Коли хтось нам проведе
Лекцію раненько,
Зразу вся журба піде
З нашого серденька.
І у цю веселу мить
Кожен діло має,
Хто за партою хропить,
Хто ледь-ледь куняє.
В середині пари сон
Змінив в когось фазу,
Під кінець ми в унісон
Хропимо всі разом.
І ніяких вже задач
Ніхто з нас не має,
Хоч невтомний викладач
Лекцію читає.
У їдальню ми йдемо,
П’ємо чай і каву,
Дуже швидко ми вчимо
Лекцію цікаву.
Ясні зорі бачу я,
Хмар немає й грому,
Довго кожен з нас гуляв,
Ідучи додому.
Йде додому весь наш люд,
Коли місяць сяє,
А лекційний той талмуд
Серце зігріває.
Із кишені я ключі
Вийняв біля хати,
Після лекції вночі
Вже й не хочу спати.
Все тулюся до вікон,
Книгу в пальцях тисну,
Кажуть, той лекційний сон
Для душі корисний.
Знов сиджу я у вікна,
Ніченька глибока,
Ще й мені та клята бра
Світить у два ока.
З холодильника щось їм,
Нудно, хоч на рейки,
А у радіо моїм
Сіли батарейки.
Хтось із друзів десь моїх
Смокче в барі пиво,
Каже: «Більш не маю втіх,
Все несправедливо.
Ще й дешево не дають
Пива кляті скнари,
А в училищі доб’ють
Мене семінари».
Тобі раджу, друже мій,
Пива більш не пити,
І неспокій свій зумій
В серці задушити.
Не знайшов ще ти ключа,
Палець в двері сунеш,
Все одно викладача
Ти не переплюнеш.
Не живи лиш цим ти днем,
Бо будеш страждати,
Все разом переживем,
Будемо здавати.
Нам екзамен поверне
Спокій у серденько,
Теплом своїм огорне,
Наче рідна ненька.
Вчитись вдень, а ще й вночі
Буде нам не досить,
Хай же дух викладачів
Щастя вам приносить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480416
дата надходження 19.02.2014
дата закладки 18.03.2014
Ранкова кава
Сонце на шпалері має форми дивні,
Скоро доторкнеться шиї і руки.
Клята та щілина на моїй гардині –
Зайчики розбудять... Спи кохана, спи...
Ти така красива, ледь відкриті губи,
Посмішка легенька, ніжна і ясна.
Зсунулася ковдра – видно твої груди,
Контури овальні, вигини стегна.
Закипає в турці ароматна кава,
Не до неї зараз — піною стече.
Сяду біля тебе, поки ти не встала,
Ковдрою укрию груди і плече.
Ароматні ранки, часу небагато,
Розбуджу цілунком сонну ще красу.
Ніч з тобою – щастя, ну а ранок – свято...
Не стекла ще кава, в ліжко принесу.
2009
Ранкова кава
За основу взятий цей вірш
Музика Йордани Дранчук
Виконує Йордана дранчук
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445247
дата надходження 25.08.2013
дата закладки 17.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.02.2014
Пиши мені, сонце, коли тобі нудно.
Я завжди чекаю твоїх листів...
Пиши, коли з пар приходиш по буднях,
Коли я на ліжку зпросоння сів..
Прокинутись хочу з твоїми словами,
І засинати, почувши їх.
Бо ж тисячі кілометрів між нами -
Є вічне сонце і білий сніг.
Листи ці гріють мене безмежно,
Тамують спрагу, голод і біль.
Слова вибиравши необережно -
Все одно досягається ціль:
Струни серцеві симфонію творять,
Оркестр всередині наче живий,
Жаль, що творець їх далеко, не поряд,
Та творить листами шедевр новий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295762
дата надходження 25.11.2011
дата закладки 06.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.02.2014
Дорога-тривога,
Січень як осінь,
Просінь чи просідь?
Вистачить, досить!
Годі, не треба!
Трюми-вокзали
Просто мовчали.
Море об скали,
Сонце у річку,
Щастя в долоню,
Кохання у стрічку,
Постріл у скроню.
