День наступил, уже рассвет,
Весь мир проснулся - он уснул.
Что людям тьма ему как свет,
А свет людской он им вернул.
Наденет маску - всякий верит,
Коль снял ее, твердят все: "Лжец!"
Тот кто не знает пусть поверит,
Что нету искренних сердец.
Он был напуган, но сражался
И все сказали: "Он жесток!"
Он без друзей не оставался,
Но он остался одинок.
Он точно знает чего хочет
И точно знает где искать.
Иным дойти не хватит мочи,
А он намерен обогнать.
Уж много раз его я видел
И много раз с ним говорил.
Его я люто ненавидел,
Но больше всех его любил.
На свете нет вернее друга
И нету яростней врага.
Ночь - его верная подруга,
Ночью душа его нага.
Но ночь уйдет и день наступит,
А он, зевнув, наденет маску.
К смертным делам своим приступит
Не веря больше в свою сказку.
Он убивает днем надежду
И воскрешает в лунном свете.
Она целует его нежно
И умирает на рассвете.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522209
дата надходження 08.09.2014
дата закладки 08.09.2014
Друзья, как приятно наконец-то поделиться с Вами, что альбом готов.
Каждый штрих, каждая линия, каждая мысль - на своих местах.
Прошу прощения, что столько обещал и всё никак.
Очень, очень хотелось, чтобы Вы чем скорее разделили наши чувства!
Но спешка нужна сами знаете в каких случаях.
Уже на этой неделе Вы сможете найти наш альбом "Гражданин толпы" в сети.
А пока небольшой подарок Вам :)
Состав:
Геннадий Донецкий - вокал, акустика, стихи, музыка.
Александр Полончак - соло-гитара.
Стас Копча -бас-гитара.
Ференц Смеричко - ударные.
Игра в Дурака.
Там за поворотом дождь идет, слава Богу, пришёл,
Там за облаками солнце ждет - это хорошо.
Там где веру красят под себя, истина взойдёт
Где мечи ломают на полях, там душа живёт...
Где враньё да возвели на трон, а себя в тюрьму,
над землёю колокольный звон, как призыв к уму,
Где слова по нервам да ушам поострей ножа,
где нас нашей глупостью смешат - там живёт душа...
Припев:
А может не стоит сидеть по углам
и чёрных нестоит белить?
А может не стоит играть дурака?
а может не стоит им быть...
Бросить всё да убежать туда, где идут дожди,
раскалённые глотать слова больше нету сил.
Хочешь, верь, а хочешь, плюнь на все и айда со мной -
Там, где к людям красота идет, ими правит боль.
Сотни маленьких обрывков фраз, чтоб взорвать умы...
Сотни тысяч оголённых глаз, только где же мы?
Расскажи про недожитый день - в нём витает боль.
Миллионы среди толстых стен да на раны соль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280108
дата надходження 12.09.2011
дата закладки 05.11.2011
Друзья!
В ожидании выхода нашего альбома,
имя которому "Гражданин толпы",
я не могу не поделиться первой
сведённой песней.
Надеюсь, Вам так же как и нам она придётся по душе.
Состав:
Геннадий Донецкий -вокал, акустика, стихи, музыка.
Александр Полончак - соло-гитара.
Стас Копча - бас-гитара.
Ференц Смеричко - ударные.
Авторская страница Геннадия Донецкого:
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=8041
4исла - Надо успеть
Небо… открыло дверь, небо… забыло свет.
Небо, открой все глаза.
Память, запомни всё, память, люби её,
Память, время в пути…
Память, больше не лги, но помни...
Припев:
Надо успеть… дожить, допеть.
Надо понять… кого играть -
Только хватило бы сил!..
Только хватило бы сил!..
Так надо!
Стёкла… хоронят мир, стёкла… и я любил.
Стёкла разрушенных домов.
Люди… и те, кто был с нами
Давно ушли в память,
В которой ты спишь,
В память, которая мне шептала...
Припев.
Крылья… и брошенный ветер,
Кто вспомнит и встретит,
а хочешь – лети!
Чьи-то слова и молитва,
И небо открыто, а я не успел...
Небо… взлетая - летел и падал...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247553
дата надходження 16.03.2011
дата закладки 05.11.2011
..................................
