_
Хатка бегемотика знаходиться біля самісінької річки. В її дзеркальній поверхні відбивається усміхнене сонечко. На березі стоять пальми, вони заглядають у воду і милуються собою, гадаючи, що вони вельми ошатні. А посеред річечки ростуть водяні лілеї - білі та рожеві.
Одного разу у бегемотика був день народження. До нього прийшли його друзі - жирафчик, слоненя, тигреня і маленьке жабенятко. Вони підійшли до хатки, слоненя посмикало хоботом за мотузочку. У хатці задзеленькало, почулося човгання капців. Двері відчинилися, з’явилася голова тітоньки бегемотихи, а потім і вона сама ледь просунулася в двері.
- Як гарно, що ви всі прийшли! - вигукнула тітонька бегемотиха. - Любі, проходьте, іменинник вже чекає на вас.
Всі зайшли до кімнати. Посеред стояв бегемотик і весело підстрибував. Йому дуже подобалось, коли в нього був день народження. Адже в цей день стільки буває подарунків!
Разом з бегемотиком підстрибували в шафі стакани і чашки, а скляна люстра на стелі хилиталася туди- сюди і дзеленькотіла.
- Давайте сюди подарунки! - вигукнув бегемотик, побачивши своїх друзів.
- Так негарно, бегемотику, - сказала тітонька бегемотиха.
- Вітаю тебе, бегемотику, - мовив жирафчик і додав : - І ще…вітаю!, - віддав подарунок і, засоромившись свого недоладного поздоровлення, заховав голову за шафу.
- Ой, мамо, сливи, я їх так люблю! - зрадів бегемотик і відразу ж почав ласувати сливами.
- Так негарно, бегемотику, - сказала тітонька бегемотиха і поклала сливи на стіл.
- Вітаємо тебе теж, - сказали інші звірята і віддали бегемотику подарунки.
То були гарні подарунки - солодкі пухнасті тістечка, цукерки в яскравих обкладинках і ще кольорові олівці.
Тітонька бегемотиха, подякувавши друзям замість невихованого маленького бегемотика, склала все на столі і сказала:
- А тепер, любі мої дітоньки, ходімо, я вам увімкну телевізора. Там якраз буде мультфільм. Я тим часом допечу пиріг і покличу вас всіх до столу.
Малюки залюбки повсідалися біля телевізора і заходилися їсти сливи. Всі складали кісточки у паперові торбинки, а бегемотику ліньки було ворушитися. Тому він кидав кісточки під крісло.
- Так негарно, бегемотику, - сказала тітонька бегемотиха і пішла витягати пирога з печі.
Коли закінчився мультфільм, тітонька бегемотиха вимкнула телевізора і мовила: - Пиріг вже на столі. Ану, гайда всі до столу! А де ж це дівся бегемотик?
І справді, бегемотика в кімнаті не було.
- Бегемотику, де ти, любий синочку? - гукнула тітонька бегемотиха.
- Бегемотику, відгукнися, - шукали товариша малюки.
З їдальні тим часом почулося голосне плямкання і шарудіння.
Всі попрямували до їдальні і побачили ось що. На столі сидів бегемотик і на кого він був схожий! І на голові, і на ногах у нього були крем і повидло з тістечок, плями шоколаду так і вкривали його всього. А навкруги - і на столі, і на підлозі, - що там робилося, жах! Ніби пролетів
ураган: валялися купи обгорток від цукерок, крихти, кісточки від слив, блищали калюжі компоту.
- Ой бегемотику, що ж ти наробив! - здивувалися всі.
- Так негарно, бегемотику! - в розпачі вигукнула тітонька бегемотиха.
Та що ж робити, подарунки всі бегемотик з’їв, пирога теж немає, залишилися лиш кольорові олівці.
А сам бегемотик улігся на столі, стогне й каже, що йому болить животик.
Тітонька бегемотиха сказала:
- А ну-мо, любі мої, біжіть та покличте лікаря, а я піду і тим часом спечу ще одного пирога. Треба ж вас всіх почастувати.
Пішли друзі до лікаря.
- Що вам, дітки, хтось захворів? У когось болить горло? - вигукнув лікар і схопив ложечку. А потім узяв стільчика, поставив біля жирафчика і виліз на стільчика.
- Скажи: “А-а-а”, - каже лікар жирафчику.
- А-а-а не я, а він, - забелькотів малий.
І друзі закричали всі разом:
- Так, болить1
- Бегемотик, ой-ой-ой!
- Там у нього1
- Еге, животик!
- Ні, - каже лікар, - так нічого не розбереш. Хай скаже хтось один, що ж трапилось?
Жабенятко стрибнуло на стільчика і розповіло лікарю, як все трапилось:
- Наш маленький бегемотик
Має неслухняний ротик.
Ротик той все їсть та їсть,
Аж бере на нього злість.
Бегемотик їв і їв,
Стільки з’їв, що аж упрів.
Плаче бідний бегемотик,
Бо болить йому животик.
Тоді лікар узяв свою лікарняну валізу, і всі разом пішли до хатки на березі річки.
Їх чекала схвильована тітонька бегемотиха.
- Ясно, - сказав лікар, побачивши бегемотика і те, що лишилося від подарунків та іменинного пирога.
- Візьми, бегемотику, і випий ось ці гіркі ліки. Інакше ти не видужаєш.
Ще лікар поклав бегемотику на животика лід. А тітоньці бегемотисі сказав:
- Три дні вашому синочку не слід їсти ані шоколаду, ані крему. Лише салат.
- Пхе, салат, - образився бегемотик. - Нехай його їсть хтось інший. А я люблю тістечка!
- Так негарно, бегемотику, - сказала тітонька бегемотиха і накрила свого синочка ковдрою.
А жабенятко, слоненя, тигреня і жирафчик, а також тітонька бегемо-тиха з лікарем заходилися куштувати дуже смачний солодкий іменинний пиріг.
Бегемотик лежав під ковдрою із льодом на животі і дивувався, що йому зараз чомусь геть зовсім і не хочеться іменинного пирога.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377648
дата надходження 14.11.2012
дата закладки 18.03.2013
Я приходжу до тебе щоночi,
Коли мiсяць зiйде за горою.
Зазираю в заплаканi очi
I благаю: - Не плач, я з тобою.
Я з тобою повсюди щомитi
В твоiх снах, в твоiх спогадах, мрiях.
Iз небесноi лину блакитi,
Щоб дощинками зблиснуть на вiях.
В твоi коси вплiтаюсь туманом,
Стелюсь смутком на рiднiм порозi,
I шкодую - лишив тебе рано.
Та назад повернутись не в змозi.
Така доля, що нам не судилось
Разом довгу стежину мережить.
Так раптово ущент все розбилось,
Але ти все сприйми , як належить.
Хай i важко, i скрутна година -
Ти до мене СЮДИ не спiши,
На поталу единого сина
мiж чужими людьми не лиши.
Ще побав i за мене онукiв,
Хай потiшить тебе ними син.
А утверджену Богом розлуку,
Як любов помiж нас пронеси.
З плином часу над садом розквiтлим
Нашi спiльнi не спалюй мости.
I живи всiм хорошим i свiтлим,
А лихе все забудь i прости.
Як в онуках зростиш гiдну змiну
I до мене крiзь роки прийдеш,
Я тебе, вже стареньку, зустрiну,
До мого ти плеча припадеш.
I повiдаеш, як було важко,
Який шлях довелося пройти.
Я тебе пригорну, моя пташко,
I застигнуть в скорботi свiти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382339
дата надходження 04.12.2012
дата закладки 08.12.2012
ЧОГО ВИ СКИГЛИТЕ , НЕБОГИ ?
Чого ви скиглите, небоги ,
Чи нам давно крутили роги ?
Дітей у церкву не пускали
І всіх на мітинги зганяли ,
І на паради під розписку.
Не було чути ані писку
Мовчали всі і слова злого
Ми не почули ні від кого.
Та що там слова, -пам'ять спала
Лиш те, що треба видавала.
Як свята Божі святкували ,
Вечерю тайно споживали ?
Забули ?, - черги, дефіцити,-
Та що там марне говорити -
Це вже в кінці,- а на початку
Яку “совіти” мали хватку ?
Хто 33-й рік створив, а 47-й,-
Теж забули, давно голодний стогін чули,
Як за колосся на Сибір
Вас гнав на смерть цей лютий звір,
Як все забрав у вас до щенту,
Як вас позбавив реманенту
І у колгоспи, як рабів,
Погнав України синів.
Де ви задармо працювали
Вас за людей навіть не мали,
Не видаючи паспортів,
Лиш вимагали трудоднів.
Аж в шістдесятих попустили,
Коли мільйони погубили
І справді,- легше жити стало,
Але ж яку ціну віддало
Те покоління перед нами
Щоби ми ситі були з вами.
Звір відібрав останню тріску,
А потім кинув голу кістку,
А ви забули й хвалите
І в пащу знов йому йдете,
Бо мали ковбасу й зарплату
І ззаді на штанах заплату.
Кричати всі тепер гаразд
Та не помітно отих газд,
Що все своїм горбом робили
І ні у кого не просили
На кусок хліба,- а ставали
І до схід сонця працювали.
Так, як в колгоспі,- вже не буде,
Бо не худоба ми , - а люди !
Щоб нам в корито насипали,
А ми від радості мичали.
Ми ВІЛЬНІ , й треба вибирати
Чи відчепитись,чи стояти !
1998 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275836
дата надходження 18.08.2011
дата закладки 13.10.2012
Душу наспех мольбою зашью,
И напрасные шью ожидания.
Бога долго о чем-то молю,
Разбираясь в своих наказаниях.
Я наказана встречу забыть,
Я наказана Вас не припомнить.
В одиночестве долго прожить,
И себе только кофе готовить.
Вес души когда с болью какой?
Двадцать граммов?Да двадцать столетий!
Душу наспех зашью я мольбой,
Чтобы раны никто не заметил.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370483
дата надходження 12.10.2012
дата закладки 12.10.2012
У смутку, в радостi, у щастi чи у горi
Завжди спiшу на батькiвський порiг,
Де у блакитний вечiр тихi зорi
Дощем срiблястим падають до нiг.
Де в нiч купальську мавки свiтлокосi
I цар Нептун виходять iз води.
Зернистий колос спочива в покосi,
I в свiт казок запрошують сади.
Де по веснi над хатою лелеки
Лiтати вчать цибатих пташенят,
Щоб сил набрались шлях здолать далекий
I знову повертатися назад.
М"якими споришами, серед рути
Спiшу я iз запилених дорiг,
Щоб хоч на мить в дитинство повернутись.
А зорi тихо падають до нiг...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370015
дата надходження 10.10.2012
дата закладки 12.10.2012
Хто ми? Народ чи просто люди?
Мовчазне і покірне стадо?
Вожді в якого словоблуди,
Що прагнуть розкоші і влади?
Народ оглух і очманів.
Застиг в німій скорботі болю.
Мільйони дочок і синів
Життям сплатили нашу волю.
Криваві ріки, море сліз,
Пекельні муки і тортури –
Усе народ мій переніс,
Кайдани рвав і рушив мури.
В кривавім герці, боротьбі,
Жадану волю здобували…
Невже це байдуже тобі?
Чи може знову нас приспали?
Щоб в душі поселить зневіру,
Убити дух, зламати волю,
Щоб мову, звичаї і віру
Змінили на химерну долю.
Чому ми на своїй землі,
Такі злиденні, безпорадні,
Безпомічні, немов малі,
Покірні зовсім і безвладні?
Чому лиш десь на чужині
Ми здатні вибитись у люди?
Лиш тільки десь, а вдома - ні,
А вдома б”єм себе у груди.
Чому всім вірим на словах?
Чому не дивимось на справи?
Господь казав, що по ділах
Пізнаєм тих… кого обрали.
Земля від Бога, чорнозем,
Вкраїну називають раєм.
А ми у злиднях вік живем,
Ми не живемо, а страждаєм!
Пора, напевно зрозуміти,
Що в єдності народу сила.
І в своїй хаті не тремтіти,
А ворогів піднять на вила.
У боротьбі кували долю,
Проливши сліз і крові ріки.
Тому святу здобуту волю,
Повинні зберегти навіки.
05.04.2009 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345350
дата надходження 21.06.2012
дата закладки 13.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.09.2012
Бузково захмелів весняний сад,
Конвалії вклонились в реверансі,
Листочками заплівся виноград,
Тюльпани закружляли плавно в вальсі…
Мажорно зазвучали небеса,
Перисті коси розпустили хмари,
Куди не глянуть очі – скрізь краса,
Весняний аромат - духмяні чари...
На міні-сонце схожий первоцвіт,
Цибулька гусяча й кульбаба пишна,
Кущ анемони, жовтий горицвіт,
У лузі пшінка стелиться розкішно…
Квітковий рай існує на Землі -
За це ми вдячні Богу і весні!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361655
дата надходження 03.09.2012
дата закладки 04.09.2012
Я люблю Україну,
Над водою вербу,
У віночку калину,
Журавлину журбу.
Я люблю Україну,
Поле, річку і гай
І гірську полонину
У весняний розмай.
Я люблю Україну,
Щебет птиць у саду,
Золоту, солов’їну
Рідну мову свою.
Я люблю Україну.
Хто не любить її –
Той не корінь – пір’їна
На Тараса землі.
10.03. 2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359138
дата надходження 22.08.2012
дата закладки 31.08.2012
Ви, що в політику так пнетесь!
Що вами двигає, веде?
Плазом повзете, спину гнете,
Лише б в гніздо попасти те,
Де смачні яйці золотенькі
Нестиме вам ваш обранець.
Ви ж відцураєтесь від неньки,
Лиш втиснуть в голову вінець.
Птахів вам не збагнуть польоту.
Корисні вам лиш їх плоди.
Політ - щоби здобути квоту,
Потім по крильцях можна йти.
Знайте, скільки б горох не вився,
Йому колись прийде кінець.
Зірвуть ті, кими він садився.
Де тоді буде ваш вінець?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357855
дата надходження 16.08.2012
дата закладки 31.08.2012
Дві тополі край дороги,
Дві тополі край села
Дві тополі - чиїсь долі,
В синє небо два крила.
А над ними – ясне сонце,
А над ними – бродить ніч,
А над ними – вітер свище,
А над ними плаче сич.
А над ними пролітали
Дикі гуси до села.
Дві пір’їнки, як бусинки
Впали з їхнього крила.
Кругом поле – лан пшениці
І дороги сірий слід.
Край дороги – королиця
Білим цвітом білий світ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356354
дата надходження 09.08.2012
дата закладки 25.08.2012
Минає все: весна спішить у літо,
Дощі осінні перейдуть в сніги,
Від холоду зів’януть пишні квіти
І в річці розміліють береги.
Розвіються тумани по долині,
Ранкове сонце вип’є всю росу.
Кудись зникають ночі горобині,
Березам вітер посріблить косу.
Роки минають, пробігають швидко,
Несуть з собою радість і печаль
Життя проходить, невловима нитка,
Минає все, лиш голубіє даль.
І біль пройде, розвіються страждання,
І буде щастя незабутня мить.
І тільки справжнє, істинне кохання,
Немов молитва, буде вічно жить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356683
дата надходження 11.08.2012
дата закладки 25.08.2012
Тебе вбивали – не убили,
На ешафот, тебе вели,
На твоє серце з страху лили
Розпеченої в жар смоли.
Ти піднімалась з попелища,
З пекла виходила, з руїн.
Ставала на сходинку вище,
Там, де дзвонив свободи дзвін.
І ти не вмерла, ти ожила,
Ілюзії змела, як пух,
Бо протікає в твоїх жилах
Великої свободи дух.
О рідна мова, рідне слово.
Молитви нашої вінець.
Нехай тебе зігріє знову
Тепло із люблячих сердець.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359542
дата надходження 24.08.2012
дата закладки 25.08.2012
Мурликав теплий синьоокий вечір,
Шовковий мак в степах палав,
Додому линули ключі лелечі
Межи потомлених заграв.
І лився синій воркітливий спокій,
Торкався краплями невмитої землі,
А ми йшли разом по землі широкій,
Немов не з нами все це і немов не ми.
Так пахло м’ятним медом надвечір’я,
Трояндовим настояним вином,
Й здавалось янгол, просушивши пір’я,
Вкриває й нас своїм пухким крилом.
Під ніжне сяйво зоряних багать
Бриніли срібні нитки павутинки,
А нам лишилось трохи почекать -
До щастя – лише мить і півзупинки….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355901
дата надходження 07.08.2012
дата закладки 18.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.08.2012
Ще Вкраїнська звучатиме мило:
Не зростала покритка в шовках.
І лунатиме , бо заслужила,
Її внуки прославлять в віках.
Ні не ті, що Кличками "зовуться",
Не розбавить краплинка чужу.
Українцем потрібно вродиться,
Нашу мову любить, як свою.
І не "гратимуть" браття по крові,
На підмостках заклятих врагів.
Площина ця лежить в нелюбові,
Хамовитих московських хортів.
Бо в них гроші лежать у основі,
Де мірилом шматок в холуїв.
Де "Народні" у нас випадкові:
До чужого ж нема почуттів.
Зціпив зуби пацан в каганаті,
Шаленіють хорти у Кремлі.
Чорні дні настають в паханаті,
Вже готуєм для них ми граблі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357351
дата надходження 14.08.2012
дата закладки 14.08.2012
Моя мова, у хвилях Дніпрових,
Народилась з звитяг козаків.
Розчинилась у вірі Христовій,
Живить спрагу в корінні віків.
Моя мова, звучить світанково,
Солов’їним запоєм з гаїв .
Бо як мама у кожному слові,
Молоком годувала синів.
Тому й бісяться, так звіролови:
На сирітку спрямований гнів…
А Вона все звучить, загадкова,
По розлогах яруг і степів.
Тож проснімося. Будьте здорові,
В буйноцвітах вишневих садів.
Ще збудуєм підмостки ми нові,
І згадаєм чиїх Ми батьків.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357356
дата надходження 14.08.2012
дата закладки 14.08.2012
О могутній, крислатий, свідку давніх подій.
Скільки б міг розказати ти про радість, про біль?
Про народні повстання, про тиранів, катів,
Про любов і страждання, про відвагу, про гнів…
Бачив ти, як проходив в сорок першому бій.
Над тобою знущався злих запроданців рій.
Це вони розпинали молодих і старих
На розлогих та дужих, дубе, вітах твоїх.
Був ти свідком наруги та безжалісних страт.
Й досі чуєш, напевно, крику й болю набат,
Й досі бачиш – корою кров багряна стіка,
Й відчуваєш на гілках рани від мотузка…
Крижаною рукою корінь жах охопив,
Твою крону столітню навпіл враз поділив.
Зеленіє надія, але сушить журба –
Переконливий доказ: два у долі крила.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352408
дата надходження 23.07.2012
дата закладки 06.08.2012
Как хорошо, что сад твой чуть увядший,
Люблю я увяданье на заре,
Тогда и боль утрат острей и слаще,
И ощутимей запахи вдвойне.
И ветошь паутины так упруга,
И солнце не палит, а греет всласть,
И хочется в тебе увидеть друга,
В объятья рук протянутых упасть.
Но мне весна о многом рассказала.
