Гетьманщина.
(ЯНУЇДА)
Вергілій-батько хай потерпить -
Оце нам треба «перетерти».
І Котляревському уклін, -
Як річ про те, що чеше всім…
Гетьманщина -то не країна,
Бо Україна – це родина,
Це рідна мова солов΄їна,
Її поля, річки, ліси,
Чи є де більшої краси?
Гетьманщина – то атмосфера,
Така собі, пробач, «химера»,
Що злізла з даху крізь дорогу…
І звідти всім нам тиче роги,
Ховаючи свої копита,
Пригрілася біля корита…
І та нечиста дивина
До церкви може заходиться,
Лиш одного вона боїться -
Боїться правдоньки вона.
__________________________________
Наш перший гетьман був моторний
І з пики, начебто, козак,
Удавсь на всеє зло проворний
Завзятіший і з «комуняк».
Коли Горбатий спалив Трою,
Зробив із неї скирту гною,
І всім крадіям волю дав,
Тоді ж «хатинку» й він придбав…
Ото вже був гетьман такий:
Між крапельок …, а сам сухий.
Було всього у нього повно…
Та швидко розпродавши човни,
(На чорний день собі складав…)
Спаливши всіх козаків вклади…
П΄ятами швидко накивав.
Другий був значно плюгавіший -
Зірки ракетам малював..
Для зятя все..., і донці трішки
Тож теж кишені набивав…
Та клятий Мельник «довгі вуха»,
Байки усі його підслухав…
І їх народу розказав…
Народ зібрався на Майдан, -
Зігнали «батька» «під паркан».
А третій був у нас бухгалтер,
І не бух-галтер, - счетовод!
Кричав: «Закрию всіх бандитів!»
І так дурив він свій народ.
З Параскою він цілувався,
Та дуже швидко обісрався...
Як й люди ж бо не всі дурні,
А руки, що «ніщо не крали»,
По шию були у гівні.
Четвертий наш Янеєм звався,
З братвою рано скорєшался..
Посидів він то тут, то там…
Ще швидко помирився з третім…
Й змирилися не по грошам…
І не з любові, не з бажання -
Скоріше навіть навпаки!
Змирилися проти Юлони -
ЇЇ «закрили» залюбки.
Бо та Юлона, суча дочка,
Розкудкудахталась, як квочка,
Гетьманів не любила – страх!
Давно вона уже хотіла
Щоб їхні душки полетіли
К чортам, і щоб і дух не пах!
Юлона зпершу не змирилась,
І з криком річ таку вела:
«Прости, народе! Проступилась,
Я, далебі, дурна була;
Нехай Яней сідла рутульця,
Нехай спиха Литвина з стульця,
Бо він поселить тут свій рід.
І тілько щоб донецьке плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, владу, вид».
На те гетьмани відповіли:
«Коли сверблять у кого спини,
Чи ребра, морди і боки;
Нащо просити вам чужого?
У нас великі кулаки
Почешуть ребра вам і спину;
Коли ж то мало, то дубину
Беркут на ребрах сокрушить.
Служитимемо малахаями,
Різками, кнуттям і киями,
Так що притишкніть і мовчіть!».
В гетьманів все пішло як треба:
Замість Юлони буде Геба…
В столицю всунуть нам Попова...
Їм всім потрібна «друга мова» -
Ми «фєню» станемо вивчати,
А Королевська Друга – мати!
І все так досі полишилось,
Та Януїда не скінчилась.
Проффесор з Даун Басу - друг…
От щастя привалило … вдруг.
Та кляті вибори здалися,
І людське море аж реве…
Слізьми троянці облилися:
Прокуратура свіх гребе...
Чиновників так розчухрало,
Багацько й війська тут пропало.
Гетьман кричить: «НеПутіну΄!
Пів Криму просто в руки суну,
Аби на морі шторм утих»
А як захочеш, то й штанину…
Собі на голову вдягну.
Нептун із давна був дряпічка,
Почув гетьманів голосок,
Шатнувся зараз із запічка:
Бо Крим для Путіна кусок!
«Ти ще трубу віддай в додачу,
тоді я вітри схамену…
Домовились…
Люд ледь не плаче…
Куди йому вже до Риму?
Хіба як здохне чорт в рові!
Як повернеться хан до Криму,
Як женитсья сич на сові.
Хіба уже то хоч Юлона,
Щоб їм вказала макогона,
Та досі слухає чмелів!
Коли б вона та не бісилась,
Подумала і зрозуміла:
Що ж їй Юпітер ізвелів".
Коли б Юпітер ненароком
З Олімпа глянув і на нас
І кинув в Київ своїм оком -
А там гетьманський мартопляс...
Розсердився і розкричався,
Аж цілий світ поколихався;
Янея б лаяв на ввесь рот:
"Чи так-то, гадів син, він слуха?
Убрався в патоку, мов муха,
Засів, буцім в болоті чорт".
Яней будує власне царство
І заведе своє там панство:
Не малий буде він панок.
На панщину весь люд погонить,
Багацько хлопців упече
На сім грошей собі заробить
А після, від усіх втече.
Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь,
Тож скажемо їм браття:
Геть!
Ото ж бо люди обирайте,
І Котляревського згадайте,
Шевченка, Лесю та Франка,
Пісні співайте, гопака,
Але
«..село неначе погоріло,
неначе люди подуріли…
Самі на панщину ідуть
і діточок своїх ведуть…»
Суспільство наше дуже хворе…
Не продавайтесь! Бо то - горе!
Так Україну окрутили,
Що вже ми тут не хазяї.
Все розпродали і купили:
Тепер усі ми злидарі.
Ті, що на кріслі,.. біля нього -
Немає вибирать із кого.
Що за особи, - хай їм грець!
Один «здихає» від яєць,
А другий, схожий на кроля,
Тхора, гадюку (може зайця) -
Побіг жалітися на пальця!
Там "королівські і германські"
Розумніші за всіх вкруги.
Вони - є наші вороги.
__________________________
Залишимо се поки без моралі,
Подивимось на те, що ж буде далі:
Яней продав трубу і мову…
Бо захотілось йому знову
На Гетьманщині воссєдать…
Проте не все воно так сталось
Як це тоді собі гадалось -
Закон йому порушив плани:
Де два хохли там три гетьмани.
Гетьманщина – не божий дар,
А нові вибори –пожар!
Яней, пожар такий уздрівши,
Злякався, побілів як сніг.
Тікати всім туди звелівши,
Чимдуж до човнів сам побіг.
Попи у дзвони задзвонили,
По улицям в трещотки били,
Яней же на ввесь рот кричав:
«Хто в бога вірує — рятуйте!
Рубай, Козли, гаси, лий, КУЙте!
І хто ж таку нам Кучму дав?»
Яней од страху з плигу збився,
В умі сердега помішавсь
І зараз сам не свій зробився.
Скакав, вертівся і качавсь.
Він бачив гибель неминучу
І мучивсь страшно, без числа
Хоча накрав шапок він кучу,
А в пеклі жарко і смола...
Як хвиля хвилю проганяла,
Так думка думку пошибала;
Кремлівським руки протягав,
"Надеждою" хоть підкреплявся,
Но перемін він страх боявся,
І дух його ізнемогав.
Не знав же і куди ступити
Яней з синами горював,
Чи тут остатись, чи поплити?
Пожар не всі човни забрав.
І миттю кинувсь до громади
Просить собі у ней поради,
Чого собою не вбагне.
Тут довго тяжко раховали,
І скілько но не коверзовали,
Та все було, що не оне.
Один з до*баської громади,
Насупившися, не змовчав
І, недослухавшись поради,
Він носом землю вколупав.
Там був пройдисвіт і непевний,
Всім відьмам, мабуть, родич кревний -
Упир і знахур ворожить,
Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить.
Він так здавався і нікчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чім, бач, пораховати,
Що розказать — йому вже дати;
Ні в чім не був страхополох.
Рахметом всі його дражнили,
А наші звали - кум Охрім.
Відомі люди говорили,
Самому ж, незнайомий він.
«Мене боги тобі послали
І так сказати приказали:
Щоб ти нітрохи не журивсь,
Пошлють тобі «щасливу» долю,
Щоб учинив ти "нашу волю"
І швидше в Рим переселивсь.
Збери, всі човни, що остались,
І гарно зараз їх оправ;
Придерж своїх, щоб не впивались -
Свою «Сіцілію» остав.
Пливи і не журись, небоже!
Тобі б хоть де…, - скрізь буде гоже.
Та по Олімпському закону
Уже ти пекла не минеш:
Бо треба кланятись Плутону,
А то і в Рим не допливеш.
Якусь тобі він казнь накаже,
В Ростов дорогу, в Рим покаже.
Яней від нього одступався,
Поки зайшов через поріг,
А далі аж не оглядався,
З двора в собачу ристь побіг.
Прибіг к партійцям, засапався,
Обмок в поту, як би купався,
Мов з торгу в школу курохват;
Потім, в човен хутенько сівши
І їхати своїм велівши,
Не оглядався сам назад.
Вони ж бо тільки но відплили –
Ще землю видно із корми…
Так зразу сурми засурмили..
Юлона вийшла із тюрми…
Це треба бачити усім –
Докладніше Вам розповім:
Кирєєв нализався в хлам,
Моливсь, кричав, застреливсь сам.
Кидалов вже підрахував,
Розпродав все і дьору дав.
Хазаров за неділю вивчив мову,
Її і викладає у Москві.
Про ту пору, таку чудову,
Народ складатиме пісні.
Наталка просто впала в ноги:
«Пробачте мамо, бо дурна!»
Мірошник вліз до сінагоги –
Мовляв: земля всього одна.
Колісний майстер - знавець мов,
Щось на останок відколов,
А потім сам пішов топитись.
Народ зібрався подивитись…
Все склалося – на бога ради…
І зрадники побігли з Ради.
Побігли з відти й інші кралі…
Так ми дійшли і до моралі.
______________________________________________
Пригрілися ге'тьмани разом з холуями,
І будуть триматися за крісло киями..
Будьте певні, не захочуть підти мирно, тихо…
Будуть боронитися, зроблять людям лихо!.
Не ховайтесь, а вставайте!
Кайдани порвіте:
За майбутнє України!
Волю боронити!
Хоч буде мером з нами Клич:
Скидаємо гетьманів з пліч!
Геть казнокрадів, лихварів,
Адже народ наш не здурів!
Народе, українці, браття!
Всіх Черновецьких – до багаття!
А землі і добро – народу..
Бо ми ж козацького то роду!
І діти і онуки – козаки.
І Україна рідна – наша мати
До неї мають лиш на Ви звертати!
Вона нам дала все,
Щоб гідно жити…
Чого не вистачає Вам?
Ви діти……?
А от продавшись…
Не кивайте…
Бо то вже буде ваша воля…
І про дітей своїх згадайте…
Яка чекатиме їх доля?
Невже за срані папірці
Або за гречку із Китаю
Ви продасте і честь батьків,
Чи підете в бандитську зграю?
Продати душу досить раз
Нема різниці де і за що
На все життя буде тавро -
І не відмиєшся… нізащо
Коли підете обирати
(це право кожної людини)
То подивіться собі в душу –
З ким ви б залишили дитину?
