,
А просто – в тобі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652130
дата надходження 16.03.2016
дата закладки 17.03.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.03.2016
Ну здрастуй, саде, чорний мій, печальний!
На фоні неба сірого, здаля,
диковинні петрогліфи наскальні
різьбить твоє покручене гілля.
В нім заблукалий вітер грає фуги –
єдину музику у цій глуші.
Гуде мій сад, вивільнюючи тугу
і холод скрижанілої душі.
Він сторожко вдивляється у мене
з німим питанням: «Де ж це ти була,
коли, обдерши листячко червлене,
зима в обійми мертві узяла?
Покинула! Сама в тепло сховалась,
в полон віддавшись радощам міським.
Уже й забула, як ти милувалась
моїм цвітінням й запахом п'янким...»
– Все пам'ятаю, друже мій чарівний!
У буйстві барв ти – майстер, маг, факір!
І в щедрості тобі немає рівних,
ти – наймиліший на землі, повір!
Торкаюся до кожного деревця,
що, мов соматі*, впали в небуття,
і шлю усім тепло зі свого серця,
і силу для пробудження життя.
– Прощайся, любий, з тугою й журбою.
До сну твого наступної зими
плекатиму, милуючись тобою,
радіючи, що нерозлучні ми.
Ти подаруєш тінь свою і вроду,
спів соловейка й переспів дроздів,
своїх плодів духмяну насолоду,
в які наллєш – неначе в нагороду –
свою любов, солодшу від медів.
[i]*соматі – в індуїзмі і в буддійській практиці –
стан людини, коли особливими медитаціями досягається вихід душі із тіла.
На певний час призупиняються всі обмінні процеси (як у дерев зимою).
Пробуджуються спеціальними методами.
[/i]
10.03.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651743
дата надходження 15.03.2016
дата закладки 15.03.2016
У сонячний промінь п`янкої весни
Вплету заримованість літер...
Тобі розповім свої мрії і сни,
А ноти напише нам вітер.
Здійме до небачених досі висот -
Душа заспіває віршами!..
У терції вітряно-сонячних нот
Оте, невловиме, між нами,
Що ріже рутину зажурених днів,
Що в серці тріпоче крилато...
Почую далекий проникливий спів,
Що змінює будні на свято!
Побачу в простому приховану суть,
Яскравість - у сірім відтінку...
Та знаю: ніколи мені не збагнуть
Кохання і... загадку-жінку!
Милі жінки!
В цей весняний день сердечно вітаю Вас
із найпрекраснішим святом весни!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649865
дата надходження 08.03.2016
дата закладки 14.03.2016
Поема перемогла на конкурсі “І мене в сім”ї великій...” Спілки літераторів Славутич, перше місце, березень 2016 р.
Тюльпани Афгану... Мов кров... Дивина...
Весна в чужім краї... Я хворий... Весна...
Торкаючи ранню свою сивину
Я марю в пітьмі хворобливого сну...
.........................................................
Ось книжка, що мов дорогий експонат...
Не наша країна... Не наша війна...
Її в госпітальній книгарні узяв-
Шевченків "Кобзар"... Цілий день я читав...
Схилився над постіллю хтось уночі...
Невже санітар... Ні... хтось інший... Мовчить...
...Посвячених маса, як гинув Амін...
І... голос Тараса я чую в пітьмі-
- Що брате солдате? Нелегко тобі?
Народ, що затятий в своїй боротьбі
За землю, за волю, за віру свою,
Довіку ніхто не здолає в бою.
Невільні Імперії Воїни Ночі...
Ми в інші часи помандруємо, хочеш?
Дай, руку, солдате! Ми підемо нині
Туди, де димиться земля України,
Де буде Імперії "Чорний квадрат"
Також зазіхати на ласий цей шмат,
Як- ось зазіхає... Як- он зазіхав...
Як ти, у казахських степах я страждав,
І думка єдина... І мара єдина...
Чи знову побачу тебе, Україно?
Нещасна Вкраїна... Загони рабів
Вже скільки раз нищили волю тобі...
І зовнішні чари... І внутрішні чвари...
-То сядемо й чаю міцного заварим,
І будем зі смутком співати сумні
Ми ще Коліївщини давні пісні,
І в серці твоїм обірветься струна...
Сльозою проллється вже котра весна,
Бо десь покриває туман а чи дим
Священного краю покинутий Дім...
Бо десь-таки знову приховану Волю
Лукавий Микола пускає по колу...
-Бо досі немає вас там, Гайдамаки,
Де любу Вітчизну терзають собаки...
Отямся з відчАю! Бо- БУДЕМО ЖИТЬ!
Дай чаю! Та руки мені розв"яжи,
Що зв"язані в мене з одвічних часів,
Бо дуже ненависть шалена до псів,
Що тільки жирують, і крАдуть, і п"ють,
І землю, що РАЄМ я звав, продають...
Шо? Зв"язані руки у тебе й у мене?
Цей шал... Шаленіти... Шаленство... Шалене...
Шиплю... Чи то дихання в мене звело?..
Тарасе! Можливо тебе й не було
Отут, біля мене, в останній мій час...
Та жити шалено жадаю, Тарас!..
Бо я повернусь із печального краю
Додому. До неньки- Вкраїни. До Раю!
Щоб Дім цей потрохи хоч Раєм ставав...
........................................................
...Я вижив. Бо я тобі клятву давав.
29. 02. 2016. Ніч...
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116030809783
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650013
дата надходження 08.03.2016
дата закладки 10.03.2016
Моя зима крокує містом застарілих сподівань
Вкриває землю відчайдушно порошковим молоком
За правом старшої сестри, на перших шпальтах всіх видань
Рушає в душі читачів, стає неспаленим мостом
Моя зима розкішна в білому, січневому вбранні
Вітрами сталими злякає незапрошених ворон
Які не в перше випробовують прокляття на мені
І відправляють всі думки в давно не мій Декамерон
Моя зима з температурою довершених часів
На лікарняні відправляє літо, осінь та весну
Вона найбільше переконлива із визнаних світів
Холодним подихом спиняє ворожнечу і війну
Моя зима малює пам’ятні моменти на вікні
Лунає скрипом під рядками недописаних поем
І я не знаю як без неї зможу жити навесні
Коли все біле щастя згине під розбещеним дощем…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639368
дата надходження 28.01.2016
дата закладки 09.03.2016
Вверх, по лестнице вдохновения
В атмосферу терпких свиданий
Отправляется за прощением
Еженощно мой личный Каин
Там он тешится, там он мается,
Кровоточит дождями-строчками
То шокирует, то стесняется
Многоточия лечит точками
И в раю кофеиновой нежности
Обернувшись мехами бессонницы
На бескрайних равнинах грешности
Он хозяин музы – невольницы
То ругает ее, то восторгается
То разденет, то сам разденется
По утрам казнить собирается
Ну а вечером снова женится
Вниз по лестнице вдохновения,
Убегая от терпких свиданий
Вновь спускается без прощения
Каждым утром мой личный Каин…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640467
дата надходження 01.02.2016
дата закладки 09.03.2016
«О, небо - ветеран в одних обносках,
Ти служиш нам уже п’ять тисяч літ,
Заплати хмар стирчать із дір сирітських,
Та сонце - орден, знак твої побід.»
(Гійом Аполлінер)
А може це все було не зі мною? Може це все приснилось мені? Може це зовсім не я піднімав взвод в атаку з ручним кулеметом в руках? Може це не я вів вогонь з мінометів у морозний грудневий день і накрив роту сепаратистів? Може це не мені серед розбитих окопів і бліндажів на вогневій комбат вручив погони капітана і сказав: «На, можеш тепер їх носити, ти маєш на це повне право!» Може це не я брав на приціл крупнокаліберного кулемета живі рухомі мішені і бачив як вони падають, падають і падають у високу траву? Може це не я вів взвод крізь ранковий туман на схід, на зустріч сонцю, що сходило над степом, на схід, таки на схід, у вир вогню і смерті? Може це не я роздивлявся пагорби на видноколі перш ніж дати батареї команду «вогонь»? Може то не я грів замерзлі руки в бліндажі біля буржуйки слухаючи розповіді старого фермера у солдатському однострої про зерно і мед, про земельку і бджіл? Може це не я читав солдатам вірші Кіплінга під звуки канонади? Може те відбулось в якомусь іншому, уявному світі? Може то не я забивав підривники і вишибні заряди в міни молотком і шматками дерева, бо інакше вони не лізли, і думав: зараз ми всі станемо космонавтами, зараз це все вибухне і ми полетимо в нескінченність? Може то не я милувався весняними квітами, що зацвіли біля бліндажів, вдихав аромат степу, що весь зацвів молочаєм і читав в перервах між обстрілами Дікенса і Достоєвського? Може то не я писав вірші у записник на ящику з-під снарядів і думав, що земля м’яка, сипка і запашна, і що судилось лягти під цю траву і не жаль? Може то не мені вітер колов в обличчя сніжинками-голками і не я наказував причепити гаубицю до «шишарика»? І зовсім не мені комбат казав, що він мене туди не посилає, але треба їхати, бо це наказ, і я думав, що ніхто не повернеться, ні я ні мої солдати? Може це справді було не зі мною? З кимось іншим, з якимось диваком, що носив плямисту зелену одежу, погони з чотирма зірочками, голив голову бритвою, філософствував про те, що смерті не буває, що всі ми вічні і чистив міномети соляркою? Я би повірив, що це було не зі мною, що це несправжні спогади... Але біженці, що живуть в моєму домі, але пес з вічно сумними очима, якого взяли з собою біженці з моєї териконової Еллади, що зазирає щодня в мої очі і запитує без слів: «Як же так? Нас вигнали з нашого дому, з нашого рідної хати, і ми ось так - тепер вічні неприкаяні волоцюги будемо тинятися по світах?» І фотографія діда, і усвідомлення того, що у свій рідний край я більше ніколи не приїду, бо нема куди, бо там не лишилось навіть руїн, бо там хазяйнують бандити й садисти, з якими не може бути ніякої спільної мови, що мій рідний край окупований, і мрія визволити його наразі лишається мрією... І що все лишається у спогадах - тільки у спогадах...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649657
дата надходження 07.03.2016
дата закладки 07.03.2016
Дні ще такі безколірні, сонливо-пісні,
Грається сонцем-клубком перламутрова хмарка.
Люди, агов! Розступіться – дорогу весні!
Ґрунт видихає вологу, немов кавоварка.
Як вона йде – невагома, грайлива, легка!
Промінь заплутався в кучерях, мов павутинка…
Вже набубнявіли свіжі бруньки на гілках,
Тріскає пріла земля, ніби хлібна скоринка.
Гуркіт машин і пронизливий посвист коліс,
На тротуарах – картата мозаїка люду…
Перегортаю сторінку – й розпатланий ліс
Враз постає, таємничий, як магія вуду.
Дихає вогкістю, мохом сирим, ялівцем,
Доторки рідні його і лоскочуть, і колють.
Со́сни, агов! Розступіться! Не лізьте в лице,
Дайте надихатись вітру весняного вволю.
Дайте на мить відростити мереживо крил,
Вищим за небо буває хіба лише мрія!..
Березень хлюпнув згори бірюзових чорнил…
Це не волога, це надлишок солі на віях.
Перегортаю сторінку – і я край вікна,
Так по-домашньому гріє обіймами хата…
Часе, агов! Зупинися, це знову весна –
Перша комусь… А мені – за рахунком яка там?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649560
дата надходження 07.03.2016
дата закладки 07.03.2016
[img]http://www.day.kiev.ua/sites/default/files/main/articles/25032014/10kartina.jpg[/img]
Я воскова свічка,
яку Ти тримаєш в руках.
Пробач мені, Господи:
Тану, неначе сніжинка,
Але не світити не можу:
Я вічний маяк
У гавані ніжності
З іменем Єви,
Я – жінка.
Я чиста сльозинка,
Прозора, неначе роса,
Яка на щоці залишає
Вологу стежинку.
Я крапля веселки,
Коли відступає гроза.
Я росяне сонце –
Усміхнена Єва,
Я – жінка.
Я вірне крило.
Я до пари. Я сильна й легка:
За помислом Божим,
Верба із корінням двожильним,
Якій ополіскує коси кохання ріка.
Я – свічка крилата у росах.
Я – Єва.
Я – жінка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649180
дата надходження 05.03.2016
дата закладки 06.03.2016
на узбіччі трамвайного полотна
засвідчує радо клен
кожному
перехожому,
що прийшла весна…
вес-на
новину́
довгождану,
по́при глиби́ни сну,
підхопили охоче верби,
що доокруж озерця
оддалік трамвайного полотна,
і ожили́ вербові серця́ –
вес-на!
поспішно красуні юні
накинули ша́ти крізні́,
прозірчасто-зеленаві
димчасто-невловимі –
святкові і весняні:
не шати навіть – аури ніби,
не відомі оку звичайному
ореоли-німби…
…янголята малі
у кле́новій кроні
розчісують верхні гілки
і лускають оболонки –
золотаво-коричневі бубляшки*
випускають ясно-зелені хре́ндзелі** –
цнотливі непоказні
ніжні
клено́ві квітки…
уже розрізняє клен, як ізда́леку
спішать до нього рої:
ближчає гул, наростає…
щасливий, поки не знає –
то не бджоли гудуть і джмелі,
а світанкові
перші трамваї
вес-на:
на узбіччі трамвайного полотна
бурштиново-стиха світиться клен –
як полив`яний жбан,
любові і меду по-вен…
05.03.2016
*бублях (мн.бубляхи) – бутон, пуп`янок (пуп`янок - на Поділлі – малий, дрібний ще поки - бублях[)
ще Бубляхи, -хів, м. - Сѣмянные плоды картофеля. - Н. Вол. у. (Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.
Том 1, ст. 104.)
**хрендзелі – на Поділлі - бахрома, торочки (крупні, на скатерці чи опинальній хустці; можливо, запозичення з польської…)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649126
дата надходження 05.03.2016
дата закладки 05.03.2016
Степи, поля без меж, без краю -
Усе снігами замело!..
Зорю вечірню зустрічаю;
Вже спить засніжене село...
Як неприкаяний, блукаю -
Мабуть, ніколи не змінюсь:
В душі то плачу, то співаю,
Та вже давно я не сміюсь.
Мені до пекла чи до раю?
Куди не йду, а поруч — ти,
І подумки завжди вертаю
Туди, де веснам не цвісти...
Заплющу очі - і літаю,
Йду за тобою, як сліпий...
Ти відпусти мене, благаю,
Бо я ж не лялька, я живий!
Для тебе хто я?.. Я не знаю!
Ти хто для мене: вічність, мить?
Я в душу двері відчиняю -
Знадвору сніг летить, летить...
Дякую моїй донці Аліні за чудові ілюстрації.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647527
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 04.03.2016
Справа - гряда"Боль"...
Слева - гора "Нежность"...
Завтра - опять ноль...
Завтра - опять снежность...
Не уходи,boy...
Ты доиграй,пожалуйста...
В самом конце - боль...
Там - её прикасаются...
Там у неё - кровь...
Огненная...Кипучая...
Где же твоя роль:
Оскарная,везучая?..
Эта волна грусти ночь захлестнёт чувством...
Эта волна гнева всё искромсает слева...
Чтобы унять боль,ты просчитай до тысячи...
Ты полюби роль,будь до конца искренним...
Если пойдёшь в бой,то одевай чистое...
И,ощутив зной,мыслить начни числами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648147
дата надходження 01.03.2016
дата закладки 04.03.2016
Я пишаюся тим, що живу в Україні:
У звучанні її споконвічна любов,
За край неба світанків мелодія лине,
Заворожує серце звучання дібров.
Я пишаюся тим, що в руках працьовитих
Позолотою влітку сміється земля,
І, наповнена солодко неба блакиттю,
Волошково-джерельно до нас промовля.
Я пишаюся тим, що єднання й братерство
Ще не змила байдужість з душевних долонь.
У гостинності й щирості – ціле мистецтво –
Розгубити усе це нам, Боже, боронь.
Я пишаюся вмільцями і фахівцями,
Я пишаюся тими, що йдуть до мети.
У традиціях наших – до доні від мами
І до сина від батька – духовні мости.
Я пишаюся тим, що в сучасному світі
Ми зуміли обличчя своє зберегти.
Хай країні неблизько іще до зеніту,
Та важливо у напрямку вірному йти!
Я пишаюся тим, що я українка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633305
дата надходження 03.01.2016
дата закладки 04.03.2016
год високосный - и месяц вискозный
тянется зябко нечетным числом
дней для отправки сугробов на слом,
в пыль об асфальт истирая полозья,
холодно плачет над каждым окном
двинул бы речкой! - но там половодье,
лед раскроило, и нету пути
всем его дням двадцати девяти,
в белый кулак зажимая поводья,
стонет февраль, обращаясь в утиль
и под заборы, в канавы, овраги
снег запасает, бормочет: "фальстарт
дан потеплению... будет и март
зимние белые чествовать флаги
под завывание вьюжистых мантр..."
год високосный - и месяц вискозный
тянется зябко нечетным числом
дней для отправки сугробов на слом,
чтоб не забылись до марта прогнозы,
вяжет для памяти ветер узлом.
2016
*вискоза от лат. viscosum - липкий, тягучий, клейкий
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641321
дата надходження 04.02.2016
дата закладки 05.02.2016
«Без вогнів і пахощів а
Так од них п’яніла бджола
Квіти світло таки»
(Анна Пер’є)
Зимові квіти – чи то там за склом
Моєї свідомості прозорої
(без темних закутків – зими цієї),
Чи крихкі-зледенілі безсніжного грудня,
(Замерзлі жоржини – уламками скла),
Квіти-кристали – зима, ні – епоха холоду,
Квіти. Навіть якщо без запаху,
Навіть якщо тепло штучне,
У скляному кубі, у синій тюрмі світу
Сього.
Все одно – квіти – все, що лишилось
З книжечки радості. Бо світло таки.
Бо світ таки не спіймав,
І не вкрав, і не сховав
У мішок чорний. А таки не,
(Хоч ловив і не тільки мене,
і не тільки вас, і не тільки всіх),
А таки ще – і поживемо, і просто
Квіти за склом, квіти –
Світлими шматочками спогадів.
Тої весни. Яка була – все таки.
Яка…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631199
дата надходження 24.12.2015
дата закладки 24.12.2015
Напівдорозі не спиняйтесь!
Зневіру не беріть у свідки –
Запрограмовані здаватись,
Мети сягають досить рідко.
Якщо кохання серце прагне,
Ніколи не любіть в півсили –
Клубком у горлі «недо-» стане:
Недожили… Недолюбили…
НапівсебЕ, напів- для чогось –
Не може бути недосенсу.
Своє напів- як побороли –
Життя напише гарну п’єсу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631095
дата надходження 24.12.2015
дата закладки 24.12.2015
Коли вперше почула пісню
"ПЛАЧУТ ИКОНЫ"
у виконанні Сергія Мефодєва –
перехопило горло....
Голос, що несеться в небо, щире
виконання, болюча актуальна тема...
Мені захотілося, щоб її почули ВСІ.
Мій вільний переспів подала
не так для оцінки, а щоб почули пісню.
ПЛАЧУТЬ ІКОНИ (переспів)
Від початку, до старіння –
не змінити долю нам,
помилкове розуміння,
що подібні ми богам.
Та сценарії небесні –
непрочитані дива,
все сплелося: грішне й чесне –
добра без горя не бува.
Приспів:
Плачуть ікони, плачуть святії
за наші біди, гріхи земнії,
дзвони гудуть, здригаються хрести...
Знак подають нам – зупинитись
і на колінах помолитись:
"Господи, прости! Господи, прости..."
Ти, зневаживши закони,
преш до цілі напролом,
на шляху всі перепони
розбиваючи чолом.
Все нажите принагідно
на Той Світ не ві́зьмеш ти...
Краще б нам навчитись гідно
хрест свій до кінця нести́.
Приспів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630960
дата надходження 23.12.2015
дата закладки 24.12.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.12.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.12.2015
[i]якщо довго вдивляєшся у безодню,
то і безодня починає вдивлятися в тебе
(за Ф.Ніцше)[/i]
давні печалі, жалі́ старі,
як усохлі дерева на цвинтарі:
гілки-стирчаки пообсіли ворони
суворі,
набундючено-відсторонені,
наче погруддя вмуровані
як шашіль,
печалі ку́льтові наші –
розточують
сухостої душі
дрібні личинки-провини –
точать до серцеви́ни…
…у безтурботному лузі,
у горбочку-крото́вині,
заховала жменю розбитих ілюзій,
напровесні
посадила кущик холодної м`яти –
на горбочку-кротовині –
і тобі, й мені
при нагоді щоб за́тишно споминати…
пташка яка
випадково крилом торкне,
м`ята спомином свіжим війне:
перед осінніми вічними зливами –
були ж ми
сонячними і щасливими…
…куди вдивляється пильно душа –
така її ноша…
18.12.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629563
дата надходження 18.12.2015
дата закладки 23.12.2015
увечері
ву́личні ліхтарі
налаштовують струни на Орфеєвій Лірі*-
бандурі
у порожньому бенуарі –
висока-струнка́,
у чорних мокрих шовка́х –
Еврідіка,
у чорних ко́сах – чорна троянда-при́шпилька…
на розгорнутім небі – перші бліді зірки,
як на папері потертому вицвілі нотні знаки…
…лункі звуки
паличкою по пюпітру –
починається п`єса ночі увертюрою вітру
до ранку вуличних ліхтарів –
німа симфонія:
на завіконній чорній мокрій шовковій шторі –
тінь моя
23.12.2015
* Сузір’я Ліри зображує той музичний інструмент,
на якому нібито колись грав Орфей
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630816
дата надходження 23.12.2015
дата закладки 23.12.2015
[b][i]Це неначе кольоровий сон ,
Ну а може , дуже гарна казка.
Хризантеми під моїм вікном...
Не морозь їх , зимонько , будь ласка.
Хай дарує невимовний щем ,
Хризантемовий окрайчик літа.
В ніч ,туманним , вкутаний плащем...
А сніжку хай зачекають діти.
Сонячно всміхнулася зима...
Задивилась на чудові квіти.
Десь у січні зможе їх сама
В зимових узорах відтворити.
І осіннім став грудневий день...
Не до сну...шепочуться дерева.
Королева ж осені , цвіте...
Дійсно , безперечно -- королева.[/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627670
дата надходження 10.12.2015
дата закладки 23.12.2015
Посміхнися мені, моє сонце!
Ти серйозна тепер і далека!..
Новий рік загляда у віконце,
У снігу стоять білі смереки...
Ранній вечір, і сіре небо,
І мороз затуманює шибку...
А мені вже нічого не треба,
Лише посмішки щиру краплинку!
Розкажи мені, як твої справи?
Ні, не треба казати багато...
Знаю: зморена... Чаю чи кави?
А у чай, може, вкинути м`яти?
Пару слів розкажи, як живеш ти?
Хоч словечко, мій ангелочку!
Бо душа, наче стоптані мешти,
Непотрібно стоїть у куточку...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630086
дата надходження 20.12.2015
дата закладки 23.12.2015
Две недопитые кружки,
Сахарный лёд монпансье,
Острые стёклышки брошки -
На модерновом столе...
Пламя огня - в ладошке...
Жар - от малиновых губ...
Скрип - на винил дорожке...
Голос - таинственно груб...
Голос - испуг изымает...
В полуслепом окне -
Фосфорный глаз чёрной кошки...
Всё наяву,не во сне...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630647
дата надходження 22.12.2015
дата закладки 23.12.2015
Й через тисячі літ між мільйонів тебе упізнаю,
Хоч шляхи розійшлись, загубилися в тисняві днів...
І не може по-іншому бути, не може, я знаю!
Та я просто романтик... І бути потрібним хотів!..
А іще фантазер, все літаю у мріях, у хмарах,
Все шукаю і кличу до себе свого журавля!..
І уява яскраві дрібниці малює в деталях...
Не моя в тім вина, що душа усе так уявля!
Так буває в житті... Не сумуй і не плач - все проходить,
Хоч колюча зима замітає засніжений рай...
Лише вітер співає, і сніг за вікном хороводить...
А так хочеться чути: "Тримай мене, не відпускай!"
Сніжна пустка в душі, навіть сльози замерзли солоні...
Лише вітер колючий, замети, як білі стоги...
Білий сон!.. Вже не квіти — сніжинки лежать на долоні!
Там, де був первоцвіт, — біла велич, холодні сніги...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629298
дата надходження 17.12.2015
дата закладки 17.12.2015
Відчинені двері сердечні у лютий мороз…
Всі навстіж відкрию для чогось утеплені вікна…
Так холодно й сніжно … До протягів досі не звикла…
Пояснень забракло… Доречних слів анабіоз.
Замерзни, горіння! Гіпсуй же всі вигини, тінь!
Ця сірість твоя хай потрапить у вени наркозом -
Прямими прокинуться мрій моїх зоряні лози…
Відтінки асфальту скалюжать політ сновидінь…
СпокІйніше стане без гейзеру з центру душі…
Заковані в магму застиглу бажання титани…
Я спокоєм зовнішньо сплячого буду вулкану…
Сніжить щось сьогодні…Сьогодні на серці сніжить…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629184
дата надходження 16.12.2015
дата закладки 17.12.2015
На долоні вікна подарунком лежить табакерка.
Обережно знімаю намерзлу обгортку зі скла –
Бачу, мов намальоване пензлем на аркуші, небо
І маленьке містечко із білої глини. Зима.
Порцелянові люди. До глянцю натерті дороги.
Паперовою стружкою сніг замітає сліди.
Знаю: десь є пружина, яка іменується Богом
І призводить до руху із білої глини світи.
Порцелянові дзвони розгойдують музику вітру –
У полив'янім серці пташиною пісня дзвенить.
В табакерці містечку не можна без віри у диво.
Над будинками з глини – мальована пензлем блакить….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628165
дата надходження 12.12.2015
дата закладки 16.12.2015
Танцює дощ на сцені із асфальту
Зганяє злість і втому на землі
Він поспішає зазвичай на першу шпальту
Всю нашу значимість помножить на нулі
Танцює дощ, йому акомпанують хмари
Жбурляють з неба свої краплі-камінці
І люди вулицями ходять, мов примари
А ти один тримаєш сонце у руці
Холодний вітер із дерев зриває
Пожовкле листя... осені букет
Він із дощем секрети спільні має
Чому ж ти сяєш? В чому твій секрет?
Малює дощ картини на асфальті
Незрозумілі багатьом... сумні
Бо замість нього ти на перших шпальтах
І твоє сонце у святковому вбранні
14.11.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620947
дата надходження 14.11.2015
дата закладки 16.12.2015
Моя строка-моя река...
В ней -глубоки пороги...
Тебе -лишь тихая вода...
К тебе -добрее боги...
Скрипит перо...
Дрожит рука...
Признания-бумаге...
На половине декабря...
Что дальше?..Передряги?..
Коробка жёлтых монпансье...
Рождественник пылает...
И душу греют...Но не те...
Тех -кто то не пускает...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628910
дата надходження 15.12.2015
дата закладки 16.12.2015
«А над оливами
Небо полив’яне,
В небі – холодна
Зоряна злива.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Я повернувся з війни –
А тут осінь,
Я дивлюсь під ноги –
А там небо.
Визираю в вікно –
А там вітер:
Крутить вихором листя,
Ні, не листя – мрії минулого,
Буду писати замість віршів
Реквієм.
І то не на шматах паперу,
І навіть не на листках клена,
Буду писати реквієм
На цеглинах,
Що лежать тягарем
На сусідній будові:
Думали будувати притулок,
А вийшла башта –
Чи то фортеці, чи то мовчання
Білотюрбанних парсів –
Вогнепоклонників.
Я повернувся з війни,
І раптом втямив –
Немає повернення,
Зазирнув у сни (свої)
І не ті що буття,
А ті що в темряві –
А там смерть: поселилась
Біловбранною жінкою,
Хотів запитати: «Навіщо
у моїх снах живеш подругою?»
Але хіба може смерть жити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619520
дата надходження 09.11.2015
дата закладки 15.12.2015
Не шукай ти, душа моя, істину,
Не торуй собі болісний шлях:
Ця стежина є надто тернистою –
Голоплеча, до болю де страх?
Обморозиш байдужістю рученьки,
Личко біле закоптить брехня,
Буде спрага пізнань тебе мучити,
Крізь туман побредеш навмання.
Будеш стукати в двері зачинені :
«Голодранка!»- з-за муру назвуть.
Від добра ти прийшла в світ цей імені –
На добро часто зверхньо плюють.
Залишайся в теплі повсякденності –
Час приспить неприборкані сни.
Ступінь звички, повторений в ен-ності,
Заблокує тремтіння струни.
Не шукай ти, душа моя, істину…,
Та не я твій, а ти – голос мій.
За тобою іду, променистою –
Тільки плечі у тернах прикрий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623144
дата надходження 22.11.2015
дата закладки 15.12.2015
Хочеться бігти, світ- заочі, хто зна куди!
Мабуть, в минуле... чи зразу в майбутнє, оте, що без тебе!
Як мені знову омріяний спокій знайти?!
Скажи мені, Сонце!.. Тиша... Палає пожежею небо.
Хочеться впасти, пірнути в якесь небуття,
Мовчки, на завжди, сховатись від справ, від людей і від світу!
Душу гризе запізніле моє каяття...
Правду на спокій вже не проміняти, і нікуди діти.
Як уявити, що я тебе зовсім не знав?!
Вирвати з серця колючку жури і хай вселиться спокій!
Серед трьох сосен я, наче сліпий заблукав!
Де отой вихід?! Лиш морок навколо - липкий і глибокий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606047
дата надходження 11.09.2015
дата закладки 12.09.2015
Він тримав твої руки в долонях
Таврував поцілунком зап’ястя
Ти відчула себе у полоні
Коли він напував тебе щастям?
Ти сп’яніла від слів найтепліших
Що лились у самісіньке серце
І злітала до неба і вище
Хай там що… Хай хоч сонце сміється
Виганяла мітлою з порогу
Чорну заздрість негарну, лупату
І молилась єдиному Богу
Щоб довіку тихенько кохати
13.07.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593514
дата надходження 13.07.2015
дата закладки 11.09.2015
Люблю Україну, бо це рідний дім,
Тут корінь мій, голос і сила.
Тут вперше ступала по листі рудім
І вітер в руќава ловила.
Тут все було вперше – холодна зима
І білий на дереві бісер,
Весни дзвінкогласа весела сурма
І сині фіалки під лісом.
Тут вперше до слова збудилась жага,
Тут радощі перші і мука,
Кохання- зітхання, розлука-туга
І мамина мудра наука.
Тут вперше злетіла й торкнулася дна.
Тут зміряла гір полонини.
Люблю Україну і вірю, вона
Дістане своєї вершини.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605806
дата надходження 10.09.2015
дата закладки 11.09.2015
Прокидався далеко за «треба»,
Одягав свій зелений жакет,
На балконі палив колір неба
І вітався зі шляхом комет.
Не самотній, не бідний, не перший,
Кому жити хотілось не так,
Але сіра приземлена решта
Називала не «мрійник» – « дивак».
Часто скоса на нього дивились,
Як босоніж ходив по росі,
То сміялись, то холодно злились.
«Не такий він,- казали, – як всі».
Він трояндам складав милі оди,
Він оспівував світу красу,
Милувався, як сонце заходить,
Легко вловлював внутрішню суть.
Не зважав на сарказм усіх інших,
Просто жив й свято вірив у те,
Що в житті є щось значно цінніше.
( Що у руки береться - пусте).
Час настав - і подався у мандри
Пізнавати безмежність світів,
Почали «сірі» ті помічати
Всі місця, де колись він сидів.