Теперь сентябрь, и в чутком забытьи
Твой дремлет сад, в котором ожидали
Одну меня апреля соловьи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308224
дата надходження 22.01.2012
дата закладки 05.08.2012
Ми давно у кайдани закуті,
Ланцюги не пускають до влади,
Нечисть правду тримає в спокуті,
Технології змінює далі…
Конституція - їм наплювати,
А накази - слова для родини…
За державу йдемо воювати,
Яка в нас має бути єдина.
Ну, а «слуги народу» жирують,
«Осідлали» людей, цьому раді,
Вони й нині з народом воюють,
Щоб і далі лишитись при владі.
Українці! Святий мій народе!
Час прийде вибирати до влади,
Хай не зроблять злочинці погоди,
Свою честь Вас прошу шанувати!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354887
дата надходження 03.08.2012
дата закладки 04.08.2012
Хто не знає Вітю, той, мабуть, сліпий чи глухий. Цей хлопчина гроза всієї школи, чи то пак грім і блискавка. Це не звичайний п’ятикласник, як всі інші. О, він завжди займає активну життєву позицію. Завжди активно спілкується з однокласниками, але не «В контакті» чи інших соціальних мережах, а стусанами чи не зовсім приємним слівцем. Вітя улюбленець учителів, усі його дуже поважають і тому завжди минають десятою дорогою коридорами школи. Квасоленко любить допомагати старшим, особливо бабі Шурі, прибиральниці, коли час від часу випадково переверне їй відро, а потім хтось не менш випадково послизнеться і впаде, витираючи штаньми брудну підлогу. Вітя не тільки бабі Шурі помічник, а й директору Миколі Петровичу, оскільки той постійно викликає його до себе у кабінет вирішувати якісь важливі питання. Цей хлопчина унікальний. Йому не цікаво грати у комп’ютерні стрілялки, він перший спортсмен школи і предмет обожнювання всіх дівчат, навіть подекуди старших. Але він, замість відповісти комусь із них взаємністю, любить їх полякати чи посмикати за коси.
Ось, наприклад, нещодавно була така ситуація, що в їдальні за обідом він підкинув своїм однокласницям на стіл велику ропуху і ті, звичайно, наробили ґвалту. Оленка та Маринка так верещали, так тікали, що заплуталися у власних спідницях і впали перед порогом їдальні і благали про пощаду і порятунок. Та що там дівчата. По школі ще довго ходила легенда, що навіть хтось із хлопців (не будемо казати хто, щоб не присоромити) ледве-ледве від страху штани не загубив. А жаба в той час мирно скакала по столу і вивчала чим обідали ще кілька хвилин тому школярі. Кілька разів квакнувши, вона, мабуть, висловила своє невдоволення про меню. Коли всі ледь врятували свої душі від грізної великої квакушки, Вітя спокійно підійшов до столу і забрав винуватицю цього галасу і помістив її у банку, яку поклав до ранця. Скарги знову посипалися на бідну голову хлопця. Він ніяк не міг зрозуміти чому до нього завжди ставляться так, ніби після школи він вступить не до інституту, а одразу в тюрму. Отже, ви тепер зрозуміли яка вихована, активна та чуйна людина наш Вітя, але навіть у його житті бувають проколи.
Ось, наприклад, такий. Одного сонячного ранку ніщо не віщувало біди. Вітя, як завжди, грався на перерві з друзями і раптом у коридорі почувся звук битого скла. Він вибіг щоб подивитися що сталося, але там уже нікого не було. В цей час на цей же звук прибіг червоний від люті, як буряк, Микола Петрович і, побачивши тут Квасоленка, одразу ж почав його сварити. Як Вітя тільки не доводив свою невинність, але нічого не допомагало, директор вимагав зараз же покликати до школи батьків. Хлопчик дуже засмутився і пішов про це розказати Тетяні Іванівні – медсестрі і за сумісництвом шкільний психолог. Це єдина людина у школі яка терпляче ставилася до витівок бунтівного п’ятикласника і розуміла його. Він постукав у двері її кабінету, але ніхто не відповів. Вітя зайшов і вирішив почекати і почав усе роздивлятися. Тут у його голові промайнула думка про самогубство. Він вирішив отруїтися і взяв першу баночку з таблетками і почав їсти їх, але одразу виплюнув, бо вони виявилися гіркі, а коли знайшов баночку з грізним написом «Аскорбінова кислота», то йому припали до душі кислі помаранчеві пігулки і він з’їв їх цілу жменю і був впевнений що кислота зробить свою роботу і він скоро помре і помститься директору за несправедливе обвинувачення. Коли Тетяна Іванівна зайшла в кабінет, то Вітя одразу почав плакати і кричати що він скоро помре. Жінка, звичайно, злякалася, але не розгубилася і спитала що сталося. Хлопчина зізнався що наївся кислоти з тієї-то баночки і тепер він нагло загине через безпідставне звинувачення директора за розбите у коридорі скло. Тетяна Іванівна, ясна річ, знала що від аскорбінової кислоти не помирають, але вирішила не розбивати одразу надій п’ятикласника про швидку смерть і сказала йому лягти на кушетку поки вона приведе сюди директора. Як психолог та вирішує попросити винуватця цієї трагікомедії підіграти, щоб провчити самого Квасоленка, який ледь не щодня причиняє всім шкоду. Ця ідея була підтримана. Микола Петрович прийшов до «смертного одра» Віті з похмурим обличчям як того і вимагав сценарій. Хлопець лежав блідий як вапно і важко дихав, йому вже не хотілося помирати, але ж він це робить в ім’я справедливості, скло ж не він розбив. Усе життя проминуло за хвилину перед його очима, але тут Тетяна Іванівна запропонувала покликати всіх вчителів щоб попрощатися з учнем їх школи. Педагогів, звичайно, попередили що з Вітею все добре. Коли весь колектив був у зборі, а з дверей і вікон підглядали за дійством всі цікаві зіваки, Микола Петрович вибачився перед Квасоленком за несправедливе звинувачення і попросив його перед смертю вибачитися перед всіма вчителями за свою поведінку. Вітя зі сльозами на очах просив пробачення у тих людей, які вірою і правдою прагнули довести його до розуму, техпрацівників, усіх знайомих за свої витівки і був би тепер ладен на все, щоб пожити ще хоча б день у цьому дружному колі. Коли все було сказано, Микола Петрович дзвінко розсміявся і ледве пояснив Квасоленку що той не помирає. Усі так сміялися, що ледь животи не понадривали. Вітя спочатку зрадів своєму чудодійному зціленню, але дуже образився на злий жарт і прожогом, прихопивши ранця вибіг зі школи, у котрий раз спотикаючись об Мурзіка, кота баби Шури, який любив спати біля порогу школи. Наш Квасоленко з того часу не дуже змінився, але шкодити став менше, виховний ефект, як то кажуть, на обличчя. Ось так школа провчила найстрашнішого її бешкетника.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354381
дата надходження 01.08.2012
дата закладки 03.08.2012
Ти приходиш у сни, у мою недокохану осінь,
Знову спалах в душі - догорає від пристрасті ніч,
Небо плаче дощем, наче милості в Господа просить.
Як здолати рубіж? Як розлуку прорвати? Повіч!
Я іду по краю, не боюся зірватися в прірву,
Почорніла трава заховає сліди від очей.
Іншовимір любові з реального світу нас вирвав
Ще на нічку одну. Може, Любий, від світу втечем?...
Потойбіччя чуттів, що бентежать уяву і серце,
Нас заманює в ніч, де немає уже заборон.
Страх вернутись туди, де всі мрії на шмаття роздерті,
Страх - ніколи уже не вернутись в солодкий полон.
Хто ці двоє зі сну, що не стануть в майбутньому нами,
Не зустрінуть весну, не кохатимуть в сяйві зірок?...
Знову прірва і край, почорніла трава під ногами,
Вимальовує ніч поміж нами незримий місток...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353493
дата надходження 28.07.2012
дата закладки 30.07.2012
У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві, у тисячолітніх лісах, де зустрічається небо з землею, жив зачарований принц. Він був ув’язнений у високій вежі на стрімкій горі, у яку били стометрові морські хвилі. Він був там зовсім один, навіть сонячне проміння не могло пробитися крізь товстелезні кам’яні стіни. До високої стрімкої скали не долітали навіть птахи, тому що там гуляли сильні вітри.
Колись його ув'язнили казкові німфи, через надмірну зверхність і жорстокість до свого народу, і нарекли безсмертям. Ніхто не знає скільки років пройшло з тих пір, чи десятиліття , чи століття. Про зачарованого принца ходили по світу легенди, та ніхто не знав де саме шукати безсмертного принца.
До в’язня через товсті стіни інколи долітали нечіткі людські голоси. Та це траплялося дуже рідко, коли вітри нагулявшись по всьому світу, поверталися на батьківщину, щоб поділитися новими враженнями, та порадитись у яку сторону світу їм вирушати на цей раз.
Одного разу вітри так розгулялись, що зірвали з даху шматок покрівлі, і тепер принц крізь невеличку щілинку бачив блакитне небо і пурпурові хмаринки, міг роздивлятися чарівне нічне небо. Йому здавалося, що ніколи небо не було таким прекрасним як зараз. Він так давно мріяв про це. Йому навіть сни снились, але це було дуже давно, бідолашний навіть уже не намагався звільнитись, адже знав що товсті стіни йому ніколи не подолати.
Якось у напівсонному стані принц почув мелодію. Він підняв очі вгору, звідки долинав надзвичайно чарівний звук. І... О диво… У темно-синьому нічному небі, залитому місячним сяйвом, і всипаному діамантами зірок на білосніжному єдинорозі по небу мчалася тендітна чарівна принцеса. Вона була ніби вся із місячного світла, її світле волосся туманом звивалося по спині, і розвівалося на легенькому вітерці. Вона зникла у чарах нічного неба так само як і появилася, тільки чарівна мелодія стихаючи доносилася до принца, а через деякий час зовсім стихла.
Принц від побаченого затамував подих, він хотів щось сказати, та замість слів з його рота вирвалися незрозумілі звуки. І це не дивно, адже він вже дуже давно не вимовляв ні слова, не було до кого йому говорити. Він хотів щоб ця мить тривала так само довго, скільки тривала його неволя у вежі. З нетерпінням він чекав ночі, щоб ще раз побачити загадкову красуню, та все було марно, вона не появлялася більше. Минали дні за днями, місяці… роки… А принц все так же виглядав ту, яка подарувала йому надію на майбутнє. Він знову як колись захотів жити.
Від зустрічі з нічною гостею пройшло чимало часу, не раз прилітали вітри, не один раз приносили новини з усього світу, та про чарівну принцесу не згадували. Вони розповідали про свої пригоди, про біди, які навалюються на людей по всій землі.
Поділившись новинами, вітри почали згадувати історії із самого народження планети. Вони розповідали легенди про динозаврів, про атлантів - людей-велетнів, які були наділені надприродними здібностями, але через надмірну гордість і необачність, знищили свою расу, залишивши нерозгаданою свою історію у недосяжних глибинах океану. У одній із історій вітри ділились враженнями про одну державу:
- Я пам’ятаю якою була Феєна… - говорив Східний Вітер.
- Я її полюбив ще коли вона тільки утворилася, нею правив добрий і справедливий король. Потім правив його син, потім син сина, і так тривало кілька віків аж поки…
Східний Вітер затих. Настала тишина. Усі згадували прекрасну державу, на грізних обличчях вітрів видно було сумну іронічну посмішку. Вони сумували за прекрасною державою, адже тільки там вони могли відпочити, не завдавати людям шкоди. Бо у державі де панує добро, де люди живуть у гармонії з природою не підносилась рука могутніх велетнів нищити все на своєму шляху.
Порушив тишину Північний Вітер – його голос тремтів:
- Я впевнений що всі скучають за Феєною… Адже це була улюблена наша держава. Хто знав що станеться таке лихо, ніхто не міг передбачити, що молодий принц так буде поступати із своїм народом. За це його справедливо покарано, тепер він не вийде на волю поки не зрозуміє свою вину перед державою. Він буде ув’язнений до тих пір, поки не згадає з чого почались його погані вчинки і до чого вони привели його самого, і державу…
- А я чув як стара добра Фея казала своїм чарівним ельфам про подарунок, який приготувала для принца його Доля.
Перебив свого старого дідуся молодий Південний Вітер.
- Усе можливо, я думаю після стількох років ув’язнення принц заслуговує на маленький подарунок. І все ж таки я не можу зрозуміти, що наштовхнуло його на такі погані вчинки? На це питання знає відповідь лише сам принц.
З глибокою задумою говорив Західний Вітер.
- А тепер нам треба розходитись по світу. І знайте одне, принц не звільниться до тих пір, поки не змінить своє ставлення до інших людей, які слабкіші за нього, поки не почне турбуватися про добробут своєї держави…
Сказав Північний Вітер.
Тієї ж миті здійнялась сильна буря, морські хвилі досягали майже до середини скелі. Тоді принц почув чіткі людські голоси, у них було стільки болю, що у серці його защемило, щось ніби відірвалося і запекло. Принц від страху закрив очі, і тієї миті щось торкнулося його обличчя.
- Що це? – Від здивування принц провів долонею по обличчі. Воно було вологе, і на долоні залишилося кілька капель рідини. Принц підніс долоню до рота, і покуштував рідину на смак – вона була солона з гіркуватим присмаком.
- Що це таке, чому ця рідина здалась мені така знайома на смак? – не міг приховати свого здивування принц.
- Це сльози. – Раптом почув він приємний дзвінкий голосок.
- Хто тут? – Злякано скрикнув принц. Він від переляку забився в холодний темний куток.
- Це я – дзвенів голосок - я Сонячний Промінчик. Поглянь вгору.
Принц нерішуче підняв очі вгору, і від побаченого аж відкрив рота, через дірку в стелі дійсно пробивався в вежу маленький сонячний промінчик.
- А звідки ти знаєш, що це сльози? Це не мої, я не вмію плакати. – У принца прокинулась його гордість.
- Я знаю, що це не твої сльози, - продовжував дзвеніти голосок. – Ти і ніколи не вмів плакати, ти тільки інших заставляв це робити. Хіба що тоді коли був зовсім маленький, гм… таке дитя було забавне. – Промінчик усміхаючись ніби на мить перенісся у той час, коли принц був немовлям.
- Та що ти знаєш про мене? – почав був принц, та промінчик його перебив.
- Я багато про тебе знаю, ти навіть не можеш уявити. І не лише про тебе, я про всіх знаю.
Промінчик весело витанцьовував на вологій холодній стіні вежі. Його яскраве світло освітило всю внутрішню частину вежі, і принц побачив що його оточує, вірніше його не оточувало нічого, навколо була тільки одна пустота. Тільки там де пробивався сонячний промінчик внизу щось блистіло. Принц обережно підійшов і побачив на великому камені маленький шматочок голубого неба. Йому здалося, що він колись таке вже бачив, та з усіх сил намагався приховати свій здивований погляд. Але від Промінчика неможливо нічого приховати, він уважно подивився на принца і усміхнувся.
- А хочеш я тобі покажу тебе, коли ти був зовсім маленький? – Промінчик зацікавлено дивився на принца, вивчаючи його реакцію.
- Хочу, – не вагаючись ні хвилини відповів принц. На його обличчі засіяла усмішка, він уже не намагався приховувати своїх емоцій.
- Тоді дивись.
І Промінчик показав чарівний зелений-зелений сад, дерева усі були в пахучому цвіті, на клумбах цвіли різноманітні весняні квіти, в повітрі літали виблискуючи на сонці бджілки і різноманітні метелики. На зелених галявинах бігала малеча, дитячий сміх, здавалося, долинав аж до принца. За деревами було видно білосніжний палац із золотоверхими вежами. В саду гуляли люди різного статусу, ось видно молодого короля і королеву, а у позолоченому дитячому візочку спить немовля. Тільки одного погляду вистачить щоб зрозуміти, яка ця молода сім’я щаслива. На обличчях у короля і королеви не зникала ніжна посмішка. Дивлячись на щасливу сім’ю, принц і сам не міг стримати посмішки, навіть був трохи здивований що не розучився усміхатися адже пройшло стільки років.
- А як вони зараз? – Не відриваючи від картинки погляд, запитав принц. Промінчик вмить змінив свою яскравість:
- Вони давно померли…
- Ні, цього не може бути, - скрикнув принц, - вони такі молоді, та цього не може бути, ти тільки поглянь на них, як це їх може не бути?
Промінчику важко було щось казати, але з усіх сил він намагався заспокоїти принца.
- Та ти зрозумій, пройшло вже дуже багато часу, король і королева прожили довге щасливе життя, от тільки… Промінчик затих.
- Що трапилося? Чому ти мовчиш? Чому ти не хочеш мені розповісти все як було? – принц вимагав від Промінчика пояснень.
- Ти і сам знаєш що було, постарайся згадати, а мені час, ось мене вже кличе сонце на відпочинок, а то я тут у тебе загостював. До побачення, приємних тобі снів, я надіюсь вони сьогодні до тебе повернуться…
Принц дивився вслід зникаючому сонячному промінчику, його погляд застиг на бездонно-блакитному небі. Щілинка на його подив збільшилась, і тепер ще більше неба він міг роздивитись. Принц кинувся до каменю, де була картинка його сім’ї, але картинки там вже не було.
- Де ти?... Чому вона зникла?... – з розпачем у голосі шепотів принц. Тільки небо відбивалося у невеличкій «калюжці сліз». Як тільки принц не вдивлявся в калюжку, та картинки він більше не побачив. Принц не розумів що з ним відбувається, він не впізнавав себе. Незрозуміло чому клубочок підкочувався до горла, в очах розпливалися контури щілинки у даху вежі, йому не вистачало повітря, він задихався, тіло ослабло, ноги підкошувалися, руки тремтіли. Він тихо опустився на підлогу, і закрив руками обличчя. Через деякий час принц відчув на собі пильний погляд, він підняв голову, але нікого не побачив. Навколо опускалися сутінки, небо стало темно-синього кольору, і зовсім вкрилося яскравими зірками. Дивлячись на нього, принцу здалося що його поглинуло небо і він летить між зірками у відкритому космосі. Та відчуття пильного погляду не покидало принца.
- Хто тут?... – Ледь чутно прошепотів принц. До нього поверталися почуття, які він встиг забути за період ув’язнення. Та навколо панувала тишина.
- Хто тут?.. – вже голосніше запитав принц. - Не ховайся, поговори зі мною, мені зараз потрібно з кимсь поговорити. Покажись мені. – та знову ніхто не відповів принцу. Йому здалось що у нього «манія переслідування». Раптом вежа наповнилася місячним сяйвом.
- Не бійся, - почув він лагідний голос. Я тобі нічого поганого не зроблю, тільки хотів подивитися як ти тут живеш.
- Хто ти? – здивовано запитав принц. Він злякано вдивлявся в місячне сяйво, та нікого не бачив.
- Мене звуть Місячний Промінь, - так само лагідно відповів голос.
- Але чому я тебе не бачу? – здивовано запитав принц, продовжуючи вдивлятися у нічне небо. Через кілька хвилин на самісінькому вершечку вежі показався блідо-золотий промінь Місяця.
- Ось я. – Ніжно прошепотів Місячний Промінь.