Ви подивіться їм у вічі
Не на плакаті – то картина
Ви вірите їх обіцянкам?
Та то ж звичайна гетьманщина!
Гетьманчики і інші лиходії,
Нема уже на вас надії…
Немає совісті у вас –
Закінчуйте свій марнопляс.
Нащо вам тая влада треба?
Чи хочеться поцарювати?
До бога і людей вам як до неба…
Нащо диявола вблажати?
Про мову, наклеп і багатство…
Яке б іще придумать лядство?
Іще пенсійну, податкову…
За всі реформи вам уклін:
Вже повставали ми з колін,
Покращало сьогодні всім…
Яку б напасть придумать нову?
Візьміть усі реформи Гибка,
Хоч їх у руки взяти гидко!
І з молдованською, Папшою,
Ідіть. Та не кривіть душою.
А ми зберемось разом брати –
Братів безвинних визволяти,
Отримати свободу, волю!
Це наш обов΄язок і доля!
РS Крадії і казнокради
Схаменіться бога ради,
Пам΄ятайте, на сльозах
Счастья не побудувати,
А в історію ступати
Можна тільки по ділах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425088
дата надходження 15.05.2013
дата закладки 15.05.2013
Скажімо всі "спасибі" Львову!
Скажімо, бо і в сіру днину
всі тут шанують рідну мову,
і всі шанують Україну.
Навкруг будинки старовинні,
обличчя, посмішка ласкава...
Ти скажеш "Слава Україні!",
й почуєш вмить:"Героям Слава!"
І розумієш ти, що тут
лиш справжні люди, а не тіні,
у них один лиш є статут,
статут "Служити Україні".
Згадаєш ти усіх борців,
котрі за Неньку-Україну
тих ворогів, з усіх кінців
вбивали, й лягли в домовину...
І чуєш ти прекрасну мову,
слова, неначе солов*їні.
І кажеш вмить "спасибі" Львову,
і кажеш "Слава Україні!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394917
дата надходження 23.01.2013
дата закладки 09.04.2013
[b][u]РНР[/u][/b]
[i]Реально Нереальна Реальність[/i]
Окей. Почати хотілося б, мабуть, з початку. Хоча ні. Так не вийде. Зрештою, з кінця теж не найкращий варіант. Що ж, почну не так.
Був тихий осінній день. Небо було безхмарним, повітря чистим, настрій одним із найкращих за останні кілька тижнів. І ні, не через те що в цей день я йшов на побачення з найкращою дівчиною. І не тому, що в мене в цей день був день народження. І ні, я не прийняв для цього жодних пігулок, чи наркотиків. Просто мені було кайфово.
Отож, я йшов. Тихо, повільно, обдумуючи вечір. Я дуже не хотів налажати, бо це мене просто б доконало. Увігнало б у ту ж саму глибочезну депресію, з якої я ледве вибрався кілька днів тому, коли вона зателефонувала і запропонувала піти на побачення.
Відразу ж розставимо крапки над «і». Так – я не проти, коли дівчина ініціативна. І ні – я не вважаю це приниженням, що вона запропонувала. Власне кажучи, я давно відчував до неї деякі почуття. Можливо, це було кохання, а можливо і ні. Коротше кажучи, я відчував до неї симпатію. І був до біса радий тому дзвінку…
Кілька кілометрів до мого будинку, потім одягнути свої кращі джинси (так, я збирався йти в джинсах, бо в принципі не люблю брюки – в них і незручно, і непрактично). Свіжа сорочка, джинсовий піджак і я став перед дзеркалом.
- Трясця! – перше, що спало на думку. – Я ж поголитись забув…
Швидким рухом вийняв з шафки електричну бритву і почав голитися. Придбав я її ще, будучи студентом, на першу стипендію. Я голив ліву щоку і думав про життя…
Шкода, що воно досить таки лінійне. Ніяких варіантів розвитку. Звичайно, нам здається, що варіанти є. Наприклад, піти в університет, чи в армію. Стати представником традиційної, чи нетрадиційної орієнтації. Підсмажити на сніданок яєчню, чи зварити макарони. Так, купа варіантів, які ні на що не впливають. Зате вони змушують нас думати, що в життя багато різних варіантів розвитку. І ми справді так думаємо. Так, ми віримо. На жаль…
Я помітив, що вже з п’ять хвилин голю одну і ту ж щоку. Лайнувся, почав голити праву. В голову знову полізли думки.
Пам’ятається, глянув я, ще будучи студентом, кілька стрічок. Перша – «Ефект метелика». Друга – «Містер Ніхто». Різний сюжет, різні актори, різні режисери, різні країни… Практично нічого спільного. Крім основної думки. Власне, обидва фільми базувалися на теорії хаосу. Зокрема, на думці, що навіть помах крил метелика може спричинити бурю в Японії. Коротше кажучи, на тому що навіть маленькі і начебто незначні події можуть мати глобальні наслідки…
Я знову повернув очі до дзеркала. Помітив, що голився практично на одному місці. Так, думки заважають… Дуже заважають. Я струснув головою і тут весь світ якось похитнувся. В голові було важко начебто там висів великий чавунний дзвін, який хитався і бився об стінки мого черепа.
- Блін! – сказав я, розуміючи, що побачення починає потроху махати мені ручкою.
Переборюючи себе, дійшов до аптечки, витягнув таблетку, кинув на язик, ковтнув і присів на диван. Голова трохи крутилась. Зір чомусь теж погіршився.
Я відкинувся на спинку і заплющив очі. Голова почала крутитись ще більше і я був змушений лягти на подушку. В голові щось пульсувало, щось шипіло, в вухах трохи гупало, постійно збивалось дихання.
Через силу розплющивши очі, я гляну на годинник – була четверта година дня. О шостій я мусив зустрітись з практично дівчиною своєї мрії біля її будинку, а я розумів, що зробити це не вдасться.
О, ні… Невже все сталося таки так, як я не хотів? Невже мої побоювання справдились? Трясця… Ні… Цього не могло статись… Чому саме зараз? Чому саме в цей день? Чому зі мною? Ні! Цього не мало статися! Нізащо! Ні!! Не зі мною! …
Думки переповнювали мене. Голова почала боліти ще більше. Кров почала гупати у висках з шаленою швидкістю. Я закричав і в ту ж секунду гупання різко припинилося, біль зник, паморочення зникло. Я розплющив очі.
- Що трапилося? – почув я голос і побачив перед собою її…
Я відсахнувся і окинув поглядом приміщення. Ні, це була не моя кімната. І не мій диван. Я не знав, де я знаходився… На ліжку практично без одягу була вона і я практично в одних трусах. Сорочка валялася неподалік на підлозі, як і її сукня.
- Що трапилося? – запитала вона.
- Де я? – тільки і зміг мовити я.
- В мене. Де ж ще ти можеш бути? – відповіла вона, підтягнувши покривало. – А що трапилось?
Я спробував щось відповісти, але в голові не з’являлось жодної нормальної відповіді. Я просто часто дихав і поглядав на неї.
- Ти аж сполотнів весь, - мовила вона, знизавши плечима.
- Де в тебе туалет? – запитав я і, отримавши відповідь, встав із ліжка.
Зайшовши до вбиральні, я глянув у дзеркало і мимоволі сіпнувся. Звідти на мене дивився я, але трохи інший. Борідка, трохи щетина. Це був не той я, який збирався на побачення цього вечора… Зовсім не той. В голові почали крутитися думки і я гукнув:
- Ти не пам’ятаєш як давно я відпустив борідку?
- В той день, коли ми почали зустрічатись, - пролунала відповідь.
Парадокс, але я точно пам’ятав, що в той день я голився і в мене розболілась голова… Я точно поголився того дня.
- Тобто сьогодні? – перепитав я.
- Чому ж сьогодні? Тиждень тому.
Тиждень?!
Я знову зайшов до кімнати, витягнув із джинсів свій мобільний і поглянув – так, справді сьогодні минуло рівно тиждень з того дня. З дня мого дня народження. З дня, як ми мали піти на побачення. Але як?
Я сів на ліжко і відчув як мене ззаду обійняла вона. Війнуло гарними парфумами і голос тихо прошепотів:
- Ти вже відійшов? Може продовжимо?
Я повернув голову:
- Що продовжимо?
У відповідь я відчув солодкий присмак її губ на своїх.
«В підходящий момент я прийшов до тями» - промайнуло в голові.
Я охопив її обома руками і повалив на ліжко…
Я розплющив очі. Була темна ніч. Годинник підказував, що третя година. Тихо і спокійно. Збоку чулось рівномірне дихання моєї дівчини. Десь в коридорі цокав годинник.
Я піднявся з ліжка і пройшов до туалету. Знову став біля дзеркала і поглянув на своє віддзеркалення. Мені потрібно було дізнатись якого дідька тут сталось і чому сьогодні не сьогодні, а на тиждень більше. На жаль, моя дзеркальна копія на рахунок цього мовчала. Їй щодо цього було відомо так само, як і мені, хоча хтозна… Можливо, і більше.
Я важко видихнув і всівся на унітаз, обхопивши голову руками. Мозок був нездатний щось зрозуміти, тому в голові відчувалась глибока порожнеча. Мовчазна та гнітюча порожнеча.
Раптом на вулиці почулось гучне гавкання собаки. Не просто гавкання на місяць, а досить агресивне та сердите. Тут було два варіанти – або хтось ліз на подвір’я, або десь поруч собака лазить. Я визирнув у вікно – гавкання чулось десь справа, отже все відбувалося саме там.
Я зайшов у кімнату, нашвидкуруч натягнув джинси та спустився сходами на перший поверх. Навпроти сходів були двері. По лівий і правий бік від них – маленькі вікна, через які пролізти, звісно, не можна, але глянути хто прийшов – в самий раз. Від дверей чулося шкрябання. Я прокрався до вимикача і, рвучко увімкнувши світло, гукнув до дверей:
- Агов, там!
Шкрябання припинилося. Але схоже ніхто і нікуди йти не збирався. Ті особи все ще стояли там.
- Агов! Ану геть! – гукнув знову я.
Ніякої реакції.
- Геть! – ще раз гукнув я.
У відповідь я почув постріл із обрізу. Почувся звук вибитого скла. Я різко впав на підлогу. Чулось як ті, що за дверима починали панікувати і перезаряджали зброю. Часу було небагато. Я дістав з кишені мобільний і вирішив зателефонувати в міліцію.
Не встиг я набрати, як пролунав ще один постріл. Також я почув скрик дівчини і тупий глухий звук падіння.
1…0…2…
Гудки…
- Міліція, слухаю.
- Алло, - майже пошепки мовив я. – Прийміть виклик. Тут стріляють. Схоже на пограбування. Можливо, є поранена…
- Яка адреса?
І тут я зрозумів, що адреса мені невідома. Так, я не знав де я знаходжусь, а відповідно і адресу також не знав…
- Алло, - пролунало в трубці.
- Я… Я не знаю адреси… - відповів я, чуючи як двері намагаються відкрити вже з подвійними зусиллями.
- Жартуємо? – почулося на тому боці дроту і в трубці пролунали гудки.