Вічність і тиша,
Тамбур і холод,
Кожне колишнє -
Це спрага і голод.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472552
дата надходження 14.01.2014
дата закладки 17.01.2014
Хто я поряд із ним – Фенікс?
Знайома з позначкою ікс?
Що мені: грішити? Тішити?
І ніяк не можу вирішити.
Міцно стискаю пальці -
Гріюсь об його долоні.
А в серці моїм дикі танці
І грає хтось на саксофоні.
В руках скальпель – груди в ранах -
Щоб подивитись, що там коїться.
Хай пестить пальцями по шрамах.
Коли він поряд – все загоїться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278323
дата надходження 02.09.2011
дата закладки 15.01.2014
А можна я вас міцно пригорну,
Наскільки зможу міцно й не відпущу?
Ваше ім'я - із запахом бузку
Для мене силу має надцілющу.
А можна я навмисне промовчу?
Слова псують, зазвичай, ноти тиші.
Послухаємо хлипання дощу,
І монолог заквітчаної вишні...
Давайте не відважимось на "ти",
Нехай звертання буде особливе...
Я ж так собі хотіла довести,
Що так буває, що таке можливо...
А можна я усім не розповім,
Що ви є той. І тихо усміхнуся.
В куточку серця, хай і не святім,
А можна я назавжди залишуся?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325704
дата надходження 28.03.2012
дата закладки 14.01.2014
...для вас...
...для вас "Любов" - це на межі еротики із фільмів Тінто Брасса і порнографічно оголеного інтиму, для мене "Любов" - це терпкий час із запахом бергамоту, заварений ще до світанку і записка на холодильнику "...Тільки тебе" - і головне щоденно, бо любить мене ще сонним і із щетиною...
...для вас "Друзі" - це сукупність безликих невмотивованих хронічно залежних від алкоголю осіб, які власне із вами через те, що фінансованих здобутків у вашій кишені вистачає або на довший час, або на дорожче "бухло"...для мене "Друзі" - це коли помер його тато, і я просидів із ним до ранку, бо також любив його старого, але п'ятитонні фури на нічному шосе не відають реєстру душевних відносин...
...для вас "Секс" - це теж саме, що у вашому значенні любов, тільки із нотками власної фантазії або уривками пам'яті дешевих кінострічок...для мене "Секс" - це коли торкаєшся її тіла і відчуваєш ледь вловимий запах її бажання, невидиму силу її кохання і неоціненну суміш її довіри...
...для вас "Сьогодні" - це пустота ідей, що не тривожить бо приспана у цигарковому димі настільки глибоко, що її уражені хронічним туберкульозом викрики губляться між метастазами непотрібності...для мене "Сьогодні" - лише почалось і тягнеться десь у вічність, як клин лелек, що охопили кількістю усе небо ген до Чумацького шляху і тільки рухом своїх потужних крил нагадають мені забуту Ікареву долю...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434764
дата надходження 01.07.2013
дата закладки 01.07.2013
«Травневі дощі
Сьогодні, як і вчора,
Темніє потроху…»
(Йоса Бусон)
Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426868
дата надходження 23.05.2013
дата закладки 09.06.2013
Ти ніколи не вміла лиш бути ляльково-тендітною,
Бо у тебе завжди землетруси душевних світів.
Ти б воліла лишитися римою, хай непомітною,
Та такою, яка б не вбивала твоїх відчуттів.
Ти ніколи не вміла ще бути казково-щасливою,
Бо сама - ураган, без якого не жити тепер.
І якби ти могла, то би впала на вірші лиш зливою,
Поки хтось розривав би частинки твоїх атмосфер.
Ти ніколи не вміла. Ніколи вже, мабуть, не вмітимеш
Просто йти назавжди, не чекати нікого й ніяк.
