Світило Сонце потім падав дощ
Як на Сонці ми йшли просто під дощем
Вночі так само як і в білий день
Прискіпливо дивилися одне на одного
Казала: ніколи ніколи ніхто і ніщо
Розлучити в житті нас не зможе
Казав: завжди завжди буду жити
Потужно завжди жити бо люблю
Закінчилося
Тривати мало вічно
Закінчилося
Вже немає тебе
Як шкода нас
Вже немає мене
Що робити тепер коли впали із хмар
Серед великої земної пустоти
Що робити тепер коли закінчилося диво
Ми знову будемо молитися за нього
Нехай почнеться
І триває вічно знову
Нехай почнеться
Чи чуєш ти
Серед морів і гір
Одізвися
Одізвися
Одізвися
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882576
дата надходження 12.07.2020
дата закладки 14.07.2020
Розкажи мені, небо про безвік.
Розкажіть мені, ріки, про плинність.
Розкажіть мені, трави, про вічність.
Ви спроможні її осягнути?
Бути нам, а чи, може, не бути?
Якщо бути - навіщо, скажіть?
Про любов розкажіть мені, квіти.
Але хто мені скаже про сутність,
Про м'які споришеві дороги
До ріки, до лілеї, до Бога?
Розкажіть мені, люди, про мить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870275
дата надходження 01.04.2020
дата закладки 19.04.2020
Не думаю. Забуваю. Потопити все у собі. Знову ніч. Коли настала? Коли закінчився день? За вікном тиша і білий сніг. Я ― чи не я? Ким є той хлопець у дзеркалі з пустими, скляними очима і блідими вустами? Торкаюся долонею матової поверхні. Холодна і гладка. На кухні кипить чайник. Треба виключити ― думаю.
Простягнена долоня, таблетка, таблетки, скільки... чи це важливо? П'ю воду. На ліжку розкидана постіль. На стінах і стелі веселі тіні. Скільки років, скільки днів... А може вчора? Фіолетове світло, мертві очі на застиглих обличчях. Густий туман. Життя з тієї сторони “живих”. Ізоляція.
Чи коли-небуть звільнюся із тих спогадів і чи зможу жити як колись? Чи захочу? Що відчував коли закривалися за мною двері закладу для психічнохворих? Боявся ступити крок у нову дійсність. Як до цього дійшло? Чому ніхто мені не допоміг?
Не хотів жити. Дивний стан, дивне відчуття легкості і втрата відчуття часу. Все перестає рахуватися, не можна плакати, не відчувається біль і страх. Нічого. Є лише бажання, аби відійти. Спочатку підсвідоме, але потім лише воно є і лише воно має сенс. Знищував себе, так ніби когось чужого і ненависного. Мусив! Неймовірно, як легко помирати. Не боявся смерті, не існувало поняття болю. Пам'ятаю... ванну, гострий скальпель і вени. Потім два глибокі порізи! Вивчав себе стоячи з боку ― смішне відчуття: кров, вільно пливе, темна і густа ― думав ліниво. Відчував здивування, що це все, що так правильно. Це неправда, що людина помираючи бачить все своє життя. Широко відкривав очі, аби бачити до кінця. Повільно огортав мене сон. З трудом стримував позіхання. Потім ― не знаю, з якого моменту ― дикий жаль, спротив... Потім тьма...
Коли відкрив очі, було ясно. Ясно. Мозок з трудом реєстрував дійсність. Повільно. До правої руки під'єднана крапельниця. Ліва рука перемотана і знерухомлена.
Важкі повіки падають на очі, хоча хочуть бачити, чути і що-небуть зрозуміти. Дивний туман. З пустоти виринають якісь постаті, викривлені обличчя, кров, море крові. Хочу кричати, втікати... пустота, морок.
Довго боровся за своє право на смерть. Пробував зірвати ремені, витягнути з жил крапельниці. Потім перестав. Повільно поверталася свідомість, а разом із нею біль. Довгі місяці лікування. Чому?! Хто дав їм право заставляти мене жити, повернути мене у цей жах.
Жив. Моє життя розпочалося у 23:30, але це вже не був я.
Був гарний, осінній ранок, коли висідав з автомобіля. Навколо парк. Як гарно. Синє небо. Сонце. Йшов вільно по килиму із жовтого листя. Кожен крок наближав мене до понурого, високого будинку із сірої цегли. Кожен крок наближає мене до місця, де маю залишитися на довгі дні, тижні, а може місяці і роки. Високі готичні вікна, грати і двері, котрі впускали мене лише в одну сторону, лише ― туди. Може тому, переступаючи поріг, сильно заплющив очі?
День перший
Перші хвилини. Кабінет лікаря, у якому чекав на результати аналізів. Стіл. Якісь дивно вигнуті крісла. Вікно, звісно, загратоване і ― пустка.
Що відчував, сидячи у цьому кабінеті? Що відчував, коли потім ― відповідаючи на питання лікаря ― зрозумів, що він не вірить жодному моєму слову, що все для нього є витвором хворої уяви. Навіть персональні дані, котрі подавав, ретельно звіряв зданими з документів! Нерозумне питання: “Чому ви це зробили?”, а потім нерозумне твердження: “Це неприпустимо!” Як лікар мало розуміє ― подумав ― як легко знаходить відповіді. Не має поняття, як довго боровся, поки не прийшов день коли зрозумів, що це кінець. Що там буде лише ніч, після якої не настане світанок, навіть той найгірший. Це розпачлива відвага! Чи замислюється лікар, чому самогубці ― коли вдається їх врятувати ― більше не наважуються повторити спробу? Чи не тому, що раптом зрозуміли, що для них означає життя?! Чи раптом розв'язали всі свої проблеми, позбулися страху?! Ні, нічого подібного! Вони просто згоріли тоді, тієї миті. Вони вже не мають сил, аби ще раз кинути виклик смерті. Це ціла правда, котрої ви не розумієте. А я... чи спробую ще раз? Не знаю... Чому це зробив? Можливо колись розповім... можливо спробую це пояснити... Можливо зрозумієте колись!
Тепер сидимо навпроти, не розумієючи один одного. Два знаки питання. Чи коли-небуть світ таких людей, як лікар, стане знову моїм?
Потім чергування.
Зацікавлені очі медсестер. Шафи блищать. Таці з ліками, в куті вага. Так добре знайомий мені інтер'єр. Образ з минулого життя. Тоді був з тієї самої сторони що вони, люди у білих халатах. Боровся за чуже життя ― сьогодні борються за моє. Зріст, вага, температура. Запис у медкарті і прикріплення її до історії хвороби, у котру дивляться із цікавістю.
Потім відділення.
Довгий вузький коридор, викладений червоним килимом. На стіні годинник. Безцільно і механічно відмірює час, котрий тут перестає рахуватися. По обидва боки двері без дверей. Зал. Великий і малий. Тісно поставлені залізні, ліжка, шафки. Вікна загратовані.
Люди ― тіні з мертвими рисами обличчя, блідими вустами і очима які спрямовані тупо вперед. Боявся, так, боявся тих людей. Зародився у мені бунт і питання, чому закрили мене разом із ними. Адже я відчуваю, знаю, що я є! Що можуть мати спільного зі мною, ті дивні створіння?!
Потім, значно пізніше почав соромитися свого страху. І того, що осмілився вважати себе за кращого від них! Перестав боятися. У сірій масі почав пізнавати людей. Почав жити життям відділення, його ритмом, віддихом. Придивився у його тло. Але це було потім.
Спочатку був бунт, страх. Пізнавання. Фіолетове світло. Крик і плач.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847023
дата надходження 03.09.2019
дата закладки 07.09.2019
Підійшов до вікна і виглянув. Мряка. Дерева виглядали серед туману як чорні, спалені кущі. Туман був тепер густий; на кожному дереві, кожному пеньку, кожній гілці осіло по десять тисяч малих крапельок, котрі керувалися одним чудесним правом, замерзали, ставали важкими і спадали всі нараз впродовж ночі із шелестом.
Самотність тиснула на мене зі всіх сторін, як холод. Почав сумувати і роздумувати, що те, за чим сумував, це дійсність. Взяв годинника, котрий стояв на комоді і накрутив його. Дивився на коло з цифер і фірмовий знак на тлі годинника і відчував його холодну поверхню. Але годинник нічого мені не розповів та й нічого не мав до розповіді. Алей йшов тепер голосно і дзвінко. Я потягнувся за круглою керамічною вазою, яка стояла на полиці над комодом. Але це була звичайна пуста ваза. Як до такого дійшло.
Не вірю у дійсність, говорив до себе, крокуючи туди сюди по кімнаті і шукаючи по кишенях сигарети, бо яке значення мала правдива дійсність, коли через шість хвилин людина не має вже сили, аби у неї вірити; чи дійсність не є такою великою, тягарем, що лежить на плечах, який не можна скинути, аби одночасно не рухнуло життя і світ. Такої дійсності не знав. Але хто ж її знав? Чи життя не пливе для більшості як подорож у метро, котре виїжджає зненацька на світло, де свідомість пробуджується на момент - і потім знову занурюється у морок, темний тунель, де нема нічого і бути не може.
Існування світу можна довести. Існування всього живого можна довести. Можна це відчути, побачити, почути. Так само діялося з людьми; переставали існувати так швидко, як і з’явилися, сум так само відчував кілька хвилин, минав, як минала закоханість, терпіння, радість; це все протягом життя помирає. У будь-якому разі так було зі мною. Не знав нічого, що було б правдивим, лише короткі променці світла, після яких наступав морок.
Було схоже на те, що мусив спробувати останній раз загрузити чимсь мозок. Вийшов у сад. Навколо росли дерева. Доторкнувся рукою до гілок. Пробував обійняти стовбур дерева. Не вдалося, але це не мало значення, адже знав тепер, що дерева не відповідають людською мовою, а відповідають цвітом і плодами, падають лише від сокири, і ні за ким не сумують.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815903
дата надходження 01.12.2018
дата закладки 01.12.2018
Хочешь сердце моё, на час ли?
Что б отдать ему боль любви,
Только в нем уже столько боли,
Безысходности, тяжб и горя,
Что навряд ли его спасти.
Ты б сумела любить меня,
Если б стал я твоим несчастьем,
Каждый миг твою боль храня,
Уповая на краткость дня,
Откликаясь твоим проклятьем?
Я и впрямь похожу на год,
Что с надеждою ждет капели,
Только осени круговорот,
Как порочность всех женских нот,
Закрывает ей в душу двери.
Обвиняешь меня, увы,
В равнодушии безучастном...
Я привык... Вновь копье в груди,
Вопреки всей твоей любви...
Тает сказанное в напрасном...
Только мир мой не лжив, пойми,
Нет, не верь, для тебя это сложно,
Мир мой - стены моей души,
Для тебя это лишь миражи,
Но найти двери в них возможно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800740
дата надходження 26.07.2018
дата закладки 26.07.2018
«…бо звик до нічних мандрівок
І любив дивитися в обличчя всьому,
Що спить.»
(Фрідріх Ніцше)
Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
Що сплять, коли блимає на траву безколірну
Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
Де колись жила довговолоса молода відьма,
Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
Вони:
Твої захмарні сни…
Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797442
дата надходження 29.06.2018
дата закладки 29.06.2018
Моє життя не назвеш простим ...
Кожна людина проходить власний шлях, не схожий на інших ...
Я думаю, всі хочуть жити правильно, щоб бачити радісні усмішки ...
Хочеться дізнатися багато цікавого, випробувати себе в різних сферах,
Щоб жити інакше, але чомусь нічого не виходить ...
Принаймні, мені вистачило сміливості
Хоча б один раз спробувати змінити своє життя,
Але в підсумку, настільки сильно розчарувався, що вже нічого не хочу міняти ...
Це сон наяву. Це мрія. Все, чого домагався, стало реальністю.
Але я помилився, не знаю, коли саме це сталося ...
Ніхто не крикнув «зупинись» ...
Сміюся, щоб жити і дивитися на наш жорстокий час,
Я сумую, я дійсно сумую,
Хоча, і пам'ятаю щасливі моменти життя ...
І на одному диханні знову настане «завтра» ...
І знову згадаються заховані в найпотаємніші куточки душі, мрії ...
Озираючись назад, бачу стільки болючих спогадів ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759900
дата надходження 11.11.2017
дата закладки 11.11.2017
«Подивився:
Годинник стоїть.
Серце,
Неначе його хто ковтнув,
Поринуло знову в печаль...»
(Ісікава Такубоку)
Всі годинники зупинились:
Ніхто вже час не міряє –
Ні вздовж, ні в поперек.
Часоміри затихли,
Наче ковтнули рибину –
Ту, холодну, що тхне аміаком,
Ту, банькувату, в очі якої
Зазирав Торквемада,
Лускою якої
Засипало срібним попелом
Не одні Помпеї розпусні.
Годинникарі
З останнім живим дзигарем
Пішли у вигнання
Шляхом битим-розбитим,
Білим шутером всипаним.
А може то сам Час
На людей прогнівався?
Чи може бог коліщаток,
Демон зілля-дурману,
Що планетами-кульками бавиться
Поселив нас серед болота «сьогодні»
І застеріг думати
Про прийдешнє
Навіть йому неясне....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748456
дата надходження 30.08.2017
дата закладки 30.08.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.04.2017
«Ось він – Падолист – сидить біля вогню,
Гріє худі і сині пальці.
О, ці душі, що так жадали дня!
О, ці вітри-мандрівці!
Б’ються в стіни, крутяться біля вогню…»
(Еміль Верхарн)
Шеймасу Шейге*. Щиро.
Мій твідовий піджак –
Колись подарований Падолистом
Має безліч кишень –
І кожна для вихору:
Він залітає і живе там щоп’ятниці:
Той самий вихор пізньої осені,
Що зриває цноту листя червленого кленів,
Що заходить до кожної крамниці-порталу:
Залітає з одним лише привітанням-верлібром,
Шурхотить сторінками конторських книг
Та папірцями з портретами королев
Чи президентів,
А на вулиці він безхатько,
Що гріє пальці біля вогню –
Такого ж незатишного і не домашнього,
Як вогні Святого Ельма
Чи святого Патріка-джентльмена**.
Куди? Куди мандрують душі
Дорогами падолиста-монаха
Сідлаючи вітри-комоні сиві як смерть
І холодніші безодень інферно***?
Куди? В який сід божевільний,
В який Авалон**** мжички?
За годину до Дня Всіх Мертвих,
За хвилину до Самайну жертвоприношень
Я знайшов сірників коробку
У кишені, де міг би сховатися Світ,
А не те, що моя Ірландія разом зі Свіфтом
(А казали, що Ірландія не поміститься до кишені,
А я – дивак – не вірив, не пророчив – бо зайве),
І тими сірниками марно
Намагаюсь розпалити вогнище
На цьому вітрі Падолисту Мертвих,
Вогнище з опалого листя кленів,
Які самі по собі є пожежею Останніх Днів,
А бруківкою – базальту сірого
Важко ступають копита коней візничого
І м’яко ступають лапи кота Часу –
Не цього, не хворого, таки того – доцільного –
М’яко. А я чекав благовіщення –
Останній учень Хоми-літописця*****,
Та дублінського паяца, що блукав від пабу до пабу
В пошуках неіснуючої скрипки вуличного музики,
Чи то просто вихору, що гасить полум’я.
Коли на це ніхто не сподівається. Ніхто.
Навіть Фіннеган – той самий,
По якому потім влаштують поминки******…
Примітки:
* - я називаю його Шеймас Шейге. А ви називайте його як собі хочете.
** - він насправді запалював вогні на вершині гори. Ці вогні були не домашні. А якщо не домашні, то і не затишні. А те, що він був джентльменом, так про це говорить народ. А мені заперечувати думку народу якось не випадає...
*** - Данте Аліг’єрі писав, що в безоднях інферно панує жахливий холод. Наскільки він був правий – не знаю. Я аж так далеко не спускався.
**** - в Авалоні сиро, туманно, мокро і холодно. Так само як в Уельсі восени. Можете мені повірити... Мені обманювати немає сенсу...
***** - Хома – він же Фома. Скільки не читав його Євангелія, стільки переконувався, що він був правий. І його Євангеліє це теж літопис. А Хома Брут був теж і літописцем і євангелістом. Тільки про це всі чомусь сором’язливо мовчать...
****** - три кварки йому від короля Марка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727654
дата надходження 07.04.2017
дата закладки 07.04.2017
[i] «На вулиці якійсь посеред Міста Марень
Все буде, наче тут ти жив уже колись...»
(Поль Верлен)[/i]
[b]Арлекін на фронті[/b]
Все наче сон – як вигадка,
Війна між чорних пірамід
Поміж копалень-нір,
Де люди мороку глибин
Несли нам чорний камінь,
Такі ж мальовані як тьма.
А нині ось – хоч і зима,
Та вдягнений в плямисте
Зі смертю бавиться
І грає роль смішну
Невдахи Гамлета
Веселий Арлекін.
Комусь дарує смерть,
Ховається від куль,
Стріляє в сепарів,
Поребриків кладе із кулемета,
Жартує (часом недоречно)
І риє землю
Безтурботно...
[b]П’єро на фронті[/b]
Блідий поет,
Колишній меланхолік-вчитель,
Артист сумної гри,
Філософ ностальгій (колишній),
Співець модерну,
Майстер алегорій –
Гірлянди мертвих слів,
Закоханий (колись) –
Таки невдало.
Творець метафор, текстів і поем
(Колись).
Він нині офіцер:
Три зірочки на теплому бушлаті.
Приціл перевіряє:
«Вище три,
Від основної – правіше п’ять...»
І сумно батареї
Команду віддає:
«... фугасним... Постріл!»
[b]Коломбіна на фронті[/b]
Колись давно –
В минулому житті
Вірші складала
Серед міста мрій,
Весела Коломбіна
(Життя як водевіль),
А нині рвані рани шиє,
Бинтує у шпиталі польовім,
А потім кличе
У журбі своїй захмарній
Старого Бога.
І черлені плями
На білому халаті.
Бо зима. Назавжди.
Чи хто зна.
Веселе і трагічне танго
Танцює з нами смерть.
І безтурботна Коломбіна
Колись яскраве плаття
Носила. Нині білий.
Халат. І запах крові.
І війна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715245
дата надходження 30.01.2017
дата закладки 31.01.2017
«Темряву виднокраю
Обгризають вогні.
(Сказав же вам: залишіть,
Залишіть в полі мене серед темряви –
Плакати.)»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
А може це все, що лишилося:
Вогні – далекі, жовті, лускаті.
Острівцями миттєвими.
Серед нескінченної темряви:
Може когось і гріють,
Але не нас – задалеко,
Може когось і спалюють,
Але не нас – людей попелу,
А може так і потрібно
(Комусь, не мені,
Комусь, мудрішому,
Хто зрозумів для чого це все)
Вогні – на чорному виднокраї,
Що погризли темряву, як сир миші.
Вогні. Бо колись поет країни млинів
і вершників
Плакав гітари струнами
І просив його серед пустки поля
залишити
Серед тої тьми нескінченної:
Бо гаснуть світильники розуму.
А я теж прошу мене серед поля забути:
З двома дірками від куль коло серця
У степу цієї країни возів і комоней,
Що без прихистку, без захисту,
Без кінця і початку – в степ блукальцями
Від одного лиману до сивашу іншого,
Отих гривастих копитоступів
Залізом важким підкованих,
Країни
Нехай не такої теплої
Але теж з вогнями жовтими
автодафе,
Де кожен третій вигнанець – гідальго
З очима сумними каштановими,
Лишіть мене серед порожнього степу,
Тільки не плакати – помирати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707472
дата надходження 19.12.2016
дата закладки 20.12.2016
Йшла Зрілість заклопотана з роботи.