Я кинув трубку і зрозумів, що тут я реально нічого не можу вдіяти… З того боку дверей все ще намагалися проникнути всередину. Я просто притиснувся від жаху до стінки і чекав… Я сподівався, що набоїв у бандитів нема…
КЛАЦ! – почулось від дверей і я побачив що ті почали відчинятись. Я практично повністю втиснувся в куток, ледве дихаючи. Наступним я почув ще гучніший гавкіт собаки, тупіт, крики…
Коли зрештою все вщухло, через двері зайшов чоловік у формі. Він глянув на сходи, щось сказав по рації і вийшов. Мене він швидше за все не помітив.
Я рвучко підбіг до сходів. Там лежала вона… Моя дівчина… Та, що врятувала мене від депресії. Вона була мертва. Кілька дробинок прошили їй шию і вона так і померла на сходах у кількох метрах від мене.
Шокований я присів на залиті кров’ю сходи і взяв її за руку. Рука ще була теплою… Я гладив руку, дивився на ту, з якою ще буквально півгодини тому лежав у одному ліжку і плакав… Просто банально плакав… Це було вже неконтрольовано.
- Ні!.. – шепотів я. – Ні. Цього не могло статися… Як так? Це через мене… Це все через мене… Ти не могла загинути. Тільки не зараз… Тільки не ти…
Я відчув як ззаду підійшов санітар і злегка мене відштовхнув. Я встав, відійшов, потім впав біля сходів і закричав. І в той момент всі голоси затихли, різко потемніло в очах, заболіли бік і нога, а я впав у темряву…
- Нарешті ти оговтався, - почувся голос збоку і я відкрив очі.
Там стояла та сама дівчина. Вона була здорова. На шиї не було ніякого сліду від поранень. Здавалося, що нічого не сталося. Проте вона була зовсім не весела.
Я окинув поглядом кімнату. Ні, це була зовсім інше і знову незнайоме мені приміщення. Скидалось на палату. Звичайну лікарняну палату. Збоку чулося чиєсь кашляння і приглушений голос.
Я перевів погляд на співрозмовницю. Очевидно, вона на це чекала.
- Ти в нормі? – запитала вона.
- Не знаю, - відповів я і трохи нахилив голову, щоб поглянути на себе. – Що сталося?
- Коли увірвались грабіжники, ти кинувся їм навперейми. Один вистрілив вгору. Ти накинувся на нього, намагаючись забрати зброю, але її підхопив другий і вистрілив в тебе. На щастя, потім увірвалися правоохоронці і пов’язали їх. Ти був добряче поранений. Добре, що живий лишився…
Живий лишився?! Невже все так катастрофічно?
Я підняв ковдру і помітив, що в мене перев’язаний бік і область паху.
- Що, в біса, сталося? – прохрипів я. – Вони відстрелили мені…
- Так, - почулась відповідь, яку я менш за все хотів почути. – І я б хотіла про це поговорити.
Я мовчки перевів погляд на неї:
- І що ти хотіла сказати?
- Ми не можемо бути разом.
- Чому? Через це?
- Ні, - захитала головою вона. – Не тільки. Не зовсім. Я їду… Я їду до Львова. Я кохаю іншого. Я…
- А відносини? А це все, що було? Це все гра? Це все фейк?
- Мене попросили допомогти вивести тебе з депресії. Сказали, що це лише у мене вийде, оскільки ти до мене небайдужий… І я…
- Трясця… - тільки й вимовив я, остаточно шокований.
- Вибач, - мовила вона і вийшла з палати.
- Чекай! – гукнув я. – Стій! Не йди.
На жаль, двері зачинились. Збоку хтось гукнув:
- Облиш волати! Кому ти, інвалід, потрібен тепер?
Я безсило опустив руки і відкинувся на подушку. Схоже, все сталося так, як я боявся. Я боявся, що відносини виявляться несправжніми. На жаль, це таки так…
Відчинилися двері палати і зайшов лікар:
- Доброго дня, - мовив він. – Як самопочуття?
- Препаскудно! – відповів я. – А яку відповідь ви очікували? Мені відстрелили яйця, мене кинула дівчина і я дізнався дуже неприємні речі! Яке ще в мене може бути самопочуття, док?!!
Той почухав ручкою за вухом і сказав:
- Життя у всіх не цукор. Просто комусь щастить більше. Комусь менше… Але то все слова. Ти не переживай! Підлікуєшся, випишешся і будеш як новий. І все буде супер… І…
- Як новий?! Гарний жарт… - мовив я і беззвучно розсміявся. – Ви ж усім так кажете, хіба ні?
- Бачу, ти сьогодні не в настрої… - сказав він убік, щось записав і вийшов.
Я лишився лежати в палаті. Самотній і по великому рахунку нікому не потрібний…
Під вечір прийшли батьки. Мама більшою мірою плакала і приказувала «добре, що живий лишився». Тато відмовчувався і лише кілька разів казав, що він попереджував. Я в свою чергу кивав, втішав маму і раз за разом відкидувався на подушку.
Потім вони пішли. Принесли вечерю.
Наступила ніч. Я налапав свій телефон в шафці збоку, клацнув, екран посвітлів. Як я і очікував, з того дня, як відбулось пограбування, минуло кілька днів. Якщо точно, то три. Телефон поклав на місце, а сам знову приліг на подушку.
В голові був бардак, на душі було до біса паскудно. Звісно, а як ще має бути, якщо ти дізнаєшся, що тебе і не кохали, що це все було просто для того, щоб допомогти мені. Ні, я звісно вдячний друзям за турботу і в першу чергу їй, що згодилась на це… Але це якось неправильно. Так не можна робити… Це просто проти правил моралі.
Збоку хтось почав кашляти. Я заплющив очі, намагаючись заснути. Потім знову відкрив – сон не йшов.
Я лежав і тупо дивився у стелю. Десь неподалік їздили машини, освічуючи частину кімнати косим світлом зі своїх фар. Проходячи через гілки дерев, створювались дійсно химерні картини. Колись у дитинстві я дивився і лякався, а зараз… А зараз мені було просто до одного місця… Причому практично все.
Минуло кілька днів. Я практично змирився з тим, що сталося, але мій мозок категорично відмовлявся розуміти яким чином я пішов на побачення неголеним, якщо я точно голився, куди зникли отой тиждень і ці 3 дні з моєї пам’яті та яким чином вбита дівчина розмовляла зі мною і на ній не було жодних слідів поранень. Я вже був готовий повірити, що я тоді розмовляв з привидом, але її ж бачили всі, та і на телефонний дзвінок вона відповіла, коли я їй день потому зателефонував. Щоправда, вона відмовилась щось пояснювати, просто сказала, що у неї хлопець у Львові і вона ніколи мене й не кохала.
Я лежав, просто тупо дивлячись у стелю і навіть не думав. Книги, які приніс мені тато почитати (оскільки все одно нема чого робити), я ще навіть не відкривав. Вони були гумористичного напрямку, а в мене настрій був препаскудний і їх читати якось не надто хотілось.
Почувся скрип дверей і до кімнати увійшов мій друг. Він посміхнувся і підійшов до мене, простягаючи руку:
- Привіт.
- Привіт, - відповів я, потиснувши руку. – Навіщо?
- Що «навіщо»? – вдав, що не зрозумів, а може дійсно не зрозумів він.
- Навіщо ти змусив її зустрічатися зі мною?
- Це вона тобі сказала?
- Не важливо. Важливо те, що я знаю, що там все було одним великим спектаклем… Дякую, звичайно, що допомогли вийти з депресняка, але зараз я загнаний в аналогічний за розміром.
Співрозмовник присів на стілець і видихнув повітря.
- Це вона тобі сказала, чи хтось?
- А це щось міняє?
- Так.
- Припустимо, що вона.
- Окей. Так, я підтверджую, що це я попросив її запросити тебе на побачення. Так, я знав що в тебе почуття і глибока депресія… І от типу поміг.
- І вона згодилась?
- Скажімо так – вона не відразу згодилась.
- Ти їй заплатив? – ледве не підскочив на ліжку я.
- Ні, ти що? – похитав головою друг. – Вона ж не повія, врешті-решт. Я їй просто пояснив всю ситуацію. Що ти хлопець без дурних тарганів в голові, без шкідливих звичок, що тобі просто треба допомога.
- І вона згодилась?
- Вона сказала, що спробує. І, до речі, те, що ви кілька разів опинялися у ліжку – це її особиста ініціатива. Тут я непричетний. Чесне слово.
Картина змінювалась.
- Окей, - мовив я. – Добре. Закрили цю тему. Дякую за допомогу і підтримку. І вибач, що я так погано подумав про тебе. Я…
- Ти маєш право на будь-які думки. Навіть найгірші. Шкода, що так трапилось, - додав він, вказуючи на мене.
- Звісно, шкода… Вона мене кинула, до речі…
- Так, вона мені телефонувала.
Трохи помовчали. Потім я сказав:
- В тебе не буває провалів у пам’яті?
- Ну, у деяких людей буває, що від надмірних об’ємів алкоголю таке стається. Буває, внаслідок якихось травм… Буває…
- А в мене на рівному місці тиждень вилетів з голови.
- Тиждень?!
- Так. З того моменту як ми почали зустрічатися і до моменту пограбування. Пам’ять з’явилась вже в ту саму ніч…
- Буває ж таке…
- І ще кілька нестиковок виявилось.
Друг кашлянув і перепитав:
- «Нестиковок»?
- Ага. Типу ляпів. Я точно пам’ятаю, що я голився перед тим як йти на те побачення, а тоді я був у неї з борідкою… І з її слів, я відпустив борідку якраз у день, коли ми почали зустрічатись.
- Ну, може й виросла за тиждень…
- Навряд чи. Крім цього я точно пам’ятаю що при тому пограбуванні я не постраждав, а її вбили…
- Що?! Але ж вона…
- Так. Я не знаю якого біса тут коїться, але такого не може бути, що її тоді випадково пристрелили, а сьогодні я її бачу живу-здорову, а у мене вогнепальна рана…
- Може тобі привиділось?
- Ти знущаєшся?! Ти ще скажи, що я псих.
- Я нічого не кажу. Просто запитав…
Після короткотривалої мовчанки він встав, потиснув, кивнув «Бувай» і вийшов, прикривши двері. Я спробував знову обміркувати все, що сталось, але від цього починала боліти голова, тому я вирішив просто поспати…
За місяць з гаком мене виписали і я, переставляючи милиці, зайшов у свою кімнату, в якій востаннє був місяці зо два тому (якщо довіряти пам’яті). Тут аж нічогісінько не змінилось. Так, пилюка не лежала повсюди – заходила мама і прибирала, поки я лежав у лікарні. А так все було ідентично до того, як я пам’ятав.
- Нарешті вдома, - прохрипів я і сів на той самий свій диван.
Однією рукою клацнув кнопку програвача дисків, в іншу взяв книжку із журнального столика поруч. З динаміків зазвучав голос Положинського, який повідомляв, що «у когось є гарний альбом, у мене є гарна композиція». В цілому пісня від імені типового попсового виконавця, який розповідає як бути попсою… Звичайно, «Тартак» зовсім не такий, а ця пісня щось типу сатири. Дуже влучної сатири…
На фоні грала музика, а я гортав книжку. Автор був мені зовсім не знайомий, як і дана книга. Сюжет не вловлювався зовсім. Просто якісь тупі діалоги про відносини. Ні, я не проти того, коли у творі багато діалогів. Просто мусить бути якийсь нормальний сюжет. Прочитавши сторінок з десять, я кинув книгу убік і заплющив очі.
