На могилі загиблої матері плаче юнак,
І ті сльози його невеселі курган оросили…
«Знай матусю, в цей день я б сміявся – ти дай тільки знак,
Та немає тебе, як немає в мені більше сили.»
На могилі загиблої матері траур постав:
«Боже, мамо, це так роздирає мій дух, мою волю!..
У скорботному журі, під звук тогосвітніх октав,
Більше я собі жодних утіх тут земних не дозволю.»
На могилі загиблої матері голос гіркий:
«Я, матусю, давно розучився леліяти мрію,
Я пізнав гіркоту! Світ гіркий… (Світ – так ось ти який!)
А без тебе я – тінь, а без тебе я тихо дурію.»
На могилі загиблої матері хвиля ридань:
«А недавно я, мамо, красуню зустрів нетутешню.
Вона райська, свята!.. – я покину її, це як дань,
Що без тебе мені не пізнати кохання черешню.»
На могилі загиблої матері біль з-під повік,
Бо немає легкого в розлуці – у вічнім арешті…
Він упав на могилу безсилий, заснувши навік,
Щоб в едемських садах прокидатись щасливим нарешті.
07.05.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258434
дата надходження 08.05.2011
дата закладки 06.05.2012
Душа болит, я улыбаюсь,
Не понимаю, как смеюсь,
Как пес цепной на жизнь бросаюсь,
За кость свою до крови бьюсь.
Не потерплю к себе я жалость,
Я чувства слабые присек,
И пусть пущу слезу я малость,
Она сбежит изнанкой щек.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334519
дата надходження 02.05.2012
дата закладки 02.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.04.2012
Текст мой, музыка и исполнение Дмитрий Алтухов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327726
дата надходження 04.04.2012
дата закладки 14.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.04.2012
Что-то мне не спиться, дома не сидится,
Выйду я на улицу, в ночь я погляжу,
И отдавшись чувствам, сердце притаится,
Где гуляли с милою, место я найду.
Сяду возле реки, голову склоня,
Я спрошу у липы, в чем моя беда,
От чего сегодня душу я раня,
Думаю о вечном, о любви всегда.
Ах ты липа, моя липа, только ты одна,
Сохранила верность , только мне и знать,
До сих пор ты верила, что придет весна,
Что с тобой мы встретимся у реки опять.
Пожелтели листья, ветви уж не те,
Вечно ты цветущая будешь в моем сне,
Поседели волосы - видно в темноте,
Потерял я молодость где-то в феврале.
Ветер робко раздувает седены печаль,
Я же отпускаю вновь мечту за край,
Сердце мое стало крепче чем та сталь,
Но в душе остался сладкий нежный май.
Не сберег я верность для любви моей,
Растворил я чувства в многих - но не в ней,
А теперь так больно сердце ранит нож,
И не знать границ мне, где любовь - где ложь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324806
дата надходження 25.03.2012
дата закладки 08.04.2012
Холодный взгляд, глаза уже другие,
Осенний дождь смывает радости улыбки,
Он бережно рисует как картину,
Печальный образ девушки Мальвины.
Слова иные, ты совсем чужая,
Серьёзный взгляд уже не прячешь,
Хоть стены рушатся меж нами,
А ты как прежде, все мосты сжигаешь.
А мы могли бы понемногу,
Вершить с тобою путь. Была б готова,
Но ты решила по-другому,
Продолжить путь «калины» снова.
Ну что ж, в мечтах ты моих будешь,
Всего лишь нежным теплым сном,
И как весною снег уходит,
Так ты уйдёшь с судьбы потом.
В последний раз смотрю я нежно,
В последний раз любуюсь я тобой,
Ведь понимаю это безуспешно,
Искать ключи к двери, где путь не мой.
20.09.11
P.S. Не судите строго. Это один из первых стихов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328667
дата надходження 08.04.2012
дата закладки 08.04.2012
Стучит малыш ножками в животе,
Хочет по скорее на ружу он уже
Мама! Где я? И почему ты горько плачешь?
Кто этот странный человек стоит в халате?
Все почему то грустят ,глаза в пол прячут
Что они будут делать? –
Душа от боли горько плачет.
Я не успел родиться, не успел глаза открыть
Навстречу радости – закончится всё вмиг,
Куда вы тащите? Не троньте жизнь мою!
Остановитесь, люди, я – Человек, я тоже жить хочу!
Мама, моя жизнь в твоих руках, выбор за тобой,
Не отправляй меня назад , хочу чтобы ты была со мной
Хочу, чтоб ты со мной в песочнице играла,
Была всё время рядом и крепко за руку держала,
Чтоб провожала в школу, нежно целовала,
Хочу сказать – люблю тебя я, Мама,
Хочу с детишками дружить, играться,
Мне рано во Всевышнюю, хочу я здесь остаться,
Хочу с тобою радоваться, любить и улыбаться,
Нет, не хочу сейчас я с жизнью расставаться.
Я маленький и ничего я сделать не могу,
И не судьба, не Бог, а ты решаешь жизнь мою.
Не ощущал я чувства радости, любви, печали.
Ну, что ж вы так со мной? Ведь вы о мне мечтали…
Он хочет жить, дышать, он о любви мечтает. Но…
Почему за ваши грехи и ошибки человек умирает?
Судьба решилась:
Стучало сердечко…
Неожиданно остановилось.
Люди безжалостно по душе ногами скачут.
Небеса всё видят, от боли дождём плачут.
От твоих рук человек умер,
Помни: не люди, а Бог тебя осудит.
Он сверху видит виноватых.
Знай, каждый человек за свои грехи заплатит.
Одумайся, пока не поздно !
Умирает человек…
На небе гаснут звёзды…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327656
дата надходження 04.04.2012
дата закладки 08.04.2012
Слова мольби летять щодня до неба:
О пам'ять зла, забудь ти про минуле.
Я знаю, що все вийшло так як треба.
Не смій же ворушити, що заснуле.
Розтануло, як сніг. Та досі не забулось.
І інеєм лягло на мої сни.
Жорстоко-ніжно до душі торкнулось,
І до отої ще тендітної струни.
О пам'ять зла, не бий гучним акордом.
І не пробуджуй те, що мріє вмерти..
Чи прикидаєшся велично-підлим лордом?
Чи душу мрієш на куски роздерти?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328676
дата надходження 08.04.2012
дата закладки 08.04.2012
Преступница! И тысячи других имен.
Ей мир вылизывает пятки.
Скажите, где Её железный трон?
Подайте хоть немые знаки!
Всегда незрима. Но к себе влечет
Царей, прислугу и животных.
Все истязает человека род,
И даже самых благородных.
Молитв Она не слышет никогда.
Хотя прийти Ей суждено к любому.
С Её приходом начинается беда,
И смертный приговор всему живому.
Богиня! Лишь одна, других там нет.
Ох, Смерть, ты столь бесповоротна!
Когда Она приносит нам билет,
Мы молим: ''Только не сегодня!''
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328337
дата надходження 07.04.2012
дата закладки 08.04.2012
Я люблю твої очі, усмішку,
Погляд твій загадковий люблю!
Ти моя непрочитана книжка,
я помiтки на текстi зроблю!
Я вiдмiчу, коли ти щаслива,
коли радiсть вдихаєш грудьми!
Коли ти особливо красива,
коли разом спiваємо ми.
I в обнімку гуляючи містом
я тобі знов і знову скажу:
"я люблю твої очi й усмiшку,
всю тебе, моя квiтка, люблю".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271855
дата надходження 24.07.2011
дата закладки 03.04.2012
Я без тебя,
Как свечка без огня,
Как утро без рассвета,
Вселенная без света,
Зима без осени,
Весны и лета.
Я без тебя,
Как жажда без дождя,
Как океан без соли,
Как парусник без моря.
Поэт печали, пустоты
и боли.
Я без тебя,
Как ночь без дня,
Как лист без акварели,
Как бесконечный путь без цели.
Я жив? Я существую?-
Неужели...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319495
дата надходження 06.03.2012
дата закладки 03.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.04.2012
Под серым дождём засыпают витрины,
Фонарь престарелый мерцает звездой.
До встречи во сне с вдохновеньем едином,
До встречи во вне городов под луной.
До встречи во вне циферблатов и стрелок,
До встречи во вне переулков, гудков
Во вне смс-ок, звонков, посиделок
Во вне поездов, тротуаров, шагов...
Мы вместе сбежим от жестоких рассветов,
От тёплой зимы и холодных костров,
От дьявольских птиц у речных парапетов,
Сквозь тысячи метров январских снегов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311675
дата надходження 05.02.2012
дата закладки 05.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.02.2012
Я обутий в давні постоли
Загорнений в дідівський кептар
На козі видуваю мелоду
Про сніги які вкрили пейзаж
Весь в димах смерекового лісу
На дрезині по руслу ріки
Досягаю місцями там в небо
Воно близько у горах завжди
Під ногами спить друг вовкулака
За версту впізнає свого брата
Він із тих хто любить свободу
А самотність так схожа на волю
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297181
дата надходження 01.12.2011
дата закладки 02.12.2011
Горизонт не оформить мыслями,
Не впитать беззаботность прекрасного,
Не объять переполненность смыслами,
Не ввинтить красоту в безобразное.