- А чому ти говориш пошепки? – Запитав принц, все ще не розуміючи свого співрозмовника. Нічний гість не був такий яскравий як денний, і тому принц міг з легкістю дивитися на нього.
- Щоб не розбудити когось, адже зараз всі роздивляються свої кольорові сни, і мені буде дуже шкода, якщо я когось розбуджу, і не дам додивитися ніжний, сповнений чарами сон. Адже люди подорожують у снах у надзвичайні місця, де насправді вони не можуть побувати. Місячний Промінь розповідав принцу у які казкові країни можна полетіти у сні. Що можна побачити при місячному світлі, адже при денному світлі усе виглядає по-іншому, і кольори не такі яскраві вночі як вдень.
- Я так про тебе багато чув – перебив свою розповідь Місячний Промінчик. Він з цікавістю розглядав свого нового знайомого.
- А звідки ти міг про мене чути? – здивовано запитав принц.
- Я багато віків подорожую по всій планеті, і у кожній країні чув про тебе казку.
- Казку?... – принц здивовано подивився на свого нічного гостя, по його обличчі пробігла ледь помітна посмішка. – Цікаво, невже я такий відомий… І чому ніхто мене не шукає? Я вже не знаю скільки років тут провів у цих холодних, похмурих і мокрих стінах…
У його голосі було чути тривогу. Він намагався щось пригадати , але пам'ять його як завжди підводила.
- Чому?... Чому я не можу пригадати хто я?... Як я тут опинився?... І врешті-решт як мене звуть?... – Він розгублено подивився на Місячного Промінчика, в його очах можна було розгледіти ледь помітний промінчик надії, що для Місячного Промінчика було повною несподіванкою.
Місячний Промінчик нерішуче з острахом почав говорити.
- А я не знав що ти тут, я тільки міг догадуватися, але я б ніколи не наважився тебе визволити. І взагалі, чому б це раптом тебе визволяти? Адже зараз людям набагато спокійніше живеться, правда важче їм зараз аніж при правлінні твого батька. Але що поробиш? Життя іде, і час не стоїть на місці…
У принца заблистіли очі. - Він знає… Він знає хто я, і знає що тоді сталося зі мною… Може… Та ні, Він мені не розкаже, і чого б це раптом… - Принц опустив голову, він уже не знав що йому робити. Як йому розговорити нічного гостя, адже Він не був такий веселий як Сонячний Промінчик, у принца в голові роїлося безліч питань. А може він знає хто тоді мчав по нічному зоряному небі на єдинорозі?... Принц повернувся до Місячного Промінчика, на його обличчі появилася посмішка, а в очах… а в очах скільки було ласки… доброти і ніжності…
- Я можу тобі розказати хто вона така.
- Ти знаєш мої думки? – здивовано запитав принц.
- І не тільки. Я можу багато чого зробити. А чарівна принцеса, яку ти бачив колись, це моя добра знайома, ми з нею літаємо по світу, і теж дуже любимо ніч, але вона може ще і вдень мандрувати планетою, а я тільки вночі, і то якщо небо не затягнуть хмари. А їй дозволено все. Можу тобі сказати, вона дуже добра, її доброті немає меж, але й справедлива, у її розповідях завжди перемагає добро, а ім’я її - Казка . Тому ти й побачив її, що у твоєму серці почали прокидатися людські риси, тебе почали хвилювати людські біди, те як зараз їм живеться. Чому не пам’ятаєш хто ти, і як опинився тут у вежі? Я теж можу розказати, а ще краще було б щоб ти на це подивився. І Місячний Промінчик показав принцу усі його погані вчинки, якими він ображав спочатку невинних тварин, потім своїх однолітків, друзів, своїх близьких і рідних. Принц дивився на себе і не міг повірити що усе це він зробив зі своїми близькими, друзями і беззахисними тваринами. Його серце зжалося від болю обіди, яку він відчув, побачивши себе із сторони тих людей які його любили, поважали і прощали йому усі образи, які він наносив морально і фізично. Та цього не могли довго терпіти прекрасні німфи, які захищали тоді людей від усього злого. Принц стояв опершись на невеличкий камінь, що слугував йому за стіл, по щоках його текли сльози, і капали на камінь.
Коли принц відкрив очі, то побачив перед собою безмежні простори, на сході червонів обрій, а на морі пролягала із сходу на захід пурпурова доріжка. Небо було бірюзово-синім і де-не-де пропливали кучеряві перламутрово-рожеві хмарки, йому навіть здалося що він почув крик чайки і приглушений шум прибою, відчув на собі легесенький подих вітру і вдихнувши на повні груди відчув запах моря. Усе це йому було таким рідним, таким близьким, і не важливо скільки пройшло часу, а ці відчуття не можливо забути…
- Та неможливо такі товстелезні стіни розвалити – пробігла думка у принца.
- А ти вщипни себе, - почув веселий голосок принц, він пізнав у цьому голосі Сонячного Промінчика, і відчув на собі легесенький ніжний його дотик.
- Ти поглянь яка краса, невже можна жити на світі і не бачити таку красу, не переживати ці прекрасні почуття?... – Принц не міг намилуватися казковим краєвидом, який йому подарувала його Доля. Він пообіцяв своїм добрим друзям, що ніколи більше не буде себе так жорстоко поводити, не буде шкодити людям які його оточують, які його люблять і довіряють йому.
- А як моє ім’я?... Як мене звуть?... – настоював на своєму принц.
- Сонько, прокидайся, час до школи… – Це був голос, який через століття не забудеш, та що там століття, через віки… Це був голос мами…
На стіні радісно витанцьовували сонячні промінчики, пробиваючись крізь легеньку фіранку. Ніжний вітерець доносив шум прибою і пронизливий крик чайок. В кімнаті панував солонуватий запах моря…
PS. А історія ця - просто сон. Сон який назавжди запам’ятається, і буде супроводжувати принца усе його життя…
11.01.2011р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341055
дата надходження 31.05.2012
дата закладки 29.07.2012
Ти чуєш шепіт Ангела вночі?
Коли сіяє небо в самоцвітах,
Коли співає щось в твоїй душі,
Коли літаєш десь далеко в мріях…
Ти знаєш, як співає тишина?
Коли усе навколо спить, неначе в казці,
Ти тихо підійди до сонного вікна.
І від душі, повір у своє щастя.
Твій Ангел розповість тобі
Про всі далекі, невідомі далі.
Про щастя, що живе в твоїй душі,
Не ув’язни його тавром печалі.
Ти чуєш шепіт Ангела щодня?
Коли в руках твоїх кипить робота,
Кудись біжиш, у справах, навмання.
Ти відчуваєш щось?... – Це Ангела турбота…
Ти бачиш як танцюють хвилі на воді?
Над чистим плесом прокричали чайки.
І вітерець так ніжно пробігає по щоці.
А може мимо пролітає Ангел?
Так зупинись на мить, і щиро усміхнися
Даруй йому щодня ти усмішку свою.
Проси у нього все, і мрій… і все здійсниться…
Кажи усім завжди: - «Всім серцем вас люблю!»
Усе дано тобі, усе що маєш ти.
Живи серед людей і вір у себе завжди.
І мрій про височінь блакитних берегів.
Що бачиш ти у снах, заквітчаних у айстри…
28.04.2009 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337246
дата надходження 14.05.2012
дата закладки 29.07.2012
Краю мій рідний, багатий, просторий.
Не знать тобі щастя, напевно ніколи.
Як з льону сорочку, вожді роздирають,
дітей твоїх в найми, по світу пускають.
Вже й злидні пустошать, вкраїнське село,
та владі байдуже, до цього давно.
Все стрімко неначе, в безодню летить,
не знаю, як дальше в країні цій жить.
Краю мій рідний, багатий та голий,
нема в тебе щастя, нема в тебе долі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353047
дата надходження 26.07.2012
дата закладки 27.07.2012
Де ж це вас, понабиралось? Якого ви роду?!
«Патріоти» українські, що йдуть від народу.
Не вже ж справжній українець, з трибуни волає?
Сьогодні він лівий, а завтра вже правий.
Не вже ж справжній українець, тай мови не знає?
Сьогодні він ангел, а завтра лукавий.
Прислухайтесь «патріоти», як стогін лунає.
То народ наш, український, потроху згасає…
Бо зосталась з України, лиш назва, тай воля…
Як же дітям нашим жити? Яка їхня доля?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353259
дата надходження 27.07.2012
дата закладки 27.07.2012
Київська Русь - це не Росія,
Не варвари з Європи, не моголи,
І як Росія нам тепер посміла,
Свою російську нав’язати в школи.
Хто з Кримом воював, беріг від турків,
Степ покривав кістками, що в могилах,
Хто у церквах молився з щирим смутком,
І честь козацьку зберігав на вилах?
У нас хрестили землю українську,
Яка була святинею для люду,
Завжди напоготові було військо,
Яке нас захищало звідусюди.
Просніться, українці, схаменіться,
І незалежність бережіть для дому,
Нехай господар щиро посміхнеться,
Вивчити наше поможіть чужому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353261
дата надходження 27.07.2012
дата закладки 27.07.2012
Гойдає став зеленіі віти,
Підживлює їхню красу,
Купинками танцюють квіти,
Збирають в пазухи росу.
Чарує око покривало
З хмарок пухнастих і легких,
Мрійливе небо здивувало
У спостереженнях тривких.
Ґелгочуть гуси над водою —
Стомилися від злету ввись,
Покрилась ряска дивиною
Від тіні в небі... Ось, дивись!..
Там журавлі зібралися в дорогу,
Вимірюють свою ходу,
Підходить осінь до порогу...
Поквапся, літо! " Я прийду!
Залоскочу осіннім дивом,
Дощами землю напою,
Зберу листочки попід тином
І у заграві запалю!
Нехай горять над небокраєм,
Зігріють клаптики душі,
Луною відіб'ються в гаї,
Залишать спогад у вірші." 2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353225
дата надходження 27.07.2012
дата закладки 27.07.2012
Реве Дніпро, б’є дзвін у храмі,
Болить душа всього народу,
На Україні знову камінь,
Який закрив усім свободу.
Жирують ЗЕКи і бандити,
«Царки» вдягнули діаманти,
Вас, люди, хочу розбудити,
Бо час настав, вже б’ють куранти.
Якщо родина не єдина,
Якщо немає честі в домі,
То незалежна Україна,
Комусь достанеться другому.
Сплетімо руки у братанні
І захистімо українця,
Не будьмо більше безталанні,
Зберімо честь свою по вінця.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353067
дата надходження 26.07.2012
дата закладки 26.07.2012
А потім нас нащадки проклянуть,
Якщо ми з вами продамо державу,
Злодіям прокладемо чистий путь
І «вурки» завоюють собі славу.
Для них народ давно вже був – ніщо,
Нас доять і тепер, немов корову,
Коли ми об’єднаємось - це «що»,
Означить по житті перебудову.
Горнімося до купи – українці,
Щоб наші діти не були рабами,
Життя писалось на новій сторінці,
А шлях ніколи не лягав гробами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353080
дата надходження 26.07.2012
дата закладки 26.07.2012
Закружи меня в поле с цветами.
Приласкай, и нежно укрой.
Мы не знаем что будет с нами.
А ещё, красивую песню напой!
Быстротечна жизнь - под ногами
Убегает куда-то, вдаль.
Мы не знаем что будет с нами.
Давай проживём чтоб ничуть не жаль!
Белокрылыми птицами в небо взлетим
И не думать, о том, что с нами!
А давай, ещё чуть-чуть помолчим.
Наслаждаясь, вдвоём, небесами.
Так обыденно всё: суета и печаль
Не та жизнь! Не красивые краски!
Каждый раз одеваем маску,вуаль
Прячем бесстыжие глазки.
Я хочу, чтобы так - красиво!
Нарисуй, мне любовь красками!
Не смотри на меня ты так лживо,
Своими прекрасными глазками!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352788
дата надходження 25.07.2012
дата закладки 25.07.2012
Дорогі колеги! Рятуйте! Не можу ні заснути, ні текста написати до своєї "Колискової"! Допоможіть!!!
Ура! Вже одна добра і талановита душа обізвалась! Дякую, Людочко!
Нічка прийшла тихесенько
До зорі, до зорі.
Сном привітала хресників
(Діточок у дворі)
Щастя в торбинку клалося
Вітерцем. Вітерцем.
Щоби гарненько спалося
Кожну ніч. От і все.
Щастя в торбинку клалося
Вітерцем. Вітерцем.
Щоби гарненько спалося
Дітлахам. От і все.
Котик заснув під ніркою
Навмання. Навмання.
Чом запищало гірко так
Мишеня? Мишеня.
Листям летять в віконечко
Мрії всі. Мрії всі.
Спи, моє любе, сонечко
прилина звідусіль
Листям летять в віконечко
Мрії всі. Мрії всі.
Спи, моє любе, сонечко
прилина звідусіль
Зранку прийде замріяний
Новий день, дивний день
Щоб у горнятку радості
Принести нам пісень.
Скільки б життя не квапило
Не спішіть. Не спішіть.
Станете ще дорослими,
Бо життя - тільки мить
Скільки б життя не квапило
Не спішіть. Не спішіть.
Станете ще дорослими,
Бо життя - тільки мить.
02.07.12
ID: 347731
Рубрика: Вірші , Казки, дитячі вірші
дата надходження: 02.07.2012 21:12:04
© дата внесення змiн: 03.07.2012 00:00:45
автор: Людмила Ганяк.
Ще раз ура! Іще один талант порадував чудовим текстом! Дякую, Інночка!
Сяє на небі Зіронька
Золота, золота.
А Місяць їй у промені
Сон-траву запліта.
Постіль шовкову ніченька
Розстеля, розстеля
І в колисанці лагідній
Засина моє маля.
Постіль шовкову ніченька
Розстеля, розстеля
Спи, моя ніжна крихітко,
Засинай, янголя.
Ти спи, а я тихесенько
Помолюсь, помолюсь.
І щиро Божій Матері,
Й Небесам поклонюсь,
Щоб доленьку, мов річечку
Не бурхливу, дали.
Мов у віночку стрічечки
Дні барвистими були.
Щоб доленьку кровиночці
Та й щасливу дали.
Сон під ясними зорями,
Бережуть янголи.
Сяє на небі Зіронька
Золота, золота.
А Місяць їй у промені
Сон-траву запліта.
А завтра любе сонечко
Зазирне, зазирне.
Ласкавим, теплим променем
Тебе ніжненько торкне.
А завтра любе сонечко
Принесе новий день,
Щоб пташенята радісно
Щебетали пісень.
ІННА СЕРЬОГІНА.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347589
дата надходження 02.07.2012
дата закладки 21.07.2012
(Збірка "Казки метелика Частинки Неба")
Для дітей віком 5-10 років
Грався хлопчик з м’ячиком. Бігав по травичці в лісі, а м’ячик злітав високо – високо, боки його так і вилискували на сонці. І обом було страшенно весело. М’ячик так розвеселився, що підстрибнув аж занадто високо та й застряг серед пишної зелені на ялинці. Шукав його хлопчик, шукав, а м’яч заховався серед віт, ніби й немає його. Так і побіг хлопчик додому, а м’яч залишився в лісі.
Вилізла білка із свого дупла, вмилася, раз – раз – зачесалася кігтиками і зібралась іти сніданок добувати. Сонечко он вже як високо, треба своїх маленьких діточок годувати. Коли дивиться, а на ялинці – м’яч.
- Яка велика і незвичайна шишка, - здивувалася білка. – То буде моїм діточкам гарний сніданок.
Та як її візьмеш, ту шишку, коли вона така гладенька? Крутилася – вертілася білка, а шишку взяти не може. Вислизнув м’яч з білчиних лапок, впав на землю і пострибав по стежині.
Біг по стежці зайчик Короткий Хвостик. Побачив м’ячика і зрадів.
- Який чудовий качан капусти! Заберу додому, от зрадіють мої зайченятка!
І покотив м’ячик до заячої хатки. Вибігли зайченята, застрибали, засміялись. Взяли качан капусти, занесли до хатки і поклали на саму велику тарілку. Всі розсілися навкруг столу.
Хотіло відкусити шматочок капусти найстарше зайченя, Довгі Вушка. Та не виходить нічого. Дуже слизьким качан виявився.
Спробувало середульше зайченя, Білий Хвостик. І знову невдача.
Взялося за капусту наймолодше, Сірий Бочок. Та вреднючий качан не дається ніяк!
- Віднесу я цю капусту назад, - сказав заєць Короткий Хвостик, - бо вона неправильна капуста, не така, як треба.
Та й покотив м’ячика. І знову він опинився на волі. Пострибав – пострибав, потім прилаштувався під кущиком відпочити.
Летить чорна галка. Не таланить їй ізрання. Не знайшла ні черв’ячка, ні гусениці. Не відмовилася б і яйцем поласувати пташиним. Та де його візьмеш? Всі пташки так гнізда свої поховали, що й не знайти. Раптом бачить галка, а під кущем м’яч лежить.
- Оце-то повезло мені. Яке велике гарне яйце! І хазяйки поблизу нема,- зраділа галка. Взяла вона знайдене яйце в лапки, полетіла до свого гнізда та й віддала здобич пташенятам. Дзьобали-дзьобали малята- не тріскається шкарлупка. Дзьобала-дзьобала галка- ціле яйце. Взяла вона тоді м”ячика в лапки, злетіла повище і кинула його щосили на каміння. Так вона завжди робила, коли їй треба було розколоти міцний горішок. Та на диво, яйце все одно не розкололося, а покотилося-покотилося, та й щезло з очей.
Стрибав м’ячик, котився з гірки та й шубовснувсь прямо в річку. Пливе і радіє, як його хороше колише на хвилях.А тут де не візьмись- щука. Всі в річці бояться хижу розбійницю. Ховаються, побачивши її зубасту пащу, рибки. Ховають своїх мальків та ікринки, бо буде біда.
Так от бачить щука, пливе по річці м’ячик.
- Оце так ікринка! Зроду такої не куштувала. Зараз її з’їм, буду ситою, мабуть, три дні,- подумала вона та хап м’ячика! Але не влазе ікринка в пащу, вислизає, ніяк її не проковтнути. Розсердилася щука і пхнула м’ячика носом. Він високо підстрибнув і вискочив на берег.
Так і лежить він зараз під вербою.
Малюнок автора до казки
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319265
дата надходження 05.03.2012
дата закладки 21.07.2012
Жило на світі лисенятко. Якось воно сиділо на березі річки і малювало на піску якісь закарлючки.
Коли зашерхотіли кущі, до річки вийшов… Ой, леле, хто б, ви думали, це був? Еге ж, саме пірат. Він з’явився із валізою у чорну і білу клітинку та прилаштував її у своєму човні.
Так, він мав власного човна, на якому повинен був плисти до моря, а вже на морі грабувати кораблі. Щоправда, він ще не пограбував жодного, бо все не таланило бідному пірату. Якось зібрався він плисти до моря, сів у човна, та раптом як уперіщив дощ, справжнісінька злива. А плисти у човні, тримаючи в одній руці парасольку, а в іншій весло, дуже незручно. Отож довелося пірату повернутися додому.