Відразу ж почала напливати втома. Захотілось спати. Це було доволі дивно, враховуючи, що я поспав цієї ночі доволі добре і на фоні грала зовсім не заколисуюча музика.
Я струснув головою. Весь світ плавно похитнувся…
- Тільки не це, - промайнуло в голові.
Я спробував різко розплющити очі. Вони доволі в’яло розімкнулись і почали знову стулюватись.
- Блін!! – скрикнув я і настільки швидко як міг пошкандибав до ванної.
Там відкрив кран і хлюпнув собі в обличчя водою. Сон не відійшов… Він наступав так само швидко і нахабно.
Я розумів, що можливо я зараз знову засну, а коли прокинусь, буде знову якийсь день на тиждень більший і за цей тиждень відбудеться щось нове. Причому відбудеться наче і з моєї згоди, і наче при моїй свідомості, але без мене… Без відображення у моїй пам’яті.
- Я не хочу спати, - сказав я нібито до себе.
Схоже, ці слова не зреагували. Мої ноги почали потрохи підкошуватись. В голові почало пульсувати. Очі почали самостійно заплющуватись. Я чув гупання серця десь у висках. Будучи не в змозі це контролювати, я зрештою розслабився і впав на підлогу прямо у ванній… Ніякого удару, ніякого болю, ніяких відчуттів. Крім відчуття приреченості…
Мене розбудили чиїсь обурені голоси, тріскіт та запах диму. Схоже щось десь горіло. Очі розплющились. Я лежав під деревом на землі. Поруч стояли мої сусіди – дядько років сорока та хлопець років п’ятнадцяти. На фоні щось горіло.
- Що сталось? – прохрипів я.
- Ти спалив півбудинку, йолопе! – відповів дядько.
- Я?!
- Так, трясця твоїй матері, ти! Якщо вже нажрався, то нащо було цигарки палити в ліжку?
Я пхекнув і сказав:
- Я не палю. Ви щось плутаєте… Я не міг так напитись.
- Я бачу, - кинув той і повернувся до мене спиною.
Аж зараз я помітив, що в руці в мене бичок, а в нагрудній кишені майже порожня пачка цигарок.
Я ледве піднявся і покульгав кудись убік. Не встиг пройти і десяти кроків, як мене вирвало. Не сильно, але цього було достатньо щоб мені довести, що я таки напився учора (чи то сьогодні).
Голова крутилась. Ноги були наче ватні. Очевидно, алкоголь ще не повністю вивітрився з крові. Я прийняв єдиний, на мою думку, правильний варіант – пішов до батьків, бо ночувати десь треба було.
Кілька кілометрів по темним нічним вулицям і я стукаю у двері батьківського будинку. Так, тут я провів своє дитинство…
Двері відчинив батько. Очевидно, він був надто здивований побачити мене в такому вигляді і так пізно, бо спитав:
- А що сталося?
- Пустіть переночувати – мовив я і, не очікуючи відповіді, зайшов усередину.
- Що трапилось? – знову запитав батько.
- Я не знаю. Кажуть, що я напився і заснув у ліжку з цигаркою в руці. Через це загорілась хата. Мене хтось витягнув. А може я сам вийшов. Не знаю…
- Так, паскудна ситуація. А чому ти напився?
Так, цього питання я не очікував. Власне, тому що я сам не знав відповідь і сам хотів дізнатися чому.
- Не знаю, - відповів врешті-решт я.
- Зрозуміло, - кинув батько. – Я постелю тобі у вітальні.
- Дякую. Я поки що в душ сходжу…
На голову тече вода. Думки трохи світлішають. Але пам’ять все ще так само затуманена. Я реально не міг згадати що трапилось. Навіть не те, що не міг. Я просто не знав.
Я вимкнув душ і струснув головою.
«Невже через неї?» - промайнуло в голові.
Так, це був один з найбільш імовірних варіантів. Дурний, банальний, але доволі реалістичний. Хоча що є реальність? Звідки мені знати чи зараз все відбувається насправді, чи це просто дурний сон. А можливо це лише витвір моєї уяви і це все просто програється в моїй голові, поки я стою на зупинці, чекаючи свого тролейбуса…
Так, з такими думками недовго і здуріти…
Я витер голову, одягнув халат і вийшов до вітальні. Тато вже пішов спати, постеливши мені на дивані. Я ліг і заплющив очі.
- Підйом, - почув я над вухом і прокинувся.
Наді мною нагнулась якась дівчина років двадцяти двох в шортах і спортивній маєчці.
- Це ви до мене? – сказав я, відчуваючи, що лежу зовсім не в ванній, а на ліжку.
- А до кого ж? Вставай, - сказала вона і смикнула мене за ногу.
Я піднявся і помітив, що милиць не було. Нога не боліла. Я зайшов до туалету (буквально кілька метрів справа) і помітив, що на мені нема жодних швів і слідів операції.
- Що тут відбувається? – запитав я сам у себе, вже не надто дивуючись, оскільки за останні 2 місяці таке вже бачив не раз.
- Швидко-швидко! – почув я у себе за спиною і побачив у дзеркалі ту ж саму дівчину. – Бігом! Рухайся!
Після душу мені сказали одягнути спортивну форму і вийти разом із іншими на майданчик. Так, окрім мене тут були ще інші хлопці мого віку. І більше нікого…
Коротенька зарядка і ми всі біжимо по колу, намотуючи сотні метрів.
- Я перепрошую, - прошепотів я до чоловіка справа від себе. – Де ми?
- На майданчику, - відповів той.
- Ні, я про це місце.
- Розмови в строю! – почув я над вухом і помітив ту дівчину-тренера.
- Я просто…
- Потім спілкуватись! Руху! Руху! – скомандувала вона, змахнувши рукою і ми пришвидшились.
Після цього ранкового спорту ми всі розбрелися по кімнатам. Та не встиг я і відпочити, як з динаміку пролунала команда одягнути обідній одяг і йти на сніданок.
Я відкрив шафку. Там висіло всього два комплекти одягу і одна порожня вішалка – для того, що на мені. Я взяв костюм, підписаний «обідній», одягнув і вийшов у коридор, приєднуючись до всіх. Люди вже йшли кудись. Я приєднався до натовпу і ми всі зайшли до великого залу, де сіли за довгі столи. Там стояли тарілки, у яких вже була якась їжа. На смак нагадувало пюре.
Після трапези ми вийшли з будівлі. Нас направили всіх до бібліотеки, куди ми і відправились.
Вже там я взяв першу-ліпшу книгу, сів за стіл та окинув поглядом усе і усіх. Все виглядало доволі по-дурному. Де я? Чому тут військовий режим? Хто ці всі люди? Та це було не головне питання. Основне, що мене цікавило – це дата. Сьогоднішня дата. Мені треба було знати скільки часу минуло з попередньої свідомості.
Я повернувся до хлопця позаду і пошепки запитав:
- Який сьогодні день?
- Середа.
- А дата яка?
- Двадцять четверте жовтня.
Судячи з названої дати, минуло з того моменту близько дев’яти місяців. Добре. Мене тепер цікавило що сталось за ті місяці, як я тут опинився та куди поділися усі мої травми. Все було незрозуміло.
- А можеш сказати, де я? – знову повернувся я до хлопця.
- В центрі.
- В якому?
- В центрі психічної реабілітації.
- Що?! – ледве не закричав я і відразу почув із всіх боків шикання. - Ці всі люди – психи?!
- І ми також. Але «психи» - не надто коректне слово. Правильніше сказати «люди, які потребують психологічної допомоги».
- Це одне і те ж.
- Пані лікар каже, що ні.
Я розвернувся до своєї книжки і випустив повітря. Все було зовсім незрозуміло. Раптом мені дійшло.
- Який рік? – різко повернувшись до хлопця, запитав я.
- 2012-ий.
Як я і очікував… Тепер мене «кинуло» в минуле. На початку жовтня 2012-го я якраз впав у глибоку депресію, з якої мене вивела та сама дівчина… А сьогодні було двадцять четверте жовтня 2012 року… Три дні потому… Три дні після того моменту, як вона мене запросила і згодилась. Два дні після того, як ми мали йти на побачення.
Що ж сталося за ті два дні? Чому я тут? Навіщо? Мозок почав потрохи закипати. Я обхопив голову руками і відчув пульсуючу кров у висках. У вухах знову почало гупати. Я закрив очі, сподіваючись, що зараз мене звідси забере і я відкрию очі в іншому місці. В кращому випадку на своєму ж дивані з однією недоголеною щокою. Пульсування ставало все гучнішим. Я міцніше заплющив очі.
В наступний момент я почув швидкий тупіт і те, що мені щось вколюють. Я навіть не встиг зреагувати. Укол – і я відчув, що втрачаю свідомість, падаючи на стіл.
Мене огорнула темрява…
Я розплющив очі, сподіваючись що побачу щось нове. На жаль, все та ж кімната, в якій я і прокинувся. На мені все той же одяг. Все так само.
За вікном чулись якісь звуки. Щось на зразок тупоту. Відчинивши двері, я вийшов з своєї кімнати. Ні, це було не в коридорі. Десь назовні. Відчинивши зовнішні двері, я вийшов надвір.
Грали у футбол.
- Приєднуйся, - кивнула мені тренерка.
- Я… не люблю футбол, - відповів я.
- Нічого. Полюбиш. Давай - давай!
Розуміючи, що з варіантами тут паскудно, я приєднався до гри. Власне, більшу частину часу я стояв неподалік воріт, просто чекаючи що буде далі. Всі бігали, трохи штовхались, копали м’яч, щось кричали одне одному. А я чекав. Не знаю на що.
Власне, тут можна було спробувати зібратись думками, оцінити поточну ситуацію, спробувати щось змінити. Але що? І, власне, навіщо? Чи буде в цьому якийсь сенс?
На жаль, до кінця обдумати я не встиг – м’яч, летячи у ворота, потрапив мені в голову. Я втратив рівновагу і почав падати. Від удару голова почала крутитись, а очі затуманюватись. В наступний момент я відчув болючий удар (мабуть, о землю).
Як не дивно, я не втратив свідомість. При падінні всі побічні ефекти минули. Звук нормалізувався. Повсюди бігали мої колеги по місцезнаходженню, а до мене вже йшла тренерка.
- Живий? – гукнула вона.
- Здається, так! – відповів я, почухуючи голову.
- Дивись трохи! – зауважила вона.
- Постараюсь.
- А вона нічого, - кивнув мені воротар, коли та відійшла.
- Ага…
- Подобається? – знову підморгнув співрозмовник.
- Що? – звів брови я.
- Та не соромся. Вона всім подобається. Але не для нас.
- Тобто?
- Кажуть, вона одружена.
- І? – пхикнув я.
- Не світить ні мені, ні тобі. Вона вже героїня чийогось роману. Не нашого, брате, не нашого…
Я мугикнув, начебто продовжуючи розмову. Насправді мені було плювати на нього.