У голові - проблеми, плани, звіти.
Попереду ж повільно, так повільно
Йшла Старість сива, спершись на ціпок.
Тут стишила свій крок поважна Зрілість,
Наздоганяючи супутницю свою.
А мимо Юність дзвінко пролетіла,
Не помічаючи нікого на шляху.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707200
дата надходження 18.12.2016
дата закладки 18.12.2016
Молчать...
Молчать навек!
Мерцающим курсором смотреть на белый лист,
И ждать, что слово вскоре сумеет прорости,
Найдя дорогу в свет,
И скажет мне привет.
В застенчивом укоре опустятся глаза,
И я пойму тогда,
Что слово, как вода, что жизненно нужна!
И слово это вроде, нелепое, простое,
Такое же, как много других похожих слов,
Но в нем таится все же бушующее море,
Соленое, как горе, под стать моим годам.
А мне б хотелось солнцем,
Быть радостным и теплым,
Дарить другим надежды, улыбки и мечты,
Но слово было строгим, колючим и тревожным,
И потому молчанием затерты все рядки...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701602
дата надходження 20.11.2016
дата закладки 20.11.2016
«Яке все сіре і втомлене!
Два кінських ока величезних
І дві зіниці моїх малих…»
(Федеріко Ґарсія Лорка
«Романс приреченого»)
А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
А мені – вершнику – торбу наповнену часом
І то не хвилинами. Вічністю. Хоч і торба латана.
І подерта-роздерта зорями – тими, що над Океаном,
Що світили Колону-мрійнику чи то морекроку.
А ти, Федеріко, такий же аміго, як той –
З очима сумними і бородою куцою,
Провісник усіх ідальго майбутнього (епоха мельників).
Всі ми такі – волоцюги-безхатьки, вершники
На дорозі (ковтати пил і про воду прозру мріяти),
Як той – недоречний, як ми – не сучасники. Часу.
А Ернест як завжди – милування дійством кривавим –
Бика на арені – залізом у серце, кров на пісок.
І війни півслова на клапоть паперу, доки є час –
Між пострілами. Між сафарі страшними і чаркою,
Що палить вогнем над рівниною наших спогадів.
Федеріко. Доки мигдаль відцвіте, вже й по вечору:
А ти кажеш: «Дон Педро», а ти кажеш: «Місяць
Шукає своє відображення, плинь, річко, плинь…»
А мені - вершнику - тільки б назад не вертатися
До оцього дому неіснуючого, до цих каменів-якорів,
А мені, вершнику на цих дорогах втомлених,
На цих каменях смерті-мовчання тільки б не згадувати,
Тільки б забути. І коню-схизмату на вухо прошепотіти:
«Ми приречені…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687700
дата надходження 05.09.2016
дата закладки 06.09.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.08.2016
Вічно одне і те ж: вириваю своє тіло з ліжка. Шкандибаю в коридор, як німий середньовічний чернець. В голові жодної думки. Легке запаморочення. Коли воно закінчується, мені здається, що попереду мене більше нічого не чекає, окрім наступної затяжки. Переді мною не життя, а всього лише сигарета. Я з жахом чекаю, що сигарета закінчиться. Що настане, коли її не стане? Намагаюся затягуватися економніше, але іскра повільно і неухильно наближається до фільтру. В голові жодної думки.
Ось уже остання затяжка, і мені якось боязко. Кінець ефіру. Перед очима - порожнеча. Кладу недопалок в попільничку. Дивлюся на те, як хвилина перетворюється в дим. Ось вона закінчилася. Згоріла.
Якщо б всі дні можна було взяти і підпалити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684508
дата надходження 18.08.2016
дата закладки 20.08.2016
Вічно одне і те ж: вириваю своє тіло з ліжка. Шкандибаю в коридор, як німий середньовічний чернець. В голові жодної думки. Легке запаморочення. Коли воно закінчується, мені здається, що попереду мене більше нічого не чекає, окрім наступної затяжки. Переді мною не життя, а всього лише сигарета. Я з жахом чекаю, що сигарета закінчиться. Що настане, коли її не стане? Намагаюся затягуватися економніше, але іскра повільно і неухильно наближається до фільтру. В голові жодної думки.
Ось уже остання затяжка, і мені якось боязко. Кінець ефіру. Перед очима - порожнеча. Кладу недопалок в попільничку. Дивлюся на те, як хвилина перетворюється в дим. Ось вона закінчилася. Згоріла.
Якщо б всі дні можна було взяти і підпалити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684508
дата надходження 18.08.2016
дата закладки 18.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.05.2016
- Скажи, что этот день был прекрасным.
- Зачем?
- Я хочу это услышать.
- Ты хочешь услышать, а я хочу, чтоб меня услышали. Мое стремление благороднее.
- Между нашими желаниями есть одна большая разница.
- Какая?
- Мое реальное, а твое несбыточное(…)
- Когда что-то не сбывается, это больно.
- Да правда ли? А что такое боль?
- Боль бывает моральная и физическая.
- Нет, боль может быть только физическая.
- Не может быть. При моральной боли болит душа. Физически этого не ощутить.
- Болит не только «душа», если она существует. Болят и другие органы
- Например?
- Сердце.
- Давай посудим, из-за чего болит сердце. Сердце отвечает за пульс и давление. Когда приходит моральная боль, для организма это стресс. Чтобы организм лучше его выдержал, учащается пульс и повышается кровяное давление. Сердце перегружается и поэтому болит.
- Ты сама только что доказала, что так называемая моральная боль – это всего лишь последствия стресса. И вообще, когда болит что-то, ты ощущаешь боль реальную, телесную вне зависимости от того, моральная она или физическая. Ведь болит не какая-то абстрактная «душа».
- При моральных мучениях боль не конкретна…
- Но она есть. Я бы сказала, что физическая и моральная боль – это одно и то же.
- Между этими понятиями есть одна большая разница.
- Какая?
- Физическая боль возникает от внешних раздражителей, а моральная порождена нашим сознанием(…)
- А есть что-то близкое к боли?
- Любовь.
- Глупо. Но давай поговорим об этом. Что для тебя любовь?
- Я считаю, что любовь имеет одну природу, вне зависимости от степени и субъекта.
- То есть ты утверждаешь, что любовь между мужчиной и женщиной, дружба, уважение – это одно и то же?
- Да, и мало того, я утверждаю, что за всеми этими понятиями стоит сексуальное желание.
- А дружба? Друзья-то чаще всего однополые…
- К друзьям мы тоже ощущаем слабое влечение, даже к однополым. Фрейд считал, что все мужчины гомосексуалисты, а женщины лесбиянки.
- А уважение?
- То же, что и дружба.
- А любовь к родителям?
- Все мы Эдипы и Электры.
- А любовь к детям?
- Я никогда не ощущала особой любви к детям.
- Именно поэтому ты так примитивно рассуждаешь.
- В любом случае, между нашими восприятиями любви есть одна большая разница.
- Какая?
- Их слишком много, этих разниц. Долго объяснять(…)
- Давай поговорим о смерти.
- К чему бы это?
- Не знаю. Спорная тема.
- Ты права. У меня есть стишок-анимация про самоубийство. Довольно бездарный стишок, но дело не в этом. Там есть строчка, что-то вроде – я покончу с собой, буду сидеть на Луне, ты не сможешь утереть мне слезы… Да не будешь ты сидеть на Луне! ТЫ БУДЕШЬ ГОРЕТЬ В АДУ!!!
- Вешала бы таких поэтов.
- Ну. Суицид, романтика… А сами руки себе царапают и не знают, как это… пойти и повесится…
- Давай не будем о самоубийстве. Тут наши мнения сходятся.
- Разговор без спора – не разговор.
- Что для тебя смерть?
- Переход из одной плоскости в иную.
- Да? И что это за плоскость?
- Не знаю. Я не умирала еще.
- А может, это переход в ничто?
- Надо спросить у того, кто уже умер.
- Это возможно?
- Нет.
- Зачем предлагать заведомо невозможные решения?
- Других нет.
- Между нами есть одна большая разница.
- Какая?
- В том-то и дело, что никакой. Ты разговариваешь сама с собой. И вообще ложись спать. Тебе пора.
- Почему я должна тебя слушаться?
- Потому, что я – это ты. Если ты не будешь слушаться саму себя, нас обоих заберут дом для душевнобольных.
- Я думаю, это будет вполне обосновано. Но ты права. Я иду спать.
- Спокойной ночи.
- Спокойной ночи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271045
дата надходження 19.07.2011
дата закладки 22.04.2016
«Я так боюсь людських слів...»
(Райнер М. Рільке)
Людські слова
Падають на скляну поверхню
Кришталевих дзеркал людських душ -
Розбивають
На тисячі скалок.
Людські слова
Вони іноді кулями,
Іноді оливними гирями
Чи круглими гарматними ядрами
Наповненими палаючим порохом.
Людські слова
Іноді гострим лезом
Перукаря божевільного
По горлу людської долі,
Іноді колючими голками їжаків-невдах,
Чи єхидн кволоступів,
Чи зубами рептилії безногої гнучкоспинної
Двозубої та лускатошкірої
В п’яту ахіллесову буття нашого.
Іноді втекти хочеться
Від чорних жахних слів людей,
Слухати слова старого бороданя явора,
Чи мрійника ясена,
Чи клена - сміхотуна рудого,
Слухати
Дерев гомінких слова,
Слова крука-філософа
І паяца горобчика.
У них слова кращі,
Мудріші й доречніші,
Зрозуміліші й добріші.
На жаль...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648465
дата надходження 02.03.2016
дата закладки 11.03.2016
Ми йдемо по мотузці,
Між двома хмарочосами
Ми йдемо легко,
Неначе йдемо по дорозі.
Тендітна тонка лінія йде
Між добром і злом
Горизонт перед нами
Схожий на риму мрії.
До сонця,
Швидка птаха бере нас з собою,
Відносить наші бажання
Від курних вулиць великого міста.
До світла,
Подалі від тіней,
Крок за кроком йде
Молода і смілива душа.
Вітер сильний,
Не лишає часу,
Стежить за нашою дорогою.
Ми йдемо
Між добром і злом,
Впевнено і обережно
Йдемо далі.
До сонця, до світла
Подалі від тіней ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605291
дата надходження 08.09.2015
дата закладки 05.11.2015
«Ті, кого важко забути...»
(Ісікава Такубоку)
Ліхтар та осінь –
Ось все, що лишилося в темряві:
Листя-вітрила корабля буття:
Такі ж жовті,
Як сторінки наших літописів,
Шматує шалений вітер –
Холодний як одкровення,
Як крижані скалки
Моїх непотрібних спогадів
(Нікому)
(Листя липи).
Цей острівець неспокою
Чи то кавалок істини
(Пливу крізь пітьму),
Туди – де холодно.
Все, що лишилось мені:
Тільки
Ліхтар і осінь –
Пляма світла жовтого
Серед пітьми
І тіні тих, кого важко забути...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616298
дата надходження 26.10.2015
дата закладки 28.10.2015
«Ось у нас постійно цвіркуни співають,
а птахів мало, -
це у нас історія закінчилась!»
(Андрій Платонов)
Що мене дивує в нинішній осені – так це бідність на фарби. Давно вже час бути яскравому золоту дерев, а все нема. Мені кажуть не час, ще будуть і черлені клени і жовті ясени і брунатні буки, але мені в це віриться все менше. Як так досі і не їздив на осінні етюди, хоч вже осені й половина – незабаром буде пора глуха, і час буде не для замилування, а для журби прозорого лісу і холодного вітру.
У вересні – щедрому, як то і має бути, але не вересовому, бо вересовий трунок був там, а тут – яблука, мені все хотілось поділись радістю зі старими знайомими і незнайомими, що є ще живий. І я справді від цього банального факту відчував радість, але відшукуючи людей з якими я міг би говорити про все, я зіштовхувався з тим, що це їм не цікаво. Звичайно, вони зауважували: «Радий за тебе, що ти живий, здоровий і цілий!», але відчувалось, що вони хотіли додати фразу: «Ну і що?» Потім я сам зрозумів, справді, ну і що? У світі стільки сумного – а я тішуся. І чим? Фактом свого існування? Крім того – сни: сниться одне і те ж. І то неприємне і моторошне. І якщо пишеться, то зовсім не те і не так, і не про те.
З такими от настроями я некрасивого жовтневого дня (бо місто) приїхав черговий раз в мою університетську лабораторію. Аспірант в черговий раз не захотів підтримати мою розмову про ірландські клани, студенти були все такі ж нетямущі, з тераріуму, як завжди, втекла змія – смугаста і різнокольорова – нетутешня, і її ловили по всьому корпусу, все як завжди – ніби і не було цілого року – відсутності. Згадувались чомусь рядки Сергія Єсєніна:
«Кого покликати? І з ким же поділитись
Сумною радістю – лишився я живий?»
Несподівано до мене завітав старий знайомий незнайомець (щось таки почуло про має потаємне бажання і здійснило це), що працює в місцевому краєзнавчому музею з колегою – моїм колишнім студентом (смішним і завжди життєрадісним, я чомусь грішним ділом, думав, що він неправильний, а він просто дивак). Завітали, звісно, по справах, але заодно забігли до мене, сказати свій добрий день і своє як справи. Крім того, з ними я півтора року не бачився.
- Ти де пропадав цілий рік?
Буцім то він не знає, де я цілий рік пропадав, але це така форма розмови: в очікуванні – та я от... Але яке запитання, така і відповідь:
- Ви не повірите. Я цілий рік відпочивав на курорті. Я виграв турпоїздку в чудовий південний санаторій – на цілий рік. При цьому нам годували безкоштовно, забезпечували одягом та взуттям – безкоштовно, за житло, комунальні послуги не потрібно було платити – все безкоштовно. Крім того все було включено: навіть екстремальні розваги. Звичайно, ризиковані, небезпечні розваги, але тоді це не був би екстрім. Крім того: приємне товариство, цікаві співрозмовники. І кожен день щось нове: то на берег моря повезуть, то в степ, до річки, то в ліс. І транспорт теж безкоштовний. Іноді навіть давали персональний автомобіль і водія. І то не якусь там жерстяну коробку, які тут по місту їздять, а добротний броньований автомобіль. І цілий рік на свіжому повітрі. Я дуже непогано відпочив і набрався здоров’я. І найдивніше те, що крім всього іншого за цей відпочинок на курорті мені ще й платили гроші, і то непогані, і тут, в університеті зарплата зберігалася, і там платили – ще більше.
Я думав мої співрозмовники не повірять у мою розповідь. Скажуть, що таких курортів не буває. А якщо і повірять хоч на крихту, то почнуть заздрити і теж захочуть ось так відпочити. Але вони повірили. Це було видно по їхнім обличчям (бо обличчя це дзеркало). І чим далі текла моя розповідь (як гірська ріка – прозора і швидка), тим сумніші ставали їхні лиця – кам’яніли, сіріли, сповнювались співчуттям і навіть жахом. Де ваші посмішки, друзі? Чому раніше ви завжди сміялися з моїх сумних жартів?
Ні, таки треба мені їхати на осінні етюди. У гори – коли вони різнокольорові і туманні. І мати якусь мрію – нову. Наприклад, збудувати вітряний млин, стати мельником (а вони всі містики у наших зворохоблених краях і знаються з потойбічним) і молоти людям борошно, і дивитися, як вітер крутить дерев’яні крила цього пшеничного птаха.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612191
дата надходження 09.10.2015
дата закладки 09.10.2015
«Вітри ясні і хмари, невтомні і невстрійливі,
літають фазанами з дзвіниці на дзвіницю,
а день – наче хлопчик порубаний, постріляний.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Поранений день помирав –
Посічений градом, порубаний ураганом,
Степ марив птахами:
Тужливими криками удодів,
Шелестом сухотою нетреби,
Колючого, як стогін яструба.
Вітру невтомному: грай
На сопілках залізних,
Хили тюльпанові голови
До сухої землі, заспівай колискову
Солдатам підкошеним втомою,
Тягарем сього світу страшного,
Тягарем залізних квітів,
І зерен божого гніву
Важких, як весло Харона:
Нехай нині від мертвих
Одділяються воїни сном:
На землі сухій і теплій,
На тирсі жовтої вохри,
Нехай...
На землі деревію-тисячолистника,
Гіркого, як серпнева пісня
Нехай...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594726
дата надходження 19.07.2015
дата закладки 20.07.2015
«При власних далечах на чати
постав мене, вчувати дай
самотній камінь...»
(Райнер Рільке)
Ранок був просто чудовий – відчувалась весна, пахло соснами і торішньою травою. Тихо – канонада замовкла. Майор А. цілий ранок філософствував про те, що сепаратистам довіряти не можна і, що наші дограються, відводячи озброєння від лінії фронту. Він ходив по табору з телефоном піднявши руку догори, намагаючись знайти точку де є стабільний зв’язок. Чомусь йому конче хотілось почитати новини з мережі. Нарешті зв'язок з’явився і він почав вголос читати новини. Одразу видно, що замполіт. Вчора він півночі до хрипоти сперечався з іншим замполітом – з сусідньої батареї. Все про теж: про слов’янство, слов’янську писемність, «Велесову книгу» та про сепаратистів. Суперечки мені їхні слухати набридло – довелось тоді піти на кілька годин до іншого намету.
Від нудьги і вимушеної бездіяльності хотілося вити. Мій настрій зауважив все той же майор А., і сказав сакраментальну фразу: «Чого переймаєшся? Ти військовий. Чекай наказу, відпочивай, відсипайся. Читай, зрештою!» І тицьнув пальцем в томик Рільке німецькою мовою, який я тримав в руках. Я йому читав за день до того вірші Рільке мовою оригіналу:
«Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.»
Послухавши, він відповів, що це, звісно, красиво, але його слов’янське єство протестує. І вимагає віршів однією з слов’янських мов. Уникнути слухання порції новин з мережі мені не вдалося. Послухавши репліки майора А., я поцікавився, який зараз курс монгольського тугрика по відношенню до японської єни. Лейтенант Н. тут же зауважив, що це дуже важливо дізнатися, без цього ми просто не проживемо. Я стурбовано зауважив:
- Впав курс тайванського юаня – це тривожна новина, хоч його ще називають тайванським доларом, але для мене він сінь-тай-бі. О! Я ще пам’ятаю часи, коли в Ірландії був ірландський фунт, а не євро. І малювали на купюрах королеву Медб!
- Кого-кого малювали? - перепитав майор А.
Довелось мені коротко тезово подати «Введення в кельтську міфологію». Майор А. якось сумно подивився на мене і запитав:
- Спілкуючись з тобою, я, здається, починаю розуміти, що таке гумор. Але куди ти це намилився?
- Наказали «Піони» перегнати на іншу позицію!
- Співчуваю.
Після епопеї переганяння «Піонів» з гуркотом, тряскою, смородом вихлопів, я знову опинився в тому ж таборі в компанії того ж замполіта А. Від нудьги я читав йому свої вірші. (Він звідкись довідався, що я пишу.) Знаючи його слов’янофільські погляди, вибрав вірші на тему середньовіччя з пацифістичним підтекстом. Йому сподобалось. Я запитав – звідки він знає, що я пишу? Він відповів:
- Я знаю все, що мені потрібно знати. Я все таки замполіт.