І так завжди. То він загубить свої окуляри, а без них можна корабель сплутати з акулою, а тоді- начувайся, пірате! А то забуде покласти до валізи свої чорні пістолі. Або ж чорну пов’язку на око та червону хустину, щоб обмотувати її навкруг голови. А без пов’язки на оці та намотаної на голові хустки хіба хто злякається пірата? Та навіть маленькі рибки- і ті б глузували з нього.
Так і доводилося пірату щоразу вилазити зі свого човна та й чимчикувати додому. Він виходив із лісу, сідав до тролейбуса і їхав. Та поки діставався до свого будинку, на вулиці робилося спекотно. І ніякої охоти грабувати кораблі уже не було. Пірат сідав тоді у крісло і читав газету. Або займався іншими такими ж важливими справами.
Але цього разу пірат поклав до своєї валізи геть усе, що потрібно було йому у його піратській справі.
Отож, влаштувавши валізу у човні, пірат усівся на великому камені, щоб відпочити. Він поклав капелюха поряд себе і витер піт із чола великою картатою носовою хустиною. А камінець раптом захилитався туди- сюди та поповз до річки.
Пірат дуже здивувався й зіскочив із дивного каменя. А той виявився великою морською черепахою. Вона нещодавно припливла річкою в гості до своєї родички- річкової черепахи. Річкова черепаха дуже зраділа і подалася до крамниці купити печива до чаю, щоб пригостити свою морську родичку. Але, звісно, хоч як вона не поспішала, та чекати її довелося довгенько. Отож морська черепаха лежала собі та й грілася на сонечку.
- Ого, оце черепаха! Нічогенька собі,- зрадів пірат.- От добре! Заберу її собі і зварю вдома черепаховий суп. То, мабуть, добра штука. Інакше про цей суп нічого не писалося б у матусиній кулінарній книжці.
Пірат ледве підняв черепаху, поклав її собі на спину і міцно прив”язав до себе мотузкою.
- А грабувати кораблі попливу іншим разом, як закінчиться черепаховий суп. Бо хіба кожного дня доводиться їсти суп із морської черепахи?- думав пірат, ледь чимчикуючи зі своєю важкою ношею на спині.
- Дур-р-рень, чер-р-репаха гір-р-рка!- заволав на дереві папуга.
- Сам ти дурень! Звісно, папуга. Чому ж вона гірка? Може, наїлася полину? Я насиплю в суп варення або цукру. Напевно, про це теж написано в матусиній кулінарній книзі,- відповів пірат і потягся далі.
Лисеняті стало дуже шкода таку поважну стару черепаху. Тим паче, що вона так гарно вміла співати, коли лежала на сонечку. А взагалі, лисенятко не розуміло, як-то можна зварити суп із такої величезної черепахи. Мабуть, вона не влізе в жодну каструлю, навіть щонайбільшу.
А тим часом пірат все віддалявся. Лисенятко забігло вперед нього і почало швиденько- швиденько рити нірку в землі.
Пірат ішов і подумки був уже вдома, біля великої каструлі, над якою підіймалася запашна пара від черепахового супу.
Коли раптом- хрясь! Замість землі у пірата під ногами опинилося небо. Саме так, адже пірат провалився ногою у вириту лисенятком нірку і так гепнувся на землю, що навкруг аж загуло. І тепер черепаха стояла на своїх чотирьох кострубатих ногах, а пірат був міцно прив”язаний до неї і лиш бовтав у повітрі руками й ногами, лементуючи на весь ліс.
Та черепаха не зважала на цей концерт і прямувала собі тихесенько назад до річки. Шубовсь! Вона пірнула в ріку, і над водою ще деякий час метлялися дві ноги і дві руки, а потім і вони занурились.
Пірат під водою пускав безліч бульбашок, а вони спливали на поверхню і там лускали. Маленьким рибкам ті бульки страшенно подобались. Вони гадали, що то їхні мами придумали для них нову розвагу.
Та пірату не дуже подобались оті його власні бульки. Він плив на черепаховій спині, булькав і мріяв про ясне сонечко і яскраво-зелену травичку на бережку.
Черепасі ця несподівана ноша дещо заважала. Їй виповнилося вже 300 років, 3 місяці, 3 неділі й ще 3 дні. Вона була на пенсії, і їй несила було вже так переобтяжуватись.
- Гей, раче,- звернулася вона до рака, який щось собі порпався біля каменю.- Будь ласкавий, друже, зроби приємність старенькій. Розкуси оту кляту мотузку, бо вона мені вже намуляла всі боки.
Рак витягнув свою здоровенну клешню, чик-чик- і готово. Черепаха радісінька, з полегкістю почала пірнати і перекидатися у воді.
А пірат дістався поверхні і ледве виповз на берег. Довгенько він ще відсапувався і виливав воду з вух та носа. Потім знайшов у траві свої окуляри, взяв валізу і попрямував до тролейбусу.
Коли він увійшов до свого будинку, то подався до матусі і розповів про свою пригоду.
Матуся стала навшпиньки, потім ще трохи підстрибнула і поцілувала свого синочка в лобика. Бо він виріс такий високий, що й не дотягнешся. А потім змастила йому подряпини зеленькою.
- От бачиш, не виходить із тебе пірата,- сказала матуся. – І чому тобі заманулося саме грабувати кораблі?
- Розумієш, матусю, - відповів пірат,- всі мої знайомі працюють хто лікарем, хто аптекарем, хто водієм. І серед них- жодного пірата. В наш час вони взагалі майже перевелися. Ось я й подумав, хай хоч один буде пірат, тобто я.
- Та ні, годі вже дурницями займатися,- розсердилася матуся. – Я думаю, краще бути пекарем. Такі гарні тістечка можна випікати!
І матуся подарувала йому свою кулінарну книгу.
- Як це я раніше не додумавсь?- здивувався її синочок.- Це ж так гарно- бути пекарем!
І, взявши подаровану йому кулінарну книгу, бувший пірат попрямував до пекарні, щоб влаштуватися там на роботу.
Малюнок до казки автора
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321222
дата надходження 12.03.2012
дата закладки 21.07.2012
Колись, дуже давно, в лісі жили пра-пра-прабабусі та пра-пра-прадідусі теперішніх звірів. Тоді теж жили вовки і лиси, ведмеді і косулі. Ніхто нікого не боявся, всі звірі жили дружньо і весело. Жили тоді і зайці. Але у них, як у лисиць та вовків, були короткі вушка та довгий хвіст. Тільки шубкою сіренькою і відрізнялися.
Якось вовк вирішив відмітити свій день народження. Йому виповнилося десять років, а для вовків це вже значний вік. Запросив вовк на свято всіх звірів. Звірі до вовка йдуть, подарунки несуть. Лисичка - курку. Білка - кошичок ягід та низку грибів. А зайчик подарував вовкові велику червону морквину.
- Ха-ха-ха!- засміявся вовк.- Забирай, зайцю, свою морквину назад. Вовки не їдять моркву. Теж мені, знайшов подарунок.
- Ну, знаєш, дарованому коневі в зуби не заглядають, - відповів ображений заєць приказкою, яку почув якось від проїзджаючих на возі селян.
- Та звичайно, не дивляться, - погодився вовк, - його зразу ж їдять. Страх як люблю конячинку.
- Але ж я зовсім не про те. До чого тут конина? - здивувався заєць.
- А про що? - нашорошив вуха вовк.
- А про те, - сказав хоробрий заєць, - що ти, вовче, невихований дуже. Якщо тобі й не сподобався мій подарунок, ти все одно повинен був мені подякувати. Я ж старався від душі. Це я тобі по-товариському кажу.
- Як, ти ще смієш мене вчити? Ах ти ж паршивцю! Ось зараз я тебе провчу!- закричав вовк і заклацав зубами.
Він так розсердився, що страх. Заєць, бачачи таку справу, хотів тут же накивати п’ятами, та вовк хвать його за вуха! Заєць видирається, а вовк тягне та й тягне його до себе. Заєць видирається, а вовк тягне. Так зайцеві вуха витяглися, що стали довші, ніж його голова, а потім - як дві його голови. Нарешті заєць вирвався і втік. Біжить заєць, вітер в довгих вухах свище, а зайцю здається, що то вовк за ним так дихає. Добавив зайчик швидкості та й не помітив, як зачепився своїм довгим хвостом за кущ шипшини. Тут уже зайчик злякався зовсім, гадаючи, що то вовк його ухопив за хвоста. Як рвонув, і хвіст так і лишився на колючках.
Розповів удома зайчик всім родичам про свою пригоду. Порадилися між собою родичі і пішли до хірурга, щоб подовжив їм вуха та вкоротив хвоста - так краще чути і легше бігати.
З тих пір зайці ходять з довгими вухами і короткими хвостами. І не люблять зустрічатися з вовками. Почувши вовкові кроки, зайці ховаються під кущиком. А взимку зайці надягають білі, мов сніг, шубки, і так заплутують свої сліди, що вовки ніяк не втямлять, звідки починаються і де закінчуються сліди труська.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323801
дата надходження 21.03.2012
дата закладки 21.07.2012
Якось у мами – жабки знайшлося маленьке жабенятко.
- Ой, яке ж воно гарнісіньке!- вигукувала щаслива матуся. Вона його колисала в маленькій колисочці і співала таку пісеньку:
- Спи, маленьке жабенятко,
Ти ж стомилось, певно.
Світить місяць біля хатки,
Стало зовсім темно.
Сплять кущі, вода, дерева,
Сплять квітки і трави.
І маляткам спати треба,
Кінчились забави.
Хай тобі сьогодні сняться
Черв’ячки й троянди,
І барвисті та яскраві
Із квіток гірлянди.
Спи, окате серденятко,
Моє любе жабенятко.
Можливо, декому б зовсім не здалося, що жабенятко таке вже гарненьке було, та мамі – жабці її малятко було найкраще і найкрасивіше у світі.
А ще в цьому болоті жила чапля. У неї були довгі – предовгі ногі і на голові – сірий чубчик. Всі маленькі жаби її дуже боялись, бо вона дуже часто сердилася.
- Чвак – чвак – чвак, шляп – шляп – шляп, - говорила багнюка, коли чапля ступала своїми ногами – патичками. І трясла своїм сірим чубчиком. І голосно, страшно клацала дзьобом. Тоді жабки хапали своїх малят і стрибали сторчака у воду. А чапля йшла собі далі і високо підіймала ноги.
Всі в болоті ховались, а наше знайоме жабеня – ні! Воно було дуже неслухняне. Та до того ж йому навкруги все хотілося бачити і чути. Воно сиділо собі на листочку водяної лілеї і смоктало карамельки, які дуже полюбляло.
Побачила чапля жабенятко, схопила його дзьобом і хотіла проковтнути. Та жабенятко не захотіло, щоб його взяли та й проковтнули. Воно залізло чаплі під язика, примостилося там і продовжувало спокійнісінько смоктати свої карамельки. А чапля не могла його звідти дістати.
Почалися для чаплі суцільні страждання. Жабенятко влаштувало їй веселеньке життя.
Іде чапля, як і раніше, високо піднявши голову і трясучи сердито своїм сірим чубчиком. А назустріч їй – сусід Чапелін з сусідкою Чаплюнією.
- Добрий день, сусідко, - привітався до чаплі Чапелін.
- Здрастуйте, - хотіла сказати чапля. Та тільки – но розкрила рота, а жабеня відразу й закричало:
- Кум – кум – кум,
Чапля – сірий тугодум!
Чапелін з Чаплюнїєю дуже образились. Вони ж вважали, що це чапля про них так сказала. І вони перестали з нею розмовляти.
А чапля дуже засмутилася. Вона навіть забула сердито потрусити чубчиком і поклацати дзьобом.
Тепер, тільки вона роззявляла рота, щоб привітатися з ким – небудь, як жабеня вже тут – як – тут:
- Кум – кум – кум,
Чапля – сірий тугодум!
Всі знайомі стали обходити чаплю стороною, а жаби сміялись, що чапля раптом закумкала по – жаб’ячому.
А кулички, пролітаючи над болотом, дражнились:
- Чапля – не птиця,
Жаб’яча сестриця.
Після цього чапля зовсім захворіла. Вона приклала до лоба компреса та послала качечку до аптеки за аспірином.
- Бідна чапля, достатньо їй вже мучитись! Пострибаю – но я додому, тим паче, що мої карамельки вже закінчилися. – вирішило жабенятко та й подалося до своєї матінки.
А чапля випила таблетку аспірину і пішла миритись зі своїми сусідами. І злість її кудись поділась. Їй вже зовсім не хотілося сердито трусити сірим чубчиком, клацати дзьобом та ображати малих і слабких.
Малюнок до казки автора
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326034
дата надходження 29.03.2012
дата закладки 21.07.2012
Це було дуже давно у Китаї. Може, дві тисячі років тому, чи й більше.
Над хмарами височіли високі- високі гори. Вони були всі вкриті снігом та кригою. Людина ніколи не могла дістатися вершини навіть не самої високої гори. Багато сміливців хотіли добратися до вершини, та всі замерзали і назад не поверталися. І тому ніхто із людей не знав, що діється там, за хмарами.
А на самій високій горі стояв прекрасний кришталевий палац. В ньому жив король гір- Ачинь. Його пастухи пасли отари гірських баранів та кіз біля підніжжя гір, а замість собак у них були сніжні барси. Великі чорні ведмеді сторожували ліси короля гір. Рисі зі злими очима і китичками на вухах приносили в палац різну дичину. Здоровенні орли кружляли над горами і повідомляли короля гір, що діється в його царстві.
Хоч палац стояв на верхівці самої високої снігової гори, там не було зимно. Сонячні промені відбивалися від тисяч дзеркал, встановлених навкруги, і таким чином палац зігрівався ласкавим сонечком. А люди внизу дивилися на яскраві відблиски, що з’являлись на крижаній горі то тут, то там, і гадали, що то блищать на сонці крижані брили. Біля палацу ріс чудовий дивний сад, в якому радували око яскраві квіти і щебетали на деревах яскраві маленькі папужки.
Та самими любими королю гір Ачиню були його золоті рибки. Вони плавали в басейні посеред саду. Все дно басейну було вистелене перлинами і яскравими камінчиками. В ньому росли рожеві лотоси.
Рибки кольору золота, з легкими, мов прозорий шарф, плавниками, були такі чудесні, що не можна було на них надивитися. Вони любили бавитися в своїй водоймі, ганялися одна за одною, вистрибували із води, виблискуючи на сонці, мов золоті монетки.
Одного разу рибки занадто розгулялися, і одна з них вистрибнула з басейну так високо, що змогла побачити і весь палац, і райський сад, і весь басейн з її подругами. І ще вона побачила, що окрім королівського палацу, крім її рідної гори, є й інші гори, ліси, а внизу виднілися людські хатки.
- От би мені подивитися, що ще є на світі, а то в басейні , крім перлів та лотосів, я і не бачила нічого,- подумала рибка і розправила свої дивовижні легкі плавники, мов крила. Вітер підхопив її і відніс геть із палацу. Рибка довго кружляла в повітрі та опускалася все нижче й нижче.
Раптом вітер повернув в інший бік, і рибка плюснулася прямо в казанок, де мав зваритися суп однієї китаянки. Правда, вода ще не встигла у ньому зігрітися, і рибка не обпеклася.
- От чудасія!- вигукнула китаянка.- Рибка! Буде тепер суп ще смачнішим.
І вона побігла на город за кропом та петрушкою.
- Мамо,- попрохала її маленька донька, яку звали Лі,- віддай цю рибку мені. Подивись, яка вона маленька, гарна, мов крихітний шматочок сонечка.
- Та добре, бери. Навару з неї однак буде мало,- погодилася китаянка.
Так рибка почала жити у дівчинки Лі в дерев’яному ковшику.
Скоро звістка про чудесну небесну рибку дійшла до китайського імператора. Він сів у карету і поїхав до старої китаянки та її дочки Лі.
- Все, що знаходиться у моєму імператорстві, все моє, все! І ця рибка, котра впала з хмар, теж належить мені, великому китайському імператору! А тобі, дівчинко, я дам за твою рибку маленьку монетку. Отакий я щедрий!- пихато промовив імператор.
Потім він вирвав дерев’яного ковшика із золотою рибкою у дівчинки. Лі гірко заплакала і закричала: - Не забирайте рибку, віддайте!
Імператор дуже розгнівався: - Як ти смієш суперечити мені, великому китайському імператору! Негідне дівчисько, мовчи, а то будеш у в’язниці!
І він поїхав із рибкою до свого палацу. Посеред великої зали він наказав зробити водоймище із чистого золота, вкинув туди золоту рибку і почав годувати крихтами із свого смачного печива.
Слава про дивовижну золоту рибку швидко розійшлася по всьому Китаю. Умілі гончарі малювали її на своїх чашах і вазах, які потім продавали за кордоном. А іноземці думали, що такі рибки- то вигадка. І посилали своїх послів до Китаю, щоб дізнатися, чи то правда.
Посли брали багаті подарунки і з’являлися до китайського імператора в палац. Імператор забирав подарунки і наказував, щоб послам зв’язували руки. Він дуже боявся, щоб ніхто тишком не взяв золотої рибки. Адже тоді до імператора не будуть приходити посли, не будуть приносити подарунків, не буде в імператора багатства.
Пройшло ще багато-багато років. В басейні плавали пра-пра-правнуки найпершої золотої рибки. І досі ні в кого не було таких гарних рибок.
Дуже хотілося одному слов’янину-князю мати у себе таке чудо. Визвав він якось до себе всіх умільців князівства і сказав: - Хто із вас зможе зробити таку річ, котра би мені сподобалася, щоби я міг поміняти на неї золоту рибку, того я зроблю своїм міністром.
Умільці взялися до справи. Через деякий час всі подарунки імператору зібрали у велику ковану скриню. Посли князя взяли скриню і повезли її до Китаю. Китайському імператору сподобалися всі подарунки слов’янського князя. Проте він сказав, що немає тут такої речі, на яку він зміг би поміняти золоту рибку. Тоді посол витягнув зі скрині останній подарунок, та такий малесенький,що імператору довелося розглядати його під товстенною лупою. І він побачив палац із срібла величиною з сірникову голівку. А в цьому палаці був басейн, в якому лежала золота рибка. Вона була менша в 100 разів, ніж макове дзернятко.
- Як гарно!- вигукнув імператор,- це коштує двох моїх золотих рибок!
І китайський імператор налив води до великої порцелянової чаші, пустив туди двох золотих рибок та віддав послу.
Рибки були доставлені слов’янському князю. Славний майстер став міністром і одружився із самою знатною дамою князівства. А у пари золотих рибок з’явилися багато дітей, онуків та правнуків. І до сих пір ці дивні створіння радують око людини.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328652
дата надходження 08.04.2012
дата закладки 21.07.2012
Жив-був в одному місті коваль на прізвище Молоток. Звичайно, він не був багатим, та і бідним не був. Тому що він вважався добрим майстром, люди радо користувалися його послугами. Та тільки дивним трохи був Молоток. Жив він у маленькій хатинці, в якій тільки і було, що ліжко, стіл і стілець. А всі гроші, зароблені ним, Молоток витрачав на їжу для своїх звірів. Так-так, у нього був цілий зоопарк. Кого там тільки не було - і слон, і носоріг, ведмідь, олені і коні, сови і пави, і багато інших. Колись ці тварини жили у інших людей чи працювали у цирку. Та потім вони ставали непотрібними, і Молоток їх купував. А потім доглядав їх, гуляв з ними. Він у себе в дворі поставив великі просторі клітки, металеві решітки до яких викував, звичайно, сам.