Йде дощ...усі люди поховались під парасольками чи під дахами будівель,але можна розгледіти молодого хлопця років 17 котрий сидить на лавичці,без зонтика чи куртки,втім здається наче крапельки котрі покривають не приносять дискомфорту,а хоча якщо придивитись то можна помітити зосереджений погляд на кілька постатей поруч котрі сховались під однією парасолькою...три дівчини,хоча упевнений і самі здогадались.Ось і легка посмішка змінилась виразом обличчя котрий символізує роздуми,цього разу це цілком вірно.Думки кружлять у його голові та сам не помітивши того розпочинає діалог із єдиним співрозмовником,котрий здатен зрозуміти абсолютно кожну краплинку дущі,тобто із власною персоною...:
-Хм...цікаво вони мене помітили чи ні?
-А яка різниця?Допустимо навіть якщо й так то що це змінює?
-нічого...втім здається щасливі і без моєї присутності
-а ти як думав?Що поки ти сидиш поряд стануть кликати на допомогу щоб розважив?Чи може будуть голосно зітхати у надії щоб такий джентельмен як ти підійшов та утішив,у них своє життя...
-Та знаю-знаю і не потрібно цього сарказму.Звісно у них своє життя,але можливо якщо нащі шляхи поєднаються то утворять стежинку котра приведе до чогось прекрасного...ммммм
-Ти хоча б віриш у те що сказав?Таке враження,що мій співрозмовник не хлопець,а дівчинка котра влаштовує чаєпиття із єдинорогами.Прокинься і зрозумій,що це дурня!Навіть немає слів,щоб описати мій душевний стан,просто смішно,благаю скажи що не серйозно.
-але ж ти мене знаєш,думаю це і можна вважати відповіддю»хитро посміхнувся сказавши це.
-Знаю-знаю.Чесно кажучи саме це й лякає найбільше.Як можна вірити у такі дурниці та ще й з таким серйозним обличчям казати про те,що можливо вам судилось зустрітись і змушений підійти,щоб не розгнівити долю неповагою ...та це просто сміх та й годі
-згоден!
-Ну і???!
-А що хочеш щоб сказав?Так це абсурдно та смішно,але така вже сутність у твого вірного співрозмовника.Люди взагалі здатні у цьому житті на багато різноманітних речей,окрім утечі...
-ну коли ти вже навчишся закінчувати логічну думку?!Від кого утекти?Від шаленого гепарда?Чи лося у шлюбний період?Від кого?
-від них теж,але мав на увазі дещо інакше.Ми не можемо утекти від самих себе.Звісно можемо майстерно маскувати справжню та щиру душу,але всеодно не можливо знищити свою особистість повністю.
-Теж мені філософ знайшовся,доречі казанова глянь,ось твої жертви вже втекли…І скажу по-секрету я зробив би так само.
-А й правда.Схоже затягнувся наш діалог,але хочу ще запитати тебе чи як правильніше буде сказати себе...
-ти вже дратуєш!!!Та договорюй до кінця інакше розповім усім твої секрети і прекрасно знаєш що посмію,так яке питання?
-Навіщо я тут тепер сиджу?На лавичці,сам,під дощем...навіщо?
-А хіба незнаєш?Адже мрієш що хтось зверне увагу та складе компанію,але усім плювати і це також усвідомлюєш…
-що за дурня!Незалежу я від інших...
-кому ти адресував ці слова,невже мені?Ти що вже сам себе обманювати зібрався?
-А хіба залежу?
-Спробуй уявити себе збоку і після цього упевнений,що відповідь стане зрозумілою.
-Але як?»Відчувалась напруженість у голосі та напруга в повітрі навколо,наче намагався щось вимовити і й справді після кількох секунд мовчання,викрикнув:»Я не хочу бути таким !!!»
-А хіба хтось запитує?-«Спокійним тоном вимовила тінь,що давно стояла поряд і знову сказала:»Ні в кого не запитують,але якось то живемо»
Зависло мовчання і тільки краплинки дощу вдаряючись об землю надавали мелодійності цьому моменту.Відчував,що намок,але було надто багато питань без відповідей,що не дозволяли піднятись,як морально так і матеріально,а особливо питання:»Навіщо ж я зїв ті котлети.Відчував же,що щось не так,а тепер шлунок таку оперету грає,шкода,що нікому аплодувати.»Після цієї думки трішки посміхнувся та сконцентрувавшись вимовив:
-«Чи можна жити наодинці із собою?»