Обеспечить едва ли получится
Понимание мига летящего,
Только скурвиться, только ссучиться
Прогибаясь под пресс настоящего.
Разобрав по кусочкам феномены,
Склеить вряд ли когда-нибудь сложится,
Набивая врожденность оскомины,
Расплескаться в случайность, размножиться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291094
дата надходження 06.11.2011
дата закладки 06.11.2011
Ходить важко за вікном
І бубнить під ніс щось гном.
Щось шепочуть у дворі
Вурдалаки й упирі...
У діброві хмиз тріщить,
Вовкулака там гарчить.
А русалки над ставком
Плещуть воду язиком...
Що ж такого в світі стало,
Що всю нечисть схвилювало?
Злості тих, хто за труною,
Клуб Поезії - виною.
Клуб цей діло чорне знає -
Вірші хутко видаляє.
Тільки лиш адмін побачить
Слово, що кацапа значить,
То береться він, пся-віра,
Зразу за свою сокиру...
Слово це - "москаль" - страшне
Він ніде не обмине!
Але праця ця - даремна,
В Клубу око хоч й недремне,
Й хоч служити в ньому раді
Нинішній бандитьскій владі,
Слово правди - не сховати!
Чув, адмін, чортячий свате?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287516
дата надходження 20.10.2011
дата закладки 27.10.2011
А смотрели вы в небо звездное,
Как оно содрогается теменью,
Как спешит раствориться в непознанном,
Как стремится не знать о стремени.
А искали вы сколы совести,
Что трепещут пред несправедливостью,
Что не ведают большей почести,
Чем борьба с прирожденной кривостью.
А ковали вы стержень кременный,
Что не даст вам прогнутся в ужасе,
Перед тем, что по сути временно
Но столь важно и так безудержно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288188
дата надходження 24.10.2011
дата закладки 24.10.2011
Найкраще лиш сліпі малюють,
Вони життя інакше бачать,
У снах в світах своїх мандрують,
Збирають фарби там на вдачу.
Картини їх життя вертають,
Ключем живим у душах б'ють,
Сліпі секрет той дивний знають,
Бо воду мрій із неба п'ють.
Найкраще лиш глухі так грають,
Що зацвіта в серцях весна,
А звуки всі в думках збирають,
Відкіль в думках, ніхто не зна.
Послухайте, вона серця лікує,
Відлунням вічного бринить,
Собой черствих людей чарує,
І совістю в умах звенить.
А дурні чисто так кохають,
По справжньому, не так як всі,
У хованки вони не грають,
В провулках темних навесні.
Розумні те сказали: "Дурні"!
Що знають підлі "знатоки"?
Невже вони і справді мудрі,
Можливо це все навпаки?)))
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284116
дата надходження 03.10.2011
дата закладки 03.10.2011
Я воин тьмы, я прах,
А ты – цветы!
Ты свет, ты жизнь, ты счастье!
Весна живет в твоих глазах,
Во мне лишь боль, печаль, ненастье…
Я тень, я смерть и горе,
А ты любви без края - море!
Ты день, ты радость, ты добро,
Ты воплощение любви!
А я песок, я ночь, я зло…
А где-то там, в душе гниющей,
В недрах слабой тишины,
Есть веры капелька цветущей
Любви святыня – там есть ты!
Я воин тьмы, я прах,
А ты – цветы!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249737
дата надходження 26.03.2011
дата закладки 29.09.2011
Єдиної хочу навіки,
Заради кохоння і втіхи!
Яку зможу вічно любити!
Як душу, у серці хранити!
Прожити з тобою довіку,
Щоб років небуло вже й ліку,
А всерці лишилось кохання!
Будь перша - і будь же остання!
Та буде у нас хай дитина!
(Не мрію я зараз про сина)
Хай буде з тобою в нас донька!
Тепла має стільки як в сонця!
Красива хай буде як мати
(яку буду вічно кохати).
І колись засвітить в віконце,
Прокинувшись з ранечку, сонце.
І я обійму тебе, мила.
Ти будеш зімною щаслива...
А потім, як час у могилу -
Візьму до себе свою милу.
В землі будем разом лежати,
За світом всім спостерігати.
Обіймомось ніжно на небц...
Скажи ж мені милая: Де ти?!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283153
дата надходження 28.09.2011
дата закладки 29.09.2011
Вільям Міровіч
ОДНА МАЛЕНЬКА ПОМИЛКА
(Повісдання)
( щось середнє між повістю і оповіданням, бо як на повість, то тут замало тексту, а як на оповідання забагато сюжету )
Без присвяти
[ Бо кому можна таке присвятити?]
…Как одна короткая встреча
Затянулась на несколько лет.
(Високосный год - «Метро»)
Ты следуешь за мной по пятам,
Не спрятаться ни здесь и ни там,
И, как я ни темню,
мы десять раз на дню
Встречаемся по разным местам.
(Машина Времени – «Оставь меня»)
ПРОЛОГ
У них був план. На мою думку, цілком непоганий. Але вони допустились помилки. Так, однієї маленької помилки, яка, проте, виявилась фатальною…
Вони мислили за логікою, що усі люди однакові і зачесали мене під одну гребінку з іншими. О, чи зробили б вони це знову, якби знали?.. Хтозна. Людська дурість не має меж. Зовсім не має…
РОЗДІЛ 1.
Була весна. Навіть її кінець. І був день. Один із найзвичайнісіньких днів у світі. Було тепло. Було сухо. І нічого поганого як з боку природи, так і з боку долі зранку не намічалося. Як завжди.
Того дня я їхав на роботу на велосипеді. Так-так, на велосипеді. Хоча я не являюсь прихильником здорового способу життя і за фігурою не надто стежу, і на авто гроші у мене також є. Просто полюбляю поїздити містом на велику. Така от звичка…
Отож, я собі їхав, наспівував про себе якусь мелодію. З'їхав з тротуару на дорогу і тут якийсь удар кинув мене кудись вбік. Я впав десь у кущі, добряче гепнувшись об землю. За кілька секунд вискочив звідти і з криками «Та хто тебе, трясця, водити навчав?!» кинувся до машини, маючи намір висказати водію все, що про нього думаю, і, можливо, навіть більше у вигляді пам’ятного синяка десь на пиці.
Але моєму здивуванню не було меж, коли двері машини відчинились і звідти з'явилась деяка персона жіночої статі. На вигляд я б їй дав років з 20, або дещо більше. Вона було надзвичайно приваблива – десь мого зросту, з розпущеним темно-русим волоссям, блакитними очима і непоганими формами. Що тут сказати? Майже мій ідеал. Але в той момент я не думав про це.
Побачивши дівчину, я сторопів і слова просто застрягли у мене в горлі.
- Заради Бога, прошу мене вибачити, - поспіхом почала вона, - Я просто не помітила Вас. Я буваю деколи така неуважна… Пробачте… Я…
Чорт забирай, є така у мене дурна звичка на фрази вибачення відповідати щось на зразок «Нічого страшного», дуже соромитись та червоніти. Так і зараз. Як завжди…
- Та нічого страшного, - пробурмотів я. – Я сам щось не дивився за дорогою… Ви ні в чому не винні, в принципі…
- Мені так соромно… - продовжувала вона.
- Та … - я ще дужче засоромився. – Що ви?..
- Ось, - простягнула вона мені візитку, - Це мій телефон. Зателефонуйте увечері. Там приймете всі мої вибачення. Наразі, прошу мене вибачити, бо я дуже поспішаю…
Машинально я взяв візитку. Дама посміхнулась, сіла у своє авто і поїхала далі. Я почав розглядати щойно отриману візитку. Так. Що ми маємо?.. Лишко Євгенія Федорівна… бла-бла-бла… Заввідділом… бла-бла-бла… Хм, я вважав, що різні «зави» - це такі собі тітоньки за сорок з купою понтів і різноманітних комплексів щодо свого зовнішнього вигляду. Невже є винятки?..
Поступово думки перепливли в запитання чи телефонувати увечері, чи краще просто забути, викинути візитку і забити на все. У першому варіанті можливим наслідком був гарний вечір в непоганій компанії. В другому нічого нового – знову вечір в Інтернеті, переписуючись зі знайомими, та слухаючи нові пісні. Очевидно, перший варіант кращий.
Хоча, день тільки-но розпочався і, можливо, увечері намалюється якась ділова зустріч з якимись партнерами, або ще щось…
У кишені завібрував мобільний.
- Так, алло, - підняв я трубку.
- Микито, здоров будь, - почулось на тому кінці.