Кожного ранку біг Молоток на базар за кормом для своїх звірів - морквою, салатом, м’ясом та вівсом.
Люди ходили на його двір і дивились на звірів із цікавістю та задоволенням.
Почув про цей зоопарк багатий купець Лопус-Попус. І стали його завидки брати. Адже всі знають, хто такий Молоток, всі його люблять, ходять дивитися на його звірів. А от Лопуса-Попуса ніхто й не знає.
- Це просто неподобство, - сказав Лопус-Попус сам собі, сів у бричку і поїхав до коваля.
- Послухай, Молоток, навіщо тобі ці тварини? Тобі ж важко їх утримувати. Подивись на себе, адже ти майже жебрак. Продай їх мені, я заплачу тобі гарні гроші. Ти на ці гроші купиш собі багато гарних сорочок і ще чого захочеш, - запропонував купець.
- Ні, - відповів Молоток. - І не прохай мене, не продам. Я дуже люблю цих тварин. Свого часу я врятував їх від голодної смерті та від мисливців, вони теж полюбили мене. До тебе вони й не підуть.
- Ну, тоді я сам їх у тебе заберу, заберу, упертий ковалю! - закричав Лопус-Попус і схопив гарного коня в яблуках за пишну гриву. Кінь сердито заіржав і стукнув копитом купця по лобі.
- Рятуйте! Убили! Молоток мене убив! - зарепетував щодуху Лопус-Попус. І побіг до суду, де сказав, що це коваль вдарив його молотком по лобі, щоб убити.
Наділи на руки й ноги ковалеві кайдани і посадовили до в”язниці.
Даремно коваль доводив, що не винний. Судді повірили купцеві - адже на лобі у того синіла здоровенна гуля! І бідний коваль опинився за гратами.
А всіх тварин купець забрав собі. Та недовго жили вони у нього. Набридло Лопусу-Попусу бігати на базар і купувати цілий віз їжі для зоопарку. І продав він звірів м’яснику, котрий хотів пустити їх на м’ясо та шкіру. Почули про таке звірі і заплакали. Що робити? Посадовили їх усіх в клітку з товстими гратами, щоб не втекли. А як згадали вони свого друга Молотка, то заплакали ще гіркіш.
Побачив таке старий горобець, що мешкав під дахом, і зачирикав:
- Заждіть-но, не ревіть, я знаю одну сороку-ворожку. Вона багато чого вміє. Можливо, вона зможе вам допомогти?
І полетів горобець до сороки. А скоро повернувся і мовив:
- Сорока-ворожка сказала мені одне заклинання, яке може перетворити вас всіх на дуже маленьких, ви навіть зможете пролізти крізь грати. Та тільки як потім зробити вас великими, сорока не знає. Ну то як, згода?
- Так, так, - закричали звірі. – Говори скоріш своє заклинання, а то скоро лишаться від нас лише ріжки та ніжки.
І горобець процвірінькав: - Чирлик-мирлик, качконіс, скиглик-щиглик, зуб та хвіст. Ось що збудеться затим - був великим - став малим!
І звірі раптом зникли. Замість них з’явилися якісь різні жучки та метелики.
- От так штука, - розповідав своїм друзям здивований горобець. – Уявляєте, що то вийшло?
Олень перетворився на жука-оленя, з такими ж гарними рогами,
Носоріг- в жука-носорога, із справжнісіньким рогом на носі.
Ведмедиця перетворилася в такого маленького жучка, що надалі називати її ведмедицею було би просто смішно. От і називається жук-ведмедка.
Кінь став маленьким коником-стрибунцем. Він весело скаче на лузі, знає, що ніхто вже з нього не спустить шкіру.
А слон зробився невеличким чорненьким жучком з довгим хоботком - слоником.
Колишні птахи і зараз можуть літати, тільки стали зовсім крихітними. Сова тепер не птах, а метелик совка. А що понад усе вона полюбила їсти капусту, то і називають її капустяною совкою.
Ну, а павичі зі своїми пишними хвостами і після перетворення не захотіли розлучитися. Тепер вони - метелики павлиноочки, з такими ж “очима” на крильцях, як у павича на хвості.
- А бачили б ви м’ясника! Ото був вигляд у нього, ніби він з місяця звалився, - зі сміхом продовжував горобець. – Прийшов за можливим м’ясом та шкірами, а клітка-пустісінька, і це при цілих замках! Він здивовано роздивлявся довкола, навіть подивився на небо, сподіваючись, певно, побачити на хмарах щезлих звірів. А тим часом звірі цілі-цілісінькі і раді-радісінькі.
Ось і стрибає, і повзає, і літає по світу цілий великий зоопарк маленьких звірів.
Молотка випустили із в’язниці, бо розібралися, що він був засуджений несправедливо.
А жаднюга Лопус-Попус був наказаний. Причому наказав він себе сам. Оскільки він їв та пив так багато, що став страшенно товстим, він не міг просунутися в жодні двері. Сидить тепер у своїй кімнаті в спеціально зробленому для нього кріслі і рухатись не може. А люди ходять і дивляться на нього, як на якусь дивину.
Але те пусте, як набридне йому сидіти, то схудне, та й по тому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330929
дата надходження 17.04.2012
дата закладки 21.07.2012
….
На́дто до́вго я в’язни́в проба́чення.
Здичаві́в. В акти́ві – перега́р.
Та яке́ тепе́р все це має зна́чення?
Не відмити го́рдощів нага́р.
Відскака́ла ю́ність трясови́нами,
во́вком сі́рим зрі́лість промайне́,
тільки ти зорі́єш над прови́нами,
й ла́ски ми́лих рук загри́вок жде.
Знов по ри́нвах вен шкребу́ть розка́яння,
в се́рце б"ю́ть: «Коли́? Коли́? Верни́?»,
Не верну́ти, на повто́рне та́яння,
за́морозки на́шої весни.
….
Пня́вся ві́рно, па́́гонами ввись,
з сто́вбура міцно́го від приро́ди,
ви́дно гнув зана́дто садівни́к
й трі́снуло у гну́чкої поро́ди.
З ран незри́мих ви́рвалась не кров,
не смола́ зневі́ри і відра́з,
засочи́лася жив́ицею любо́в
на мирша́ву шкіру від обра́з.
У калі́чатка ціна́ – рубе́ль жалю́ -
Рву з корі́нням пи́рвать слабини́.
Лиш тобі́ корю́ся, бо люблю́,
Лиш тобі́ виню́ся без вини́.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339615
дата надходження 24.05.2012
дата закладки 21.07.2012
В одній далекій країні в невеликому містечку жив багатій. Був у нього будинок з безліччю кімнат. Та у будинку ніколи не бігали діти. І не приходили друзі. Тому що не було у містера Фінка ні дітей, ані друзів. Він не любив їх. Містер Фінк любив тільки себе. Та ще свою музику.
Так – так, він творив музику. Але ви послухали б, що то була за музика! Коли люди проходили біля будинку містера Фінка, то закривали вуха. Або ж широко роззявляли рота і голосно – голосно співали, щоб тільки не чути тієї жахливої музики. Бо з будинку долинали такі жалібні та зловісні звуки, що ставало страшно. Звісно, навряд чи можна назвати музикою те, що писав містер Фінк. Всі, навіть діти, знали, що музика – світле і прекрасне чудо. Коли слухаєш її, здається, що плинеш на легких
ласкавих хвилях. І забуваєш навіть про неприємності, звичайно, коли вони у тебе є.
Та що поробиш, так уже називав містер Фінк свої твори – музикою.
Коли містер Фінк грав на своєму роялі, то бідний рояль стогнав. Він жалкував, що в нього немає очей. А то він би заплакав, можливо, не так тяжко тоді б йому було. І ще він жалкував, що свого часу його не купив хтось інший, котрий грав би хороші, веселі мелодії.
Та поки рояль так собі думав, містер Фінк продовжував тарабанити по клавішах. Щоб насолить своєму хазяїну, вони весь час западали. То западе нота До, то нота Ре, то Сі. Містер Фінк дуже злився. Але майстра не викликав. А раптом, думав містер Фінк, той візьме та й заграє якусь радісну мелодію. Адже тоді містер Фінк помре від розриву серця!
Багатій не любив сміху та радощів. Вікна в його домі були завжди закриті наглухо.
- Скільки на вулиці дітей! - сердився містер Фінк. - І чому вони весь час щось весело кричать та співають? От було б добре, якби вони всі замовкли і поховались по своїх домівках! Я б тоді не сердився і придумав таку мелодію, що прославила б мене на весь світ!
Містер Фінк дуже хотів прославитись. Та незвичайна мелодія йому не вдавалася ніяк. Адже навкруг було скільки радості і сміху! Коли містер Фінк ішов по вулиці, насунувши на вуха капелюха та піднявши комір пальта навіть у спекотну погоду, за ним слідом бігли хлопчики і щось весело кричали, від чого сердитий багатій жахався.
Та особливо злив його соловей. Він своїм чудовим сміхом зовсім не давав спокійно жити містеру Фінку. Коли насувались сутінки, повітря наповнювалось прохолодою, спокоєм. Люди закінчували всі свої справи і сідали на ганочки. І, затамувавши подих, слухали спів найкращого в світі співака. А містер Фінк хапався за голову. Він не міг написати жодної ноти.
Якось вранці він взяв великого мішка та пішов на базар. Купив велику пастку на птахів, заховав її в мішок, щоб люди про це не дізнались.
Діждавшись темряви, містер Фінк пішов до річки. Довго він нечутно підкрадався до співака, плутаючись у верболозі, і впіймав солов’я.
Соловей не почув кроків. Бо коли він так голосно співає, то під час співу не чує нічого навкруг себе.
Містер Фінк прийшов додому і посадовив солов’я до клітки. Він гадав, що то мав бути великий та дужий птах. Авжеж, він так гучно співає! Але соловей виявився зовсім маленькою сіренькою птахою.
- Ага, спіймався, гидкий птах! – радів містер Фінк. І з його будинку на вулицю долинав якийсь скрегіт. Адже цей містер навіть сміятися не вмів.
Він взяв клітку з пташиною та й зачинив до темної комори. А сам побіг до роялю творити свою мелодію, якою так хотів прославитись.
Та дивна справа, соловей у клітці раптом заспівав! Бідний маленький співак зрозумів, що йому не вирватися більше на волю. Він сидів у темній задушливій коморі і думав про те, що любив понад усе на світі. Звичайно, він думав по – пташиному, але якщо перевести те на людську мову, то вийде ось що: - Прощавай, моя річка, мої рідні мрійливі верби. Прощавай, тепле сонечко і глибоке дивне небо. Мабуть, не доведеться мені більше побачити вас, любі моєму серцю простори!
І соловей заспівав свою останню прощавальну пісню.
Містер Фінк, почувши таке, лопнув від великої злості.
Люди на вулиці здивувались, як почули, що соловей заспівав у будинку містера Фінка. Та ще й так особливо гарно й ніжно. А потім почули голосний вибух.
- Щось там трапилось, - подумали вони і увійшли в дім. Хоч ніхто не любив сердитого багатія, та всі прийшли на поміч, бо вважали, що люди завжди повинні допомагати один одному, особливо в скрутні хвилини.
Але хазяїн щез. На підлозі лишились від нього лише капелюх та плащ. Та ще лежав так і не розкритий нотний зошит. А потім один маленький хлопчик забіг у комору і побачив клітку. В ній лежав нерухомий маленький соловей. Заплакав хлопчик і відніс клітку до затишного верболозу. А соловей, як тільки вдихнув свіжого річкового повітря, стрепенувся, змахнув крильцями і полетів, щоб знову серця людей раділи його пісням. Ось так закінчилася ця історія.
Ну, а рояль забрав собі молодий талановитий музикант. І відтепер його пісні співають люди в багатьох краях. А в будинку, де жив раніше багатій, люди зробили велику дитячу бібліотеку.
Малюнок до казки автора.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325162
дата надходження 26.03.2012
дата закладки 21.07.2012
Будував я дім для душі,
Світлий і затишний дім.
Мріяв, щоб душа
в дім мій увійшла
І навік зосталась у нім.
Зрання й до темна
з каменю і скла
Будував я дім для душі,
Та чомусь душа
жити не змогла
В домі тім кам'янім.
Я ховав печаль
і шукав кришталь,
Зводив кришталевий дім,
Тільки знов душа
жити не змогла
В кришталевім домі тім.
Мріяв я всі дні
про стіни золоті,
Будував із золота дім,
Жив, немов вві сні,
а душа мені
Тихо проказала – ні!
Стільки стратив днів,
врешті – зрозумів…
Збудував з любові свій дім.
Ось тоді душа
в дім мій увійшла
І навік зосталась у нім…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319826
дата надходження 07.03.2012
дата закладки 20.07.2012
Журливий лицарю, мовчіть.
Ми розлучаємось не вперше.
Від звуків зблискують мечі,
Готові до безумних звершень.
А ще... до таїнства посвят
В боях за нерозумність рішень.
Пригадуєте наш обряд?
Посвята не мечем, а віршем.
Гартований слізьми метал
Приревнував тоді... до слова.
До мене з жалем відпускав.
І ось... вже кличе знову.
Ідіть, мій пане. Нині Вас
Благословляє панна Осінь.
Ми розлучаємось ще раз.
Хоч не стрічалися і досі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293287
дата надходження 15.11.2011
дата закладки 19.07.2012
Россия миру подарила гениев немало.
Их подвиги для человечества, как капитал.
Не ограничить их значение страною,
Не уместить в отдельный ареал.
Великий Ломоносов из глубинки
Своим умом достиг больших вершин.
Он в Англии работал и учился…..
В англоязычные его никто не прихватил.
В порыве умиленья и восторга
Все англичане, лучшие умы
Хотели общество Толстовское воздвигнуть,
Чтоб принципами графа мирно жить.
Но был совет – напрасно не трудитесь,
Нет нового в писании моем.
Есть общество намного лучше –
Всевышний утвердил, ведь человечество оно!
Здесь нет кумиров и особых,
Неповторимый каждый и большой.
Друг другу честь всегда окажут,
Живут одной большой семьей.
Интеллигентность человека в полиглоте.
Патриотизм совсем другой удел…
Как неприглядно, ограниченно и жалко
Манипулировать людьми, забитыми, без дел!
Толпой манипулировать опасно.
Патриотизм дешевый – только вред.
Дешевый пряник и с кнутом вдогонку
Ушли с позором в прошлое навек.
Коль русскому такая честь большая,
Пол - мира с этим языком живет….
На нем ответственность таки осталась –
Быть глашатаем правды, идти вперед!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351472
дата надходження 19.07.2012
дата закладки 19.07.2012
Весняний дощ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349946
дата надходження 12.07.2012
дата закладки 19.07.2012
Якби ж змогла тебе я вберегти
від зла і помислів лихих,
від поглядів безглуздих і пустих,
від тих розмов, що ходять між людьми,
якби ж змогла - то обняла б крильми.
тоді б ніхто собі і не посмів,
зронити каплю непотрібних слів.
Якби змогла тебе я вберегти
від фальші і брудних пліток,
від всіх нещирих й заздрісних думок,
від лицемірств, лукавств і тіней тьми
якби ж змогла - то обняла б крильми.
я б віддала тобі все світло днів
щоб доторкнутися тебе ніхто не смів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344393
дата надходження 16.06.2012
дата закладки 18.07.2012
Засипає пил, життя без сил,
Навкруг ревуть ворожі труби,
Вже настала пора до вил,
А не вклоняти свої чуби.
Кипить смердить гидка смола,
Чорти-чинуші варять страву,
Чиста вода колись була,
Зараз, лиш маємо отраву.
Кує ланцюг нам олігарх,
І нас і правнуків лигати,
Щей наганяє в маси страх,
Щоб спротив міцно закувати.
Найбагатіша ця земля,
Та найбідніші чомусь люди!
Приватизують усі поля,
Огорожі ставлять всюди!
Скоро настане лютий суд!
Судитимуть "талановитих",
Бо замість цноти, владо-блуд,
Мільйони ними доль розбитих!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351184
дата надходження 18.07.2012
дата закладки 18.07.2012
Прослала ніч в траві тумани,
Сплела мереживо із снів.
О цій порі в саду з синами
Розмову тихо батько вів.
Приспів
Вірності вчіться у лебедів,
Ніжності - в квітки весни,
Мудрості - в синього неба,
Щедрості - в неньки-землі.
Пішли сини його світами
Назустріч долі, шквалу злив,
Але завжди всі пам'ятали
Слова, що батько говорив.
Приспів
Сп'ялись на ноги й онучата,
Неначе птахи на крила.
Передають їм батько й мати
Розумні дідові слова.
музика та виконання
Жанни Пузанової
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254685
дата надходження 18.04.2011
дата закладки 17.07.2012
Край села калина
Вбралася в намисто.
Шелестить грайливо
Золотаве листя.
Своїм ніжним цвітом
Зір вона чарує,
Хилиться від вітру,
Все одна сумує.
Приспів:
Ягідки червоні
Сиплю я в долоні,
А вони на сонці
Ніби жар горять.
Притулю до рота,
А у них гіркота.
Ніби її доля
У цих ягідках.
Дівчино-калино,
Рано ти змарніла.
Твоє біле личко
Не таке вже біле.
Чом стоїш у полі,
Горда,незрадлива,
Чому твоя доля
Така нещаслива?
Приспів:
Ягідки червоні
Сиплю я в долоні,
А вони на сонці
Виграють,мов жар.
Притулю до рота,
А у них гіркота.
Ніби її доля
У цих ягідках.
Зашумить весною листячком калина
І розквітне доля у дівчини,як розмай.
муз.О.Ігнатової
виконує К.Коваленко
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339587
дата надходження 24.05.2012
дата закладки 17.07.2012
Вийду з хати я уранці
В українській вишиванці -
Тій, що мати вишивала
І з любов'ю дарувала.
І вдихну на повні груди
Аромат вишень розквітлих,
Що в садках ростили люди,
Й зеленіють ті привітно,
Бруньки білі розпустивши,
Ароматом напоївши
Все село, усі округи
І глибокії яруги.
Та й затягну "Ой на горі...",
Про чайки козацькі в морі
І про славнії походи
Їх до міста Царгорода.
Й стає легко на душі,
Бо люблю я Україну, -
Мою гарну батьківщину,
Їй пишу свої вірші.
Й завжди буду пам'ятати
Так, як свою рідну матір,
Боронити й захищати,
Сміливо в бою стояти!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208080
дата надходження 27.08.2010
дата закладки 16.07.2012
Вже на левадах срібно дзвонять коси,
Пахтить довкіл прив"ялена трава.
Цибатий бусел в дзьобі воду носить,
Та бусликів маленьких напува.
А ті кумедно крилами лопочуть
І нетерпляче скачуть у гнізді.
По всьому видно - теж злетіти хочуть,
От тільки крила надто молоді!
Отож батьки й стараються нівроку:
То їстоньки, то питоньки несуть,
А на вербі стривожені сороки
Кота старого стрекотом пасуть!