Минали дні в центрі. Я все ще не вірив, що це все реально. Я просто робив те, що казали. Просто й бездумно. Лягаючи у ліжко, я обдумував ситуацію, але нічого мудрого не міг надумати. Засинаючи, я сподівався, що прокинуся вже в іншому місці і буде інший день. Прокидаючись, справді бачив інший день. Але місце було все те ж…
Я потроху розумів, що у мене є два варіанти – долікуватись і дізнатись що буде далі, або самому спробувати змінити щось і отримати шанс переміститись у інший день. Перший варіант мені не подобався, бо чекати я не надто любив. Лишався лише другий.
Того дня я прокинувся раніше підйому на годину. Було тихо. Всі спали. Я піднявся із ліжка, взяв один із комплектів одягу і зайшов до туалету. Було порожньо. Я зачинив двері і наскільки міг забарикадував їх зсередини. Просто щоб ніхто не зайшов. Щоб ніхто не завадив.
Десь у коридорі цокав годинник. Трохи шуміла вода у трубах. Я стояв і дивився на стінку. Потім видихнув і почав рвати взятий з шафи комплект одягу на смужки. Вийшло біля двох десятків. Закінчивши цей етап, я прислухався. Ніде нікого не було чути.
Я почав швидко плести з отриманих смужок мотузки по прикладу кіс. Я не знав як було б правильніше. Мені просто треба було зробити мотузку з підручних матеріалів. Годинник так само напружено цокав, а я, майже беззвучно дихаючи, сплітав і сплітав.
За якісь двадцять хвилин я отримав мотузку довжини близько метра. Цього було досить. Я заліз на унітаз та зачепив свій новосплетений шнурок за трубу. Вона була залізна і, по-моєму, не мала б відірватись.
Швидкими рухами я спробував зв’язати щось на зразок петлі. Виходило не надто добре. У цей момент я пожалкував, що не вмію зав’язувати краватку. Воно б добряче згодилося. Як би не було, за кілька хвилин старань я отримав петлю.
Закинувши її на шию, перевірив чи міцно вона висить на трубі, заплющив очі і ступив крок вниз з унітазу…
Перше що я відчув – це відсутність кисню. Проте відразу ж у висках почала пульсувати кров, відчувалось биття серця, дихання перебивалось… Все як тоді. Я зрозумів, що можливо прямо в наступну мить я все-таки зникну звідси і відкрию очі вже за кільканадцять кілометрів звідси за кілька днів потому…
Секунда, дві, три…
Я почув як хтось почав щось кричати та ламати двері.
Ще секунда…
Грюкіт! Крики!
Ще секунда…
Шалений шум за дверима!
Ще…
А наступної миті я відключився, сподіваючись що відкрию очі вже не тут, – закінчив він свою оповідь.
Я відкинувся у своєму кріслі, поглянувши на пацієнта та його батьків які сиділи по той бік столу.
- Отож, ти кажеш що це все ти зробив просто щоб переміститися у часі? Щоб щось змінити, так? – запитав я.
- Так! – кивнув пацієнт.
- І ти вважаєш, що троє дорослих людей повірять у цю твою дурну казку для маленьких дітей? У цей сюжет для фантастичного фільму? – продовжив я.
- Це не казка! – крикнув той. – Це все реально було. Ви тут сидите і вважаєте, що життя багатоваріантне. Але ви не розумієте, що вибори типу «кава, чи чай», «піти додому, чи поїхати трахнути коханку», «купити новий телефон, чи б/в» нічого не вирішують. Це все дурня. Ви не знаєте, що в житті набагато більше варіантів. І вони не такі банальні. Тому вони нам і не даються для вибору. За замовчуванням обирається кращий з двох. І ми живемо за ним. Так, деколи кажемо типу «Життя – л*йно», але повірте, що в іншому варіанті все в рази гірше. Це я на своїй шкурі відчув. Я це сам зрозумів… Я…
Я сидів, похитуючись у своєму кріслі і дивився на пацієнта. Той дивився зовсім не шаленими очима, як зазвичай дивляться всі психи, коли намагаються довести якусь нісенітницю. Ні, він справді вірив у те, що казав. Але я б не сказав, що то правда. Це просто його сприйняття реальності.
Так, я не вірю у цю всю байку про перенесення у часі. Так, я не вірю, що йому вдалося змінювати варіанти розвитку свого життя. Бо це просто нереально… Це просто все витвір його уяви.
Його привезли кілька тижнів тому після того, як він спочатку страждав від депресії, а потім від того, що дівчина його кинула після першого ж побачення, ледве не зістрибнув з багатоповерхівки.
Шкода хлопця. Справді шкода…
Тим часом він закінчив говорити і просто дивився, важко дихаючи. Його матір плакала. Батько дивився то на нього, то на мене.
- Отож, ти нам тут доводиш що ця реальність не така вже й реальна, - мовив я. – Так?
- Не зовсім. Я кажу, що вона не така, як вам здається.
- Зрозуміло, - сказав я.
- А що далі, лікарю? – звернувся до мене в півголоса батько.
- Поки хай тут полікується, - відповів я. – Якщо не буде приступів шизофренії та суїцидальних бажань, то випишемо, звичайно.
- Дякую, - кивнув він.
Вони всі вийшли а я лишився сидіти у своєму кріслі.
Отож, на його думку, наша реальність не така як ми собі вважаємо. Ну, що ж хай у нього буде своя нереальна реальність. Так, до біса нереальна. Реально нереальна реальність… Що ж тут ще сказати?...
КІНЕЦЬ.
14 Вересня 2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413088
дата надходження 27.03.2013
дата закладки 31.03.2013
Я маю право вибору… Доволі таки умовне. Але яке вже є. Я кину монетку. Якщо орел – то таки здійсню те, що маю. Якщо решка – не буду.
Кидок монетки догори. Вона підлетіла, кілька разів перевернулась у повітрі і впала кудись униз, стукнувшись раз чи два об цегляні стіни. Очевидно, не хотіла щось вирішувати за мене. Шкода. Значить вибір таки доведеться робити мені.
Ступити крок донизу і покінчити з цим усім, чи спуститись назад до великої і гамірної компанії знайомих і продовжити святкування дня народження – для звичайної людини вибір пав би, звісно, на другий варіант, але не для мене. Для мене це до біса важкий вибір. І хтозна чому – чи то через те, що я Терези і мені доволі важко вибрати між саме двома варіантами, чи то тому, що моє життя стало справжнісіньким абсурдом і просто ідеальне для написання сценарію для якогось арт-хаусного фільму.
Ви, мабуть, хотіли б дізнатись чому. Я розповім. Час у мене є… Поки що…
[b]1…[/b]
- Ти просто непотріб! – ця фраза була б доволі очікуваною.
Але ні. Таких слів не прозвучало. Натомість я почув двохвилинну байку про мої достоїнства і свої недоліки, і про те, що це не я винен, і про те, що так просто склалось, і ще про купу іншого словесного мотлоху.
Вона казала, а я стояв, слухав, кивав головою і давав їй привід повірити, що я вірю в ці слова, що я справді розумію ситуацію і навіть не здогадуюсь, що я їй не цікавий ні з якого боку, що я для неї максимум знайомий, просто гарний знайомий.
Вона стояла, просила вибачення, я казав, що нема за що, хоча знав що є, але просто слова тут нічого не зроблять. Вона казала, щоб я не ображався, я кивав, заспокоював, що мені прикро, але не до самогубства (тут я прибріхував – мені в цей момент просто хотілось вистрілити собі у голову з дробовика щоб вже напевне). Вона наче усміхалась, хоча я бачив, що це була саме посмішка…
Зрештою вона мені кивнула «Бувай!» і пішла на свою зупинку, а я залишився стояти прямо посеред площі, не знаючи що робити.
- От і все… - мовив я сам до себе і, засунувши руки глибше в кишені своїх олдскульних джинсів, поплентався додому.
Дома я просто ліг на ліжко і почав дивитися у стелю. У свою білосніжну стелю із гіпсокартону… Десь за вікном їздили автомобілі. Трохи крапав дощ і це наганяло жахливий смуток. В навушниках грав панк-рок. Акустичний. Причому доволі сумна пісня.
- Я вкотре просрав своє щастя, - сказав я вголос.
- У вас не склались відносини? – почув я збоку і повернув голову.
Там стояв мій друг. Очевидно мама йому відчинила, поки я лежав і думав.
- Так, - відповів я. – На жаль…
- І що вона тобі сказала?
- Те, що зазвичай кажуть в таких випадках.
- Тобто, все, окрім правди?
- В десятку…
- Зрозуміло, - кивнув друг і присів на стілець. – Я так розумію, ти не йдеш на виставу?
Точно. Ми мали сьогодні йти у театр (аматорський, але нічим від цього не гірший) на прем’єру вистави. Я, він та дівчина (на жаль вже не моя).
- То ми йдемо, чи ні? – прозвучало знову питання.
- Пішли, - зітхнув я. – Шкода щоб пропали квитки, та й розвіюсь, врешті-решт.
Біля театру було людно. Добре, що ми зарезервували квитки зарання. Зараз навряд чи купили б.
- Привіт! – почув я позаду голос, повернувся і помітив знайому.
- Привіт! – відповів я. – На виставу?
- Хотіла, - відповіла вона. – На жаль, квитків нема. А ви також сюди?
- Так, - кивнув я. – Розважусь трохи. Пішли з нами. У нас якраз зайвий квиточок.
Вона потягнулась до сумочки за гаманцем, але я зупинив:
- Дарую. Все одно зайвий.
- Добре, - усміхнулась вона своєю чарівною посмішкою. – А хто не пішов?
- Моя екс-потенційна дівчина, - кинув я.
- Зрозуміло.
Вона знала про кого я, тому тут більш нічого не треба було пояснювати.
Ми зайшли до залу і зайняли свої місця. Люди шуміли, всідались. А я тупо сидів і дивився на сцену. До вистави, протягом вистави, після неї. Ні, я дивився за сюжетом. Я дивився на сцену. Якщо точно, то на праву кулісу. Я дивився і не чув, як плескали люди, як грає музика з динаміків, як щось казали актори, як мені щось кричали на вухо, як викликали швидку, як мене намагались вивести із ступору, як мене везли в лікарню…
Я цього не чув…
Лише писк… Тоненький високочастотний писк…
І більше нічого…
А потім темрява.
[b]2…[/b]
- Агов! Підійди сюди – почув я голос і помітив, що сиджу біля монітора у своїй кімнаті, а на фоні грала якась композиція «Роллікса».
- Що?! - пробурмотів я і піднявся зі стільця.
Біля шафи з моїми речами вовтузилася та сама, що буквально сьогодні казала, що заплуталась у відносинах, і що це вона винна, що ми не можемо бути разом…
- Що ти тут робиш? – мовив я, ковтнувши клубок у горлі.
- Вибираю тобі нормальний одяг з наявного, - пролунала відповідь. – Ти ж не хочеш піти в цих своїх псевдо-бриджах? В тебе є щось окрім джинсів і футболок?
Я стояв і реально не міг зрозуміти якого біса тут відбувається. Я пам’ятав, що вдень ми з’ясували відносини, ввечері я пішов у театр, а потім… Що ж було потім?...