- А знаєте, чим замполіти відрізняються від особістів? Замполіт знає, що йому потрібно знати, а особіст знає, що йому не потрібно знати.
Замполіт А. гумор оцінив і навіть не образився. Ще й додав, що терпіти не може замполітів, що він вчився на артилериста.
Під час подальших розмов з замполітом А., я довідався, що він походить від старообрядців (колись тікали вони з Московського царства на Волинь від переслідувань), і крім всього іншого свою участь у війні він пояснює боротьбою за істинну віру. У його свідомості крім мішанини новітніх міфів про давнину слов’ян ще й купа всіляких «теорій змови». Мова в нього насичена колоритними виразами типу «їжачки носаті». Дивні діла твої, Господи! Кого тільки не зустрінеш на дорогах війни. Я бачив цього ж дивакуватого майора раніше – в січні, в бою і не в ролі замполіта. Це справжній офіцер – майстер своєї справи. Потім я бачив як він ремонтував з солдатами самохідну гармату і ще раз переконався – це майстер. Як в одній людині все це поєднується – зрозуміти не можу. Я раніше взагалі вважав його зразком офіцера, мало не ідеальним воїном, доки не зазирнув йому в душу: а там хаос. Якось ввечері настрій у майора А. став сентиментальний – його понесло на спогади. Крім всього іншого розповів він про такий епізод свого життя. В молодості він зустрічався одночасно з двома дівчатами, які йому обидві дуже подобались. Кінчилось тим, що він запросив їх обох в гості, подарував їм квіти і сказав: «Я вас обох дуже люблю, станьте моїми дружинами!» Дівчата спочатку дуже здивувалися, але потім погодились. І подальше особисте життя майбутнього майора А. склалося досить гармонійно. Ну як це все може існувати в одній голові: давнє слов’янство, вчення протопопа Аввакума, теорія змови, полігамія – не розумію! Хоча, яке мені діло, що у нього в голові? Сепаратистів він валить зі страшною силою, солдатами командує як належить, техніку і зброю ремонтує... Все інше зараз не важливо.
Вночі снилася смерть. Завжди вона являлась мені вдень, в образі хоча і блідої, але молодої і красивої жінки. Зараз приснилась в образі потворної істоти з довжелезними пальцями, які нагадували кінцівки павука. У сні ця істота схопила солдата і сказала мені: «Я помилилась. Насправді я приходила за тобою!»
Пригадалася раптом цитата з Чеслава Мілоша: «Люди старанно пишуть щоденники, аби розповісти, як воно було насправді.» Оце от бажання і спонукає багатьох людей (у тому числі талановитих письменників) братися за перо – відобразити епоху, людей, події, зберегти це від перекручень і брехні.
Сьогодні побачив біля табору мурашник і мурах, які прокинулись і ремонтували свій мурашник. Значить таки весна. Значить я таки дожив до весни – не дивлячись ні на що. Але стало якось сумно і тоскно: а коли ми почнемо ремонтувати свій мурашник? Коли ми нарешті завершимо цю війну? Напевно, ніколи. Занадто страшний, жорстокий і затятий хижак руйнує наш мурашник. Повернення додому виглядає як нездійснена фантазія.
Дивлюся на солдатів і думаю: як вони можуть спокійно ось так жартувати, сміятися, їсти консерви після всього пережитого? Ніби нічого з ними і не трапилось. Я пережив менше і бачив менше жахливого, але змінився докорінно. А вони – ніби ніякої війни і не було. Але я то знаю, що вони пережили – кожен з них. Наприклад ось цей солдат. Їх взвод потрапив під несподіваний і дуже жорстокий обстріл. Взвод кинувся в бліндаж, але тут згадали, що зброя та бронежилети лишилися в машині. Цей солдат тут же – я зараз принесу! І почав таскати автомати і бронежилети з машини. Тут вибухи навколо, осколки літають, а йому байдуже. У цей же час водій лежав під машиною – перед обстрілом він ремонтував, там же перелякано і закляк. Після обстрілу його витягли з-під машини – цілий і неушкоджений, але очі розширені і наповнені жахом, в руках затиснений карбюратор, який ніяк не могли в нього забрати. Відійшов водій від цього стану тільки через кілька годин. І то це був не єдиний обстріл у службі ось цього солдата – у його війні. Але він ставиться до того всього зневажливо-жартома, як до чогось не вартого уваги.
Або ще один солдат. Він був поруч біля свого офіцера, коли офіцеру знесло снарядом голову під час обстрілу. При цьому снаряд не розірвався, а зарився в землю. Не встигло обезголовлене тіло впасти, як в нього влучив ще один снаряд, розірвавши тіло на шмаття і знову снаряд не розірвався, а зарився в землю. З точки зору статистики і теорії ймовірності цього просто не може бути, щоб в одну людину майже одночасно влучили два снаряди і при цьому не розірвались, а поруч були люди, яких навіть не зачепило. Але в нашому світі найнеймовірніші події трапляються. І все це бачив ось цей солдат. І це абсолютно не травмувало його психіку, він не збожеволів, не став містиком, лишився таким же безтурботним.
Невже після всього цього жахіття, яке ми всі пережили за останні півтора року ми лишимося такими самими? Невже нічого не зрозуміємо, не змінимось, не станемо інакше сприймати світ?
Ще одна ніч у військовому таборі – одна з багатьох незчисленних. Приснився сон. Нібито мені треба терміново подзвонити, а мобільні телефони всі одночасно припинили своє існування. Підхожу я до телефона-автомата, що стоїть над самою прірвою, прибитий до дерев’яного стовпа. Телефон старий – ще той, з дисковим циферблатом. Набираю номер, а в трубці голос: «Сьогодні понеділок, важкий день. У зв’язку з цим телефони не працюють. Приносимо вибачення за незручності.» Я вішаю трубку і озираюсь – а за мною стоїть ціла черга до цього ж телефону. І всі стоять над прірвою. Поруч моя стара знайома Ш., яка впізнавши мене каже: «Тобі треба негайно повернутись на фронт, на передову і загинути за Батьківщину!»
На ранок прощався з майором А. – його відправляли з солдатами кудись на якесь завдання. Потиснувши мені руку він сказав: «Мусимо якось зустрітися після війни і поговорити про сенс життя, поезію та Бога, про королів і капусту. Бо говорити про це на війні, це все одно, що говорити на нетверезу голову.» Я погодився з ним. Дожити б нам усім до оцього «після війни»...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565152
дата надходження 08.03.2015
дата закладки 09.03.2015
«Ти будеш все мовчати,
а я буду говорити,
тому, що час настав...»
(Федір Достоєвський)
Я завжди думав, що там – за межею мене чекають тільки сивочолі предки біля свого гарячого і світлого вогнища. Чекають з нетерпінням і думають: «Де він забарився? Нам потрібні його розповіді про світ людей – так легше перебувати вічність...» Але крім предків чекають біля вогню невгасимого серед нескінченної темряви мої солдати – вони загинули, а я лишився жити (поки що). Їм потрібні мої слова – там, біля полум’я. Я прийду – не сумуйте там без мене.
Дехто нині думає, що ця війна між людьми. Людьми, які в ті самі слова вкладають різний зміст і суперечку щодо змісту вирішують вбивством одне одного. Але це неправда. Це війна між машинами. Величезними металевими динозаврами. Люди лише потрапляють під їх сталеві лапи та зуби, стають на шляху залізних комах, якими вони плюються. Ці залізні монстри живуть своїм життям: люблять і ненавидять, хворіють і вмирають, воскресають з мертвих і стають прахом... Ми лише вкладаємо в них душу, заливаємо бензинову кров у їх залізні вени і вогняні сталеві серця.
У кожному з цих монстрів живе демон, якого розбудили колись перші творці колеса і якому вже не судилося заснути, допоки стоїть світ.
Ми живемо і вмираємо у світі машин. Ми воюємо на війні машин. І люди нині чітко розділилися на дві групи: одні лишилися людьми і дивляться на машини як на даність, чи як на друзів, чи як на не завжди покірних слуг, як на істот з якими вони можуть працювати і (нажаль) воювати: з одними машинами проти інших машин. Другі ж – перестали бути людьми у цьому світі заліза: вони стали рабами машин і сліпо виконують їхню волю, вони втратили душу і замінили її на ментальний механізм. А у деяких машин воля одна – знищувати людей. І саме проти таких покидьків, проти таких моральних виродків доводиться нині воювати нам. І знищувати те, що несе людям смерть.
Воюючи в світі машин мимоволі ловлю себе на думці, що я ставлюсь нині до механізмів як до живих істот. Коли бачу розбиту техніку, мимоволі закрадається в душу відчуття жалю: думається – треба поховати цих істот, віддати землі, щоб прах повернувся до праху, прочитавши над ними псалом з їхньої Біблії – Біблії Машин.
Коли стихають бої, випадає якась хвилина відпочинку, читаю «Кульбабове вино» Рея Бредбері. Як мене в ці дні зачаровує ця книга! Це сентиментальна і живописна повість про мир, про мирну оселю і спокійне життя. Про те, що нині у нас так брутально відібрали слуги божевільного карлика. Як хочеться повернутися у цей світ – світ мирного життя. Але повернення немає – для мене ця війна ніколи назавжди. Я ніколи не пробачу і не забуду нічого. Доки по землі ходить хоч один з тих покидьків, що зруйнували мій світ, сплюндрували мій рідний край, перетворили його в пекло, війна для мене не закінчиться...
Війна – це нескінченне доведення давно доведеної теореми. Точніше кількох теорем. Чи навіть багатьох. Одна з цих теорем – найважча – та, що смерті немає. Не буває. Не існує. Всі ми вічні – бо вічний дух. Насправді, це не теорема, це аксіома. Але люди вперто її сприймають як теорему і постійно пробують її довести. А на війні це особливо важко. Ілюзія смерті стає зримою. Здається, що ось – бачиш межу між мертвим і живим. І в цій гарячці подій люди забувають про вічність. Насправді, страх смерті легко здолати – потрібно лише захотіти. Але здолавши цей страх, усвідомлюєш, що попереду або нескінченна низка реінкарнацій або заспокоєння в нірвані, розумієш, що цю найголовнішу перемогу легко втратити: у людей, що поруч цей страх наявний, нездоланний, неконтрольований, іноді панічний. І вони можуть в пориві паніки будь-кого заразити цим страхом. Подолати цю епідемію страху важче, ніж сам страх у своїй душі.
На фронті трапляється іноді на диво сентиментальні випадки. Один молодий солдат-доброволець Р. з мого взводу зустрів на фронті свого дядька, якого не бачив уже багато років і нічого не чув про його життя і не знав, що він теж на війні. З розмови солдат Р. довідався, що виявляється, у нього є син – в селі, де живе його дядько і яке він відвідував кілька років тому. Через деякий час після цієї розмови я побачив на обличчі солдата відчуття панічного жаху. Він говорив (чи то мені, чи то нескінченній порожнечі Всесвіту): «Мене ж завтра вб’ють, а я навіть сина свого не побачу. Мені б тільки сина побачити, а там хай вбивають!» І це той самий солдат, який вчора в перерві між обстрілами стрибав по самоходкам з вогнегасником в руках і зі сміхом гасив неіснуючу пожежу. Всім навколишнім його поведінка теж чомусь видалась дуже смішною. Хоча фрази він кидав в простір зовсім не смішні: «Я хочу погасити пожежу війни!» І цей же солдат, якому вчора було абсолютно байдуже – померти чи жити, сьогодні заражає навколишніх панічним, нічим не вмотивованим страхом. У людини з’явилося щось, що прив’язало до життя, з’явилася якась цінність, яку потрібно конче бачити будучи живим. І саме це паралізувало на деякий час його волю, його силу духу і безстрашність.
На фронті, як і всюди, люди живуть емоціями. Я бачив старого сивого солдата, який сидів і плакав. Він довідався, що його роту накрило «Градом» під час обстрілу. З роти лишилася ледве половина солдат і машин. І про це нічого не сказали в новинах. Чомусь солдат звинувачував себе: «Якби я був тоді з ними, я би прикрив би їх мінометним вогнем...» Мені хотілося щось сказати солдату, пояснити, що мінометами не прикриєш роту від «Градів», що далеко не все повідомляють в новинах, бо йде війна. Кілька днів тому наш взвод відбивав атаку сепаратиствів: стріляли з усього, що в нас тоді було прямою наводкою. Після бою поле було просто всіяне тілами сепаратистів (поклали явно більше сотні виродків) та розбитими танками (не один і не два були перетворені на металобрухт). Ми відбили атаку, зупинили наступ на нашій ділянці оборони, але теж про це ні слова не сказали в новинах, ніхто нам навіть не потис руку і не сказав які ми молодці. Йде війна і зараз просто не до того. І нам якось було байдуже – бо воюємо ми не за нагороди. Але я нічого не сказав тому сивому солдату, навіть традиційне «на війні, як на війні» і то не сказав...
Рей Бредбері висловив колись геніальну фразу: «Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.» Я згадав цю цитату і подумалось: найбільші біди в людей від того, що вони забувають про те, що вони живі, перестають цінувати цю мить, цю радість життя. Починають вбивати себе і інших, перетворювати цю радість життя на пекло. Я стояв і дивився на половину Місяця (наче зрізану ножем), на старі дерева, на Юпітер, що яскравим холодним оком зимового нічного неба глипав на землю, і думав: цього всього я міг вже не бачити, не переживати цієї радості буття, на цій війні мене могли вже сто разів вбити. Але я досі живий, відчуваю, бачу, радію. А це не аби що...
Я малюю картину війни густими важкими фарбами – все тих же відтінків: вохри, сірого та свинцевих білил – отруйних і їдких, малюю грубими мазками Клода Моне. Тільки у нього картина виходила чарівна, чуттєва і ніжна. А в мене понура і жорстока. Бо малюю я не «Водяні лілеї», не «Копиці» і, навіть, не «Враження», а безжальні апокаліптичні картини оточуючого мене світу війни. Відчуваю, що треба змінити і пензлі, і фарби, і мольберт, і тему, і навіть палітру. Але не можу. Художники кажуть, що вони свої картини не «малюють», а «пишуть». Я теж свої словесні етюди не «пишу», а «малюю».
Побачив серед гармат і танків молоду дівчину. Обличчя і вуха всі в пірсінгах, фарбована зачіска якась модерново-божевільна. Але в камуфляжі і з автоматом. Від неї пахло не парфумами, а соляркою і димом – запахом війни. Тебе то чого занесло на цю божевільну війну? Ще й філософствує про те, що тема смерті має бути довершена в літературі і репортажах – безглуздо писати про те, чого не існує. Ще філософствує про несерйозність молодих хлопців-солдатів на війні. Тільки такого образу мені і бракувало до моїх етюдів! До моєї колекції людей та особистостей війни. Я тоді сказав їй у відповідь на абстрактні репліки: «Мадмуазель! Ви серед цих танків виглядаєте сюрреалістично. А ще одягніть шапку і каску. По перше, зима, а по друге, ми на війні.» Схоже, вона образилась. Що ти з нами усіма робиш, війна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556066
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 31.01.2015
«І снилося якось, що серце моє не болить,
Що дзвоник воно порцеляновий в жовтім Китаї...»
(Микола Гумільов)
Ми на втомлених плечах
Тримаємо всю важкість світу сього,
Цього хворого світу невизначень:
Епохи відсутності мети і сенсу.
Але тримаємо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом на шевронах.
Бо в світі цьому ще багато доброго і хорошого,
Багато красивого і чистого (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях діри від куль,
А Сонце бліде і зимове
Ховається за хмарами жаху,
Щоб не бачити оцього руйновиська,
Оцього місива кольору охри,
Оцих плям кольору іржі.
Бо зблідне ще більше світило,
І що ж ми тоді діткам кульбаби скажемо,
Якщо зійде над цим літнім цвітовиськом
Не жовте сонце радості,
А бліде й перелякане,
Наче каліка на милицях,
Що згадує як в сирому січні
Замість сніжинок візерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що місто,
І не той, що льодяники,
А той, що смерть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555953
дата надходження 30.01.2015
дата закладки 30.01.2015
ЗА МОТИВАМИ ТВОРУ: "Вони чекали" АВТОР: філософ
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547963
*****************************************
На підвіконні посилилась орхідея,
Пустила корені і квіти розцвіли,
Прожилками блакитними камея
Прикрасила тендітні пелюстки.
Вона пізнала тут весняні громовиці,
І сонце ніжно пестило зрання
Жаркого літа стомлені зіниці,
Пізнала й осені невтішне забуття.
Але вона чекала дивну зустріч,
Його чекала триста з лишком днів,
А він усе не квапився... Чи скучив?
Чи може потяг десь його спізнив.
Ось вже й наповнилась кімната людом,
Сміються, веселяться, п‘ють до дна.
Вона чекає, дивиться в віконце,
Невже не прийдеш? Я ж тебе ждала!
Аж раптом з неба впала біла звістка,
Легким пером написані слова, -
Я тут, кохана, бачиш як іскриться
Моя любов. Ти зіронька ясна.
І він утомлено припав на підвіконня,
Між ними лиш прозоре чисте скло,
І білі вуса огорнули в поцілунку,
ЇЇ вуста й опущене чоло.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548034
дата надходження 01.01.2015
дата закладки 01.01.2015
Зошит знайдений серед руїн
(Замість передмови)
Один мій хороший знайомий журналіст був на передовій з метою писання репортажів про те, що ще вчора здавалось неможливим - про війну на нашій землі. Він побував на руїнах одного селища в Донецькому краї, що було перетворено в згарище обстрілами російських окупантів. Там серед руїн він знайшов напівзасипаний цегляними крихтами офіцерський планшет. У ньому був, крім карт Донецької та Луганської областей, кількох ручок та олівців, товстий саморобний зошит сторінок на триста дрібно списаний нотатками, що виявились чи то щоденником, чи то новелами написаними з натури по «гарячих слідах». Якщо зошит перевернути догори ногами і розгорнути з кінця, то там біли написані вірші - теж певно «під враженням». Коли я спробував це все набрати і викласти послідовно - вийшла свого роду повість, що складалася з окремих уривків життя на війні, як складається з уривків, зрештою все - бо все дискретне, все квантове. Нотатки не датовані, але очевидно, що автор нотаток писав їх з липня 2014 року по серпень 2015 року - в найгарячіший і найкривавіший період цієї війни, що досі триває і хто зна, як там буде далі. Автор, безумовно, бачив і пережив не найстрашніше, що було і є на цій війні. Він не здійснив ніяких особливих подвигів, він просто виконав свій обов’язок - пішов добровольцем в армію, коли на його Батьківщину напав ворог. Що сталося далі з автором цих нотаток - я не знаю. Вони уриваються якось нелогічно, хоча з певним підсумком. Автор або загинув, або звільнився в запас, загубивши під час останнього бою свій щоденник. Якщо автор вижив, то живе зараз в тилу, то навряд чи він може повірити, що все, що відбулося з ним, відбулося насправді. Більш імовірно, що він вважаю, що це все йому приснилось. Він вивчає філософію буддизму і блукає самітником горами. Якщо ж він загинув, то нехай ця публікація буде моїм пам’ятником тим, хто поліг за Вітчизну, хто не повернувся з тої війни...