Шуліка висне ген, у піднебессі,
Пантруючи на здобич з висоти,
Аж каченята на ставковім плесі
Лякливо запливли в очерети...
Хлюпочеться струмок у верболозі -
Грайливо хвилька хвильку доганя;
Буланий кінь пасеться при дорозі -
Якраз хвилина вільна є в коня!
Приліг і я на свіжому покосі -
Нехай рука спочине від коси.
Чогось мені, залюбленому в осінь,
Так забажалось літньої краси.
Так закортіло райдуги і зливи,
І хвиль зелених в пахолоті трав.
Тоді б я став на всі віки щасливий
За світ оцей, що сам його обрав...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344076
дата надходження 15.06.2012
дата закладки 16.07.2012
"Не завдавай душі своїй жалю, не муч себе думами сумними.
Радощі серця - то життя людини, а чоловіка веселощі - довголіття.
Розважай себе, втішай своє серце, геть проганяй від себе печаль:
багатьох бо сум уже погубив - немає ніякого з нього пожитку"
(Сир.30, 21 -23).
Людина:
Тривожуся кожним словом,
Чи сказане все до пуття?
Як випросить можна у долі
Щасливе і добре життя?
- Чи можна до зір полетіти,
Де в небі ліхтарики світлі?
Бо там, кажуть вічна весна,
Живе Світлий Дух в небесах.
А тут на землі у молитві
Неначе загублена птиця.
- Чи може, хтось крила відтяв,
Журавкою - долю назвав?
Обтяжені плечі, і падає хрест,
Та лину щоразу - до світлих небес.
Розправила крила, шукаю Христа
Та Віра завжди у людини слабка.
Стежини з дитячого світу
Де були в любові зігріті
Ведуть у широкі світи,
Де важче, і важче іти.
Ангел:
- А ти все люби, не журися нічим,
Знай, світ є веселим, хоч дещо сумним.
Радій, коли в квітах буяє весна,
Як хліб у полях золотих дозріва.
Всміхайся, щоразу назустріч вітрам
Не плач, бо сльозини втирає Бог сам.
- Ти знаєш, в шорсткому колючім терні
Троянди цвітуть запашні й чарівні?
Співай, коли змочить краплинами дощ,
Втішайся! Дарма, що до нитки промок.
Люби світ сильніше всім серцем, душею
Хіба ж ти не знаєш, що Він є з тобою?
Втирає з обличчя солоні сльозини,
Лікує всі рани і болісні днини.
- Не можеш збагнути Його доброти?
Прекрасним є світ! А людина це – ти!
Людина:
В усмішці побачу я Бога?
А тіло - це Храм Душі?
Мій Ангеле, Світлий і Добрий, -
Це хочеш сказати мені?
Ангел:
Хіба ж ти не знала, що Бог живе в серці,
Ти знаєш, що Бог - це Любов!
В солодкому диханні, в тихому плесі
Сліди на піску залишав.
Людина:
Я Віру збагачую словом
Мов птах, а людиною йду.
Хотіла зустрітися з Богом,
А Бога у серці несу!
Несу я у пісні, в молитвах
На арфах Його впізнаю.
То пташкою лину у небо,
Шукаю у хмарах дощу.
Любіть свого ближнього, люди!
Шукайте між вами Христа.
Він мертвого навіть розбудить,
Хай буде Любов жива!
Любов є цінніша від скарбу,
Від золота, що блищить.
Хай прийде до кожного Ангел,
І правду таку сповістить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328720
дата надходження 08.04.2012
дата закладки 15.07.2012
[i](присвята чоловіку Мирославу)[/i]
А мені наснились колосочки,
Жовті-жовті й вусики густі.
Й ти стояв у вишитій сорочці
Серед стиглих і п'янких хлібів.
Колихав вітрисько лан безкрайній.
Вдосталь від світанків в заряснів.
Синь волошок, мов кораблик дальній
Виринав між спілих колосків.
Жайворонок снивсь на видноколі,
Свіжий ранок й твій щасливий хід.
- «Любий мій, а час біжить поволі...
Все рахую... Скільки ж збігло літ».
На твоїм зажуренім обличчі
Крізь осмуту голос задзвенів.
Стиглі трави зморені, тремтячі...
Натомились від спекотних днів.
Де ж ти загубилась, моя доле,
Давнє літо й наші голоси?
Запечалилось без тебе поле,
На волошках в крапельках сльози.
До край поля стежка добігає,
Поміж яблунь вчулось: «До-же-ни!»
Там, не раз тебе я виглядаю,
Замість тебе стали ці лани.
Снився липень та густі покоси,
Наче то насправді, наяву.
Як спадають понад ранок роси,
Жайворонком в небо все лечу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348781
дата надходження 07.07.2012
дата закладки 15.07.2012
...Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Тарас Шевченко
Ви справжні лицарі, святі герої,
Ви справедливості захисники,
Ви честь і совість, слава України,
Хоробрі, мужні доньки і сини.
Бо Вас болить наруга і неправда.
За Вами рідне Слово - Український Дім,
Нехай воскресне свята правда,
Фортеця - кожен український дім.
Мільйони нас у неньки-України,
Згорьовані, принижені, німі,
Та хай не тішиться оскаженіла банда,
Бо з нами Святий Дух, ми в світі не одні.
За справедливість, землю, мову, віру,
За нашу молодь, волю, за народ,
За рідну маму, батька, дочку, сина...
Стає на захист смілий патріот!
У кожному селі, у місті, домі
Нехай згуртується міцна сім'я,
За світлу долю Батьківщини мами
Хай об'єднає нас одна мета.
Ви оборонці Духу, Волі, Слова,
Ми з Вами станемо плече в плече,
Облудник, фарисей нехай загине,
Під окупантом хай земля горить, пече.
Ви справжні лицарі, святі герої,
Ви незалежності захисники,
На Вас надія в кожнім українськім домі,
Хай сонце правди сяє нам віки!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348962
дата надходження 08.07.2012
дата закладки 11.07.2012
Намалюй,намалюй
Ти мої літа . . .
Поцілуй,поцілуй
Мої уста
Ти приходь,прилітай
Моє серце жде
Нашу першу любов
І завжди береже
Любов береже...
Намалюй,намалюй
Нашу осінь-сліди
Де ходили колись
Де любилися ми
Любилися ми...
Не малюй,прилітай
Моя ніжність палка
Моя вірність твоя
І твої ще уста
Мої-твої уста...
Написано в форматі VMD - 2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279781
дата надходження 10.09.2011
дата закладки 11.07.2012
Раскрыто Небо предо мною,
Великой книгой бытия.
Стою я, Боже, пред Тобою -
И как же мал, ничтожен я.
Молчу я, глаз поднять не смею -
А сердце пламенем горит
И благодатью душу греет:
Со мной Господь мой говорит.
Прости мне, Боже, недостоин
Прикосновенья Твоего
Я нерадивый, жалкий воин
Не сокрушивший ничего.
В душе, грехами уязвленной,
Я благодати не стяжал,
И, покаяньем обновленный,
Я снова плоти угождал.
Нечист стою я пред Тобою...
Но велика любовь Твоя!
Меня касаешься Рукою,
Чтоб чище становился я.
2006г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348200
дата надходження 05.07.2012
дата закладки 11.07.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.07.2012
Розкочегарив Липень свою піч.
Дівицю Спеку, запросивши на гостину.
Гуляла парочка і день і ніч
Без натяку спочити, хоч хвилину.
І хизувався липень-молодець-
Серед всіх місяців він є найгарячішим!!!
Та гульбищу тому прийшов кінець.
Промовила Гроза: "Гальмуй, хутчіше!"
Всеоживляючий зронився дощ
Рясною зливою, безмежно довгожданно.
Заглянув у всі шпарки вулиць й площ,
Від пилу вимиваючи старанно.
Озон вдихнувши, ожило все вмить,
Солодкій парочці забракло нині сили.
Отож, в повазі й шані треба жить,
Щоб із гостини вас не попросили.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348242
дата надходження 05.07.2012
дата закладки 06.07.2012
Мені наснилась музика озер -
Вона кружляла в звуках водоспаду,
Відлунням мрій, що розлились в ночі,
В мережці нот, що линули по саду …
Мінор від перламутрових зірок
Прийшов початком драйву для мелодій,
І заспівав схвильовано струмок,
Блаженствуючи в трепеті рапсодій...
І шелестів смарагдовий покров
Зеленого живучого барвінку,
І зіркою світився світлячок
Освітлюючи голубу стежинку...
До пісні кришталевої води
Цикади своє кружево вплітали,
Духмяні аромати лободи
П’янкою шаллю всесвіт покривали…
Рапсодія звучала із глибин
Прозорого та чистого потоку,
І голос неприборканих рівнин,
Мені вчувався подихом глибоким..
Розлилось світло місяця згори
На кришталеве таїнство натхнення,
І закружляли лагідні вітри
На оксамиті ночі - одкровення…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313326
дата надходження 12.02.2012
дата закладки 06.07.2012
Забери гірку печаль у серця
І розсип на синьоокий льон.
Небо полем щедро усміхнеться
І розбудить мій ранковий сон.
Подихом волошок і житами,
Ароматом під вікном жоржин...
Всі слова несказані, між нами
Зав*язались вузликом стежин.
Час лікує серце, кажуть, кожне,
Не встигаю я ж чомусь за ним.
І літами зупинить не можна,
Скільки вже без тебе було зим...
Весни не цвіли в душі садами,
У зажурі осені жила.
Все чекала звістки – телеграми
Від Любові. А вона ж була!
Ще пройду востаннє поміж снами.
Заблукаю у ранковій млі.
Наша зустріч, мабуть, за зірками,
Бо її немає на землі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344568
дата надходження 17.06.2012
дата закладки 06.07.2012
В кафе, у сутіні вечірній,
Де ллються вина золоті
Торка струну в журбі безмірній
Старий скрипаль на самоті...
Злітав смичок в його долонях,
Мов сотні вольт вмить розірвав
У зморшках - лоб, туман на скронях:,
Прощальний полонез він грав...
Від музики всі заніміли...
Чомусь йшла обертом земля
Печальні струни так журливо
Ридали в пальцях скрипаля...
Стихала скрипка в відмиранні,
Мов жалощі про щось пусте
Літа маестро вже за гранню,
Де тліє листя золоте...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240989
дата надходження 14.02.2011
дата закладки 06.07.2012
Мово моя, перлиночко,
Тепла, мов раннє сонце,
Рідна, немов хатиночка,
Ясна, немов віконце.
Мово моя нескорена,
Пишний барвистий цвіте.
Рвуть тебе, люба, з коренем,
Зайди чужі і діти.
Ждуть біля ями розритої
Смерті, сплели вінки.
Згинуть колись кати твої.
Ти ж будеш жити віки!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348439
дата надходження 06.07.2012
дата закладки 06.07.2012
Пора найкраща - це звичайно навесні
Коли природа всюди оживає
Пташки співають вже свої пісні
І перша квітка в лісі розцвітає
І чути ніжні дзвоники струмків
Тепло нам перше сонце посилає
І тихий шепіт всіх полів й лісів..
Це так природа весну вже вітає
І День Народження у цей чудовий час
Матуся наша рідна зустрічає
В родині це велике свято в нас
Тут кожен щиро їй вітання посилає
Нехай щасливим буде Ваш життєвий шлях
Невдачі завжди дім Ваш обминають
Хай радість світиться у серці і в очах
А сльози лиш від щастя виступають
Тривоги всі в минуле відійдуть
Хай квітами Вам стелиться дорога
І ніжні проліски завжди в душі цвітуть
Вам мудрості життєвої від Бога
Хай Ваша доброта всіх зігріває
Щасливі будуть поряд внуки й діти
Достаток Вашу хату не минає
Для Вас сьогодні всі найкращі квіти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319604
дата надходження 06.03.2012
дата закладки 02.07.2012
Р одинна й державна
І звучна, і славна.
Д оступна криниця,
Н езаймана птиця.
А звична ж як ласка,
М атусина казка,
О шатна відроду,
В ізитка народу,
А в Україні не цінна й понині!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242518
дата надходження 21.02.2011
дата закладки 02.07.2012
Чорна кава в порцеляні білій,
Гаряче молоко, каничка цукру.
Шість золотавих печева "Марія",
Смородини варення, масла грудку.
Лляна серветка вишита у маках,
Маленьке блюдце, мов окраєць сонця.
Наповнив хату ароматний запах
І білий світ в квадратиках віконця.
Колише ранок тюль шовково-срібну,
З саду ввірвавши присмаки медові
Густих черешень гілочку огідну
Губами пестив перший літній промінь.
Стуливши очі, стало тісно мріям,
Твердило серце, що на світі любо.
Немов з землі росте в душі лілія,
Що стало вузько, стало зовсім трудно.
О, ця любов! Немов пташиний спів...
Хіба ж коріння в неї висихає?
Маленький вузлик щирих почуттів, -
Для всіх кого люблю, кого не знаю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347324
дата надходження 30.06.2012
дата закладки 30.06.2012
Іскриста, мов грайливий діамант,
Прийшла любов, уквітчана весною,
З невинно-білих пелюсток троянд
Умита прохолодною росою.
Не потривожена слізьми розлук,
Ще не розбавлена гірким полином.
Зірки нічні спустилися до рук
Із галасливим журавлиним клином.
Іще цнотлива, жадана, палка,
Рожевою зорею обійнята,
Така зваблива і така терпка,
Як недозрілий плід із гілки знятий.
Не знають, що готує Небо їм
(Усі перебуваємо в незнанні),
Можливо доля під крилом своїм
З кохання першого сплете останнє
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317045
дата надходження 26.02.2012
дата закладки 30.06.2012
Шукаю Неба на землі – мені багато Його треба,
І сни й дороги чужини – як вервиця на прощі Неба.
Думки, як стрітенські свічки, попідпирали арки Божі.
Та раптом знак – воно в очах!
В очах Марії святе Небо!
А в очах – світ і цвіт, благовістя й різдвяна зірка.
Теплі ясла і крик – юродивого помста злісна.
А в очах – любий Син, що провадить людей до Світла,
І терновий вінок, і розп’яття страшного звістка.
А в очах – мертвий Син і все суще Його Воскресіння,
Кров землі в гріхи виривають людське коріння.
А в очах – глум і гріх, що забрали у Мами Сина.
І Вона у сльозах:
– Спаси, Боже, людей і помилуй…
Беневенто, 2002
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304290
дата надходження 04.01.2012
дата закладки 29.06.2012
Гриби, грибочки, грибинята -
Великі і маленькі, як малята.
Сидять немов курчата біля квочки -
Виглядають з під великого пеньочка.
Більші повиставляли жовті шапки,
Маленькі виглядають наче крапки.
Рясна компанія завзята -
Гриби, грибочки, грибинята...
18,20.10.2010 Ліс біля "Селекції"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217133
дата надходження 20.10.2010
дата закладки 29.06.2012
Ещё пролетел
год,
И вновь закружил
снег,
А сердце всё ждёт… ждёт…
И бьётся об «нет… нет…»
Уже и не тот
стук,
Порой проскользнёт
сбой,
Но бьётся: «а вдруг, вдруг
Пробьюсь к сердцу Той… Той!»
Ах, сердце, уймись
ты,
Себя унижать
брось!
Ведь это же стыд! Стыд –
Выскуливать кость. Кость…
Не рвись, там тепла
нет,
Холодный расчёт
Царь!
Ведь это же бред! Бред –
Раскапывать гарь. Гарь…
И боль от таких
слов,
И разумом сжат
круг…
Но что это? Вновь… вновь
Чуть слышно: «а вдруг… вдруг…»
ПРИМЕЧАНИЕ специально для Борисовны, если Вы зайдёте сюда: примите как должное сочетание "о(Б) нет...". Это конечно с грамматической точки зрения нонсенс, однако в противном случае "о нет..."
напоминало бы театральное кривляние " О, неееет!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223732
дата надходження 22.11.2010
дата закладки 28.06.2012
ІСНУЄ ЩОСЬ,
ЩО НЕ СПІЙМАЄШ...
ІСНУЄ ЩОСЬ,
ЩО НЕ ЗБАГНЕШ...
ЗБАГНУТИ БОЛІСНО
БАЖАЄШ...
ТА НІ, НЕ МОЖНА -
НЕ ЗБАГНЕШ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321853
дата надходження 14.03.2012
дата закладки 27.06.2012
В кублі "Олімпу" , як небесні ,
Сидять соколики тілесні .
Метуть , гребуть не наїдяться ,
Як день останній , веселяться .
Не житка стала , просто жах ,
Вже добираються до лах .
Давно в кожусі і з блохи ,
Вже не залишилось й ноги .
Украли пляжі і ліси ,
В дільницях наші голоси .
Оранжи , білі , голубі ,
По черзі їздять на горбі .
Ген з хащі виліз Медведчук ,
Неначе з неба Чинга –Чук .
«Вкраїнський вибір» , о бай-бай ,
Російську мову подавай .
Скрізь на білбордах Королєвська ,
Ну просто наскрізь Європейська .
У обєктивах все стражда ,
Прошу вас виберіть , рида .
Ось на сторінці мер-спортсмен ,
Туди-сюди , як шоумен .
Щей досі путь свій вибирає ,
Що хоче , лиш хазяїн знає .
Що Кучма , Симон , що Плющі ,
Що Янкель , Ціля чи Ющі .
Ой вміють хлопці обіцяти ,
А як прийдуть вам дулю дати .
Вже знов Зозульки по гніздечках ,
Свої розкладують яєчка .
Готують далі світлу путь .
Лапшу на вуха нам кладуть .
.. Щось зверху наче загриміло ,
Аж у окрузі заніміло .
Озвався Ангел і з небес ,
Неначе предок наш воскрес.
… Де Ви , вчорашні козаки ,
Чого в колінах дрижаки .
На що розтратили свій дух ,
Потомки предків одчайдух .
Та полишіте їх горба ,
Ато зараза привика .
Їм там чудесно на горбі ,
Як у раю сидять , «святі» .
Немов соколики - «небесні» ,
Звели хоромики чудесні .
Не треба й німба , не давай ,
Собі земний створили рай .
… І на колінах ви відтОді ,
Коли довірились наброді .
Під гору тягнете підводу .
Як глину місите колоду .
А тих соколиків в колоді ,
Як мух на вашому комоді .
О Боже милий , просто жах ,
Згубили гідність через страх .
Пора шаблюку діставати ,
І лезом задницю надрати ,
В хозарських зайд , чорт –забирай ,
Аби не лізли з вовчих зграй .
На вашу Землю на святу ,
Як наркомани у чаду .
Для них давно вже , навіть в снах ,
Немає місця в небесах .
Тому на виборах наплюй ,
Їм дулю в бюлетні змалюй .
Хай в приісподню йдуть біси ,
Віддай Вкраїні голоси …
Бо де не йди продажні рила ,
С Б у, суди ... і з Піде Ри.. .
І де не глянь вшир в далечінь ,
Всі "святість" зверху , як один .
Бо скоро вас , як бідних вдів ,
« Небесні» лишать й без трусів .
Козацький дух свій пошануй ,
За українців голосуй .
І що їх зараз люструвати ,
Етапом прямо в стійло гнати .