Ти горітимеш. Так, ти занадто яскраво горітимеш
І для когось ти станеш спасінням, неначе маяк.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423881
дата надходження 10.05.2013
дата закладки 10.05.2013
«Es ist nichts… nichts…»*
(Останні слова Франца Фердінінда д’Есте)
Микола Хвильовий колись написав збірку романтично-красиву «Сині етюди» за яку заплатив найвищою ціною – життям пустивши собі до скроні кулю. Один з його опонентів написав на противагу живому романтизму Хвильового ідеологічно стерильну і кастровану збірку «Червоні етюди» за що теж заплатив вищу ціну отримавши кулю в потилицю у горезвісному 1937 році. На цьому бажання малювати етюди словами в українських літераторів урвалося. Хоча палітра Скіфії широка і тут малювати і малювати… Але літератори загірної Країни чомусь літературу перестали вважати одкровенням, за яке платять життям. А дарма. Як ми легко забуваємо, що чимало майстрів тексту за кожне слово платили найвищу ціну. Вони писали вірші своєю кров’ю – іноді буквально – як Сергій Єсенін. Нинішні автори пишуть знічев’я, заради розваги – іноді бавлячись в ті самі слова за право сказати які раніше платили життям. Час знецінення слова. Бідна Скіфія! Край сарматський… Коли ще тут так зневажали слово… За слово вбивали, бо його боялись. Зараз просто зневажають. Можливо тому, що нинішні можновладці Скіфії просто не розуміють силу слова. Для них це просто набір звуків. Вони не розрізняють «фєню» і мову. Для них мова – це спосіб лаятись. Але не для нас. Колись Фрідріх Ніцше писав: «Пиши своєю кров’ю і ти зрозумієш, що кров це дух…» І це доводиться нагадувати нащадкам козаків мені – ірландцю. Старому сивому філіду**…
Сиві етюди ще ніхто не писав. І не тільки в Україні Загірній. Взагалі. Навіть в Ірландії. Сивий колір занадто нагадує сірий. Тільки нагадує, але художникам байдуже. Пишуть переважно в молодості про світ своїх бурхливих емоцій. Потім кидають – як Артюр Рембо. Чому він кинув писати в дев’ятнадцять, коли інші тільки починають, і решту свого життя (про яке ми маємо досить туманне уявлення) продавав непотріб кочівникам десь в пустелях Африки. І ні слова на папір… І в той же час чимало авторів починали писати, коли скроні вкривались сивиною. Більше того – усвідомлювали, що для справжньої поезії (а не гри в слова і звуки) потрібна сивина – потрібен досвід прожитих років і мудрість дороги розчарувань. Про це писав Арсеній Тарковський – чи не єдиний поет, який посивів ще в юності, і зрілість до якого прийшла ще в дитинстві. Омар Хайям взяв до рук свій калам вже на схилі віку, Рабіндранат Тагор написав свої кращі твори після довгої дороги прожитих років, і коли було йому вже за сімдесят раптом вирішив стати художником і почав малювати геніальні картини. Тут особливо цікавою є історія китайською літератури: молоді поети писали переважно про старість і журбу, а сивочолі вчителі про радості земного буття і красу. Все перевернуто в цьому світі ритуалів***.
Наприкінці довгого шляху пишуться переважно есеї. Особливо, коли черевики стоптані. Кожен мимоволі стає есеїстом. Микола Гоголь це відчував, його спроби писати «Обрані місця з переписки з друзями» це насправді спроба есею яку ніхто так і не зрозумів. Про «Арабески» я вже мовчу. У Хвильового вся творчість – від памфлетів до повістей – суцільний есей який виливається в різні ливарні форми, застигає на холоді буття. І не випадково. Есей довгий час був якщо не забороненим плодом, то хворим побічним дитям літератури. Його боялися, його уникали. Миколу Хвильового можна порівняти з Оскаром Уальдом в англомовних текстах (о, для чого?). Він теж есеїст який боявся писати есей – без перебільшення. Перетворював його або в казку, або роман, який нагадував чужий есей – чужі думки і роздуми вилиті в одкровення літературних героїв. Есей (і ширше – літературу) він бачив як дзеркало, яке пхають під ніс суспільству, примушують у нього подивитись. І цей примус – не пробачають. Як не пробачили Гоголю. Як не пробачили багатьом – від Франсуа Війона до Маяковського. «І скільки важить оцей зад – дізнається ця шия!» - це Війон писав не тільки про себе.
