Дійові особи: дід Мазай (старий роспіздяй), інспектори рибнагляду: Васьочок (здоровенна дитина), Максимельян (просто похуїст), Міхуй (піздун-подстрекатель), зайці (вухасті тварюки з сімейства гризунів)
ДІЯ 1 Зустріч
Весняний туманний ранок. Чутно квакотіння жаб та перші крики розбуджених птахів. По затоплених від паводка лугах на човні пливе старікан-Мазай. Він збирає охуєвших зайців і кидає їх в мішок, при цьому наспівує: -А куди не повернись, всюди зайці, заєбісь!
Неподалік з’являються блюстителі водного порядку. Вони з дикої похмелюги, злі, промоклі та ще й заблукали.
Міхуй:- Казав же, праворуч треба плити, так ні, Васьочок тут все знає, Васьочок бля Сусанін зі стажем... Бойскаут, твою мати...
Васьочок:- Вгадайте, кому я зараз веслом по пиці дам?
Максимельян:- Мені похуй. (Розтягує трубку, лежачи на спині.)
Міхуй (задумливо):- От блядь, у одного агресія, у другого глобальний похуїзм...А я
лише правди хочу, я хочу комунізм.
Васьочок:- Ти правди хочеш? Так правда тут одна. Піздиш ти забагато і всіх заєбуєш, філософ хренов.
Максимельян:- Мене ні. Мені похуй. (Затягується глибоко димом.)
Васьочок:- Про тебе зовсім інша річ. У тебе друге місце по похуїзму.
Максимельян:- А перше в кого?
Васьочок:- У покійників.
Міхуй:- Дивіться, о це так вдача...Не у ж бо браконьєр? Беремо його. Спочатку відпіздимо, а потім все заберемо. Або спочатку залякаємо, все заберемо, а потім відпіздимо. Або спочатку...
Васьочок:- Засохни піздобол, спугнеш... Тс-ссс, підкрадемось з позаду.
Човен тихо підпливає.
Васьочок:- Так-так. І що тут в нас? Користування слабкістю беззахисної рибини в особливий період єблі..?
Мазай замирає в той позі, що перебував. На його обличчі одночасно з’явились непорозуміння та здивованість. Його ліве віко почало знервовано поморгувати.
Васьочок:- Ага, я твоя не розумій...Спробуємо так... Якого хуя? Не там де треба та не в той час ти так робиш, мудило?
Мазай:- Мудило сам. Мазай мене звуть. Я в себе дома. Ви хто такі?
Міхуй:- Бачиш, Васьочок, а дипломат з тебе хуйня, не треба слів, давай відпіздим Мазая.
Мазай стискує в руках весло. Його обличчя перетворюється в злобний оскал загнаного хижака. Починає знервовано поморгувати друге око.
Міхуй:-Дивись який оскал, які зубища. Таким зубам любий піздатий жеребець позаздрить.
Васьочок:- От хто-хто, а ти, піздливе асорті з кісток та шкіри, впізнаєш зараз смак весла...
Мазай:- Не совісно вам в трьох на діда руки підіймати, не зрозумів я ні хуя...
Максимельян:- Мені, особисто, похуй... (Пускає декілька кілець з диму, лежачи в човні.)
Васьочок:- Рибнагляд ми. В торбах що ворушиться? Мабуть, щука, короп або плотва з окунцями?
Мазай:- Зайці це, а рибою я ще в минулому році погріб завалив.
Васьочок:- Рятуєш бідних тварюк від паводка?
Мазай:- Від паводка, але не від самого себе...
Васьочок:- Як це?
Мазай:- Ну яка різниця, де вони здохнуть? А так й шкірка й тушонка на зиму...
Всі, почувши про м’ясо, ковтнули слину, а їхні шлунки почали активне гуркотіння з вимогами їжі.
Васьочок:- Добре, рятівник-хапуга, нам би пожерти чогось та просохнути. Три дні як заблукали...