Як пахучі співають троянди,
Як спиняють стежки часу плин,
Й мимоволі хотіли ставати
Диваками на кілька хвилин.
Мрії час у житті дати варто,
Бо прекрасне в простих є речах,
І безкрилі теж можуть літати
Наяву, а не лише у снах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605177
дата надходження 08.09.2015
дата закладки 08.09.2015
* * *
Спомин коле груди. Знову й знову
Наповняю туги срібну креш,
Ти застигнеш у бурштині Слова,
І ніколи, чуєш, не минеш!
Бо ніщо ніколи не минає:
Я в твоїм каштановім раю
Нетерпляче з обрію чекаю
Радість першу в юності свою.
Кличуть в казку марева-неони,
Ось жовтневий дощ продріботів,
Ти, вечірній, у мої долоні
Сієш щедро тисячі вогнів.
Пульсом стукотить по венам «вчора»
Те, нетлінне, котре не горить:
Синє небо, срібно-сіре море,
Лабіринтів вуличних блакить.
Незбагненний простір існування,
Місто найпривабливіших мрій,
Що в душі моїй ятрить, мов рана,
І п’янить, як найсолодший хміль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604587
дата надходження 06.09.2015
дата закладки 06.09.2015
Петька сидел на лавке во дворе и скучал. Делать ему было совершенно нечего: все прочие малолетние жители двора разъехались – кто на дачу, кто на море, кто к бабушке. Летние каникулы вступили в свои права, и тому, кто остался в городе, ничего теперь не полагалось, кроме жары и скуки.
Петька проследил взглядом за голубем, который спланировал с крыши к мусорным бакам, и решил сходить в соседний двор. Там проживал Витька; не друг он был Петьке и не приятель, так, сосед-знакомый. Петька с Витькой не водился, потому что Витька был на год или два старше, да еще и по-хитрому смышлен. Обязательно что-нибудь такое придумает, от чего простодушному Петьке выходили одни неприятности. Но на безрыбье и рак рыба! – и Петька поднялся на третий этаж и постучал в двери Витькиной квартиры.
Дверь отворилась, Витька выглянул, быстро сказал Петьке:
- Занят! Выходи через час, такую штуку покажу! Изобретение века! – и захлопнул дверь.
Петька мигом забыл обо всех прежних Витькиных проделках – шутка ли, изобретение! Петьке никогда в голову не приходили никакие изобретения, а вот истории об изобретателях он читать любил, и изобретателям всегда завидовал. Это же так непросто! – придумать и изготовить что-то такое, чего раньше не было, однако потом оказалось, что без этого – никак. Обычную скрепку – и ту кто-то должен был выдумать. Правда, скрепка служила плохим примером: тот, кто ее изобрел, ни славы, ни богатства не заработал, и вообще – умер в нищете и забвении. Зато вот Эдисон в забвении и нищете не умер.
И сжигаемый любопытством и терзаемый предвкушением Петька отправился во двор – ждать Витьку.
Часа через два из подъезда вышел Витька. Петька привскочил с лавки и чуть не закричал «ты же говорил через час?!», однако Витькино поведение заставило его замолчать и вообще очень удивило. Витька шел неуверенным, каким-то лунатическим шагом; при этом он держал в руке маленькую черную коробочку. От коробочки тянулся белый витой провод к наушникам на Витькиной голове.
Витька сделал несколько шагов, остановился и закрыл глаза. Постояв так немного, он осторожно повернулся к Петьке всем телом, медленно поднял руку и сказал странным голосом:
- Петька… Подойди чуть ближе… Только медленно иди.
Петька подчинился, во все глаза глядя на Витьку и черную коробочку в его руке. Витька предостерегающе выставил ладонь:
- Стой! Сделай еще шаг… Еще… Стой! Слышу!
Петька, который теперь стоял к Витьке довольно близко, спросил шепотом:
- Что слышишь?
Витька открыл, наконец, глаза и с довольным видом ответил:
- Это – мое изобретение. Я только что его испытал. Читает мысли. Вот это я и слышу – твои мысли, Петька!
Петька недоверчиво посмотрел на коробочку и наушники и спросил Витьку:
- А что я сейчас думаю?
Витька послушал чего-то в своих наушниках и ответил:
- Ты мне не веришь… А вот теперь ты, Петька, думаешь, как бы себе такую штуку раздобыть.
Петька обмер: именно эти мысли пронеслись у него в голове. Но как?! Возможно ли это?
А Витька, хитро усмехаясь, тронул Петьку за плечо и сказал:
- Не дрейфь. Я буду новый прибор строить, мощнее, а то через этот мысли плохо слышно и помех много. А этот – хочешь, продам?
И Витька назвал цену - сумма была для человека восьми лет от роду просто баснословной. Петька даже не стал спрашивать у Витьки, что за мысли теперь носились в его голове, уж так ему стало горько. Он повернулся и зашагал домой – гулять ему больше совсем не хотелось.
По пути домой в голове у Петьки шевелились разные мысли, одна другой мрачнее, - хорошо, что Витька со своим прибором их не слышал. Думал Петька о том, что вот кому-то выпадает удача делать изобретения и открытия, а кому-то достается совсем жалкий удел – только завидовать, и даже купить они себе ничего стоящего не могут. О таких людях потом никто не вспоминает, и в книжках о них не пишут, и в школе не рассказывают. Жизнь у них серая и неинтересная. Им ни в чем и никогда не везет. Даже во время летних каникул они безвылазно сидят в городе и завидуют своим счастливым товарищам, которые плещутся в морях, речках, озерах и прочих водоемах…
Пока Петька добрался до своей квартиры, его мрачные мысли приобрели криминальный оттенок. Испытывая одновременно и страстное желание приобрести чудесный прибор, и острый стыд, Петька размышлял о том, что исчезновение одной купюры из шкатулки, в которой мама держала деньги на хозяйственные расходы, заметным станет не сразу. Пожалуй, даже совсем не скоро станет заметным – а тем временем Петька с помощью волшебной коробочки раздобудет еще и не такие деньги. Как именно он их раздобудет, Петька даже не предполагал: это наверняка несложное дело можно будет обдумать потом, толку ли ломать голову сейчас, если коробочки все равно нет?
В квартире стояла тишина, только как будто на кухне раздавались равномерные удары – это, наверное, вода капала из неплотно закрытого крана. Петька, словно бы даже не принимая никаких решений и совсем не думая, пошел прямо к маминой шкатулке. Когда он проходил мимо высокого, до потолка зеркала, он кратко глянул в него и не узнал себя: в желто-сером стекле отразился какой-то перепуганный, взъерошенный мальчик, с чужими глазами и перекошенным ртом. Гулкие удары капель, доносившиеся с кухни, участились, вот странно… Петька сделал шаг к зеркалу, половица пронзительно скрипнула под его ногой, и тогда он сорвался с места, подбежал к шкатулке и схватил ее со стола.
Петька раскрыл шкатулку и потащил из нее верхнюю купюру. Где-то за спиной снова высоко скрипнула половица, Петька вздрогнул и уронил на шкатулку на пол. Шкатулка раскрылась, и деньги вывалились из нее, образовав на дощатом полу разноцветный веер. Петька обернулся – никого. Тишина, страшная, мертвая тишина, только капли на кухне… да нет, это вовсе не капли, и не на кухне, это в голове тяжко и быстро стучит…
Петька опустился на колени рядом со шкатулкой и взял из веера какую-то купюру. Он даже не видел, какую именно, потому что перед глазами его плыли цветные пятна и круги. Зажав купюру в кулаке, Петька опрометью кинулся во двор.
Сделка была совершена моментально. Витька ушел домой, а Петька нахлобучил на голову наушники и принялся искать подходящий объект для экспериментов. Однако двор был по-прежнему пуст; тогда Петька подкрался поближе к кошке, дремавшей на подоконнике квартиры первого этажа, направил на нее коробочку и замер, прислушиваясь.
Кошка насторожилась, повела ухом и раскрыла один глаз. Петька сосредоточился и даже зажмурился, вслушиваясь, однако в наушниках он услышал только тихое шипение и далекое потрескивание – наверное, те самые помехи, о которых говорил Витька. Петька на секунду засомневался в достоинствах прибора, однако потом он раскрыл глаза и заглянул в зеленый кошачий глаз – там было пусто, совершенно пусто. «У животных нет мыслей!» - озарила Петькину голову догадка. Посмотрев снисходительно на кошку, которая с тревожным видом спрыгнула с подоконника и укрылась в подвале, Петька отправился в ближайший сквер – попытать своего исследовательского счастья там.
Сквер был маленький и неухоженный. Из пяти скамеек три были сломаны, цветочные куртины превратились под летним солнцем в неопрятные гербарии. Посреди сквера на маленьком постаменте стоял поясной памятник какому-то мыслителю. Мыслитель, видимо, происходил с Востока, потому что голову его украшала чалма; род занятий мыслителя выдавала толстая книга, которую мыслитель бережно обнимал. Однако обычно на его чалме, плечах и книге дремали голуби, поэтому мыслитель больше смахивал на ученого-орнитолога или завзятого голубятника.
Петька застал в сквере только одного человека – сегодня, как и всякий другой день, на одной из уцелевших скамеек сидел смешной старик и читал газету. Петьке он казался смешным, потому что у старика был огромный круглый живот, который висел так низко, что казалось, будто старик вовсе не имел никакого живота, а просто прикрывал своей свободной рубашкой напольный глобус, установленный между его ног. А еще у старика была обширная пятнистая лысина, вокруг которой дыбом стоял венчик седых волос. Петька подобрался поближе к старику, вытянул руку с черной коробочкой и прислушался. Сначала он услышал тихое шипение, потом – треск помех, потом вдруг среди помех и шипения ясно и чисто прозвучало одно слово – «маяк». Услышав это слово, Петька чуть не подпрыгнул на месте, однако после этого «маяка» из наушников исчезли и помехи, и шипение. Теперь в них стояла полная тишина – точно такая же, как в квартире, когда Петька взял деньги из маминой шкатулки…
Воспоминание об этих деньгах нахлынуло на Петьку вдруг и унесло все мысли о коробочке, которая, конечно же, оказалась очередной Витькиной проделкой. Это же Петька взял… не взял, а ук… нет. Он не мог даже мысленно произнести слово «украл», как будто некто строгий и даже безжалостный, с настоящим прибором для чтения мыслей, тотчас бы эту мысль услышал, схватил бы Петьку за плечо твердыми пальцами и привлек бы к какой-то страшной ответственности. Петькины глаза налились слезами, в носу защипало, рука с бесполезной коробочкой бессильно повисла, второй рукой он стянул с головы мертвые наушники, а потом зарыдал – сразу и в голос.
Старик, который отложил свою газету и с интересом наблюдал за Петькой, заговорил:
- Чего ты плачешь, малыш? – голос его оказался сочным и глубоким, и Петька моментально проникся к старику доверием и начал сбивчиво повествовать о своем несчастье. Давясь слезами и судорожно всхлипывая, Петька вывалил все и сразу: и неудавшиеся каникулы, и подлого Витьку с его изобретением, и мамины деньги, и еще много всяких несправедливостей мира, которые сейчас ни с того, ни с сего вспомнились Петьке.
Старик выслушал, обхватил пухлыми руками свой обширный живот, поулыбался и сказал:
- Да уж, история, нечего сказать. Ты, конечно, хорош! Сам-то понимаешь, что сделал? Дал себя Витьке обмануть, это как минимум. А деньги – это как? Дела, брат! Дела! – и старик покрутил своей лысой головой, отчего седой венчик волос пришел в движение и засиял на солнце. Петька присел рядом со стариком на скамейку, втянул голову в плечи и вздохнул. Понимал он теперь решительно все, кроме одного: как вернуть краденые деньги.
Старик легонько ткнул Петьку пальцем в плечо и сказал:
- А Витька-то – изобретатель! Только он твои мысли без прибора прочитал, смотри, какой смышленый, просто гений. Верно он все понял: сначала человек, конечно же, не верит в прибор для чтения мыслей, потому что так не бывает, а когда ему подтверждают: вот, ты не веришь! – загорается желанием такую коробочку и себе приобрести… А зачем она тебе, мальчик?
Петька, угнетенный таким простым разоблачением Витькиного фокуса с «чтением мыслей» даже больше, чем кражей, пожал плечами. И в самом деле, зачем? Да это ладно, с деньгами бы разобраться…
- Не знаешь? И я не знаю: ведь только вот эти две мысли и можно «прочитать» таким прибором, уважаемый! – сказал старик, а потом хлопнул в ладоши и скомандовал:
- Ну-ка, встать! Видишь аптеку на углу? Ступай туда живо, спроси Марьванну. Запомнил? Только не Людмилу Павловну, а Марьванну. Повтори! – Петька повторил.
- Скажи Марьванне, что Ивану Петровичу халат нужен, срочно. Ступай! – и Петька побежал в аптеку.
В аптеке тощая Людмила Павловна выслушала Петьку с самым недоверчивым видом, но когда он упомянул Ивана Петровича, мгновенно позвала Марьванну. Полная Марьванна, у которой под халатом, похоже, прятался такой же напольный глобус, как и у старика из сквера, выслушала Петьку, кивнула и вынесла ему из комнаты за белой дверью с табличкой «Провизорская» белоснежный, пахнущий свежестью сверток.
В сквере старик развернул сверток, оказавшийся халатом, облачился в него, спрятал в карман коробочку и наушники и приказал Петьке:
- Веди! Где там твой изобретатель Витька? – и они отправились к Витьке.
У подъезда старик взъерошил седые волосы и водрузил на нос массивные очки с толстыми стеклами, которые чрезвычайно увеличили его и без того большие глаза. От этого старик сразу стал похож на доброго и чуть сумасшедшего ученого, проводящего все время среди пробирок, реторт и микроскопов. И так они поднялись к Витькиной квартире и постучали в дверь.
Витька опешил, увидав на пороге старика в белом халате. А тот, воспользовавшись Витькиным замешательством, ступил через порог, увлекая за собой и Петьку, и прикрыл за ними дверь. Потом старик извлек из кармана черную коробочку и наушники и внушительно произнес:
- Добрый день, коллега. Ваше изобретение произвело на меня чрезвычайное впечатление. Столь смелое и яркое достижение, в столь юном возрасте – это, признаться… признаться…. Эээ, позвольте пожать вашу руку, мой юный друг! Впечатлен! – и старик схватил Витькину руку своими обеими пухлыми руками в точках пигментных пятен и веснушек и потряс ее.
- Вот только одна загвоздка с вашим прибором, коллега. Он вышел из строя, не работает больше. Я не берусь починить. Не могу утверждать, что это не по силам вам, но… Да вот проверим! – и старик натянул на голову наушники, послушал немного и сказал, разведя руками:
- Ничего не слышу!
Витька уже пришел в себя после неожиданного вторжения и попытался выкрутиться:
- Коллега, вы, наверное, настройку сбили… Я вам сейчас покажу… - и он протянул руку, в которую старик тут же вложил коробочку и наушники. Витька с умным видом надел на голову наушники, повертел в руках коробочку, закрыл глаза, помолчал, а потом сказал:
- Слышу! Вы… вы, коллега, мне не верите...
- Ничего подобного! – воскликнул старик, прижав руки к груди в самом искреннем порыве. – Я верю, безоговорочно верю. И мой юный друг тоже. А что я думаю теперь?
Витька начал лепетать что-то, однако всякая новая «прочитанная» им мысль тут же отвергалась и стариком, и осмелевшим Петькой.
- Вот что я вам скажу, молодой человек, - сказал старик, резким жестом остановив терзания Витьки, который уже окончательно заврался и теперь молол чепуху, только чтобы не молчать. – Вот что. Вы беретесь починить прибор, а пока чините – денежки побудут у моего юного друга. Когда вы прибор почините, обменяетесь: вам деньги, мальчику – прибор. И еще я ничего не расскажу вашим родителям и вашим учителям… А также вашим коллегам-ученым, - добавил старик с самым торжественным видом.
Обмен был совершен моментально. Старик, сняв халат, отправился обратно в сквер, а Петька умчался домой – нужно было еще разобраться со шкатулкой, пока мама не пришла. Ведь ее мысли о шкатулке он мог бы прочитать без всякого прибора и даже прямо сейчас - запросто!
Только одно теперь беспокоило Петьку: как бы мама сама обо всем не узнала, ведь она и без прибора как-то умела угадывать Петькины мысли, и скрыть от нее что-то было непросто… А потом он еще подумал, что Витька мог бы выставить его на всеобщее посмешище, и хорошего было в этом мало, даже совсем ничего. Хотя, может, и не станет выставлять, ведь и сам Витька стал жертвой фокуса – только теперь в исполнении старика. Да и кому Петьку выставлять на посмешище? – разъехались все, нет никого в городе. Пока ребята вернутся, эта история, может, и позабудется…
А потом пришла мама, и Петька, чтобы заглушить свои мысли, принялся громко рассказывать какие-то невероятные истории из жизни Теслы, Эдисона, Форда и Маркони. Петька молол языком без умолку, а мама слушала, удивлялась, всплескивала руками и недоверчиво поднимала брови, приговаривая «ну надо же!»
А еще она поглядывала на Петьку и думала, что он в очередной раз попал в какую-то сомнительную историю, но смог из нее благополучно выпутаться, и теперь за этим представлением скрывает стыд и досаду. И сердце ее наполнилось любовью и нежностью, и она привлекла сына к себе, и он, наконец, замолчал, уткнувшись лицом в мамино плечо. Петька понял, что мама снова обо всем как-то догадалась, но простила его и любит по-прежнему. И все грустные мысли разом оставили Петькину голову, а на душе у него стало тихо и светло.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604166
дата надходження 04.09.2015
дата закладки 04.09.2015
Эта рыжая Осень (бесстыжая),раздевая себя до нага,
Шелестит и шуршит с укоризною: я сама,я сама,я сама...
Эта рыжая Осень с харизмою: выбирая мелодию дня,..
Истекает водою карнизами - свысока,свысока,свысока...
Блюзы осени (саксофонами)разрывают небес облака!..
И уносятся (патефонами)всхлипы-хрипы вчерашнего дня...
Саксофоны и блюзы,и рыжая - одно целое - для меня...
Эта Осень совсем не бесстыжая...
У ней просто такая судьба...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604119
дата надходження 04.09.2015
дата закладки 04.09.2015
Прилинь до мене, Музо, з поміж хмар,
і барвами змалюй пожухлі будні.
Розвій по вітру всі думки марудні,
в долонях принеси безцінний дар.
Прилинь до мене, Діво, з поміж хмар...
Тебе чекаю, мов з небес дощу,
в часи посухи, що бентежить душу.
Тебе, пір'їну, й подихом не зрушу,
із радістю у серденько впущу,
бо так чекаю, мов з небес дощу.
Врятуй мене, чаклунко з дивних снів,
дозволь своїм єством тебе відчути,
і скинути із рук обридлі пути,
позбутись сірих дум і зайвих слів.
Врятуй мене, красуне з дивних снів...
Торкнись плеча, лебідко осяйна,
щоб я прозріла серцем і думками,
і гаптувала римами-нитками
вірші новонароджені сповна.
Торкнись плеча, царівно осяйна...
Бо що без тебе цей примарний світ?
І хто без тебе я у світі цьому?
Без прихистку приблуда, і без дому;
обпечений на сонці пустоцвіт.
Пустий без тебе цей примарний світ.
Прилинь до мене, Музо, з поміж хмар...
29.08.15.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602941
дата надходження 29.08.2015
дата закладки 04.09.2015
Тесно, Господи, в теле осенью.
Годы выросли мимо сердца.
Перепахано небо просьбами
поседевшего в дым младенца.
Пересчитаны недосыпами
сутки...
в поводах и без оных.
Память, видимо, очень сытая
(раньше думалось, что бездонна).
Тесно, Господи, между вахтами
овдовевших надежды с верой.
Напрягать, как бы, их бестактно... и
вхолостую сгораю серой.
Горизонт - всю дорогу спереди
чётко звёздами расцветает.
...Не хватает для жизни берега...
Жизни попросту не хватает...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603658
дата надходження 02.09.2015
дата закладки 04.09.2015
Я прокидаюсь з диханням дощу
В мінорних сумнівах чи фарбами мажору
Малюю день... Немає значення. Я хвора
Цією осінню. Смаком її пісень,
Яскравим цвітом пелюсток в волоссі
З гарячим чаєм вдома на порозі
Моя довгоочікувана осінь,
Тебе я виглядаю кожен день.
Ще трішки — і дощу читати книжки,
Ще трішечки — і полетять листи
До Янголів... Збудуються мости
Між мріями і пам*яттю минулих,
Десь на горищі схованих часів...
І щастя стільки, що бракує сил
Всередині тримати і нести
Так важко, що крізь стіни і світи
Я рідним душам відішлю. Вхопити
Лише прошу, мої любімі діти
Мотиви осені і щастя голоси.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604070
дата надходження 04.09.2015
дата закладки 04.09.2015
В наплічник – нічого,
крім досвіду крапель і віри
у Бога, у краще майбутнє, в людей, у дива.
Ти чуєш, душе, дивні звуки чи арфи, чи ліри?
Самотній перон. І мій потяг рушає… руша…
по коліях в небо…
Експресом – без зайвих пробачень
і без спотикань, коли слово, знімівши, хрипить…
і без обіцянок, мов завчених віршів, побачень, -
усе відпустивши назавжди, летить… і летить…
у Вирій, напевне…
(не видно в тумані нічого…)
Що ж, вип'ємо крапель, прогіркло-солоних на смак
(під час хитавиці морська допікає хвороба).
Зупинка остання – за поясом болю і втрат.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603950
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 04.09.2015
[img]http://cs625823.vk.me/v625823885/44208/6svuHCE2AsE.jpg[/img] [img]http://cs625823.vk.me/v625823885/44730/UmbC58Sr9Lg.jpg[/img]
Осінь і кава. Спітнілий квадратик вікна…
Мжичка січе монотонно, розміреним кроком…
Я ненароком наснилась тобі, ненароком –
Як у пекучі морози деревам весна.
Я просочилась крізь сито далеких розлук,
Мов оминула всі правила простору й часу...
Я борознила вітрильником пам’яті трасу,
Падали спогади друзками лунко на брук.
Осінь блукала з палітрою в тінях узбіч
І фарбувала кераміку яблук в червоне,
Рейками колій протяжно скрипіли вагони
І горизонтам далеким летіли навстріч.
Кава схолола. В заплаканій рамці вікна,
Наче на знімку, застигло розмите бароко…
Сон обірвався, мов тріснула мідна струна –
Я ненароком…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603922
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 04.09.2015
Не розпинай, бо більше сил нема.
Розіпнута давно, хоча й пручаюсь.
Злетіти в небо без крила дарма,
А я, стежину топчучи до раю,
Пелюстки рву, духмяний чай щоби
Колись налить і знову пригощати
Омріяне, зустрівши між юрби,
Ущент руйнуючи незримі лати.
Дотла спаливши сивий небокрай,
Бо я-таки нестримна і гаряча,
З останнім подихом себе віддай,
Неначе вперше і востаннє наче...
Вересень 2015.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603844
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 03.09.2015
Ти маєш це, мила, знати.
Як трави, дощі і роси,
Як ягоди, ніч і м’ята,
Як літо, зима і осінь…
Як ріки, і сад, і квіти,
Весна, небеса, і скали
І навіть старі і діти
І ,зрештою, я – немало! –
Як всім нам без тебе
важко.
Душа за тобою просить!
Без тебе ми, як мурашки,
Маленькі, та сильні досі.
Без тебе і світу мало,
В чеканні надію стерши…
Хіба ти цього не знала,
Що ти в цьому світі перша?
21.07.15 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595116
дата надходження 21.07.2015
дата закладки 03.09.2015
Серпневі ночі – мов білет в едем,
Дарують прохолоду і спочинок;
Радіє літу серце молоде –
Усе йому нагадує єдину…
А літні дні – як надлишок краси;
А в тебе очі – небо в океані!
А в тебе губи – мед і еліксир
І руки в тебе лагідно-духмяні.
Цілунок твій – мов вибух із ожин,
Твої обійми – мов до неба дотик!..
О чим, скажи, я в тебе заслужив
Прихильність і таку п’янку охоту?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600526
дата надходження 18.08.2015
дата закладки 03.09.2015
Вот опять запаздывает время...
Время, что даровано судьбой...
Мы его и ценим, и не ценим
В миг, когда встречаюсь я с тобой.
У стены, отмеченной часами,
Словно у позорного столба,
Я прикован временем... Мы сами
Муку встреч избрали для себя.
Этот миг свиданья предрешенный
Маревом над стрелками повис,
Как утес над пропастью бездонной...
Как рука по струнам... Сверху-вниз...
Вот и ты!.. В помады метке алой,
С поцелуем павшей на чело...
Время в руки яблоком упало...
Сорвалось... И понеслось в галоп.
© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090300697
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603834
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 03.09.2015
Чорнильним сумом перепалить серце ніч, -
В снігах твоїх мовчань втопилось небо.
Трикрапки слів порожніх так болять мені.
Прострілені дірки зірок. Без тебе.
Комусь із нас кортить пограти в нелюбов.
І ждати щастя знов століття болю.
Сльозами рвати тіло після молитов.
Чи битись вперто. Чи зійтись без бою.
Розчинить нас безжально і бездумно час
У веснах тих, де ми в любові квітли,
В гіркій холодній каві днів, думок, образ…
В змілілих душах враз змаліло світла.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587030
дата надходження 12.06.2015
дата закладки 03.09.2015
[color="#9e0894"][i]Людина - ангел... та з одним крилом.
Літати хоче, ввись із шкіри пнеться,
Й ширяє навіть вище... тільки сном.
І падає на землю як проснеться...
Та не зітхайте тяжко - ах та ох...
Бо істину просту цю кожен знає:
Злетіти можна в небо лиш у двох,
Коли кохання крила розпрямляє...
[/color][/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599073
дата надходження 11.08.2015
дата закладки 02.09.2015
Он был суров подобно богу,
На жизнь смотрел из высоты,
И затопил будто Молóгу (1)
Надежды скудные черты.
И упокоил предпосылки
На лучший быт и благодать.
Босую веру выслал в ссылку,
Мне больше веры не видать!
Превозносил обман и лажу,
Хоть помыслы его шатки.
А силу духа взял под стражу
И выслал прочь на Соловки.(2)
И он травил голодомором
Терпенье щуплое на дне,
Брал исступлением, измором,
А истину искал в вине.
И как в законе злополучном
Про три смертельных колоска (3)
Связалось все в снопе колючем:
Моя обида, боль, тоска.
Но самосуд и не заставил
Меня в томленье ожидать.
Он револьвер к виску приставил,
Нашел при этом, что сказать:
– Моя любовь вольна, как стая.
И в этом вся твоя вина.
И уточнил, курок спуская:
– К расстрелу приговорена!
___________________________________________
Примечания:
1). Молога – город, располагавшийся при впадении реки Мологи в Волгу и затопленный Рыбинским водохранилищем, в результате принятия постановления СНК СССР и ЦК ВКП (б) 14 сентября 1935 года.
2). Соловецкий лагерь особого назначения — крупнейший исправительно-трудовой лагерь 1920-х годов, расположенный на территории Соловецких островов.
3). Автор имел в виду Закон «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперативов и укреплении общественной собственности» от 7 августа 1932 г., известный впоследствии, как Закон о трёх колосках.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592945
дата надходження 10.07.2015
дата закладки 02.09.2015
«Зранку блукав я
Схилами гір Цзи Ге...»
(Бо Цзюй І)
Я шукав Дао
З важким автоматом на плечі,
У сутінках солдатського намету,
Серед запашного звіробійного степу
Я шукав Дао
Там, де пахло бензином і соляркою,
Серед сутінків гіркого диму,
Серед хащів іржавого металу,
І серед снігів холодних
І серед спекотних згарищ
Я шукав Дао
Серед мертвих тіл,
Серед сталевих потвор,
Серед зранених людей і дерев –
Я шукав Дао
На дні забутих озер,
Куди досі пірнають жаби
І волохаті байдужі бобри,
У темряві біля вогню
І серед степової тирси –
Я шукав Дао
Коли світ божеволів,
Коли навіть Сонце
Дивилось на людей з жахом,
Коли навіть місять зазирав з сумом
У душу кожного сновиди
Я шукав Дао...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603563
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 02.09.2015
«Те життя мов картина
повішена в темнім музеї»
(Гійом Аполлінер)
Я повернувся з м’ясорубки війни,
Намагаюсь повірити, що це правда,
А інші...
Я знову втікаю від людей в тишу
Лісового зеленого храму смерек,
А інші...
Мені тепер війна тільки сниться щоночі –
Кожної бездонної ночі марень,
А іншим...
Я все менше розмовляю з привидом смерті,
Що з’являється мені блідою стрункою жінкою,
А інші...
Я іду по землі сухій і жовтотравній
Пружною ходою живого блукальця
І все менше думаю, що під цією тирсою
Теж колись буду лежати –
Чи то я, чи то моя оболонка тлінна,
А інші...
Я все дивуюсь чому так тихо,
Чому гримить тільки гроза
Над кам’яним містом і дорогами пилу,
А інші...
Я досі живий – і розуміння сього
Не викликає ніякої ейфорії
Не п’янить як вино світанку,
А інші...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599454
дата надходження 13.08.2015
дата закладки 02.09.2015
в груди прорастает-качает тростник -
заветная трость и певучий паломник,
и вечер за окна тенями проник,
и вязы притихли в лохмотьях туник,
и вышел из тени усталый полковник
забытая слава! - теперь адресат,
которому нет никаких поступлений,
проситель тишайший, носитель наград,
любимец убитых в сраженьях солдат
и пленник гастрита и хворых коленей
ну, что же, полковник? какие дела,
что слышно из центра, какие депеши
вода мимо вас по реке пронесла,
стекая капелью по кромке весла
на драный ботинок почти Гильгамеша?
полковник молчит, водит пальцем по шву,
считает на нем клинописные дыры,
и сон, постановлен угла во главу,
на город спустился; а в каждом шкафу
ждут писем забытые чьи-то мундиры
...в груди докачался и срублен тростник,
и сломана трость, не вернулся паломник,
и вечер за окнами ночью поник,
и вязы уснули в лохмотьях туник,
и скрылся в тени терпеливый полковник
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603484
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 02.09.2015
Вишневий цвіт - об*ява й одкровення
Вишневий цвіт - привіт усіх живих
Вишневий цвіт - апостол рівнодення
Жива стіна від сотень тисяч лих
Вишневий цвіт - Господня забаганка
Циклічність літ тече із рук твоїх
Вишневий цвіт - ми граєм у мовчанку
І весь наш Всесвіт лущений горіх
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603422
дата надходження 01.09.2015
дата закладки 01.09.2015
Є пісень багато, не переспівати,
Та у нас у всіх лиш одна земля,
І єдина пісня, і єдина мати –
Люба Україна, ластівка моя.
Нехай пісня лине понад Україну
Від Карпат зелених і до круч Дніпра,
України діти, як весняні квіти,
Тягнуться до сонця і добра.
Пісня нас розбудить, як зоря ранкова,
Понесуть її в небо журавлі,
Наше рідне слово, нашу рідну мову,
Колискову пісню Матері-землі.
Я іду росою, милуюсь красою
Твоїх ясних зір, твоїх тихих вод,
Візьмемось за руки, станемо горою –
Ми – одна родина, ми – один народ.
24.10.2005
Пісня "УКРАЇНИ ДІТИ"
https://www.youtube.com/watch?feature=player_detailpage&v=MYVgtH08Hp8
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599571
дата надходження 14.08.2015
дата закладки 01.09.2015
Не сумуй, що зліта швидко літо,
Що вже осінь гаптує свій шлях,
Все частіше розхристаний вітер
Холоднечею віє в полях...