Це був Віктор. Мій колега. Ми працювали разом і знали одне одного вже досить довгий час. Отож, це був Віктор.
- І тобі не хворіти, - посміхнувся я. – Щось трапилось?
- Власне, так. Ти спізнюєшся на роботу… Е-е… Сан Санич дуже не радий… Я б, на твоєму місці, їхав сюди…
- Я вже в дорозі, і майже на місці. Скоро буду.
- Чекаємо…
Віктор поклав трубку. Я видихнув. День починався не надто добре. Хоча, не зовсім і погано…
РОЗДІЛ 2.
А на роботу я, все-таки, спізнився. Шеф полаяв мене і я приступив до виконання своїх робочих обов’язків. Як я, все-таки, не люблю запізнюватись… У моєму розумінні якщо кудись не встигаєш, то вже краще взагалі не приходити… Хоча, так теж не правильно…
Отож, година за годиною і пройшов робочий день. Наступив вечір. Наприкінці роботи я (все-таки) здійснив дзвінок і домовився з Євгенією про зустріч. Ми домовились про ресторан, що знаходився між офісом і моїм домом. Десь майже посередині. Ні-ні, ніяких «лівих» думок не було. Вона сама запропонувала саме цей ресторан.
Після роботи я поїхав додому. Піднявся на другий поверх, відкрив ключем двері і зайшов. До речі, це цілком непогані апартаменти. Три кімнати. Майже в центрі міста. Що ще може бути краще?.. Звісно, чотири кімнати в центрі міста…
Відкривши шафу, я постояв кілька секунд, обдумуючи що б надягнути. Потім вирішив що смокінг – це досить непогано і навіть доречно. Одягнув. Подивився на себе в дзеркало.
По дорозі до ресторану помітив квітковий магазин. Промайнула думка придбати букет. З одного боку, начебто і треба. А з іншого, це ж не побачення. Хоча, квіти ніколи зайві не бувають. Повагавшись, я зайшов і купив досить непоганий букетик.
До ресторану я прийшов вчасно. Сів за столик і почав чекати появи Євгенії. Її поки що не було і сліду.
- Невже Євгенія не прийде? – промайнуло в голові.
Та поступово думки перепливли у інше… Хм, все-таки, мені не подобаються імена, які в скороченому вигляді звучать однаково як хлопця, так і дівчини. Різні там Саші, Валі, Жені і їм подібні. Так само як і дуже рідкісні імена, особливо хитромудрі. Ото, буває назвуть батьки дитину якимось «таким» іменем і їм то все рівно, а дитині потім не зовсім…
- Привіт, - голос Євгенії перервав мої думки. – Про що задумався?
Як вона, все-таки, тихо підійшла… Я вручив їй букетик. Вона подякувала, сказала, що не варто було б (всі вони так кажуть, а як не подаруєш, то потім слухаєш «бу-бу-бу» весь вечір), понюхала, сказала, що він досить гарно пахне і сіла за столик.
- Ти вже щось замовив? – запитала вона.
- Ні, ще ні… - посміхнувся я.
Вона взяла меню і почала читати. Тим часом я теж почав дивитись що б таке і мені замовити. Вибір був непоганий і досить великий…
Вже за двадцять хвилин ми споживали замовлені страви і спілкувались.
- Отож, як тебе звуть? – запитала Євгенія.
- Микита, - відповів я.
- А мене Євгенія… - докинула вона і тут же захихотіла. – Ой, ти ж і так знаєш… Вибач…
- Та нічого… Краще запам’ятається.
- До речі, прийми ще раз мої щирі вибачення. Я і справді не хотіла щоб трапилось те маленьке ДТП… Знаєш, я взагалі нещодавно за кермом…
- А, - вдав зацікавленість я.
- … до цього машину водив мій водій, але він захворів… Грип, чи щось на зразок того… От я сама і воджу машину. А у тебе є своє авто?
- Ні, нема, - відповів я і тут же додав: - Може, краще закриємо цю тему?..
- Ой, вибач, - посміхнулась вона.
«Трясця, - подумав я, - Знов ніяковію. Їй що, це подобається?»
- Нічого.
Коли з основною стравою було покінчено, настала пора десерту. Євгенія, не надто довго вичитуючи меню, замовила тістечко і каву. Я ж після огляду списку віддав перевагу чаю з лимоном.
- Так, до речі, ким ти працюєш? – поцікавилась співрозмовниця.
- Хіба це зараз суттєво? – відповів запитанням на запитання я.
- Ні, просто спитала. Тобі не хочеться про це говорити? Ти соромишся своєї роботи?
Я сьорбнув чаю і сказав де працюю, на що вона відповіла, що нічогісінько в цьому не розбирається і знов захихотіла.
Я поглянув на годинник. Була десята година вечора. Здається, вечір підходив до свого кінця…
- Котра година? – запитала Євгенія, помітивши що я щойно глянув на годинник (так робить 90% людей, яких я бачив).
- Десята.
- Ой, - зойкнула вона, - Я вже не встигну на маршрутку додому. Вони так рідко ходять у моєму напрямку… Що ж робити?..
- А що, так далеко живеш?
- Два кілометри звідси. Просто не надто людний квартал, тому з транспортом не дуже… Слухай, може, проведеш мене? Мені страшно самій іти. Мало там що…
Ну, і що я міг відповісти?..
РОЗДІЛ 3.
Що ж, район був і справді далеко не досконалий. Він був досить моторошним і навіював страхи. Вулиці були порожніми, погано освітлювались і десь у дворах гавкали собаки.
Ми звернули вправо, під арку. З того кінця з'явилось дві постаті – одна вища, інша кремезніша. У голові зненацька промайнула думка, що тут можливі деякі неприємності.
- Агов, ти! – гукнув кремезний. – Лишай дівку і вали звідси поки ще всі кістки знаходяться на своїх місцях…
Ну от! Про що думав, те й сталось…
- Я їх знаю! – прошепотіла Євгенія, притиснувшись до мене, - Це дуже рідкісні виродки! Не залишай мене одну з ними… Зроби щось.
- Що «щось»? – кинув їй я.
- Не знаю. Ти ж хлопець…
Трясця! Як я не люблю, коли аргументом ставлять те, якої я статі.
Тим часом дві постаті посунули на нас. Втікати було пізно. Я приготувався до бійки. Кремезний першим кинувся на мене, незграбно махаючи кулаками. Я відступив крок назад і різко вдарив здорованя. Той гепнувся на землю. Інший з криком спробував з ходу вдарити мене ногою. Я відскочив, пропустив його повз і вдарив ліктем по спині. Наступним відчув удар ззаду і впав кудись на асфальт. Різко повернувся, схопився на ноги і заліпив здорованю з правої. Він щось вигукнув і гепнувся під стінку. Другий тим часом знов кинувся на мене з дурним криком. Цього разу йому вдалось і я, отримавши удар в бік, знову впав.
Неподалік почулись сирени. Бандюги схопились і кинулись навтьоки з криками:
- Мусори! Валимо!
Міліція проїхала далі.
- Ти такий мужній! – прошепотіла мені Євгенія.
- Умгу, - сказав я просто щоб відчепилась. – Отож, де ти там живеш?
- А, так ось мій будинок. Ми майже прийшли, - посміхнулась вона. – Може, зайдеш?
- Ні, мабуть, краще іншим разом…
- Глянь, який ти брудний. Зайди хоча б почистись…
Я поглянув на своє пальто. Так, вона була дійсно права. Я був трохи брудний. Мабуть, через те, що підчас бійки кілька разів опинявся на асфальті. В такому вигляді іти додому було б дещо по-дурному. Хоча вечір, квартал не надто людний, а додому іти всього-нічого. Але я чомусь погодився.
Ми піднялись до неї в квартиру. Що ж, вона була досить непогана. Євгенія простягнула мені щітку. Я зняв пальто і почав ретельно і швидко чистити, щоб пошвидше піти.
- Будеш? – почув я зненацька.
Євгенія простягала мені келих вина. Я завагався.
- Бери. Чого ти?
- Та я ж не за цим зайшов…
Євгенія зневажливо пхикнула. Я все-таки взяв келих, цокнувся, випив. В винах я, чесно кажучи, не розбираюсь. Тому смак мені не дав ніяких асоціацій. Взагалі ніяких.
- Як тобі? – запитала вона.
- Нічого.
Вона посміхнулась. І от у посмішці мені таки щось не сподобалось…
РОЗДІЛ 4.
Прокинувся. Відкрив одне око. Був ранок. І по-моєму, кімната таки точно не моя. І у друзів такої я теж ніколи не спостерігав. Я відкрив друге око. Зовсім не знайомий мені інтер’єр. Повернув голову вправо. Там лежала вона, Євгенія. Не спала. Лежала і загадково посміхалась.
- Ну, і як тобі ніч? – пролунало запитання.
- Тобто? – не зрозумів я.