Мазай:- Що за люди блядь пішли? Не можна було раніше так й казати, мов заблукали, голодні, холодні. А вони: та ми.., та єбана в рот.., когось захистимо.., когось відпіздимо...
Зовсім розмовляти розучилися. Пливемо зі мною.
Васьочок:- Ну що, дармоїди, пливемо?
Міхуй:- Пливемо, потім відпіздимо.
Максимельян:- Та мені похуй, пливемо. (Забиває в трубку нову порцію підозрілої речовини.)
ДІЯ 2. Вітчизняне ранчо.
Серед ліса на поляні стоїть похилена на бік маленька хатинка.
Міхуй:- Ти що, в цій будці живеш?
Мазай:- Хе-хе-хе. Це зовнішній вигляд, а в середині дуже нехуйово...
Міхуй:- Уявляю. Брудне приміщення, як в міських обсіканих під’їздах, всілякий мотлох, як в пташиних гніздах та сморід від шкарпеток й зайців...
Заходять. Мазай відкриває люк на підлозі і зникає в темряві. Чутно знизу:- Ну де ви там?
Міхуй:- Ага. Ми туди, а він нас, цей маніяк, як зайців, блядь хуяк-хуяк...й на зиму. Ні, я перший не полізу.
Міхуй з Васьочком повертаються в сторону Максимельяна. На їхньому обличчі сяє розтягнута добра посмішка.
Васьочок:- Ну що, безстрахітний ти наш? Тобі, як завжди, похуй? Тоді влізай в цей єбаний шалаш. Спіймати вдачу за хуй спробуй.
Максимельян:- Як два пальці оббосфальт. (Підпалює трубку і зникає.) Знизу доноситься пронизливе:- Ну ні хуя собі, в рот його чих-пих.
Васьочок:- Хм...Що б могло здивувати, навіть, похуїста?
Спускаються. В один голос:- Єбічна сила охуєвшого від запою гуманоїда...
Перед очима відкриваються підземні хороми, яких у Кремлі немає. Повсюди розвішані шкірки від лисиць, бобрів, рисей, норок. На підлозі постелені ковдри з ведмедя, камін в стилі рококо, по кутах чучела птахів.
Мазай:- Чоботи знімайте, бо ведмедя хуєво чистити...
Васьочок:- Звідки це все?
Мазай:- Ти що, з дубу наєбнувся? З лісу, звісно. Я тут піздец скільки мешкаю..
Міхуй:- Бля буду, конфіскуємо усе. (Потирає руки.)
Одразу ж Міхуй відчуває масивний хук зі сторони Васьочка та пінок від Максимельяна.
Мазай:- Зараз я щось на стіл притягну. Ви що будете? В мене тут тушонка заяча, печінка щуча під соусом морошки, копчений язик оленя з грибним салатом , рулети з ікрою.
Васьочок:- Неси усе.
Міхуй:- А горілка є?
Мазай:- Є, тільки своя. Зараз буду.
ДІЯ 3. А ПОПІЗДІТИ?
Накритий стіл. Голодні погляди та гуркотіння шлунків з подвійною силою.
Мазай:- Що п’ємо? Ось настойки на коріннях, травках. Є віна з ягід лісових...
Васьочок:- А що за настойки? Нічого від них не відросте або відсохне?
Мазай:- От ця, щоб хуй стояв по стійки струнко... А ця, щоб нірки міцними були. Ця від ревматизму, проносу, нудоти, а ця від всякої блядоти та хуйні.
Васьочок:- Мені щоб хуй стояв.., Максимельяну щоб нірки залишались.., а цьому, розпіздяю, від всякої хуйні, щоб ми за все не переймались...
Мазай:- Пригощайтесь.
Бурхливу бесіду змінює потріскування дров в каміні, гуркотіння шлунків та чавкання в такт годинників. Іноді цей процес переривається для поглинання лісових напоїв. Після трапези всі, по черзі, смачно відригнули.