-Звісно ж можна.Ось правда життя буде нагадувати цей діалог,але якщо вважаєш себе цікавим співрозмовником то вперед.Відхрестись від усіх інших людей,близьких чи просто знайомих і піди у гори.Стань відлюдником і тоді зможеш набалакатись зі мною досхочу.Хочеш цього?Хочеш?»Неможливо було побачити виразу обличчя безликого співрозмовника,але відчувалась його роздратованість.
-Заспокойся трішки.Чому мій вічно спокійний співрозмовник так раптово розхвилювався?
-А ти подумай своїм маленьким мозком,що повинен відчувати.Якщо вирішиш прислухатись до поради то твоїми нестерпними промовами буду насолоджуватись до кіня днів.Незнаю як тобі,але мене така перспектива не зігріває!Ти перестанеш врешті-решт бути банальним слабаком,що наче тарган постійно шукає тільки легкі шляхи.Дістало.Усі дістали і ти теж!Так ти теж!Виводиш мене із себе цими розповідями про те,що хочеш і чого прагнеш уникнути.Слабак.А слабо проламати стіну,що відділяє від інших?Знаю,що не зможеш.Слабак.Жалюгідний тарган,що не заслуговує навіть тих кількох людей,котрим небайдужий.Ти мені огидний.Чесно.Коли навчишся жити,а не вдавати цей процес?Та ніколи.Ніколи ти не зможеш цього зробити!Тільки й можеш,що сидіти та чекати дива,а сам?Не спадала думка самому когось підшукати?»Усі ці слова наче із гучномовця долинали із невидимих уст.
-Я шукав…»Невпевнено промовив хлопець опустивши голову.
-Що-що?Шукав?Та ти не шукав,а просто створював видимість цього,щоб заспокоїти совість і не потрібно виправдовуватись,адже ми обоє знаємо,що правда.Правда слабак?Мовчиш?Отже правда.По-твоєму це правильно так мислити?Точніше так мислити по-твоєму правильно?Аж-ніяк!Тьху на тебе!!!
-Ти правий.»Вимовивши ці слова піднявся та пішов на своє у минулому улюблене місце на якому часто сидів дивлячись на людей,що проходили у своїх турботах.Це був виступ на пагорбі і цього разу видався ще вищим ніж зазвичай.Заліз на виступ та…Думаєте зістрибнув?Ні.Не зважився.Звичайний слабак.Спустився та просто пішов у невідомому напрямку.На цьому розповідь закінчується.
Та ні звісно ж не закінчується.Адже жоден із тих хто читає ці рядки і скоріше за все знайомий зі мною не допуститься такої помилки.Справжній фінал зовсім інакший,а якщо хочете «ванільну історію» то зайдіть на відповідне творче обєднання,а я не збираюсь писатиму подібної дурні.
Насправді після злісного монологу тіні герой піднявся та дав їй під дих,а потім запитав:»Все в порядку,істеричко?»І не дочекавшись відповіді рушив уперед.Втім деякі слова змусили замислитись та дійшов до певних висновків:
-Людині не може існувати сама-по-собі тому,що щоб досягти успіху потрібен хтось,із ким можна буде поділитись цим досягненням.Якщо ж і не зявиться то так само зникне бажання рухатись,зникне сенс.
-Безглуздо намагатись стати незалежним від інших,тому,що чим більше намагатимешся тим у більшу залежність потраплятимеш,від себе.Ніхто не може завдати стільки ж страждань сутності,як ти сам.Тому зніми безглуздий захист,викрикни новим друзям :»Іду на ви» та втіль цю фразу у життя.Не пошкодуєш,а якщо й пошкодуєш то звинувачуй мене.Дозволяю.
Ось начебто і все,що хотів сказати.Сподіваюсь враження від прочитаного позитивні або принаймні замислитись змусив(це для мене найголовніше).А тепер бувайте.Це був як завджи ваш,Володимир Прайм.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290143
дата надходження 01.11.2011
дата закладки 02.11.2011