- Ось! – почув я і відчув, що мені на плече поклали якийсь одяг.
Це була сорочка (ще й біла) та костюм.
- Якого біса ти вибираєш що мені одягнути? – мовив після короткої паузи я.
- А хто ж? – посміхнулась дівчина. – Ти ж сам мене попросив.
- Я?
- Так.
Окей, я попросив її допомогти мені одягнутись щоб піти… Стоп! Куди піти? З ким? І коли?
- А коли я йду? – задав я запитання.
- Одягнешся і підемо.
Виходить, що ми йдемо разом. Залишилось дізнатися куди. І навіщо.
В дворі загавкала собака. Я визирнув. До дверей прямував мій друг. Той самий. Один з небагатьох. Кращий. Хвилина – і він зайшов усередину. Джинси, сорочка, зверху куртка – його практично типовий одяг. Дивно, але йому в принципі все підходило. Не висіло мішком, не здавалося чужим і все таке. У мене ситуація була гірша…
- То ми йдемо, чи ні? – запитав він, потиснувши мені руку.
- Так, зараз одягнуся, - кивнув я.
Я скинув футболку і мовив:
- Як думаєш, що краще – костюм, чи джинси?
- Джинси. Не в ресторан же йдеш – в театр.
- Хто в театр ходить в джинсах? – втрутилась дівчина.
- Я наприклад, - відповів друг. – І взагалі – нормальні джинси. Що в них фігового? Олдскул рулить.
- От і я так думаю, - кивнув я і взяв з вішалки джинси замість запропонованих брюк з костюму.
А сорочку я вирішив таки вдягнути. Вона пасувала до джинсів.
Коли ми дійшли до театру, то помітили досить немалу кількість людей, що стояли назовні.
- Привіт, - почув я за спиною і повернувся.
Так, та ж сама знайома.
- Привіт, - відповів я.
- Я хотіла піти на виставу, але квитків на жаль нема. Ви також сюди? – запитала наступної миті вона.
- Так, - відповів я.
Мій мозок гарячково намагався розрулити ситуацію. Дівчина, з якою у нас не може бути відносин, виявляється, що зустрічається таки зі мною. Такого бути не може, бо я пам’ятаю, що наші відносини луснули, так і не розпочавшись. А я пішов у театр таки зі знайомою і другом і потім щось сталось… Що? І якого дідька? Так же не може бути… Що це за ідіотизм?... Що за чортівня тут коїться?...
- Ти в нормі? – почув я наче через туман голос друга і повернув голову до нього, остаточно повернувшись із задуманого стану в реальний світ.
- Так… В нормі, - відповів я і помітив, що знайомої нема на місці. – Де вона? – запитав я у практично новоспеченої дівчини і друга.
- Хто? – запитала остання.
- Тут стояла… дівчина… З твого факультету… - пробурмотів я. – Питала ще чи ми йдемо в театр. Казала, що квитків нема…
- Ні, ти щось плутаєш, - посміхнулася дівчина. – Не було її тут. Ми йшли, а потім ти різко зупинився і почав щось белькотіти. Ми злякались… І…
- Вона була, - сказав я. – Точно була! Я її бачив.
- Ну, може, привиділось, - взяв мене за плече друг. – Буває всіляке.
Я озирнувся на всі боки. Так, знайомої таки не було. Або вона пішла, поки я думав і зараз мене тупо дурили, або мені таки справді здалось.
- Пішли в театр, - кивнув я. – Таки привиділось, мабуть.
Ми зайшли, сіли, почалася вистава.
Я за сюжетом не слідкував. Просто думав. Грали, мабуть, добре, бо під кінець народ просто піднявся, аплодуючи. Я, щоб не здаватися білою вороною, також встав і почав плескати, не перестаючи все обдумувати.
Після вистави ми вийшли і пішли додому. Я провів дівчину до її будинку, незважаючи на протести, і пішов додому темною вулицею, все так само тримаючи руки в кишенях і обдумуючи ситуацію, яка склалась.
Може мені, звісно, все і приглючилось, поки я сидів за комп’ютером і першого походу в театр, а перед ним і тієї сцени з пошуком винних і не було. Можливо, й так. Але я пам’ятаю, що вона таки була… Хоча з іншого боку, сни також часто здаються згадками з минулого. І потім такі наче флешбеки, коли сни збуваються (буває й таке).
- Закурити не буде? – почув я майже над вухом і відволікся від думок.
Переді мною стояла типова гоп-компанія. Всі в костюмчиках з логотипами «Адідас», в тоненьких шапках на вуха та кедах.
- Не палю, - відповів я і хотів було піти далі, але оратор крикнув:
- А подумати?
- Не палю, - повторив я вдруге.
- Тоді стрельни чірік, - сказав другий і тупо заіржав.
- Сам зароби, - кинув я і десь глибоко всередині зрозумів, що конфлікт уже зародився і без махача тут не обійдеться.
Ті троє точно не очікували від мене такої зухвалої відповіді. Так, я не атлетичного складу. І мої біцепси навряд чи можна назвати класними.
- Ти чого такий борзий? – мовив, я так зрозумів, головний. – Крутий, да? Люди культурно попросили закурити. Тобі що, в падлу дати закурити?
- Не палю, - втретє повторив я.
- А якщо найдемо? – мовив третій, який до цього моменту мовчав.
- Значок є? – відповів я, згадавши старий прикол.
- Да ти припух, нах! – скрикнув другий і вони всі втрьох посунули прямо на мене.
В такі моменти починаєш щиро жалкувати про те, що в дитинстві так і не пішов у секцію якусь. Карате якесь, самбо, чи ще щось подібне… Хоча тоді не було коли, не було як і не було здоров’я. А змовчати я не зміг просто через те, що такий вже я гострий на язик. Гострий, коли не треба.
Тим часом я відходив назад і назад. Гопота, гидливо посміхаючись, підступала. Я розумів, що тут буде три кінцевих варіанти – або я натикнусь на паркан і опинюся практично у пастці, або тупо впаду в яму якусь (я ж спиною вперед йду), або їм набридне ходити за мною і вони таки накинуться. А я не герой бойовика, а це не фільм і тут я один трьом не надаю, як би сильно мені цього не хотілось.
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - почав наспівувати головний.
Я різко озирнувся і помітив, що в принципі до найближчого паркану метрів двадцять, до цих типів із п’ять. Часу лишалось до біса мало.
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - знову наспівував головний.
Очевидно, він знав лише один рядок з пісні. Дивно, я думав, що всі представники даного соціального класу знають її повністю. Хоча звідки їм знати Розенбаума? Хіба вони взагалі цього автора знають?
- Гоп-стоп… - вже втретє заводив головний.
- Та задрав, блін! – скрикнув другий до головного.
- Що, блін?! – повернувся той. – Ти шо, нах, страх потіряв?!
- Тіхо, пацани! – почав їх розбороняти третій.
- Що «тіхо»?! – крикнув головний і штовхнув третього.
Я вирішив не втрачати момент і кинувся навтьоки.
- Куда, на’?! – крикнув головний і побіг слідом. – Стояти!
Я його подумки послав куди подалі і додав ходу. Як куля промчався прямою вулицею (добре, що ноги довгі і бігаю швидко), звернув в двір, проскочив провулками та вискочив на вулицю.
В наступний момент я відчув, як мене штовхнуло в бік і відкинуло на асфальт. Я впав і все тіло скувало біллю.
- Ось і все! – промайнуло в голові. – Кінець…
А потім темрява…
[b]3…[/b]
- Гоп-стоп, ми падашлі із-за угла… - почувся той самий неприємний голос лідера місцевої гоп-компанії.
Я стояв під самим парканом. Вони майже упритул.
- Ну, шо? – мовив головний. – Є закурити?
- Ну, не курю я. Що ж незрозумілого? – мовив я, не розуміючи яким чином я опинився тут, якщо кілька секунд тому мене збило авто… А може й не збило. Тоді що? Теж приглючилось? Але ж ці є. І вони наче реальні.
- Жалко, що не куриш, - посміхнувся головний. – Міг би й взяти…
Я переривчасто дихав, не знаючи що буде далі. Мозок відверто відмовлявся розуміти що за дурня тут відбувається і не хотів давати мені вказівки що робити…
- Да він нормально стрєманувся, - заіржав другий. – Да? – це було вже звернення до мене.
- Ага, - промимрив я.
- Ладно, живи… В слєдущій раз бери сігарєти, - кинув головний і потопав темною вулицею.
Решта двоє глянули на мене і поплентались за ними.
Я полегшено видихнув. Доволі позитивний перший досвід спілкування з гопотою. Доволі позитивний. Без втрат з мого боку. Наче без втрат… Якщо не рахувати того зіткнення з авто. Але чи було воно насправді? Я ж пам’ятаю, що отримав удар і впав на асфальт… Я пам’ятаю цей сковуючий біль… Невже нічого цього не було?...
Я потер змокріле чоло і пішов додому, намагаючись таки щось зрозуміти. Мозок категорично відмовлявся дати адекватне пояснення. Я просто йшов і намагався усвідомити як усе сталося, чому і хіба таке буває взагалі. А мозок просто закипав.
Кількасот метрів до дому, сходами на другий поверх і я ліг на ліжко. Ліг і одразу відчув, що я таки втомився. Не знаю чи морально, чи фізично, але факт є фактом.
В кишені завібрував телефон. Я підняв трубку:
- Алло?
- Чого трубку не береш? – почув я голос дівчини і помітив, що у мене таки 3 пропущених.
- Не чув. На беззвучному стояв…
- Як дійшов?
- Нормально, дякую.
- А то я вже переживати почала. Я думала, що ти десь на гопоту місцеву наткнувся, чи під машину втрапив.
О, якби ти знала наскільки права… Якби тільки знала…
- Ні, все добре, - відповів я. – Бувай.
- Чекай! Ти обіцяв мені прочитати вірш…
Вірш?!
- Який такий вірш? – запитав я, розуміючи, що я не пам’ятаю про що вона.
- Жартуєш? Я прийшла, ти попросив допомогти підібрати прикид, бо писав присвячений мені вірш… Ти що, забув?
- А, вірш? – вдав я. – Так… Але слухай… Комп’ютер вимкнений зараз. Я хочу спати. Я втомився… Давай потім?
Коротка пауза.
- Добре, - пролунала відповідь. – На добраніч.
Короткі гудки. Голос у неї був не надто задоволений.
Я зняв одяг, прийняв душ, трохи поїв, випив чаю та заліз під ковдру. День був справді ідіотський і до біса заплутаний. А це мені не подобалось… Мені взагалі не подобається коли я не в темі чогось. А тут була саме така ситуація.
Я заплющив очі і буквально за кілька хвилин поринув у світ снів…
Зранку мене розбудив телефонний дзвінок.
- Алло? – крізь сон сказав я, навіть не дивлячись на екран.
- Спиш? – почув я голос свого колеги з місця, де я колись підробляв.
- Вже ні. Щось сталось?
- Халтурка є.
- Якого плану? – запитав я.
- По твоєму профілю. Переставити систему, почистити від вірусів, трохи офісних програм, трохи мультимедійних…
- Диск з операційною системою є?
- Нема.