Міхуй:- Діду, а як це ти живеш й не працюєш, все маєш, а ми навпаки..? Мазай:- Хто на працю хуй ложив, той до пенсії дожив...
Максимельян дістає трубку.
Мазай:- На, ось це спробуй. (Протягує кисет)
Максимельян:- Давай. Мені похуй. (Забиває трубку, розтягує. Робить два глибоких вдихи.)
Мазай:- Ну як мій сбір?
Максимельян:- О-ооо. Ні хі-хі собі хе-хе. Що це за бур’ян такій?
Мазай:- Таємниця друїда…
Васьочок:- Ну-у, старик – лісовик, може ти ще й снігову людину бачив?
Мазай:- А як же. Частенько до мене завітає, але, як забагато вип’є, таким дурним одразу же стає. Ні кому в лісі жити не дає, нікого на своєму він шляху не пропускає. Як що зустрінеться ведмідь – відпиздить, як що олень – до смерті заєбе, зі змій морські вузли нав’яже, вовків, як цуценят, накаже, від нього не сховаєшся ні де. А так він тихий, сором’язливий, у нього, навіть, ім’я є – Ау...
Васьочок:- (Розстьобує верхній ґудзик сорочки, із жахом в очах, ковтає слину.) Навіщо ж ти йому наливаєш?
Мазай:- Хе-е. Є користь нехуйова. Полювати я не вмію, а після п’яного дебошу цієї бовдуряки, мені остається підібрати те, що він після себе залишив.
Міхуй:- А чому його Ау звуть?
Мазай:- І тут є користь нехуйова...Іде якісь грибник по лісу й аукає:- ау-ау...І тут, уявляєш, з’являється таке єбліще із-за дерева... Га? Той все залишає: повні кошелі з грибами, ягодами і... трохи гівна з переляку.
Міхуй:- Ось як. Не наєбеш – не проживеш.
Васьочок:- А ну, накапай мені цієї, щоб нірки міцними були...
Мазай:- От люди кажуть: виживає найсильніший... Я б сказав, що виживає найхитріший. Думаєте чому, одні ганяються, з широко розплющеними очима та висунутим язиком, за шматком м’яса, а інші сидять й чекають, мов:- “та ну його к єбєням – бігати, саме в пастку прийде...”. Прогрес, мати вашу... Не тільки людина розвивається, але й вся природа.
Васьочок:- Ти хочеш сказати, що снігова людина це плід розгніваної природи?
Мазай:- А вже ж.
Міхуй:- Я знаю ще одну тваридлу заморську, тільки та у воді живе. Якісь лох її побачив та й назвав “Нессі”...
Васьочок:- От довбоєб піздливий. Не дочує – так збреше...
Максимельян:- Мені здається, що ми в гостях у казці...
Васьочок:- А мені здається, що тобі досить вже палити...
Мазай:- Якось, був я на друїдських зборах. Розповідав мені один лісовик про цю потвору. Їй до того набридлі ці неводи, електровудочки, що іноді випливає на поверхню, в різних місцях. Воно таке ж спокійне, як й всі. Таке собі, єбліще з води висуне, залупою пригрозить та й все...
Васьочок:- Досить про аномальне хуєтворення говорити, збиратись треба до темна. Бо в лісі цьому всяких підорасів бродить дохуя... Я цілку в сраці зберегти бажаю.
Мазай:- Я вам з собою щось зберу в дорогу... (Завертає їжу та випивку у ведмежу шкіру).
Міхуй:- От ти багато чого бачив в лісі, і бачив як тварюки різні там єбліся. Розповіси, як єбуться їжачки, в них голки гострі, блядь, які..?
Васьочок:- Що, пісюнковий шалунишка, їжачка вже виєбсти схотів?
Міхуй:- Та ні, цікаво, просто... (Червоніє).