Я вважаю першим есеїстом Конфуція. І не випадково, що він свої лаконічні роздуми не записував, а лише говорив учням. Есей мав визріти – античність вимагала плодів думок – трактатів, які щось пояснювали чи проясняли (ох, ці громадяни полісів! Як вони вимагали пояснень!), а не вільних роздумів, які сіють запитання. Тут показовою є фігура Сократа – він теж нічого не писав, а лише задавав питання – його есеї так і зависли в повітрі. І досі висять у нас над головами перезрілими плодами. Ці питання рано чи пізно впадуть – і то нам на голови. Не можуть же вони висіти в повітрі тисячоліттями! Ну сто років, ну двісті… Але не дві з половиною тисячі років! Не дивно, що Сократа отруїли. Люди не люблять коли їм задають питання і не дають відповіді – чіткої і ясної.
Дивно, що есей не став реальністю в добу ренесансу – людина в добу бароко могла нарешті опинитися наодинці з собою. Але цього не сталося. Стати чимось в літературі есей зміг тільки в епоху модерн. Хоча його продовжували соромитись. В одних країнах думати стало небезпечно, в інших ганебно. Інтелектуал замикався в собі як Степовий Вовк Германа Гессе. Але ці нескінченні блукання в тумані в пошуках неіснуючої Касталії перетворювали есей на прихисток, сховище. Сучасний есей мені нагадує картини Ван Гога – зміст схований в собі, таємниця буття, яко доступна лише обраним, посвяченим. Велемір Хлєбніков у своїх спробах писати есей постійно збивався на хроніки (очевидно йому більш близькі). Двадцяте століття тому так і не могло визнати есей повноцінним – воно потребувало хронік. І тільки хронік. У хроніки перетворювались романи, повісті, мемуари (ви чуєте? Мемуари! Та де і коли ще це бачено!).
Передчасно закінчившись (чи то відійшовши у світ спогадів) у 1991 році двадцяте століття звільнило есею шлях до визнання (здавалось би!). Та де там. Дев’яності роки стали роками постмодернізму, а не есею. І це не дивно. Есей потребує антитезу, супротивника. Комунізм агонізував. Агонізуюча потвора не може бути антитезою для інтелектуала. Хто ж з знав, що агонія комунізму так затягнеться? Світ завис в ілюзії «завершення історії» (і не тому що дев’яності – «la fin du siècle» - це вже було. А тому що тому.) Людство в черговий раз насолоджувалось безтурботністю – як в двадцяті роки. Це здавалось апогеєм, вершиною цивілізації яка здатна здолати будь-які проблеми (навіть комунізм подолано, цивілізованість всесильна. Ура!) А це не сприяє розвитку есею. Література йшла не до космічних висот, а в глибину людського я, блукаючи нетрями постмодернізму. Двотисячні не стали одкровенням – лише усвідомленням, що історія триває. Література (і есей в тому числі) були в пошуках. Схоже, доба есею настає тільки сьогодні. Саме зараз. У цю мить. І байка, що нині есей бачиться як перехрестя холодної прози і гарячої поезії. Нині обидві ці доньки Аполлона метафізичні. За есей вже не спалюють на вогнищі і не розстрілюють в підвалах НКВД. Можна хіба що заробити кулю від якогось дуркуватого кілера-дегенерата такого ж тупого як і його господар диктатор…
Примітки:
* - «Це нічого… нічого…» (нім.) Він це сказав коли в нього влучили кулі терориста Гавриїла Принципа.