- Ну, в загальному…
Важко щось сказати про те, чого в пам'яті абсолютно нема. Остання згадка – бокал вина. От трясця! Невже щось туди підмішала? Якщо так, то що?.. І найголовніше – навіщо?
- Нічого.., - відповів я.
- Що «нічого»?
Я був спантеличений. І справді, треба було б відповісти щось більш розумне. Але що було вчора увечері? Як би про це дізнатись?.. В голові було все перемішано. Запитання залишались без відповідей…
- Чого ти мовчиш? – ображено запитала вона.
- Аналізую.
- Вчора ти так довго не думав.
- Вчора нічого не було! – кинув я, почавши блеф.
- Ага, це мені що, наснилось тоді?
- Хтозна…
- Всі ви такі, - образилась Євгенія.
Я ставив себе у дурне положення. Справді, якщо все-таки щось було і я це не пам’ятаю через надмірну кількість алкоголю, то я зараз виглядаю як остання сволота… Але алкоголю вчора не було забагато. Це факт. Інакше я би не зміг справитись з тими двома. Хоча вони також були досить дивні. Бійка скидувалась на гру. Мені начебто піддавались. Хоча, це могло лише так здатись. Так що було вчора?
- Вибач, маю зателефонувати, - кинув я і підійшов до своїх штанів за телефоном.
Всі речі були розкидані. Як мої, так і її. Я витягнув телефон і вийшов в туалет. Зачинив двері. Перевірив у мобільному список дзвінків. Так і є – три пропущені виклики. Від Андрія Тонишева. Це – мій друг, знаю якого сто років і разом з'їли ми не один пуд солі. Зателефонував йому.
- Привіт! – почув я з того боку телефона.
- Здоров, чувак! – привітався я.
- Слухай, ніяк не міг вчора тобі додзвонитись. Три рази дзвонив. Чого ти не береш трубку?..
- Коли конкретно був дзвінок?
- Десь в районі четверті на дванадцять. Я три рази дзвонив… Так чого ти не брав?
Я промовчав, поглянув на себе у дзеркало – виглядав я як огірочок – а у відповідь сказав:
- Ти довго чекав?
- Гудків з вісім… Поки не скинуло.
- Умгу, зрозуміло. Добре… Слухай, а що ти хотів?
- Та, вже нічого…
- А, добре. Ну, бувай.
- Бувай.
Отож, я чомусь учора не брав після одинадцятої трубку. Чому? Так, добре, годині о десятій ( ну, може, трохи пізніше ) ми вийшли з ресторану, іти сюди хвилин з двадцять п’ять ( ну, максимум півгодини ), бійка тривала хвилин з п’ять, отже до неї я зайшов десь між пів-одинадцятою і одинадцятою годиною. Поки чистив пальто минуло кілька хвилин. Потім той бокал… І все. Ранок, ліжко, вона. Трясця… Що ж сталось тієї ночі?..
- Чого ти там так довго? – раптом почув я з-за дверей голос Євгенії.
- Зараз-зараз, - відгукнувся я.
Підняв «круг», зробив «справи», спустив воду, відчинив двері і вийшов з туалету. Вона швидко забігла всередину і хлопнула за собою дверима.
Я зібрав речі, одягнувся і пішов взуватись.
- Що, вже ідеш? – почув я знову голос Євгенії.
- Так, справи.
- Що, навіть не залишишся на сніданок?
- Ні, дякую…
- Я сподіваюсь, ми залишимось хоча б друзями? – при цьому Євгенія поглянула на мене таким «собачим» поглядом, що відповідь напрошувалась сама.
- Так, звісно, - кинув я.
- Бувай, Мік! – посміхнулась вона.
Я вийшов з квартири.
РОЗДІЛ 5.
Вулиця була знов безлюдна. Складалось враження що тут взагалі ніхто ніколи не жив. Похапцем оглянув подвір'я. Воно було абсолютно порожнім. Десь посередині стояло кілька дитячих гойдалок. В кутку чиєсь авто. Але це була таки не машина Євгенії. А де ж тоді вона припаркувала свою? Це було досить цікаве зауваження і я, роздумуючи над цим, покинув подвір'я.
До зупинки було зовсім недалеко, але на горизонті не виднілось жодної маршрутки, чи тролейбуса і я вирішив прогулятись до дому. Все-таки, чисте повітря корисно для здоров'я. Ну, принаймні так кажуть лікарі.
Я йшов і йшов. За півгодини був вдома, де переодягнувся і поплентався на роботу. День пройшов як завжди. Нічого нового. Увечері я знов сидів за комп’ютером і суміщав написання програм з відвідуванням сайтів і прослуховуванням музики.
Завібрував мобільний телефон. Я поглянув на номер – це була Євгенія. Поки я думав над тим, чи варто знімати, телефон все ще вібрував.
- Алло, - зняв я трубку.
- Привіт, - почулось у трубці. - Що робиш?
- Та так, нічого.
- Тут мене запрошують на вечірку. Все так офіційно… Одна з умов – прийти з другою половинкою…
- Тобто, ти хочеш щоб я пішов з тобою?
- Так.
Я задумався.
- А чому саме я?
- Тобто, ти проти?
- Ні, просто…
Тут я замовк. Що «просто»? Я ж не скажу, що не піду через те, що ми знайомі два дні і одну ніч. Але інших варіантів не було. Сказав що думав:
- Ми надто мало знайомі. Ще надто мало…
- Ха! Тобто ніч разом – це для тебе надто мало?!
- Агов, - спробував заспокоїти її я. – Ми ж друзі, а не коханці. Ти ж пам’ятаєш?
- Так, і тобі важко піти з другом? Еге ж?
Я промовчав.
- Буде весело…
- Ні, вибач.
- Мік, згоджуйся. Чого ти?
- Я не люблю такі офіційні зустрічі… Просто від природи не люблю.
- Та це круто! Може, познайомишся з ким…
- З ким?
- Ну, не знаю, залежить від обставин…
- Ага, і зранку я знов прокинусь у твоєму ліжку…
- Мік!!
Здається остання фраза її реально розсердила. А, може, це лише мені так здалося…
- Що «Мік»?!
- Ти мене образити хочеш?
- Ні...
Хоча насправді так. Але вголос я не сказав.
- Ні, справді, пішли. Чого ти, Мік?..
Трясця, здається, її вдалось мене вмовити.
- Добре, де зустрічаємось?
Розділ 6.
Ми зустрілись неподалік від місця проведення вечірки. Я прийшов туди у смокінгу, а вона у платті з дуже широким відвертим декольте.
- Як тобі? – запитала вона.
- Нічого…
Зайшли всередину. Дворецький запитав перепустку, Євгенія показала, а на мене кивнула:
- Цей зі мною.
Я ледве стримався, але нічого не показав свої виглядом.
- Проходьте, - ввічливо мовив дворецький і махнув рукою, - Вас чекають.
Ми увійшли у зал. Там вже знаходилось кілька пар. Одні танцювали вальс, інші про щось розмовляли. Кілька стояло біля столику, де були канапки і випивка.
- Слухай, - прошепотів я Євгенії. – Який привід вечірки?
- День народження.
- Чий?
- Ха - ха! Хазяїна маєтку.
Як я не люблю відповідей, які не дають ніякої нової інформації.
- Ні, справді. Чий?
- Відчепись.
Я відійшов від неї і став біля столика. До мене підійшов якийсь достатньо масивний чолов’яга, який мені здався чомусь знайомим, хоча я його раніше не бачив.
- Доброго вечора! – привітався він. – Ну і як воно вам?
- Що саме? – поцікавився я.
- Взагалі.
- Нічого. Трохи нудно, а так зовсім непогано.
- До речі, я - Сергій, - представився чоловік.
- А мене звуть Микитою, - відповів я.
Ми обмінялись рукостисканням.
- А що ви тут робите? – запитав Сергій.
- Пробачте? – не зрозумів я.
- Просто я хазяїн і знаю список запрошених, бо сам же і складав. А вас я взагалі ніколи раніше не бачив.
- А, так я прийшов з…
Тут я обірвався, оскільки не знав як назвати Євгенію. Можливо, подруга. Але мало що там ще за загвіздки в запрошеннях. Може, коханка? Ні, щось не підходить… Тоді що, дівчина? Цілком непоганий варіант.
- Тож з ким? – посміхнувся Сергій.
- З Євгенією. Вона моя дівчина.
- А, Женя. Я її добре знаю… Так, звісно. Ну, розважайтесь.
- З днем народження! – кинув я йому вслід.
- Прошу? – обернувся Сергій.
- Вибачте, а у вас хіба сьогодні не день народження?..
- А, так. Я просто не дочув. Дякую. Розважайтесь…
Він кудись відійшов. Ззаду непомітно підійшла Євгенія:
- Хто це був?
- Сергій. Він хазяїн. Ти що, не знала куди і до кого ідеш?