Частина І. Книга пилу
«… Знаю діла твої,
і труд твій,
і терпеливість твою…»
(Апокаліпсис. 2.2)
Це писалося у потріпаний записник у темному і сирому бліндажі, коли стихали вибухи і постріли. Або у солдатському наметі – або в мокрому і холодному або в душному – знову ж таки в короткі хвилини відпочинку, яких було на війні мало. Якби це я писав зараз (хоча я і досі на війні) я писав би все це зовсім інакше. Хоча пройшло зовсім мало часу – але на війні час вимірюється інакше – хвилини об’ємніші, вагоміші, іноді просто довжелезні. Забагато всього було пережито за ці місяці. Але ці нотатки мені дорогі саме тими миттєвими переживаннями і відчуттями, які я намагався схопити і втілити в слова і літери. Я ніколи не сподівався, що мені вдасться опублікувати це – я гадав, що ці слова кануть у небуття, як кануло багато чого і багато хто. Якщо ви читаєте це – значить мені це вдалося… Це етюди. Це просто етюди з натури.
Під крислатими старими соснами танки. Повітря сповнене гуркотом та запахом гіркого диму. На мені одяг кольору трави, бруду та глини. Люди втомленими очима дивляться в небо – на хмари, що принесли жадану прохолоду. А я на піску накреслив багнетом ієрогліф «Дао». І все згадується Конфуцій: «Все кінчено! Я не зустрів ще людину, що може засудити себе подумки, коли бачить, що помилився.» А якщо не подумки? Якщо засудити себе залізною штукою, що плюється металевими сливами? Але ні! Я мушу спочатку засудити ворогів. Оцим же шматком заліза. А мене судити буде один бородатий дід – після завершення мого «Дао» - мого шляху.
На війні страшно тільки в перші дні – відчуття того, що ми всі завтра помремо викликає відчуття жаху. Потім стає байдуже. Потім думка, що ми всі завтра помремо викликає відчуття ейфорії: «Ура! Ми всі завтра помремо!» А потім уже хочеться, щоб мене вбили. І це бажання стає нестерпним. Стримує це бажання померти тільки погляд на людей – на людей, що змушені виконувати мою волю – втілювати у вчинки мої слова. Думка: «Я мушу цих людей завтра повести на смерть!» - стає нестерпною, спалює розум, знищує волю. Дивлюсь на цих людей: кожен з них просто впевнений, що смерть стосується когось іншого – тільки не його. І ніхто з них не вірить, що життя – це тільки ілюзія, короткий спалах, мить. Саме мить. А смерть – лише хиткий місток між двома існуваннями. Ніхто не вірить…
Питаю солдат: «Коли народився Сітхартха Шак’ямуні Гаутама якого називають Буддою?» Всі тільки пожимають плечима – мовляв, не знаю. Один солдат з мого взводу на це сказав: «Будда народився дох…я років тому!» Зрештою, він правий, цей солдат… Ще один солдат додав, що треба спочатку знищити сепаратистів, а потім згадувати, коли народився Будда. Зрештою, він теж правий…
Як мало людині треба для щастя (нехай короткого) – тиша, не стріляють, ковток чистої холодної води (а день спекотний), листок паперу і можливість просто подумати і щось написати… Тільки на війні розумієш важливість правильних слів. Як це важливо, щоб хтось сказав тобі правильні – прості, банальні, але такі потрібні і такі правильні…
…А хмари як завжди красиві. Навіть тоді, коли повітря пахне трупами. Не знаю, як можна звикнути до мерців. Як може це не викликати відчуття жаху. Навіть якщо це трупи доконаних негідників – сепарів…
Часто згадуються слова Конфуція: «Як важко бути разом цілий день і захоплено філософствувати, не заводячи мову про справедливість.» Особливо, коли в короткі хвилини відпочинку є хороший співбесідник і бажання пофілософствувати...
Природа тут просто чарівна – байраки, діброви у глибоких оксамитових балках, висока трава, квіти звіробою та деревію (нам ними пурхають хвостаті метелики-синявці). Небо високе і вигоріле – як і належить бути серпневому небу. Трава пухнаста і запашна. У видолинку кілька розбитих танків – хтось тут серйозно «мочив сепарів». Здалеку доноситься мінометна канонада – не ясно хто по кому стріляє – чи то наші по сепарам, чи навпаки. Риємо бліндажі, шанці і «щілини». Ех, мені б ще пару крупнокаліберних кулеметів… Під час відпочинку читав по пам’яті вірші Р. Кіплінга – «Холерний табір». Солдати сказали, що я неймовірний оптиміст. Потім я прочитав їм військові епітафії того ж Кіплінга і кілька руба ятів Омара Хайяма. Солдати відповіли, що я ще більший оптиміст, ніж вони собі уявляли. Приємно мати солдатів з вищою освітою. Як завжди у нас неймовірна армія – «армія, що народжується раз на тисячоліття». І як завжди ця армія гине… Коли закинули наш взвод у цей безлюдний район, де тільки степ і байраки і якісь руїни, я попросив тільки одне – карту… Почув у відповідь: «Для чого тобі карта, лейтенанте? Тебе все одно завтра вб’ють!» Так настрій зразу покращав… Я зауважив: «Старший лейтенант!» Зловив дивний погляд на прощання: «Качай шини, старлєй! І вчи гімн України…» Ну, що ж… Як судилось, так і буде. Очікуємо. Найгірше на війні це не страх смерті – він іноді минає і переходить в ейфорію. Найгірше на війні – це очікування. Невідомо чого. Отож чекаємо… Вночі я споглядав повний місяць, що викотився і зазирав сумними очима меланхоліка у простір між байраками. У траві помітив змію – вона повзає, плазує по цій землі. Ми не плазуємо – ми зариваємось у цю землю, щоб втримати її і вибити звідси ворога…
Часто читаю Біблію. Особливо Апокаліпсис. Все більше думаю, про те, що нинішня доба - це доба Апокаліпсису. Часто згадуються саме оці слова: «… Полиши свій серп гострий і збирай китиці винограду землі, бо дозрілі грона його…» (Апокаліпсис. 14.18)
Прочісували ліс. Той самий, з якого цілий тиждень стріляли по нас з мінометів. Над лісовою дорогою бачив чорного лелеку. Рідкісний птах. Подумалось: «Але не нині. Тепер у Донецькому краї всі лелеки стануть чорними. Це білі лелеки приносять душі дітей у цей світ. А чорні лелеки відносять душі вбитих людей у потойбічний світ…» Це просто я зрозумів ще одну маленьку істину…
Ось і скінчилася війна в лісі (а я так люблю ліс), ось і довершився степ (а як він пахне влітку!). Закинули до якихось руїн: розбиті будинки, понівечені вагони на колії, залишки якихось споруд незрозумілого походження і призначення. Наказали захопити залишки якоїсь будівлі і утримувати їх. Докучливий дрібний дощ, мокрий одяг, морі слизькі бетеери і беемпе – «бехи». Тіло не хоче слухатись і мозок не хоче керувати неслухняним тілом. Навколо бруд, багнюка, уламки цегли, якісь іржаві залізяки. У повітрі висить сморід – тхне чимось огидним. Така вона – війна. Руїни виявились порожніми: тільки гільзи дзвеніли під ногами. І знову очікування біля порожніх вікон-бійниць. Несподівано згадав, що років десять тому мені часто снився саме цей будинок зі сходами, що ведуть у нікуди і з дірками в стінах… Все, що відбувається зараз зі мною мені колись снилося: що я в армії, що йде війна, і саме ось ці будинки – у найменших деталях саме ця картина мені снилася…
У взводі з 30 чоловік лишилося 19 – взвод тане як крига на весні. Сьогодні загинув ще один солдат. А в іншого солдата сьогодні був День народження. Як співпало – в одного день смерті, а в іншого – день народження. І спробуй зрозуміти, що святкувати – яке свято важливіше. Солдати чомусь у перерві між боями святкували день народження. Було скромно, але щиро і радісно. Подарували імениннику стріляну гільзу (а ними тут все всіяне). Сказали прості, але потрібні слова: побажали повернутися додому живим і здоровим. Мені як командиру і просто найстаршому за віком у взводі теж треба було щось сказати. Я процитував Омара Хайяма:
«Про завтра не гадай – воно ще не настало,
Про вчора не гадай – воно навік зів’яло,
Минуле й прийдешнє – опора ненадійна,
Живи хвилинами, бо їх у тебе мало…»
Про вино і жінок я, звісно, не говорив. Нині цим людям не до вина, і не до жінок…
Сьогодні День Незалежності. Зі стріляних гільз від гармат 2-42 з БМП («бехи») ми виклали на землі напис: «З Днем Народження, Україно!» Мусить же бути і в нас свято…Замість салюту стріляли по «сепарам», що засіли в «зеленці»…
Я тепер знаю, як пахне війна. Запах війни – це їдкий запах – суміш запаху солярки та згорілого пороху. Цим запахом просякнуто все – повітря, руки, одяг, їжа. Навіть цей нотатник теж…
Ця війна відрізняється від інших тим, що можна прямо з війни подзвонити додому. Якщо науковий прогрес і далі буде йти вперед таким темпом, то незабаром можна буде подзвонити вбитому солдату з того світу. От і я інколи дзвоню різним знайомим і в їх тихе життя вривається війна звуками пострілів та вибухів. У кожного із знайомих свої справи – буденні і важливі (безсумнівно). Тільки в мене лишилася всього одна справа, яка називається смерть.
Вчора приблудив у наш бліндаж якийсь хлопець. Сказав, що він хоче бути добровольцем і воювати за Україну. Ми дали йому однострій вбитого солдата і автомат. Тест «свій-чужий» здійснили подивившись йому в очі. Так тепер розрізняють своїх: дивляться людині в очі. Це вже третій воїн в нашому взводі з Донецького краю (зі мною включно). Один з них врятував все, коли я сів на місце вбитого стрільця в БМП, а той солдат з Донеччини зарядив гармату, яку я самостійно просто би тоді зарядити не зміг…
Погода видалась паскудна – з самого ранку лив дощ (нудний, дрібний, майже осінній). Передчувалася осінь. Холод і сирість пробирали наскрізь. Ще й поруч хтось «повісив» димову завісу. І так туманно, а тут ще цей дим війни… Почали стріляти – і вони і ми, звісно. А я вже думав, що сьогодні буде спокійно. Можна було б відкласти стрілянину хоч би до більш-менш нормальної погоди. Стало тоскно. Але чим інтенсивніша ставала перестрілка, тим більше ми «розігрівалися» і негоду перестали відчувати. Один із солдатів сказав мені: «Професоре!» (Солдати іноді називали мене фамільярно – не «товариш старший лейтенанте», а «професоре». Хоча я в тому житті зовсім не професор, а доцент). Отже солдат запитав: «Професоре! А Вам не доводилось стріляти з мокрого і слизького танку?» «Ні, не доводилось!» «А доведеться!» Я подумав, що справді доведеться. Коли командир взводу змушений стріляти – значить, зовсім погано. Але нині саме так. Саме це. Крім того у взводі я стріляв краще за будь-кого. І всі це знали. Тут почалась просто катавасія зі стріляниною. Я просто відчув нутром і шкірою – зараз полізуть. Заскочив в БМП на місце стрільця в стані якоїсь ейфорії. Почалось! Справді, із-за лісочку і кущів виповз БТР сепарів. Це я вже бачив через приціл. Руки якось самостійно від мозку смикнулись і навели на ціль за якісь частки секунди. Постріл! (Чергою з автоматичної гармати). Влучив! В далині пожежа і дим – удача зі мною! Придyрки, навіщо було бортом до мене повертатись? Біля підбитого БТРа з’явилися людські фігури – чи то з машини повискакували, чи то вони бігли слідом. Тут вже просто з кулемета – я ще ніколи не відчував такої радості скосивши довгою чергою двоногих істот, що нагадували людей. На війні є один важливий момент – його не можна пропускати і потрібно сказати собі: «Стоп!!!» Це коли відчуваєш, що вороги – це не люди, а істоти, лише схожі на людей. І вбивати їх радісно і приємно. Це приносить задоволенні. І хочеться вбивати ще і ще. Тут важливо зупинитися і сказати собі, що війна це не нормальний стан людини. Це вимушено, це тимчасово. Потім треба повернутися у нормальний світ, де люди є людьми, а не мішенями. Але коли настане оце «потім»? Ну, от і все – бій відгримів. Все тривало якісь лічені хвилини. Затихає. Все. І світ, і люди, і машини. Знову нудьга у сірих і холодних бліндажах. Потім чистити гармати і кулемети на «бехах». Потім знову очікування. Вислуховування розмов солдатів – все тих же і ті ж розмови. Один солдат з Одеси постійно розповідає мені про свою сестру, яка служить в армії Ізраїлю. «… От закінчиться війна і поїду я в Італію…» А коли вона закінчиться? Ще один солдат (москаль з Криму, але воює за нас – бо Україна – це наша спільна Батьківщина і він вірний присязі) сказав, що йому тяжко залазити в БМП – клаустрофобія, мовляв. Особливо тяжко йому витягувати з БМП «крабів» та гільзи. Я йому відповів, що в індійській армії «краби» з БМП витягують спеціально видресирувані для цього мавпочки. Він чомусь не повірив…
З нашого взводу з 30 чоловік в строю лишилося тільки троє. Але ми втримали висоту, яку нам наказали обороняти будь-що. Те, що я лишився живий – випадковість. Я не ховався від москальських куль за солдатські спини. А солдати мого взводу полягли – православні і католики, греко-католики і протестанти, юдеї і мусульмани – за свою Батьківщину і за свободу людини. Згадуйте інколи про нас – ми чесно гинули і гинемо за Україну.
серпень 2014 року
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522007
дата надходження 07.09.2014
дата закладки 25.12.2014
«У життя моє прощання увійшло…»
(Райнер М. Рільке)
Вчуся говорити «прощай»
Сонцю й деревам,
Людям і квітам.
Вчуся розуміти:
Можливо це ти бачиш востаннє:
Листя, що тріпоче, лякаючись вітру,
Квіти пізньої осені,
Воду калюж,
Світанок, мох, траву.
Вчуся прощатись.
Вчуся жити сьогодні.
Бо «завтра» прийде до когось.
Але чи до тебе – хто зна.
Тому ця епоха
Стала для тебе
Часом прощання.
Воно прийшло так невимушено
У твоє життя.
І не тільки в твоє…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530995
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 19.10.2014
- Кого ти любиш найбільше?
- Себе.
- Неправильна відповідь.
Але ж на це питання правильності не існує. Любить найбільше той, хто на це здатен і того, кого хоче. Згусток любові накопичується без часу. Обивателі - то ніби птахи, що літають за вікном. Їх так багато, що не злічити. Їх так мало, щоб бути справжніми. Любов не вміє лічити, тому любить лише один раз.
От йдеш ти вулицею, а продавчиня, сумуючи, що немає покупців, спостерігає за тобою із-за вітрини. От ти йдеш собі спокійно вулицею, а чоловік з маршрутки зупинив на тобі погляд.
В цьому світі ми не самі. Якби хтось з перехожих мав сміливість підійти до тебе й просто запитати, котра година. Нехай це буде банальна однохвилинна розмова чи ласкава усмішка у відповідь на чиюсь посмішку. Ми самі створили ілюзію, ніби ми всім байдужі, ніби весь світ проти нас. А реальність така, що ми проти цілого світу. Самі.
На жаль, любов не має пуантів для захисту й стійкості, як балерини. На щастя, любов відкрита всім. Любов не вміє цитувати класиків. Любов любить. Тебе. Її. Його. Любов не веде правильного способу життя, бо правильності не існує. Взагалі. Любов не вміє загоювати рани чи створювати нові. Любов веліє жити. Насолоджуватися й страждати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504607
дата надходження 11.06.2014
дата закладки 11.06.2014
Ти подзвони, як в серці зашкребе.
Дзвони, як стане пусто чи паскудно.
Ти знай, що зрозумію я тебе,
І витру серце, як його забрудниш.
Ти подзвони, коли не стане сили,
Я пригорну до серця твою душу.
І хай того не сталось, як хотіли,
Вислухаю все, й тишу не порушу.
А ти телефонуй, коли заплачеш,
Коли униз твої зігнуться плечі.
Дзвони, коли по скронях лихо скаче,
Коли затихли крики в порожнечі.
Ти подзвони як в серці запече.
Як буде пусто чи безлюдно.
А Я -- завжди послухаю тебе.
Бо люди мертві -- дуже мудрі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495864
дата надходження 30.04.2014
дата закладки 30.04.2014
Життя - вісімка:
злети, падіння,
є конфлікти, та є й розуміння,
є образи, та є і пробачення.
Що важливо? І що має значення?
Десь кінець є - бо був же початок.
Де початок, то там і кінець?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476655
дата надходження 02.02.2014
дата закладки 12.03.2014
Ця пісня присвячується Марині (нік. філосов), яка нещодавно вийшла заміж.
Музика Р. Паульса
************************************************
Дружина милая моя, моє життя, моє життя,
Ти так чарівна і легка, небес краса, небес краса,
На крилах з неба ти зійшла у мої сни, у мої сни,
І другом стала ти мені назавжди, назавжди.
[color="#0055ff"]Два серця разом з‘єднав нам Господь,
З‘єднав два серця міцний ланцюжок,
Навіки вічні з‘єдналися серця,
Тепер ми разом назавжди, Ти і Я.[/color]
До тебе мила я ішов все життя, все життя,
Тебе єдину лиш бажала моя душа, моя душа,
В небес благав, щоб ти зійшла, о ангел мій, о ангел мій,
І Бог створив тебе для мене із моїх мрій, із моїх мрій.
[color="#0055ff"]Два серця разом з‘єднав нам Господь,
З‘єднав два серця міцний ланцюжок,
Навіки вічні з‘єдналися серця,
Тепер ми разом назавжди, Ти і Я.[/color]
[color="#0055ff"]
Навіки вічні з‘єдналися серця,
Тепер ми разом назавжди, Ти і Я.[/color]
До тебе милая я ішов все життя, все життя, все життя…
Ти так чарівна і легка, небес краса, небес краса, небес краса …
P/S. Боже, кто так мычит (Ужас!!!) , а это же я (Пардон! :))
Прошу прощения уважаемые слушатели, лучше пойте сами, безопасней :) :) :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464825
дата надходження 08.12.2013
дата закладки 10.12.2013
«Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомлені здорового,
Лежіть собі – до неба йти
Ще довго.»
(Майк Йогансен)
Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:
Крутиться сонце колом,
Божевільним колом
По небу-кладовищу,
Куди відлітають душі
Неприкаянні,
Як храм Артеміди.
Недарма в землі Соумі*
Серед нескінченних боліт
Кажуть, що круки
Літають «колані»**
Бо вони крутяться
Шляхами шаленого сонця,
Вони пантрують
Наші стривожені душі,
Що летять у прірву безмежжя,
Отуди – між галактиками.
Серед північних боліт
Добре бути відлюдником
І дивитись на зорі
Очима оленя-схимника
Чи ведмедя єретика.
А ви спробуйте тут –
У степах, де душа розхристана,
На всіх вітрах розіп’ята,
Сонцем надії спалена…
Примітки:
* - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).
** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».
*** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452322
дата надходження 03.10.2013
дата закладки 03.10.2013
«У малярській майстерні сидить манекен…»
(Арсеній Тарковський)
Місто, в якому замість людей
Живуть мовчазні манекени,
Місто, в якому замість будинків
Стоять піраміди чорних ящиків,
Місто, в якому замість ліхтарів
Підвісили в темному небі астероїд,
Місто, в якому бургомістр
Лисим хвостом стукає по дереву,
Білими зубами гризе сир місяця,
Вусами лоскоче сірий світанок,
Місто, в якому всі вулиці
Ведуть до незримого крематорію,
Де замість дощу на бруківку
Падають хвилини,
А замість сніжинок взимку
Старі календарики
В які заглядали колись щоденно
Двірники судного дня.