- Тоді буду ставити Лінукс, - сказав я.
- Тобто?
- Операційну систему від Майкрософта ставлю лише при наявності відповідного диска у клієнта, - відрізав я. – І без варіантів.
- Чому?
- Я не зобов’язаний це пояснювати.
- Бачу ти не в дусі, - мовив співрозмовник.
- Ти навіть не уявляєш наскільки. То вас влаштовують мої умови?
- Вибач. Ні.
- Всього найкращого.
Я поклав телефон біля себе і знову спробував вмоститись зручніше. Та сон вже не йшов.
- Не дали виспатись в неділю, - буркнув я і пішов на кухню.
Не дивлячись на те, що був вихідний день, всі вже порозходились по своїх справах. На плиті стояла каструля з іще теплим картопляним пюре. Я кинув собі в тарілку, увімкнув телевізор. Там йшло якесь шоу. На іншому каналі вже хтозна-яка серія чергової мелодрами для домохазяйок. Наступним був музичний канал. Грало щось з українського. Навіть не попса. І навіть україномовне. Доволі рідкісне явище на телебаченні.
Я усівся за столом і почав їсти. В голові знову спливли думки про те, що сталося вчора. Воно було ні разу не логічно і тому мені не подобалося. Ні, я не був проти, що дівчина у мене таки не зникла і що я не потрапив під колеса машини, і що не постраждав від рук гоп-компанії, але, блін, це було якось дивно усе.
Після картоплі я налив собі соку і знову сів за стіл, на якому помітив книгу. Доволі дивну. Я прогорнув кілька сторінок і помітив, що вона практично без сюжету. Просто сукупність діалогів про відносини між людьми. Нічого такого. Але один діалог привернув увагу.
«- В тебе не буває провалів у пам’яті?
- Ну, у деяких людей буває, що від надмірних об’ємів алкоголю таке стається. Буває, внаслідок якихось травм… Буває…
- А в мене на рівному місці тиждень вилетів з голови.
- Тиждень?!
- Так. З того моменту як ми почали зустрічатися і до моменту пограбування. Пам’ять з’явилась вже в ту саму ніч…
- Буває ж таке…
- І ще кілька нестиковок виявилось.
Друг кашлянув і перепитав:
- «Нестиковок»?
- Ага. Типу ляпів. Я точно пам’ятаю, що я голився перед тим як йти на те побачення, а тоді я був у неї з борідкою… І з її слів, я відпустив борідку якраз у день, коли ми почали зустрічатись.
- Ну, може й виросла за тиждень…
- Навряд чи. Крім цього я точно пам’ятаю що при тому пограбуванні я не постраждав, а її вбили…
- Що?! Але ж вона…
- Так. Я не знаю якого біса тут коїться, але такого не може бути, що її тоді випадково пристрелили, а сьогодні я її бачу живу-здорову, а у мене вогнепальна рана…
- Може тобі привиділось?»
Ситуація тут була схожа на мою. Не один в один, але доволі близька. Я глянув на обкладинку. Дивно, але автор не зазначений. Просто заголовок. І все. Без ілюстрацій. Без жодних прологів, епілогів, слів від автора, змісту та оглядів від сторонніх авторів. Просто тридцять сторінок голого тексту.
- Що за дурня? – прошепотів я і закрив книгу. – Це просто схожа вигадана ситуація… Просто вигадана… Просто в когось така фантазія. А мені під настрій співпало… Це все не насправді.
Я трохи заспокоївся і відкрив книгу на першій сторінці. Тут не було жодного тексту. Взагалі. Відкрив на п’ятій, сьомій, двадцятій – книга була порожньою. Шістнадцять чистих аркушів. Без літер. Без слів. Без нічого. Я глянув на обкладинку. Нічого… Ніякого заголовку. Ніякого автора. Просто чиста обкладинка.
- Та що ж це коїться? – скрикнув я і кинув книгу на стіл. – Якого дідька?! Як таке може бути? Там ж був текст!! Я ж бачив!
Це нагадувало ту ситуацію зі знайомою біля театру, коли я її наче бачив, але насправді ні. Хоча хтозна… Може її таки не було.
В дверях клацнув замок. Зайшов мій батько.
- Привіт, - кивнув він мені і почав ставити на стіл купу продуктів з ринку, де він вочевидь і був. – Що робиш?
- Поїв. Он книгу глянув.
- Яку? – здивувався він. – А, це мій блокнот, - усміхнувся він і кинув вказаний об’єкт собі у сумку.
Я кивнув, поставив чашку на полицю і, вийшовши надвір, сів на лавку. Все зовсім переплуталось в голові. Складалося враження, що як тільки мій мозок виявляв десь якусь нестиковочку, або щось, що було наче зайвим, то все мінялось так, щоб її уникнути. Скидалось на якусь комп’ютерну гру з перезавантаженням рівня. Дурість, але схоже, що все було саме так. Звідси випливало, що я або у грі, або контролюю світ, або у мене реально поїхав дах. А ще та книга. Чому вона стала блокнотом? Як?!
- Трясця! – скрикнув я і вдарив кулаком по стінці.
Боляче.
- Чого розкричався? – вийшов батько. – Що сталося?
- Та то таке, - усміхнувся я, одягнувши звичну маску «У мене все супер». – Нічого страшного.
- Добре, - кивнув він і зайшов назад.
Я дістав телефон. Мені потрібно було просто з кимсь поговорити. Просто поговорити, поділитися проблемою. На крайняк вислухати про його «л*йнове життя» і зрозуміти, що не так воно все фігово в мене, як здається, що буває і гірше. Так, мені потрібно було. Але не було кому. Друг, мабуть, на роботі (вчора вихідний, значить сьогодні робочий – «плаваючий» графік). Дівчині розповідати про проблеми якось неправильно. В кращому випадку просто подумає, що я стібаюсь. В гіршому – кінець відносинам (які хтозна як з’явились) і можливий візит до психопатолога, чи психіатра (не знаю, яка між ними різниця).
Не встиг я покласти телефон до кишені, як він завібрував. Висвітлювався зовсім невідомий мені номер. Наче моя мережа. Тут варіантів було небагато – або хтось з тих, про кого я волів би забути і видалив із списку контактів, або в когось нема грошей на рахунку і він взяв у когось телефон.
Зрештою я підняв трубку:
- Так?
- Ну, привіт, - почувся там чоловічий голос.
Я не знав хто це.
- Ти хто такий?
- Ти мене навряд чи знаєш – засміялись у трубці. – Я, власне, чого телефоную – зустрінемось сьогодні? О шостій біля годинника. Окей?
- Добре, - відповів я.
Там поклали трубку.
Власне, а що я втрачав? Можна і сходити. Правда стати не на зазначеному місці, а десь неподалік і дивитися хто прийде. А там буде видно. Якщо я його не знаю, то просто піти додому. Якщо ж знаю, то він сам мене помітить. Мабуть.
О пів на шосту я прийшов в зазначене місце і сів на лавці метрах у ста. Так, я люблю пунктуальність. Ненавиджу коли хтось мене чекає.
П’ята сорок…
П’ята п’ятдесят…
Без п’яти шість…
Шоста…
Я окинув поглядом місцевість. Десь неподалік ходили закохані пари, сиділи підстаркуваті люди, продавали морозиво, повітряні кульки та купу всього іншого. Типовий осінній вечір. Не було видно нікого, кого б я знав. Біля годинника теж нікого не було.
Тут два варіанти – або мене просто розіграли, або помилилися номером і потім змінили місце зустрічі. Або варіант три – особа, яка назначила зустріч, запізнюється.
- Сподіваюсь, спізнюється, - сказав я вголос.
- Ні. Я прийшов вчасно. Майже… - почувся голос і я розвернувся.
Прямо навпроти лавки стояв хлопець мого зросту в джинсах і байковій сорочці. Зовсім мені не знайомий.
- Домовились же біля годинника, - мовив він з докором у голосі.
- А я тут сів, - потиснув я плечима.
- Окей, фігня. Часу мало, тому слухай мене.
- Давай! – сказав я.
- По-перше, те, що з тобою відбувається – реально. Так, це така реальність. До біса нереальна, але нічим від того не гірша, хоча і не краща. Менше з тим. В тебе ситуації міняються на кращі, чи на гірші? Думаю, що на кращі.
- Так, - кивнув я, доволі спантеличений.
- Логічно. В мене на гірші, - ніби між іншим сказав мій співрозмовник і продовжив: - По-друге, краще намагайся нічого не змінювати. Я не знаю наскільки багато є варіантів розвитку життя. І в один прекрасний момент ти таки можеш просто померти, нічого не змінивши у власному житті. Ні на краще, ні на гірше. По-третє, краще нікому не казати про цю твою особливість… Я знаю, що це важко. Але факт є фактом. Звісно, право твоє. Але тоді ти швидше за все опинишся в клініці, звідки ти вже не зможеш вибратись шляхом зміни реальності. В мене така була лажа…
- Але ж ти тут, - почав було я.
- Так, я тут. Але доволі ненадовго. Мене виписали, коли я перестав казати, що життя багатоваріантне. Коли я сказав, що це все було не насправді. Коротше кажучи коли я дав їм зрозуміти, що я теж така проста сіра маса, як решта населення.
- І?
- І все. Але мене тепер, швидше за все, намагаються контролювати, оскільки вважають доволі неврівноваженим. Психічно хворим, якщо виражатись так, як вони думають.
- Чому я маю тобі вірити? – посміхнувся я.
- Вірити, чи не вірити, слухати, чи не слухати – це все твоя справа. Ти маєш право вибору, - швидко сказав мій співрозмовник.
- Як ти мене знайшов? – запитав я.
Відповіді не пролунало. Хлопець окинув поглядом місце, ковтнув слину і кинувся кудись бігти. Я сидів ні в сих, ні в тих. Я був просто шокований. З одного боку почуте ніби прояснювало поточну ситуацію. А з іншого воно було не надто правдоподібне. Хоча доволі логічне. Власне, чому я парюсь щодо того наскільки почуте схоже на правду? Те, що відбувається теж не надто справжнє якесь. Але ж воно таки відбувається. Але хіба таке може бути? А якщо ні, тоді як воно змогло статися? А може, воно й не сталося і це все мені просто здалося… Якщо так, то в мене просто дах поїхав…
Не варто було приходити. Не варто було слухати. Треба було сказати, що нікуди не піду…
Я встав з лавки і пішов вулицею додому.
- З дороги!! – почув я, повернув голову і устиг відскочити від велосипеда, який нісся прямо на мене.
- Придурок! – крикнув я і наступної миті почув виск гальм за своєю спиною.
Авто зупинилося біля самих моїх ніг. Звідти вискочив якийсь дядько і заволав на мене:
- Ти під ноги дивишся, довбню?!
- А що я? – крикнув я у відповідь. – Мене щойно той дятел на ровері ледве не збив!
Той, продовжуючи лаятись, сів назад у своє авто і поїхав далі. Я плюнув йому услід і продовжив свій шлях. Два кілометри вулицями, поворот ключа і я зайшов у будинок.
- Ти вже прийшов? – почувся голос батька з кухні.
- Так, - відповів я, знімаючи кросівки.
- Чудово, допоможи вчепити полицю під телевізор.