- Ні-ні, я добре знаю Сергія. Просто не пізнала… Що він хотів?
- Та так. Підійшов, поговорили, запитав з ким я прийшов…
- Зрозуміло.
Вона повернулась до столика і, взявши два фужери з шампанським, простягнула один мені:
- Будеш?
- Ні, не люблю.
- Та ну? Всі люблять шампанське.
Трясця! Не люблю коли ставлять такі тупі узагальнення – всі це, всі те. Але я промовчав, а натомість сказав:
- А я ні.
- Який ти дивний… Може, тобі вина? – простягнула мені інший фужер.
Я нехотя взяв, відпив. Євгенія випила відразу пів бокала і захихотіла. Потім повернулась до мене:
- Пішли потанцюємо.
- Ні, дякую. Без мене.
- Пішли, Мік. Ти що, не вмієш танцювати?
Таки не вмію. І не люблю. І досі не знаю, чи не люблю від того що не вмію, чи не вмію від того, що не люблю. Але признаватись не хотілось.
- Вмію. Просто нога після вчорашнього болить.
- Мік, це ж не рок-н-рол, а вальс. Його танцюють повільно… Пішли танцювати!
- Та якось…
- Що «якось»? Мік, один танець.
Трясця вона мене вмовила. Вже за кілька секунд ми кружляли посеред інших пар. Євгенія нахилила свою голову до мого вуха і мовила:
- А ти нічого танцюєш…
- Ти теж, - відповів я.
Більше ми одне одному не встигли нічого сказати. Музика зупинилась. На підвищенні з'явився чолов’яга в фраку і радісно прокричав:
- А зараз пора трохи розважитись. Конкурси!!
Публіка заплескала. Від деяких пар почулись несхвальні вигуки. Євгенія підскакувала, плескала і кричала мені:
- Давай, чого ти? Це ж весело!
Я посміхнувся, але у конкурсах за той вечір я участі ні разу не прийняв, тому що від природи не люблю таку дурню. Хай забавляються інші. Це не для мене. Точно не для мене.
Розділ 7.
Пізно ввечері ми вийшли з будинку. Євгенія взяла мене під руку і сказала:
- Проведеш мене додому?
Я повернув до неї голову:
- Вибач, звісно, але ні. Я пам’ятаю чим усе завершилось той раз і знову такий фінал мене, м’яко кажучи, не влаштовує.
- Пхе!
Вона фиркнула і пішла далі. Я залишився стояти на місці. Вона все йшла. Потім зупинилась, повернулась лицем до мене і сказала:
- Ну, дивись! Якщо зі мною щось трапиться, то ти будеш винний, що не провів. Подумай!
- Ні. Однозначно. Вибач.
- Ну-ну.
Вона пішла далі. Повернула кудись вбік і почала на трасі ловити машину. Кілька іномарок проїхало повз. Врешті одна зупинилась. Після короткого діалогу Євгенія крикнула:
- Та пішов ти! – і голосно хряпнула дверима.
Авто поїхало далі, а вона продовжувала ловити машину. Я рушив до Євгенії. Звичайно, з її боку це виглядало повною показухою. Я точно знав, що чиню неправильно, але я ішов, заспокоюючи себе, що справжні джентльмени завжди проведуть дівчину додому. З іншого боку, я не був таким вже джентльменом. Хоча, хто його знає. Може, і був. Отож, я підійшов до неї і сказав:
- Ну, пішли!
- Пішли, - вона посміхнулась і в цій посмішці читалось задоволення від того, що все-таки все відбулось як їх хотілось.
Знову ми дійшли до її району, знову він був погано освітлений. Знову провів її через арку, довів до будинку. Там зупинився.
- А провести до квартири? – здивовано підняла брови вона.
- Ні, вибач. До квартири проводити не буду. Тут не так вже і далеко.
- Пхе! – фиркнула вона і зайшла в будинок.
Я розвернувся. Був повний місяць, тому у його світлі я краєм ока помітив, що машини Євгенії знову нема у дворі.
- А де ж вона її паркує? – здивувався я, але пішов далі.
Знову вулиця, відсутність транспорту, дорога додому, двері квартири. День закінчився так само швидко, як і розпочався.
Розділ 8.
Минув ще тиждень. Було літо і було спекотно. А це була субота. І у мене зранку задзвонив телефон. Так, це знов телефонувала Євгенія. За останній тиждень вона телефонувала мені досить часто. Зазвичай, просто так, щоб поговорити. Я хоч і не люблю таких дзвінків, та все-таки щоразу терпляче її вислуховував (о, ці кляті правила етикету!!). Цього разу теж підняв трубку:
- Алло.
- Мік, що робиш?
- Поки що нічого. А що?
- Ми йдемо на річку, - це прозвучало як факт, а не як пропозиція.
- Хто «ми»?
- Ну, ти смішний. «Ми» - це ти і я. Збирайся.
- Ні, якось не хочеться…
- Чого? Пішли. Я кожного літа купаюсь.
- Та я…
- Що, плавати не вмієш?
Плавати я вмів, і вмію.
- Вмію. Просто якось непідходящий день для купання… - я сказав перше, що спало мені на думку.
- Нічого собі не підходящий. Спекотний, літній день. Що ще потрібно для купання?
І справді… От трясця, невже їй знову вдалось мене вмовити?..
- Аммм… Нічого.
Вже за годину ми йшли до річки. Звісно, бувають і чистіші водойми, але і ця була досить непоганим варіантом. Отож, дійшли до пляжів. Проминули один, другий.
- Надто людно, - пояснила Євгенія.
Нарешті помітили пляж, на якому було всього кілька хлопчаків. Вони хлюпались і почували себе, мабуть, справжнісінькими іхтіандрами.
- Агов, як там вода? – крикнув я їм.
- Супер! Краще не буває! – долинули голоси з річки.
- Я ж казала, - переможно посміхнулась Євгенія. – Зупиняємось тут.
Ми скинули манатки на купу, постелили рушник. Я скинув шорти і футболку і був готовий купатись. Євгенія ще щось там возилась. Я пішов до річки, всунув ногу в воду і зрозумів, що хлопці таки не збрехали. Набравши розбігу, я шубовснув у воду. Виплив і поплив до середини річки. Допливши, розвернувся і поплив назад до берега. Євгенія якраз заходила до річки. Йшла повільно, неквапливо, дивлячись під ноги.
- Чувак, тобі пощастило з дівчиною! Така красуня… - кинув мені один з хлопчаків.
- Вона мені не дівчина, - кинув йому я.
- А… Буває, - з розумінням сказав інший.
- Попливли, - сказала мені Євгенія, дійшовши до мене майже упритул.
- Попливли… - байдуже згодився я.
Ми перепливли річку і вийшли на тому березі. Краєвид був, звісно, чудовий. Я мимоволі зачудувався. Був би художником, тут же сів би писати картину. Але я ним таки не був. Тому просто стояв і дивився.
- Агов, попливли назад, - кинула мені Євгенія.
Ми перепливли назад і, вийшовши з річки, полягали на рушниках. Світило сонце, тому тіло висихало досить швидко. Хлопчаки вже кудись пішли і тому ми лежали лише удвох. Лише я і вона.
- Як романтично! – зауважила Євгенія.
- Так, трохи є, - кинув я.
Ні, насправді я так не думав. Зовсім не думав. Просто сказав щоби не починались розмови на зразок «Чому не романтично? Для всіх романтично, а для тебе ні ?!.». Я просто лежав і думав. Просто так думав. Ні про що. Так деколи буває. Начебто і думаєш, але конкретної теми нема. Отож, я собі лежав і думав. Раптом Євгенія сказала:
- Ну, відпочили, і полізли знов купатись.
- Ні, - заперечив я. – Я якось потім.
- Як хочеш, - потиснула плечима вона і побігла до води.
А я лежав і думав. Просто так. Конкретної думки не накльовувалось.
- А-а-а! – почулось раптом з річки.
Я різко підняв голову. Це кричала Євгенія. Вона махала руками і знаходилась майже на середині річки. По-моєму, вона тонула.
- Тону!! – заверещала Євгенія.
Точно тонула. Я зірвався з місця і кинувся до річки. Швидко стрибнув у річку і поплив до Євгенії, яка досі верещала.
- Дай руку! – крикнув їй я.
- А-а-а! – верещала і далі вона.
Я сам схопив її за руку і смикнув на себе. Вона щось далі кричала. Я плив до берега, тягнучи її за собою, немов буксир. Коли мої ноги торкнулись дна, я зупинився і підтягнув ближче потопаючу. Паніка вже закінчилась і вона просто часто дихала.
- Ти в нормі? – запитав я.
- Ага, - кивнула вона. – Дякую, що врятував мене.
Тут Євгенія спробувала мене поцілувати та я відхилив її:
- Чого ти?
- Це – рятівнику від врятованих.
- Що? – посміхнувся я. – Оце вигадала…
- Ти що, проти маленького поцілунку?