Не сумуй, милий друже, не треба,
Ще в зелене одягнутий сад,
Ще палає пожежа край неба...
Літо сум не поверне назад.
Глянь, як високо плавають хмари,
Ще немає холодних дощів.
Не пускай ще у душу примару
Із холодних осінніх плачів!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602766
дата надходження 29.08.2015
дата закладки 29.08.2015
Невибагливість долі схилилась над ліжком.
Невибагливість долі, а в ній каяття.
Щось шепочуть Химери над бездною тиші,
Чи відкриють нам двері дороги життя?
На оскали буття знов впливають надії,
На уламки життя – історичні події.
Перелякані очі, і скривджені мрії
Під завісами ночі зловтішних Химер…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601119
дата надходження 21.08.2015
дата закладки 28.08.2015
[img]http://s24.postimg.org/6opm0zuud/NQt_Se_Sw8t_Ao.jpg[/img]
Серпневі дощі відзвучали сонатою Баха,
У повені неба вчувається тужне “курли”…
І серце моє – перетинчастокрила комаха –
Засне до весни у янтарному згустку смоли.
Бадилля сухе шурхотить, мов лушпиння цибулі,
На одрі жертовному сонцю віддавши всю кров…
Скінчили свій лік і раптово замовкли зозулі,
Втопилось відлуння в гущавині темних дібров.
Тремтять і срібляться на стеблах тугі павутини –
Химерні ловці-амулети призахідних снів,
Упіймане листя гойдається пір’ям совиним
І серпень закурює люльку, усівшись на пні.
Світанки стають холоднішими в горах на градус,
Тонка горловина клепсидри висмоктує час,
На теплому фоні пастельно розмитого саду
Вже осінь у хутрі рудому позує в анфас.
В її теракотових пасмах сюркочуть цикади,
Горять самоцвітами палко живі кольори!..
Я з літом іще не прощаюся, чуєш, мій саде?
Хоча і завдячно приймаю осінні дари.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602321
дата надходження 26.08.2015
дата закладки 27.08.2015
Для очей – гіпноз небес блакить,
Для думок – окриленості простір:
В мрії світ душа птахОм летить,
Коли небо в серці стоголоссям.
Хочеться вдягнути пектораль
З ніжності захмарного натхнення;
Від думок обвітрених розваль
Відштовхнути б важкість повсякдення,
Розчинитись в кольорі надій,
Заблукати в вічності над нами,
Стримати курантів долі бій
І відчути хмари під ногами.
Для очей – гіпноз небес блакить,
Для думок – окриленості простір.
Ціла вічність, вкладена у мить,
Коли небо в серці стоголоссям.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598994
дата надходження 11.08.2015
дата закладки 21.08.2015
[color="#440975"][i]Я не поет… а може лиш рифматор -
Сплітаю рими у стрімкі рядки…
В мистецтві цьому я не реформатор,
І не новатор, а скоріше навпаки…
Сьогодні так пишу я... Завтра - інший...
Бо носить мене вітер між людьми.
Цікавить ритм, і стиль, і смак... Простіше -
Шукаю я своє єство серед пітьми…
Хай кажуть, що іще недосконалі
Мої рядки, і рими в них - кат ма.
Та гляньте на зворотний бік медалі -
А що, в поетів зрілих промахів нема?
Та я зарвався трохи… Не для того,
Щоби когось принизить, ображать…
А щоби брата по перу нового
У пошуках себе хоч трішки піддержать…
Я не поет… Куди мені, їй богу...
Ну, може трохи, так собі я вІршник..
Зізнаюсь чесно, замість епілогу,
Своєї долі я лиш Пересмішник
[/i][/color]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601103
дата надходження 21.08.2015
дата закладки 21.08.2015
[img]http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/4/78/467/78467579_89aa51b4ee2e.png[/img]
Вбираєш останнє серпневе тепло –
Повільно, маленькими дозами…
В динаміку чути знайоме “Ало,
Вітаю Вас! Ви в зоні осені…
Замовте собі щось мінорно-легке
І будьте на гребені спокою”.
Гора настовбурчила свій ірокез,
Фарбований теплою охрою.
Немов монотонністю вібродзвінка,
Повітря розгойдане осами…
У сховку затиснутого кулака
Снить бабка смарагдово/росяна –
На згадку про літо маленький презент,
Що віє теплом безтурботності…
Ти, наче забутий всіма абонент
У зоні своєї комфортності.
Іще не перейдено всі рубежі,
Не зміряно сту́пнями босими…
І бабкою серпень вібрує в душі,
Та вже… поцілований осінню.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601037
дата надходження 20.08.2015
дата закладки 21.08.2015
Чому я так прагну твоїх поцілунків?
Чому я так хочу в обійми твої?
І серце у грудях тріпоче так лунко,
І лише про тебе всі думи мої.
Чом сни кольорові про тебе? - Не знаю...
Чом голос твій чую і вдень, і вночі?
Що ти робиш зі мною? - я запитаю
Себе, за усе у душі клянучи.
І хоч не згадаю я слів про кохання
Та дотиків ніжних уже не забуть...
І лише єдине у мене прохання -
Ти в світі під сонцем для мене десь будь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594533
дата надходження 18.07.2015
дата закладки 19.07.2015
[img]http://www.perticonespedizioni.com/sites/default/files/storia.png[/img]
Уяви: шоста ранку, старий допотопний автобус,
Затягнувшись, викашлює дим, торохтить двигуном…
На сидінні потертому ти, ухопившись за спробу
Повернути в дитинство, сидиш… І тобі все одно,
Що позаду лишається червень, міста і вокзали,
Недопита і вистигла кава, запилений стіл,
І, розсипані стосами крил, перепрілі журнали,
Між якими пожовклі від часу конверти листів…
Хай воно залишається там, під печаткою “завтра” –
Ці буденні турботи, ці втрати себе в суєті…
Із рипучих колонок свідомість загойдує мантра –
Призабутих улюблених треків мотиви прості…
У закурених вікнах проскакують слайди пейзажів
І засвідчує небо погожий і сонячний день!
Так комфортно тобі наодинці, між цих антуражів,
Шурхотить, мов льодяники, пам’ять у сховках кишень…
Перламутрові трави блищать, наливаючись сонцем,
Мандариновим сяйвом запалює ранок зеніт…
Не повіриш, та всі ми, дорослі, плекаємо схрон цей,
У якому захований чистий незайманий світ.
В кріогенній посудині, в ампулі, ніби чар-зілля,
Має кожен галактику власну. І в обраний час,
Коли хвилею теплою, наче хмільне божевілля,
Ностальгія накриє, втікаємо далі від мас…
І, впіймавши автобус, тримаємо курс у минуле,
Де у кожного стільки щасливих простих таємниць!
І руйнуються відстані, з гуркотом падають мури,
Коли Вічність вливається в ґудзики наших зіниць…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589075
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 23.06.2015
Колись дуже давно стояло на межі Лісу і Степу село - зовсім невелике, не більше двадцяти дворів. Але на ті часи це вже було дещо - адже у будь-який час зі Степу або із Лісу могли з’явитися некликані гості, попалити хати і забрати людей і худобу полоном.
Та попри усі небезпеки, село виникло і поступово виросло - адже край це був дикий і незайманий. Ліси, трави, води, ґрунт, полювання, риболовля - все винагороджувало працю і старання людини стократ. А для некликаних гостей можна і шаблю гостру, і списа приготувати! - для того в селі і Коваль був.
Щоправда, Коваль той був не зовсім у селі. Колись давно він разом із іншими прийшов у ці краї, а з ним і його дружина з маленьким сином. Та налетіли одного дня зі Степу мовчазні люди на швидких конях, і коваль залишився сам-один. Від горя він аж почорнів - власне, так він і отримав прізвисько "Чорний Коваль".
Відтоді Коваль оселився окремо, у дубовому гаю, і селяни їздили до його Чорної кузні, як виникала така потреба. Згодом до кузні прибився і помічник - такий же осамітнений прикордонним життям, як і сам Коваль.
І от якось завітав до села такий гість зі Степу, якого селяни і уявити собі не могли. Він був височенний, як береза, і кремезний, мов дуб, мечем він торкався верхівок дерев, а списом міг би штрикати хмари. Про вигляд велета збереглася лише така згадка: він був "страховидний". Сидів цей велет на коні, який і виглядом, і розмірами більш нагадував дракона - тільки без крил.
Доки селяни збирали докупи свою мужність і міркували, як битися із таким ворогом, він звернувся до них:
- Я не торкнуся ваших хат, ваших статків і ваших дітей, якщо ви дасте мені коваля, здатного підкувати мого коня. - Коли страховидний велет вимовив "кінь", той заіржав так, що усі аж поприсідали, і став дибки.
Селяни почали радитися:
- Скажемо йому, де коваль, і все, хай собі їде далі, аби нас це страховидло не чіпало!
- Як можна казати? Зрозуміло, що на злу справу йому коня треба підкувати. А час прийде - це страховисько і за нас візьметься.
- Та коваль же не в селі? Він же сам собі хазяїн, десь там у лісі, ми й не знаємо, де... От і давайте скажемо, що нема в нас у селі ніякого коваля.
Так і сказали. А велет тільки засміявся у відповідь:
- Я ж через ваше пасовище їхав, ваших коней бачив, вони майстерно підковані! Не вмієте ви брехати, будуть з вас добрі раби для мого коша! А ну, відведіть мене до коваля, поки живі!
І селяни відвели страховидного велета до Чорного Коваля. Коваль вислухав його мовчки, а тоді тільки очима кліпнув: згоден.
Селяни, які спостерігали за розмовою з-під тину Чорної Кузні, почали штурхати одне одного ліктями і сварити між собою Коваля:
- Зрадник! Ворогу нашому допомагає! А він же нас усіх і дітей наших полоном взяти грозив! - і домовилися між собою Ковалеві будь-що помститися.
А тоді чують, Коваль таке велету каже:
- Ти великий воїн, і кінь тобі під стать. Для такого коня звичайна підкова - ганьба. Я зроблю для твого коня гідні підкови, але це забере деякий час. Мені треба послати людину по чортове залізо. Це днів три - чотири. Тоді треба з чортова заліза виготовити для твого коня підкови і вухналі. Це ще два-три дні. А тоді ще підкувати, - тут Коваль ухопив коня за передню ногу, оглянув копито і додав: - це ще чотири дні.
Велет так відповів Ковалеві:
- Добре. Якщо твої підкови будуть гідні мого коня, ти отримаєш щедру винагороду з моєї здобичі, коли я вертатимусь із походу. Якщо ж збрехав мені - життям власним заплатиш!
І вони вдарили по руках.
Велет отаборився поруч із Чорною кузнею, певно, не довіряв Ковалеві, а той і дійсно вирядив свого помічника кудись – мабуть, по чортове залізо. На четвертий день помічник повернувся, і у Кузні закипіла робота.
Днів через два Коваль покликав страховидного велета - величезні підкови з чортова заліза були готові. Як Коваль і казав, підкувати такого коня, якого мав страховидний велет, було непросто - удвох із помічником вони цілий день гатили молотками, забиваючи довгі блискучі вухналі, а все одно встигли підкувати лише одну кінську ногу. І наступного дня - лише одну. І третього - теж. Зате на четвертий день вони впоралися скоріше - ще вранці, щойно почали, стук-стук, і закінчили. Відійшли Коваль і його помічник осторонь, вклонилися велетові, а тоді Коваль і каже з усмішкою:
- А ну, пане, перевір мою роботу.
Велет спочатку щось сказав коневі, тоді прикрикнув, тоді ляснув його по шиї, далі дав йому шпори! - кінь смикається, але рушити з місця не може! Наче Коваль не підкував коня, а до землі прикув!
- Ах ти ж, підлий зрадник, лісовий чародій, смерть тобі! - заволав велет, намагаючись дістати Коваля своїм довгим списом.
Але тієї ж миті в повітрі заспівали стріли - одна, десять, сотня, аж небо потемнішало! Хвилина - і страховидний велет, весь утиканий стрілами, наче їжак власними голками, впав мертвий на землю, а тоді повалився і кінь, в якого теж влучило чимало стріл. А з-за дерев з’явилося княже військо!
Тоді на галявину вийшли і селяни - вони весь час стежили за-за дерев за тим, що відбувалося у Кузні. Коли ж до мертвого велета підійшов сам князь, селяни підбігли до нього і низько вклонилися. Та князь сказав їм:
- Ні, це я маю вам вклонитися. Це ж ви прислали до мене гінця зі звісткою про нову загрозу, і я встиг зібрати дружину і дістатися сюди.
- Так, це ми, - дещо непевно відповіли селяни, поглядаючи один на одного.
- Це ж ви придумали підкувати ворожого коня такими підковами, аби він з місця не рушив, і ми змогли вбити небаченого ворога, - вів далі князь.
- Так, ми, - ледь чутно відповіли селяни, втупивши очі в землю.
- А де цей чудовий коваль? Я хочу його бачити! - рішуче вимовив князь.
Пішли шукати Коваля і знайшли. Лежав він край галявини поруч із своїм помічником - обидва мертві, бо кожен отримав по стрілі прямісінько у серце.
Засмутився князь над Ковалем, засмутилися і селяни. Втім, смуток їх був глибоким, але недовгим, адже вони перемогли страшного ворога, і забезпечили своїй землі тривалий чи нетривалий - а мир!
І тоді княжа дружина і селяни відсвяткували перемогу і спалили труп страховидного велета та його коня, схожого на дракона. Князь із військом поїхав додому. А селяни повернулися до свого звичайного життя на межі Лісу і Степу, де у будь-який час могли налетіти некликані гості, попалити хати і забрати людей і худобу полоном. Про Чорного Коваля вони не згадували, а про його помічника - і поготів, хоча про перемогу над велетом дещо таки подейкували.
Ішли часи, світ змінювався, змінювалися Ліс і Степ, і маленьке село на межі Лісу і Степу у тих змінах загубилося і, врешті-решт, зникло. А Чорна Кузня, кажуть, і досі стоїть десь там, серед дубового гаю, і одну ніч на рік, що слідує за днем загибелі Чорного Коваля, в Кузні світиться. Пішому її взагалі не знайти; але якщо в таку ніч завітати до Кузні верхи, Чорний Коваль підкує коня підковами з чортова заліза, і той кінь миттю доставить вершника будь-куди – взагалі будь-куди, куди заманеться. Але коли буває така ніч і де той дубовий гай - оцього нині вже не знає ніхто.
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588780
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 21.06.2015
Хочу бути, просто бути поруч...
Просто, без надій і сподівань,
Хоч на серце туго давить обруч
Зіркоснів й прихованих бажань.
Я вже гнав їх і від них ховався
За високі мури і замки!
Так собі самому й не зізнався
Про таємні мрії і думки...
А вони сховалися, як миші,
І гризуть всі закутки душі...
Ще й не сплять - у вечоровій тиші
Спідтишка нашіптують вірші...
Ось чому мені вночі не спиться:
Мрії я переступив поріг!..
Це моя скарбниця чи в`язниця?
Моя муза чи ... солодкий гріх?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588703
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 20.06.2015
А хочеться прийти до тебе
І залишитись назавжди...
Знайти свої ключі від неба
І полетіти вдвох туди!
На світ увесь махнуть рукою,
На всі кордони і замки -
І залишитися з тобою...
Дивитись разом на зірки...
Та що дивитись - стати ними!
В безмежнім просторі буття
Летітимуть літа і зими,
А в нас горітиме життя!
Ми поза виміром і часом,
Немає нам пересторог...
Завжди у парі, поруч, разом,
І якщо згаснем, то удвох!
Ну що? Вирішуй... Зробиш крок?
Бо час крізь пальці витіка...
Вперед? Угору? До зірок?!!
Тримайся! Ось моя рука!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588533
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 20.06.2015
Тримай мене за руку - не пусти,
Бо я впаду під ноги людостаду...
Попереду у нас - місток хисткий,
Та спалені дороги - вже позаду...
Не відпусти... Не рви тоненьку нить -
Вона з клубочка діви - Аріадни...
Відчуй всім серцем цю тендітну мить :
Початок - це і просто, й дуже складно...
Тримай мене за руку - не пусти,
Не дай згубити відчуття надії...
Кидає осінь звОхрені листи,
Де я писала сни - дівочі мрії...
Не відпусти... Тримай мене міцніш -
Бо кожен крок - Русалоччина мука...
Та поцілунок зболений - п'янкіш,
А шепіт ніжний - наймиліші звуки...
Тримай мене за руку - не пусти!
Вона в твоїй долоні пташенятком
Потроху забува свої хрести
І починає вірити... спочатку...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588451
дата надходження 19.06.2015
дата закладки 20.06.2015
Мне приоткрой завесу лета: до серединочки,..чуть-чуть...
Блуждающих огней секреты мне приоткрой,..
В чём жизни суть...
Сердец,до наготы раздетых,в горячих жерновах ночей,..
И вожделенного обета пустыни страстных миражей...
А я тебе за все за это - монетою не заплачу...
Я рассекречу наше лето в каком то тысячном году...
Прольюсь дождём тебе на крышу,когда захочется воды...
Кому то звёздочкой желанной под ноги кинусь с высоты...
Приобниму закатным солнцем и ветром унесу туда,..
Где стану капелькой солёной,..а может - пламенем огня?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588212
дата надходження 18.06.2015
дата закладки 18.06.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.06.2015
Не та тепер уже хода,
Не той вже сприт, не той удар,
Шануймо все, бо час зліта,
А нам життя дано, як дар.
І не важливо скільки літ,
Чи сивина, чи ще юнак,
Завжди пиши життєвий звіт
І бережи життєвий знак…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588147
дата надходження 18.06.2015
дата закладки 18.06.2015
[b] [i]tth [/i] [/b]
[i]Полуницею пахне сполоханий
щебетом ранок…
[b]Ірина Кохан
[youtube]https://youtu.be/0_UdH4m3YoA[/youtube]
[color="#ff0000"]Шаріються че́́рвнем
в саду полуниці,
Іскриться на сонці багряне руно,
Привітно блищить,
мов вода у криниці,
Цнотою і свіжістю вабить воно…
Над ними схилися...
сонно орхідні:
Каланти, ванілі, пурпурність лілей…
Вони розімліли...
в жазі необхідній –
Барша́ном пелюсток вітають людей…
Та ось господиня
вже рве полуниці…
Й до хати піднесено-гордо несе,
Хлюпочеться сік,
мов вода у криниці,
І пестує зір… полуничне есе.
Та ягода рання...
уяву марудить,
Ніщо не хвилює нас так із уяв!
Фантазії в нас і розбурхує,
й будить…
Не згаку* ж в природі є Нав…
Та ще й Яв.
І певно – період масний,
полуничний
У пам’ять згрубілу у нас запада
Й тече поміж пальців, як казка...
Як вічність,
Як
свіжа
кринична
студена
вода…[/color]
[/b]
18.06. 2015
_________
*Не дарма (рідко вживане).
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588148
дата надходження 18.06.2015
дата закладки 18.06.2015
Над крышей ласточки кружили...
Накликали они дождя...
Из почерневшей складки неба упала капелька одна...
Испариной асфальт покрылся, и вышли лужи с берегов,
Через минуту после ливня - вдруг коромыслище дугой...
Сон,примостившись краешком постели,и,заглянув под балдахин,
Открыл волшебный ларчик гжели...
И на секундочку застыл...
Девчоночку с полей июня,он сразу же признал...
Тот алый цвет( из акварелей) уже когда то подбирал...
Ноктюрн таинственный звучал за стенкой...
И третий раз вино в бокалы вечер лил...
Она была во сне - прозрачною росинкой...
А в радуге - небесно - голубой...
Но на рассвете - дрогнули ресницы...
Возле подушки - с дырочкою амулет...
Три карамельки (с земляничкой),..
Билетик в цирк,где свой кордебалет...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587352
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 17.06.2015
Осінній настрій серед літа...
Чому в житті буває так,
Що в сонцеднях, теплом зігрітих,
Душа дощів почує смак?
Пече і жарить сонце біле
У небі вогняно-м`ячем...
Надворі літо недоспіле,
А в серці хлюпає дощем...
А в серці вже пожовкле листя
Наводить на осінній сум;
Деньки сховались променисті
Серед важких осінніх дум.
Ця осінь тихо в серце вкралась...
І дай-то, Бог, що не зима
До глибини душі дібралась
І хазяйнує там сама.
Вже скроні білим посріблила...
Та то, мабуть, що не біда -
То мої білі срібнокрила
Душі, що й досі молода!
Осінній настрій серед літа
Розвіє серце бунтівне...
Моя душа теплом зігріта,
І це, мабуть, що головне!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586331
дата надходження 09.06.2015
дата закладки 17.06.2015
Проходить час крізь мене, мов крізь скельце,
лишивши світлі згадки... рани... плями...
Черпаю силу з Божого Джерельця,
щоб змити плями із душі та серця
і освітлитись.
Рани заживуть,
їх ча́с загоїть у рубці і шрами
на згадку про помилки, втрати, драми,
що всіяли мою гріховну путь...
Та чи відмиє час на душах плями,
щоб світло Сонця й Духа не закрили?
Бо ж анемія хутко вразить крила...
Душі знекриленій не віднайти дорогу
до Вічності, до Дому і до Бога,
тож каменем шубовсне у безодню,
у невідомість темну і безводну, –
а там... А там! О, Боже мій, що там!?
Від страху аж скоцюрбилося серце...
Лети ж, мій час, крізь мене, як крізь скельце,
лиш душу борони від темних плям!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587987
дата надходження 17.06.2015
дата закладки 17.06.2015
Медово-полуничні, ясні дні...
Акація втонула в білім цвіті,
І соловей закохані пісні
Витьохкує у сонячному літі.
А я втону у вечоровій тиші,
Вдихну п`янкий квітковий аромат
І наче на хвилинку світ залишу...
Розплющу очі - повернусь назад.
Заплющу й розчинюся у розмаї,
У центрі виру зелені й краси...
Мене на цьому світі вже немає -
Я серед квітів крапелька роси.
Я ластівка у небі вечоровім,
Де сонячна жарина догоря...
Хмаринка в небі теплокольоровім,
Вечірня біля місяця зоря...
Частиночка замріяного неба,
Єдине ціле із безмежним світом...
Мені нічого більшого не треба,
Я став краплиночкою сонячного літа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585700
дата надходження 06.06.2015
дата закладки 06.06.2015
Экспромт
У кассы "Предела Мечтаний" торгует билетами сон...
Разобраны в детство билеты и в юность - без перепон...
На старую колокольню,где колокол рвёт тишину...
На мельницу водяную,где горести мелют в труху...
На поле из белых ромашек,на озеро сладостных грёз...
Где милых своих одноклашек учил целоваться всерьёз...
Где лето летело кометой и страстью пронзало насквозь...
У кассы "Предела Мечтаний" закручена очередь в хвост...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585603
дата надходження 05.06.2015
дата закладки 06.06.2015
«Не-Бути. Ти знаєш, як часто
гнав нас незрячий наказ через холод чистилищ
нових народжень...»
(Райнер М. Рільке)
З нарядами мені не щастило, як завжди. Варто було мені заступити черговим офіцером по наметовому містечку, як почалася гроза, буревій, шварґа і злива. (До цього погода стояла просто чудова.) Табір тут же затопило, гнилі діряві намети протікали – промокло все. Вітер звалив два намети, в яких тимчасово ніхто не жив – навіть тіні. (Хоча замполіт запевняв, що тіні там жили і живуть досі.) Не встиг я зрозуміти, які намети завалило, як мене тут же викликав командир дивізіону – полковник Д.:
- Чому намети повалені?
Я спробував пояснити, що намети старі як світ, «втомлені», мотузки, якими вони кріпляться давно зогнили і рвуться – не тільки від пориву цього шаленого вітру, і самі по собі. Але мені тут же пояснили в особливо популярній формі, що це не намети завалились, це черговий офіцер по табору повністю завалив службу. І чим довше мені це пояснювали, тим ясніше я усвідомлював, що саме я в усьому винен: хмари не розігнав – ось і дощ пішов, атмосферний тиск в різних місцях планети Земля не зрівноважив – ось і вітер почався (навіть і не спробував це зробити!), не домігся від урядів союзників, щоб старі гнилі намети замінили на новенькі буржуйські – ось солдати і мокнуть.
З відчуттям глибокої провини я силами наряду почав ставити повалені намети. Гнилі мотузки якось зв’язували і зелений брезент знову здіймали у вологе повітря. Як тільки мої руки торкнулися канатів розтяжок, мені одразу здалося, що це не брезент старих наметів, а пошарпана парусина, що це не військовий табір, а корабель-вітрильник «Еспаньйола» - стара каравела, захоплена вільними корсарами, що на дворі знову 1603 рік, і я молодий рудочубий ірландець. Я відчув запах солоного вітру Атлантики і я загорлав на солдат: «Травити шкот! Підняти вітрила на фок- та грот-щоглі! Боцмане! Свистати всіх нагору!» Я подумав, що солдати здивуються, або хоча б якось зреагують (мімікою обличчя, чи що) на мої фрази кинуті в простір сьогодення і на спогади про перевтілення. Але де там – ніхто навіть не звернув уваги – напевно, всі тут звикли до моїх дивацтв.
Серед ночі привезли солдат – втомлених і змучених тягарем війни. Я спитав їх: «Звідки?» Вони відповіли: «З Повної Опи!» Я здивувався – про такий населений пункт я ніколи не чув. Розгорнув карти і почав шукати таке селище, але марно. Потім, як солдат розмістили в таборі, я довідався, що так вони назвали бліндажі «Безнадійний» та «Брехливий». (Не знаю, хто придумав їм такі оптимістичні назви, певно, дуже життєрадісний офіцер.)
Наряд я здав з відчуттям виконаного обов’язку – всі намети стоять, підсихають, рівень води в калюжах знизився, життя і служба тривають. Хоча війна – теж триває. Тільки до цього якось всі звикли...
Виспатись після наряду не вдалось – о п’ятій годині ранку мене розбудив капітан З. струснувши за плече (він до мобілізації працював вчителем у музичній школі).
- Що сталося? Москалі застосували ядерну зброю? Чи сепари всі без винятку здалися в полон?
- Йди допоможи видати новоприбулому п’ятому взводу зброю та набої.
Біля зброярні нікого не було крім одновухого пса Тайсона та лейтенанта Р. (настрій в обох був відверто меланхолійний). Підійшовши до цієї зажуреної пари я запитав (не в пса, а в лейтенанта):
- Це правда, що в зв’язку з погодою зброю і набої сьогодні будуть видавати тільки джентльменам?
- Зброю завжди видають тільки джентльменам - не залежно від погоди.
Далі його «понесло» на тему творчості Оскара Уальда. Певно, слово «джентльмен» викликало у нього вихор асоціацій, крім того лейтенанту Р. не було з ким поділитися своїми думками, а тут підвернувся співрозмовник:
- ... Оскар Уальд – це яскравий приклад впливу середовища на творчу особистість. «Портрет Доріана Грея» це намальована густими фарбами картина, що зображає цинічний світ столичних лондонських снобів, сибаритів, що уявили себе аристократією. Оскар Уальд намагався зрозуміти і зобразити цей світ – глибоко йому, як ірландцю, чужий. Йому – натурі поетичній, тонкій, чуттєвій. Звідси і трагічні мотиви його казок. А містицизм – це лише фон і данина моді звихнутого на пошуках загадкового отого сентиментального століття. Оскар Уальд не містик, а казкар. Тільки казки він писав для дорослих. Чи намагався писати. Бо діти в деякі епохи швидко стають дорослими – Чарльз Дікенс це яскраво зобразив і довів. Цю божевільну теорему лінійних людей. А дорослі у деякі відповідні епохи стають інфантильними, впадають у жорстоке дитинство, що не мислить майбутнім часом – починають бавитися в солдатики, не розуміючи, що це вже не гра, і кров справжня, і вбивають по справжньому, і нікого не воскресити, і пошматоване вибухом тіло назад не склеїти...
Ні, офіцери-філософи це вже занадто, навіть для моєї хаотичної психіки. Цікаво, коли цей офіцер стріляв в сепарів, він теж думав про літературу і про сугестії текстів Борхеса і пророцтва сумного Кафки?
Коли підійшов до зброярні перший солдат з п’ятого взводу, я зауважив йому:
- Ви сьогодні занадто сентиментальні. Певно, всю ніч читали твори Махатми Ганді?
- Відносно сентиментальності – не зрозумів, а цілу ніч я спав і Махатма Ганді мені навіть не снився.
- Я мав на увазі, що у Вас дуже сентиментальний вираз обличчя. Я просто впевнений, що в молодості Ви писали вірші і вчились у музичній школі, не здивуюсь навіть якщо в тій самій, де був викладачем наш капітан З. А що саме Вам снилося?
- Не скажу. Нехай це лишиться моєю маленькою таємницею.
Таємницею, так таємницею... Наполягати я не став. Крім того у них є свій взводний, хай він і дізнається про сни своїх солдат. Бувають такі солдати. що не хочуть розповідати свої сни. А заходити в їх сни без дозволу мені якось не зручно.
Мені тоді раптом пригадався зовсім інший солдат, серед зовсім іншого пейзажу: бліндаж, поруч якісь руїни, вирви від вибухів, ми сидимо з АГС-ом і чекаємо вилазки сепарів, але все тихо, наче і війни ніякої нема. Один солдат на стіні із залишками штукатурки вишрібав великий напис: «Цой живий!» Цей солдат був фанатом творчості Віктора Цоя, періодично вмикав мобільник з записами його пісень – у самих несподіваних ситуаціях. Я не стримався і видав і простір фразу: «Цікаво, чи серед сепарів є фанати Віктора Цоя?» Солдат якось ображено подивився на мене:
- Не може бути серед сепарів шанувальників Віктора Цоя! Бо вони ж його і вбили, свoлoти... Цой ніс світу мудрість і просвітлення, а сепари несуть темряву і отупіння...
О, якими химерними легендами люди вміють заповнювати свою свідомість, свій світ!
А навколо починалося літо, солодко пахло квітами, травою і висів в повітрі спів цвіркунів. Як і колись: я був серед літа і війни. Тепер знову – літо і війна...
Коли черговий день завершився, я відійшов від табору на кілька сотень метрів. Сонце падало за обрій між двома самотніми хмарами – палала заграва. На її фоні височіла тридцятиметрова антена, прикріплена з чотирьох сторін сталевими тросами. Ще пару тижнів тому тут все було вкрито квітучим молочаєм і над степом стояв важкий солодкавий приторний запах, що густів вечорами. Нині весь молочай вже відцвів, але зацвіла королиця, дикий льон і вероніка. Степ був не зелений, а біло-жовто-синій і пахло легко і трохи терпко. Я милувався вечором, насолоджувався вечірньою прохолодою і грою кольорів та відтінків. Раптом я помітив, що я не один насолоджуюсь світом: до мене наближались капітан С. та капітан Т. Троє взводних, три капітани здійснювали вечірній моціон. Капітани і степ.
Я прочитав їм свої останні хоку, але судячи по всьому вони не дуже їм сподобались, але із ввічливості вони не висловили свою думку про мою поезію в японському стилі. Капітан Т. лише запитав, вказуючи на антену:
- Ви не знаєте, яке призначення цієї башти?
- Естетичне. На фоні заграви вона виглядає дуже красиво: це справжній модернізм і конструктивізм. Це скульптура – витвір одного художника, що нині носить військову форму.
- А я то думаю, чому вона мені нагадує Ейфелеву вежу!