Я підійшов.
- Мені незручно тримати і бити одночасно. Я потримаю, а ти забий дюбель, - мовив він.
- Добре, - кивнув я і взяв викрутку.
Кілька хвилин і полиця наче була в нормі.
- Зараз принесу телевізор, - сказав тато і пішов у кімнату.
Потім вийшов звідти, тримаючи не надто легкий телевізор. Згоден, він не був спеціально для кухні, але в принципі теж сюди підходив. Зокрема по кольору.
- Супер! – сказав я. коли телик ми таки запхали на полицю.
- Фото на фоні нового телевізора на новій полиці! – скомандував батько.
Він взагалі любить все історично закарбовувати. Добре, що пам’ятний напис не зробив. Я став біля полиці і трохи сперся рукою на стінку. Іншу засунув до кишені.
- І… сииир!
Я спробував усміхнутись, але в наступний момент пролунав крик тата:
- Обережно!
Я озирнувся і тільки помітив телевізор, що падав прямісінько мені на голову. Я тільки й встиг, що скрикнути…
Потім удар!
Темрява…
Тиша…
[b]4…[/b]
- Чого розкричався? – почув я голос батька і помітив, що я сидів на лавці під будинком.
Болів кулак.
- Що сталося? – запитав тато.
- Нічого, - пробурмотів я і поторкав свою голову.
Вона не боліла, а мала б після падіння на мене телевізора. Як не дивно, але на годиннику був ранок.
- Ну й добре, - сказав батько і зайшов усередину.
Я заглянув через вікно до кухні. Полиці з телевізором не було. Не було й слідів від дюбелів, які я забивав. Очевидно, мене кинуло назад у часі. Але що ж змінилося?
В кишені завібрував телефон. Той самий незнайомий номер. Власне, я тепер знав чий він, тому трубку брати не захотів. Я ж пам’ятав чим усе скінчилось (чи все-таки скінчиться?). Той вібрував з хвилину, потім перестав. Другого дзвінка не було. Я видихнув.
Отож, що я маю? Я наче почув версію чому все так відбувається і чим це мені загрожує. Але з іншого боку не факт, що це мені хтось сказав. Можливо, це був лише глюк, витвір уяви. Як і все інше, що сталося вдруге. Тобто вдруге, але не так, як вперше…
Звучить доволі дурнувато. Але як вже є… Що ж робити?
В руці знову завібрував телефон.
- Той самий? – подумав я, але ні – телефонував моя дівчина.
- Так? – підняв трубку я.
- Привіт.
- Привіт.
- Пішли на вечірку сьогодні, - пролунала пропозиція.
- А який привід?
- День народження у моєї подруги.
- Сама не можеш піти? – запитав я ніби між іншим.
- Ти соромишся кудись зі мною піти? – прозвучав у відповідь ображений голос.
- Ні, що ти? Я просто не знаю її і якось нелогічно іти в гості до невідомої мені особи.
- Ти таки соромишся…
- Та ні! – вже скрикнув я. – Нічого я не соромлюсь! Я просто швидше за все не знаю її! Тому мені там буде як мінімум незручно.
- Думаю, ти її знаєш. Пішли.
Що ж, варіантів не було і я згодився піти.
Ввечері ми зустрілись практично біля будинку іменинниці. В руках у моєї дівчини була коробка з бантом. Ніколи не любив таку показуху.
- Заходимо! – кивнула вона.
- Умгу, - мугикнув я і ми зайшли усередину.
Поверх був майже останнім, а будинок доволі високим. На ліфті гордо висіла табличка «На ремонті» - не знаю наскільки правдива. Ми, зітхнувши, почали свій нелегкий підйом. На поверсі шостому вона зупинилась і смикнула мене за руку:
- Чекай!
- Втомилась? – запитав я.
- Не зовсім. Курити хочу.
Не запитуючи моєї думки, вона витягнула з сумочки цигарки, запалила одну і, затягнувшись, випустила клубок диму кудись убік. Я стояв збоку так, щоби не дихати нікотиновими смолами.
- Я швидко, - ніби виправдовуючись сказала дівчина.
- Та мені все одно, - відповів я. - Дарма куриш.
- Знаю. А мені подобається.
- Невже такий своєрідний кайф? – звів я брови.
- Щось типу того.
- А мені порадила б почати?
- Ні, - похитала головою вона. - Але й не забороняла б. Курити, чи не курити – вибирай сам. Ти маєш право вибору.
Так, право вибору… Я все мушу обирати сам. Бути чи не бути, палити чи не палити, вірити чи не вірити… Почуваю себе ледве не Гамлетом.
- Пішли, - кинула дівчина, погасивши цигарку і викинувши бичок.
Я кивнув і ми продовжили своє сходження на передостанній поверх. Коли ми зайшли, були вже практично всі.
- Вітаю, - радісно (можливо, й вдавано, але радісно) закричала моя дівчина, обнімаючи хазяйку свята. – Щастя, здоров’я, кохання і всього найкращого!
- Дякую, - відповіла та, усміхаючись. – Ласкаво прошу.
- Пішли, - смикнули мене за руку і я зайшов до кімнати.
З присутніх я знав всього кілька осіб. Ну, як знав – бачив кілька разів в університеті та інших місцях, куди час від часу приходив. Решту я бачив вперше. На відміну від моєї дівчини. Складалося враження, що вона знає їх усіх. Можливо, так і було. Власне, для мене це не грало жодної ролі. Тому я сів на диван, де вже вели бесіду якісь двоє, і вийняв з кишені телефон. Просто так вийняв. Імітація зайнятості. Пройшовся двічі по смс-ках. Раз по списку прийнятих та пропущених дзвінків. Після цього сховав телефон до кишені. В цей момент підійшла моя дівчина:
- Що сидиш? Пішли – щось перехопимо. Тут не буде застілля. Шведський стіл.
- Ага, - кивнув я, хоча мені було по великому рахунку плювати.
Біля столу з різними канапками та закусками ми зупинились. Я взяв кілька бутербродів, вона якісь закуски, що мені на вигляд зовсім не сподобались. Потім сіли на кілька стільців біля стінки.
- Непогано тут, так? - пролунало до мене запитання з категорії «бла-бла-бла».
- Так! – відповів я, відправляючи в рот решту бутерброда.
- Треба щось випити! Принеси, га?
Я кивнув, піднявся зі стільця і підійшов до столика. Стояло кілька порожніх стаканів. Біля них пляшка з якимось вином – ніколи в них не розбирався. Ще поруч кілька пляшок з горілкою різних виробників. Щоб був вибір…
Взявши в руки пляшку вина, я помітив, що вона була закрита.
- Налий! – кивнула моя дівчина.
- Закрита! – ніяково потиснув плечима я.
- Відкрий!
Логічно. Штопор лежав неподалік. Я вкрутив його в пробку і почав потихенько виймати. Легенький хлопок повітря, що проникло до пляшки – і корок разом із штопором було покладено на стіл. Взяв у руку пляшку і намірився налити. За спиною почувся шурхіт, скрики і в наступний момент я відчув, як хтось штовхає мене в руку.
Прямо в лікоть!
Прямо в ліктьовий нерв!
Руку наче прострілило! Такий пронизуючий біль!
- Трясця! – скрикнув я і випустив з рук пляшку.
Вона стрімко полетіла донизу, зачепивши на своєму шляху вже відкриту кимсь пляшку з горілкою та кілька фужерів.
- Ні! – крикнув я, намагаючись спіймати, але в наступний момент відчув, як на мене хтось налетів, штовхнув.
За мить пляшки та фужери досягли землі та з жахливим дзенькотом розлетілись на друзки. Алкоголь бризнув на всі боки. Частина потрапила в попільничку на столику і відразу ж зайнялась – вочевидь хтось так і не затушив цигарку. Звідти вогонь перекинувся на алкогольну калюжу і попрямував до мене. Я хотів щось скрикнути і…
- Ну, наливаєш, чи ні? – почувся голос над вухом.
Я окинув поглядом кімнату. Нічого не горіло. Нічого не було розбито. Жодних слідів пожежі, скла. Всі спокійно п’ють, їдять, спілкуються.
- Наливаєш? – повторила запитання дівчина.
- Так, - кивнув я, доволі спантеличений. – Ось, - і налив у фужер вина.
- Щось сталося?
- Ні-ні, все нормально. Я відійду, - сказав я і вийшов з кімнати.
В коридорі якась парочка вже цілувалась, не соромлячись бути побаченими. Я пройшов повз них і вийшов на сходи. Там не було нікого. Кількома поверхами нижче хтось палив цигарки і сюди підіймався тоненький димок.
Погляд впав на люк під стелею. Сходки туди були. Замок не висів. Власне, свіже повітря, мабуть, гарне місце для роздумів. Я видихнув, відкрив люк і піднявся нагору. В обличчя відразу ж вдарив свіжий і доволі холодний вітер. Осінній вечір, як не як.
Порожньо. Ніхто не завадить. Значить тут можна обдумати все і вся…
Спробувати розібратись.
Хоча б спробувати.
[b]0…[/b]
Отож, тепер ви розумієте мою ситуацію. Доволі паскудно, чи не так? Я вже просто заплутався у всьому і навіть у самому собі. Сказати комусь – це значить підписати собі бюлетень в дурку, мовчати також складно, оскільки це втримати в собі доволі і доволі непросто.
Тому я стою тут, біля парапету і обдумую свій доволі нелегкий вибір. Що робити? Ступити всього один крок вперед і сподіватись, що я покінчу врешті-решт з цим усім? А може спуститися вниз і продовжити гулянку, напитись і сподіватись, що печінка не витримає? А може піти, сказати комусь і хай буде що буде? А може змовчати і сподіватись, що це саме колись скінчиться?
Купа варіантів. Треба вибрати один. Монетка не захотіла вирішувати за мене. Звичайно, вона не в праві.
Я мушу зробити сам цей вибір.
Я сам повинен вирішити.
Це моє право.
Право вибору…
Кінець.
Вересень 2012.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414194
дата надходження 30.03.2013
дата закладки 31.03.2013
Ніколи не говори про Львів те, чого не знаєш,
Самотні стіни і будинки залишили інші нам,
Ті люди і не думали про нас, хоча і знали,
Але тепер їхнє життя дісталося прожити вам.
На вулицях чужі театри і чужі стоять будівлі,
Ще вчора до війни там дихали зовсім не так,
Білих із голубою кров’ю поміняли криси сірі,
Тепер вони цей глобус крутять у своїх руках.
Планета розіп’ята, в місті Львові не будують,
Вокзал старий неначе це палац багатіїв такий,
І Львівська опера, чому усі правди не чують,
Колона в центрі і Міцкевич там на ній чужий.
Який цей світ, хто кидає усі народи в прірву,
Будинки без історії, кому й навіщо вони є,
Багаті, бідні – я між них собі шукаю рівність,
Чи маємо сміливість, що обман цей розіб’є.
Моє життя на крадених дорогах суне шляхом,
Що знищили, де пам’ять про минуле що було?
Стіни, підлоги, стелі – у тумані заховали дахом,
Не знають як та і коли побудували все це хто.
11.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400281
дата надходження 11.02.2013
дата закладки 19.03.2013