І
Я – запроданий месник.
На поясі в мене – ніж.
ІІ
Не усяку ніч сплю (а як сплю, то не бачу снів), бо вершу чужу помсту за пригорщу золотих.
Дехто каже, що погляд мій смертю та склом застиг (це не в очі, звичайно). Та їм чи не все одно?
Хай я вбивця і звір, тільки в кухлі не кров – вино.
Так я житиму й далі, аж поки і чорт візьме́.
ІІІ
Я – запроданий месник, а це ось дівча – мій меч (чи, простіш, зброєносець). Два роки, як вірна тінь, вона ходить за мною, хоча і говорять: «Стій, він тобі не до пари. Чи можна отак грішить? Його пекло чекає, а ти не губи душі. Чим спокутуєш потім, прощення заслужиш чим?».
Та вона чи глузує, чи й просто собі мовчить.
IV
Їй сімнадцять приблизно, та сильна не по роках.
Їй сидіть випадало б у хаті з шитвом в руках та весь час щастя-долі собі у небес молить. А вона замість того шаліє у вирі битв та минає у день без спочинку десятки верст.
Ще й ночами, як треба, дарує мені себе, і, втішаючи в сумі, цілує на грудях шрам.
Я не те, щоб кохаю – за звичкою зву «сестра», і вона те звертання вважає за щастя й честь.
Коли спить, я вкриваю їй плечі своїм плащем. А вона, в свою чергу, опісля кривавих битв мені рани лікує, по кілька ночей не спить й напуває відваром, щоб зовсім не стало зле.
Я не те, щоб кохаю. Не те, щоб і звик. Але…
V
Я вважав на початку, що з нею знайшов біду.
Та дівча шепотіло: «Куди, ну куди піду, як не маю я друзів, знайомих або рідні? Що завгодно зумію – ти тільки повір мені. Це мов біль – відчувати, що зовсім тобі чужа…».
Тож я вклав їй в долоню руків’я свого ножа і навчив убивати без жалю і без вагань.
Коли вбивство – то праця (не злочин і не жага), то потроху звикаєш, зливаєшся навіть з ним.
Тільки погляд її чомусь досі не став скляним.
VI
Ми у місті-столиці.
Засвічено ліхтарі, бо давно відпалала вечірняя кров зорі, і зірки заглядають у темряві до кімнат.
А на площі вже скоро зберуть вартових, солдат і накажуть злочинців до ранку знайти й спинить – короля у палаці убито було сю ніч.
Ми тікаєм крізь морок, минаючи ліхтарі, щоб мереживом вулиць дістатися до воріт, надурить охорону та з міста скоріш піти.
Маєм золотом плату – хоч греблю ти ним гати! – тож майнем розважатись (ми зна́йдем, як витрачать).
Їй стискаю долоню: «Ходімо скоріш, дівча…» - і холодна рука мов на шкіру кладе тавро.
VII
Ми дісталися річки, щоб змити ворожу кров.
Все затихло навколо, що навіть птахів не чуть.
Зброєносець мовчить, і я з нею разом мовчу, бо цілую їй плечі, п’ю воду з її долонь.
І куди з мого погляду, в біса, поділось скло?..
VIII
Руки склавши на грудях, говорить, мов відтина: «Я не вік буду світом тягатися – міг би знать. То є твій шлях і доля, чи тямиш? – не мій, прецінь я не воїн – сконати зі зброєю у руці. Я вже довго, що маю – усе тобі віддаю. Ти знайшов свою долю – я маю шукать свою».
І вона замовкає – на єдну болючу мить.
Хай я вбивця і звір, та не можу ж їй боронить! Може йти. Я промовчу – які тут іще слова?
Раптом в тиші: «Дурний! Ти повірив мені хіба?»
Що у грудях скипає? То радість, образа, гнів?..
«Чи повірив? – сміюся, - Звичайне, що зовсім ні. Та як справді набридне зі мною – тоді рушай!..»
ІХ
Як її відпустив би?
Вона ж є моя душа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546427
дата надходження 25.12.2014
дата закладки 25.12.2014
Ми ніколи братами не станемо
Ні по духу ані по совісті
Вже багаття свободи запалено
І без вашої участі в повісті
Ми не будем питати дозволу
І томити себе кайданами
Якщо вам не дістало розуму
Не приховуйтеся майданами
Не судіть по болоту власному
Чи по рабстві своїм тілесному
Бо у тому нема прекрасного
Як немає в брехні чудесного
Ми ніколи братами не станемо
Ми чужі і в крові і в говорі
Наше щастя що ми це знаємо
Ви ж брехнею лише годовані
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492317
дата надходження 13.04.2014
дата закладки 16.11.2014
Я вийду із себе і просто піду в нікудИ…
Так легко і дивно: мене не обмежує тіло.