Оселився в його ратуші
Газетляр Янош.
Продає він газети
З важкими чорними літерами
Тяжчими, ніж якір Титаніка.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445699
дата надходження 27.08.2013
дата закладки 27.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.08.2013
«Et ego flebam multum quoniam nemo dignus inventus est aperire librum, nec videre eum.»
(Apocalypsis Ioannis Divina. 5,4.)
Бруно жив на вулиці Яскравих Ліхтарів. Як довго він там жив не пам’ятав ніхто – з людей не лишилося його сучасників, а будинки на вулиці були всі старіші за нього: який на століття, який на цілих три. Папір, що зберігав знаки про його дату народження пожовтів і вицвів, книжкові воші зробили там дірку якраз, де була позначені число і рік. Так, що ні Бруно, ні всі жителі вулиці Яскравих ліхтарів не знали як довго він там живе. Самому Бруно це теж було не цікаво. Яка, зрештою, різниця, скільки він на світі, на цій вулиці і в цьому місті з химерною назвою живе? Він знав лише, що його дід і його прадід і всі предки до десятого коліна жили на цій вулиці. А звідки його пращур у це місто прийшов і коли, і що тут шукав – того не знав ніхто.
Бруно торгував старими книгами в крамниці, що нагадувала комірчину – на першому поверсі. У тій же крамниці і жив. Торгівля книгами приносила мізерний прибуток: у місті з химерною назвою книг купували і читали все менше і менше. А старих книг не купували взагалі. Вряди-годи заходив в крамницю якийсь любитель старовини і порпався серед старезних фоліантів у шкіряних палітурках. Бруно такі відвідувачі не цікавили: вони цінували в книгах їхній вік, а не зміст. Бруно колись виглядав свого покупця – отого самого, який захоче отримати ту саму книгу – оту товсту і важку, в якій написана Істина. Він прийде колись за цією книгою – оцей шукач. Він буде юним з палаючими очима. Йому Бруно просто подарує цю книгу – бо треба комусь бути носієм Істини – єдиної, головної і всеосяжної яка сховалася в оцій книзі між чорними знаками у безодні між словами. Але цей Шукач не приходив і не приходив, і Бруно зрозумів, що він не прийде ніколи – Істина перестала цікавити людей. У книгах вони бачили лише розвагу, а таких книг у крамниці Бруно не було.
Бруно щоденно виконував свій звичний ритуал – стирав пил з книжок, дивився чи не завелась десь книжкова воша, мив скло і вивіску над крамницею: «Старі книги – Крамниця Бруно».
Іноді вечорами до нього заходив музикант на ім’я Адам, що жив поверхом вище: він грав йому старовинні мелодії на скрипці з чорного дерева, а Бруно – цей єдиний поціновував мелодій забутих часів у місті з дивною назвою тихо зітхав. Іноді вони розмовляли про одного художника, що давно помер, картини якого були на сторінках важкої книги, яку так любив гортати Бруно. Цю книгу він нікому не продавав, хоча завжди виставляв її на вітрині. Цю книгу найчастіше хотіли купити у Бруно – бо вона була з картинками.
Якось осіннього вечора до Бруно знову зайшов Адам – але цього разу без скрипки і якийсь стривожений. Він не захотів пити чай і говорити про художника. А сівши за стіл сказав: «Бруно! Послухай мене уважно! Тобі треба сховати всі книги у важкі скрині. А скрині помістити у пивницю. А сам ти мусиш їхати з цього міста геть, бо йде біда. Поїдеш в одне село в горах до мого знайомого і будеш торгувати молоком. Або годувати худобу. Бо прийшли погані часи. Мені наказали грати в міському оркестрі якісь огидні і примітивні мелодії – я не хочу, але мушу – нема на то ради. Наша вулиця вже не називається вулицею Яскравих Ліхтарів, а називається вулицею Вождя. Вчора на площі зібралось багато народу і вусатий чоловік в військовій формі говорив, що в країні незабаром настане Епоха Великого Щастя. Всі будуть радісні і щасливі. Але загальному щастю заважають ті, хто книжками баламутить народ, вносить у голови людей сум’яття і запитання, сумніви і зневіру. І, мовляв, потрібно всіх, хто книжки пише, читає і поширює знищити разом з книжками, бо суть вони вороги загального щастя і радості. У відповідь жителі міста кричали від захвату і махали червоними прапорами з якимсь кривим знаком, а у відповідь на запитання, хто піде знищувати все, що заважає загальному щастю, радості і вільній праці всі підняли догори руки. Тобі не можна лишатися тут, де всі знають, що ти зберігав книги.»
На це Бруно відповів: «Той вусатий чоловік не правий – він або дуже помиляється, або навмисно вводить людей в оману – книги не можуть заважати ні щастю, ні радості, ні вільній праці. Якщо у людей не буде запитань і сумнівів – вони перестануть бути людьми. Якщо б він зустрівся мені, я б поговорив би з ним – він би зрозумів свої помилки. Але він не прийде і не захоче говорити зі мною, якщо навіть я піду до нього. Не поїду я нікуди і не буди ховати свої книги ні у пивницю, ні у землю: чого буде вартий світ в якому ті, хто беріг Істину раптом будуть тікати від неї і зрікатися своєї справи? А може саме зараз до мене йде Шукач Істини саме за тією Книгою Яку Давно Ніхто Не Читав І Ніхто Ніколи Не Розумів? Не гоже тікати від смерті тому, хто давно зрозумів, що смерть це лише омана, лише хисткий міст між двома перевтіленнями. Я надто довго жив на світі, щоб боятися чогось чи тікати від неминучого.»
Адам пішов у свою кімнатку з одним вікном і розтрощив свою скрипку, бо зрозумів, що ніхто більше не оцінить його музики.
А наступного дня мимо крамниці Бруно проходили молоді люди у яких на обличчях не було ні тіні сумнів. Вони намалювали на склі крамниці знак. Бруно впізнав цей знак – не образився і не здивувався, що саме цей знак намалювали на склі його крамниці – давній як світ. Лише подумав, що ті молоді люди зовсім не той зміст вкладають в цей знак, який бачив у ньому Бруно.
Вночі скло в крамниці Бруно розбили – Бруно ще подумав, що це навіть красиво, коли уламки скла виблискують у променях ранкового сонця. І ще подумав, що сьогодні прийде до нього його Смерть – він так її і уявляв – не старою відьмою, а молодим юнаком без тіні сумнівів на обличчі, зі скляним поглядом, за яким не ховається жодної думки.
Через тиждень жителі міста забули про Бруно, ніхто навіть не згадував про його існування. У крамниці Бруно тепер торгували свіжим м’ясом – дебелий різник відважував покупцям литочки та ребра свиней. А книги Бруно – разом з тією, в якій була написана Істина – спалили. Навіть не на площі під гиготіння юрби, а в новій котельні. Бо бракувало вугілля у місті з химерною назвою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442250
дата надходження 09.08.2013
дата закладки 09.08.2013
...для вас...
...для вас "Любов" - це на межі еротики із фільмів Тінто Брасса і порнографічно оголеного інтиму, для мене "Любов" - це терпкий час із запахом бергамоту, заварений ще до світанку і записка на холодильнику "...Тільки тебе" - і головне щоденно, бо любить мене ще сонним і із щетиною...
...для вас "Друзі" - це сукупність безликих невмотивованих хронічно залежних від алкоголю осіб, які власне із вами через те, що фінансованих здобутків у вашій кишені вистачає або на довший час, або на дорожче "бухло"...для мене "Друзі" - це коли помер його тато, і я просидів із ним до ранку, бо також любив його старого, але п'ятитонні фури на нічному шосе не відають реєстру душевних відносин...
...для вас "Секс" - це теж саме, що у вашому значенні любов, тільки із нотками власної фантазії або уривками пам'яті дешевих кінострічок...для мене "Секс" - це коли торкаєшся її тіла і відчуваєш ледь вловимий запах її бажання, невидиму силу її кохання і неоціненну суміш її довіри...
...для вас "Сьогодні" - це пустота ідей, що не тривожить бо приспана у цигарковому димі настільки глибоко, що її уражені хронічним туберкульозом викрики губляться між метастазами непотрібності...для мене "Сьогодні" - лише почалось і тягнеться десь у вічність, як клин лелек, що охопили кількістю усе небо ген до Чумацького шляху і тільки рухом своїх потужних крил нагадають мені забуту Ікареву долю...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434764
дата надходження 01.07.2013
дата закладки 12.07.2013
І наступає такий момент, коли спокій огортає душу, коли все, чого ти так хочеш, ховається в тобі, коли сумнів щезає, коли легкий смуток панує навколо...
коли навіть сезонність шумить протертою містичністю
[i]В кожному з нас всередині живе своя історія.[/i]
яка
цвіте лише двічі
в момент дійства
і в зібраному клубку думок
перед відправленням
в вічність
І наступає такий момент, коли в стосунках не треба ставити крапку, а продовження ...
коли сміх починає плакати вмонтованими датчиками терпіння, коли перегони на першість стають наркотиками, коли зупинка означає універсальність дії, коли уподобання відрізняються до схожості
[i]Вір в себе, але не будь самовпевненим.[/i]
для того, щоб після
падіння знову
піднятися
щоб після приниження
мати сміливість
пройти повз
після того, як на мить
натиснув на гальма
І наступає такий момент, для себе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432095
дата надходження 17.06.2013
дата закладки 18.06.2013
Безробітніх людей не існує, бо кожен хоча б трошки, але працював, бо кожен колись... любив. Любив іншу людину, віддавав їй певну частинку себе, робив сюрпризи, тобто - працював. Любов не що інше як робота.
Не мається на увазі любов до батьків, одним словом любов по крові. Ця любов є задоволенням. А мова йде про любов серцем. Воно таке ж важливе як мозок. Мозок запрограмовує любити, а серце - любить.
Хтось, можливо, покинув це заняття, бо зарплатня була низькою (не отримував віддачі, якої очікував, замало було тепла, забагато протягів). Інші можуть міняти її складові (якщо один партнер не приносить світла, то другий залюбки б ним поділився). Деякі співробітники стають директорами, бо цілком і повністю належали своїй роботі, за що й винагороджені. Ще хтось лукавить, бо хоче водночас бути прихищеним і вислуханим та хоче насолоджуватися.
Любов - це узагальнення поняття відчуттів, емоцій, думок, вчинків, яке викликане присутністю людини протилежної статі.
Щоб щось побачити, нам потрібно розплющити очі, щоб в щось повірити, нам треба це усвідомити, щоб робота стала хобі, нам треба просто щиро любити, без користолюбства, без докорів.
Щоб мрії здійснювалися, ми повинні їм набриднути. Нам слід завжди рухатися, неважливо, вперед чи назад, головне - вгору. Щоб мрія "любити та бути улюбленим" стала реальністю, треба не бути лінивим по відношенню до тих, хто посміхається нам лише задля того, щоб посміхнулися ми, щоб помітили, що потрібні комусь, щоб відчули їхню ласку, їхнє добро та їхні наміри.
Любов - робота, бо вимагає писати листи признання, бо змушує робити подарки, бо забирає сни, забирає й з дійсності, бо ми витрачаємо на це свою силу. А вона, натомість, платить лише старанним, віддячує їм у ніжності, поцілунках, довірі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429900
дата надходження 07.06.2013
дата закладки 07.06.2013
«Коли надвечір’ям
Спускаєшся з гір у долину…»
(Лі Бо)
Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273
дата надходження 14.04.2013
дата закладки 26.05.2013
«Травневі дощі
Сьогодні, як і вчора,
Темніє потроху…»
(Йоса Бусон)
Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426868
дата надходження 23.05.2013
дата закладки 24.05.2013
Ты подарила больше, чем хотела. В один вечер
Ты заставила меня мой мир вверх дном перевернуть
Я, пожалуй, навсегда запомню запах этой встречи
Запах счастья, кофе, доброты, наивности чуть-чуть
Прогулки в парке, возле озера. Ведь так чудесно
Я давно так не был рад, пойми ты и поверь
Прости же, если сто моих слов прозвучали неуместно
Просто я пришёл в себя от страхов и потерь
Ты вернула мне любовь к свободе, жизни, да
Но просто я не знаю, как ещё тебя благодарить
Просто сохраню я в своём сердце навсегда
Ту минуту счастья, что дала тогда мне силы жить
Ты смеёшься, как всегда слова звучат наивно
А я ребёнок, до сих пор храню в душе тепло
Которое когда-то выльется холодным ливнем
И останется внутри лишь гордость, ещё зло:
*****
Да, не повезло тебе со мною, слишком глуп
Бросаюсь на наивность как на маленькое счастье
Раньше был на чувства и эмоции я сильно скуп
А теперь я жизни радуюсь всё чаще-чаще-чаще
Ты весну мне подарила, в середине января
Среди снега, льда, ты появилась словно солнце
И согрела, не просив взамен любви. Лишь говоря
Что этот рай навеки никогда не остаётся
Ложь! Я сохраню его в стихах, на книжных полках
Каждый раз, за чашкой кофе, вспомню встречу
Ведь мою душу, ты когда-то склеила с осколков
Да так, что швов и трещин даже не замечу
Но моё спасибо вряд ли тебя сделает бессмертной
Просто знай, что ты мне подарила милый рай
И пусть минутный, зато сладкий, как десерты
А теперь беги ты, только навсегда не исчезай:
*****
А если вдруг захочется вновь детской дружбы
Приходи ты, а я встречу и пущу в свою среду
Всем когда-то хочется быть другом нужным
И если ты поманишь, то я тоже вновь приду
Опять же: на минуту, чтоб согреть, согреться
Ведь одиночество придёт, зайдёт без стука
Я готов отдать тебе кусочек своего сердца
Лишь бы горькой не казалась та разлука
Зная, что вернёмся непременно в детство
Пусть на время, на минуту, но вернёмся
Можем сотни раз спасаться бегством
Но земля как шарик, вновь столкнёмся
И где-то, в лицемерной серости толпы
Заметим яркий свет, что грел когда-то
Будем мы бежать и опрокидывать "столбы"
Что так мешают нам добраться до объятий:
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188349
дата надходження 08.05.2010
дата закладки 24.05.2013
Сьогодні я прийшла оголена, як ти й просив. Я відчуваю себе легкою, прозорою і вічною. Ну як, тобі подобається? Знову мовчиш?
Знаю, винна. На мені є сорочка і колготи, але ти не ображаєшся, правда? Будь ласка, повернися до мене, осліпи і не йди більше ніколи, навіть тоді, коли наступає ранок. Ніч завжди чесна, обпалена, переможена.
Я люблю ніч, бо тільки тоді можу зустрітися з тобою, поговорити, виплакатись, політати (хоча й в думках), тоді я - мрія своя. Хочу бути такою завжди.
Невже ти сьогодні навіть не обернешся до мене? Набридла? Чи ти знайшов собі іншу?
Далі ці терзання захмареного розуму, далі ці нетрібні сповіді (краще би до церкви пішла)...
Ти безіменний, якщо прочитати тебе навпаки, але ти чомусь завжди нервуєшся, коли я так роблю, і відразу ховаєшся.
Місяцю, ти єдиний, хто в мене залишився. Здається, і ти мене покинув. Але ж з чорним всесвітом важко говорити, в нього немає обличчя, вже немає, бо ти - щез...
Ти все-таки образився. Жаль. Знаєш, мене важко вмовити щось зробити проти моєї волі, але тобі, похоже, це вдалося. Гаразд, я прийду завтра оголена, лише заради тебе, заради свого другого внутрішнього голосу, заради невидимого, отже, заради нічого. Я це зроблю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421249
дата надходження 27.04.2013
дата закладки 03.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.03.2013
«Ось і я іду,
А ти, мій друже, лишаєшся.
Своя у кожного осінь…»
(Йоса Бусон)
Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395228
дата надходження 25.01.2013
дата закладки 25.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.01.2013
Мы все не важны друг другу
Нам давно на все наплевать
Движется все по кругу
Кровать-интернет-кровать
Образ жизни привычен
Образ жизни опасен
Просто пройдите по пунктам
И нажимайте \"Согласен\"...
У всего есть свое начало
В начале не видно конца
Смотри, как теперь все стало -
На многих не видно лица
Жизнь у кого-то в радости
А у кого-то в печали
Просто давайте согласие
Просто нажмите \"Далее\"...
С чем в этой жизни справился?
Сколько всего ты смог?
Опытным стал, а состарился
И свой замыкаешь мирок
Все просто, ведь все привыкли
Никто ни над чем не парится
Такой у народа \"заскок\"
Соглашайтесь и жмите \"ОК\"...
Тех, чья давно хата с краю,
Кто никому ничего не скажет
Кто других за людей не считает
Непременно время накажет
В их мир окно заколочено
Я Вам не желаю такого
Их задание окончено
Просто нажмите \"Готово\"...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382079
дата надходження 03.12.2012
дата закладки 03.12.2012
Просыпаешься по будильнику,
Разогреваешь завтрак и идешь на работу...
На обратном пути не забывая купить что-нибудь холодильнику -
Кроме тебя самого ведь никто не проявит заботу!
Вечером смотришь сериалы в режиме "онлайн".
Новые серии поднакопились за недельку.
С нового года на сайтах новый дизайн...
С нового года полмира пьяные в стельку...
Сценарий заучен, расписана роль по минутам.
Игра одного актера и один и тот же текст!
Да не будь же ты таким ***нутым!
В кинозале на тебя нет, и не было мест.
Просыпайся!
Просыпайся и в себе самом что-то меняй!
Не смотри на идиота-соседа с ухмылкой колкой
и его прожженную судьбу...
Не смотри на тех двоих, что до сих пор встречают рассветы
под елкой
И не верь в вечные страдания и бесполезную мольбу.
Не верь!Не надейся!Не проси!
Иметь будешь только то, что сам заработал!
Только то, ради чего сам поднял свой зад!
Не важно, по понедельникам или субботам.
Раз пришел в этот мир, не ищи пути отступления назад...
Просыпайся... и почувствуй в жизни азарт!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381393
дата надходження 30.11.2012
дата закладки 30.11.2012
у вас истерики, слезы и нервы:
в ссоре с парнем или "два" по зачету.
и не вспомнить уже, кто был первый,
по расчету брак, по залету...
вы живете всегда не по средствам.
молитесь клубам, морю и лету.
а у мальчика, что по соседству
от рождения зрения нету...
у вас митинги, гей-парады,
проблемы на личном фронте.
вечно вам не хватает зарплаты -
на себе же вы не экономите.
деньги для всех, как наркотик,
поклоняетесь сущему бреду!
а вот у мальчика, что напротив
третий день уже мамы нету...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381108
дата надходження 29.11.2012
дата закладки 29.11.2012
между нами миллионы шагов
серпантин дорог и путей
и вокруг больше нет ничего
лишь вереница дней
между нами пять городов
деревья, поля и села
а вокруг только шум от шагов
и заразительный смех веселый
между нами сердечный ритм
между стуками сутки слез
до тебя еще сотни рифм
мне идти по следу колес
между нами десятки вокзалов
силуэты и тени людей
от меня навсегда ускользает
образ нежной улыбки твоей
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381107
дата надходження 29.11.2012
дата закладки 29.11.2012
На протяжении многих тысячелетий люди пытаются найти ответ на вопрос, а что же такое Любовь, какая она бывает, как и чем измерить ее силу?! В своем интересе к этим вопросам, в желании найти на них ответы я не претендую на оригинальность. Какая же бывает Любовь, как отличить истинную любовь от подделок, как уберечь себя от страданий и научится наслаждаться каждой секундой полета души и сердца, именно ответами на эти вопросы хочу поделится с читателями.