Васьочок:- Дивись, все й починається з зацікавленості. З початку цікаво, потім покажи як, а потім дай спробувати...
Мазай:- Тут співчувати потрібно. Їм боляче, кричать, пихтять, а все одне – єбуться...
Всі виходять і прямують до човна.
Васьочок:- Спасибі тобі, старий, за піздату гостинність, як що тобі щось потрібно буде, ми мешкаємо в селі Задрючево Кривожопінського району. Там нас всі знають.
Мазай:- Добре. Зараз пливете прямо, дали праворуч й за великою сосною поверніть ліворуч, пливіть щоб ліс залишався по праву сторону. Тоді години за чотири будете вже вдома.
Всі разом, відчалюючи:- Нехай щастить!
Пройшов деякий час. Човен тихо несе течія. Васьочок з Міхуєм п’ють настойку, Максимельян, лежачи, палить “таємницю друїда”.
Міхуй:- Буває ж таке в житті..А? Розповісти, так ніхто ж не повірить...
Васьочок:- Тобі лише попіздіти. Коли вже в тебе язик відсохне?
Ліворуч зашурхотіли кущі.
Міхуй:- О, мабуть, браконьєри.. А ну ж бо! Хто там ховається?
У відповідь тиша.
Міхуй:- Та єб твою...ну хто там, бля, ау-у-у!?
Кущі знову зашурхотіли...
ЗАВІСА
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=126985
дата надходження 20.04.2009
дата закладки 04.01.2012
- не перебивай меня. Мне страшно. Нет, не тем страхом, который позволяет отрицательным эмоциям воздействовать на материальное, то есть на плоть и ее окружающее. Нет. Я бы могла описать тебе этот страх, закравшийся не в мозг, а в плоть сердца. Но стоит ли тебе его описывать? Это как еще не загноившаяся заноза, ты ее видишь, но достать не можешь. Можешь достать – не хочешь, если так нравится. И ты понимаешь, что это инородное тело, смотришь, нет, не анализируешь, потом временами забываешь, потом – снова смотришь… и вспоминаешь только лишь, когда больно, или к чему-то притрагиваешься…
- да, диагноз подтверждаю. Заключение тоже.
Сначала хочется плакать, потом – напиться. Потом – срочно и много что-то делать. Искать. Рваться. Действовать. А дальше… по-новому начинаешь смотреть на людей. По-другому, на обязанности. В какой-то момент, понимаешь, как мелочная шелуха отлетает прочь. И знаешь, что никому ничем не обязан. И чувствуешь себя немного старее и опытнее.
Каждый день я искала любовь. А нашла заключение. Диагноз – смерть. Вы были поражены, побежденные моим поражением.
Теперь каждый день хотелось шагать. Я полюбила шагать в ногу с тобой. Идти – это не просто переставлять ноги. Но где моя цель? Я повинуюсь строгому внутреннему приказу: жить до последнего. А значит – идти. Это почти легко, когда подчиняешься этому приказу, как аксиоме, не требующей доказательств. Идти – и не задумываться. Только так я смогу выполнить приказ.
Такие диагнозы лучше узнавать зимой, когда земля голая и без запахов. Зимой легче погрузиться в спячку. Весной – солнце, распускающиеся почки, ароматы, пение птиц – непроизвольно делают сердце более чувствительным.
Глядя на первые цветы, разве можно не восхищаться ими? Не стремиться жить так же просто?
Чье-то рождение перестает радовать, когда знаешь, что умираешь… стволы деревьев кажутся решеткой.
Я не думала о смерти. Меня интересовала жизнь, ее цели и смысл. Смерть? Встреча с ней неизбежна. И все же она приходит, когда уходим мы. Она вступает в свои права, когда мы перестаем существовать. Она или мы. Мы не можем побыть с ней наедине даже минуту. Она ведь мгновенна, как молния. Не так ли?