На цей діалог капітан С. відреагував несподівано емоційно:
- О, доки?! О, доки я буду вислуховувати всілякі нісенітниці двох iдiотiв?!
У цей час зі сходу донеслась луна далекого і дуже потужного вибуху (О, ці звуки зі сходу! Не плутати зі світлом...) Кілька днів було тихо, канонада замовкла і тут знову звук вибуху – та ще й такого потужного. Я зреагував реплікою:
- Сепаратистів годують гороховою кашею. Ви чуєте який в когось із них метеоризм?
(І подумав: «Яка все це пошлість: і ця калюжа, і ця верба над калюжею, і вся ця війна зрештою – яка пошлість...») І пригадалося ось що. То було майже рік тому. Хоча, насправді, тисячу років тому. Я тоді служив ще в піхоті. Ми наступали. Наш взвод йшов в атаку. Поруч біля мене в рідку багнюку плюхнулась граната з під ствольного гранатомета. Подумалось: «Ну, ось і все!» Стало спокійно і легко – так начебто я помер і пішов у нірвану, звільнився від цього безглуздя. За звичкою плюхнувся мордою в болото. Поруч добряче бабахнуло – злетів у небо стовп води та бруду. Якимось дивом мене навіть не зачепило, але чомусь протягом кількох місяців після цього страшно боліла права рука – така от виникла ілюзія...
Таке відчуття, що ця війна ніколи не закінчиться – але це неправда. Всі війни закінчувались. І що далі? Про що ти будеш писати тоді, коли прийде мир і свобода? Про квіточки і сонце? Про важке життя народів Півночі? Чи застрягнеш у минулому та спогадах? І будеш згадувати людей давно минулих епох, дослухаючись до шуму вітру?
(Написано в ніч Місяця оповні в час відносного затишшя на фронті.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585580
дата надходження 05.06.2015
дата закладки 05.06.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.06.2015
[img]http://amg12.narod.ru/olderfiles/1/854248168.gif[/img]
[i]"Лицем до сонця..."[/i]
[i]В. Савелюк[/i]
Слухати б дощ, але вікна зашиті у пластик,
По́встю тугою затягнута вмита блакить…
Хочеться вийти і, в небо стрибнувши, упасти
І прокричати на Всесвіт “Мені не болить!”.
І полоскати долоні у зливі червневій,
В пахощах мокрих ірисів, бузку й полуниць!
Взяти й пірнути у трави м’які перкалеві,
Слухати небо й лежати собі горілиць…
І відмахнути думки непривітні й понурі,
Мов комашню надокучливу… Гнати в обхід!..
Навіть у час найчорнішої грізної бурі
Треба обличчя своє повертати на схід.
Звідти і сонце народжує кожен світанок,
Звідти й веселку прядуть сивогриві дощі!..
Вибіжиш босою в час післягроззя на ґанок –
Літо полоще в калюжах тремкі промінці!
Глянеш довкола – які ж бо разючі контрасти:
Скільки життя у природі і штучності в нас…
Поки небесна блакить не зашита у пластик,
Слухаю дощ… І спиняють годинники час.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585490
дата надходження 05.06.2015
дата закладки 05.06.2015
(фото автора)
От взяти б і податись світ за очі!
..Незвіданих багато так доріг...
І крок горить вже випробувать їх
й смак нових вражень відчуття лоскоче.
Манить уяву краєвидів змінність!
Незнаністю хвилює горизонт...
Вгадати погляд хоче поворот,
а спрага "бути" поверта сміливість.
Чийсь розтривожить іскоркою усміх
й тепло грайливе із чужих очей...
Нахабний дотик сонця до плечей..
Цей так бентежить серця жити поспіх!
Гей, зачекай на мене, стрімкість літа:
схоплю ще тільки мрію в тормозок,
(вже там натхнення і пригод ковток),
біжу-лечу знов навперейми світу!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585478
дата надходження 05.06.2015
дата закладки 05.06.2015
Я хочу тиші! Утомили люди,
Безмірний гамір, вічна суєта!..
Снують, як тіні, відчаї-приблуди,
Руйнують мозок і сквернять уста...
О, де ж цей спокій, диво-intermezzo?
Як у порталі кнопочку знайти
Під знаком "Стоп!"? Куди поділись дверці,
Які єднають вимірів світи?..
Але не прагну спокою назавше,
Лише перерви, може, день... чи два...
І там, у тиші, від людей сховавшись,
Творити спрагло... вічності слова!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585034
дата надходження 02.06.2015
дата закладки 05.06.2015
За картиною К.Роландо
[img]http://fc04.deviantart.net/fs71/b/2012/225/9/9869ec5fb941ca45ff318060610d4711-phbtny.jpg[/img]
В піалі озера дрімає розчин днів.
Покликаний, злітає перший спогад
В магічній кулі – бульбашці легкій,
Неначебто проспіваній по нотах
Вечірніх барв у відблиску свічі. Пора!
Ступають по воді латаття кроки,
Немов Христос. Хвилин тече хорал.
Питає гойдалка зі скрипом: «Хто ти? Хто ти?»
Магічних бульбашок сміється в очі скло:
Який ти справжній? За яким туманом?
В піалі спогадів таємне вабить дно…
Спиває вечір світло дня із гами…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584975
дата надходження 02.06.2015
дата закладки 05.06.2015
Ви спите... А в нічному небі
Вальс танцюють метеорити.
У бажаннях була потреба...
Ніч... Вовки уві сні вже ситі.
Зорепад, вишиває морок,
Золоті проклада узори.
Вмить зникають сліди від голок...
Щось, напевно, у мене з зором.
______________________________________
Спите вы... А ночное небо
Рассекают метеориты.
Кто-то зрелищ хотел иль хлеба...
Ночь... Желания позабыты.
Звездопад, будто летний дождик,
Золотые по небу струи...
Жаль, что я никакой художник,
Это чудо не нарисую...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585455
дата надходження 05.06.2015
дата закладки 05.06.2015
Говориш - не будеш писати
Говориш слова то орда
Розтаскані усі цитати
І кров сочиться як вода
Орда ордою поганяє
Орда ордою для орди
Земля все тілом відчуває
А люди -ідіоти без мети
Говориш - не будеш писати
Не маєш вже більше про що
А дух твій готовий кричати
Талант бо звела на ні що
Божий дар - то звісно не яєшня
Божий дар - то камінь не для всіх
А ти замучена прийдешнім і тутешнім
Хочеш його втоптати в сніг?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582747
дата надходження 21.05.2015
дата закладки 21.05.2015
Емоційна пост-стресова пауза...
Обірвала зв'язок зі світом...
У нору!.. Чи в підвал пакгауза?..
щоб не згинуть душі під гнітом
безневинних смертей і огидної
сатанинської гри та чварів,
зрад, продажності очевидної
і зневаги людей, мов тварі...
Відключила давно телефони я,
заховавшись від всіх і всього.
Оніміла в душі симфонія,
вона чистого жде... ЛЮДСЬКО́ГО...
Задзвенять солов'ї на подвір'ячку
від шаленства травневого цвіту –
біль пройде... я розправлю пір'ячко...
і вернусь на свою орбіту.
28.04.2015 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577691
дата надходження 28.04.2015
дата закладки 20.05.2015
Посеред кімнати місячна доріжка
Стежкою у небо - прямо до зірок...
Нереальна казка прямо біля ліжка,
Варто тільки встати і зробити крок.
І вікно неначе золотом розшите,
А за ним безмежний паралельний світ...
У іскристій тиші загадка розлита,
І муркоче тихо у куточку кіт.
Поза меблі мовчки поховались тіні
І з котом співають пісню в унісон...
Як по сходах, з неба в місячнім промінні
Спуститься до мене кольоровий сон.
Зорі загадково світяться у небі,
Як ілюмінатор, зоряне вікно...
Скоро вже світанок... Мені спати треба,
А я задивився ... місячне кіно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579015
дата надходження 05.05.2015
дата закладки 19.05.2015
Врагов своих, должна я полюбить!
И за беду свою, не буду «их» винить!
А дому «их» - я мира пожелаю!
Вселенной же скажу: «…я «все» и «всех» - прощаю»!
Стараюсь не судить, меня «вы» - не судите…,
Я все прощу…, меня, враги - простите!
Пусть дерево мое, приносит вам плоды!
Свой гнев, я отпущу, уйдя от «всей» беды!
За обижающих меня, я помолюсь!
Возьму себе я Мудрость, Вселенной – поклонюсь!
И я услышу «шелест» утренней Звезды!
Восторг души и разума…,и никакой нужды!
2.05.2015г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582171
дата надходження 19.05.2015
дата закладки 19.05.2015
В житті не так багато й треба,
Щоб все змінилось навпаки:
Хоча б шматок блакиті неба
Та дотик теплої руки.
І ось вже чути добре слово,
І місця вже нема журбі.
І чай пахтить так суперово,
Крутий, заварений тобі...
І раптом з’явиться визнання:
В житті — до самої межі —
Нема дорожче доторкання,
Ніж дотик рідної душі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572428
дата надходження 06.04.2015
дата закладки 19.05.2015
Мы разные с тобой совсем...
Как день и ночь,..как свет и тень...
Как воздух и земля,..как пламень и вода...
Как нолик и квадратик...
Летаю где то высоко...
Ты - приземлённо,милый...
И ровно дышишь от того...
И песню нежную мою как будто и не слышишь...
И вида ты не подаёшь,что по душе(конечно!)..
Моя мелодия любви о бесконечно -вечном...
На память знаешь ты её...
Мы вместе сочиняли...
И столько ласковых ночей когда то не доспали...
И крепко держит нас двоих всю жизнь в одной упряжке...
Наверно,всё таки любовь...
Слеза - на промокашке...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581647
дата надходження 16.05.2015
дата закладки 18.05.2015
«При власних далечах на чати
постав мене, вчувати дай
самотній камінь...»
(Райнер Рільке)
Ранок був просто чудовий – відчувалась весна, пахло соснами і торішньою травою. Тихо – канонада замовкла. Майор А. цілий ранок філософствував про те, що сепаратистам довіряти не можна і, що наші дограються, відводячи озброєння від лінії фронту. Він ходив по табору з телефоном піднявши руку догори, намагаючись знайти точку де є стабільний зв’язок. Чомусь йому конче хотілось почитати новини з мережі. Нарешті зв'язок з’явився і він почав вголос читати новини. Одразу видно, що замполіт. Вчора він півночі до хрипоти сперечався з іншим замполітом – з сусідньої батареї. Все про теж: про слов’янство, слов’янську писемність, «Велесову книгу» та про сепаратистів. Суперечки мені їхні слухати набридло – довелось тоді піти на кілька годин до іншого намету.
Від нудьги і вимушеної бездіяльності хотілося вити. Мій настрій зауважив все той же майор А., і сказав сакраментальну фразу: «Чого переймаєшся? Ти військовий. Чекай наказу, відпочивай, відсипайся. Читай, зрештою!» І тицьнув пальцем в томик Рільке німецькою мовою, який я тримав в руках. Я йому читав за день до того вірші Рільке мовою оригіналу:
«Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.»
Послухавши, він відповів, що це, звісно, красиво, але його слов’янське єство протестує. І вимагає віршів однією з слов’янських мов. Уникнути слухання порції новин з мережі мені не вдалося. Послухавши репліки майора А., я поцікавився, який зараз курс монгольського тугрика по відношенню до японської єни. Лейтенант Н. тут же зауважив, що це дуже важливо дізнатися, без цього ми просто не проживемо. Я стурбовано зауважив:
- Впав курс тайванського юаня – це тривожна новина, хоч його ще називають тайванським доларом, але для мене він сінь-тай-бі. О! Я ще пам’ятаю часи, коли в Ірландії був ірландський фунт, а не євро. І малювали на купюрах королеву Медб!
- Кого-кого малювали? - перепитав майор А.
Довелось мені коротко тезово подати «Введення в кельтську міфологію». Майор А. якось сумно подивився на мене і запитав:
- Спілкуючись з тобою, я, здається, починаю розуміти, що таке гумор. Але куди ти це намилився?
- Наказали «Піони» перегнати на іншу позицію!
- Співчуваю.
Після епопеї переганяння «Піонів» з гуркотом, тряскою, смородом вихлопів, я знову опинився в тому ж таборі в компанії того ж замполіта А. Від нудьги я читав йому свої вірші. (Він звідкись довідався, що я пишу.) Знаючи його слов’янофільські погляди, вибрав вірші на тему середньовіччя з пацифістичним підтекстом. Йому сподобалось. Я запитав – звідки він знає, що я пишу? Він відповів:
- Я знаю все, що мені потрібно знати. Я все таки замполіт.
- А знаєте, чим замполіти відрізняються від особістів? Замполіт знає, що йому потрібно знати, а особіст знає, що йому не потрібно знати.
Замполіт А. гумор оцінив і навіть не образився. Ще й додав, що терпіти не може замполітів, що він вчився на артилериста.
Під час подальших розмов з замполітом А., я довідався, що він походить від старообрядців (колись тікали вони з Московського царства на Волинь від переслідувань), і крім всього іншого свою участь у війні він пояснює боротьбою за істинну віру. У його свідомості крім мішанини новітніх міфів про давнину слов’ян ще й купа всіляких «теорій змови». Мова в нього насичена колоритними виразами типу «їжачки носаті». Дивні діла твої, Господи! Кого тільки не зустрінеш на дорогах війни. Я бачив цього ж дивакуватого майора раніше – в січні, в бою і не в ролі замполіта. Це справжній офіцер – майстер своєї справи. Потім я бачив як він ремонтував з солдатами самохідну гармату і ще раз переконався – це майстер. Як в одній людині все це поєднується – зрозуміти не можу. Я раніше взагалі вважав його зразком офіцера, мало не ідеальним воїном, доки не зазирнув йому в душу: а там хаос. Якось ввечері настрій у майора А. став сентиментальний – його понесло на спогади. Крім всього іншого розповів він про такий епізод свого життя. В молодості він зустрічався одночасно з двома дівчатами, які йому обидві дуже подобались. Кінчилось тим, що він запросив їх обох в гості, подарував їм квіти і сказав: «Я вас обох дуже люблю, станьте моїми дружинами!» Дівчата спочатку дуже здивувалися, але потім погодились. І подальше особисте життя майбутнього майора А. склалося досить гармонійно. Ну як це все може існувати в одній голові: давнє слов’янство, вчення протопопа Аввакума, теорія змови, полігамія – не розумію! Хоча, яке мені діло, що у нього в голові? Сепаратистів він валить зі страшною силою, солдатами командує як належить, техніку і зброю ремонтує... Все інше зараз не важливо.
Вночі снилася смерть. Завжди вона являлась мені вдень, в образі хоча і блідої, але молодої і красивої жінки. Зараз приснилась в образі потворної істоти з довжелезними пальцями, які нагадували кінцівки павука. У сні ця істота схопила солдата і сказала мені: «Я помилилась. Насправді я приходила за тобою!»
Пригадалася раптом цитата з Чеслава Мілоша: «Люди старанно пишуть щоденники, аби розповісти, як воно було насправді.» Оце от бажання і спонукає багатьох людей (у тому числі талановитих письменників) братися за перо – відобразити епоху, людей, події, зберегти це від перекручень і брехні.
Сьогодні побачив біля табору мурашник і мурах, які прокинулись і ремонтували свій мурашник. Значить таки весна. Значить я таки дожив до весни – не дивлячись ні на що. Але стало якось сумно і тоскно: а коли ми почнемо ремонтувати свій мурашник? Коли ми нарешті завершимо цю війну? Напевно, ніколи. Занадто страшний, жорстокий і затятий хижак руйнує наш мурашник. Повернення додому виглядає як нездійснена фантазія.
Дивлюся на солдатів і думаю: як вони можуть спокійно ось так жартувати, сміятися, їсти консерви після всього пережитого? Ніби нічого з ними і не трапилось. Я пережив менше і бачив менше жахливого, але змінився докорінно. А вони – ніби ніякої війни і не було. Але я то знаю, що вони пережили – кожен з них. Наприклад ось цей солдат. Їх взвод потрапив під несподіваний і дуже жорстокий обстріл. Взвод кинувся в бліндаж, але тут згадали, що зброя та бронежилети лишилися в машині. Цей солдат тут же – я зараз принесу! І почав таскати автомати і бронежилети з машини. Тут вибухи навколо, осколки літають, а йому байдуже. У цей же час водій лежав під машиною – перед обстрілом він ремонтував, там же перелякано і закляк. Після обстрілу його витягли з-під машини – цілий і неушкоджений, але очі розширені і наповнені жахом, в руках затиснений карбюратор, який ніяк не могли в нього забрати. Відійшов водій від цього стану тільки через кілька годин. І то це був не єдиний обстріл у службі ось цього солдата – у його війні. Але він ставиться до того всього зневажливо-жартома, як до чогось не вартого уваги.
Або ще один солдат. Він був поруч біля свого офіцера, коли офіцеру знесло снарядом голову під час обстрілу. При цьому снаряд не розірвався, а зарився в землю. Не встигло обезголовлене тіло впасти, як в нього влучив ще один снаряд, розірвавши тіло на шмаття і знову снаряд не розірвався, а зарився в землю. З точки зору статистики і теорії ймовірності цього просто не може бути, щоб в одну людину майже одночасно влучили два снаряди і при цьому не розірвались, а поруч були люди, яких навіть не зачепило. Але в нашому світі найнеймовірніші події трапляються. І все це бачив ось цей солдат. І це абсолютно не травмувало його психіку, він не збожеволів, не став містиком, лишився таким же безтурботним.
Невже після всього цього жахіття, яке ми всі пережили за останні півтора року ми лишимося такими самими? Невже нічого не зрозуміємо, не змінимось, не станемо інакше сприймати світ?
Ще одна ніч у військовому таборі – одна з багатьох незчисленних. Приснився сон. Нібито мені треба терміново подзвонити, а мобільні телефони всі одночасно припинили своє існування. Підхожу я до телефона-автомата, що стоїть над самою прірвою, прибитий до дерев’яного стовпа. Телефон старий – ще той, з дисковим циферблатом. Набираю номер, а в трубці голос: «Сьогодні понеділок, важкий день. У зв’язку з цим телефони не працюють. Приносимо вибачення за незручності.» Я вішаю трубку і озираюсь – а за мною стоїть ціла черга до цього ж телефону. І всі стоять над прірвою. Поруч моя стара знайома Ш., яка впізнавши мене каже: «Тобі треба негайно повернутись на фронт, на передову і загинути за Батьківщину!»
На ранок прощався з майором А. – його відправляли з солдатами кудись на якесь завдання. Потиснувши мені руку він сказав: «Мусимо якось зустрітися після війни і поговорити про сенс життя, поезію та Бога, про королів і капусту. Бо говорити про це на війні, це все одно, що говорити на нетверезу голову.» Я погодився з ним. Дожити б нам усім до оцього «після війни»...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565152
дата надходження 08.03.2015
дата закладки 18.05.2015
Живем у Вавілоні не живі
На скронях і на нервах тятиві
Розтратимо бентежний час
І Бог за нас
Хоч місто проти нас
І манить вдаль дорожній сизий пил
З останніх миль
Або з останніх сил
Нам видається що хтось знає
Все те що ми сьогодні відчуваєм
Та це обман ілюзія міраж
Забави тіні
Втомилась матінка Кураж
Шукати мрію
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580611
дата надходження 12.05.2015
дата закладки 18.05.2015
Всього лиш скорбний подорожній
На парапетах цього віку
Слабий самотній і порожній
Гірка подоба чоловіка
Не прагнеш не шукаєш не гориш
Неначе пожовтілий з часом вірш
Забутий інструмент що не звучить
Загублена навіки світла мить
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579250
дата надходження 06.05.2015
дата закладки 18.05.2015
...А в небесах, очищенных от сна,
Средь горизонтов зубчато-ветвистых,
Уже не белых и еще землистых,
Крадется, словно робкая весна,
Луна-пятак без всякого изы́ска.
А по реке, очищенной от льда,
Средь берегов, еще дремотно-зимних,
Еще в плену туманов серо-синих,
Идет несмелая пока вода,
А в ней луна неспелым апельсином...
2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564346
дата надходження 05.03.2015
дата закладки 05.03.2015
Не всі шляхи в житті -прямі...
Не всі дороги - на Парнас...
Не всі приборкують вершини...
Не всі і каменем у самий низ...
Все - від бажань,..і плину часу,..і від духовних сподівань...
Не всі збуваються і мріі...
Розчарування - теж шляхи...
Комусь і там є справ багато...
Свіжіше і повітря унизу комусь...
Не всіх духмянить цвіт акацій...
Не всім - мелодія в душі...
Не всім всміхається і вдача(нехай це буде не про нас!)...
Щасливих в світі - забагато...
Шукають щастя - вдалині...
Не покладають рук завзято...
І плачуть тихо в самоті...
Не той то біль,що вкладе на лопатки...(І це - хай буде не про нас)...
Не кожен день в житті -погожий,..хоч сонце кожен день встає...
Але з лози вино -солодке,..ми захмілієм без нього...
Не всім в вітрила дмуха вітер...
Не всім дано у снах літать...
Не всім за усмішку дарують квіти...
Не всіх до серця пригорнуть...
Стискають руку потаємно,..і серце крає то,..пече...
Не всі закохані - натхненно,..до дурі в мізках,..до - понад усе...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564202
дата надходження 04.03.2015
дата закладки 05.03.2015
Безхатько-пес з вологими очима
На тротуарі ловить горобців,
Його зажура – майже невловима,
Як тінь від гілки у моїй руці.
Весняне сонце, мокре і сонливе,
Ще ледве гріє вулиці сирі,
А пес – такий безклопітно-щасливий!
Ця вулиця для нього – оберіг.
Тут все йому близьке і майже рідне:
І кущ отой, і лавка, і смітник,
І дерево безлисте непримітне,
І завше набундючений двірник.
Ніхто не знає, як живеться псові
На велелюдній вулиці брудній,
Та очі в нього сповнені любові,
Довірливі і трішечки сумні…
І може хтось десь віником огріє,
Чи жартома запустить камінцем,
А пес – благий, він злитися не вміє,
Десь біля плоту вляжеться тихцем.
Він радий, що позаду довгі зими
І тішиться омріяній весні –
Безхатько-пес з вологими очима,
Що так запам’яталися мені…
[youtube]https://youtu.be/06DJA1Z7mO8[/youtube]
[i]Неймовірна робота проекту Сила слова на вірш "Безхатько-пес"! [/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564070
дата надходження 03.03.2015
дата закладки 04.03.2015
Це заголовний вірш моєї першої збірки.
Душі несмілі первоцвіти,
немов крізь березневий сніг
підсніжника тендітні квіти,
ви пробиваєтесь на світ.
Мигнувши, мов в тумані стрази,
десь на перетині світів
спліталися думки у фрази,
в римовані рядочки слів.
І поки плакала чи мліла
в тремтливих почуттях душа,
рука виводила несміло
просте мереживо вірша.
Писала вас і забувала,
сховавши від чужих очей,
та ви непрохано спливали
в безсоннім мороці ночей,
все ластились, щоб знов впустила
до серденька, в моє буття,
леліяла, ростила крила
для самостійного життя.
Ви – моя втіха, мої діти.
Як пташку в перший свій політ,
душі несмілі первоцвіти
я відпускаю в білий світ.
2012́ р.
© Збірка "Душі несмілі первоцвіти", 2013р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562194
дата надходження 24.02.2015
дата закладки 25.02.2015
Ты хочешь... зацелованным проснуться?..
Я этого хочу... Тебя... Вот так...
Сцеловывать все годы и минуты!
Любить, любить, любить... Всегда-всегда!
Тобою наполняясь, бесконечно -
теплом весны, цветением... Сирень -
улыбка та же, солнышко и нежность!
Ромашки и тюльпаны... Этот день...
На свете всё мне в радость! Если только...
шепчу твоё я имя, мой родной...
Сиренево, тюльпанно... Ветром тёплым...
Всем сердцем, что живёт в тебе одном!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562176
дата надходження 24.02.2015
дата закладки 25.02.2015
ВСІМ МАТЕРЯМ ВОЇНІВ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ ЗА УКРАЇНУ –
НАШ ЗЕМНИЙ УКЛІН...
Було в жінки щастя. У рік той далекий,
дарунок від Бога несли їй лелеки –
так довго жадану єдину дитину,
мов сонечко яснеє, – крихітку-сина.
Своє янголятко любила, плекала,
мов квітку, ростила, всю душу вкладала...
Злетіли роки несподівано хутко –
зростила орла одинока голубка.
І сином своїм не натішиться мати!
Їй тільки б радіти, онуків чекати...
Війна!.. Враз пекельним вогнем налетіла
і "градами" душі людей обпалила.
На фронті синок. Від думок та від болю
сивіє матуся, та вірить у долю,
з дороги не зводить заплакані очі –
чекає синочка од ранку до ночі,
а ночі безсонні – в молитві до Бога:
"Візьми МОЮ душу – за сина живого"...
Чи Бог не почув?.. Не достукалась мати...
Надіється, жде його. Звідки їй знати,
що тіло схололо у полі далекім,
вже й Богові душу відне́сли лелеки...
Синочки все бачать з небесного раю
й радіють, що мами завжди їх чекають!
... Хай гріють ці душі на край-небосхилі
подяки і шани народної хвилі!
22.02.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561632
дата надходження 22.02.2015
дата закладки 23.02.2015
дети кормят голубей
на заброшенной площадке,
где стоят качели, шатки,
без сидений и цепей
дети кормят голубей
без заботы о прибытке,
весь прибыток - шар на нитке,
чтобы было веселей
дети кормят голубей
по соседству с мавзолеем,
дети нет, а мы имеем
много пагубных идей
дети кормят голубей
не на мясо, пух и перья,
словно бога подмастерья -
тварь живет, а ты жалей,
дети кормят голубей
без оглядки на символик
смысловой холодный нолик
всех возможных степеней
дети кормят голубей
белым хлебом, семенами,
что же завтра будет с нами,
может, вырастем в зверей
дети кормят голубей,
может, это их натура,
может, это процедура,
чтобы вырасти скорей
дети кормят голубей
без расчета и без счета,
это детская работа
до заката наших дней
дети кормят голубей
и бросают хлеба крошки
недоросшие ладошки
до АК и до "Шмелей"
может, нам учителей
не искать, чтоб кончить войны,
посмотрите, как спокойно
дети кормят голубей
2015
*Н.А. Ярошенко. Всюду жизнь, 1888
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557458
дата надходження 05.02.2015
дата закладки 20.02.2015
Понурий, низько голову схиливши,
бреде поранений у душу Кінь
і, гору чорних днів в мішок зваливши,
в очах тамує смутку й болю тінь.
Ти не страждай так, Коню Синьокрилий!
Нема твоєї в лихові вини –
що тисячі убитих схоронили,
зламали долі жорнами війни,
не вберегли ні миру, ні покою,
що землю застелив кривавий сніг...
Коли у людства розлад з головою –
до чого рік тут, місяць а чи дні?
Прощай! Прошу: йдучи до свої хати,
в космічні діри висип горе й зло...
А у Вівці вже будемо прохати,
щоб вбивцю-карлу геть з землі змело!
19.02.2015 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560870
дата надходження 19.02.2015
дата закладки 20.02.2015
Я ─ бірюза,
інкрустована
в перстень весни,
камінь
солоного моря
і вільного вітру…
Ніч розчинила в мені
свої кавові сни,
темні прожилки вплела
у яскраву палітру.
Я ─ німфаліда небесна,
що снить на плечі
літа
з відтінком шафранним
густої засмаги…
Крил моїх цятки ─
розтоплений віск
на парчі,
море збирає його
у смарагдові фляги.
Я ─ на осінній долоні
ще теплий бурштин,
пам’ять застигла в мені,
мов скрипуча цикада…
Час перемеле на жорнах
роки,
наче млин,
тільки моя таємниця
йому непідвладна.
Я ─ намистинка прозора
з ґердану зими,
криги уламок
у серці ображенім Кая…
Вирви мене,
якщо зможеш,
візьми й розломи!..
Розум забуде про все.
А душа?
Пам’ятає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560833
дата надходження 19.02.2015
дата закладки 19.02.2015
[b]Сергій Нігоян. Перша жертва[/b]
Такий чорнявий, молодий, вродливий…
А там – вогонь, і дим, свинцевий град!
Захисники - в жахіть бурхливій зливі!
А він вже не повернеться назад…
Вірші читав вкраїнські небайдуже.
Молився на Майдані повсякчас.
Такі от запальні і чисті душі
З пекельного вогню рятують нас.
Не повернути… Не відкриє очі…
Не дочекались рідні юнака.
Пішов у вічність шляхом проти ночі.
Таких прикрити… тягнеться рука…
23.01.2014
Учасник Євромайдану з 8 грудня 2013 року. В одному з інтерв’ю пояснював свій приїзд на Майдан так: «…не зміг спокійно спостерігати, як «Беркут» побив тих студентів, таких самих громадян, студентів, як і я».
На Майдані був охоронцем, жив у наметах разом з протестувальниками з Львівської та Івано-Франківської областей, а також у Будинку профспілок.
У грудні 2013 року із Сергієм записали відео на тлі барикад, де він читає поему «Кавказ» Тараса Шевченка.
Загинув 22 січня 2014 року від поранення свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на вулиці Грушевського. Йому було всього 20 років.
Звання Герой України з нагородженням орденом «Золота зірка» (21 листопада 2014 року, посмертно) – за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних принципів демократії, прав та свобод людини, самовіддане служіння українському народові, виявлене під час Революції Гідності.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560758
дата надходження 19.02.2015
дата закладки 19.02.2015
«Ось я перед тобою дверей не зачинив, -
і зачинити їх не зможе ніхто.»
(Апокаліпсис. 3.8.)
З передової в табір приїхав капітан з кумедним прізвищем Їжачок. У нього на формі (крім інших всіляких шевронів) так і написано «Їжачок». Капітан має смішне прізвище, але дуже сумні очі. Приїхав разом з солдатами – вже третій раз за останній місяць – за зброєю, технікою, набоями – але зовсім з іншими солдатами. На передовій на нього чекають як на бога – йдуть важкі і жорстокі бої. Гостро не вистачає зброї, набоїв, техніки. Очі як два бездонні колодязі: «Ти пам’ятаєш отого високого солдата? Його вбили. А пам’ятаєш отого, що любив постійно жартувати? Йому відірвало руку вибухом міни...» І розповідає, розповідає, розповідає... Втомлений воїн потріпаний боями – на передовій відколи почалась війна. Родом з Миколаївщини – степовик, так само як і я. На телефоні в нього замість дзвінка якась пісенька про те, як він вбив сепаратиста на спаленій землі. Щасти, тобі капітане! Лишись живим зі своєю мінометною батареєю, повернись додому неушкодженим. Вночі капітан сильно кашляв і марив про наступ. Зранку знову поїхав на передову – з мінометами та солдатами – такими ж втомленими війною як і він сам. Чомусь по телефону він просив називати його «Дорога». Певно, позивний. А може він інтуїтивно відчув, що кумедні слова і смішні прізвища на цій війні недоречні. Як і в моїх етюдах. Але сміх і посмішки все одно закрадаються в мій текст, як їх не жени, як би мені самому сумно не було. Тексти про війну (як і будь-які тексти) живуть окремим життям від автора. І нічого з цим не зробиш.