Мы порой говорим, что нас любят по-настоящему или нет, слабо или сильно! Как же отличить Любовь настоящую от не настоящей, сильную от слабой?! Как это так, что же за странное понятие «Любовь не настоящая», значит ли это, что можно любить понарошку, как дети, играючи?! Да, действительно, за Любовь мы порой принимаем лишь ее видимость, мираж, да и сами частенько создаем себе и другим всего лишь ее иллюзию. Франсуа де Ларошфуко говорил: «Любовь одна, но подделок под нее – тысячи», а это может означать лишь одно, Любовь либо есть, либо ее просто нет вовсе.
Что же касается силы Любви то, по моему мнению, ее можно измерить. И измеряется она поступками, которые мы готовы, можем, хотим и совершаем ради Любимых. Чем сильнее Любовь, тем большим мы готовы пожертвовать ради Любви, часто это карьера, наши родные, близкие, и даже собственная жизнь. Тут же хочу задать вопрос, а действительно ли ради Любви, а не ради удовлетворения наших прихотей и желаний? Но человек слаб, и порой его слабости и желания берут верх над здравым смыслом и вот тогда-то, и рождается страсть в ее самых жутких проявлениях. При этом очень важно не путать Любовь с дикой и необузданной страстью, так как по своей природе это абсолютно разные чувства, хотя и идут они всегда рука об руку. Любовь – чувство развивающее, созидательное и рациональное, приносящее покой, радость, спокойствие и умиротворение, в то время как всепоглощающая неистовая страсть разрушительна и пагубна, приносящая нам лишь боль и страдания! Но за частую страсть оказывается сильнее Любви, и потому ее последствия гораздо страшнее.
Еще Шекспир писал: «Любят ни за что-то а, не смотря ни на что!» Да, с этим трудно не согласиться, действительно, когда человек любит, он много не замечает, или не хочет замечать. Любовь часто делает нас слабыми и беззащитными, несмотря на то, что дарит нам крылья. Влюбленный человек всегда стоит над пропастью, Любовь манит его и он делает шаг в пропасть, и если Любовь взаимна, то она протягивает ему руку и влюбленные души начинает парить над бездной бытия. В противном случае она разбивается о скалы непонимания и безразличия, грубости и жестокости и погибает в пучине страсти. При этом неизбежно начинает страдать.
Вот мы и подошли к вопросу о том, что Любовь может быть взаимной, а может и нет! И как же ее различить? Для этого нужно просто отличить человека любящего от нелюбящего. И вот когда я над этим задумался, родилась вот такая простая сентенция: «Человек, который любит, хочет и старается совершать поступки, а человек, который не любит – этих поступков требует!». И вывод здесь напрашивается сам собой, когда Любовь взаимна, то люди просто совершают поступки друг для друга, и никто и ничего при этом ни от кого не требует. Люди при этом счастливы от сделанного для своего Любимого, а не от того, что они от него получили. И как следствие: для того, чтоб что-то получить в Любви, нужно постараться как можно больше отдать любимому человеку.
Тут же встает еще один вопрос, а действительно ли мы любим конкретного человека?! Если да, то за что же все-таки мы его любим?! Чем дольше искал ответы на эти вопросы, тем все больше крепла уверенность в том, что любим мы не конкретного человека за какие-то, только ему присущие добродетели. Любим мы того, кто в данный момент нашей жизни олицетворяет собой наше личное восприятие и понимание Любви, которое заложено в нас изначально и не меняется на протяжении всей жизни. Мы любим конкретного человека не за то, какой он, а за то, какие мы сами становимся рядом с этим человеком, даже если он находится на расстоянии сотен тысяч километров. Мы любим и всегда жаждем тех ощущений и чувств, которые рождаются в нас самих же и приносят нам удовлетворение, они направлены внутрь нас самих же. Они изменяют наш внутренний мир и влияют на восприятие окружающей нас действительности, но никаким образом не влияют на нее. Когда мы думаем, что потеряли Любовь, мы заблуждаемся, ее потерять не возможно. Любовь не уходит и не погибает, она продолжает жить внутри нас, до тех пор, пока мы снова не встретим, человека, который станет олицетворением нашего личного, только нам присущего, внутреннего понимания и восприятия Любви. Хотя такой человек может нам никогда и не встретится, а иногда их может быть и несколько. А посему Любовь вечна и живет она в нас до тех пор, пока бьется наше сердце. А любим мы или нет какого-то конкретного человека, в какой-то конкретный период или даже миг нашей жизни, не зависит ни от нас, ни от него. Все определяется тем, является ли он олицетворением живущей внутри нас Любви.
При желании Любовь можно еще разделить и по возрастному признаку. В каждый период жизни любим мы по-разному, причины и следствия Любви в разном возрасте свои. В юности мы просто живем, чтобы любить, но с возрастом понимаем, что должны любить, чтобы жить…
А теперь внимательно оглянитесь вокруг, присмотритесь к самым близким Вам людям. Они рядом, они любят именно Вас настолько сильно и искренне, что Вы даже и не замечаете этого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155743
дата надходження 15.11.2009
дата закладки 28.11.2012
Я король-лев несуществующего прайда
И не открыл в себе ни Джекилла ни Хайда.
Я б в кого-то пострелял, но здесь увы не тир=(
Натянута улыбка, в пол лицо: - "Приветик,Мир!"
Я как белый мотылек, проживший дольше дня,
Со странною ухмылкой лечу на свет огня.
Я ни Есенин, ни Пушкин, даже не Шекспир...
Натянута улыбка, в пол лицо: - "Приветик,Мир!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380629
дата надходження 27.11.2012
дата закладки 27.11.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.11.2012
Збожеволіти може кожен, але усвідомлення цього іноді приходить запізно.
Знаходячись в стані спростовування дійсності мимоволі починаєш помічати, якими насправді є людські взаємини. Кожен вияв спілкування спровокований бажанням самоутвердження, визначення статусу іншими.
Коли ж оточуючі починають нервувати, а щораз їх спроби возвеличення сприймаєш зі зловісною ненавистю, намагаєшся втриматися від неадекватної, з боку випадкового незнайомого спостерігача, якому насправді це все ні до чого, агресії - це вже самотнє божевілля.
Воно не змушує слідувати уявним правилам, не обмежується виявами адекватності, а просто заворожує та відкриває межі свідомої діяльності.
В стані самотнього божевілля можна все.
І нічий докір не поверне до вже минулого існування, бо ніхто не важливий, ніщо не варте стриманості й ніколи не доводиться послуговуватися ставленням оточуючих.
Неприємно дивитися на цинічні щасливі обличчя давно набридлих особистостей - ставай божевільним та руйнуй їхню пиху засобами неформального мислення й усвідомлення дійсності.
Смійся з тих, хто прискіпливо дивиться на тебе, коли стоїш на переході, а світлофор сяє зеленим, коли спокійно стоїш посеред дороги, якою пересувається метушливий натовп одноманітних потвор, коли даєш цукерки жебракам чи не поступаєшся місцем кволому в громадському транспорті, дивлячись на нього всміхненими очима без сарказму.
Лише забудь, що треба боротися за щастя: це лише вигадка приреченого суспільства.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314799
дата надходження 17.02.2012
дата закладки 19.10.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.09.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.09.2012
Страшнее всего - тишина!
И если вдруг ты забыл слова,
Если вдруг ты решил заткнуться!
Я хочу, чтобы ты узнал,
Что назад тебе не вернуться.
Страшнее всего - тишина!
Приходя на безмолвный вокзал,
Попробуй назад обернуться -
Ах, если б там кто-то стоял,
Но увы, - только листья вьются.
Страшнее всего - тишина!
Не строй из безмолвия стены!
И не бойся вдруг закричать
Надрывая на шее вены.
Ведь страшнее всего - молчать!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366311
дата надходження 24.09.2012
дата закладки 24.09.2012
У пабі тихо грала музика. Навпроти мене за столиком сидів мій Ангел. Сидів із розпростертими крилами, ніби намагався мене ними обійняти, втомлений довгою розлукою.
На столику біля кожного стояла склянка з пивом. Я мимоволі почав розглядати Ангела. Дивився в очі, які ховали глибину далекого неба, бачив щетину на щоках. На руці в Ангела чітко виділялося татуювання знака якості, на якому синіми літерами було написано «Made in Пекло Раю».
Найпомітнішими були крила, притрушені свіжим попелом снігів. Вони, вперемішку з хмільним пивним теплом, зігрівали мене. На лівому крилі був невеличкий шрам, замащений зеленкою,
а в пір’ї заблукало спочивали сірі, сухі реп’яхи,
так ніби то були чиїсь гріхи.
Ангел мовчки вдивлявся в тишу шумного простору, граючись складаним ножиком.
— Де ти був? — запитав я Ангела, не відриваючи погляду від його крила.
— Що?.. — спочатку не зрозумів він. — А, ти про це…
Ангел обернувся назад і почав видирати з-поміж пір’їн реп’яхи. Йому було важко це робити.
— Допомогти?.. — запропонував я, відчуваючи, що це можуть бути мої реп’яхи.
— Ні, братику, дякую. Я сам. Ти ж знаєш, ангели не потребують допомоги, — іронічно додав він.
Я засовався на місці і відпив зі склянки трішки хмільного напою, спостерігаючи, як Ангел додирає свої крила.
— Ну от і все! — радісно вигукнув він, завершивши доволі нецікаве заняття.
— Хороша тут музика! — сказав Ангел
після нетривкої мовчанки,
надпивши холодного пива зі склянки.
Його пальці вистукували по столі ритм мелодії. Я продовжував соватись на стільці.
— Ти кудись поспішаєш? — здивовано запитав Ангел, глянувши на мене примруженими очима. — Не спіши. Всі ми встигнемо.
Я усміхнувся, втягнувши ніздрями терпкий запах втраченого раю, ніби свіжий і водночас шкідливий післягрозовий запах озону.
— Слухай, старий, — сказав Ангел, — давай сходимо на балкон покуримо.
— Але ж… я не курю.
— Не зважай! Ходімо. Сьогодні можна все.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365755
дата надходження 22.09.2012
дата закладки 22.09.2012
Осенний лист сегодня бросился в холодный пруд
Кажется: ещё вчера он знал свой ожидаемый маршрут
Он вроде был готов сегодня выпасть за борт, утонуть
Пронзить собой холодную бесчувственную муть
Ну а вода его так быстро просто не отпустит никогда
Она будет играться с ним. Холодная, игривая вода
Она будет плескаться с ним. Обманчивая рябь
Листок попросит слёзно: хватку ты свою ослабь!
На что вода ответит: Нет! Прости! Я ждала очень долго!
Ты теперь кофейное зерно, а я (как догадался) кофемолка!
И теперь ты в моей власти! Ты кофейное зерно!
Которое вот-вот рассыплется на крохи всё равно!
Потом тебя в себе я растворю, ты превратишься в пар!
А я смеяться буду долго: ты с ума сошёл от моих чар!
И так легко пошёл в мои объятия. Глупец, дурак!
Теперь вот наслаждайся: ты ведь ждал осенний мрак!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363961
дата надходження 13.09.2012
дата закладки 14.09.2012
Один в кімнаті, пляшка вже пуста,
Шибки співають каплями дощу,
Щоб не кричати - я стулю вуста,
Тобі ж ніколи зради не прощу.
Перебираю кожен день життя,
В наступній склянці знову бачу дно,
Кудись побігли ніжні почуття,
Лишився я і ще хмільне вино.
Ніхто мені на картах не гадав,
Моє «моє» закрию на замок,
Удару в спину просто я не ждав,
Життя мені припіднесло урок.
Переступити змушений поріг,
В своє «моє» нікого не впущу,
Що мав в житті, того я не зберіг,
Тобі ж ніколи зради не прощу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363471
дата надходження 11.09.2012
дата закладки 11.09.2012
Я до смерті втомилась
безнадійно чекати…
Спотикатись об біль,
об зухвалість, об злість.
Я не можу вже більше
в цім світі блукати
в лабіринтах із
власних страхів.
Я відверто втомилась
віднаходити щастя…
Опускаються руки -
безпорадність. Журба
в моїй посмішці милій.
Як же болю багато!!!
В кожнім дні:
наяву і у снах…
Я насправді втомилась…
Порозхитані нерви.
Валер'янка уже не бере.
Порозкидані долі,
мов конверти без марок.
Зниклий мій адресате,
Ти де??!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358740
дата надходження 20.08.2012
дата закладки 20.08.2012
Що найбільше багатство, найвище добро у житті,
Ніж зіниці дітей, у майбутнє вузенький місточок?
Що є більшим од дива дитячої радості, і
Коли крихітні пальчики вас відпускати не хочуть?..
А обійми дитячі – це впевненість: все ж недарма!
Милі очка зігріють до сліз, це віконця едему.
Коли поруч із нами дитячого світу нема –
Чи тоді ми великі, дорослі, хіба ми ростемо?
Сотворити маленьке життя – от задача яка;
Не придумало небо для смертних гарнішого вчинку.
…А колись, може скоро, народиться й в мене донька,
Усміхаючись мамі і сонцю, маленька людинка…
12.06.2012 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343548
дата надходження 12.06.2012
дата закладки 20.08.2012
Остаётся – болеть тайной жизнью зеркал
и с улыбкой носить по ножу в рукавах,
растворяясь в привычках жилого мирка,
на досужих хлебах ковыряться в словах,
говорить, что люблю, как не любит никто,
называть это праздником в схронах души
и по-рыбьи глотать зацелованным ртом
ускользающий воздух донецкой глуши,
под рингтоны мобильных ложиться, вставать
и, сутулясь, идти в ностальгический рай
со своей добротой – по чужим головам
и нажитым добром – от чужого добра,
нервно спорить с собой на остаток пути,
плыть – в сосновой тоске – сквозь земные врата,
у которых привратник клешнёю горсти
отбирает своё, как последний пятак,
и, завидуя, смотрит на тех, кто, отдав,
не остался ни с чем, разоренья минул,
как ступни им целует речная вода
и торопятся звёзды в глаза заглянуть.
2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270002
дата надходження 13.07.2011
дата закладки 20.08.2012
Дотліває цигарка: це гаркає щось під курткою,
навіть глибше, під шкірою, поміж кров"ю і м"язами:
"Знаєш, життя не складається з недокУрків,
битих сердець та любовей тих, одноразових!"
...Він щось ховає замислене і божественне,
істинно, в нього на скронях предвічний задум.
З тих, що чарують голосом, ваблять жестами,
з тих, що мурашки спиною, коли стоїть позаду.
Поза тим тобі холодно, тиснуть невідповідності
В межах твоєї лірики і його позитиву.
Дороговказ всередині: шляху не видно, стій!
...скільки навколо втрачених, недалеких, хтивих...
Радість твоя розбризкана - вперті ідуть на ризики:
дерти літо на жертви, врізки, недбалі клапті.
Марно плачеш з ножем ти, серпня зоставсь огризок.
Ми безнадійно хворі у цій палаті.
Наших недуг історії листям висять на ясені,
Я страждаю чуттєвістю, ти, мабуть, світозміненням.
Згадки про літо - в скринечку, золотими запасами.
Ключ із паролем кодовим - твОїм іменем.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357364
дата надходження 14.08.2012
дата закладки 14.08.2012
В усіх якісь звитяги чи заслуги.
І люблять лише тих, у кого чин.
Я без звання вертаюся удруге,
і ти, будь ласка, вдруге не покинь.
Бо в що ж тоді ще вірить на цім світі,
як не в жіночність праведну твою.
Хоч я життям і покидьками битий,
хай на коліні, але ще стою.
Й стоятиму до скону на своєму,
й плюватиму у писки всім: моя!
Зламати собі долю – не проблема,
а от урятувати її як?
І я прийду – без почту і регалій,
без пафосу і фарсу, – хай їм грець.
Я ще живу (і просто, щоб ти знала)
… з тобою в серці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356954
дата надходження 12.08.2012
дата закладки 12.08.2012
Вкотре цьому дощу зупинитись чомусь дуже важко,
Він по вікнах сумних тарабанить, немов дикий звір.
А я знову сама, наче в клітці налякана пташка,
Тріпочуся крильми всьому світові наперекір.
Що довести? Кому? Та чи варто воно стільки сили?..
Я втомилась одна, - так чекаю міцної руки…
Нам з тобою чомусь ще ні разу ось так не щастило,
Щоб в долоні згори покотились гарячі зірки…
Нам з тобою чомусь без пояснень сказали: «Не пара».
І усе, що в нас є – то любов крізь холодні рядки…
Тільки небо усе розмальоване темінню, в хмарах,
І цей дощ, що йому зупинитися так невтямки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356869
дата надходження 12.08.2012
дата закладки 12.08.2012
Ранок… Кілька бабусь енного віку і розміру обговорюють все, що тільки можна, продаючи перехожим насіння. Декілька одиноких пасажирів втомлено походжають, чекаючи на свій автобус. Ольга, така ділова, наче успішна бізнес-леді, явно не вписувалася в екстер’єр автостанції маленького містечка. Всю увагу до себе привертала пара, що сварилася вже хвилин 30.
Хлопець: стрункий, зі смаком одягнутий, гарний, але не з тих ляльок, що мають гарне личко, не зачеплене розумом. Чимось він привернув до себе увагу, їй навіть стало його шкода… Дівчина: тендітна блондинка з вологими блакитними очима, вся трусилася чи то від злості, чи то від того, як десь там усередині билося об її грудну клітку серце.
До Ольги долітали лише шматки фраз, та й не любила вона підслухувати чужі розмови... Здебільшого було чути плач дівчини і її крики. Хлопець або мовчки слухав, або спокійно щось говорив. Все було стандартно, вона б і не згадала про цю пару вже через годину, але… Все змінилося за кілька хвилин… Раніше Оля думала, що сповільнена зйомка це тільки спец ефект, а виявилося, що реальність.
Стоп кадр… Тиша, наче вимкнули звук. Він повільно повертається і говорить… Вона з першого разу не чує. Тиша. Його рука на талії легко притискає її до себе:
– Ну, не лякайся! Знайомтеся…
Він запитально дивиться прямо в очі:
– Оля, – вона навіщось почала підігрувати.
Актриса з неї не вийшла б. Обоє дівчат стояли й нічого не могли зрозуміти. Першою прийшла до тями блондинка і почала так кричати, що її важко було не почути…
– То оце твоя нова пасія? То оце вона?!! Це… – але Ользі не хотілося цього чути. Вона вирішила втрутитися:
– І чого ти хочеш добитися цим криком?
Такого нахабства блондинка навіть не очікувала. Вона завмерла з відкритим ротом, проте досить швидко повернулася до тями:
– Ти думаєш, що я повірю? Підійшов до першої дівчини, яка потрапила на очі й вирішив, що я віритиму в те, що ти проміняв мене на якусь…
– Ти хочеш, щоб я довів тобі свої почуття?..
– Які почуття можуть бути у двох перехожих?!! – блондинка залилася істеричним сміхом.
Інстинктивно відчула, що зараз щось таки трапиться… Знову сповільнена зйомка… Темрява. Темрява. Темрява… Ольга відчула, як до неї торкнулися його губи… Ніжно і нахабно… Несміливо й досить упевнено… Стоп кадр. Сцена без звуку і світла.
