За столом в куті тихенько
Так заплутавшись в думках
Сіла дівчина одненька
Із папером у руках.
Сльози лились,витирала
їх хустинкою з лиця
I нічого вже не знала
І не брала в рот хлібця.
Лиш писала на папері
Розривалася душа
Зачинила усі двері
Може з розуму зійшла.
Всеодно ніхто не бачить
А думки вирують,б'ють
Вже сухими слізьми плачить
Але й тут її знайдуть
Розтерзають,давши спокій
Лиш на мить і знов прийдуть
Ті думки в нудьгі глибокій
Замордують,закують
У кайдани,серед ночі
Не сховаєшся від них
Сльози вже стирають очі
Та не легше б'ють сліпих.
Так та дівчина сиділа
Все писала в самоті
Від думок душа німіла
Де ж сховається тоді?
Не втечеш кудись від себе
І думки не відженеш
Вихід є один для тебе
"Вижити,бо ти живеш"!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402502
дата надходження 19.02.2013
дата закладки 27.02.2013
- Толю… Толю…Ти тут?! Ти тут?! Чому ти мовчиш!! – слабкий голос виринав з пітьми, порушуючи спокій ночі. У темряві ледь вирізнявся силует згорбленої постаті. На відстані простягнутої руки самотньо стояло ліжко, яке було притулком для втомленого тіла. Скрип душі старенького ліжка переплітався із шепотом меблів, створюючи звукову палітру літньої ночі. За прочиненим вікном співала річка, на обличчі якої танцювали відблиски зірок та молодого місяця. Знову почулися тихі кроки, які шкрябали підлогу підошвами старих капців.
- Маріє, чому ти не спиш? Я тут, нікуди не пішов… Ти ж знаєш, навіщо ж будиш серед ночі?? Ти знову плакала?? Заспокойся, все добре. Змучені безсонними ночами очі, хаотично кліпали, намагаючись звикнути до пітьми. Він сидів поруч з похилою постаттю, яка чіпко трималася за його руки, так ніби боялася, що він зникне. Це вже була не перша ніч, коли він сидів мовчки поряд з нею на краєчку ліжка, проте жоден з них не знав, чим скінчиться ця мовчанка, чи то шаленим істеричним криком, чи то мовчазним сном. Минали години, пітьма за вікном розчинялася у молочних променях літнього світанку, а вони продовжували тримати один одного за руки.
Він знав, що це триватиме ще довго, можливо роками, які написанні у книзі його життя. Кожного ранку він прокидався з червоними від безсоння очима, його душа плакала, бо таких терзань не кожен міг би витримати. Щоденно поверталися спогади про той день… Був банальний, рутинний осінній день, сповнений клопотами, роботою у полі та думками про дітей та внуків. Ранок. Обід. Вечір наближався до його воріт, тримаючи у руках пакунок. Це був його дарунок, що лишив відбитки на подальше життя, того, хто жив за воротами, які вечір щойно перетнув. Тиха, ледь вловима тінь майнула на подвір’ї, відкрила двері будинку, наближаючись до згорбленої постаті на стільчику. Ніжні, прохолодні долоні торкнулися чола, вириваючи з душі спогади минулих років. Тонка смужка болю пригорнулася до грудей, її пазурі поволі, впевнено поринали у серце, стискаючи його у своїх лещатах. – Толю!!! Хрип вирвався з грудей, очі застилала пелена, душа втрачала рівновагу. Легка усмішка промайнула на обличчі блідого гостя, який гордовито стояв над душею, що поволі поринала у пітьму. – Не бійся! Це не страшно… Бліді долоні торкнулися очей, закриваючи обережно повіки. Її душа поринала у сон, руки хаотично намагалися вхопитися за повітря, але усе навколо перетворювалося на марево. До неї долинали лише звук кроків неочікуваного гостя.
Звичайна рутина робота, яка повторюється щоденно, жодних очікувань чи то спроб змінити в одноманітному потоці життя. Проте раптом його руки оніміли, кошик з яблуками відчув свободу, розкидаючи своїх полонених по землі. - Що це?? Що сталося?? Марія!! Марія!! Ти де?? Хвилини впродовж яких він долав відстань від подвір’я до будинку розтягнулися на цілу вічність. - Ще крок!! Маріє!! Вона лежала на підлозі, її карі очі були спокійні та умиротворені. Серце розітнулося спогадами, відпускаючи потоки крові по всьому тілу, омиваючи думки та душу. Воно втомилося….
Відтоді минули дні, тижні. Душа грюкала у стіни паралізованого тіла, волала про допомогу, аби хтось почув її та відкрив двері на свободу. Він був поряд з нею, витирав сльози кароокого погляду, його душа мовчазно молилася. Вона не чула його молитов, тільки бачила очі, які давали сили боротися далі, трощити стіни навколо, аби почути його голос. Щоденно руки вкривалися тонкими шрамами порізів, вона виймала шматки дрібного скла, продовжуючи трощити глухі стіни навколо серця та душі. Кволо, падаючи на коліна, вона йшла на звук його голосу. Її руки кровили, проте туман навколо зникав, даруючи шлях до світла. Світло… Його голос…. Рука..
- Толю!! Толю!! Пересохлі губи ледь шепотіли, кожен звук давався з таким болем у груддях, проте вона бачила його очі. Він був поряд, його молитви та любов. По щокам звивалися сльози, паралізоване тіло тягнуло душу у полон мороку, проте очі трималися за руку того, хто всі ці дні був поруч.
Ніхто не знає, скільки слів лишилося у полоні її паралізованого тіла, зникло зірок на небі та пролито сліз, проте вона жила, дихала надією та вірою у нього, його молитви.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403757
дата надходження 24.02.2013
дата закладки 26.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.02.2013
Я знаю, що можу зателефонувати тобі пізно вночі.
У березні, квітні, лютому,
через кільканадцять світлових років.
У чужу мені країну, у недосліджений мною світ.
Можу знайти найгеніальніші слова,
або з легкістю видихнути верлібр, чи хоку.
Та я майже впевнена, що там, на іншому кінці телефоної лінії,
у твоєму недослідженому світі, ніхто не стане мене слухати.
Саме тому тобі ніколи не зрозуміти мого мовчання,
обтяженого твоєю холодністю...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353469
дата надходження 28.07.2012
дата закладки 24.02.2013