Коли я їхав черговий раз на вогневу – на цей раз з «Піонами» - мені згадувалась ікона ХІІІ століття яку я бачив в музеї в місті Рівне. Я колись під час візиту в дивне місто і дивний тамтешній музей годину зачаровано споглядав той образ, і зараз, на фронті, ікона, писана густими фарбами середньовіччя на дереві часто згадувалась мені. Написана в найтемнішу, найпохмурішу епоху Русі, ікона світилась не безнадією і відчаєм, а внутрішнім світлом, дивовижною силою духу, спокоєм, просвітленістю. Важкі часи іноді породжують неймовірний злет духу в висоту Неба. Якщо хтось (хоч хтось) лишається, хто може літати. На війні інколи писалися дуже різними по своєму ментальному світу поетами і письменниками геніальні твори. Або після війни, тими, хто це все пережив, побачив і вижив. Згадуючи цю ікону я розумію для чого і в ім’я чого я готовий віддати своє життя: я захищаю ось це – ось цю ікону, ось цей дух втілений в цю ікону. Сепаратисти – це варвари, дикуни, невігласи, що знищують все, всі надбання людської культури, що творились тисячоліттями. Хтось мусить стати на шляху цієї орди – спробувати зупинити цих геростратів – навіть ціною свого життя.
Я часто думаю: ну, які ще звірства і злочини проти людяності мають зробити сепаратисти, щоб світ нарешті зрозумів – це дикуни, це нелюди. Що мене найбільше вражає щодо поведінки сепаратистів, так це те, що вони не забирають своїх вбитих солдатів, так і лишають їх на полі бою і вони лежать там місяцями. А більшість з них – кадрові військові російської армії. Для них люди – сміття!
Свої нинішні «самоходи» я називаю «Піонами». Не виходить в мене називати їх «Півоніями», як це було б правильно українською. «Півонії» - це занадто лірично і сентиментально. Крім того в слові «піон» є щось квантове, ядерне – не тільки квіткове. А тут – металевий динозавр. Земля здригається – стався маленький землетрус: це ми з «Піона» стрельнули по сепаратистам. Чи то правильніше по москалям. Всіх сепаратистів місцевих давно повбивали. Проти нас воюють тепер зайди – професійні військові. Називаємо їх «сепаратистами» за звичкою.
До сепаратистів в мене не лишилося інших почуттів – нічого крім лютої ненависті. Я не сприймаю їх як людей. Я так далеко можу зайти, але нині мушу виконувати накази не думаючи – так легше. Я вбиваю сепаратистів – мені стає від цього легше на душі – після кожного вдало пострілу.
У перервах між боями і завданнями я часто згадую капітана Їжачка і думаю: всі ми капітани кораблів буття, що пливуть по океану часу, падаючи в безодні між хвилями. Всі ми наказуємо здіймати вітрила і плисти в невідоме, хоч вітер і шматує полотно на щоглах.
Капітан Їжачок не хотів розповідати мені про своє минуле. Він сказав, що всі ми живемо тільки в теперішньому часі. Минулого не існує – отож нема чого про нього думати. Зараз війна. А може війна була завжди і мирного часу ніколи не було? Може це все нам тільки здалося? Може всі наші спогади – це вигадка? Я слухав його роздуми і мені хотілося запитати: чому ж тоді тобі так сумно, капітане? Чому оця війна для тебе все таки чужий світ, хоч ти так вжився в нього?
Але капітан Їжачок по своєму правий: час минає без вороття. Ніколи вже не буде того міста Сніжного сімдесятих років, ніколи ліс і балка біля шахти не будуть сприйматися як загадкові казкові джунглі, де живе безліч таємничих істот, ніколи терикон не будеш ти сприймати вулканом, а шахту таємничим входом у підземний світ. Та й немає вже ні тої вулиці, ні того будинку, де жили дід і бабуся, ні того кудлатого пса, ні тої шахти – все давно стало руїною і пусткою. І в тебе немає вороття в минуле, немає і не буде навіть можливості поїхати туди і подивитися на пустку і руїни, пошукати стежки, якими бігав в дитинстві.
Ми всі у пастці сьогодення. Наш світ зруйновано. І ми всі прекрасно знаємо: хто і навіщо його зруйнував.
На картині порожнеча між образами важливіша за самі образи, в музиці тиша між звуками важливіша за самі звуки. Ми заповнюємо цю порожнечу поривами власної душі, домальовуємо, доспівуємо, живемо там. Так і на війні – перерви між боями та обстрілами важливіші за самі бої – ми живемо там, думаємо, осмислюємо світ і себе в ньому.
Капітан Їжачок якось сказав: «Не люблю воювати взимку!» А хто любить? Цей вбивчий холод і крижане місиво під ногами. Згадуючи капітана Їжачка, я, здається, починаю розуміти, як ми змогли зробити неможливе – воювати і зупинити такого ворога, таку орду і навалу...
Після від’їзду капітана Їжачка з командою приїхали з передової солдати з Бердичева – теж за зброєю і технікою. Я знав, що це за солдати: вони вже вісім місяців на війні, пройшли через Савур-могилу та Іловайськ, виривались з боями з оточення, тільки в одному з боїв знищили 17 танків ворога. У хлопців давно і остаточно дах зірвало – абсолютно відсутній страх перед смертю: їм що зараз на вірну смерть піти, що піти поспати – все одно. Зав’язалась у мене з ними розмова – весела й невимушена. Але ні слова про війну! Говорили про Бердичів – різні історичні побрехеньки, жарти і анекдоти сипались жменями: про те, що газовану воду та сучасний чоловічий костюм придумали саме в Бердичеві, про те, що це місто було колись більше за Париж і, безумовно, для світу було важливішим за відсталий середньовічний Париж. «А Ви знаєте, в Бердичеві до революції було 60 синагог!» «А ось і ні! 60 синагог було не в Бердичеві, а в Станіславі, а в Бердичеві було тільки 59 синагог, і то ота на Житомирському шляху не рахується – її будували, будували і так і не добудували, крім того фактично за межами міста!» Який абсурд! Людям завтра їхати в саму м’ясорубку, а вони розповідають смішні історії про своє містечко і сперечаються яка була кількість культових закладів. Ні, цей народ непереможний!
P.S. Прізвища і позивні змінені, звісно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559672
дата надходження 14.02.2015
дата закладки 17.02.2015
«... та кажуть до гір та до скель:
падіть на нас, і позакривайте від лиця Того,
Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця!
Бо прийшов великий день гніву Його,
і хто встояти може?»
(Апокаліпсис. 6.16)
Годую з руки залізного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить і парує летка кров,
Слухаю його гарчання, тужливий рев
І рушаю, сидячи на його спині,
На страшне полювання:
Нині ми на стежці війни, полюємо
За дикунами з племені людожерів.
Нині ми месники:
Мисливці з прирученими динозаврами:
Називаємо їх іменням квітів –
Півоніями та гіацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чоловік з великими зірками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий мій динозавр.
Я відповів, що нині – сього дня сонячного
Мій дракон знищить
Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
Що ми лицарі залізних коней,
Живемо тільки сьогодні,
Коли Сонце й Небо віщують двобій.
Земля відчуває важкість:
Тягар залізних почвар,
Які своїм страшним риком
Вістку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокаліпсису.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559384
дата надходження 13.02.2015
дата закладки 17.02.2015
«Ти будеш все мовчати,
а я буду говорити,
тому, що час настав...»
(Федір Достоєвський)
Я завжди думав, що там – за межею мене чекають тільки сивочолі предки біля свого гарячого і світлого вогнища. Чекають з нетерпінням і думають: «Де він забарився? Нам потрібні його розповіді про світ людей – так легше перебувати вічність...» Але крім предків чекають біля вогню невгасимого серед нескінченної темряви мої солдати – вони загинули, а я лишився жити (поки що). Їм потрібні мої слова – там, біля полум’я. Я прийду – не сумуйте там без мене.
Дехто нині думає, що ця війна між людьми. Людьми, які в ті самі слова вкладають різний зміст і суперечку щодо змісту вирішують вбивством одне одного. Але це неправда. Це війна між машинами. Величезними металевими динозаврами. Люди лише потрапляють під їх сталеві лапи та зуби, стають на шляху залізних комах, якими вони плюються. Ці залізні монстри живуть своїм життям: люблять і ненавидять, хворіють і вмирають, воскресають з мертвих і стають прахом... Ми лише вкладаємо в них душу, заливаємо бензинову кров у їх залізні вени і вогняні сталеві серця.
У кожному з цих монстрів живе демон, якого розбудили колись перші творці колеса і якому вже не судилося заснути, допоки стоїть світ.
Ми живемо і вмираємо у світі машин. Ми воюємо на війні машин. І люди нині чітко розділилися на дві групи: одні лишилися людьми і дивляться на машини як на даність, чи як на друзів, чи як на не завжди покірних слуг, як на істот з якими вони можуть працювати і (нажаль) воювати: з одними машинами проти інших машин. Другі ж – перестали бути людьми у цьому світі заліза: вони стали рабами машин і сліпо виконують їхню волю, вони втратили душу і замінили її на ментальний механізм. А у деяких машин воля одна – знищувати людей. І саме проти таких покидьків, проти таких моральних виродків доводиться нині воювати нам. І знищувати те, що несе людям смерть.
Воюючи в світі машин мимоволі ловлю себе на думці, що я ставлюсь нині до механізмів як до живих істот. Коли бачу розбиту техніку, мимоволі закрадається в душу відчуття жалю: думається – треба поховати цих істот, віддати землі, щоб прах повернувся до праху, прочитавши над ними псалом з їхньої Біблії – Біблії Машин.
Коли стихають бої, випадає якась хвилина відпочинку, читаю «Кульбабове вино» Рея Бредбері. Як мене в ці дні зачаровує ця книга! Це сентиментальна і живописна повість про мир, про мирну оселю і спокійне життя. Про те, що нині у нас так брутально відібрали слуги божевільного карлика. Як хочеться повернутися у цей світ – світ мирного життя. Але повернення немає – для мене ця війна ніколи назавжди. Я ніколи не пробачу і не забуду нічого. Доки по землі ходить хоч один з тих покидьків, що зруйнували мій світ, сплюндрували мій рідний край, перетворили його в пекло, війна для мене не закінчиться...
Війна – це нескінченне доведення давно доведеної теореми. Точніше кількох теорем. Чи навіть багатьох. Одна з цих теорем – найважча – та, що смерті немає. Не буває. Не існує. Всі ми вічні – бо вічний дух. Насправді, це не теорема, це аксіома. Але люди вперто її сприймають як теорему і постійно пробують її довести. А на війні це особливо важко. Ілюзія смерті стає зримою. Здається, що ось – бачиш межу між мертвим і живим. І в цій гарячці подій люди забувають про вічність. Насправді, страх смерті легко здолати – потрібно лише захотіти. Але здолавши цей страх, усвідомлюєш, що попереду або нескінченна низка реінкарнацій або заспокоєння в нірвані, розумієш, що цю найголовнішу перемогу легко втратити: у людей, що поруч цей страх наявний, нездоланний, неконтрольований, іноді панічний. І вони можуть в пориві паніки будь-кого заразити цим страхом. Подолати цю епідемію страху важче, ніж сам страх у своїй душі.
На фронті трапляється іноді на диво сентиментальні випадки. Один молодий солдат-доброволець Р. з мого взводу зустрів на фронті свого дядька, якого не бачив уже багато років і нічого не чув про його життя і не знав, що він теж на війні. З розмови солдат Р. довідався, що виявляється, у нього є син – в селі, де живе його дядько і яке він відвідував кілька років тому. Через деякий час після цієї розмови я побачив на обличчі солдата відчуття панічного жаху. Він говорив (чи то мені, чи то нескінченній порожнечі Всесвіту): «Мене ж завтра вб’ють, а я навіть сина свого не побачу. Мені б тільки сина побачити, а там хай вбивають!» І це той самий солдат, який вчора в перерві між обстрілами стрибав по самоходкам з вогнегасником в руках і зі сміхом гасив неіснуючу пожежу. Всім навколишнім його поведінка теж чомусь видалась дуже смішною. Хоча фрази він кидав в простір зовсім не смішні: «Я хочу погасити пожежу війни!» І цей же солдат, якому вчора було абсолютно байдуже – померти чи жити, сьогодні заражає навколишніх панічним, нічим не вмотивованим страхом. У людини з’явилося щось, що прив’язало до життя, з’явилася якась цінність, яку потрібно конче бачити будучи живим. І саме це паралізувало на деякий час його волю, його силу духу і безстрашність.
На фронті, як і всюди, люди живуть емоціями. Я бачив старого сивого солдата, який сидів і плакав. Він довідався, що його роту накрило «Градом» під час обстрілу. З роти лишилася ледве половина солдат і машин. І про це нічого не сказали в новинах. Чомусь солдат звинувачував себе: «Якби я був тоді з ними, я би прикрив би їх мінометним вогнем...» Мені хотілося щось сказати солдату, пояснити, що мінометами не прикриєш роту від «Градів», що далеко не все повідомляють в новинах, бо йде війна. Кілька днів тому наш взвод відбивав атаку сепаратиствів: стріляли з усього, що в нас тоді було прямою наводкою. Після бою поле було просто всіяне тілами сепаратистів (поклали явно більше сотні виродків) та розбитими танками (не один і не два були перетворені на металобрухт). Ми відбили атаку, зупинили наступ на нашій ділянці оборони, але теж про це ні слова не сказали в новинах, ніхто нам навіть не потис руку і не сказав які ми молодці. Йде війна і зараз просто не до того. І нам якось було байдуже – бо воюємо ми не за нагороди. Але я нічого не сказав тому сивому солдату, навіть традиційне «на війні, як на війні» і то не сказав...
Рей Бредбері висловив колись геніальну фразу: «Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.» Я згадав цю цитату і подумалось: найбільші біди в людей від того, що вони забувають про те, що вони живі, перестають цінувати цю мить, цю радість життя. Починають вбивати себе і інших, перетворювати цю радість життя на пекло. Я стояв і дивився на половину Місяця (наче зрізану ножем), на старі дерева, на Юпітер, що яскравим холодним оком зимового нічного неба глипав на землю, і думав: цього всього я міг вже не бачити, не переживати цієї радості буття, на цій війні мене могли вже сто разів вбити. Але я досі живий, відчуваю, бачу, радію. А це не аби що...
Я малюю картину війни густими важкими фарбами – все тих же відтінків: вохри, сірого та свинцевих білил – отруйних і їдких, малюю грубими мазками Клода Моне. Тільки у нього картина виходила чарівна, чуттєва і ніжна. А в мене понура і жорстока. Бо малюю я не «Водяні лілеї», не «Копиці» і, навіть, не «Враження», а безжальні апокаліптичні картини оточуючого мене світу війни. Відчуваю, що треба змінити і пензлі, і фарби, і мольберт, і тему, і навіть палітру. Але не можу. Художники кажуть, що вони свої картини не «малюють», а «пишуть». Я теж свої словесні етюди не «пишу», а «малюю».
Побачив серед гармат і танків молоду дівчину. Обличчя і вуха всі в пірсінгах, фарбована зачіска якась модерново-божевільна. Але в камуфляжі і з автоматом. Від неї пахло не парфумами, а соляркою і димом – запахом війни. Тебе то чого занесло на цю божевільну війну? Ще й філософствує про те, що тема смерті має бути довершена в літературі і репортажах – безглуздо писати про те, чого не існує. Ще філософствує про несерйозність молодих хлопців-солдатів на війні. Тільки такого образу мені і бракувало до моїх етюдів! До моєї колекції людей та особистостей війни. Я тоді сказав їй у відповідь на абстрактні репліки: «Мадмуазель! Ви серед цих танків виглядаєте сюрреалістично. А ще одягніть шапку і каску. По перше, зима, а по друге, ми на війні.» Схоже, вона образилась. Що ти з нами усіма робиш, війна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556066
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 17.02.2015
[i]Ta гей, зима! Ну де це ти блукала,
Чого це ти тепер несеш сніги?
Горлиця.[/i]
Агов, зимо́, невже прийшла до тями
І натрусила свіжого сніжку?
Під ранок спорожнілими полями
Хурделиця промчала на скаку́.
Збиває хтось розпорену перину ─
Мете довкіл, аж куриться земля,
Сховалась під пухо́ву скатертину
Волога наїжачена рілля.
Запізно ти взялась хазяйнувати,
Дарма пряде замети вправна рать!
Хоч в кожухи убралися Карпати,
Та вже струмки весняні жебонять.
Дивись, весна задихала у спину,
Хоч ти сліди ретельно замела,
Вона тебе, ображену дитину,
Голубить ніжним дотиком тепла.
То залоскоче проліском чуттєвим,
Хлюпне́ в обличчя ніжний аромат,
То голосом поважним королеви
Раптово оголосить шах і мат.
І струшує тонка чорнява вишня
Дарунок твій ─ намітку снігову...
Агов, красо погордлива і пишна,
Даремно закопилила губу!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557494
дата надходження 05.02.2015
дата закладки 05.02.2015
[b]КОЛИСКОВА[/b] (переспів за З.Петровою, з російської)
Картиночка-подарунок від Kulbabka [img]http://static.diary.ru/userdir/1/0/3/1/1031136/78127927.jpg[/img]
Наші іграшки заснули і книжки,
У перинки загорнулись малюки.
Треба казці засинати,
Щоб у сон твій завітати.
Ти їй побажай: «Люлі-бай!»
Наче мамина турбота в пізній час,
Тихо ходить сон-дрімота біля нас.
За віконцем все темніше,
Сон маляток заколише.
Ну ж бо, засинай! Люлі-бай!
Можна з місяцем гойдатись уві сні,
І веселкою помчати на коні,
Із слонятком подружити,
Золоте перо зловити…
Ну ж бо, засинай! Люлі-бай!
Люлі-люлі, спати людям час прийшов,
Люлі-люлі, завтра буде ранок знов.
Вдень так гарно грались діти,
Треба всім вночі спочити.
Ну ж бо, засинай! Люлі-бай!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538510
дата надходження 21.11.2014
дата закладки 04.02.2015
Січень вісімнадцятого року –
Сніг мете, стоять морози люті.
У таку пору рішучим кроком
Йшли студенти до станиці Крути.
Триста добровольців їх набралось,
Що на клич країни відгукнулись,
Не втекли, в домівки не сховались,
Під ворожим тиском не зігнулись.
Вирішили Київ захистити,
До кінця під Крутами стояти,
Але до столиці не пустити
Армії Червоної солдатів.
Вранці в бій з загарбником вступили.
Йшли відважно, тіло кулі рвали.
І хоч були вкрай нерівні сили,
Оборону п’ять годин тримали.
Білий сніг відразу побагровів,
Кров його гаряча розтопила.
Славою лишилася на полі,
Кров, що молоді серця живила.
Юнаки… Їм жити ще б і жити!
А вони ось так… пішли під кулі.
Бо за честь їм край свій боронити,
А не кидать, мов дітей зозулі.
Двадцять сім з них удалось спіймати,
В ворога пощади не просили.
« Ще не вмерла…», - став один співати
Гімн вкраїнський, решта підхопили.
Розстріляли юнаків-сміливців.
Та їх голос долина з могили:
«Не віддайте рідний край чужинцям,
Ми його до смерті боронили!»
[b]Мало волю краєві здобути.
Треба вміти волю удержати.
Скинувши огидні з себе пута,
Більше в пута ці не потрапляти. [/b]
2008 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555600
дата надходження 29.01.2015
дата закладки 30.01.2015
Твій голос у душі,як квітка:
Пробивається крізь терни-бур*яни,
Крізь всі щілини моєї клітки,
Крізь болі й нещасливі сни!
Твій голос у мені,як квітка,
Тягнеться вверх,тягнеться ввись
І тихо-тихо-майже непомітно
Наші душі у вузлик сплелись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555599
дата надходження 29.01.2015
дата закладки 30.01.2015
1
"серця яблуко із дерева ніжності"
моїх очей соняшники
повертають голови
за сонцем твого лиця
місяць повертає всього себе
за твоїм трояндовим тілом
зорі падають на твою шкіру
гарячими поцілунками моїх мрій
бо вже скреснула крига вікон
і ллється в кімнату квітів
небо тепле як молоко
а в твоїх долонях
серця мого яблуко
із єдиного в саду
дерева ніжності
вкоріненого в повітря
яким дихаємо ми
з уст в уста
нині – завжди
2
"загублені очі"
мої очі летіли за цвітом
мої очі летіли за листям
мої очі летіли за снігом
все шукали тебе мої очі
й заблукали в тлін-світі
відлетівши від тіла мого далеко
а коли раптом уздріли тебе
то не зміг я нічого тобі сказати
і не зміг я тебе обійняти
бо дуже далеко від тебе були
мої руки й уста мої
та бодай би не бачили
тебе ці кляті очі
бо душу мою так мучить
тіло твоє медове
сплетене з польових квітів
благаю
знайди мене
поки я не осліп
від сонця твоєї краси
і розпачу білого
через те що бачу
та не можу поцілувати
бачу та не можу взяти за руку
тебе
молю поспішай
щоб тіло моє не стало деревом
яке неодмінно зрубають
бо світ – лісоповал
бо в людей не руки – сокири
жду тебе
наче пустеля
дощу
P.S: візьми мої очі з собою
3
"жертовна ніжність"
віддам очі за те щоб почути тебе
віддам руки за те щоб тебе побачити
і навіть всечуючі вуха віддам
за те щоб тебе медоцілувати
віддав очі
і руки
і вуха
але ти не прийшла
і я не почув твого сміху
не побачив твоєї вроди
не насолодився твоїми цілунками
і зостався у мене
тільки цей голос
якщо почуєш його
пригорни цю книгу
до свого серця
я це відчую
і прийду до тебе
хоча б увісні
де й без очей тебе побачу
де й без вух тебе почую
і без рук – обійму
та цілуватиму безперервно
устами й цим голосом терпко-солодким
що наче вино
тридцятилітньої витримки
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555482
дата надходження 28.01.2015
дата закладки 30.01.2015
Ах,слова,..какие слова...Вы родились, когда был мороз...
И людей водой поливали...И так холодно было,и жарко от слез...
Не могла их согреть,защитить...Ничего для них сделать совсем не могла...
Только сердцем рядом стучать...И глазами испепелять...
Лед растаял...От слез он растаял...И от крика пошел ледоход...
Поменялась и группа крови,..и аорты на части порвались...
И сбегало сердце куда то,..и на место душа возвращала...
Сколько падали ниц,..но вставали...не от этого умирали...
И ручьями слова разливались,..со слезами они пронзали...
И там пеплом себя посыпали...
Ах,слова,слова,слова...
Ну зачем вы нужны человеку?..
И без них можно все сказать - когда смотришь глаза в глаза...
И совсем не отводишь взгляд...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554851
дата надходження 26.01.2015
дата закладки 30.01.2015
Туда весь смотрит мир, дыхание затаив,..где человек ничто,..живая лишь мишень...
Лампадку зажигают и свечечку в окне,..и плачут,..проклинают,..и стонут в тишине...
Кто завтра будет целью,..какой микрорайон,..какой троллейбус,поезд,..какой перрон,вагон?..
Маршрутку,школу,..детский сад стереть легко с земли...
И с матюком отправить в ад,..не чувствовать вины...
Вы свечечку зажгите,..молитесь небесам,..чтоб мимо ураганы,..снаряды,..и не к вам...
Чтоб в поле разорвались,..в овраге и в лесу...Ни в городе,..в поселке,..чтоб жизнь не унесли...
А хочется так мира,..чтоб только тишина,..чтоб жить не страшно было,..чтоб сгинула война...
Вы свечечку зажгите,..молитесь до утра,..в недобрый час крепитесь,..и Бог услышит нас...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554676
дата надходження 25.01.2015
дата закладки 30.01.2015
Моей внучке
Сопит простуженный твой носик...Во сне подрагивает пальчик...
А лучик солнца хочет разбудить,..он прыгает по персиковым щечкам,..
Как подросли реснички - проверяет каждый тихий час...
Твой ангелочек прикрывает одеялком ножку,..и поправляет незаметно белокурый завиток...
Моя ты, птичка,поспи еще немножко...Проснешься - я позову тебя под елочку,..и буду петь...
А ты станцуешь мне с десяток раз - пока не надоест,..и будешь улыбаться,..строить глазки,рожицы...
А за твою улыбку - многое отдам...
Вдыхать твой аромат молочного дыхания,и просто разговаривать с тобой - вот удовольствие из всех...
И радость даришь ты,..и наслаждение,.. покой - не твой удел...
Лепечешь ты без перестанку,..и на карачках покоряешь лестницу,как гору альпинист...
А попрошу - покажешь пальчиком козу - обманщицу,..слона,который воду льет из хобота...
Но жаль тебе лишь зайчика...И поцелуем нежность шлешь...
Какой ты будешь лет так через десять?..Хочу тебя увидеть в 25!..
Моя ты,милая,..поспи еще немножко,..во сне растут,..и окрыляют деток ангелы...
И поучают: как не падать,..как твердо на ногах стоять,..как правильно взлетать...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553573
дата надходження 21.01.2015
дата закладки 30.01.2015
Голубко миру, прилети
в огнем охоплену тривогу,
щоби земля у серці Бога
зростала сонцем золотим.
Голубко миру, прилети,
розвій журбу, дай серцю спокій,
бо ця земля – зіниця ока
небес погаслих в тьмі світил.
…Голубко миру, прилети.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550732
дата надходження 11.01.2015
дата закладки 28.01.2015
Вивчати тебе, як ревний нічний звіздар
Вивчає на мапі неба чудні сузір'я,
Ловити найменші імпульси на радар,
Торкатися мрій, як легіт легкого пір'я...
Вивчати тебе, а спільно ─ й себе в тобі,
Крізь призму душі твоєї уздріти власну,
І кожен запеклий в серці своєму бій
Навчитися обертати на мить прекрасну ─
На видих весни в погожу духмяну рань,
Де гнів ─ лиш палка корида ривкого вітру,
І кров ─ це не кров, а вибухла в день герань,
Малесенький штрих в чуттєву м'яку палітру...
Вивчати тебе по крапельці, мов дитя,
Що порух найменший вловлює вмить очима!..
І пульсу твого, і серця чітке биття
Вплітати в розмову з небом, у сни і рими...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553432
дата надходження 21.01.2015
дата закладки 24.01.2015
Персики персів торкаються серця
Ніжність медів що торкається вуст
І Невблаганністю чисел-прогресій
Терпким вином проливаєшся в пульс
Ти проростаєш крізь мене травою
Пальцями теплими плавиш льоди
І накриваєш по вінця собою
Тримаєш укупі немовби гвинти
Тримаєш мене неушкодженим-цілим
І не даєш мені до решти розповзтись
Ти і твоє розігріте тіло
Співають в мені наче білий ірис
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553987
дата надходження 23.01.2015
дата закладки 24.01.2015
(Пропоную пригадати оригінал)
Хуго : я так недолюбил… Свою Весну…
Весна Душе
покоя не даёт...
и я...
как все...
пишу в стихах...
про Это..
у птиц весной...
ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛЁТ...
они Летят!!!!!!
на Зов...
своих Поэтов.
а я... не до любил...
свою Весну...
твоё Тепло...
Живёт
в моих ладошках...
и до сих пор...
глаза твои ищу...
у встречных...
и
в распахнутых окошках...
в постели...
ощущаю...
Страсти след...
из наших дней
любовного безумья
давно увял...
из ярких роз букет
наш соучастник...
счастья...
без раздумья...
в ночИ как вор...
бродЯжничать начАл...
сквозь Лабиринт...
пробрался в свою Душу
а там... мой личный...
лысый Минотавр...
за взятку только...
выпустит наружу....
пыль обязательств...след страстей...
и...
недопеЕтые куплеты...
а в завтра...
призрачную дверь...
скрыл... дым...
вчерашней сигареты...
.........................................
мне б лето... как то пережить...
об жар осенний...
не обжечься...
зимой... до смерти.... не остыть...
а в Марте...
всё же... отогреться....
и начиная Жизнь.... с нуля...
Хотеть ... Опять...
....................
Любить....
............
тебя...
REMIX:
А він в душі…
Спокою не дає,
Я навіть вже..
Пишу про це сюжети,
Він уночі
мене чомусь зове
І я лечу
до нього, як комета…
Бо я……ще не доїв
свій бутерброд
Його тепло
Живе в моїх долонях
Вночі встаю
І йду шукать його
В зустрічних
повідкриваних лоточках.
В постелі кетчупу
Ще липне мокрий слід
Бо під футбол
Я їм так неуважно,
Давно засох
В кутку померлий кіт..
Хоча це ні до чого…
І не важно…
Немов крадій
почав вночі бродить…
Крізь лабіринт..
Пробрався в холодильник..
Там особистий
мій тарган сидить
Теж бутербродів
відданий прихильник…
Пил зобов’язань..
Слід бажань..
Та.. несподівані котлети…
Закрили двері всіх терзань…
Відкрили двері туалету…
Мені б годинку перебуть,
І на кота не наступити,
І прямо тут, щоб не заснуть…
Сусідів знов не затопити..
І народившись .. ніби знов..
Ще до котлеток мать любов…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548773
дата надходження 04.01.2015
дата закладки 23.01.2015
Мы живы пока нас любят,..пока все помнят о нас...
Пока о нас не забудут...В бреду не устанут звать...
Пока о нас мечтают,.. и с нетерпением ждут...
При встречах нас обнимают,..и сердце свое отдают...
Пока нас целуют в губы...И сладок на вкус поцелуй...
И плачут при расставаниях,..зовут идти за собой...
Мы живы пока нас слышат...И мы даем слово сказать...
Пока мы чувствуем,.. дышим...И хочется мир обнять...
Пока нас боготворят...И к черту не посылают...
Стихи о нас сочиняют...И песни о нас поют...
И жизнь имеет смысл,..и бремя ее по плечу...
Мы живы пока есть счастья чуть - чуть,..и божья жива благодать...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553819
дата надходження 22.01.2015
дата закладки 22.01.2015
[img]http://miresteta.my1.ru/_si/0/90367718.jpg[/img]
Мої думки, оголені дерева,
Гілками присягають висоту
І паморозі стружка металева,
Здіймаючись, згасає на льоту.
А спогади – захекані хлопчиська ─
Вже вкотре повертають у Різдво,
Де світ дитинства, як ніколи, близько,
Де з вітром неприборканим удвох
Розхитуємо гойдалку скрипучу ─
Аж п’ятами торкаємося хмар!
На прутику різдвяну зірку кру́чу,
Усівшись на засніжений димар…
І пряники розвішую медові,
Стрічками почепивши за гілки.
Тут відлиски на шибці кольорові
Мені малює місяць від руки.
Вкладає бабця казку сизооку
В картатий вузлик: “Спи, дитино, спи…”
І серце розбігається з півкроку,
В сузір’їв позолочені снопи
Пірнає легко, тоне в мерехтінні,
Вбирає в себе зоряний пилок…
На стику часових космічних ліній
Відлунює кожнісінький мій крок…
Минуле там розсипалось, мов сонях,
Насінням перепріло в рукавах…
І тільки пам’ять гупає у скронях,
Вривається у сни мої безсонням,
Як посвіт із далекого Різдва.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544847
дата надходження 19.12.2014
дата закладки 27.12.2014
(Присвята Р.Н.)
Повернися до мене спогадом.
Або ж правду зроби неправдою,
Та прошу, небесними сходами
Не так швидко...Бо небо падає
Нам на душі і чорні голови.
Хтось тобі болю досить викроїв.
Лише знай, що поділим порівну,
Ти й не встигнеш...не встигнув звикнути.
Повертайся додому спокоєм,
Не сумуй через сльози відчаю.
Наше щастя від нині в тому є,
Що доля зустрітися вічністю.
І мовчати в блаженнім спокої.
Скільки слів вже не мають значення!..