…Коли вона прийшла до тями був майже вечір. Минуло три з половиною години. Останнє, що пам’ятала – поцілунок незнайомця без імені. Думки плуталися. Хтось підходив… Хтось щось питав… Нічого не чути. Ледве встала. Почала пересуватися (ходою це важко було назвати) до каси. Прошепотіла: «Львів…» - касирка інстинктивно вгадала, що від неї хоче ця божевільна, і почала критикувати «сучасну обкурену молодь» на все приміщення автостанції. Знову темрява… Думки плуталися, вона не могла скласти їх до купи… Не могла зрозуміти звідки у її голові взявся такий хаос.
Наступний спалах: львівська квартира… Гора немитого посуду. Холодна ковдра, здавалося зроблена з цементу. І знову темрява. Сцена без світла і звуку.
У цей день усе змінилося. Тепер у її житті з'явилася ще одна звичка, шкідливіша за куріння і алкоголь. Своєрідні наркотики. Можливо, навіть не звичка, рефлекс. Кожні вихідні вона проводила на автостанції. З 9 ранку до 9 вечора… Жоден пасажир не залишався поза її увагою. Спершу на неї дивилися, наче на божевільну, хоча, може, так і було… Згодом почали вітатися, дехто з найчастіших мандрівників навіть запитував як у неї справи… Вона відповідала занадто стомленою усмішкою, якою наділені люди, що багато пережили.
Іноді Ольга сама забувала хто вона і що тут робить. Стоп кадр… Наче плівка, вирізана зі старого фільму. Ніжний дотик. Очі. Величезні. Незрозуміло якого кольору. То були не очі, а емоції в чистому вигляді. Якби він знав, наскільки їй потрібен… Просто знав, що вона, наче вірний пес, тільки ще відданіша, завжди чекає на нього єдиного… І незрозуміло чому… Навіщо їй здався саме цей перехожий? Вона і сама не знала. Просто сиділа в очікуванні того, що він вийде з чергового автобуса, обійме, і вони ніколи більше не роз’їдуться по різних містах. Сиділа в очікуванні дива… А ще вона думала. Багато думала. І в один день вирішила: якщо не побачить його сьогодні, то не прийде сюди більше ніколи. Намагатиметься не прийти…
Ось на автостанцію завітав її старий знайомий – автобус Мотя. А он там важко прочиняє двері у своє потріпане серце-салон Лаврентій Іванович. Так-так, вони вже давно мають імена. У кожного своє… Іноді їй навіть здається, що ці машини живі. Принаймні живіші за людей, які завжди мають в запасі кілька завчених фраз на всі випадки життя… Тільки б не мовчати. А їй іноді так хотілося тиші…
Яскравіше почало світити сонечко… Воно ніби теж намагалося її підтримати і підбадьорити. Дівчина підвела голову, всміхнулася. Коли погляд опустився, побачила тільки набір кольорових плям… Згадалося дитинство…
Коли нарешті крізь яскраві плями спогадів пробилася реальність, на асфальт зістрибувала нова група приїжджих. І незнайомий автобус із написом «Польща». Його вона ще не бачила тут ні разу…
Раптом їй стало страшно. А якщо з нього вийде той самий незнайомець. Оля заклякла на місці. Серце перестало битися, але її все ще трусило по інерції…
Ледь встала. Попрямувала до виходу. Невпевнено. Занадто повільно…
Стара кіноплівка… Тиша в залі. Знайомий голос:
– Дівчино, не підкажете… Котра година?
Знайомі очі незрозуміло якого кольору. Не очі, а емоції в чистому вигляді…
– Дівчино, вам погано?
Темрява. Темрява. Темрява…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291058
дата надходження 05.11.2011
дата закладки 17.07.2012
Минулі сни і почуття,
Закохана відсутність мрії,
Уже всі сказані слова,
То ж я мовчатиму в надії.
Забуті осені слова,
Прошиті долею листи,
Ти мов кричала: «Я не та»,
А потім ввічливо… «Прости»
І вже був зведений курок,
Та фотографія на склі,
Навчивсь робити перший крок,
Та важко дихать у пітьмі.
Забуті осені слова,
Прошиті долею листи,
Ти мов кричала: «Я не та»,
А потім ввічливо… «Прости»
Якби ти лиш знала, що буде сьогодні,
Прожив би для тебе вчорашній той день,
І погляд замріяний на підвіконні,
Тобі відгукнеться ехом пісень.
Ти часто не віриш, що все повернеться,
Ховаєшся в тінь ти від тяги речей,
Лишень озернися, бо він тебе кличе,
Він лиш тобі подарує цей день.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348495
дата надходження 06.07.2012
дата закладки 06.07.2012
Я хотел бы научиться забывать людей
Всех тех, с кем жизнь казалась ярче
Я стал давно умней, черствее, злей
Но всё равно романтик. Не иначе
Записки памяти сжигать я не могу
Всё то, что, было, выкинул в багаж
Рисунки и открытки, файлы берегу
Лет через пять почувствую мандраж
Когда найду открытку, иль фотоальбом
Я обязательно вздохну, открою
Вспомню что и как бывало. А потом
Я в сотый раз свой новый мир построю
Но опять же: на осколках старого. Увы
Я по-другому не умею, и наверно не хочу
Спустя года, всех буду называть на Вы
Тех, кто когда-то прижимался к моему плечу:
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178638
дата надходження 19.03.2010
дата закладки 30.06.2012
Всі застібки порвати на твоєму тілі,
Пробратись крізь спокуси перепон
І пестити тебе напрочуд вміло,
Забути про наївність заборон.
Віддатись почуттям, зірвати щастя
І розтектись тобою ніжно навмання,
Дійти до апогею й куштувати ласо
Загострені коханням відчуття...
Тебе кохати довго до нестями
І вірити звабливості чудових губ -
Я прагну бути поруч, щоб тілами
Проходив незабутній рідний струм.
11.06.2011 року Сокаль
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264890
дата надходження 13.06.2011
дата закладки 22.06.2012
Я знов залишилась одна в темній кімнаті. Світло давно вимкнули за несплату почуттів. Справедливо… Десь на вулиці крізь штори пробиваються тьмяні проблиски чужого щастя.
Я знов боюся, що світло таки ввімкнуть і тоді всі побачать безлад у моїй душі…
Стіл закиданий зайвими книжками і непотрібними документами, які засвідчують моє існування. Хоч практично мене нема. Я повітря зі свідоцтвом про народження, ідентифікаційним кодом, паспортом і ще купою всіляких формальностей. Спалити б це все, але…
На стінах вицвілі, припорошені пилом фотографії маленької дівчинки. Це не я. Я просто не вірю, що ця безтурботна усмішка моя, але часто її копіюю, це ж так природно!
На підлозі болото, бо вікна не засклені… З вулиці тягне холодом байдужості, ллються дощі чужих сліз… Потік зайвої брудної інформації. Вони думають, що я люблю дощ… Так, люблю, я ж мазахістка, обожнюю біль… Свій, чужий… Та, мабуть, це одне і те ж.
Ліжко… Як я за ним скучила. Але ми рідко бачимося. Я просто падаю в його обійми і в ту ж секунду зникаю… Сни… Кольорові. Занадто явний контраст… Я хотіла б бачити чорно-білі!
Ні… Ні! Ні!!! Вимкніть підсвідомість, стріть думки! Повітря не думає, воно відчуває. А-а-а-а-а!.. Боляче! Світло, дайте мені світла! Увімкніть, прошу…
Зриваюся з постелі. Тоненька освітлена щілинка між моїми дверима та іншим світом…
– Ти мене чуєш?
І труп оживає на потрібний користувачеві час, щоб увімкнути ліхтар у чужому серці. Просто у мене акція: «Щастя за ціною зради!»
Зраджуйте! Буду рада відплатити вам сміхом!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296847
дата надходження 29.11.2011
дата закладки 19.06.2012
Він: Терлецький Вадим Сергійович. Дипломований лікар-психолог.
Пацієнт: чергова сіра миша, що заблудилася у темній норі життя.
Вадим Сергійович попросив секретарку зробити чаю (тільки велику кружку).
– Заходьте, – перший «гість» несміливо прочинив двері.
Звичні привітання. Далі «вступне слово» психолога про те, що з кожним із нас «усяке може статися» і відвідувач готовий говорити – робочий день почався…
– Я тут подумав… Ви ніколи не помічали, що ніхто не живе своїм життям, всі позичають його у когось?..
– Тобто?
– Я прокидаюся від звуку чужого будильника. Він лунає за стіною орендованої квартири, що змінює господаря мало не щомісяця. Взуваю капці (на них спить пес-подарунок друга, бо вважає своїми). Одягаю халат (чомусь пахне чужими парфумами). Заходжу на кухню, щоб зварити кави (її покинув попередній власник). На кружці написано «Konstantin» – фірма так називається, але все одно не по собі. Навіть цукор учора позичив у сусідки, а отже і він – не мій…
Їду на роботу в трамваї (попередні покоління три, безперечно, пам’ятають його і вважають своїм). Сідаю за стіл ( я 13 його власник). Торкаюся пальцями клавіш комп’ютера (скільки людей робили це до мене – страшно уявити). П\'ю чай із лимоном (хто тільки його в руках не тримав)…
– Буває…– Вадим Сергійович професійно вдає інтерес.
– А духовність, яка давно зникла? Ми слухаємо чужу музику, що лунає з динаміків радіо та магнітофонів, ходимо на чужі концерти закордонних виконавців, роздивляємося їх крізь рожеві окуляри телевізорів… Мріємо бути такими ж. Боїмося творити своє й заважаємо робити це іншим: критикуємо картини, книги; сваримося з сусідом, що вчиться грати на скрипці; гримаємо на дитину, яка розмалювала квіточками дешеві, давно обдерті шпалери…
Часто самі собі суперечимо. Віримо в Бога, проте сумніваємося в його існуванні. Роблячи комплімент колезі, бачимо неправильно зав’язаний галстук. Коли на чергове «дякую» відповідаємо «немає за що», думаємо насправді, що надали неоціненну послугу. Загадуємо бажання на Новий рік, наперед знаючи – не збудеться…
Вадим Сергійович вирішив не перебивати (іноді ж треба помовчати), не зважаючи на те, що в повітрі висіла гнітюча пауза.
– Чому ми завжди просто погоджуємось із думкою інших, навіть коли не підтримуємо її. Усюди панує майже армійська дисципліна. Ніхто не хоче вирізнятися з натовпу. Яскравих людей називають не оригіналами, а білими воронами (у рідкісних випадках) чи божевільними (зазвичай). Чому? По-моєму, лише тому, що ті не підкорилися правилам, які встановила сіра консистенція під назвою суспільство… Я не хочу так жити!
– Ви думаєте про суїцид? – частину розповіді психолог за звичкою просто прослухав.
– Та це я так, образно… – відвідувач зніяковів. – Дякую, що вислухали!
– Уже йдете?
– Так, поспішаю… До побачення. – двері поспішно зачинили.
Пацієнт затримався на кілька секунд і встиг почути:
– Уявляєш, до мене щойно приходив та-а-а-акий псих!!! Тобі й не снилося!
Ну от, черговий лікар вважає його божевільним… Він швидко пішов геть.
Секретарка занесла Вадимові Сергійовичу чай у величезній, як той просив, кружці з написом «Ігору від керівництва» (подаровану попередньому власнику кабінета), а він так і не дізнався, що заварка в них давно закінчилась, а чайника ніколи й не було.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283441
дата надходження 29.09.2011
дата закладки 19.06.2012
Зима. Сніг летить просто у її руки. Вона звикла так сидіти і не думати ні про що. Виявилося, що думки – річ небезпечніша, ніж слова чи вчинки…
Їй не холодно… Просто ніяк... Безнадія… Самотність… А колись…
Одинадцятий клас. Виховна. Двері кабінету зачинилися за черговим волонтером.
Сьогодні їх знову змусять дивитися нудний фільм. Цікаво, що цього разу: наркотики чи, може, алкоголь? Ні, мабуть, таки про куріння.
Низька руда жіночка років 25 зі скуйовдженим волоссям і блакитними очима починає щось розповідати. Усі зацікавлено слухають, дрімаючи на широких партах.
Катя й Аня звично переглянулися – як скучно… Проте першу фразу фільму обидві запам’ятали назавжди:
«Будь-яка ваша думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Нарешті! Дивно, але вони таки дожили до кінця восьмого уроку й, почувши дзвінок, схопились і полетіли наввипередки до гардеробу. Далі – довжелезна дорога додому.
– А яке ти б загадала бажання, якби знала, що воно точно збудеться?
– Вони так просто не збуваються! – Катя струснула сніг із куртки й кинула здивований погляд на подругу. – Тю, повірила! Ха-ха-ха! Наївна!
– А раптом це правда. Я так хотіла б жити!
– А зараз що ти робиш? Невже я йду поруч із трупом? – дівчина розсміялася.
– Ні, я хочу жити справжнім своїм життям, а не тим, яке мені нав’язують! Хочу бути не адвокатом, а журналісткою! Хочу робити те, що вважаю за потрібне! Хочу, щоб кожен новий день відрізнявся від попереднього! Хіба ти не замислювалася про таке?
– Дитинство майже минуло. Скоро випускний. Поступимо до якогось університету. Перестанемо спілкуватись із друзями. Забудемо школу. У нас з'явиться купа нових знайомих, але скоро ми не згадаємо і про них. Усе минає. Який взагалі сенс життя, якщо на кожного чекає смерть. Краще померти молодим і красивим, інакше нащадки запам’ятають тебе як злющу зморшкувату бабку з пакетом насіння у руках, що обмовляє сусідів, сидячи на лавці.
– Не знаю, але помирати я не хочу точно! – Аня розгубилася.
…«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Влітку подруги разом пішли проходити медогляд перед вступом.
Ніби все було чудово. Але… Але лікар ось уже хвилин 15 дивився на Катину кардіограму:
– Коли ви останній раз проходили обстеження?
Дівчина не пам’ятала.
– Маєте записатися на деякі процедури. Можете йти. Я напишу направлення. Завтра чекаю на вас, – Катя ледь витримала довгий, уважний погляд, що чомусь навіював страх. Лікар додав: – І захопіть з собою маму!
…«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Через тиждень дівчина, стоячи під кабінетом, випадково підслухала розмову:
– І скільки їй залишилося, Вадиме Юрійовичу? – голос матері тремтів.
– Не знаю. Я бачу таке вперше за всю практику. Можливо, година, може, тиждень чи рік – не відомо… Співчуваю вам, але… – далі за дверима пролунало слово, довжелезне і складне. – …я не уявляю хто погодиться на таку операцію. Занадто ризиковано… У пацієнта замало шансів…
Катя повільно сіла. Просто на підлогу. З очей текли сльози. Залилася істеричним сміхом. А в голові одне: отже вона помирає, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»?..
Далі вона нічого не пам’ятала: ні довгих намагань лікаря й мами заспокоїти її; ні того, як під руку дівчину повели в палату; ні здивовано-наляканих поглядів пацієнтів. Перед очима – темрява. У вухах – відлуння сміху, нестерпно божевільного і… І, здавалося, останнього. У голові –
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Можливо, – година… Можливо, – тиждень… Можливо, – рік… Нестерпна невідомість. Але хіба можна жити, коли знаєш, що наступний день… Ні! Вона ненавидить слово «останній»! І ніколи його не вимовить!!! Ні-ко-ли!!!
Вона давно живе з болем у серці. В прямому значенні. І в переносному теж. Її зі скаженною швидкістю з середини пожирає те страшне слово з 13 смертельних букв – її хвороба.
Тепер у неї взагалі немає друзів. Новини щодня розповідає успішна телеведуча Анна Присяжнюк, яка навчилася жити… Вона часто приходить, проте Катя завжди вдає, що спить...
Дівчина ніколи не говорить. Медсестри її бояться. Пацієнти також. Тому палата «смертельно хворої божевільної» майже завжди пуста.
Катя живе за своїм розкладом. Прокидається, коли сніданок давно холодний. Цілий день сидить на вікні. Вечеряє у цілковитій темряві. П’є снодійне і засинає, знаючи, що завтра нічого не зміниться.
Лікарі кажуть, що це шокова депресія, і тільки вона знає, що то – страх.
Страх мислити, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Страх жити, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Страх померти…
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Катя ніколи не виходить із палати. Дивиться на сніг, що летить у кімнату через кватирку. Він довго не тане на її руках, наче знає, що вона давно мертва…
Майже щодня бачить хлопця у чорному пальті, який сідає на білу лавку під її вікном і годинами дивиться на людей: просто спостерігає. Цікаво, навіщо?
Цього разу вона не втрималася й у лікарняних тапках таки вийшла надвір. Сіла поруч. Він нічого так і не запитав. Просто взяв її руку в свою. Вона не пручалася. Вперше замість снігу на її шкірі виступили крапельки.
Наполохана санітарка вискочила з дверей і накинулася на дівчину, не знаючи, що вона взагалі нічого не чує, бо вперше за кілька років заспокоїлася.
Він тепер приходив щодня. Мовчазні зустрічі продовжувалися. Катя засинала ввечері без снодійного. Прокинувшись одного ранку, побачила біля свого вікна, серед сірої палати, постать у чорному. Хлопець сів на ліжко:
– Я тебе розбудив?.. – гаряча сльоза обпекла руку дівчини: він плакав! – Я знаю, що ти вже мертва…
Уперше Катя всміхнулася. Видихнула повітря. Очі сяяли щастям:
– Ні, я жива. Я буду жити... Я хочу жити!
Дівчина знала, що її мрія – «сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317478
дата надходження 28.02.2012
дата закладки 19.06.2012
я сьорбала тебе із тих книжок, з строгоспеченими і складеними на купки подіями, з малюнками наших душ, ти мені радив читати. кожен рядок невиразних літер нагадував твої брови, низькоопущені, як туман зранку.
ти вчив мене жити, як вчать дитину стояти на ногах, ніжно, повільно і з великою надією. певно я вже вмію стояти, але йти так і не наважуюсь.
знов злизую з вікон прохолоду твого імені, може тоді я відчую твій голос. Відкрию давно пошарпану сторінку, яка тобі подобалась здається більше ніж я. продекламую її вголос. ти часто так робив, кажучи:"життя- то кожна секунда і, якщо хоч одна буде втрачена, то ти не знаєш що таке жити"
я втратила тисячі, ще до того, як дізналася про блиск вітру в твоїх очах, до того, як встигла вирватись з свого світу, краплями дощу пробитого наскрізь. можливо вони були отруйними, як ті книжки, зараз від них моє тіло схоже на друшляк яким черпають воду. позбавлене всяких істин і форм. ті книжки збирають пил моїх думок у куті кімнати. бо ти не повернувся з новою порцією оману. зник, то я завинила перед тобою незнати чим. ти пішов жити далі, думаючи що книжки замінять те, що було тобою....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301873
дата надходження 23.12.2011
дата закладки 19.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.06.2012
Письмо (палочка от чупа-чупса)
Никто незнает этот секрет, да я и сам не замечал за собой некоторое время. Для меня эта палочка стала волшебной…Этот кусочек воспоминаний на мгновение переносит меня туда, где я , как мне казалось, был с любимым человеком. Мы говорили о многом, было ощущение что мы не виделись лет десять, хотя для меня прошел целый век.