- Ми ж не пара щоб знаходити найменші приводи для поцілунків!!
- Я тебе не зовсім розумію… Ти не хочеш мене поцілувати?
- Трясця! – зірвався врешті-решт я. – Ні, не хочу! Запам’ятай: між нами нічого не може бути, зрозуміло?! Не може!
- Чому?
Невже вона і справді така наївна і дурнувата?..
- Тому.
- Подумаєш, - пхикнула вона. – Велика цяця…
Я з полегшенням видихнув. Хтозна чим міг би далі обернутись цей «маленький поцілунок». Більше купатись мені не хотілось.
Додому ми повертались в повній мовчанці…
Розділ 9.
Минуло ще два тижні. Кожен день мені телефонувала Євгенія. Деколи вона мене виручала, але частіше все-таки я її. То квартиру затопить, то меблі пересунути, то ще якась дурня.
Отож, минуло два тижні. Я сидів в офісі за комп’ютером і намагався настроїтись на роботу. Не міг.
В кишені завібрував мобільний. «Євгенія…» - промайнуло в думках. Я поглянув. Ні, це була не вона. Номер був взагалі якийсь невідомий. Я підняв трубку:
- Алло…
- Мік, - в трубці пролунав голос Євгенії і він звучав не так, як завжди. – Слухай… Я в дуже великій халепі. Я винна купу грошей. Ти б не міг…
Тут трубку у неї забрали і грубий чоловічий голос продовжив:
- Слухай сюди. Ми маємо твою чувиху. Якщо післязавтра бабок не буде, то їй капець. Ми її грохнемо і продамо на органи… Ти врубався?!
- Так.
- Вона стирчить нам двісті штук. Ми забрали її тачку і тепер вона нам винна… - голос затих, начебто з кимсь радився. – …сто двадцять штук. Баксів. Шукай де хочеш. Продай квартиру, машину… Коротше кажучи, вона сказала, що ти її хлопець, значить її проблеми є і твоїми. Хіба не так?.. Так, на її знов…
У трубці знову зазвучав голос Євгенії:
- Мік! Я дуже боюсь… Знайди десь гроші. Я тобі віддам. Справді… Мік, я дуже боюсь… Боже… Мік, врятуй мене…
Далі трубку знову забрав чоловік і вказав місце і час зустрічі. Потім дзвінок завершився. Я задумався. Голос був хоч і майстерно змінений, та я точно знав, що десь і колись його чув. Точно чув. Задумався. Проніс у пам'яті голоси всіх знайомих, яких пам’ятав, потім рідних. Ні, це були не вони. Раптово згадав, що я його чув нещодавно. Так, зовсім нещодавно. На тому банкеті… І тоді, в підворітті. Треба ж, той бандит і начебто Сергій, і цей чолов’яга є, здається, однією і тією ж персоною. Пасьянс розклався. Я зрозумів усе.
І я знав що робити далі.
Розділ 10.
Увечері, в точно назначений час я під'їхав до вказаного місця на таксі. Потім вийшов, пройшов недовгу частину лісу і опинився на галявині. В дальньому її кінці знаходився автомобіль. Так, це була машина Євгенії. Невже, я помилився і усе дійсно так, як описали мені по телефону?.. Але вже було надто пізно.
Я пішов до авто. За кілька кроків зупинився. Двері машини відчинились. Звідти вийшов масивний чоловік. Так, я його впізнав. Це був і той Сергій, і той бандит з підворітні. За собою він витягнув Євгенію. Рот її був заклеєний скотчем. Руки зв’язані за спиною. Невже, все-таки?..
Бандит поставив Євгенію перед собою і направив їй пістолет до виска.
- Гроші! – наказав він.
Я підійшов ближче і подав кейс. Сергій взяв його і поставив біля себе. Розрізав скотч, яким були зв’язані руки Євгенії і наказав їй:
- Відчиняй!
Вона присіла і повільно відкрила кейс.
Тут по лиці їх обох промайнув подив і розчарування. І це остаточно підтвердило мою версію. Так, у кейсі не було грошей. Ані долара. Ані цента. Я засунув туди кілька томів «Шерлока Холмса» Артура Конана Дойля, для ваги. Я не помилився…
- Якого біса?.. – розгубився бандит, але в наступну секунду рвучко встав і направив пістолет Євгенії до голови. – Ну, все. Їй каюк… Я тебе попереджував.
- Ну, стріляй! – посміхнувся я.
- Я їй зараз мозок виб’ю! – просичав той.
- Давай! – сказав я і підійшов ще ближче. – Ну, чого ти?
Я підняв праву руку догори. З лісу в той же момент з’явились озброєні міліціонери і спецназ. Вони бігли прямо сюди.
Бандит розгубився. В наступний момент різко вдарив мене на обличчю і разом з Євгенією кинувся до машини. Завів і повернув в бік дороги, додавши газу. Один з міліціонерів присів, прицілився і вистрілив по колесам. Машина продовжувала рух. Міліціонер вистрілив ще раз. З другої спроби колесо було пробито, машину занесло вбік і вона зупинилась. Звідти вибігли Сергій з Євгенією та кинулись бігти в бік лісу. Почувся постріл.
- Стояти! Стріляти буду! – крикнув один із міліціонерів і вистрілив у повітря.
Сергій з Євгенією бігли далі, сподіваючись все-таки втекти. Пролунав ще один постріл. Сергій змахнув руками, ніби відганяє голубів, і впав. Євгенія заверещала і, обхопивши голову руками, присіла. До них вже добігали міліціонери:
- Вас заарештовано! Руки за голову…
Я з полегшенням видихнув. Все нарешті завершилось. І досить благополучно.
Розділ 11.
- Отож, ми їх пов’язали. Так, дякую за допомогу, друже! – з цими словами Микола потиснув мою руку.
Він був слідчим і я його досить добре знав. Колись ми навчались разом в університеті. І тоді, після дзвінка, я вирішив піти саме до нього. За допомогою…
- Але, все-таки. Микито, звідки ти знав, що це все блеф?
- Нізвідки. Я не був у цьому упевнений… Взагалі.
- Чекай! Тобто ти підставляв дівчину?.. Отак просто?..
- Еге ж…
- У мене нема слів.
- Ні, насправді, все не так туманно. Я зрозумів, що зі мною грають ще досить давно… При другій зустрічі. Я її проводив до будинку, там була бійка. Причому мене здивувало, що як на бандитів вони надто невміло бились. Складалось враження, що зі мною просто бавляться. Як з дитиною. Вдвох вони мене могли б легко скрутити…
- А потім...
- Потім вона мене запросила почистити пальто у неї в квартирі. Я навіть думаю, що саме для цього і була інсценізація бійки… А коли я чистив, вона запропонувала мені випити. І от після того як я випив, я не пам’ятаю нічогісінько аж до ранку. Зранку вона мене повідомила, що ми провели разом ніч… Розумієш?..
- Так…
- Я, ясна справа, не повірив. По-перше, у мене в телефоні було три пропущених виклики від друга. Три!! Розумієш?.. Якби я не спав, то би точно зняв трубку, або зателефонував йому трішки пізніше…
- Чому?.. Ти ж міг би і не почути…
- Розумієш, у мене в телефоні надто гучна стоїть мелодія на виклику. І, повір мені, я б точно почув, якби навіть спав… А, враховуючи, що така мелодія і мертвого розбудить, я точно заснув не без допомоги якихось таблеток… От так от.
- А по-друге?
- Це ще простіше. Коли зранку я зайшов до туалету, то побачив, що «круг» не було піднято. Тобто останнім в туалеті був точно не я. Але справа не в цьому. Я, коли поглянув на себе у дзеркало, то помітив, що і зачіска моя була у нормі, і слідів помади на обличчі не було і я навіть не пахнув її парфумами. Коротше кажучи, ні чорта у нас вночі не було.
- Але це ще ні про що не свідчить…
- А, по-третє, бачив фільм «Я, знову я та Ірен»?
- А, цей що з Керрі?.. Але до чого?..
- Так. Пам’ятаєш, є момент коли зранку Керрі заходить в туалет і питає у Ірен « А чого це я пісяю, наче у нас учора був секс?»
- Ну?
- Так от. У мене такого не було. Це вже стовідсотковий аргумент.
- А може, в тебе просто так..?
- Ти думаєш, що у мене це вперше було?
- Нічого я не думаю…
- Так от ні. І у мене це як у всіх. А отже, уночі у нас нічого не було… Зовсім. До речі, коли я вийшов з будинку, то не помітив її машини. А при першій зустрічі Євгенія була за кермом… Це мене насторожило. Потім я запідозрив щось коли ми прийшли на вечірку. Коли я поздоровив Сергія з днем народження, він вочевидь не зрозумів чому я його вітаю. Певне, вони не узгодили причину її появи на вечірці.