Мы выпили чая. Потрескивал костер. То, что мы создали, будет жить и без нас. Я восставала против деревьев, цветов, птиц и особенно вещей, которые продолжали существовать. Вещи, не имеющие собственной жизни, но долговечные, брали реванш.
Вспомнилось, как однажды, когда мы еще только узнавали друг друга, я сказала:
- если когда-нибудь придет беда, постараемся держаться достойно.
И ты сказал:
- я обещаю тебе это.
Бессонная ночь, чистая, как снег, и такая прекрасная, что я не хочу утратить из нее ни одного мгновения.
Я запрещаю себе думать. Нужно, чтобы я все время была чем-то занята. У меня есть цель – прожить еще час. И так час за часом, пока не доберусь до того времени, когда пустота поглотит меня.
Боль подкрадывается исподтишка. Душевная – более болезненна, чем физическая. Я держу свою боль, как хорошо выдрессированного коня.
Ты здесь – и я отпускаю узду своей боли. Я слышу твой голос, чувствую руки на своих плечах. Или слышу у дверей твои шаги. Слышу твое дыхание. Я теряю власть над собой. С тобой мне тяжело лгать и притворяться. Не могу сжимать в себе боль и ждать, когда ты уйдешь.
Тишина вопиет сильнее, чем самый отчаянный крик. В голове – хаос. Тело безвольно. Я вижу нас в нашем прошлом.
Моя смерть – не светопреставление. Мир будет существовать и без меня. Каково же тебе держаться так, словно ничего не происходит? Никогда раньше ты не слушал меня так, как после того, как узнал, что неминуемо наступит тот день. Нечто более сильное, более властное, нежели честность, которую я в тебе превозносила, побуждает поступать именно так. Ты занимаешься почти все время мной, а я чувствую себя хорошо. У меня ничего не болит. Ты молчишь, прикорнув в моих ногах. Твоя рука ласкает меня. Ты целуешь швы на моем животе, как когда-то целовал пальцы моих рук.
Временами кажется, я хотела бы ничего не знать. Не знать того, чего остановить не возможно. Потому что ЭТО сама жизнь, ее движение.
Я пытаюсь как можно глубже зафиксировать эти часы с тобой. С мамой. С братом. Превратить их в маленькие островки в потоке времени. Но это получается плохо. От обезболивающих все чаще хочется спать.
-ты после моей смерти будешь смотреть на небо?
- не знаю.
- не теряй свою такую хорошую привычку.
За окном слышались шум машин и веселый смех, лаяли собаки. Пахло розмарином. Каждый раз, сталкиваясь с чужим счастьем, я еще сильнее чувствую свое крушение.
Я становлюсь неповоротливой. Я тащусь, вместо того, что устремляться вперед. мне стоит все больших усилий смотреть на серое небо и ливневые дожди. Я не могу смотреть на рассветы и закаты. И силой заставляю себя смотреть на солнце и свет луны.
Я говорю тебе, что моя душа всегда будет с тобой до тех пор, пока ты этого захочешь. Ты гладишь меня по голове.
- как можно разделить тебя на тело и на душу? – говоришь ты.
Улыбка, взгляд, походка, голос – это материя или дух? И то, и другое. Они неразделимы.
Что такое любовь? Это источник, начало источника. Это когда мир становится насыщенно богатым, это восхищение, это чувство, будто ты впервые встретился с чудом, и в тоже время уже знаком с ним, это возвращение в потерянный рай, примирение тела с духом, ощущение нашей силы и нашей хрупкости, привязанность к жизни, и отсутствие страха, уверенность, непоколебимая и, вместе с тем, неустойчивая, преходящая, которую каждый день нужно завоевывать заново.
Я познакомлю тебя со смертью. Не надо жить надеждой встретиться где-то там со мной. Я просто хочу, чтобы ты не боялся ее, как я боюсь сейчас, а шел, как будто бы знакомой дорогой.