В повітрі розсиплю свої нереальні сліди –
Їх вітер підхопить і дасть, як надію, їм крила.
І я – вже не я, розчинюсь у краплині малій,
На струнах луни, мов на арфі Еола, зіграю…
І десь загублюсь… І позбудусь химерних надій…
І раптом замерзну, … і випити схочеться чаю.
І я повернусь, і зніму павутиння думок
Із шибок сумних – і вони усміхнуться свічками.
Я вип'ю утоми терпкий і солодкий ковток,
І знов стерегтиме мене, мов злочинницю, пам'ять…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537256
дата надходження 16.11.2014
дата закладки 16.11.2014
Ця війна – ні впало, ні сіло.
Ти покинув мене, коханий.
Заговорюю твої тіло.
Заціловую твої рани.
Без молитви ні дня, ні ночі,
Без сльози, що обличчя палить.
Бачу лагідні твої очі.
Чую слово, яке дурманить.
Не стомлюся тебе чекати.
Не розучусь тебе любити.
Повертайся живим, солдате.
Нам ще долю на двох стелити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537150
дата надходження 15.11.2014
дата закладки 15.11.2014
На світанку, засівом роси,
Одягнувши на плечі туман,
Побреду вздовж німої коси
На чужбину, шукати талан.
Заглядатиму в хащі нужди,
Де крізь бідність зоріється сміх.
У палаци, де сито завжди,
Та зажури не топиться сніг.
У провалля омани і зрад,
З інтересом жбурну камінці.
На хресті, за брехні маскарад,
Цвях, наскрізь потримаю в руці.
Усотаю урок канчуків,
Обезшкіреним нервом спини.
Лестуна білока́лений спів,
Затаврує мене без вини…
І босоніж промірявши світ,
Окрім злиднів знайшовши любов,
Я засну біля Райських воріт,
У гіллястій тіні хоругов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456408
дата надходження 24.10.2013
дата закладки 15.11.2014
Над озером моей печали всегда найду прореху в синих облаках,..
А на закате оно ловит раскаленный шар,величиною с медный таз...
В том озере моей печали такая теплая всегда вода,..но глубоко,..не видно берега напротив,..не достать и дна...
Я знаю место мелкое одно(секретное,..мое),..куда впадает и ручей из грез,..и по нему дорогу узнаю...
Ручей журчит,как каблучок из хрусталя,..и манит за собой,..и медленно течет...
И подхожу туда я с трепетом в душе,..без камешек в карманах...
Из дырочек все выпали,..их по дороге растеряла...
Там круг не расплывется вширь,..и не поскачет камень...Уйдет на самое... на дно...
Ладошкой радость расплещу в воде,..и всю до капельки отдам...
Еще в сердечке поищу,..и разделю опять напополам...
Источник радости храню,..и бьет она ключом безбрежным...
И утоляет самую глубокую печаль...
И станет озеро и не печальным ... грустно - нежным...
И сколько захочу ему тепла и радости своей отдам...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535327
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 15.11.2014
Я практично помер, залишились формальності,
Я практично живий, але тільки практично,
Я хворий тобою, я хворий твоєю реальністю,
Я живий, я живий, я живий, але тільки фізично.
Я як тінь, тільки в тілі, такому м’якому й незручному,
В ньому тліє душа у яку я і сам не вірю,
Знаю те, що кохання ніколи не буде штучного,
І тому як душа, я потроху гнию і тлію.
Я тебе відпустив і текли ті сльози рікою,
Кровоточило серце і пили воду з кров’ю чорти,
Я тебе відпустив, на початку ери, весною,
Ти пішла не лишивши нічого, окрім пустоти …
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501505
дата надходження 27.05.2014
дата закладки 27.05.2014
- Я Бог? – Ти людина. – А як це?
- До Бога тобі ще далеко.
- А то в синім небі? То ангели?
- Та ні, то всього лиш лелеки.
Оце-от домівка, рідня і країна,
Там поле і небо, і щедра земля.
А там, де упала лелеча пір’їна,
І буде оселя твоя.
- А це що? – Це горе. – Візьми, я не хочу!
Мені так… - Погано? Ото ж бо й воно!
Без дьогтю в меду станеш ти потороччю.
Ось на тобі серце. – Всього лиш одно?
- Повір, тобі стане. Лише користуйся
Належно ним, сину, і не зловживай.
Воно все підкаже. Ну, добре… Шануйся!
Я бачу все з неба. Щасти! І прощай!
Невмілими кроками, тихо, помалу
Людина вставала з немитих колін.