** - ніколи не читайте давніх філідів. Розмовляйте краще з деревами.
*** - читайте китайську класику! Як писав Маяковський: «Ніде! Тільки в Моссельпромі!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408588
дата надходження 13.03.2013
дата закладки 26.04.2013
Сонце…. Його так бракує душі та тілу, коли хочеться йти вузькими пильними дорогами, слухаючи рев машин, які пролітаючи повз, лишають тонку пелену пилу на зіницях. Втома… Весняна…. Втома четверга, коли чекаєш на п’ятницю і вже заздалегідь ненавидиш неділю, що підступно поступається місцем понеділку та черговому хаосу навколо. Втома…. Чергова тавтологія щоденної рутини та повторюваного ритму, який поволі забирає усі фарби зіниць. Тонкі штрихи слабкості, невпевненості та очікувань прорізаються тендітними зморшками на обличчі. Запилені душі проходили вздовж дороги, спостерігаючи за вітром, який грався з дитячими віями, колисав їх кучерики та тихенько посміхався. Знайомі картоні та цегляні коробки-будинки навколо змінювали одна одну, мружачи очі-вікна, які кліпали вологими від диму повіками. Сходи мчали вгору, лишаючи за плечима шум ліфту, який поволі, манірно плентався між поверхами. Поворот ключа і…..
Тиша…. Вона вкотре зустрічала мої очі, насмішкувато очікуючи на реакцію моєї душі. Ключі на полиці, чоботи у своєму куточку, повільні кроки до власного квадратика життя. Все…. Сьогодні хочу самотності, віршів того витонченого та елегантного знавця душ, який своїми словами пробуджує жагу до життя, нового подиху та сили боротися за індивідуальне виживання. Кожен з нас пише свою історію, добирає фарби, відтінки, які пасуватимуть душі. А моя мовчить…. Їй байдуже до оточуючих, вони перетворилися на бліді постаті, які з кожним днем стають прозорішими, ледь вловимими для ока, а тим більше для душі. Роками намагалася зберегти кольори своєї душі, боронячи їх від пекучих докорів, спопеляючих ненависних поглядів та стихійних потоків лестощів. Досить!!! Душа кричить, хрипить, підспівуючи холеричному Фреді, який заявляв, що хоче все і саме зараз. Я не хочу існувати в оточені улесливих, хитрих та самозакоханих душ. Від них віє холод, поряд з ними мої руки та серце вкриваються інеєм непорозумінь, зневаги та брехні. Досить!!! Хочу змити бруд сказаних брехливих слів, відчути чистоту власної шкіри. Пил на душі, полицях, книгах… Пора відчинити усі вікна, впустивши шалений вітер у легені та кімнати. Руки тягнулися до кватирки… Ще мить!! Прохолодно-теплий вітер роздирав легені сіро-зелених очей, а у вухах вкотре повторювалися ті слова…..
“Я тебе не віддам нікому!!! Ти будеш щаслива…Ти чуєш мене!! Скільки вже минуло днів, тижнів, відколи з’явилася наша мрія…. Бути щасливими!! Чуєш, примітивно, приземлено, проте по-справжньому щасливими, дивлячись в очі один одного. Згадай наші зустрічі, коли вперше відчув тепло твоїх долонь. Ми не повернемо прожитих емоцій, коли вперше перед очима було місто у шатах пошарпаної бруківки та кавово-шоколадних ароматів….. Перший сніг та осінні сльози парку…. Все стало історією, яка вже не оживе…..Її примари інколи оживатимуть у наших думках, спогадах…. А ті люди? Чому вони так мучать тебе?! Чим ти завинила перед ними?? Щастя!!! Де ти?? Де ти ховаєшся? У яких закутках тремтить твоя душа??”.
Тонка постать стояла загорнута у вуаль фіранок, тихі ридання хрипіли у горлі, руки затуляли уста, аби втримати крик, що грюкав у горлі. Втома… Безвихідь прожитих днів…. Де віднайти сили, аби підтримати душу, яка кричить, ридає десь там далеко?! Обережно тонка рука звільнилася від полону мережаних фіранок, зробила крок до полиці з книгами і поволі провела долонею по обличчю книг. Пил, відчуваючи приємний дотик шкіри, слідував за кожним порухом пальців, непомітно усміхаючись, що навіть такому непримітному гостю, приділили стільки уваги.
- Цікаво, а хто зітре пил з моєї душі…. Хто…..?
P.S. Я не претендую на те, щоб читачі лишали схвальні відгуки про мої твори....Просто пишу, аби не кричати вголос.... Цей твір є черговим прожитим днем мого життя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419490
дата надходження 19.04.2013
дата закладки 19.04.2013
«Дві паралелі, два меридіани –
От і квадрат. Живи. Твори. Вмирай.»