- Так…
- А може, вона взагалі не знала, що цей її друг там буде. І він грав експромтом. Його обличчя теж мені здалось тоді підозріло знайомим. Як і статура. Але, зрештою, мене стовідсотково впевнило в тому, що це все афера той момент коли при дзвінку бандит сказав «Вона винна двісті штук. Ми забрали її тачку і тепер вона винна нам…» і зупинився… В той момент він радився з Євгенією. І я це зрозумів.
- Хм… Тобто, ти спирався на такі «факти»?
- Так. І непогано, мушу зауважити, спирався.
- Ти взагалі розумієш, що ризикував життям дівчини?
- Повір, мені було абсолютно все одно до неї… Знаєш у чому була їхня основна помилка?
- В чому?
- Вони думали, що я думатиму, як ти. Що я буду переживати за дівчину. Що я за ті три тижні відчую себе ледве не героєм, який стільки разів рятував її. Що, врешті-решт, я закохаюсь, або принаймні стану дуже сильним другом. Або що я, ну, хоча б буду джентльменом. І вони прорахувались… Нічого з цього я не робив і не відчував.
- Як я погано тебе знаю… - після тривалої мовчанки вимовив Микола. – Я б ніколи не подумав, що ти…
- …така сволота?
- Так.
- Ніхто не знає людину краще неї самої… З твоєї точки зору я, можливо, і сволота. А хіба не такі ж ті, хто намагались зіграти на моїх почуттях?..
- Не знаю.
- Ну, бувай.
- Бувай!.. Треба ж таке. Як я в тобі розчарувався…
Я вийшов з відділку міліції і пішов до найближчої зупинки.
Через деякий час відбувся суд. Аферистів «Євгенію» і «Сергія» (насправді ніякі вони виявились не Сергій і не Євгенія) засудили до ув’язнення, де у них буде час подумати над помилками.
Що ж, людям властиво помилятись… Не пам’ятаю хто сказав.
14-22.06.2010р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260866
дата надходження 21.05.2011
дата закладки 29.09.2011
Мой друг художник повидал,
Немало девушек красивых,
Портреты многих рисовал,
Веселых, грустных и счастливых.
Однажды я его спросил:
"Одну лишь выделить ты можешь?
Та, что яснее всех светил,
Что уникальна, не похожа."
"Конечно, есть, но описать,
Ее словами невозможно,
Признаюсь, даже рисовать,
Тот образ было очень сложно.
Уж лучше просто показать,
Я сделал копию портрета,
Тогда ты сможешь все понять.
Сейчас... Была она здесь где-то...
И я как вкопанный стоял,
С картины пораженный взглядом,
Большие карие глаза...
Любому могут стать отрадой.
Изящный контур нежных губ,
Едва заметная улыбка,
Никто не мог быть с нею груб,
Страшнейшая была б ошибка.
Ручьями локоны волос,
Стекали плавно ей на плечи,
Она как девушка из грез,
Ей любоваться можно вечно...
Я обернулся и сказал:
"Ты обманул меня! За что же?
Она ведь просто идеал!
Такого в жизни быть не может!"
Он взгляд спокойно уловил,
И словно старец, что все знает,
Сказал:"Запомни, у Любви,
Изъянов, друг мой, не бывает!"
посвящается О.М.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281701
дата надходження 20.09.2011
дата закладки 20.09.2011
Ламалося небо, здригалися зорі,
одна за одною йшли хвилі космічні,
звучала симфонія в диво-мінорі,
й хотілося вірити в справжнє і вічне.
Земля поставала нова в риштуваннях,
горіли над нею надії софіти,
за руки тримаючись, ми без вагання
ступали на землю в незнаному світі.
-Поглянь, тут сліди є, пройшли наче двоє,
а далі одна залишилася нитка.
-Піду подивлюся й вернусь за тобою.
-Мені чогось страшно. -Не бійся, я швидко.
Я вже повертався, як раптом змією
полізла попереду тріщина збоку,
і ти віддаляєшся разом з землею,
і тільки, як нитка, сліди моїх кроків.
...Скажи, чи ти справді була і існуєш?
Я знаю твій номер і координати...
Попереду прірва-змія. Ти не чуєш.
І марно щосили кричати й гукати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269426
дата надходження 09.07.2011
дата закладки 09.07.2011
Н.І.
Давайте поговоримо про дощ...
Про той, що йде за вікнами балкону,
Про свіжий вечір, що на підвіконні,
Про вітер, що торкається долоні.
Давайте поговоримо про дощ...
Давайте поговоримо про ніч...
Про ту, що починається з молитви,
Про зорі, що за хмарами не видно.
Я так люблю із Вами говорити!
Давайте поговоримо про ніч...
Давайте поговоримо удвох...
Про ліс, гриби, про листячко опале,
Про душу і про квітку, що зів'яла,
Про те, про що нікому не казали.
Давайте поговоримо удвох...
А потім помовчим... Хвилину-дві...
Про щось своє... Про хмари грозові,
Про коників, що скачуть у траві,
Про роси, що неначе з кришталю.
Про те, що я душею Вас люблю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269020
дата надходження 07.07.2011
дата закладки 07.07.2011
Найжвавіше перехрестя міста…Тут завжди повно машин. Сльози на очах, перебинтована рука на якій пов’язка вже давно просочилась кров’ю, коса чорна чілка, пірсинг на обличчі.”Жалюгідно виглядаю”,- подумав Рік.
Сльози котилися горохом.Його покинула дівчина з якою він був уже 2 роки. У них, як він думав все було чудово: жодних сварок, він на неї жодного разу не накричав, був завжди ласкавий до неї.Цього ранку він побачив на столі записку:”Ти жалюгідний, плаксивий шмат лайна. Весь цей час ти мене обманював”. Він різко зірвавсяз ліжка, одягнувся, почав телефонувати їй. Ніхто не відповідав. Побачив на підлозі порване фото. Це були вони.
Цілу ніч він провів у сльозах з пляшкою горілки, з дурними думками про смерть. Зранку, коли ще тільки сонце просиналось, він повільно пішов у ванну тримаючи у правій руці канцелярський ніж. Легкий рух рукою. З рани почала текти ця життєво-важлива для людей червона рідина. Він сидів споглядав як кров витікає з цього глибокого порізу.”От і все. Фінал моєї історії життя”,- в думках говорив Рік. Та задзвонив телефон. Він ліниво почав витягати з кишені своїх завужених штанів. На екрані видніло ім’я Мія. “Якого біса ти дзвониш? І так мене покинула. А тепер ще дзвонить”,- злився Рік. Та трубку все таки підняв:
- Ріку….Вибач що пішла…Так треба було…
- Говори швидше…В тебе мало часу…
- Будь-ласка, давай зустрінемось…
- Де???
- На тому перехресті…Добре???
- Добре,- кинув слухавку.
“З такою раною я далеко не зайду”,- думав Рік. Почав шукати бинти. Ось вони. Туго перев’язав рану, щоб кров так не цібеніла. Перекинув через плече свою улюблену сумку і вийшов з квартири.Закривши двері вставив у вуха навушники, увімкнув улюблену музику, поправив чілку і пішов.
На дворі чудова сонячна погода. Та Ріку було не до цього. В руках тримав шматки того фото. Згадалось як 2 роки тому він, 17-річний хлопчисько перебігаючи дорогу врятував від смерті її. Це була Мія.
Маленька ростом чорнява дівчина, одягнута в чорну кофтинку, потерті джинси і кеди. Вона пробувала кинутись під машину. Він встиг упіймати її. Поклав на землю. З руки в неї текла кров. Він зняв свою футболку, розірвав її і перев’язав дівчині руку. Швидко витягнув свій потертий телефон і викликав карету швидкої допомоги. Поки не було швидкої дівчина прийшла до тями, ледь чутно промовила:”Ти янгол? Я померла? Я в раю?”.Рік з посмішкою сказав їй:”Не хвилюйся ти жива”.ТА дівчина вирубилась.
Цілу ніч він просидів під її палатою. Зранку швиденько сходив в квітковий магазин, купив букет ромашок. Пізніше взяв ще трохи фруктів і сік повернувся в лікарню чекати коли до неї нарешті пустять. З ординаторської вийшов лікар з якоюсь заплаканною дамою. Лікар показав на Ріка рукою і щось їй сказав. Рік не розчув слів лікаря, та все було зрозуміло. Жінка кинулась до Ріка, дякувала йому, обіймала. Та Ріку було не до цього. Подякувавши за усі похвали, він підійшов до лікаря.
- Як вона?
- Жити буде…Хоч і вратила багато крові…
- А можна до неї?
- Так-так, звісно…Проходь…
Рік увійшов до палати. Так як у палаті було дуже багато світла і все було білим що Ріку здалось що це якась райська кімната. Крихітка яку він вчора врятував сиділа на ліжку і пила сік. Рік простягнув їй букет сказавши:
- Це тобі новонародженна…
- Це чому я новонародженна? В мене день народження аж в грудні.