Ідучи небесними сходами
Знай, що жертва твоя не втрачена.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526244
дата надходження 27.09.2014
дата закладки 24.12.2014
Взяв я грудку землі зімлілої
вогнем обпеченої
кирзовим чоботом топтаної
потом і кров’ю й слізьми
пропахлої
І сказав так:
Я господар цієї землі
тож не ступить на неї більше ніколи
ворожа підошва!
Посаджу я на ній вишневий сад
і обов’язково – вербу і калину
щоб стали мені у головах
якщо за землю свою загину
бо краще впаду із простреленим серцем
аніж віддам комусь все це
А ще побудую на цій родючій землі
хату білу мов ангел
хай вона росте до небес
щоб тут на моїй землі –
зараз – Христос воскрес!
А потім знову візьмусь за працю
(бо лінощі – стрес!)
щоб не відрубали моїй землі голову
і не поклали на тацю
(за те що вона – предтеча раю)
Воістину воскрес!
Омине мою землю
атомний клятий прогрес
і ЧА ЕС
Тут не буде жодної зброї
крім СЛОВА
Шевченко розмовлятиме із Дніпром і степом
Мельничук – із Карпатами і росою
Стус писатиме листи мільйонам синів
і знову буде Тичина молодим (лише молодим!)
Франко і Стефаник посміхнуться нарешті
і Леся буде здоровою
Воскреснуть всі розстріляні
заморені голодом
убиті тюрмами і війнами
тут смерті не буде і чорної крови
а тільки – сльози щастя землі –
рОси
БАГАТО РОСИ
на квітах-очах
на вікнах і образах
а навіть на мальві сонця
…
А щоб ніхто землю мою не вкрав і не відібрав
я сховаю її у свою душу (в зіницю ока пера)
там їй буде тепло і затишно
без війни… бо
вже бачу як
КВІТНЕ МИР
завтра
© Олександр Букатюк
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541022
дата надходження 02.12.2014
дата закладки 10.12.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.12.2014
Скинув жовтень мідні обладунки,
Перепрів у стосах падолист,
За плечима осені-чаклунки
Золотиться промінь, наче спис.
Допиває сонце по краплині
Захололе дзеркало ставка,
На стрункій розпатланій модрині
Засріблилась паморозь крихка.
Тліє листя, скручене в пергамент,
Мов уламки згаслої зорі.
Ще дивують айстри кольорами
О такій притлумленій порі.
При́йде час і айстрову гординю
Вистудять непрохані сніги...
Вже зима опоряджає скриню,
Репаються змерзлі береги.
Запрягає коней білогривих
У скрипучі сани - і гайда!
Вислизає осінь полохлива,
Мов лисиця загнана руда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538094
дата надходження 19.11.2014
дата закладки 20.11.2014
[youtube]http://youtu.be/pVta7SGq_3o[/youtube]
https://www.youtube.com/watch?v=pVta7SGq_3o
Майданить серце безупинно,
Димами – ґрати.
Земля горить і біль провини
Не замовчати.
Летять у небо кàчам білим
Сини крилаті,
Курличуть славу Україні,
Заклякла Мати.
Майданить воля в мушці смерті,
Гатить в набати
Печерний молот. Воїн впертий,
Чи час вмирати?
Чи час прощати, відмоливши
Батьківський гріх?
Чи час повстати, запаливши
В гарматах гніт.
Чи час коритись вкотре долі
Долів лицем?
Чи на списах підняти волю,
Бо бій – не щем.
Безсмертний сину, мій Повстанче
Тобі молюсь.
Я Україна, твоя Мати,
Я не здаюсь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533938
дата надходження 01.11.2014
дата закладки 18.11.2014
Листопад надвечір засльозився,
По шляхах дощем задріботів.
Місяць встав, побачив це, скривився,
Вийти з хати-хмари не схотів.
Вечір пряжі темної напряжив –
Вкрила землю й небо угорі.
Лиш блищать, немов палаци княжі,
Між пустинних вулиць ліхтарі.
Вечір, просто вечір - тихий, гожий.
Інший там, де "гради", блокпости.
Господа прошу (бо я це можу),
Мирний дощ нехай пошле туди.
Світлина моя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537826
дата надходження 18.11.2014
дата закладки 18.11.2014
Злизала зорі киця-ніч,
Лягла під небом та дрімає,
Пухнасту спинку вигинає -
Смолисту, мов згоріла піч.
А місяць – золотий ріжок,
Не захотів такої ж долі,
Сховався в бабиній квасолі,
Яку насипали в мішок.
Жде, кішка-ніч ось-ось засне
Під шарудіння листопаду.
Покине місяць-ріг засаду,
З розгону в небеса чкурне.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536508
дата надходження 12.11.2014
дата закладки 13.11.2014
Я покину усе і піду в далечінь,
світ за очі...
Як відлюдниця, прихисток
в лісі знайду.
Де дерева, де квіти, де
барви урочі...
Наче блудне дитя, на коліна
охляло впаду.
Я залишу удома свій рій
божевільних думок,
свій табун запитань, своїх нервів
скажену зграю.
В психіатра куплю найміцніший,
найбільший замок,
все зачиню в КРАЇНІ З ВІЙНОЮ,
і вип'ю з мелісою чаю.
І природа обійми розкриє
для мене, мов мати.
А позаду горітимуть всіх
негараздів мости...
Я сховаюсь у місці, куди не
поцілять гармати...
Та від СЕБЕ ніколи... ніколи
не зможу втекти.
12.11.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536498
дата надходження 12.11.2014
дата закладки 13.11.2014
І вкотре, все лиш тільки починається,
Зірвуть гранати і проллється кров.
Ворота раю тихо відчиняються,
Нових героїв запросити знов.
А час затерли ніби гумкою
І простір цей заповнив дикий біль.
Хапаючи життя ковтками з мукою
Із ран свободи вибираєм сіль.
О,як її на них багато сипано,
Втрамбовано,наліплено туди.
Та все ж зціпивши зуби вкриті піною,
Позбудемось ганебної біди.
Брудні обличчя та яскраві очі,
Засвітять новий день і новий лад.
І вже не буде більше ночі
Кривавих масок й барикад.
А буде світло,безліч світла,
Від сонця,усмішок,тепла.
Забуде кіптяву повітря,
У грудях забринить весна.
Та вкотре, все лиш тільки починається,
Ревуть гармати, витікає кров.
Ворота раю тихо відчиняються,
Нових героїв запросити знов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536548
дата надходження 13.11.2014
дата закладки 13.11.2014
Так хочеться ще трошки поцвісти!
Зустріти сонце - в апогеї літа!
І промінь щастя у душі нести,
З призначенням - радіти і любити!
Ще стільки маю ніжності й тепла,
Невитрачених - ласки і любові!...
Для кого ж я цей скарб приберегла,
Щоб засвітити зорі вечорові?..
І щоб - удвох! Одним шляхом іти!..
Рука в руці, а серце - коло серця!
...Так хочеться ще трохи поцвісти!
Як чорнобривці - в апогеї серпня!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536541
дата надходження 12.11.2014
дата закладки 13.11.2014
Що значить когось кохати,
Ділити із кимось долю?
Це перш за все довіряти,
Не пхати у клітку волю.
Це значить ділити горе
І радість наполовину.
Долати високі гори
І міряти низовину.
Кохати – це дарувати
Себе без усіх обмежень,
Тепло і любов давати,
Без докору, застережень.
З образами не носитись,
З пів погляду розуміти.
Кохати потрібно вчитись.
Кохати потрібно вміти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536089
дата надходження 10.11.2014
дата закладки 11.11.2014
Ясноокий молодий рибалка
Вдосвіта на лови вирушав,
Пригорнув дружину ніжно-палко
І затемна бути обіцяв.
А дружина, наче та Сибіла,
Відчуває: сунеться біда!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
Всі сліди приховує вода
День той був повільний, наче хворий.
День минув - рибалки все нема.
Чи його забрало Чорне море,
В глибині водою обійма?
Не вернула милого пустиня,
А його дружина край води -
Чорне море, хвиля біло-синя! -
До світанку множила сліди.
Все ходила, все гукала, звала,
Плакала, мов кинуте маля,
Милого край моря виглядала -
Пусто, ні човна, ні корабля,
Закричала: «Дайте мені крила,
Хоч і мертвим, милого знайду!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
За коханим хоч за край піду!»
Загуло у морі лютим гулом,
І вода згорнулася в сувій,
І на чайку жінку обернула:
- Відшукаєш, буде милий твій!
Здійнялася чайка, осміліла,
Подалася тінню в далечінь:
Чорне море, хвиля синьо-біла,
А над ними невпізнана тінь.
Рік минув і другий - з моря раптом
Повернув рибалка молодий,
Сивий, наче вкритий срібним гаптом,
Він додому - дім стоїть пустий!
Він до моря: «Де ти, моя мила,
Де свої залишила сліди?..!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
І рибалка плаче край води.
Закричав: «Та дайте ж мені крила,
Хоч і мертву, я її знайду!
Чорне море, хвиля синьо-біла,
Я за нею хоч за край піду!»
Заревла у морі люта сила:
- Пошукай! - чи ж не мала Земля? -
І рибалку в мить перетворила
На сумного птаха-журавля.
Він злетів над морем, осмілілий,
І полинув тінню в далечінь:
Чорне море, хвиля синьо-біла,
А над ними невпізнана тінь.
І вони шукали - не впізнали
Милих-любих між небес пустель,
Невпізнані, висями кружляли
Біла чайка й сірий журавель.
Як впізнати? Чайки білокрилі
Всі ридають: «Упізнай мене,
Чорне море, хвилі синьо-білі,
Упізнай - наврочення мине…»
- Упізнай, - бриніло в піднебессі, -
- Упізнай, я повернуся знов,
Упізнай, і я тоді воскресну,
Упізнай, врятуй свою любов!
Як впізнати? - Журавлі у небі
Всі курличуть: «Не впізнав, пробач…»
Чорне море, хвиль біляві гребні,
І над ними журавлиний плач.
І відтоді (й сумно, та звичайно)
Над морями й стріхами осель
- Упізнай! - ридає біла чайка,
- Не впізнав… - курличе журавель.
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535329
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 07.11.2014
Небо тихо зовет – смотри,
Увлекая мой взгляд все дальше…
Сердце ровно стучит внутри,
Без напрасных надежд и фальши…
Не слепя на исходе дня,
Солнце глаз выстужая, дышит
И лучом золотым звеня,
Рассыпает закат по крышам…
Я смотрю и тихо грущу
Вслед растаявшей птичьей стае…
Я глазами тебя ищу…
Я ресницами синь листаю,
Там, где птичий прощальный крик
Шалым ветром по небу носит,
И вечерней зарей горит
Дня и ночи разноголосье…
……………………………………………………
В этой клетке с названием - жизнь,
У тебя лишних крыльев нет ли?..
Где ты, ангел мой, отзовись?..
Почему ты так долго медлил?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534583
дата надходження 04.11.2014
дата закладки 05.11.2014
[img]http://cs7009.vk.me/c540102/v540102248/28123/kS94X0GuDn4.jpg[/img] [img]http://cs7009.vk.me/c540102/v540102248/280de/yvtYhxm--yY.jpg[/img] [img]http://cs7009.vk.me/c540102/v540102248/280ce/H9T_gUb2Nl0.jpg[/img]
В листопадову пору
останнє осіннє тепло
струменіє глінтвейном
під замшею теплої шкіри
і тонкі промінці розтинають,
мов гострі рапіри,
полинялих дібров і садів
оксамитове тло.
В листопадову пору
так багнеться* серцю стрічань,
найніжніших обіймів
і щирої з кимось розмови,
смакувати ковтками легкими
вино пурпурове,
милуватись, як в небі
вечірньому квітне герань...
Прислухатись до шурхоту
листя у прілій траві,
коли вітер обтрусить на землю
кленову перуку,
і тримати когось так дитинно
за лагідну руку -
відчувати, як щастя бринить
у м'якім рукаві!
І як лоскотом ніжним
нестримно біжить по спині
хвиля теплого струму,
що легко поколює п'яти...
Загорнувшись у плед,
ні про що таємниче мовчати,
задивившись, як вечір
запалює перші вогні.
В листопадову пору
так солодко пахне любов
і терпкий післясмак ностальгії
так часто бентежить...
Заліковую смуток душі,
як набридливий нежить,
філіжанками кави
і дозами щирих розмов.
[i]*Багнеться - хочеться, бажається.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534739
дата надходження 04.11.2014
дата закладки 04.11.2014
...Загусне море; світло стане чорно-тьмяним,
І вітер житиме як спогад чи луна,
І ліс стоятиме парканом дерев'яним,
Трава лежатиме, мов стигла сивина
Під куполом небес сріблясто-олов'яним,
А в нім повітря захолола рідина,
Весь рух застигне, і вібрації, і звуки
З безпліття випадуть - труха, розбите скло,
Зв'язки порушаться, не створяться сполуки,
І в безпораднім стані і добро, і зло
Не завдаватимуть ні радості, ні муки,
Неупереджені й байдужі, мов число,
Зупиняться зірки, припинять біг планети,
Орбіти випнуться, мов дуги дротяні,
Нечинні, всесвіту розкриються секрети -
Немов на згарищі уламки цегляні,
Окреслять величі і слави силуети,
Ніким не знайдені в смітті і бур'яні...
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534678
дата надходження 04.11.2014
дата закладки 04.11.2014
Посмотри на ладонь, там зигзагами линии,
Уходящие в прошлое с истечением лет…
Посмотри, листопад, припорошенный инеем,
Укрывает, утерянный нашей памятью, след…
Посмотри на часы, стрелки мечутся тикая,
Прогоняя печаль, возвращая сладкие сны…
Посмотри мне в глаза, когда вновь в пляску дикую
Сердце пустится, больше не опасаясь войны…
Посмотри, и заря поутру заневестится,
И унылые будни укроет дыханье весны…
Посмотри и поверь, все когда-то изменится,
Разделяя сознанье на «до» и «после» войны…
04.11.2014.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534616
дата надходження 04.11.2014
дата закладки 04.11.2014
Нема її. Чекав. Заснув від втоми.
Прокинувся, не знав чому він сам.
Куди ж пішла, десь зникла в невідоме.
Невже втомив її своїм гранням?
У вікна заглядав, шукав в кімнатах,
Може записка, чи роз`яснення яке?
Надворі вечір , а вона не в хаті ,
А що, як вона більше не прийде?
Тремтів від жаху. Знав, життя без неї,
Це так, якби без слуху й без очей.
Із ким полине в музики алеї,
Відчуть кохання пристрасних ночей.
Ось ніби кроки. Тихий стукіт в двері.
Вона, вона, зійшла його зоря!
Та це була фантазія містерій,
Акорд останній! Доля скрипаля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534526
дата надходження 03.11.2014
дата закладки 04.11.2014
Два солнца мне светило в этот день.
Одно – сияньем в стёклах отражаясь.
Твой сон ещё хранила – шторы тень.
И я его спугнуть рывком – боялась…
Ты спал так безмятежно и легко,
Меня к себе невольно прижимая…
Не видя ни бегущих облаков,
Ни света, что квартиру заливает.
Как сладостно объятье этих рук!
Щеки твоей к плечу прикосновенье…
…Ты был так пылок… мил… от сладких мук
До трепета последнего мгновенья,
До взрыва, где волной накрыло нас,
И понесло – к вершинам наслажденья!...
- Ты спишь, любимый? Нам пора вставать…
- Что, солнце встало?
- Нет, ещё со мною!
(бровей изгиб, улыбка, этот взгляд….)
- Со мною! Телом, сердцем, и душою…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534607
дата надходження 04.11.2014
дата закладки 04.11.2014
Небес джерельце
Сонце посміхалось
Тихим чистим водам,
Довго милувалось
В дзеркалі природи.
В небі пролітали
Хмарки – білі вівці,
З неба опускались,
Попливли по річці.
Ясний місяченько
В озері купався.
Хоч там й глибоченько
Та він не боявся.
В каламуть неправди
Чи то в хвилі гніву
Небо не загляне,
Як би не хотіло.
Дітки, своє серце
Бережіть від бруду
І небес джерельце
Сяяти в нім буде.
25.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534455
дата надходження 03.11.2014
дата закладки 03.11.2014
Сприймаю все, що діється, як даність.
У голові від інформації - луна!
Дивлюсь навколо себе: ЦЕ - РЕАЛЬНІСТЬ.
Вмикаю телевізор, - НІ! ВІЙНА!
Роздвоєння в державі чи у мене?
Спитати хочу владу: де вона?!
Напевно, налаштовує антени
На серіал під назвою "Війна".
Хто ж режисер цього "чудового" проекту,
Що поділив нас на акторів й глядачів?
За звичкою всесильний думав де - хто,
Що ми - пасивні спостерігачі.
О ні! Ми вже не ті, що колись були!
Бо без брехні та гасел прагнем жить!
Старі часи, "шановні", вже минули.
До влади в нас вимога - не брешіть!
Брехати досить знову нам про наші втрати,
Про генералів чесних, теплий одяг, БТРи!..
Про забезпечення бійців досить брехати,
Бо нашу армію годують волонтери!
А ще - простий народ, "кіномасовка",
Яка не має ні імен, ні ліку!..
Їй завдяки триматимемось довго,
І серіал подовжимо довіку!..
Не по-кіношному воює півкраїни,
А півкраїни на це дивиться в екран!..
Повинні разом підніматись ми з руїни,
І вимагаємо: "Введіть воєнний стан!"
Благаю вас я, люди, пробудіться!
Бо Україна є у нас одна!
Робіть щось, дійте!!. Але не дивіться
Цей серіал під назвою "Війна"!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533799
дата надходження 31.10.2014
дата закладки 03.11.2014
[img]http://effectfree.ru/useruploads/results/2014/11/04/15/1e56fe8.jpg[/img]
Терпи, любове, біль тебе шліфує,
Відточує старанно кожну грань,
Ані зусиль, ні часу не шкодує
Для чергової порції страждань.
Гори, любове, бо тобі не вперше
Дражнити долю розпалом борінь!..
Один щабель, що на путі до звершень,
Стількох вартує злетів і падінь...
Одне маленьке скельце кольорове -
А розіллє веселку у пітьмі...
Борись, любове, ну ж, борись, любове,
Кричи, коли вуста твої німі!
Гартуй себе у полум'ї нещаднім,
Не вір у підлі підступи афер,
Лише тобі думки твої підвладні,
Лише тобі здолати цей бар'єр!
Провадь крізь бурю свій побитий човен
І будь комусь, як по́світ у вікні!
Терпи, любове, ох, терпи, любове,
Бо тільки справжнє вистоїть в борні.
І тільки вічне, мудре і терпляче,
Засіявшись, дозріє у врожай...
Терпи, любове, Бог тобі віддячить,
А від людей подяки не чекай.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534263
дата надходження 02.11.2014
дата закладки 02.11.2014
Берези холоду здались.
Віддали золото з розпуки.
Від них дуби міцніші й буки,
Вони лиш трохи роздяглись.
Трава укрилась морозцем.
Ще навіть колір не змінила,
Бо фарби в сонця не купила –
Вона з порожнім гаманцем.
Підкине вітер грошенят.
Трава не раз його приймала,
В м’яку постельку укладала,
Неначе кішка кошенят.
Лиш скаже, дасть на фарбу вмить
Усім, до кого йшов у гості.
Свічками запалає простір,
Поки зима не загасить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533686
дата надходження 31.10.2014
дата закладки 31.10.2014
Що то є воля? Воля – то вітер,
Буйний і легкий, в простір біжить
Поміж будинки, трави і віти.
Спробуй зловити! Спробуй спинить!
Знайде найменшу в пастці шпарину.
Вирветься, як би не ставив межу.
Вийде і бурею ляже на днину.
Волю шануй – і свою і чужу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533504
дата надходження 30.10.2014
дата закладки 31.10.2014
у серця болить голова
з грудей крові вир-ивається крик
та досі мої очі пурхають з квітки на квітку
а я ще не знаю твого імені
тож зовись Україною
люблю цю землю
у яку мене живцем поховано
якщо земля – небо
то значить ноги – крила
та знаєш
я так хочу почути твоє ім’я
вірю в ньому живе сонце
немов в рукавичці
тож прийди і скажи очима: це я…
бо без твого імені – я безіменний
14.07.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533625
дата надходження 31.10.2014
дата закладки 31.10.2014
Найбільше чаклунство з'явилось у вирі століть.
Йому не потрібно гучного несправжнього слова.
Безжалісний вітер думками стирає граніт,
Щоб з пилу і попелу знов відродилась основа.
Найбільше чаклунство сховалось в мовчанні віків.
Бо голос не знає напевно, що правда єдина.
Це значно старіше від перших думок і віршів,
Це значно давніше від всього, що знає людина.
Найбільше чаклунство в німому переспіві рік.
Загубиться слово - та суті його не згубити.
І часом мовчання світ чує не гірше за крик,
Захований в спогадах вічного теплого літа.
Найбільше чаклунство у тиші дзвінких голосів,
В буденних речах, що ніяк не опишеш словами:
У темряві ночі, у першій ранковій росі,
У сонці, що сходило й буде сходити віками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533513
дата надходження 30.10.2014
дата закладки 30.10.2014
Непритомна...
На хмарах пливу у небесній блакиті,
В п'янкому полоні чарівної миті,
Тобою зігріта, забута Землею,
І тілом довіку твоя, і душею.
Непритомна...
Пір'їною з неба додолу лечу,
Від подиху вітру тихенько тремчу,
Метеликів зграя кружля наді мною.
Твій голос шепоче мені... тишиною...
Непритомна...
Шукаю у рідних руках насолоду.
Злітаю до хмар, і пірнаю у воду,
В озера смарагдові твоїх очей,
Де сяйво палає від тисяч свічей.
Непритомну
Вертаєш словами кохання до тями,
І пристрасть новими росте пагінцями.
За руку міцніше, коханий, тримай...
Ми знову з тобою поринемо в рай.
29.10.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533409
дата надходження 30.10.2014
дата закладки 30.10.2014
[b]ПЕРШИЙ СНІГ
[/b]
[img]http://kotomurdiya.ucoz.ru/_ph/1/2/119406156.jpg[/img]
Хрусткий, як цукор, пахне кавуном,
Блищить на сонці, хоч зажмурюй очі -
Весільним непорочним полотном
На землю сніг упав цієї ночі.
О як шкода́ - залишаться сліди,
Як весело - нарешті підморозило!
Тоненька плівка срібної слюди
Лиш біля берега торкнулась озера.
У світі невимовна чистота,
У кришталях видзвонюють дерева.
Було б не видно білого кота,
Якби не очі і не ніс рожевий.
Він мружиться, ховає в лапи ніс -
І зник, і злився з тлом, хоч був допіру!
Не залишив і посмішки мені -
Він - український кіт, він не з Чеширу...
На фото: [i]Перший сніг випав у Івано-Франківську 24.10.2014! Не пам'ятаю такого раннього снігопаду! Ранній сніг на зеленому листі...[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532637
дата надходження 26.10.2014
дата закладки 29.10.2014
Вже вечір срібним місяцем в вікно
Глядить з-під почорнілої завіси.
На хмарну постіль сонечко лягло,
Поринуло у сон під шепіт лісу.
Замовкла пташка, стих дитячий крик.
Просіяв вечір вулиці крізь сито.
І тільки вовк наставив гострий клик,
Немовби хоче місяць укусити.
А зорі-квіти ясно розцвіли,
Моргають сіроманцю із суцвіття.
Пустив вовчок мелодію з імли
І зник поміж ялинового віття.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533124
дата надходження 28.10.2014
дата закладки 29.10.2014
Осінній день у глечик димаря
Налив густого во́гкого туману,
А горобині кетяги горять,
На паморозі білу порцеляну
Течуть багряно викислим вином,
Немов поранив жовтня хтось у груди...
І жолуді тріщать, як доміно,
Настукують свої чудні етюди.
Осінні мряки виїли парчу,
Із листя змили золото сусальне.
Ні посвисту,
ні крику,
ні плачу -
Лише німе спустошення криштальне.
Лиш я і сад у пасмах димарів,
Що злилися із молоком туману,
І яблук мерехтливі ліхтарі
Над мокрими штахетами паркану...
І перемерзла вицвіла блакить,
Що сніг плекає у своєму лоні...
Кленове листя жмутками летить -
Легке і тепле, як твої долоні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532877
дата надходження 27.10.2014
дата закладки 27.10.2014
Я зіроньку кожну впізнаю в обличчя,
А з місяцем срібним стрічаюсь давно,
Тому-то ночами мені і не спиться,
Порталом у світ я обрала вікно.
І тільки-но вечір лягає на місто,
Густа пелена огорта ліхтарі,
Я крила вдягаю, в кімнаті затісно,
На мене чекають, десь там, угорі.
Мої походеньки світами до ранку
Ніч темна ласкаво сховає між зір,
А з першим промінчиком сонця, мов бранка,
Стелюся туманом на плечі землі.
Я зіроньку кожну знаю в обличчя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532773
дата надходження 27.10.2014
дата закладки 27.10.2014
Там, де кохання наше втратить силу,
Там буде ніч глуха із шерехом дощу,
І дощ шептатиме комусь "не відпущу"
Із присмаком вінтажного вінілу,
Там, де кохання наше втратить силу,
Там зійдуть квіти неприродніх кольорів,
Кремезніші за найстаріші з яворів,
Із ароматом пороху і пилу,
Там, де кохання наше втратить силу,
Там стане хмарочосів омертвілий ліс,
І лісом зграї сповнених очей коліс
Ганятимуть фантазію віджилу,
Там, де кохання наше втратить силу,
Там буде порожньо, ніяково, ніяк,
І вийде грізний незнайомий Зодіак,
Відкрає неба край від небосхилу...
...Там, де кохання наше втратить силу,
Ти зійдеш із трамвая, я - в могилу.
2014
*Малюнок: Зиновій Сидорів. Останній трамвай
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532743
дата надходження 27.10.2014
дата закладки 27.10.2014
Це інша осінь, мокра і понура,
Крізь сітку мряки глипає з-під брів...
Вже поріділи пишні шевелюри
У кленів молодих і яворів.
Обсипалось оздоблене убрання
І пліснява покрила теплу мідь,
Бринить в гаю мелодія прощання
Між голих неприкритих верховіть.
Це інша осінь - зраджена коханка,
Загорнута в пожухлий кашемір...
Минулася жовтнева лихоманка
І золото зотліло, мов папір.
Ах, золото!.. На вигрітій долоні
Тремтить листок - загублене крило...
Які ж оті дерева безборонні
У дні, скупі на сонячне тепло!..
У час, коли важкі кудлаті хмари
Торочаться на во́вняні нитки
І тріскають тендітні капіляри,
Знекровлюючи листя і гілки.
Це інша осінь - тріснута лампада,
Вже майже спорожніла, не жахтить
І проситься в обійми листопада,
Щоб душу відігріти хоч на мить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532293
дата надходження 24.10.2014
дата закладки 25.10.2014
Осінні квіти… Золото перлин.
Коли вночі від інею сивіють,
А вранці сонця колотий бурштин
Ще світить, та уже ніяк не гріє…
Але вони – усупереч! – цвітуть!
Милують око сяєвом вогненим!
В людині кожній є таємна суть.
Але не всі подібні хризантемам…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532021
дата надходження 23.10.2014
дата закладки 24.10.2014
Що, ніч, зі мною робиш ти?
Будуєш з кришталю мости,
До зір таруєш мріям шлях.
Лечу без крил. Долаю страх.
Довкола тиша. Спить печаль,
І дня прожитого не жаль,
Він в пам'яті лишає слід.
Продовжую нічний політ.
Збираю спогади в імлі,
Вони - це роси на траві,
Що несуттєвим є для нас,
Те згодом випарує час.
Надію сію поміж зір,
Нехай блукає до тих пір,
Допоки в серці сяйво є -
Наснагу для життя дає.
Натхнення я своє знайду,
Його впіймаю на льоту,
Воно дитя нічних примар,
Що заховались вище хмар.
Тут безліч мрій інших людей,
Народжених із тих ночей,
Де висоти здолавши страх,
До зір знаходять власний шлях.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531585
дата надходження 21.10.2014
дата закладки 22.10.2014
Муркоче дощ за плівкою вікна,
Таке приємне тепле муркотіння!..
Мов десь бринить приглушено струна –
Мінорних нот мелодія осіння.
Розкішні крони виїла іржа,
Сповзла блискуча штучна позолота,
Листком обдертим зраджена душа,
Немов сирітка, тулиться до плота.
Горить багряно мокрий виноград,
У сиву мряку вибухнувши кров'ю,
Бо і його нещадний листопад
Не омине своєю нелюбов'ю.
Завихрить листя п'яна круговерть,
Награвшись, кине тліти і забуде...
Там, де життя вирує, тінню смерть
Чатує поруч – так було і буде.
Муркоче дощ, грайливе кошеня,
Бо що йому природи обмирання?
Ще буде у дерев нове вбрання,
Бо ця плаксива осінь - не остання.
Ще соками заграють гілочки,
Весна розтопить плівку захололу,
Проклюнуться, мов зубики, бруньки,
Нове життя забігає по колу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531182
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 20.10.2014
Я музыку раскрашу цветом страсти,
Пусть льется она звуками мечты,
Любовью свою жизнь скорей раскрасьте,
Ее храните среди будней суеты...
Найдем друг друга сквозь моря невзгоды,
Сквозь бури жизни пронесем любовь,
И пусть там за бортом бушует непогода,
Мы сохраним тепло сердец среди снегов...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530042
дата надходження 15.10.2014
дата закладки 15.10.2014
Трава росте увись,як тихий дзвін,
Шепіт землі- первинна її суть.
Трава рече:вставай,вставай з колін,
Бо світлий ти і мусиш завжди буть!
Бо вічний ти,допоки ти живеш,
І дух твій більший,аніж плоть,
і ти в собі з народження несеш
образ небес,бо так велів Господь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529792
дата надходження 14.10.2014
дата закладки 14.10.2014
Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгий шлях боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529290
дата надходження 11.10.2014
дата закладки 14.10.2014
…Торувати шлях самотній,
Розмовляти із хмарками,
Слідкувати, як в безодні
Вітер грає із пташками,
І не чути ні образи,
Ні чужого злого слова -
Пози, символи і фрази
Розлетілись, мов полова,
Я ж не тут - подався далі,
Вже мене не наздогнати,
Кличуть дзвоники конвалій
І зелені лісу шати,
Треба бджіл спитать дорогу,
Братство хай веде смугасте
Аж до вулика чи Бога,
Чи у трави десь упасти -
Задивитись у високі
Незахмарені простори,
І дивитись, аж допоки
Не затьмаритися зору,
І залитися сльозою,
І довершено самотньо
Впасти чистою росою
В трави, як в блакить-безодню,
Загубитись між світами,
Відшукатися на луках
Між безчассям і літами
В кольорах простих і звуках,
Оновитись чи спинити
Мить відчутної утрати
Переваг бажання жити
Над бажанням помирати,
І відчути, як ніколи,
Стан свідомої свободи
У масштабах видноколу
Несвідомої природи,
Без питань "чому?" й "навіщо?"
Стани вільно тасувати,
Між найнижчим і найвищим
Все й нічого обирати,
І триматись рівноваги,
Аж допоки наступ втоми,
Напад голоду і спраги
Не примусять йти додому -
Вже і ніч стоїть в воро́тях,
І зірки пливуть шляхами
І чіпляються на одяг
Колосками й реп’яхами...
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529568
дата надходження 13.10.2014
дата закладки 13.10.2014
Солдат тримає подарунки,
Що пишуть діти для бійців.
Там і обійми, і цілунки,
Сердечка чисті для батьків,
Хоругви, прапори, знамена
Полків усміхнених й бригад,
Дитяча щирість достеменна…
Із почуттів цей зорепад.