Минуло щось часу – вона вже приймала
Убогіших себе на гречний поклін.
Мінялась людина, все більш багатіла,
Все вшир та ушир розростались роди…
Багато вже вміла, ще більше хотіла,
А батько, здавалось, не бачив біди…
- Пошли мені влади, багатства, дарунків!
- Я ж дав вам життя! – Ой, то плата мала!..
Розхряслося небо – на плечі лунко
Батьківська свята нагаяка лягла.
- Що робиш? – Машину. – А що це? – Облиш!
Однак зрозуміти не зможеш нічого!
Пройшли вже часи, які ти борониш.
- Ти серцем живеш? – Через раз, слава Богу!
Похнюпився батько і брови насупив.
- Не сердься, старий, я прогресу дитина.
- Ти слід залишаєш – дорогу із трупів!
- Така, старий, зараз настала година!.
В бетон закувала степи і озера,
Дротами запнула небесную гладь –
Остання у корчах здригнулась астера,
Коли ти загидила таткову рать,
Й коли ти штовхнула ліси на коліна,
На шворінь за шию припнувши обох,
Ти гордо спитала: «Я все ще людина?!»
У відповідь гірко крізь сльози: «Ти Бог…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501530
дата надходження 27.05.2014
дата закладки 27.05.2014
В той день… окаменіє небосхил
І порохном впадуть гранітні кручі,
Заледеніють промінці пекучі,
Жарінню коронованих світил.
Колоси дюн пригладяться у дно.
Нутро оскелять всохлі океани.
Всі паралелі і меридіани
Земля розірве́, мов старе рядно.
Обтрусять полюси прадавній лід,
Неначе з вій непрошену краплину…
Це станеться, круг мене в ту хвилину,
Як сало не потрапить в стравохід.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453792
дата надходження 10.10.2013
дата закладки 10.10.2013
Только 40 ударов в минуту,
Моё сердце почти не бьется.
Я тебя никогда не забуду.
Всё, что было ещё отзовётся.
Триста тысяч предательских метров,
Ты в истерике бьешь посуду.
Ты мой свежий, попутный ветер,
Я пустышка, я - кукла Вуду.
Мы с тобою, как Сид и Нэнси,
Мы как Бонни и Клайд рядом.
Я ушёл в приоткрытую дверцу,
Ты меня проводила взглядом
Я твой грех, ты – моё преступление
А разлука, не долгой будет.
Мы, заслужим грехов искупление
Я тебя никогда не забуду…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453704
дата надходження 10.10.2013
дата закладки 10.10.2013
Всё, вроде, по-старому, и ничего не случилось,
Вот только нет смеха в холодном простуженном доме.
Хрипит телефон, и в мобильнике что-то накрылось,
И стрелки часов чуть трепещут в мучительной коме.
Любимая ваза оплакивает хризантемы,
Мельчайшими иглами иней впивается в кожу.
Искрится хрусталь тайных слёз на моей диадеме –
Отчаянно гордостью искорки света морожу.
Меня подчинить своей воле? Пустое занятье!
Пускай превращаюсь я в снежную, но – королеву! –
Не в бабу, послушную тёплым рукам и объятьям,
Что тает от счастья, не в сказочную полудеву –
Снегурочку нежную, что в облака улетела,
Когда попыталась однажды отречься от воли…
Из льдинок колючих стараюсь сложить неумело
Ту формулу счастья, которую мы раскололи…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453535
дата надходження 09.10.2013
дата закладки 09.10.2013
Ти живеш у вирі подій,
Тут емоції, страх, співчуття.
Бути сильним і мужнім зумій,
Та сміливо рушай в майбуття.
І хай вогник добра не згорить,
І у серці палає любов.
Нехай Янгол Тебе захистить
Від пустих, неважливих розмов.
По життю маєш впевнено йти,
Прославляючи свій рідний край,
Відкриваючи інші світи,
Віднайди свій куточок, свій рай.
Та завжди повертайся туди,
Де зробив Ти найперший свій крок.
Сенс життя у собі віднайди
Коридорами власних думок.
В цьому все. В цьому наші життя.
Ми – народ. Українці – це ми!
Пам’ятай, Україна Твоя,
І не можна втрачати її!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453395
дата надходження 08.10.2013
дата закладки 08.10.2013
Порожня маршрутка… Лиш я в ній і ти…
І тінь почуттів пережитих.
Між нами всі спалені нині мости…
Самі по собі вже у світі.