(Євген Плужник)
Вчора блукав вулицями глухої осені, слухав голос холодного осіннього вітру. Навколо була мряка та мжичка, пронизливий холод листопада. Я підібрав з мокрої бруківки яскраво мідний листок дуба червоного (Quercus rubra) – дерева, батьківщина якого далеко за океаном, але доля занесла його на землю Ірландії. А в далині я побачив старого глухонімого двірника, який був мокрий так само як і його вулиця. І тоді я написав у своєму нотатнику таке:
Хотілось би знати:
Від чого ховаються люди
Під парасольками сірими:
Хіба тільки від крапель дощу:
Цього меланхолійного проповідника,
Цього пастора чорного готичного костелу,
Цього чорнокнижника та алхіміка
Моєї Європи темної,
Як каптур
Прочанина.
Серед каменів мокрих
Та дерев голих, як душа божевільного,
З осінньою нудьгою
У старому подертому портфелі
Вдаю з себе шанувальника
Чи то напою дивного,
Чи то вітру холодного.
Хоча вітер – теж напій.
Пийте його шодня,
Як п’єте безнадію
Двірника-шульги.
А він теж поет
(А ви і не знали),
А він теж Бах
(А ви і забули),
А він теж філософ
(А ви його книгу вулиць
На вогнище).
Ото ж бо....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378876
дата надходження 19.11.2012
дата закладки 04.02.2013
Суцільне безладдя, вона божевільна….
Вільна від Бога, від совісті вільна
Вона відчайдушна, трохи мінлива
До болю розбита, від болю щаслива
До темряви схожа, до тиші подібна
Тікає від світла, ранима й тендітна
Цілком добровільно і навіть навмисно
Стрибає у прірву і серце затисло
Біжить по камінні усміхається небу
Для неї важливо…для неї так треба
Спустошиним парком і скверами міста
Для неї тут чужо для неї тут тісно
Очима блакитними поглядом втомленим
Шукає скоріш за все життя неповторного
І в дощ не ховається омитися хоче
Від бруду всесвітнього що бачили очі.До вітру говорить з ним часто спілкується
Із ним вона завжди від горя лікується
Вона така ніжна вона така мила…
По свому нещасна..по свому щаслива
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397675
дата надходження 02.02.2013
дата закладки 04.02.2013
«У домі повинна бути машинка до шиття!»
(Джек Лондон)
Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…
(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з меріжі.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364567
дата надходження 16.09.2012
дата закладки 03.02.2013
«Omnia flumina fluctus maris,
sed maris illius non impletur...»
(Liber Ecclesiastes. VII)*
Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -
Як аргонавтів призабутий міт.
Читаю Данте. Ти мені пробач.
Не докоряй. Минуле – це міраж
Чи то абсурд. Моя fata morgana.
Який чудовий на планеті екіпаж!
Та все проходить… І відкрита рана
Суворих хронік Кромвеля болить
Твоїх повстань задушена надія -
Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
Лише століття… Ностальгія
Чи то за вічністю чи то за літом,
На березі збираю камінці,
І небо хворе називаю оксамитом.
Розмову тиху заведу на манівці
Тебе немає – ти лише уява.
Мій спогад дивний, марення легке
Шляхів шукати нині – марна справа
Усе отруєно, усе кругом чуже.