Сегодня солнце, как и счастье, спрятано, но оно существует. Я должна найти истоки радости на сегодняшний день. Обрести ясность. Выбраться из мрака. Порой мне уже удается хранить душевное равновесие, но временами оно ускользает. Все больше наслаждаюсь курением.
Наверное, именно перед смертью можно быть и не бояться быть малодушным, сдаться, опустить руки. Нет, это всего лишь мысль. Я еще не опускаю руки. Разве что, чтобы сбить пепел.
Мы так привыкли звучать в унисон, что даже успели забыть о том, что МЫ подразделяется на Я и ТЫ.
Еще совсем недавно мне казалось, что я вершила свою судьбу и сама подчинялась ей. Я верила в свою силу и была выше чувств. Я считала себя умной и готовой к любым случайностям. Я вдыхала свое счастье так же естественно, как воздух. А объективно – я оказалась не готова принять себя такой, как есть сейчас.
Я хочу сделать все, что еще в моих силах. Я хочу, чтобы страх не терзал тебя, хочу, чтобы ты не утратил ощущения радости пребывания со мной, которое мы с тобой познали. Я буду держаться. Я буду стараться если не улыбаться, то хотя бы не плакать. Не плакать в твоем присутствии. Ты тоже постарайся не плакать.
Раньше события и переживания проходили через мою жизнь. Теперь болезнь вошла в мою жизнь и изменила ее.
Говорят, что очень большое горе делает людей бесчувственными. Неправда, никогда еще ранее я не принимала так близко к сердцу все, с чем мне приходилось сталкиваться теперь.
Я еще не знаю, где я буду умирать и как это будет, но я точно знаю – я не хочу умереть в нашей с тобой постели. Ее вместе со мной придется выбросить.
Прошу вас, не переживайте. Достаточно просто знать. Потом забыть все, что знаешь. И жить, как обычно, не останавливаться. Вставать, чистить зубы, принимать душ, пить утренний кофе…
Не склоняйтесь надо мной так низко, чтобы, когда я еще сплю, послушать мое дыхание. Можно просто пощупать мой пульс.
Теперь вы особенно следите за моими движениями, точнее за изменениями в них. С нескрываемым изумлением смотрите, как я ем… а я не хочу есть. Но боюсь слабости, которую я все чаще чувствую. Мне тяжело стоять вертикально.
Невидимая под покровом кожи интенсивная жизнь клеток. Под гладкой кожей – их беспроигрышная битва. Во мне бесшумно разрастается моя смерть.
Вместо того, чтобы носить в себе зародыш жизни, я несу в себе зародыш смерти.
Быть обреченным страшнее, чем, когда опасность только грозит жизни. Тебе сложнее, чем мне. Я умираю сама. Тебе же придется пережить потерю близкого родного человечка.
Помнишь?
- если бы тебе предоставили бы выбор между твоей насыщенной, но короткой жизнью и жизнью долгой, но стабильной… что бы ты выбрала?
Я без колебаний выбрала первое.
- но почему??? Почему из двух категорий людей ты выбираешь это?
- я – падающая звезда в летнюю ночь.
Всякий раз, выходя из дома, мы проходим мимо человеческого отчаяния или страдания, о которых даже не подозреваем. Мы не замечаем взглядов с криком о боли, ни боли души или тела. Я тоже далека от своих близких. В своей беде я чувствую себя большей жертвой, чем их. А ведь им предстоит пережить.
Работала, любила, хотела, боялась…
В какой промежуток времени люди начинают говорить об обреченном в прошедшем времени? «Не говорите о живом в прошедшем времени» - надпись на стене туалета Института онкологии.
Не воскрешайте меня в своей памяти. И в сердце тоже. Довольно Христовых чудес. Откуда вы знаете, что чувствовал воскрешенный Лазарь?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233001
дата надходження 05.01.2011
дата закладки 04.01.2012