Той вогник, що полум’ям світлим горів,
На жаль, не змогли зберегти ми…
Промовивши безліч заучених слів
Усе ж залишались німими…
Вечірня маршрутка… Лиш я в ній і ти…
І всіх наших дій незворотність…
Своїх почуттів не зуміли спасти…
Кінцева зупинка – «Самотність»…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453350
дата надходження 08.10.2013
дата закладки 08.10.2013
Позолотила руку вільха-схимниця
Мольфару-жовтню, листя намела.
Бурлить еспресо, бульбашками піниться,
Парує в сад розніжена імла.
Між ниточок мережив павутинових
Сотає літо бабине тепло.
Заплівся вітер в кучерях шипшинових,
Густим барвінком небо зацвіло.
Бринить світанок райдужними росами -
Сповзають краплі, світлі, ніби ртуть.
Побудь зі мною мрійницею, осене,
Грайливим літом трішечки побудь.
Вже не гірчать порожніми надіями
Мої гаї, зодягнуті в парчу.
Лоскочу просинь лагідними віями,
Ступаю в день, а мариться - лечу!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453321
дата надходження 08.10.2013
дата закладки 08.10.2013
Коли прокидаєшся в ранці перша думка, що зазирає тобі в голову крізь завісу сну зазвичай є такою банальною, що не звертаєш на неї особливої уваги:"Це вже було." Так, було: були тисячі ранків схожих на цей, були мільйони днів, що розпочиналися о шостій тридцять під холодним душем, а потім, звичайно, кава. Як же без кави? Потім навчання, робота, відпочинок байдуже що. Вже байдуже. А колись все було не так. Зовсім не так. Ні, ми так само прокидалися, але не від дратівливого дзвінка будильника, а від того, що ми хотіли прокинутись. Ми сміялися зі свого вранішнього відображення в дзеркалі. Ми співали, коли готували собі сніданок і танцювали, коли збиралися кудись. Ми вмикали голосно музику і уявляли себе суперзірками. Ми бачили світ кольоровим, не таким як усі, по своєму, інакше. Ми робили все для себе. Заради себе. Все було так само, завжди, кожного разу, але не вистачало однієї деталі. Та вона і не потрібна. Нікому. А коли ви останній раз були дітьми? Коли востаннє робили щось заради себе? Не тому, що так потрібно, а тому, що так хочеться. Коли?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453143
дата надходження 07.10.2013
дата закладки 07.10.2013
Кохала,цілувала на сто літ.
Вкладала в ліжко спати як дитину.
Бо він найкращий в світі чоловік.
Казала:
-Замість нього і загину.
Кохав,вкладав у ліжко,обнімав.
І на руках її носив,і пестив.
За неї і життя б завжди віддав,
Та тільки одним вчинком обезчестив.
А осінь десь плелась у її ніг,
Хоч вже давно зібралася за море.
І вітер на її плече приліг,
Коли вона ходила сама в поле.
А небо щось розхлюпалось дощем,
Заплакало,як те мале дитятко.
Вона прикрила плечі лиш плащем,
І смішно дощ збирала у горнятко.
Так дивно-раз лиш руку він підняв,
І вдарив...Цілував потім коліна.
Пробачила.Він бачив це і знав,
Вона забути все сама хотіла.
Сиділа в полі в дощ,щоб він змивав
З душі оті каміння,що давили.
Їй Бог на все це силоньки давав,
Та дивно якісь птахи голосили.
Вже й осінь зцілувавши десь пішла,
Вже й дощ забув,що обнімав за плечі.
Та третій день у полі знов сама,
Та третій день.І вже четвертий вечір...
Ніхто не знав,де стріла її ніч,
Лиш зорі її очі цілували .
А як в дитинстві гріла стара піч,
Коли на ній з бабусею лежали.
-Ти натомилась,доню,руку дай,
Ти бачиш зорі?Зблизька їх побачиш.
-Це ти,бабусю?Зробиш мені чай?
Ти досі за дідусем моїм плачеш?..
Вже зимонька пройшла як один мить,
Вже сонечко вбиралося в сукенку
Таку яскраву,що очі сліпить.
І в річку задивлялось як в люстерко.
Та досі ще шукає чоловік,
Та досі ще надія не вмирає.
Коли вже розтопився зовсім сніг,
Її знайшли...Хто тіло це впізнає?..
І на могилі хто поставить хрест?
Хто квіти принесе?Чи дві лілеї?
Кинули в яму,як Христос Воскрес
Співали в церкві ніби лиш для неї.
Ніхто так ніжно вже не цілував,
Нова дружина вигнала із хати
За те,що її просто попрохав
Її портрет у шафі потримати.
Все відсудила,видала майно:
Сорочки всі,портрет,стару платівку.
Лиш вітер цілував його чоло,
Коли свою закрив ключами хвіртку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453134
дата надходження 07.10.2013
дата закладки 07.10.2013