І тільки призабутий переспів
Легенди дивної розкопаних могил
З скарбнички призабутих мертвих слів,
Друїдів істин та камінних брил…
Примітки:
* - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Книга Проповідника. 7.) (лат.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396604
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 03.02.2013
Я народився в Дубліні (Ірландія) у 1 квітня 1915 року і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті - Темній Гавані (крім кількох років поневірянь, подорожей і перебування в Ольстері в найбільш буремні його роки і періодичного відпочинку-відлюдництва в самотньому будиночку серед ірландської глушини в графстві Слайго). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол) - звідти мої корені, від людей з кланів О’Доннелл та О’Ґаллагер. Клан МакЛех мало знаний в Ірландії. Це вже не уланський, а коннахтський клан. Предки з цього клану в мене теж були. Тому почавши свою літературну і журналістську працю я підписувався Шон МакЛех. Так, так, я спробував себе на ниві журналістики, хоча газета псує літератора, а тим паче поета. Я знав багатьох поетів і прозаїків, яких зіпсувала газета. Англійською я писати не любив, а гельською мовою в ті часи газети майже не видавалися, мої статті редактори брали неохоче: шинфейнівські редактори вважали. що мої статті недостатньо шинфейнівські, фіанафайлівські редактори вважали, що мої статті недостатньо фіанафайлівські, фінегельські редактори вважали, що мої статті недостатньоо фінегельські*, а всі три різновидності редакторів вважали, що мої статті занадто мудро написано, занадто заумно і філософськи, і хто отаке буде читати, і взагалі, це газета, а не збірник філософських праць, і ми тут не вірші пишемо, а статті про актуальні події, і таке інше. Зі своїм шкільним другом Томасом О’Саліваном я спробував видавати власну газету в місті Корк під назвою «Клох» гельською мовою у 1947 році, але вийшло всього два номери і наша газета зазнала повного фінансового краху. Після провалу моєї спроби стати редактором газети я найнявся за порадою мого старого друга на рибальську шхуну і спробував стати моряком і рибалкою. Моряк з мене вийшов нікудишній, але я зрозумів, що море це теж книга, її можна читати, на її сторінках-хвилях можна писати вірші, а риби - це чудові співбесідники, вони інколи розумніші за людей, бо ніколи, на відміну від людей не плавають у лайні.
Про своїх предків, як і кожний ірландець, я можу розповідати нескінченно. При цьому забуваючи де закінчується правда і починається вигадка. Але так чи інакше предки мої з півночі та заходу Ірландї - з Уладу та Коннахту, з тих місць, що нині називають гелтахт - це шматочки Ірландії, де досі збереглась ірландська (гельска) мова. Гельську мову я успадкував від батьків і живучи в англомовному Дубліні, де тільки окремі люди розуміють гельську, я відчував себе ніби на чужині - на «рідній чужині», як я прочитав на старості років у відомого українського поета.
Батька свого я не знав - він загинув під час повстання за незалежність Ірландії від англійської кулі. Через багато років мені зустрівся один ветеран повстання і розповідав купу легенд про мого батька. Зокрема, що його псевдо серед повстанців було «Капітан Рорі», що останніми його словами були слова: «Óglaigh na hÉireann… Sinn Féin …» - «Ірландська республіканська армія... Ми самі...». І що поховали його серед Дубліна на клумбі, коли ще точилися вуличні бої і що один з повстанців при цьому просалютував з кріса і вигукнув: «Рорі врятує Ірландію!» Але я в це не вірю. Мені здається, що все це вигадка того старого дивака, який хто зна чи справді знав мого батька. Але так чи інакше саме від батька я успадкував своє шинфейнерство і псевдо «Капітан Рорі» в лавах ІРА. Про свою діяльність в ІРА та в лавах «Шин фейн» я, звісно. ніколи нічого не напишу. І навряд чи хтось напише про «Капітана Рорі». В Ірландії це ще не стало історією (А що в Ірландії стало історією? Все що відбулось, ніби відбулось вчора. а не тисячу років тому, ніби досі триває...). Крім того і в Ірландії, і в усьому світі до ІРА та «Шин фейн» ставляться неоднозначно. Та чого там гріха таїти - я сам до ІРА та «Шин фейн» ставлюся неоднозначно. Може колись, років через сто, коли все нарешті стане історією, як стало історією Ірландське Великоднє повстання 1916 року, може хтось і напише про «Капітана Рорі». Але сумніваюсь, що ця писанина буде про мене - я знав як мінімум трьох бійців ІРА, яких називали так само - «Капітан Рорі».
За своє життя я перепробував багато професій - був моряком, рибалкою, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, старателем, комбатантом, підпільником, філософом, літературознавцем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою - мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати мені не випадає.