І не потрібно лишніх сил .
Для цих соколиків - горил .
З земного їх женіть Олімпу ,
-Заразу скиньте з Евересту .
Зніміть корону і з "святих" ,
Женіть у стійло цих муриг .
І будуть зняті з вас гріхи ,
За це , піднімем келихи .
За мир , за щастя , без розлук ,
Хай буде вільним наш онук !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346466
дата надходження 26.06.2012
дата закладки 26.06.2012
Крокуючи дорогою життя,
Не забувай дивитися під ноги -
Вона роззявам не проща нічого -
НепередбАчуване має покриття.
Простуючи дорогою життя,
Звертай увагу на усі дрібниці,
Дорога-бо - суцільна таємниця,
Що потребує свого розкриття.
Мандруючи дорогою життя,
Не забувай, що над тобою Небо,
Про Нього зАвжди пам*ятати треба,
Не жди, лише, від Нього співчуття.
Ступаючи дорогою життя,
Ти, час від часу, зазирай у сЕбе,-
Щоб у душі не завелИсь амеби,
І були завжди чисті почуття.
Прямуючи дорогою життя,
Хоч інколи, ставай і озирайся -
Сліди свої розгледіти старайся!-
Від них, твоє, залежить майбуття.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345206
дата надходження 20.06.2012
дата закладки 20.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.06.2012
Я кожен раз вмираю,
коли Ви
Проходите повз мене
збайдужіло.
Зелене літо
ще не побіліло,
А зранку запах
свіжої трави
Уже не той.
А Ви – ще досі ті! –
Із дня у день
велично і красиво
Минаєте мене,
а втім,
це диво,
Що кожен раз ці зустрічі прості
Банальні, передбачливі,
пусті
Приносять серцю
стільки насолоди
І знаю я,
повік
не вийдуть з моди
Блакитні очі,
як нектар густі,
Які на мене зовсім не течуть.
Ви знаєте,
а Ви
як чарівниця,
Що не одному стільки –
стільки сниться,
І не одному
в мимовільну путь
Красою барикаду возвели.
Ви знаєте,
а я Вас
не розлюблю,
Я швидше
сам себе
у цім погублю,
У цім гріху
із запахом смоли
Церковної.
Бо вроду молоду
Не обманути
ані на хвилину!..
А завтра я у сотий раз загину,
Коли повз Вас, байдужую, пройду.
27.09.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283081
дата надходження 27.09.2011
дата закладки 16.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.06.2012
Одинокий как волк в эту ночь, и никто мне сейчас не нужен
Шальной ветер срывает листву, и разносит, бросая по лужам
Я один словно тополь в степи, одинок как седая вьюга
Жду с Афгана, я жду до сих пор, своего сослуживца и друга
Припев:
Афганистан, Афганистан, ты полигоном смерти стал
Ты искалечил, ты убил забрал их жизни
Афганистан, Афганистан, ты притче во языцех врал
Клянусь я верить не устал, я сущей истинны, не знал
Это боль матерей и отцов, заживет, вряд ли в сердце рана
Жду я друга, а жены мужей, из военного пекла Афганистана
Но с надеждой нам легче друзья так давайте подымем бокалы
За отцов, сыновей, за наших друзей, жизнь которых забрали вандалы!
* " Притча во языцех " Если эти слова перевести со старославянского на русский, то получится: «история, известная всем народам», «то, о чем говорят на многих языках».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280857
дата надходження 16.09.2011
дата закладки 06.06.2012
Посріблила скроні сивина,поселився смуток на обличчі,
П"ятдесята стукає весна у обійми старості найближчі .
Як розумно увійти в цей вік?Без образи і жалю,І болю,
Мудрості попрошу і снаги.В Господа -його господню волю.
Тяжко одинокому іти,доля заручила з самотою,
Смутку невгамовний,відпусти.Сію зерна радощів довкола.
Проростуть онуками,дітьми.У гніздечку заколосяться родинно
Боже,радістю благослови,старосте,подбай про мене жнивно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325371
дата надходження 27.03.2012
дата закладки 05.06.2012
Інна Серьогіна
Грустная сказка любви
Поверив в сказку, я тебе
себя доверила.
Не прекословила судьбе
и свято верила,
Что ночью звезды для любви
луна рассыпала,
Что нам счастливая весною
карта выпала.
Весна решила,
Что нам с тобою по пути,
Сама спешила
Среди толпы тебя найти.
Со счастьем сон наперевес –
Любовь парила до небес!
Весна чудес!
Не долгим выдался костер
да горьким горюшко.
Холодный ветер слезы стер,
развеял в полюшке.
Жар-птицей мне не упорхнуть
из клетки тягостной.
Печали камень давит грудь
любви нерадостной.
Весна решила,
Что нам с тобою по пути.
Сама спешила
Среди толпы тебя найти.
Да только август дождь пролил,
Седой туман следы укрыл.
Ты все забыл!
===================
АЛИК
ЧАРIВНI СУРМИ
Лоскоче серце звук сурми,
Душа спiває.
Музика лине мiж людьми,
Мов щебет гаєм.
Вона, як iстини ковток,
Усiм належить.
Загляне в кожен закуток,
Щоби збентежить.
Бентежить думи,
Що прокидають почуття.
Чарiвнi сурми
Любов поверне з небуття,
Якщо цю пiсню будем мать,
Всiм серцем буду я кохать
Тiльки тебе.
Сурмi спiваю комплiмент,
Бо серце мрiє.
Цей надзвичайний iнструмент
Дає надiю –
Неначе подиха душi
Почують люди,
Та бездуховноi iржі
Навiк не буде.
Зрадлива доля
Людьми iграє у пiтьмi.
Душа на волi
Тобi зiграє на сурмi,
Якщо цю пiсню будем мать,
Усе життя буду кохать
Лише тебе.
===================
Олександр ПЕЧОРА
МОТИВ ЛЮБОВІ
Як пелюстково в диво-танці слалась віхола –
гув сумно одуд у саду, й стогнала іволга.
Кохання квітло
і рум’янцем наливалося.
Здійнявся вітер,
а ми так і не побралися.
Як ми любилися –
було у пісні два крила.
Та не судилося
з одного пити джерела.
Губили листя явори.
Смачними яблука були.
Любов була.
Прудкі волошки
між колоссям загубилися,
а наше сонце
в сиву осінь закотилося.
Крилаті виводки
збираються до вирію,
а я все вірю –
теплу зустріч нашу вимрію.
Бо ми – любилися
і разом ще могли б іти.
Хоч не судилося, –
не умовкає наш мотив.
Хоча й затьмарили роки
оті нетлінні пелюстки –
солодкий дим.
Зима холодна завиває заметілями,
а ми і досі зігріваємось надіями.
За білий килим
сонце й місяць не сховаються.
І світ не милий,
коли мрії не збуваються.
А ми ж любилися.
Невже тепер – лише слова?
Авжеж, судилося:
вітрисько яблука зривав.
Та й досі наш мотив гучить.
Серця – повік не розлучить.
Любов – жива!
====================
Ніна Третяк
ТАНЦЮЄМО
Я вимріяв тебе таку палкими веснами,
Тепер кружляємо в танку з тобою весело.
Твій срібний сміх чарує всіх – до серця горнеться.
Нехай цей танець сотні раз іще повториться.
Приспів:
А ми танцюємо – мені з тобою сонячно,
А ми танцюємо – моє весняне сонечко.
А ми танцюємо, танцюємо,
танцюємо , танцюємо удвох.
А ми танцюємо удвох, а ми танцюємо –
Не бачимо нікого більше і не чуємо.
Не відпущу із своїх рук тендітних пальчиків –
Твоя краса , твоя коса скакає зайчиком.
Приспів
Я вимріяв тебе таку палкими веснами,
Тепер кружляємо в танку з тобою весело
Закрутить нас п’янка жага нестримних юних літ,
А ти для мене дорога́ –одна на цілий світ.
Приспів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332305
дата надходження 22.04.2012
дата закладки 05.06.2012
Пелюстки півоній падають до ніг,
П'янять ароматом кохання.
Байдужим як пройти ти міг,
Хіба ти знаєш про чекання.
Летять у безнадії пелюстки чудові
У трави, ніжні та привітні,
Залишився лиш стовбур без любові,
Розтанули всі мрії заповітні.
Розчарування - то важка хвилина,
Як любов без взаємності рання,
Байдужа до краси людина -
Вона байдужа й до кохання.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341937
дата надходження 05.06.2012
дата закладки 05.06.2012
В Киеве обилие каштанов,
А в Москве готовится парад...
Снова наряжают ветеранов
На помпезно-тяжкий маскарад...
В парках-скверах фронтовые марши,
Кухни полевые, по сто грамм,
В котелках тушёнка с прелой кашей…
С кем её делить напополам?
Молодёжь гурьбою на природу,
На пенёк, пивка под шашлычок…
И глядит на скопище народу
Мир освободивший старичок...
Всё трудней надеть парадный китель –
Вот, ещё добавили медаль…
И печально смотрит победитель
В майскую сиреневую даль…
Не замрут в почёте пионеры
И отряды юных октябрят,
Вам зато теперь миллионеры
По бумажкам речи говорят...
С водкою бумажные стаканы,
Как и прежде, выстроились в ряд…
Что ж вы недовольны ветераны?
Вас потомки так благодарят...
В суете весёлого застолья,
Попытавшись что-то рассказать,
Он, вдруг, чертыхнётся непристойно
И в сердцах помянет чью-то мать!
А потом, чтоб не мешать веселью,
Выберет укромный уголок,
И завертит память каруселью
Невысокий серый потолок...
Замелькают в сумрачном тумане
Полустанки, танки, имена…-
Как в кино на простыне-экране, -
Жизнь под названием война...
Промелькнут в калейдоскопе лица
Молодых ребят - однополчан…
И потянет деда помолиться
За врагов, убитых сгоряча...
И ещё бы надо извиниться
За немецких фройляйн, за грабёж,
Что до Волги драпал от границы…
За вождей бездарных, за их ложь…
За незаживающие раны,
Не попавший в цель боеприпас…
Что в атаку с криком: - За тирана!
Поднимался миллионы раз...
Мало тех, кому сегодня стыдно,
Тех, кому так долго не спалось…
Стало, вдруг, служивому обидно,
Закипела праведная злость, -
За плечами вёрст горящих тыщи,
Пол Европы, в основном, пешком,
А, пришёл герой… на пепелище…
С штопаным солдатским вещмешком.
Опрокинув рюмку и тарелку,
Пересел на старенький диван
И под гром салюта-фейерверка
Сладко закемарил ветеран...
Что ему сегодня будет сниться?
Может быть, один и тот же бой?
Как обидно, что свои страницы
Навсегда он унесёт с собой…
Что ж, помянем без вести пропавших,
Павших и доживших навестим,
Выслушаем чутко воевавших,
Хоть немного с ними погрустим...
май 2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129110
дата надходження 07.05.2009
дата закладки 05.06.2012
Зима ещё снежные хлопья взбивает в подушках,
Но к Солнцу макушку уже наклонила Земля,
А птички-синички щебечут друг дружке на ушко,
Что скоро нарядятся в зелень леса и поля…
В небесные хляби вгрызаются яркие пятна
И хмурый февраль понимает, что он обречён…
Но он - фаталист по натуре, вполне вероятно,
И вовсе по этому поводу не огорчён…
Старушки готовы обнять всех собачек и кошек
И зимнюю спячку прощают своим старичкам,
И робко надеются, что будет в моде горошек,
И скоро удастся прижаться к любимым внучкам…
Девчонки решительно сбросили кроличьи шубки
И бросились дружно нехитрый терзать гардероб,
И так макияжат помадой припухшие губки,
Что тает от страсти прижатый к скамейке сугроб…
Мальчишки всё чаще опаздывать начали в школу
И в утреннем зеркале пристальней ищут усы,
И чёлки и холки взбивают себе по приколу,
И глупо шалеют от юной девчачьей красы…
Стихи о любви как блины "выпекают" поэты,
Сверкают глазами, как щуки при виде блесны…
А всё потому, что на северных склонах планеты
Подснежники млеют в проталинах новой весны…
февраль 11
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238778
дата надходження 04.02.2011
дата закладки 05.06.2012
Хто йшов за покликом душі,
А хто за брязкотом копійки.
Ступали разом рушії
І слугували для злодійки:
Нікчемна доля верх взяла
А воля, як ослу морквина, –
У кольорах усіх цвіла.
(І помаранчева була!)
Кому ти вірила, дитина?
Ти знов, ошукана, стоїш.
Не гидко прапор в руки брати?
Чи ти думки в мозках троїш,
Щоб не ошуканим волати?
«Геть! Геть! Ганьба! Ганьба! Геть! Геть!» –
Ревуть майдани винокурні –
За товстопузів йдуть на бій.
Це у крові: пошитись в дурні.
Де рівність? Де братерство? Де?
В усі часи «жупани» зверху.
Багатий бідного веде,
Як не у партію, то в церкву.
А звідти… Звідти – на майдан.
Там воля: там рубайся, бийся…
Хто над панами стане пан,
Добра від того не надійся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340141
дата надходження 27.05.2012
дата закладки 02.06.2012
Почти буквально...
Обращаюсь к Тебе: дай мне, Господи, лёгкой Рукой
в это утро Твоё невесомый душевный покой
для всего, что несёт неизвестность грядущего часа.
Дай всецело предаться ниспосланой Воле Твоей,
дай мне помнить, что всё — от Тебя и ничто — от людей,
дай мне веры, что всё — с Твоего Вседержащего Гласа.
Научи удержать неразумную силу мою,
не смущая родных, дай разумно управить семью,
дай мне силу снести все события и утомленья.
Научи меня верить, молиться, терпеть и прощать,
и любви — научи, и гордыню мою — укрощать,
и управь меня помнить до вечера это моленье.
Для всего, что несёт неизвестность грядущего дня,
и на всякий мой час — поддержи и напутствуй меня.
06 мая 2011 г.
16:52(Мск)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297924
дата надходження 05.12.2011
дата закладки 29.05.2012
Чим більше грошей,
Тим більша гординя.
На пальцях підібрався страх,
Не загубить і залишитись на бобах.
А пиха й нетерпимість,оберає тих,
Хто у житті не знає слово бідність.
Тому найбільша вірогідність,
Прийти до наслідків сумних.
Нещасний той багач і так страждає,
Коли грошей маленьку кількість має.
Він бідному в виносливості, не конкурент,
Бо на однакових умовах,пропаде в момент.
З малою кількістью, бідак живе...
Багач маєтки проживає...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334160
дата надходження 30.04.2012
дата закладки 27.05.2012
Знов зібрання, хвалебні крики...
Цікаво,
якби встав Тарас,
чи він побачив би у нас
сім’ю і вільну, і велику?
Чи Божа правда прилетіла
і чи зцілилися криві?
А люди на землі нові
взялися за загальне діло?
Та ні –
нема ні тут, ні там;
і незалежність, і свобода –
лише омана для народу,
що служить,
як завжди,
панам.
Простіше жити нам у злі;
брехні коритись, мов закону;
для мас розмножити ікону,
але забути мудрість слів.
Все, як тоді –
дзвенять кайдани,
зневага праці,
в шані кат.
І, кожен на свій смак і лад,
керують людомори п’яні.
Ніхто не скаже слова проти –
зібравши лицемір я й лють,
самі себе щосили б’ють
Боголюбові патріоти .
Шановні ж всі лауреати
зберуться на гучний бенкет,
розкажуть про чуття тонке
й "садок вишневий коло хати".
Що, присипляєте, панове?
Даремно, -
близько судна мить:
на всю країну загримить
апостольське величне слово.
8 – 10. 03. 2012.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326407
дата надходження 30.03.2012
дата закладки 27.05.2012
Пустка, а колись було село.
У садках було красою дивне,
Зникло, бур’янами поросло,
Бо попало у не перспективне
Щемко і так тяжко на душі
На село померле споглядати
Тут де породила сина мати,
Спогади лишились на межі.
Страшно коли мертву тишину
Відчуваєш наче у могилі
Із дитинства краєвиди милі
В заростях, гіркого, полину.
Гірко усвідомлювати те,
Що життя давно тут закінчилось.
Не пізнати, так усе змінилось
Навіть і садок не зацвіте.
Все що залишилось від села,
Спогадом тривожить аж до болю.
Це гніздо лелече на тополі
І духмяна річенька мала.
Здичавіле поле на межі,
Далі можна вгледіть асфальтівку,
Що вела когось, колись в домівку,
А тепер там звірі та вужі.
У середині сімдесятих років минулого століття рішенням партії та уряду була прийнята постанова про укрупнення господарств за рахунок малих сіл та хуторів , які оголошувалися не перспективними. Усяке будівництво у таких селах припиняли, тож люди були змушені кидати свої домівки та переселятися або до міста, або в інші села. До таких сіл було зараховане і село Вишеньки, що в Лохвицькому районі на Полтавщині. Після розвалу взагалі усіх колгоспів у 1991р. села в Україні почали зникати з катастрофічною швидкістю. З карти України щороку зникали 25 сіл тож кинутих, порослих бур’янами родючих земель і сіл, навіть і не злічити, бо господарювати на землі стало украй невигідно і збитково. Техніка і пальне дорогі, а вирощене подіти нікуди, хіба що спекулянтам за безцінь. Де ж таке є щоб молоко було дешевшим за воду? То ж поголів’я корів в Україні за п’ять років незалежності зменшилось у п’ятеро – з 24 до 5 мільйонів. Отож, таких сіл як Вишеньки, і не злічити - .НЕПЕРСПЕКТИВНІ.
Звідки узялася така традиція, хто її започаткував не знаю, але це не перший випадок у Лохвицькому районі коли в уже мертве село, в якому не залишилось навіть хат, з’їжджалися з усіх - усюд ті хто жив колись у цьому селі, або чий рід був звідси. Щорічно на першу Пречисту, у селах Богодарівка, Мехедівка, Баранівщина - храм. (споконвічна назва села Вишеньки - Баранівщина) ото ж 28 серпня, з ініціативи Івана Максимовича Ємця та Григорія Дем’яновича Ярмоленка була організована зустріч односельців. Вони розшукали та запросили на храм людей з усієї України і навіть із – за кордону. З ранку на те місце, де колись було село, а тепер лише дорога, обабіч якої чагарі та здичавілі садки, почали збиратися люди. Прибулих було більше двохсот. До присутніх звернувся Іван Максимович Ємець ( віршем ДО ЗЕМЛЯКІВ, якого я написав з нагоди цієї зустрічі)
На священній землі стоїмо, ми усі разом з вами,
Тут жили наші прадіди, наші батьки і діди.
Було славне село хліборобами і трударями,
Скільки ж часу пройшло? Скільки ж збігло , відтоді води?
Ми зібралися тут, дорогі, вшанувати могили,
Хто малу Батьківщину, з роками, забути не зміг,
Бо залишилось тут усе те, що так щиро любили,
В Баранівщині рідній одвічний, святий оберіг.
Ні дворів, а ні хат , вже й не видно їх за чагарями,
Наче цвинтар старий, бур’янами в окіл поросло,
Нас покликала пам’ять на зустріч, сюди з земляками
В наше любе з дитинства, колишнє, квітуче село
Посидим, вип’єм чарку, минуле своє пригадаєм,
Як жили, працювали, топтали босоніж росу.