Солдат, як гляне на малюнки –
Стіною стане, мов бетон.
І підуть в небо, за лаштунки
І жах, і розпач із погон.
А там зустріне Сам Всевишній,
Як прощу, скарб цей покладе
І зацвітуть осінні вишні,
І мир з дощем, мов квіт впаде.
Засвітять сонця візерунки
Бажань дитячих цінний скарб.
І Україна, немов юнка,
Зодягне сукню з мирних барв.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529371
дата надходження 12.10.2014
дата закладки 12.10.2014
После прочтения стиха"не до…" автор Gocman
poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431662
Завянут и замерзнут неподаренные розы,как на морозе,..от холода твоей руки...
И не обрадуют того, кто всех дороже...И больше не прижмешься к родному телу ты...
И недосказанное не продолжишь,..потерян всякий смысл...
Не вспомнишь недопетые куплеты,..и это даже не дано,..не сможешь ты...
И не досмотришь сон,..разорванный внезапно...Ты не узнаешь: где - начало,где - конец...
Недолюбил,..но так хотелось и мечталось,..искал,..на это силы,чувства все ушли,..
Но что то главное ты упустил,.. и нить связующая судеб потерялась...Но в жизни может все еще и быть!...
Пока тревожит сон весна,..пока тебя волнует запах розы..,и восхищают звезды,..и солнца радуют лучи...
Пока хоть искорка одна любви жива и горяча... Пока часы песочные твои в руках у Господа целы...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529390
дата надходження 12.10.2014
дата закладки 12.10.2014
Ты знаешь,..твоя роза до сих пор,как будто бы живая!..Не веришь?..Приезжай и посмотри!..
И цвет не потеряла красный,..и ароматна, и свежа...Дарю ей по утрам я капельки росы...Наверное,ими оживляю...
И даже пальчик мне сегодня снова уколола - приветом дальним от тебя...
Зачем ее я сберегаю,..и даже поливаю иногда?..
Все лепесточки высохли давно,..и стебель...И стали нежными шипы...
Другие рядышком стоят - по настоящему живые!..И радуют глаза!..
Но та,..твоя,..последняя,..такая дорогая сердцу,..мне красивей всего,..милее для души...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529018
дата надходження 10.10.2014
дата закладки 10.10.2014
Тот счастлив в жизни,..кто напрочь зависти лишен,..его она не гложет,не съедает...
И ядом зависти свою,..чужую кровь и жизнь не отравляет...
И кто душою чуткой наделен,..и красота его волнует,..чужая боль тревожит...
Кто не жалеет доброты,..и меры для нее не знает...
Имеет кожу нормальной толщины,..и замерзает от мороза ,..и обжигается от жара,..
Но чувства остаются тонкими у них!..У толстокожих такие не бывают!..
Тепла всегда его рука,..а сердцем мягким и горячим,отзывчивым он обладает...
Лица другого не имеет,..и масок он не носит и не примеряет!..
Такие люди рядом есть,..чужой успех за свой воспринимают...
Они друзьями верными слывут,..незаменимыми ,желанными,..а значит и счастливыми всегда бывают!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528812
дата надходження 09.10.2014
дата закладки 09.10.2014
Ця війна не у нас і не з нами,-
Прошепочеш тихенько ти знову.
Скинь химерні тупі окуляри,
Щоб волать не прийшлося потому.
Побіжиш ти по справах буденних,
Переглянувши хутко новини.
Зупинись, поміркуй про воєнних;
Захищають твій спокій щоднини.
Ти заморське повітря вдихаєш
І довкола здається все раєм.
Помолися, про милість благавши,
Щоби пеклом не стала реальність.
Виливається пісня з порога,
Безтурботно святкуєш ти нині.
По сусідству ж в останню дорогу
Проводжають єдиного сина.
Ти по місту гуляєш спокійно,
Фотографій нацокавши з триста.
Сотні ж сіл і містечок в країні
Сплюндрували лихі терористи.
На розкішнім авто в час воєнний
Роз’їжджать – цілковита химера.
Кілометрів за пару… щоденно
По країні гатять БТРи.
Ти поволі звикаєш… Банально…
Не жахає загибель невинних.
Божевільна гірка сюрреальність..?
Не втекти від розправи сумління…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514742
дата надходження 31.07.2014
дата закладки 09.10.2014
Ця нелірична осінь-
Як нелірична думка...
Цей зорепад відносин,
Що тягнеться, мов гумка
Бажань, що зачаїлись
У мареві чекання...
Побачень, де зустрілись
Химерні сподівання...
Тих зустрічей, що стали
Вже споминами долі.
Що нас оповивали
Як вітер верби в полі.
Ця лірика заклякла,
Придушена війною,
Мов небарвисте плаття,
Волосся з сивиною...
І ми берем на щастя
Самі себе у спомин,
У викривленні часу
Кохання миті ловим...
І все ж- це наше! Наше!..
І ми благаєм долю
Ще раз по разу чашу
Цю куштувати в колі,
Яким відгородились
Від льодоставу світу,
І як Господню милість
Кохання наше пити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528718
дата надходження 08.10.2014
дата закладки 09.10.2014
Нас повінчали небеса:
І вічність,
й вірність,
і краса,
І ніч,
І день,
Сама земля
Нас поєднала не спроста,
Бо тіло я,
а ти - душа,
Бо тіло ти,
а я - душа.
Одне на двох у нас життя
І доля,
й воля,
й почуття,
Думки,
Діла,
Навіть слова
Все складно так переплела,
Бо тіло ти,
а я - душа,
Бо тіло я,
а ти - душа...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528685
дата надходження 08.10.2014
дата закладки 08.10.2014
А ми приходим у цей світ Весною,
Коли Земля вплітає в коси квіти.
Господь майстерно сад фарбує хною,
А янголи з небес нам шлють привіти.
Як ніжна айва, королевою в саду,
Ховає щоки в листя, зашарівшись...
Горіх шепоче їй " Тебе вкраду"...
Пташки сміються, в кронах причаївшись...
А ми, мов ті пташки, всьому радієм...
І кожен новий день - це відкриття!
Бо ми - весь світ! І ми себе лелієм...
А мамині обійми - сенс життя...
Та час пливе, і вже Весна за руку
Веде до Літа юнаків, дівчат...
Воно вже мовить нам свою науку:
"Дитинство не повернеться назад..."
Та що нам це? Коли ми молоді!..
Коли ми пестимось у променях любові...
І птАхи - пАрою... у власному гнізді,
Малюють мрії дивні, волошкОві...
Посеред трав, солодкої малини,
Пахучих, стиглих, ніжних полуниць,
Мету так вправно ліпимо із глини,
Мов бачачи майбутнє до дрібниць.
Та помилки, по крапельці, - у море...
А море - в океан розбитих мрій.
Життя буває з нами так суворе,
І з долею стаєм в нерівний бій.
І ми самі крокуєм тихо в Осінь,
За руку ведучи своїх малят.
Вже не за себе, а за діток просим,
Вслухаючись у тупіт ноженят...
А під ногами - листя пожовтіле,
Як музика осіння, шарудить...
Усе стає до болі зрозуміле:
Ти мусиш цінувати кожну мить...
Курличе в небі журавлиний ключ,
ПтахИ у теплі землі відлітають.
Ми ж тиснем руку Часу голіруч,
Втекти кудись можливості не маєм...
І вже непрохана Зима - до нас, у гості,
Несе з собою холод, мерзлоту...
І за вікном - синички білохвості,
Скидають сніг із крилець на льоту...
І дзеркало, давно забуте нами,
Мов ворог, причаїться у кутку.
І спогади, дірявими човнами,
Нестимуть радість - тиху і хитку...
А у саду - так гарно, білосніжно....
Дерева перлами із інію покрились.
Горіх так само пригортає айву ніжно,
Лиш айва вже зів'яла й похилилась...
А ми приходим у цей світ Весною,
Коли Земля вплітає в коси квіти.
Господь майстерно сад фарбує хною,
А янголи з небес нам шлють привіти...
8.10.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528610
дата надходження 08.10.2014
дата закладки 08.10.2014
[i]Невже я зайвий чоловік тому,
що люблю безумно Україну?[u][/u][/i]
[i]М.Хвильовий[u][/u][/i]
Невже я зайвий чоловік,
Адже люблю її безмежно
Чарівну, сильну, незалежну...
Кохаю змалечку навік.
Вона тендітна, люба, щира,
Блакитноока та сумна
У світі все живе...одна.
І замість посмішки - зневіра.
Але так було не завжди!
Я пам'ятаю час і мить,
Коли краса її бриніла,
В очах була, мов сонце, ліра.
Волосся золоте, розвіяв,
Піднялась в небо і..Летіла!
Душа її, мов вільний птах!
І я тоді забув про страх!
І полюбив, і теж злетів!
Неначе знову народився
На землю з висоти дивився
На ту красу річок, озер!...
Невже я зайвий їй тепер?
Невже забула наші сльози?
Невже забула наш політ?
І замість серця - лиш граніт...
І замість сонця нині - грози...
Не вірю! НІ!... Тебе кохаю!
Нехай слова несуть вітри!
Мене вже завтра розстріляють,
А ти лети...А ти живи!
7.10.2014.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528498
дата надходження 07.10.2014
дата закладки 08.10.2014
(диптих)
1.
Неба непрозора синя тінь.
Світить місяць – в хмарах пекторалі…
У непевнім мареві мигтінь
Ліхтарі цілуються зухвалі…
Темінь ночі душу обійма.
В лабіринтах гі́лля світло тчеться…
Вітер підкрадеться крадькома
Холодом, як вічністю, торкнеться…
У вітринах – привиди машин,
Звуки ночі рвуться магістраллю…
Музика посрібнених перлин
На дротах виблискує астрально…
Невідомий темний режисер
Сцену ночі затіня поволі…
В царстві напівті́ней та химер
Місяць – зачепився за тополю…
***************************
2.
Месяц в ореоле облаков
Медною копейкою – на блюде…
Музыкой непознанных миров
Ноты фонарей – в вечернем блюзе…
В призрачном мерцании витрин
Чьи-то души бликами играют…
Окна в обрамлении гардин
Света полутени пропускают…
Месяца клубочек меж ветвей
Струны задевает перебором…
Темень гасит звёзды всё смелей
Волей неземного дирижёра.
Из-под ног листочек подхватил
Ветер но́чи – странник-одиночка…
Чёрный тополь теменем закрыл
Яркую сверкающую точку…
6.10.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528275
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 07.10.2014
Поважний жовтню, пане мій ласкавий,
Як личить вам оливковий наряд!
Ну, запросіть на філіжанку кави
Самотню пані біля ліхтаря...
Вона така розгублена і мила,
В руках потерті рукавички мне,
Тріпоче, мов метеликові крила,
На вітрі теракотове кашне.
Погомоніть про те, про се, мій пане,
Під шурхіт падолисту і газет,
Під брязкання металу й порцеляни
Послухайте розчулений кларнет.
Хай ваша пані теплими вустами
Пригубить кави терпкість запашну
І загориться іскорка між вами,
І затеплі́є погляд пані... Ну!..
Побудьте трішки звабником принадним,
Даруйте компліменти і вірші,
Хай подих тютюново-шоколадний
Здіймає ураган в її душі!..
Летять думок розірвані конверти...
Та хто там знає, може й неспроста
Чомусь вам личить стриманість уперта,
А вашій пані - скромна простота...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527235
дата надходження 01.10.2014
дата закладки 03.10.2014
[i]Не пробуждай воспоминаний
Минувших дней, минувших дней,
Не возродишь былых желаний
В душе моей, в душе моей.
Ф.Тютчев[/i]
[b][i]Прервав чреду святых мечтаний,
Не воскрешай минувших дней,
Не пробуждай былых желаний
В душе измученной моей!
И не являй мне сновиденья,
Где жизнь – одна лишь благодать,
Огромным счастьем упоенье.
От грез ночных – ни взять, ни дать!
Сердец былое излученье
Сожгло связующую нить,
Пришло досадное прозренье:
Минувшего – не возвратить!
Нет, не вернуть того, что было,
Не начать пройденный раз путь:
Что в воду пало, то уплыло –
Реки теченье не вернуть!
И лунный свет воспоминаний
Не озарит рассудок мой.
Не пробуждай былых желаний,
Душе уставшей дай покой!
[/b]
07.08.1987[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526498
дата надходження 28.09.2014
дата закладки 03.10.2014
Войду в молчанье городского парка…
Засентябрило… Стынет тишина…
Под кронами ветвей уже не жарко…
Здесь статуя так призрачно-стройнА…
Её с тобою летом мы открыли…
Когда от зноя прятались в тени,
И волны, что качали нас в заливе,
Дарить прохладу больше не могли!
Безумство это откровений летних!
О, поцелуев жарких глубина!
И каждый день – как будто он последний,
Как будто нам любовь на день дана!
В разлуки – неизбежнось, в обречённость
Не верилось! Разлуки – не для нас!
Ты обнимал меня – под этим клёном…
И здесь тебя познала первый раз…
…Стоит она… Прекрасная, нагая…
Скульптуре этой просто повезло…
Так безмятежно – губ твоих не знает…
Совсем не помнит – рук твоих тепло…
[b]Ах, Таня нашла для меня очень похожий сюжет!
Спасибо! Тронута до слёз![/b]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527192
[b]Появился экспромт на это стихотворение, и мы совместно с его автором Валерием создали ещё один вариант этой истории![/b]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527266
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527065
дата надходження 01.10.2014
дата закладки 03.10.2014
Останнім променем призахідного сонця
Торкну твоє замислене чоло,
ЗалИшусь теплим вітром у долонці,
До серця притулю своє крило...
Прошепочу тобі осінню колискову
Акордом нерозгублених листків,
І місячну посріблену підкову
Віддам за тебе феї чароснів...
Сплету вінок собі із білого латаття,
Зроблю намисто з тисячі зірок,
І, скинувши своє домашнє плаття,
Зроблю в твій сон несмілий тихий крок...
Наснюсь тобі в цю ніч ... Як сниться синє море,
Що берег заціловує щомить...
Я буду така ж ніжна і прозора,
Я буду колисати і п'янить...
І коли сон піде від тебе рано -вранці,
І день розвіє чари до кінця,
Побачиш знов промінчик на фіранці -
Мого усюдисущого гінця...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526814
дата надходження 30.09.2014
дата закладки 30.09.2014
Я не падала ниць на коліна
І не гнула від болю спини.
Я спіткалась в проклятих руїнах
І мене не спинили вони.
І посічена в шмаття звіринськи
Я по клаптику в купу сповзлась.
І позбавлена прав материнських,
Я дітей-вигнанців не зреклась.
І зубасті оскалені пики
Мордувати змагались окрай,
Та щоразу на зраджені землі
Випливав голубий небокрай.
Я не плакала. Гордо стояла.
Я дивилась у вічі чортам
У вдоволені лиця плювала.
Поховальну співала братам.
Та не падала ниць на коліна
І не гнула від болю спини.
Бо названня мені - Україна.
Поруч мене найкращі сини!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525987
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 26.09.2014
Відаро́мило в полі покосами,
Відболіла ключами блакить...
Мов долоні багряної осені,
Листя клена чуттєво тремтить,
Опадає з гілок сухозліткою,
Захурделене вальсом чудним...
І гілками риплять, наче хвірткою,
Поруділі гнучкі ясени.
Шкаралупки колючі каштанові
Підмітають вітри-двірники,
Блискотять болота порцелянові,
Відбивають небесні хмарки.
Тут роса кришталевими нотами
Мерехтить на судинах листків...
То чому ж не радію щедротами,
Не хапаю лелітки крихкі?
А стою, мов якась наполохана,
Відгорнувши цю щедру парчу...
Наче осінь пробіглась непрохано
Холодком по моєму плечу...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525975
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 26.09.2014
"От слов, от любви, от признаний на ушко
От глаз твоих цвета осеннего неба
По телу всегда разливается нега…
И я покоряюсь любви
Я послушна…."
авт. Весенняя.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525939
Последняя вспышка? Нет! Я не согласна!
И – серым – дожди всё рисуют напрасно!
Напрасно ветра в душу золотом дуют!
В осеннем лесу я любовь наколдую!
Вот злато осин, вот узорные клёны,
Вот медью горит дуб, когда-то зелёный,
Скамейка в беседке, касается ветер
Листвы… Мы с тобою одни – в целом свете!
С любовью смотрю я в глаза – цвета неба,
А солнце тепло улыбается, с негой
Касаясь тебя, растворяется, щурясь…
Лежишь на коленях моих, чуть зажмурясь…
И так нам тепло… Хорошо от касаний!
Ты просто – со мной… И не надо признаний!
Тебя обнимаю, тебе я так рада!
Судьба! Не нарушь эту сказку! Не надо…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525970
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 26.09.2014
- Це диво-дивне, чудо безперечне!
Що тут гадать? - Дивись, благоговій,
Який могутній славний буревій
Задля розваги смертної малечі
На всій поверхні чорній чималій
Крапками білими молокотечі
Розсіяв зорь без підрахунку рій!
- Та я ж дивлюся... І мені верзеться,
Що ці крапки, що їх зовуть "зірки",
Об'єднані в системи і хмарки,
В сузір'я складені, як заманеться,
Не зорі це, - малесенькі дірки
В мішку, в якому людство марно пнеться,
Як біля церкви пнуться жебраки.*
- Так ми в мішку? І виходу немає?
І зорі недосяжні попри всі
Потуги стати ближче їх красі,
І міцно нас оцей мішок тримає,
І ми у ньому, наче карасі,
І же́реб наш довільно визначає
Той, хто мішок воло́че по росі?
- Не поспішай. Послухай, далі буде
Ще розповідь про світло і зірки.
Насправді ж ламентації гіркі
Ведуть нас до фатальної облуди
І спонукають висновки мілкі.
А шлях до зорь і світла той здобуде,
Відкине хто умовності цупкі.
- Заплутався... Тепер не розберуся,
Де дійсне світло і куди людей
Дорога суперечливих ідей
Розверне і куди вони попнуться,
Яких від тих очікувать вістей,
Хто тим шляхом до цілі доберуться,
І звідти нам яких стрічать гостей?
- Гадаю, тут є певне розмаїття,
Ідей багато... Та на цій добі
Мені на думку спало, далебі́,
До світла шлях, і до нього́ ворі́ття,
І справжнє світло дійсне - у собі
Шукати слід, і викинуть на смі́ття
Всі інші спроби ув однім снопі.
- А як же зорі? Що, невже зректися
Одвічних мрій і невідступних снів
Планети надостойнішіх синів?
Дивись же, де я нині опинився,
Коли тебе послухати схотів:
Весь світ стискався і таки стулився
До "я" мого і до його слідів.
- Не знаю, на здобуток чи на збиток,
Та спробуй все ж на смак мої думки,
І уяви хоч раз: все навпаки,
І світло в небі справді є відбиток
Того, що в нас не знайдуть хробаки,
Що нам - не їм - призначено на вжиток,
Без чого ми - нещасні жебраки.**
Продовження.** Початок* ("Споглядаючи небо")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524882
дата надходження 21.09.2014
дата закладки 21.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.09.2014
Подивись в моє люстро крізь очі мої.
Там побачиш, кохана, як ранок зоріє.
Розливаються пахощі дивні твої,
Та смарагдова врода, врожайно, рясніє.
Подивись в моє люстро крізь очі мої:
Бачиш, люба: туман над водою клубочить.
Це - приховані тайни жіночі твої,
Що хвилюють всю душу від ночі до ночі.
Подивись в моє люстро крізь очі мої:
Бачиш, ніжна: вербичка гілля промиває.
Це - духмяне, шовкове волосся твоє
Мої трепетні мрії в ночах обвиває.
Подивись в моє люстро крізь очі мої:
Бачиш, зоренько: сяєво зоряне грає.
Це – чарівні, закохані очі твої,
В моїй долі, дороги життя осявають.
Подивись в моє люстро крізь очі мої:
Бачиш, пташко: синіє над нивами небо.
Це – той простір душі, де живуть солов’ї,
Де зростають троянди для тебе.
Подивись в моє люстро крізь очі мої:
Бачиш, рідна: цвіте наша вишня в розмаї.
Це – кохання квітує у серці моїм,
Де дорожчих за тебе, - не мав і не маю!
09.09.2014 17:06:39
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522528
дата надходження 10.09.2014
дата закладки 17.09.2014
Виходить день на сонячну орбіту.
Повніє ранок, злизуючи ніч.
Кида вугілля Бог у сонцепіч,
Щоби теплом зігріть частину світу.
Куйовдяться долиною тумани.
Торка промінням сонце ніжно їх.
І місяця вибілюється ріг.
Усе живе вбира дихання прани.
Що вище сонце, більше світла й блиску .
Тумани в росах на траві м’якій.
А ніч залізла в дідову колиску -
Лягла, заснула, зорі сняться їй.
Світлина зроблена мною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523629
дата надходження 15.09.2014
дата закладки 15.09.2014
Чорнобривцями пахнуть сьогоднішні сни...
Колисала їх ніч в Україні.
У садочку, в матусі. Там квіти цвіли,
Й сонця промінь сховався у сіні...
Там ще осінь хмеліла садовим вином,
І не спали закохані пари.
Мої сни колисались в зірках, над селом,
Де серпом місяць жав буйні хмари...
Валентина Масалига (Uroda)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523561
дата надходження 15.09.2014
дата закладки 15.09.2014
[i]За Вадимом Шефнером[/i]
Ох, не звикайте до чудес -
Дивуйтесь їм, дивуйтесь!
Не приглядайтесь до небес -
Земним життям милуйтесь.
Вдивляйтесь у земні дива -
Хай світ бентежить груди
Усе мине – збіжить вода
Повторення не буде
За кроком крок, за миттю мить -
Все подив викликає.
Цей світ чудес. Та час летить
І вороття не має!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523503
дата надходження 14.09.2014
дата закладки 15.09.2014
Щоденник невідомої поетки -
Барвисті пелюстки, хмаринки, став,
Листочки, паперовії серветки
І вітер, той, що душу лоскотав.
Лишаючи невидимі помітки,
Щоразу перечитуючи сни,
На небо нашива дощів лелітки,
Чи прикрашає сонечком Ясним.
Закохана у осінь яснооку,
Збирає стиглих віршів зорепад
У тім саду, де вересневим соком
Налився кучерявий виноград...
І занотує серцем у щоденник
Північний шепіт споловілих трав,
І щось оте, незнано-потаємне,
Від чого смуток, як туман, розтав....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522997
дата надходження 12.09.2014
дата закладки 12.09.2014
Коли у серці стогін , слів немає,
Та і слова тоді нікому не потрібні.
Вони безсилі ,а душа волає….
І всі слова лишаються безплідні.
Коли закам’янілим стане серце,
То градом слів його ти не розбудиш.
А іноді від погляду із перцем,
Життя вдихається на повні груди.
Слова не завжди стежкою лягають
В розбиту душу,як суху пустелю,
Але вони ніколи не вмирають,
Слова шукають,де відкриті двері.
10.09.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522708
дата надходження 11.09.2014
дата закладки 11.09.2014
Я шукаю в бабиному літі
Залишків вчорашнього тепла,
Ще милують очі барви квітів,
Та пора розмаю відцвіла.
Я гукаю спеку, що у вирій
Із птахами у ключі летить,
Дощ блакитний тепер сумно-сірий
В шибку, наче в душу стукотить.
На гарячій осені палітрі
Холодом розлиті кольори,
Так натхненно розбишака вітер
Замітає золотом двори.
Осінь, не пірнай у зиму швидко,
Затишком багряним обійми...
Птах «тепло» зачинений у клітку
До кінця холодної зими.
Змішані тони у міжсезонні:
Холод вранці; спека серед дня,
Та листок пожовклий на долоні –
Ілюстрація числа з календаря.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521980
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 07.09.2014
Тихо-тихо
не плач синє небо,
бо що сльози - це каплі дощу,
не збирай їх в долоні , не треба
я їх краще у світ відпущу.
Тихо-тихо
не рвися шалене
із зболілих жіночих грудей.
Нехай тугою ти порізьблене,
але ніжне, як квіт орхідей.
Тихо-тихо
не треба шуміти
і ламати, що є на шляху.
Розумію, ти розпачу вітер,
та змирися. Я, бачиш, мовчу?
Тихо-тихо
не плач синє небо,
бо що сльози - це каплі душі,
не збирай їх в долоні, не треба,
нехай ляжуть рядками в вірші.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477509
дата надходження 06.02.2014
дата закладки 07.09.2014
Им не до неё… Собрали в спешке
Ценности и минимум вещей.
Дышит гарью город опустевший –
Город, превратившийся в мишень.
Смерть пришла сюда не понарошку -
Смерть заносит огненную плеть...
Взрывы, кровь… Кого волнует кошка?
Тут самим бы как-то уцелеть.
Поезд переполнен до отказа.
Слёзы. Стоны. Ненависть и злость.
(Танками по судьбам прёт зараза -
Мерзкая война. Но им – «свезло»)
Вдруг метнулась тощая фигурка
И застыла свечкой у окна:
«Мама, папа! Там осталась Мурка!
Мамочка, она совсем одна!»
Горе умножается стократно.
Мать отводит влажные глаза:
«Мы вернёмся, солнышко, обратно»…
(Правду не решается сказать)
***
Снится малышу седая кошка,
С ней ему тепло и так легко…
А в сыром подвале, под бомбёжкой,
Мурке снится дом. И молоко.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521307
дата надходження 04.09.2014
дата закладки 04.09.2014
Муза,
дай строчку -совсем задыхаюсь
Я не сплю и не ем, просто где-то скитаюсь
Среди старых стихов, среди боли поэтов
Не хватает любви, все тоска без просвета
И кажусь я себе хрупкой девочкой в пачке
На пуантах стою, но от боли не плачу…
И звучит минует,
но струна оборвалась
И сломалась мечта
И надежда сломалась…
Но осенним теплом я наполню ладони
Приложу их к мечте…
В светло-синем вагоне
За пустой горизонт, там , где радуги арка,
Я умчусь сквозь сентябрь-
В полдень ...
Будет подарком
Мне счастливый билет…
Непременно счастливый…
Поезд тронулся в путь,
Я пишу торопливо
На билете своем чуть неровные строчки-
«Завтра буду с тобой, жди меня очень , очень…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521019
дата надходження 02.09.2014
дата закладки 04.09.2014
Или в душе,или в сердечке...я координаты точно не скажу,..но где то там,..
В той самой серединке есть местечко...где наши все воспоминания живут...
Они разложены все разные по полочкам:по дням и месяцам,..годам...
Приятные,но и не только...Как жизнь они не предсказуемы: идут то белой,то черной полосой...
Порядки там наводим без кнута,без пряника...Перебираем по годам и осторожно ворошим...
И входа нет туда без разрешения...Замки срываются с петель,когда так сильно захотим...
И каждый сердцем чувствует: какими нужно дорожить...Какие сохранять,..лелеять,..какие отпустить...
У каждого есть и такие,которые всегда кровоточат...
Пусть время их следы стирает,..ему труднее,..вовсе не вода...
Но без сомнений знаю ,что свято место долго пусто не бывает...
Воспоминания завтрашнего дня заполнят все свободные места...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521274
дата надходження 03.09.2014
дата закладки 04.09.2014
Люди поховались у футляри,
І оздоблюють коробочки свої,
В натовпі вони лише примари,
Їм самотності співають солов’ї.
Ми по колу бігаємо вперто,
Думаючи, що це рух вперед.
До дірок уже наш шлях протертий.
Кажем «масло», а жуємо «спред».
Бог крізь день із ватрою проходить,
В пошуках людського на землі.
Йде вже довго, але не знаходить
Тих, що світлом стануть у імлі.
Люди поховались у футляри,
В чорноту закутали серця.
Дай нам, Боже, грішним окуляри,
Бачити: ідемо до кінця.
Вичерпано всі давно ресурси
Людяності. Залишився біль.
І, здається, що мета одна в нас –
Самознищення - і б'ємо в ціль.
Ми імперії будуємо наземні,
Забуваємо, що за межею меж
За гріхи чекатимие розплата,
І падіння «вавилонських веж».
Ми живемо в спогадах і мріях,
Для «тепер» – тримаємо футляр,
Бо «тепер» відтворюється в діях,
Де життя і спокій – на вівтар!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519037
дата надходження 23.08.2014
дата закладки 28.08.2014
Вже кілька днів маленьке хмареня
Ночує в мене на хатині,
І непомітно так щодня
Спускає ноги сині
На яблуні, на виноград,
Троянди й полуницю,
А потім в світлоокий сад
Біжить на світ дивиться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519858
дата надходження 27.08.2014
дата закладки 27.08.2014
Над плечами парили голуби,
А у ног ее три кота –
Повстречала я – шла по городу
В шубке вытертой Доброта!
Мизер пенсии, как и многие,
Получила. И поскорей:
На лекарства, харчи убогие
И кормА для своих друзей!
Вынимала из сумки ситцевой
Мелочь рыбную для котят,
Птицы тешились над пшеницею –
Все бездомные есть хотят!
Да, не каждый помочь потянется,
Уплетая по два куска,
А на бабушку лишь оглянется,
Повертев себе у виска.
А над нею парили голуби,
Словно факелы, три хвоста!
И стыдливо склоняя голову,
Шла по городу Доброта!
2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519605
дата надходження 26.08.2014
дата закладки 26.08.2014
День народження Свій зустрічаєш
У сльозах, у крові́ ,у вогні,
І «салют» смертельний розриває
Твоє тіло у нерівній боротьбі.
Хоч і юна,але Ти безстрашна,
Не зважаючи на молодість свою.
І ридання ,й горе, бідолашна,
Не зламали воленьку Твою.
Україно – очі повні смутку,
Від сердець розбитих в матерів.
І до свята траурні здобутки …
Найстрашніший День з усіх тих днів.
Юна пташко , Ти злетиш над світом,
Крила неодмінно заживуть.
Тільки пам'ять днів , вогнем сповитих,
До кінця життя нічим не струть.
Моя юнко, з цвітом калиновим
В косах золотих, немов руно,
Хочу ,щоб цвіли Твої діброви
І війни не знав уже ніхто!!!
Хай цей День із болем зустрічаєш,
Та настане мир і розцвітеш.
Ворог згине і добро засяє.
Дім свій вишиванкою вбереш!!!
22.08.14р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518984
дата надходження 22.08.2014
дата закладки 22.08.2014
Свечу поставлю не под образами,..а в спальне,на окне...
Его пошире приоткрою,..чтоб было видно в вышине...
Свою свечу зажгу я без огня,..глазами...Не буду плакать,чтоб ее не затушить...
И помолюсь тихонько про себя,..обыкновенными словами...А вдруг меня Господь услышит в этот миг?..
И попрошу,чтоб кончились снаряды,..и ночью не стреляли,..чтоб дети выспаться могли...
Чтоб сгинула война за ночь,как потемневший тот весенний снег,как талая вода,..вся сразу...
Чтоб сдрейфили,..убрались за ночь восвояси маргиналы,..и все до одного!..
Чтоб солнце утром разбудило,..а не "Грады!"..Чтоб из подвалов вышли!..И больше там не жить!..
Чтоб этот день последним стал войною опаленный...Чтоб снова захотелось ...жить...
Тогда со всеми выпью за победу!..Пусть даже опьянею от горькой водки и свалюсь!..
Хотя не пИла,не умею,..допью до дна,..я в рюмке не оставлю ни одной слезы...
Пусть забытье на миг утопит боль утраты,..и груз потерь тяжелым камнем скатится с души...
Мы сменим черные одежды от кутюрье - войны совсем не завтра,..
Тогда,когда наступит время светлой в жизни полосы...