Якось я вирішив писати вірші, в тому числі українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади - колишній вояк першої світової війни. Він воював у лавах канадського експедиційного корпусу на кривавих полях Шампані. Це саме про нього і його товаришів по зброї Р. Кіплігнг написав вірш «Канадцям». На фронті він був поранений, потім після шпиталю жив в Англії, потім якимось чином його занесло в Ірландю, в Дублін. Він був нашим сусідом в убогому дублінському домі, в якому жив у сусідньому з нами помешканні у 1922 - 1928 роках. Про себе він сказав, що родом він чи то зі Снятина, чи то з якогось села, що біля Снятина, що на Черлені Русі і звати його Андрій Стефурак. Хоча по документам він був Андрю Стівенсон і саме під таким іменем він був в Канадському експедиційному корпусі. Сумніваюсь, що ці імена маюсть якісь стосунки до його справжнього імені. Емігрував він до канади у 1910 році, а в 1914 пішов добровольцем в британську армію. Вечорами він грав на сопілці, а я і ще кілька сусідських дітлахів любили послухати. Саме він мене і навчив української мови, яку він називав «руська мова», а про себе він казав, що він «русин». В серпні 1928 року він поїхав до Канади і про його подальшу долю мені нічого не вдалось довідатись.
Виховували мене мама і бабуся. Жили ми досить бідно, і дитинство моє було босоноге у буквальному розумінні цього слова. Але сяк так-так закінчивши школу я поступив до Трініті-коледжу у 1934 році. Моя мама мріяла, що б я конче став джентльменом. У Трініті-коледжі я спеціалізувався на філології - студіював кельтські і слов’янські мови. Саме в бібліотеці Трініті-коледжу я зіштовхнувся з творами Григорія Сковороди, які буквально перевернули мій світогляд і уявлення про слов’янські культури. Але коледж я не закінчив - фінансова скрута змусила мене кинути навчання і заробляти на хліб насущний перебиваючись випадковими заробітками. Я пробував писати - літературознавчі і філософські статті, вірші і прозу. Але швидко зрозумів, що моя писанина нікого тоді не цікавила. З написаного в ті роки майже нічого не збереглося. У подальші роки інколи трохи писав - різними мовами і трохи публікувався під різними псевдонімами. Мої літературні спроби в Ірландії мало відомі - хіба у вузькому колі друзів. Українською мовою писав в стіл - так, заради розваги. І то більше після того як вийшов на пенсію.
Крім того моє зацікавлення українською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Остів Долі (так в давнину називали Ірландію) з Русі - з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім української мови використовую для віршування нашу ірландську мову - гельську. Пишу у різних жанрах, але лімеріки майже ніколи не писав - мої корені все таки з Донеголу, а це Улад. Лімеріки випадає писати все таки жителям Манстера. Хоча всі ірландці диваки і як писав Зігмунд Фройд: "Ірланці - це єдиний народ, який не піддається психоаналізу", диваком себе ніколи не вважав. Я ним був.
Примітка:
* - «Фіне гел» (ірл. - Fine Gael) - «Обєднані гели», «Фіана файл» (ірл. - Fianna Fáil) - «Солдати долі», «Шин фейн» - (ірл. - Sinn Féin) - «Ми самі» - ірландські політичні партії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364572
дата надходження 16.09.2012
дата закладки 01.02.2013
«Понад усе сіди шанували плуг, сонце та лісовий горіх…»
(Скелла «Війна з фірболгами»)
Вітер з океану
Холодним віскі
У мій дірявий келих.
Роса на траві
Як сльози Ірландії –
Старої вдови.
Біля білого каменю
Якому поклонялися
Люди мого клану,
Тінь мертвого короля Кормака*
Загубила мішок з туманом.
Отож ми і журимось
Збираючи з того туману росу**…
Країна холодних каменів
Країна сумних пісень
Країна п’янкого вересу
Країна гордих королів
Країна червоної охри
Країна…
Де ти?
Примітки:
* - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cétchathach) (116 – 136).
** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388923
дата надходження 31.12.2012
дата закладки 01.02.2013
«Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль…»
(Василь Стус)
Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397141
дата надходження 01.02.2013
дата закладки 01.02.2013