- Лікарі витягли тебе з того світу…
- Чекай…Це ти мене вчора врятував?
Рік промовчав, щиро посміхнувшись.
- Дуже дякую,- і вона вже висіла у нього на шиї.
Рік теж обійняв її. Притис до себе.”А вона не така вже і крихітка”,- подумав Рік.
- Мене до речі звуть Мія…А як звати мого рятівника?
- Мама з татом Ріком назвали.
З цього почалась довга, наповнена сміху і радості розмова. Кожного дня ввечері Рік йшов від неї з обіцянкою що прийде завтра, і він приходив. Так тривало кілька днів. Рік почав писати вірші про неї, почав відчувати одинокість коли її не було поряд, йому ставало сумно коли він ішов додому з її палати.”Здається я закохався”,- писало у нього в кожній думці про Мію.
Минув тиждень. Мію виписували з лікарні. Рік біг у шаленому темпі. Він запізнювався.”Бідолашні ромашки”.- подумки сказав подивившись на букет у правій руці. Влетівши на другий поверх одразу галопом побіг до її палати.”Фу-у-у-у….Пощастило. Ще не виписали. ”,-зрадів він. Повільно зайшов до палати, привітавшись з батьками Мії подарував її матері квіти, і почав допомагати Мії збирати речі. Через пів години вони нарешті покинули палату і повільно пішли коридором що вів до сходів. Рік зібравшись з силами зупинив Мію і ледве витиснув з себе:
- Мія, я повинен дещо тобі сказати…
- Ні….Це я тобі дещо скажу…І якщо ти відповіш мені ні то я тебе вб’ю…
- І що ти мені скажеш???
- Будь зі мною…
Рік поцілував її. Поцілував настільки сильно, що Мія впустила пакет зі своїми речами.
- Ей….Підлабузник….Ти так і не сказав мені…,- посміхаючись сказала Мія і підібрала свій пакет.
- Ну…Еее….
- Говори виразно…
- Ну звісно буду люба.…
В шаленому ритмі проживали вони літо. Різноманітні вечірки, тусовки у її друзів і вона, та що танцювала як богиня. Мія познайомила його зі своєю тусою. Рік був приємно здивований, коли після знайомства з усіма з ним говорили як з давно знайомою людиною. А скільки там було веселих і творчих людей. Були люди різних жанрів: були письменнки, поети, музиканти, скейтери, і просто чудові люди.
Єдина риса яка поєднювала їх разом це те що всі були різнокольорові, з чудними зачісками, з пірсингом.
Мія познайомила Ріка зі своєю найкращою подругою. Всі кликали її Фея, хоча звати її було Наталі. Навіть Фея не розуміла чому її так кличуть…
- Коли весілля закохані?,- жартувала Фея.
- Та яке весілля, це ще рано,- відповідала Мія.
- Дійсно рано,- підтримував думку Рік.
- Ну як хочете. Ви ж така гарна пара,- продовжувала Фея,- Рік такий красунчик що я не проти була б одружитись з ним.
- Ти на що натякаєш?,- здивовано запитала Мія.
- Натякаю на те що в тебе чудовий хлопець і що тобі пощастило з ним…
- Ааа…Ну дякую дякую…А ти чому сама ходиш? Чому собі когось не знайдеш?,- говорила Мія.
- Нєєє…Мені ще рано. Я ще маленька,- з посмішкою відговорювалась Фея.
- Ми йдем погуляєм. Скоро будем,- вмішався Рік.
- Знаю я ваше скоро,- посміхнулась Фея.
Завжди Рік з МІєю втікали в якийсь провулок, або ж сиділи в парку. Як вона захоплено розповідала про себе, про свої захоплення, завжди щось розказувала про емо. Мія говорила, що емо це не лише сльози і порізані руки, це також і шалені танці під улюблену музику, щирі дитячі почуття. Вона з таким захопленням про все це розповідала що Рік боявся ворухнутись щоб не злякати музу що витала навколо Мії. З цими розповідями Рік відчув що сам змінився всередині, та й почав змінюватись ззовні: почав відпускати чілку, став більш розкутим. Так почало закінчуватись літо…
Почало осипатись листя. Непомітно підійшла осінь зі своїми холодними вітрами, дощем і сірі дні.
Під дощем стояли дві непорушні постаті що застигли в палкому поцілунку. Мокрі та щасливі, Мія з Ріком пішли до нього. Розмістились собі на кухні, Рік заварив зеленого чаю. Вони сиділи і не зводили погляд один з одного. А за вікном свою симфонію розпочав вітер. Рік мав якийсь стурбований вигляд і хвилювало Мію.
- Ріку…Щось сталося?,- спитала Мія.
- Так люба…Сталось…Але я не знаю як сказати...,-і опустив очі.
- Кажи як є…,- почала ще дужче хвилюватись Мія.
- Ем…Ну…Давай житии разом…
Стурбоване обличчя осінила посмішка. Вона одразу обійняла його і почала цілувати.
- Звісно любий…Звісно давай….
Всю ніч вони провели в щасливих обіймах. Заснули аж під ранок….Та Мію розбудив телефон. Дзвонила Фея.”Що їй потрібно так рано?”,- думала Мія.
- Алло.
- Привіт Мія. Я тебе не розбудила?
- Та ні Наталі. Що ти хотіла?
- Рік тебе обманює. Весь цей час тобі брехав.
- Звідки ти знаєш?
- Він спав зі мною. Ходив зі мною на побачення коли тебе не було…Я просто вирішила що тобі варто знати…
Одне лише мовчання. Кинула трубку. Сльози хлинули рікою і вже не було сил їх зупинити. Витягла з сумки блокнот, вирвала сторінку і почала писати записку. Написавши поставила її на стіл. Дістала з гаманця їхнє фото. Подивившись на нього кілька секунд почала безжально рвати його на шматки. Швидко зібрала свої речі і не оглядаючись пішла.
Гул машин розбудив Ріка з цього сну. Ось він стоїть на тому самому перехресті де колись він врятував Мію. Він з одного боку, вона з іншого, а між ними прірва яка виникла з нічого…Набравшись відваги перебіг дорогу підійшов до неї:
- Мія будь-ласка вислухай…
- Я не збираюсь тебе слухати…Я слухала твою брехню останні два роки…
- Фея тебе обманула…
- Вона розповіла правду. А ти хоча б не відпирався…
- Ти розумієш я подобаюсь і вона хоче бути зі мною…Саме через це вона влаштувала цей обман..
- Обман - це твої почуття… Ти мене обманював…А я тобі повірила…Дура..
- Будь-ласка Мія…
- Все…Між нами все скінчено назавжди…
Ріка щось заболіло всередині…Він не міг повірити…Думав що це страшний сон. Та нажаль це був не сон.
- Ну якщо скінчено то скінчено…Прочитай це будь-ласка коли я перейду дорогу ,- і вклав їй в долоню папірець.
Вставив навушники у вуха, увімкнув улюблену группу, дістав цигарку, закурив і повільно пішов. Рік не звертав уваги на машини що пролітали мимо нього. Він йшов… Повільно йшов… І подумки прощався з нею. Запищали тормоза…Рік відчув глухий і різкий удар. На землю посипалось скло і легким струмком потекла кров. Підбігли люди, з авто вибіг водій. Всі старались допомогти. Та було пізно.
Мія була ошелешена тим що сталось, почала кричати від жаху і бігти до нього. Обійнявши просила щоб він проснувся…Та він не спав. Його вже не було в живих…
Минув майже рік…Мія вже 7 місяців як вийшла з лікарні після всього того що сталось з Ріком. Судову справу теж закрили. Фея забрала свою заяву. Мія пробувала вбити її бо вважала що саме Фея убила Ріка. Фея сама добре розуміла що накоїла і тому після того як забрала заяву переїхала в інше місто.
Мія щодня приходила до Ріка на могилу. Прибирала на ній а потім годинами сиділа і мовчала, проклинаючи всіх за те що забрали у неї Ріка. З слізьми на очах поверталась додому. На столі завжди стояло його фото і та записка яку вона не змогла прочитати. Настав день народження Ріка.Мія вирішила що боятись немає сенсу і почала розгортати записку:”Кохана Мія…Я закінчив те що ти не змогла закінчити…Я тебе не обманював…Ніколи…Будь-ласка не сумуй за мною…Я завжди буду з тобою…Ти навчала мене жити…Та я не зміг втримати життя в собі і не жалію про це…Ми ще зустрінемось…Не хвилюйся…Живи і радій життю”. Вона почала плакати. Плакала дуже довго. Тут Мія крізь сльози відчула як хтось ззаді обійняв її. Вона одразу повернулась і не повірила своїм очам. Перед нею був Рік.
- Я ж казав що ми ще зустрінемось,- і поцілувавши почав зникати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268468
дата надходження 04.07.2011
дата закладки 04.07.2011