И запах хвои,новогодней елки будет глубоко и долго всех тревожить...Напоминает похоронные венки...
Мы перестанем грома,молнии пугаться...Открещиваться будем только от войны...
И со дворов исчезнут звуки похоронных маршев...И будет музыка звучать другая,..не надо будет слезы лить...
Я жизнь люблю,и жить хочу,..умею!..Но для победы пару лет в подарок вовсе и не жалко подарить...
Чтоб только все закончилось!..Солдаты наши от войны устали...Они герои все до одного!...
Скорее бы победа наступала...Нет сил и матерям их ждать!..И слезы льются так давно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518961
дата надходження 22.08.2014
дата закладки 22.08.2014
В'ялить сонце скошені отави,
Яблучно-медово пахне Спас.
День такий криштально-золотавий —
Мерехтить, немов іконостас!
Ще тривожить плюскотом грайливим
Плесо невгамовна дітвора.
Достигають синьоокі сливи
В чепурних садочках і дворах.
Гусне медом полудень спекотний,
Шурхотять позліткою снопи,
Вже позаду липень безтурботний,
У полях виблискують серпи.
І кипить до вечора робота,
Виростають скирти у рулон.
Де-не-де торкнулась позолота
Кущиків смарагдових і крон.
Ще так ясно, тихо і прозоро,
Хоч і чутно осені ходу,
І пастельним лагідним декором
Узялися яблука в саду.
Ще душа в легкому мерехтінні
Гладить сонце кінчиками вій!..
Хоч і курить пахощі осінні
У садах медовий Маковій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517224
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 14.08.2014
Обычно появляешься под вечер,..и ждешь, когда,скучая,..вдруг присяду на качели...
И раскатаешь сам ее,.. с три короба навеешь,..чтоб только улетела куда нибудь с тобой...
С моими волосами ты шалишь,играешь,..как у ромашки лепестки перебираешь...
И пОд ноги от пожелтевшей вишни даришь мне листок...
Весь вечер вместе мы с тобой в слова милейшие играем...
И вспоминаешь все на свете,..только не восток...
Ласкаешь ты теплом своим мне плечи и целуешь руки,..и свежестью цветочной не надышишься в лицо...
В порыве страсти, потоком жгучим шаль воздушную сдираешь,..и ввысь взметаешь ты ее,..и улетаешь вдруг!..
В степи ковыль седой к земле своей широкою ладонью ветер пригибает...
Он приласкает и причешет каждую травинку,..не пропустит не одну...
И в поле все ромашки с васильками сосчитает,..и маки все до боли зацелует,..и не забудет,.. погадает на войну...
С орлами вместе он взлетать не раз повыше к солнцу будет...Ведь он свободный,..волю не унять...
И где то далеко там,за рекою,на закате с громом ,молнией бесчинствовать на всю мощь будет...
А на рассвете снова он ко мне вернется,..чтобы в окно с дождем хлестать,..настойчиво стучать...
Как кавалер,он будет добиваться,..чтобы к себе впустила в дом легоньким сквознячком...
Чтоб разрешила выспаться и отогреться,..и сил набраться,отдохнуть,..опять пообниматься сладко с ним...
За это удовольствие расскажет обо всем...Как хорошо быть сильным и свободным в море,океане...
И в поле ,и в горах,..в лесу...Как там везде прелестно,..интересно...Везде он был ,..все видел сам!..
Он все истратил ветреные силы,..и хочет рассказать,какая в море синь и глубина...
А в бурю высотою в дом бывают волны,..в тех океанах нет ни края,ни конца...
И силы даже ветер покидают,..когда он вздумает за ночь их все перелететь...
Он на деревьях, что на берегу стоят,..немножко отдыхает,..В лесу глухом ему не страшно,..нет!..
Вот только запахи дурманят так,..что он плутАет...А горы...те вершины скал всегда зовут и манят...
Там сверху мир ,как на ладони,..и за труды нирвану высота всем без разбору дарит...Попробуй,..поднимись!..
А в поле горизонт далекий,..незнакомый,..он каждый раз бежит в ту неизвестность,в даль...
Там все цветет и к солнцу тянется,..рожь колосится...
Зерном налилась и поспела,..как та девица ждет,..когда пора наступит золотая для нее...
Он не расскажет только то,что видел на востоке...
От горя он забился в угол и тихонько плачет,подвывает и скулит...
Он весь, пропахший дымом и войной,..наверное,..умирает...
Не хочет,чтобы поседела... и вовсе побелела от рассказа одного...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516362
дата надходження 08.08.2014
дата закладки 09.08.2014
Лоскоче хвилька пір’ячко качати,
Промінчик зачепився за чубок,
Розбіглись білі хмароньки із вати,
Смикнули надвечірній поплавок.
Літневий став, уквітчаний лататтям,
Край берега у рясці жаботить.
Вже вечір запалав вогнем-багаттям.
Здавалося, за обрієм згорить.
Та не згорає, бореться з пітьмою.
Хто ж буде переможцем — день чи ніч?
І котиться цикадний спів луною,
А місяць трусить зіроньки із пліч.
Дрімають верби в люльці з очеретів,
Гойдає вітер коси осоки.
А коники оркестрами кларнетів
Мелодії виводять залюбки. 5.08.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516145
дата надходження 07.08.2014
дата закладки 08.08.2014
люди втікають від віршів
як від власної совісті
може тому що вони
фотографують їхні душі
може тому що вони
як терни колючі
чи тому що вони як сонце
б'ють в очі... і в серце
освічуючи темні місця людських душ...
бо вірші —
наче ікс-промені
показують що в нас в середині
(ВІРШІ — ПРАВДА)
а душі діряві мов решето...
люди втікають від віршів
та вони ж не окупанти
біжите — біжіть
світ переповнений біженцями
він сам утікач від себе
(ми всі втікачі!
ми всі біженці!)...
одне я не розумію
люди навіщо вам очі?
навіщо вам вуха люди?
щоб не чути й не бачити?
чи вони наче аксесуари?... проте
біжите — біжіть
від себе не втечете
бо вірші — частка душі
в якій є Бог... — Слово —
Любов
не стійте
біжіть в обійми віршів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516044
дата надходження 07.08.2014
дата закладки 07.08.2014
Не має у байдужості чуттів,
А ні жалю,ні співчуття до ближніх,
Коли горить країна у вогні ,
Одні вмирають ,іншим все те лишнє.
Не можу заспокоїти себе,
Коли в однім кутку гримлять гармати,
А в іншому бенкети,все пусте
І небо рвуть цинічно так салюти.
Ну де ж,то українці співчуття?
Коли брати вмирають,веселитись…
Не вже купили в Бога ви життя?
Не можна так байдужно в світі жити!!!
Байдужість до добра не приведе,
І «моя хата скраю» не спасе вас.
Як завтра все у прірву упаде,
Хоч трішки той цинізм сховайте сумом.
Не розумію нащо зазіхати
На небо,що «Престолом Божим» зветься,
Подумайте ,що завтра той салют
На вас гарматним залпом обізветься.
Я прошу ,люди,по одній сльозі
Зроніть,омийте рани свого брата.
Не будьте ви байдужими ,о, ні ,
Тоді не знатиме біди і ваша хата!!!
03.08.2014р.
(Розривається душа,
як чуєш салюти радості
в цей страшний час,
коли люди гинуть на війні.
Схаменіться люди не будьте байдужі!)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515331
дата надходження 03.08.2014
дата закладки 04.08.2014
А жизнь...она совсем короткая такая...
И не успеешь оглянуться - дни уходят,..как вода в реке течет...
И жалко так бывает,..и хочется в то прошлое вернуться...
Но нет дороги той назад,..она только вперед...
Во все ты времена,особенно тяжелые,лихие,как сейчас,..не вешай нос,..и оставайся человеком...
Тебе воздастся по заслугам,по делам совсем не тут,..а ...там...
А здесь ты будь женой любимой,..и красивой женщиной,..
Заботливой и доброй матерью в сердцах для близких и любимых...
И добрых качеств тех до самого конца не растеряй,..а только приумножь побольше ,..по крупице собирай...
Про юмор тоже помни,..понимай...Не бойся над собою посмеяться от души...
И шутку в адрес свой без злобы принимай...
Учись по жизни в людях разбираться,..намерений благих не избегай...
Со щедрыми душой и добрыми делами,..справедливыми - дружи,..живи...
А тех,кто словом воду в ступе той толчет,..да из пустого все в порожнее переливает,..
И обещаниями лишь живет и кормит,..и больше ничего не сделал сам,..
Тех обходи десятою дорогой,..гони из дома своего и больше не впускай...
И планы те,что для себя в начале жизни ты наметил ...
Исполни!..Не жалея сил,..во что бы то ни стало,..одолей...
Про душу не забудь!..И очищай,..тот ближе к сердцу способ выбирай...
Слова лишь подбирай,которые важны...
Привычки вредные забудь и отпусти...
Поверь,без них совсем не плохо жить,..другие радости и увлечения ищи...
И оставайся сам собой до самого конца,..спеши,.. чтоб все успеть...
Не поддавайся лживым обещаниям и лести сладкой не внимай,..
Живи своим умом,умей прощать и благодарным быть умей...
Надейся только на себя и помощи за так не жди...
И прозы жизни не пугайся,..совсем не интересно без забот со временем идти...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514318
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 29.07.2014
Люблю тебе!
На зло небесним і земним синклітам...
Люблю тебе,
Моє жовто-блакитне літо!
Люблю тебе!
Єдине виправдання всіх моїх гріхів!
Люблю тебе,
Повелителько всіх котів!
Люблю тебе!
Завжди ніжну,завжди муркотливу,
Люблю тебе!
Мою до неможливості звабливу...
*Синкліт — у Стародавній Греції — збори вищих посадовців.У переносному значенні збори еліти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513818
дата надходження 27.07.2014
дата закладки 27.07.2014
Родной мой, ненаглядный... Да, на ушко -
тебе - вот так приходит мой рассвет.
И день мой знает, что... ты самый лучший!
И вечер обожает... Много лет -
любая цифра, и одно лишь важно,
чтоб это "долго" было... дольше, да -
любить тебя хочу, и признаваться,
что ты - один на свете, навсегда.
Что... просто замечательный, конечно!
Что... нет, не просто - самый лучший ты!
Люблю тебя. Люблю... И эта нежность
мне наполняет сердце и мечты,
все сны и мысли, каждую улыбку...
Представь - я улыбаюсь облакам!
И солнышку... И солнышком счастливым
тянусь к тебе всегда! И всем стихам
я доверяю трепетность признаний,
и сердце, и тепло... Люблю тебя!
И лишь одно на свете точно знаю -
так есть и будет. Каждый день - любя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513399
дата надходження 25.07.2014
дата закладки 27.07.2014
Не дай моїй мушлі закритися знову,
Не дай потонути у світі ілюзій -
Почни щиросердну і дружню розмову
Про пташку, про квітку, калину у лузі .
Давай ми з тобою про все поговорим:
Про місяць і зорі, метелика крила,
Про тепле і лагідно -сонячне море,
Про Грея, Ассоль і червоні вітрила...
Давай вип'єм кави під музику слова,
А, хочеш,- скуштуєм солодкої вати?
Я, навіть, про біль говорити готова...
Ти тільки не дай мені знов замовчати...
Не дай мені в себе сховатися знову....
Не дай відректися надовго від віршів...
Ти ж знаєш: страшним є несказане слово,
Та Муза, розп'ята мовчанням, - ще гірше...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513611
дата надходження 26.07.2014
дата закладки 26.07.2014
Наступає осінь літові на п’яти,
Зігріває думку сонячним теплом,
Прикриває небо пір’ям журавляти,
Дощові хмаринки струшує крилом.
У зелені очі кольором бурштину
Заглядає сміло сотнями вітрів,
Полум'яні грона кинула в калину —
Там, де луг розкішний у туманах млів.
В помаранчах жовтих розкішна панянка,
Листям кружеляють у танку літа...
Я була у літі, наче полонянка,
А тепер у мене — осінь золота. 2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513184
дата надходження 24.07.2014
дата закладки 24.07.2014
НЕ забывайте в эти мрачные,пугающие дни войны произносить такие нежные слова любви своим любимым...
Вы поднимайте их из самой глубины души...И даже те,..которые немного подзабыли...
Не думайте,что не уместны,..не нужны,..они слабы...Но нет!..В них та особенная сила!..
Пускай в тяжелые и смертные часы,..когда так многое страшит,.. не радует,..не мило...
Пускай любовь останется в сердцах в живых!..
Не затаится и не успокоится,..не вздумает на время замереть...
Не дайте ей пойти на спад...Не пожалейте всей своей душевной силы!..
Пусть остается полноводною любовных слов река...
Не вычерпать ее кровавой,мелкой пятерней войны...Пусть только смеет!..
Одна она подарит истинную веру и желание жить,..и сил прибавит,чтобы выстоять и победить...
Надежду на другое завтра без войны они дадут,..и тот восторг от встречи лишь слова любви пообещают...
Не забывайте нежные слова любви,..как можете поддержку в них ищите...
С любовью в сердце смерть нас даже не страшит!..Она любимых наших не заметит!..
Любовь их только пощадит...Одних на поле брани никогда не бросит...
Она нам обещает только жизнь...А все плохое жизнь,..как лишнее,..не нужное... сама отбросит...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512902
дата надходження 22.07.2014
дата закладки 22.07.2014
Станут в Боге последние первыми,
Коли Божий исполнят Завет.
Коль идут сквозь преграды и тернии
На страданье… на жертву… на свет…
Коль живется грешно и неправедно,
А заветы вообще ни к чему,
То идется легко, но… неправильно,
На мираж… на пустышку… во тьму…
Коль со злобою бешеной сладу нет,
Она в небо ракетами бьет.
И на землю проклятием падают
Перья ангела… сбитого влет…
…и не музы…а черные вороны
Над твоей головою кружат…
И на листик, с тетрадки оторванный,
Как на плаху, ложится душа…
…и не просто в пылу вдохновения
Водит почерком нервным рука,
а в каком-то слепом исступлении
На строку наползает строка…
…и не нитью разорванной, нервною,
Плачет сердце, себя раскроив…
А в стихах искупительной жертвою
Распинаются чувства твои…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512171
дата надходження 18.07.2014
дата закладки 18.07.2014
– О, мій спасителю! Ісусе пресвятий!
Почуй мою молитву сокровенну.
Дай сили й витримку у час цей не простий,
Даруй своє, прошу, благословення.
– Зійди, врятуй мою країну від смертей,
Від ворогів, ненависті і битви.
І захисти, украй наляканих, дітей
Від куль безжальних силою молитви.
Щодня молюсь тобі, не гаситься свіча!
Прости мене і людство за провини.
Нехай розсіється від вибухів імла,
Засяє в небі прапор України.
Нехай з війни синів зустрінуть матері
І не приходять свіжі домовини.
Ніколи більше не вмиваються слізьми
Над тілом бездиханної дитини.
– О, мій Спасителю! Почуй мої слова!
Я вірю, що ти сильний і могутній!
Очисти землю від руйнації і зла
І дай надію й віру у майбутнє.
18. 07 .2014 Л. Маковей (Л. Сахмак)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512087
дата надходження 18.07.2014
дата закладки 18.07.2014
В стороні капусТЯних плантацій
на саМОму краєчку городу
познайомтесь! - жиЛА собі РАвлиця
неймовірна на вдачу і вроду!
І треба ж такому здійсниться!-
наснилися стиглі суниці -
самі у тім сні безтурботно
суниці стрибали до рота!
СТРИБАЛИ ДО РОТА.
ПРЯМЕНЬКО - ДО РОТА,
ТІЙ РАВЛИЦІ З ДИВНИМ
ІМ"ЯМ - РАВАлоТТА,
ЯКА МАНДРУВАТИ
ГОРОДОМ ЛЮБИЛА,
ЯКІЙ ВЖЕ ЗЕЛЕНА
КАПУСТА НАБРИДЛА!
А СНИЛИСЬ УПЕРТО
РУМ"ЯНІ СУНИЦІ
І ПАХЛИ...ТАК ПАХЛИ
В СОЛОДКОМУ СНІ ЦІМ!!!
Тож равлиця РаваЛОтта
гайнула у мандри в суботу
( буЛА дуже гарна погода! )
на КРАЙ СВІТУ,
точніш - ГОРОДУ...
ДОРОГА-ДАЛЕКА,
СУНИЦІ - НЕ БЛИЗЬКО...
МІЖ ГРЯДОК РЯДАМИ
СТОЯТЬ ЦИБУЛИСЬКА,
А ДАЛІ - ЛЕЖАТЬ
ГАРБУЗЯКИ ПИХАТІ,
СИЧАТЬ З коноПЕль
ПАВУКИ ВОЛОХАТІ...
І КВАКАЮТЬ ЖАБИ З БОЛОТА:
-НЕ ЙДИ! ПРОПАДЕШ,РАВАЛОТТО!
Та равлиця - марить суницями...
не може уже зупинитися!-
Мандрує п"ятнадцяту добу
на КРАЙ СВІТУ,
точніш - ГОРОДУ...
А СОНЦЕ КОЛЮЧЕ
ПАЛЮЧЕ ПАЛАЄ,
ВНОЧІ РАВАЛОТТУ
ДОЩЕМ ПОЛИВАЄ...
ПРОТЕРСЯ КРОСІВОК,
ПОРВАЛАСЬ КОЛГОТА...
ВЖЕ СИЛИ ОСТАННІ
ВТРАЧА РАВАЛОТТА!
...ШЕПОЧЕ,УПАВШИ: " НАСНІТЬСЯ,
МОЇ НЕДОСЯЖНІ СУНИЦІ..."
...була б моя казка печальною
( і навіть у чомусь - повчальною),
якби не наснилась КАПУСТА
Равлику РАВЛУ-АвГУсту
із країни СУНИЧНОЇ родом
на самому краєчку городу...
Йому снилась КАПУСТА зелена-
незнайома,смачнезна шалено!!!
Тож равлика РАВЛА-Августа
зманила у Мандри - КАПУСТА...
Він мандрує п"ятнадцяту добу
на край світу,
точніш - городу.
НАРЕШТІ У КАЗЦІ
ЩАСЛИВАЯ НОТА,
БО РАВЛИК АВгуСТ
ВРЯТУВАВ РАВАЛОТТУ-
ВІН МАВ У НАПЛІЧНИКУ
СТИГЛУ СУНИЦЮ,
КРОСІВКУ,КОЛГОТКУ,
у склянці ВОДИЦЮ...
( А ЩЕ - РОЗКАЖУ ВАМ
ОДНУ ТАЄМНИЦЮ-
АВгуСТ ЗАКОХАВСЯ
У ТУ МАНДРІВНИЦЮ!)
А завтра на грядках - застілля:
у Равликів буде - весілля!
Равлиця Равалотта - то вигадка ( "віртуальна"подружка) моєї донечки
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501180
дата надходження 25.05.2014
дата закладки 17.07.2014
За мотивами твору Н. Подлєсової "Избушка "
Якось Заєць і Зайчиха збудували хату,
І, натомлено присівши, стали міркувати:
-Треба ж нам розфарбувати цю новУ оселю,
І відтінки підібрати світлі і веселі...
...Раз, поглянувши у вікна, Заєць насвітанні
Вирішив для стін обрати кольори весняЯні :
- Все покриємо зеленим, зробим, як годиться,
І у нас і взимку буде свіжая травиця!..
Фарбували -фарбували, притомились, сіли...
А отут якраз угості літечко приспіло.
Подивилася Зайчиха: маки скрізь, дзвіночки...
- А зробімо оці стіни, наче пелюстОчки?!
Заходились до роботи дружно і завзято -
Коли трудишся охоче, то й на серці свято!
...Осінь стука у віконце дощиком із неба.
- О! Ще в кольори жовтаві фарбували треба!
Доробили - любо глянуть! Усі пори року
Примостилися на стінах - красиво, нівроку!
Тільки дах іще сіріє... Думали -гадали:
Може, його в колір сонця?... Тут зима настала.
Похитала головою Зима, баба біла,
Та й покрила дах снігами щедро і уміло.
І бурчить собі під носа: "Ну й забудькуваті:
Є весна, і літо, й осінь у Зайців на хаті....
А про мене й не згадали, хоч уже і грудень!..
Я сама вже розфарбую - от сюрприз їм буде!!!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507262
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 17.07.2014
Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…
Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…
За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507304
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 16.07.2014
Якщо завтра не зійде сонце
І настане довічна темінь,
Буде простір пекельно чорним,
Наче в пащах космічних дір –
Все одно я прийду до тебе
У грозу, в ураган, крізь терні,
Щоб тримати тебе за руку –
Ти чекай лиш, надійся, вір!
Якщо завтра не зайде сонце
І настане одвічне світло,
Яке зробить яскравим світ твій,
Мов прожектор на стежці в рай –
Все одно я прийду до тебе
Без страху́, що мене засліпить,
Щоб водити тебе за руку –
Ти надійся лиш, вір, чекай!
Якщо завтра не прийде завтра
І настане сьогодні вічне –
Ні на мить не впадай у відчай
Та не хмур на чолі брову.
Все одно я прийду до тебе –
Обіймемося міцно-міцно,
Посплітаємо наші руки
Швидше аж на одну добу!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511543
дата надходження 15.07.2014
дата закладки 16.07.2014
Одвічний острів світла і тепла,
Мій берег рідний і зоря надії!
Куди б мене дорога не вела -
З тобою всі думки мої і мрії.
Бо як інакше? Ми - єдина плоть.
Я, Україно, пагін твого роду!
Дав увійти мені в цей світ Господь
Краплинкою вкраїнського народу.
Як боляче тобі - то плачу й я,
Твої ж бо сльози - то й мої страждання,
Щаслива ти - співа душа моя,
Одні в нас, нене, думи й сподівання.
Вклоняюсь я величності твоїй,
І славі, і здобуткам, і насназі,
Немеркнучій красі твоїй земній,
Козацькій непоборності й відвазі.
Твоє ім`я я світом пронесу
Як Істину святу, як Слово Боже.
Дзвінким хоралом в небо вознесу.
З тобою, Україно, все я зможу!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491307
дата надходження 09.04.2014
дата закладки 14.07.2014
Плачь, Украина, плачь…
Снова погибли дети…
Скалится вновь палач
Снова – в огне - рассветы…
Плач кругом матерей
Люди не спят в подвалах
Семьи за сто земель
Пламя войны разметало
И не сдержать нам слёз
На городов руинах
И по коже – мороз
От взорванных войск картины
И мирных шахтёров крик
Когда миномётом – в автобус…
Ни лета, и не весны,
Подорваны все основы…
Так плачь, Украина, плачь!
Молиться уже устали…
В аду чтоб тебе, палач,
Гореть – из огня и стали!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510870
дата надходження 12.07.2014
дата закладки 12.07.2014
Солдат загинув молодий
В крові вогненного потоку,
І водоспадами води
Дощі ридають сіроокі
Над тим, хто в цей жорстокий час
Собою захистив країну,
За щастя кожного із нас
В бою із ворогом загинув...
Йому не бачити того,
Як в мирі скресне Україна,
І в спомин подвигу його
В червоне вдягнеться калина...
Дитину мудрості не вчить...
Ніколи не побачить маму...
Йдуть Україною дощі,
В яри стікаючи сльозами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510685
дата надходження 11.07.2014
дата закладки 11.07.2014
"Серце радісне добре лікує, а
пригноблений дух сушить кості" -
Біблія, Приповісті 17:22.
Я люблю, а тому і радію,
Людям посміхаюся щодня.
Біль терплю - і це робити вмію,
Бог зі мною, в Ньому я - броня!
Хоч новини і не всі приємні, -
Їх приймаю, бо Господь велів.
Знов молюся за стосунки кревні,
Щоб до Бога кожен очі звів!
Я люблю, а тому і молюся
За людей, що зводять той курок,
Вся молитві щиро віддаюся,
Щоб Господь прийшов у той куток!.. -
Той куток, де зараз стрілянина,
Де життю до смерті - одна мить.
- Господи, що коїть там людина...
Треба оту бійню зупинить!
Я люблю, крізь сльози усміхаюсь,
Довіряюсь Богові щодня,
Миру людям в Нього лиш благаю,
Щоби зупинилась вся гризня!
10.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510453
дата надходження 10.07.2014
дата закладки 10.07.2014
Комом в горле последний глоток..,
Выпит кофе вечерний до дна.
Глянь на гущу хотя бы разок,
Напророчь нам, седая Луна,
Не войну, не беду и не боль,
И не горькие слезы в ночи.
Лишь в рождении малую кровь
И во здравие танец свечи...
Что же медлишь, немая Луна,
Над кофейною гущей висишь ?
Видно, сила веками дана -
Об увиденном молча скорбишь.
А ведь знаешь - не раз и не два
Вновь прольется невинная кровь...
Будь ты проклята, эта война
И иная во веки веков.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507493
дата надходження 26.06.2014
дата закладки 05.07.2014
Мальовниче містечко стояло,
Заглядаючи в русло ріки,
I про нього завжди пам’ятали,
Пропливаючи в Січ, козаки.
На порогах їх «чайки» тріщали,
«Обережніше, кремінь! Ти чув?»--
Так вони своїм друзям кричали,
А вчувалося всім: «Кре-мен-чук!»
А коли сотник Кремінь навалу
Ненависних татар відігнав,
«Кремінь чук» – тут фортецю назвали,
А Славута – Дніпром тоді став.
Те містечко росло, будувалось,
Стало долею, домом для нас,
Бо невпевнених, юних приймало.
Наче рідну, зустрів мене «КрАЗ».
Кременчук! Його парки, бульвари,
А навколо соснові ліси.
Не спотворили навіть базари
Чарівної тієї краси.
А Дніпро! Золоті його пляжі
I зелені його острови --
Рай земний, бо інакше не скажеш!
Мабуть, згодні зі мною і Ви?
2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500699
дата надходження 23.05.2014
дата закладки 27.06.2014
В Павука на іменинах
Вся зібралася родина :
Син Павло, невістка Пава,
Дід Петро, кума Купава,
А ще тітонька Павлина,
Павуковая дружина,
Сваха, баба Повитиця,
Онучата (як годиться),
Кум Павлиній, сват Павлій,
Брат двоюрідний - Повзій ...
Пригощали всіх на славу :
Із комАшок перші страви,
І салати комарині,
І ковбаси стрекозині,
Купа з гусені ватрушок,
І компот із сухомушок...
А пиріг із саранчею
Був прикрашений свічею ...
Танцювала вся родина,
Аж тремтіла павутина!
Розійшлися десь під ранок,
Як упав роси серпанок.
І радів старий Павук,
Що немає в нього вух -
Бо якби смикнув ïх кожний,
На слона він став би схожий ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497345
дата надходження 07.05.2014
дата закладки 23.06.2014
[img]http://img0.liveinternet.ru/images/attach/c/8/101/640/101640858_Stanislav_Sidorov__TuttArt___9_.jpg[/img]
[i]Дожди, как жизнь, всегда разнообразные...
Нет в жизни одинаковых путей...
Как судьбы у людей, бывают разные...
Так и характер разный... у дождей... [/i]
[i]автор: невідомий, на вірш натрапила в інтернеті[/i]
Буває дощ тонкий, мов павутинка,
Ковзне по шкірі лоскотом легким ─
І невагома вовняна хмаринка
По небу розтечеться, як вершки.
Буває дощ насуплений, понурий,
Заторохтить по плитах черепиць,
Деревам розкуйовдить шевелюри,
Неоном навіжених блискавиць
Розріже небо, кашляне громами
І в сиві пасма щільно заплете
Веселку кольоровими стрічками,
Розсіє в полі мрево золоте.
Буває дощ веселий і грайливий,
Або ж мінорний, тихий і сумний:
То награє піднесені мотиви,
То ностальгує в дотику струни.
А ще буває ніжний, мов романтик,
Вінки сонетів пише на шибках!..
Тополям розплете шовкові банти,
Сховається хлопчиськом у кущах
І радісно хіхікає, бешкетник,
Крізь зуби цідить іскорками сміх!
То розсипає жменями монети,
То затрубить у кришталевий ріг.
Дощі бувають різними, як люди:
У кожного свій норов і струна,
Свої ескізи, нариси, етюди,
Свій почерк і космічна глибина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506834
дата надходження 23.06.2014
дата закладки 23.06.2014
Я вдячна Богу за наступний ранок,
Сучасний день, що сили надає,
За ніч с коханим, каву на сніданок;
Служити людям мрія в мене є!
Я вдячна Богу за блакитне небо,
За мир і спокій у моїй душі.
Не гаю час, мені писати треба,
Мої думкИ – то є мої віршІ !
Я вдячна Богу за дарунок жити,
За мій життєвий дОсвід взагалі.
Велике щастя - для людей творити,
За все, що є найкраще на Землі !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506836
дата надходження 23.06.2014
дата закладки 23.06.2014
Донечка ріднесенька –
Татусеве щастячко!
Ще така малесенька,
А вже носиш платтячко.
Мов ота принцесонька,
У червоних капчиках
Смішно так і весело
Топаєш на пальчиках.
Два чарівних хвостики,
Що вгорі закручені,
Вже з'єднались мостиком
Із білявих кучерів.
Все навколо схоплюєш,
Спритно так навчаєшся.
Радість переповнює,
Коли ти всміхаєшся.
Рученятка тягнуться
З татком обійматися –
Як тобою з мамою
Нам не любуватися!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421895
дата надходження 30.04.2013
дата закладки 22.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.06.2014
Як люди гублять своє щастя..
Не раз розказують байки..
Чи то насправді усе казка?
Чи може лиш чиїсь думки?
Як люди гублять своє щастя,
Ми чули всюди і завжди.
Воно торкалося зап’ястя
Й тікало раптом від біди
Як стрімголов летіли в пекло
На вітер сказані слова.
І проклинали, щойно смеркло
Люди любов за всі діла
Вони клялися не любити
Казали: «Це в останній раз!»
Та не могли спокійно жити
У долі ж інший був наказ.
І хоч губили люди щастя,
І хоч кляли вони весь світ.
Приймали сльози за причастя
Але леліяли той цвіт.
І хоч бувало зовсім тяжко,
І вже здається ось кінець
Та не бувало так щоб щастя
Не принесло новий стілець.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506454
дата надходження 21.06.2014
дата закладки 21.06.2014
Люблю всім серцем Україну,
У мирний чи військовий час,
Життя, нажаль, за Батьківщину
Віддати можу тільки раз!
Свята земля князів великих,
А потім славних козаків,
З часів середньовічних, диких
Зростала поміж ворогів!
Тут наших пращурів могили,
Пробиті шоломи князів,
Вітрила “чайок”* в морі білі,
Журливі пісні козаків!
Тут Святослав** спочив сміливий
Ордою вбитий за дари,
Тут Володимир справедливий
Народ хрестив свій у Дніпрі.
Тут захищали від навали
Полки, а потім – курені,
Тут зрадників на кіл саджали –
Не заробляйте на війні!
Тут українська – наша слава!
За нею знов до нас прийшли!
До бою кличе всіх держава
За щастя рідної землі!
*чайка – легкий козацький човен
**Святослав – київський князь, син Ігоря та Ольги, батько Володимира, дід Ярослава Мудрого. У 964–968 роках приєднав до Київської Русі в’ятичів, завоював Болгарське царство на Камі, розгромив міцну Хозарську державу, підкорив багато народностей Північного Кавказу, Приазов’я, Подоння. З 968 року князь почав боротьбу з Болгарією. Загинув Святослав у 972 році біля Дніпрових порогів, повертаючись із другого болгарського походу, у битві з печенігами на острові Хортиця.
15.06.2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505549
дата надходження 16.06.2014
дата закладки 16.06.2014