І звичайно ж , що пісню, ми рАзом усі заспіваєм
І змахнемо гірку, та непрохану нами сльозу.
Пригадаємо, як прокидалось село рано з ранку,
У турботах, у клопотах – Боже, коли ж то було,
Як жили, працювали, любили, стрічали світанки,
Та минулось усе, билиною давно поросло.
А дослухатись, можна почути, що й досі витають
Поголосом, солодким, укрАїнські наші пісні,
І побачить як в поле, безтарки з рання поспішають,
Як курять димарі і горлають півні голосні.
Тож нехай наша пам’ять, в майбутньому, знову скликає,
Односельців у край, де лишились минуле й жалі,
Хай доріжка у серці, і в пам’яті не заростає
В рідний хутір, бо корінь у цій залишився землі.
Я вітаю усіх вас ласкаво і щиросердечно
Хто прибув на цю зустріч – низький вам краяни уклін
Знаю в душах у вас, і у ваших серцях безперечно,
Калатає схвильовано радість і смуток в сто дзвін.
Всього у нашому селі було 45дворів, продовжував Іван Максимович знаселенням близько 250 осіб,а на зустріч прибуло трохи більше двохсот за рахунок дітей, онуків, правнуків. Тож давайте і в майбутньому будемо зустрічатися на нашій бАтьківщині, щоб наші нащадки знали і пам’ятали, якого вони племені – роду. Не забувайте, що в серпні на першу Пречисту храм у Баранівщині тож приїжджайте на майбутній рік.
«На храм» у Вишеньки були запрошені і ми, колектив самодіяльного Народного фольклорного ансамблю «Пісенне джерело» Лохвицького РБК
І ось наш автобус звертає з асфальтівки, яка веде до колишнього села. Неподалік, поміж дерев та чагарників, видніється один – однісінький, уцілілий дах. Туди і прямуємо. Нашим очам відкривається дивна картина. Обабіч дороги сидять за, імпровізованими, столами люди і тут, і там, і ще он неподалік. Багато автомобілів. Підходимо до великого гурту людей біля воріт єдиної уцілілої хати і зразу ж до нас почали сходитись люди і зазвучали пісні про село, про землю, про любов, старовинні та сучасні. Усе що залишилось від села – це дорога та уціліла хата, а все, що залишилось від дворищ - це чагарі густо порослі бузиною, хмелем та чортополохом. Деякі дворища уже розорані, і ніщо не нагадує, що тут колись було житло. Ми з Іваном Максимовичем ідемо до того місця де колись була їхня хата. Раз поз - раз зупиняючись він згадує якісь епізоди, та я помічаю як затремтів його голос коли ми зупинились на зораному полі. Десь тут…Ледве вимовив втираючи сльозу. Щоб якось змінити тему запитую -А чим славне ваше село, Іване Максимовичу?
- Е…Баранівщину не раз відвідував Тарас Шевченко, а ось тут (показує на ріллю) стояла хата нашого славетного земляка, Героя Радянського Союзу Єрмака Павла Ілліча.
Ходімо я познайомлю тебе з цікавою людиною, теж гордістю нашого хутора, Лисенком Василем Павловичем, полковником у відставці. Він постійно проживає у Москві, але щорічно приїжджає на батьківщину до свого гнізда. Це його єдина уціліла хата і дворище . Привітавшись з Василем Павловичем я звертаю увагу на те, що він розмовляє чистою українською мовою - Я вдячний вам добрі люди, говорить він, що ви завітали на храм до мого двору.
. – Не забулася рідна мова? запитую. - Та хіба ж можливо забути те, що перейшло до тебе з молоком матері відповідає. Хіба ж можливо забути он той ліс, он ту берізку, ставок? Я коли під’їжджав до Лохвиці, то під серцем щось кольнуло, у Безсалах – перехопило дух, та так що і не дихнути. А коли звернув з траси до хутора та ступив на землю, то такі почуття охопили, що хоч плач тож я став на коліна і поцілував її рідненьку.
- Та й справді, додає Наташа Терещенко. - Я теж давненько не була тут, а сьогодні, коли вийшла з машини, та відчула такий п’янкий запах повітря, настояний на різнотрав’ї та оцей терпкий запах гіркого полину... Та для мене цей запах найдорожчий і найсолодший за все, бо це запах рідної хати, запах мого дитинства, це запах дорогої батьківщини.
Степура Явдоха Гаврилівна прибула на храм з дочкою Наталкою та онучкою Танею. Була ланковою, має державні нагороди – три ордени за багаторічну працю. Запитую Явдоху Гаврилівну, коли жилося краще – раніше чи тепер? - І зараз не солодко, та все ж краще, ніж тоді. Ось поглянь, скільки та яких автомобілів понаїжджало, подивись, як люди одягнені,
а на столах який достаток. А ми тоді працювали дуже тяжко . І за що? За «галочку», а що припаде на ту «галочку» - хтозна. А дітей треба кормить, одягать, научать. А спробуй не сплати податки (тебе ж ніхто не спитає, чи є у тебе гроші чи ні - плати!) тож і крали з поля буряки, картоплю, збіжжя, полову – та у Лохвицю на базар . Так і жили.
Бувало серед ночі будить бригадир усе село, і старих, і малих на погрузну буряка. І йшли мовчки, бо боялись розкрити рота, а ранком – на роботу, а дітям до школи за сім кілометрів у Безсали.
Тітко Явдохо, а пригадайте молоді роки – як відпочивали, як розважалися. Я чув про випадок, коли хлопці накидали корчів у двір дівчини, бо мати не пускала ту гуляти.
- так це ж було зі мною. А ще було: хлопці затягнуть на дах хвіртку чи ворота, або прив’яжуть кота чи собаку, за хвіст до дверей, якщо батьки не пускають дівку на вулицю. Був у нас гармоніст, правда з Безсал, а приходив у Баранівщину, бо у нас були кращі дівчата. Було виглядаємо на дорогу чи не йде – всі очі продивимось. Я грала на мандоліну, ще одна на бубон – і у баби Замулихи на колодках до півночі. Ось так і розважались.
-А у нашій хаті були досвітки, приєднується до розмови, племінник Явдохи Гаврилівни, дорослі розважаються, а ми з сестрою, виглядаємо з печі, а тоді зліземо і я починаю грати через папір, на гребінку немов на губній гармошці, а сестра співала частівки. За це ми отримували цукерки.
Проходжу ще раз дорогою, колишньою вулицею. Ось стоїть одинока берізка, а навпроти, у чиємусь дворі напівзруйнована криниця. Заглядаю і бачу, що там ще є вода. Ось похилилась стара груша, а далі – яблуні, вишні, сливи.
Я звертаю увагу на те, що на ріллі, метрів за двадцять від дороги, стоїть старий чоловік, а поряд з ним хлопчина років семи , напевне онук. Чоловік утирає сльозу і показує навколо рукою. Хлопчина ходить в зад - вперед, підійде до діда, притулиться до ноги і знову побіжить. А стояли вони на колишньому дідовому обійсті, від якого не залишилося і сліду.
Неподалік великого гурту людей помічаю чоловіка. Сидить на колоді, підперши сиву голову рукою, і дивиться кудись у далину. Привітавшись підхожу ближче, звертаюся - Чому сумуєте? Свято ж! –Еге ж, свято. Та от болить душа коли дивишся на оцю пустку. А яка була он там ферма, а скільки в ній було овець. Гай – гай та куди ж воно все поділося? Та тут така земля, що кращої, мабуть, ніде немає їй Богу, уткнеш палку і виростуть груші. А яке тут чисте повітря. Он бачиш ліс? Отам коло лісу цвинтар, могили дідів та батьків наших. Святе ж місце, а ні дороги ні стежини туди немає. Махнув рукою та й замовк.
А тим часом, за ( столами), заспівали: «Зеленеє жито зелене, хорошії гості у мене» Приєднуюсь і я до співаючих, підійшли і мої товариші, і полинули над полями пісні сумні і веселі, російські та українські.
Євген Уткін.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339610
дата надходження 24.05.2012
дата закладки 25.05.2012
"Ти Божевільна! -
кричали погляди у слід, -
Твої слова - дурня суцільна,
А у душі змарнілий світ.
Ти Божевільна!"
Я Божевільна? -
Чому, за що ви так мене?
Моя душа, хоч і підпільно,
Та все таки вона живе!
Я Божевільна?
Я, Боже, Вільна?! -
Спасибі! Полечу у світ!
В своїх словах я стала сильна,
А у душі розтанув лід.
Усе! Я - Вільна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338893
дата надходження 21.05.2012
дата закладки 24.05.2012
І сум, і вечір, небо сіре,
Немов сховалися зірки,
В холоднім плескоті ріки
Шукаю спокою і миру...
Шепоче вітер із вербою,
Шовкове листя теремтить...
Стою чекаючи на мить
Твого зітхання над водою.
Ось дочекавсь, мені на плечі
Легенький дотик опустивсь,
Я до долоні притуливсь...
Коротка зустріч, наче втеча...
Втекли на мить удвох від світу,
Сховались від турбот своїх,
Від пересудів гомінких,
Втекли від долі непомітно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339417
дата надходження 23.05.2012
дата закладки 23.05.2012
До Дня Незалежності України
Куди Ти прямуєш і разом мене
Вздовж прірви ведеш по стежині?
Були ми вже знизу! Гадаєш мине?
Й осядуть на стріху хатини
Щасливі лелеки? У небо злетіть
Так хочу, до низу не можу!
Втомилися чвари щодня ми терпіть,
Й ладнати навкруг огорожі...
Куда Ты идешь и с собою меня
Тропинкой ведешь вдоль обрыва?
Мы были внизу уже! Хочешь, чтоб я
В условиях нервного срыва
С Тобою вдвоем бесконечно летел?
Но, вниз не могу, только к небу!
В печенках сидит уже Твой беспредел,
Он с привкусом черствого хлеба...
Ти хочеш, щоб став на коліна і впав,
А, може, і зовсім - в могилу?
Щоб друзів своїх за обіцянки здав,
У зради позичивши силу?
Кому ж ті закони нам Боже приніс?
Бо право одне тут існує,
В нім «зеленню» душ забуяв пишний ліс
Й безкарність повсюди панує...
Ты хочешь к земле меня низко прижать,
А, может, и вовсе - в могилу?
Заставить свое у своих воровать,
Безумства используя силу?
Кому же законы написаны здесь?
Ведь правила лучшего нету,
Чем «зеленью» душ прорастающий лес,
Убогостью мыслей согретый...
Навіщо ганебністю Ти розцвіла
Під усмішки псевдогетьманів?
Корисливість їхня у кут завела,
А ціль - лиш набити кармани!
Наліво й направо пустили Тебе
Злидарно прохати по світу...
Коли ж Твоя доля вже розум знайде?
Чи казкою будем зігріті?
Зачем Ты творишь просто гнусную чушь,
Ухмылкой правителей спета?
Они завели тебя в дикую глушь,
Нагнули, пустили по свету!
И в позе заведомо пошлой ходьбы
Налево, направо решают...
Ну, разве хотела такой Ты судьбы?
Их сказки Тебя утешают?
В гонитьбі за тінню солодких вершків
Будуєш хати тільки «з краю»
Й не бачиш під рясами різних попів
Гебешників, прагнущих раю
Та лише для себе, - у Мерсах летять,
А землі пустують в блаженні...
І натовпи бідних на сходах стоять,
Благаючи чуда-прощення!
В погоне за призраком радужных снов
Ты строишь дома только «с краю»,
И вовсе не видишь под рясой попов
Гэбэшников, жаждущих рая
Но лишь для себя, - в Mерседесах летят,
А земли пустуют в блаженстве...
И нищие толпы у входа стоят
Разрухи Твоей совершенства!
Не свій Ти розкинула в небо шатер
Та, ріки течуть невблаганно,
Можливо забула, - Ти - матір сестер,
Хоч та, що найстарша старанно
Плюндрує свій дім - а це Київська Русь,
І тисячу років - ми діти!
За вискочу боляче, я й не берусь
Її намагання судити...
Не свой Ты раскинула в небо шатёр
Но, вспять не повернуты реки,
Наверно забыла, - Ты - матерь сестер,
Хоть старшая - стер*а навеки,
Забыла свой дом - это Киева Русь,
И тысячу лет все мы дети!
За выскочку страшно, судить не берусь,
Запал ее глаз на планету...
Хай буде, історію не розділить,
Як кажуть, - в сім'ї не без цього,
Ми будемо завжди сестричку любить,
Вини там немає народу...
Прокинеться, знаю, Могутняя Русь,
І князь Володимир повстане,
Я перший тоді медовухи нап'юсь,
Дешева горілка - не тягне!
Да ладно, историю надо хранить,
В семье не без места уроду,
И будем ее все равно мы любить,
Ведь нет там вины от народу...
Однажды проснется Могучая Русь,
Владимир Великий воспрянет,
Я первым тогда медовухи напьюсь,
Не водки, - дешевка не тянет!
Від щирого серця бажаю Тобі
Здоров'я і мирного неба,
Ти справишся, вірю, бо суть не в їді,
А в силі «духовного хліба»,
Давай, не соромся і успіх прийде,
Подалі гони ненаситних...
Коріння Кохання у душі веде
Й жовтіє на фоні блакитнім!
Хочу пожелать я от сердца Тебе
Здоровья и мирного неба,
Ты справишься, верю, ведь суть не в еде,
А в силе «духовного хлеба»,
Не надо стесняться, удачу лови,
Гони от себя ненасытных...
Ростки безупречной и вечной Любви
Желтеют на фоне блакытном!
23.08.2010
СЛАВА УКРАЇНІ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207364
дата надходження 23.08.2010
дата закладки 23.05.2012
Сьогодні в нас святковий день.
День незалежності сьогодні,
Та обездолені й голодні,
Не чують радісних пісень.
Бо сім десятків літ вели.
Казали - Рай не за горами.
Ми з лозунгами, прапорами,
Немов зачумлені ішли.
Вели до комунізму нас
Не мрія і не власна воля,
Канчук, налигач і сваволя
Та фатум, у проклятий час.
Ми вірили поводирям,
Бо недовірливих чекали
Склепіння соловецьких ям,
Тортури та лісоповали.
І знову нас кудись ведуть.
Та от куди, якби ж дізнатись?
На що тепер нам сподіватись.
Яку ж тепер торуєм путь?
Прийшла уже нова пора.
Тепер ми "вільні й незалежні"
Наївно думали належне,
Прийде й до нашого двора.
Та ні, навколо пустодзвін.
Чи ми сліпі мов кошенята,
Голодні у холодній хаті,
Не бачимо тих перемін?
Жирують ворони й круки.
Між ними війни та розбірки,
І соромно від того й гірко,
А дні складаються в роки.
Ні! Всі ці роки ми не йдем!
На місці топчемось уперто,
І треба визнати відверто –
Ганьба нам, що ми так живем!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276310
дата надходження 21.08.2011
дата закладки 23.05.2012
.
Літа збігають у роки,
Життя давно за середину.
Задумаюсь в лиху годину,
Думки обсядуть мов круки..
З дитинства не ледарював,
То там, то тут був на підхваті,
Бо бідно було в нашій хаті,
В чотирнадцять вже працював
Сапав колгоспні буряки,
Немов на панщині повинну
Задарма гнув на полі спину,
В комуністичні ті роки.
В компартіях я не бував,
Тягли ж туди мене канатом,
Не був я їм слугою й братом
І дифірамби не співав.
Я не кричав «БУ. ЗДЕ. і ЕСТЬ..»
Бо ненавидів всю ту свору,
Не вхожий був до того двору
Тож маю чисту совість й честь.
Я не чекав від долі див
Гнівився, каявся, карався,
Під сволоту не підгинався,
Як більшість просто собі жив.
І на чуже не зазіхав,
Спіткався, падав, підіймався,
Йшов битим шляхом, терном дрався,
Та й зорі з неба не хапав
Вже шістдесят минуло літ
Живу як більшість в Україні,
У Богом кинутій країні,
Терплю наругу, бідність, гніт.
То комуняки нас вели
У світ брехні, у світ облуди,
І плентались за ними люди –
На смерть залякані були.
Теперішні поводирі,
Такі ж жорстокі та безжальні.
Байдужі, хижі та брутальні,
Такі ж у них і митарі.
І знов ведуть нас до мети
Останню шкіру вже здирають.
В глуху безвихідь заганяють.
- Чого ж мовчим, скажіть брати?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247453
дата надходження 16.03.2011
дата закладки 23.05.2012
ДО МОЖНОВЛАДЦІВ
Вже (крокодилячі) набридли сльози.
Навіщо голови в пісок ховать.
В брехливі , ми, не віримо прогнози,
У вашу щирість, чесність, благодать.
Червоні, сірі, чорні, жовто-сині
Якби ж то ви задумались були,
Що пустодзвонами в лихій годині
На наших злиднях буйно зацвіли.
Для вас напевне сльози та докори,
Біда народу й горе – то пусте.
Вам головне якби все вище вгору,
А там хай і трава не проросте.
Не віриться, що серед вас немає
Порядних, чесних, гідних громадян.
Чи пиха, вашу совість пожирає?
А як же, був товариш – тепер пан.
Та вам, здається, зовсім не до того,
Що ми чужі у рідному краю.
Нам перти гніт ,тяжкий уже знемога,
Терпимість проклинаючи свою
Вже обікрали, бідну, Україну,
Підступність підла, хижий капітал.
А нас жене недоля до загину ,
Шляхами гноблення, хули, потал.
Уже тепер не ненька – Україна,
А мачуха для дочок та синів.
Та ́прийде час. Прийде ще та година
І спалахне усенародний гнів.
Отож не лицемірте. Годі. Буде.
І не ховайте голови в пісок.
Бо вже кипить,уже вирує всюди
Священний гнів.І вибух вже за крок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249921
дата надходження 27.03.2011
дата закладки 23.05.2012
Я не оправдуюсь нітрохи,
Сам бачу немочі свої.
Та маю право міркувати,
Бо дуже вже змінився світ.
Земне тяжіння має силу
І ми не змінимо його…
Оточення не в меншій мірі
Людей формує на добро.
Коли Шевченко жив на світі
То були Гонти, Палії, а нині –
Рекет кольоровий, коричневий,
Чи весь червоний нав’язує думки марні.
Напевно світ увесь змінився.
Занидів збляк і помілів.
Неправда так людей скрутила,
Що страшно жити на землі.
Як можна лірику плекати,
Прекрасні, ніжні почуття…
Коли брутальність і насильство
Тобі отруюють життя.
Садка вишневого нема вже.
Є дачі в кам’янім мішку,
Є охорона охорони,
Бо смерть загрожує всьому.
І далі коси нам біліють
У наймах людського гріха….
Хіба немає порятунку,
Чи доля в нас така гірка?
Не смієм заздрити сусідам,
Бо в кожного є свій тягар.
Все людство мусить зрозуміти,
Що рівність лиш врятує нас.
Ми мусимо здолати гордість,
Признати правило Творця:
Лиш праведні достойні жити –
І землю успадкують до кінця!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337241
дата надходження 14.05.2012
дата закладки 23.05.2012