Я закрою свои глаза и увижу её, горащие алым светом глазки, которые проникают своим взором внутрь меня. Лицо серьозно и непоколебимо, а волосы , которые она пытается удержать рукой, развевают ветра столичного метро. Она говорит мне то, чего я не хочу слышать, но я собераю всю свою волю в кулак и отвечаю лишь глупой улыбкой. И тут я на мгновение захлебнувшись собственными эмоцичми, вдыхаю полные легкие воздуха что бы сказать : «Я скучаю, за улыбкой, за той теплой и искренней рожице, за посиденьками на кухне с чашкой чая и за нашими общими секретами. За теплом наших рук и безсонными летними ночами, за ее запахом и за ее вечными опазданиями, за треньем наших носов и за её апетитными щечками». Но самолюбие берет верх и я, глотая горечь своего эго, просто выдыхаю воздух так, как будто я вышел сухим их воды.
Проедет поезд метро, наверное, последний, но ты рискуя не попасть домой, как будто , этого не замечаешь, и я гдето глубоко в сердце благодарю тебя за это…. Ты спонтанно, передаш мне подарок, который с того времени всегда будет со мной. Эмоции сново берут верх и руки сами машинально тянутся к тебе для того, что бы обнять… Еще мгновение и ты уже в моих обьятиях, я обниму тебя еще крепче и закрою глаза. Ураган эмоций уронит слезинку с моего глаза, но ты этого, наверное, не заметишь. На прощание я ничего не скажу, а лишь жадно тебя поцелую… как в последний раз… а в прочем это он и был, этот последний раз…
Я открываю свои глаза и ложу палочку в карман. От нее исходит тепло, но скорее мне это всего лишь кажется. Я улыбнусь и голос из колонок проглаголит «Наступна станція палац спорту».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344418
дата надходження 16.06.2012
дата закладки 19.06.2012
Человек не может почувствовать себя свободным при жизни.
Хотя бы потому,что его действия сковывает само общество,его воспитание(человека),его духовные ценности.
Человек не может польностью почувствовать себя свободным,хотя бы потому,что он подчиняется законам физики.
И что же сам человек вкладывает в слово "свобода"?
Свобода действий?Свобода выбора?Свобода,что же ето слово означает?
Думаю на протяжении жизни человек сам для себя решает,что он подразумивает под етим словом.Я лишь могу сделать вывод:у каждого человекаето слово имеет индивидуальный лексический смылс.Хотя бы потому,что у каждого человека свой путь(имеется ввиду жизнь)-разный,может чемто похожий на чужую жизнь,но индивидуальный.
Что видит человек перед смертью?О чем думает?Что переживает?
По моему мнению,он чувствует ту самую свободу,то отсутствие проблем,отсутствие задач и целей.Ту безкорыстность,тот конец.......
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=49739
дата надходження 03.12.2007
дата закладки 17.06.2012
Он умел проникать в чужие сны, стоило только уснуть…Но он никогда не вмешивался, он просто наблюдал. Счастливые, красочные, безумные, эротические, жестокие, серые, кровавые ( да малоли какие еще, ведь живут так много разных людей в наше время, со своими плюсами и минусами, позитивом и негативом, достатками и недостатками).
Но больше всего он любил проникать в Её сны. Ему нравилось видеть Её счастливой, а если Ей снился ужасный сон, он в тот час же будил Её.Он изучал Её привычки, повадки, страсти, а она даже не подозревала об этом. Они жили на разных полушариях нашей планеты, да что на разных полушариях, в разных мирах. Каждому из них жизнь задавала свой темп, давала свои испытания на прочность.
А все началось так банально….Он, как всегда, решил покопатся в чужом сне ( он понимал, что подобным действием нарушает все моральные права и законы, но он просто не мог ничего с собой сделать)…И вот он увидел ее: длинные каштановые волосы кудрями свисали с ее головы, узкая талия и апетитные будера играли в танце.Но он видел множество подобных женщин и не придавал этой красоте большого значения.Его повелили (подчинили) Её глаза.Да-да, глаза. Стоило ему только заглянуть ей в глаза и он сходил с ума.
…Хотел ли он ее найти? Конечно хотел, но он понимал, что ни к чему хорошему это не приведет.Да и как?Впрочем, если чего-нибудь захочешь и поставишь себе цель, то ты ( да-да именно Ты) добьешся этого, я тебе обещаю.
И изо дня в день, он просыпался с одной лишь мыслью: «Сегодня я усну и увижу ее». Но жизнь жестокая штука, она любит нас (всмысле людей (жалких людишек!! Ха-ха-ха, простите.)) кидать в самый неожиданный момент. Будь то смерть близкого, или увольнение с работы, или же расставание с любимым человеком это неважно, важно то, что мы чувствуем в этот момент. Да, нам кажется, что мы никому ненужны, что мы одни в этом мире, что «вперед» уже нельзя, для нас все остановилось. Что-то я отвлекся от темы….Кто-то может уже догадался, что произошло дальше? Нет? Если да, то для вас это слишком попсовый сюжет, тогда давайте пять и погладьте себя по головке. А если нет, то этот «проникающий в чужие сны» Заболел безсонницей. «Как? За что !?» - подумал он.
Первый день : -Что со мной?Вот уже утро, опять на работу….
День два : - Я скучаю, где же ты родная.Боже, я уже разговариваю сам с собой.
День третий: - Я так больше не могу! Нет! Нужно держать себя в руках…
День четвертый. Выпито множество снатворного, взят отпуск.
День пятый. Врачи не нашли ничего паталогического в его психике.
День шестой : - А что, если я… Понедельник : Он выбрился на совесть и одел чистую одежду. Выключил телефон и написал предсмертую записку.Да, он уже окончательно решил для себя. Близкие не поймут, друзья тоже его не поймут ( да и никому неизвесто были ли у него вообще друзья), но ему так станет легче.
Он накинул петлю себе на шею, затянул потуже и в тот же момент опрокинул стул по своими ногами. Задуха, агония и смерть…Да вот она жизнь человека, мы дольше рождаемся, чем умираем.Вжик и нет человека. Или идет себе Хомосапианс, такой счастливый, беззаботный, переходит улицу,а его збивает какойто пьяный дибил. Или, прошел человек войну, отслужил в гарячих точках, у него множество медайлей : «За мужество», «За удачно проведенную операцию», «За выдержку». И тут он купил себе черешенки покушать…Вжииик и подавился косточкой, какая драмма.
Каково б ыло удивление его мамы, когда она вошла в квартиру сына. Он висел с открытыми галазами и смотрел прямо на нее. стояла вонь.Прошла как минимум неделя, а может и больше, с того времени как он перестал страдать безсонницей, он впринципе уже не будет страдать никогда.Потом скорая, милиция, протоколы-шмотоколы. Дибильные вопросы. «А как вы думаете», - спрашивал участковый, - «у него были какието проблемы, и какова причина его самоубийства»? «В последнее время вы не замечали за ним чего-нибудь этакого, всмысле необычного». Мать незнала о безсоннице и ей нечего было сказать….. Она смотрела на этого участкового и ей становилась еще хуже.Ненабитым глазом было видно - только что с запоя ( или между ним, тоесть он сделал перерыв). Кольцо на безимянном пальце правой руки, говорило о том, что он был женат (значит мучал свою жену, скатина, своими месячными запоями, несчитой, и голодом ( я не о еде)) ...А что мы все о нем? Мать пережила сына.Какая трагедия!Как она могла не заметить, что ему было плохо....Недогледела, не почувствывала, не защитила… сынок, как же так..Сыночка:). Теперь все вокруг ей будут сочувствывать, передавать свои ненужные соболезнование и когда она будет выходить в магазин за хлебом, а может и за чем – нибудь покрепче, все соседи будут между собой перешоптываться. -Шушушу-шушуш? – спросила соседка.. -Да, да!!Шушу, шурушушу !! – ответил сосед. -А вы знаете, что говорят будто, Ленин то уже ненастоящий лежит…Даааа. -А я слышала, что в США, в штате Огайо, в деревушке Милкдипсити, жена Джона Кесседи изменила ему с фермером Джо, который пришел поченить скрепящую дверь. - … Жалкие, глупые и безполезные создания……..
Мать спилась и погибла в одиночестве.А та девушка, которая до сих пор живет на другой части шара, ниочем даже не догадывается.Она живет своей жизнью, она радуется этой жизни. Ей легко и бесзаботно.
Предсмертная записка «проникающего в чужие сны» : «Я скучаю за ней. Это похоже на ломку наркомана. Мне плевать на безсонницу, сон это лишь средство увидить Её. Я потерялся, я уже не я. А вы знаете, что глаза это зеркало души?? Значит, я видел Её душу, и скажу я вам она чиста, как капля слезы. Все! Я ухожу, что бы наблюдать…… Простите меня…»
P . S . Джон Кесседи, его жена и фермер Джо и , пожалуй, деревушка Милкдипсити вымышленны.Любое сходство в реальной жизни есть ни что иное( а сходство есть) как «барада», «халява», вообщем случайность. А как я говорил сходство есть. Полюбому ежесекундно какая-нибудь американка изменяет своему мужу, ну может и не с фермером, но с соседом как минимум. Зачем они это делают? Думаю, им просто скучно жить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186826
дата надходження 29.04.2010
дата закладки 17.06.2012
Цілуєш губи, мов вдихаєш запах квітів
і кожна мить приносить кожному своє…
Вона для тебе лиш одна така на світі
хоч ти закоханий без меж -це не твоє…
Щось зовсім дивне сталося у серці -
Великий шторм, хоча раніше штиль…
Всі почуття зійшлись в одному герці…
Ти дістаєш романтику зі скринь.
Ти знаєш точно, що вона не зрадить.
Ти відсторониш всіх, бо любиш лиш її.
Ти купиш квіти, хто її розрадить ?
начхати, що троянди дорогі…
Якби цей світ ще їй під ноги кинуть…
собі ж нічого – усе найкраще їй…
Вона ж всміхалась,усмішки поринуть,
забуваючи ножі, ти тільки мрій…
А ти любив…А ти цього не бачив…
Чи може знав та слухать не хотів?
Заплакала. І ти пробачив.
…її усмішка знов віщує біль…)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344453
дата надходження 17.06.2012
дата закладки 17.06.2012
У самотності сотні імен,
І одне забираю собі.
У самотності є аргумент:
Хто для смутку потрібен тобі?
Без дзвінків і побляклих розмов
За мовчання приймаю печаль.
У кохання є тисячі мов,
Лиш одна є у смутку, на жаль.
У самотності сотні облич,
Їй не шкода нам темних плащів.
Я благаю, один лиш позич,
Щоб ніхто зачіпати не смів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344259
дата надходження 16.06.2012
дата закладки 16.06.2012
Цікаво, як живеться лицеміру?..
Живеш і розумієш свою ницість
І з пієтетом заглядаєш в лиця,
Ті, що тобі є "дорогі" без міри.
Завжди нещирий, щирим бути смішно,
Не вигідне це почуття сьогодні.
Ці щирі - бідні, гнані і голодні,
Бо праведне не плутають із грішним.
А лицеміри зазвичай в фаворі,
Життя у них напрочуд гармонійне.
І сон спокійний не через снодійне,
Живуть, не бачачи чужого горя.
То може варто йти у лицеміри,
Прогнутися перед сильнішим тебе?..
Та... ВІН усе спостерігає з неба
В озонові у атмосфері діри...
14.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344067
дата надходження 15.06.2012
дата закладки 15.06.2012
он сидел у горла мысли и подогревал взгляд для неё
вокруг валялись руины домов, оторванные балконы, кукольные головы
прошагавший мимо человек читал на ходу газету
шестилетней давности
давность не испытывала смущения по поводу своего возраста
в газете отчётливыми рядами лежали объявления
о продаже
недвижимости
о покупке свадебного платья
«отдам в хорошие руки герань умершей бабушки, потому что сама умираю»
«утеряна мысль о спасении, нашедшего просьба спасти меня»
«завтра, 20 мая, СОСТОИТСЯ ТОРЖЕСТВЕННОЕ ОТКРЫТИЕ ВНЕОЧЕРЕДНОГО ТРЕТЬЕГО ПО СЧЁТУ МЕРОПРИЯТИЯ ПО СБОРУ СРЕДСТВ В ПОЛЬЗУ ГОЛОДАЮЩЕГО СЕРИЙНОГО МАНЬЯКА. РЕГИСТРАЦИЯ У МЕТРО «КРОПОТКИНСКАЯ»
«сдам в аренду одиночество со всеми удобствами. Оплата вперёд за всю жизнь»
«отдам в дар чеширского поросёнка. Приучен к чартерным рейсам и спиночесалке»
горло мысли откашлялось и неосмысленно присмотрелось к давности.
давность равномерно удалялась по мере удаления того, кто её читал на ходу.
Его нашли мёртвым бездомные собаки за шесть лет до этого. Он лежал весь открытый небу и прохожим, желтеющее лицо показывало о наличии гепатита В и застарелой подагры. В полуоткрытых глазах отражался не выспавшийся город, мякина облаков и дрожащие ветки.
Один из псин, самый ободранный, хромой на заднюю левую, флегматично обнюхал покойного и на всякий случай лизнул в щёку. Мертвец перевернулся на другой бок и что-то низко прошептал, тем самым резко прекратив исследования бродячего вожака. Псина, отчаянно взвизгнув, вышла из натянутой полосы препятствия и помчалась сквозь стаю.
В псиных зубах была аккуратно сжата давность. Из неё сначала выпала герань вместе с цветочным горшком, потом переработанное геранью одиночество, свиной хрящик, покрытый чеширской шерстью и в завершении полуистлевшие останки серийного маньяка в свадебном платье.
Вагоны поезда перестали отсчитывать с головы, с хвоста тоже, как можно что-то считать у горла.
Он попросил не снимать с него свадебное платье.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344030
дата надходження 14.06.2012
дата закладки 14.06.2012
І Я знаю, що в житті погані дні бувають,
Коли не хочеться ні друзів, ні кіно.
Тоді птахи для тебе не співають,
І не сміється сонце у вікно.
Приспів Але я знаю: все минає, все минає.
В житті нічого не стоїть.
Повір у себе – так людині подобає.
Тоді до тебе щастя прилетить.
ІІ Буває і таке: тебе не помічають,
Хоча людина ти не сіра між своїх.
І гарні очі твої сонцем сяють,
Але нема людської віри в них.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343943
дата надходження 14.06.2012
дата закладки 14.06.2012
десь там, нижче сонячного сплетіння
мене вжалила осінь
своїми солодкими поцілунками
можливо, через невміння
ділити на два
чи знаходити синус кута 0 градусів
моя тінь згоріла
перенасичена теплим світлом
з отих очей,
в яких розчиняється тиша
та дзвінко глухне крик
пустих снів
осінь
змушує здирати з себе байдужість
шар за шаром
до лискучих м*язів
посмугованих та непосмугованих
змушує
згортатися клубочком, як ембріон
чіпляючись за можливість
любити
прив*язує до теперішнього
де мрії є реальнішими
від реальності
і аж до болю лоскітно
та лячно
десь там, нижче сонячного сплетіння
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342871
дата надходження 09.06.2012
дата закладки 12.06.2012
Всякий дождь напомнит о тебе. Ты знаешь это?
Нет, не отвечай. Привык я долгими годами ждать ответа
Помолчи ещё год, или два, а лучше три или четыре
А потом проснись однажды ты в моём ужасном мире
И увидишь: хаос, бедлам, кошмарный беспорядок и руины
Затхлость, смрад гниения, и тонны вязкой, липкой паутины
Тебе когда-то нравился такой уютный, маленький мирок
Теперь он превратился в дом из спичек. Нет, скорее в коробок,
Который бросили в огонь лишь потому, что спички все сгорели
И остались лишь ужасные ожоги на душе, даже на теле
После боли и страданий, неужели можно всё начать сначала?
Может можно, ты об этом ведь мне говорила и кричала
Только вот не все наверно смогут изменить всё за минуту
Я преследовать во снах своих - твоих тебя наверно буду
Даже если это всё тебе не нравится. Прости! 100 раз прости!
Я просто не могу тебя вот так легко и быстро отпустить
И если жизнь ты начала сначала, с белого и чистого листа
Купи-ка кофе черного и горького! Всё это неспроста!
Пролей хоть каплю кофе ты на этот белоснежный лист!
Чтоб не был он так мерзко и ужасно чист.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343558
дата надходження 12.06.2012
дата закладки 12.06.2012
срочно Сердцу созван консилиум,
здесь и Разум и Честь и Душа...
находя оправданье насилию,
совещаются все не спеша...
и совет настоятельный Разума,
"рудименты любви удалить!",
гуманизмом фальшивым подсказано,
Честь пытается вновь отклонить.
а Душа окрыленная пафосом,
бесконтрольных безумных идей,
своевольем гонимая парусом,
прочит царство опять за коней!
споры жаркие не прекращаются,
от регламента вновь отступив,
совещаются все, совещаются,
каждый свой продвигая мотив.
только Сердце не властно безумию,
только Сердце умеет так жить...
не смотря на заумный консилиум,
всем собой беззаветно любить!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342426
дата надходження 07.06.2012
дата закладки 07.06.2012
Чужа надія всядеться комфортно,
Нехай забуде, що вона в гостях,
Зусиль для неї – перемелю жорна,
І затріпоче вільно звершень стяг.
Ярослав Дорожний
Чужу надію не запрошуй,
Хіба на філіжанку кави.
Чекай своєї, дуже прошу.
І рай в душі твоїй настане.
Надія в кожного – дитина,
Яку лелієш. І трясешся,
Щоб кожна з мрією хвилина
Твоє зігріла змерзле серце.
Надія – то таке поняття,
Примарне, мовчазне, незриме.
Надією знімать закляття
З душі тяжке, непримириме.
Свою надію ти ласкаво,
Як рідну - рідну, до кімнати
Запрошуй. Квіти. Тортик, кава.
Й давайте зорі рахувати.
Ти зазирни у світлі очі
Своїй надії на світанку.
Вона лишиться. Ти ж бо хочеш,
Щоб зорі бавились в серпанку?
Їй так сподобаються «гості»,
Що вже й забуде, що не вдома.
Відкриється для серця простір,
Зійде з душі набридла втома.
Чужу надію не запрошуй,
Хіба на філіжанку кави.
Чекай своєї, дуже прошу.
І рай в душі твоїй настане.
Чужа надія – це ж бо щастя?,
Нехай іде до сво”ї хати.
Гукай свою, віконце – навстіж
І рай в душі тобі стрічати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342425
дата надходження 07.06.2012
дата закладки 07.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.06.2012
Для чого взагалі мені твоя увага,
Якщо зі мною ти не думаєш про завтра
І нащо ті слова, хіба в словах наснага?..
(Коли вони – брехня, а не всесильна мантра.
Чужі ж слова – пустир, хоча такі вже гарні…)
Мені не до душі. І швидше небо зникне,
Скоріше на землі всі мрії будуть марні
Ніж я тебе віддам!.. Ніж я до тебе звикну.
06.02.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239341
дата надходження 06.02.2011
дата закладки 06.06.2012
А ти приїжджай якнайшвидше… Самотньо
без тебе, цей дощ увесь ранок невпинно
б’є вікна. Приїжджай на скільки завгодно…
чекаю на тебе, й п’ю каву подвійну…
Приїжджай… серце у грудях притиснене
рветься, крізь літо і сполохану зливу,
нехай всі дороги будуть затісними
і сонце крізь хмари світить мінливо,
приїжджай якнайшвидше, тебе замало
в цих стінах, в повітрі, в мені. І самотньо
у місті, без тебе зовсІм не так само…
...ти приїжджай, наскільки завгодно…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342020
дата надходження 05.06.2012
дата закладки 05.06.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.06.2012
Тому що люблю…
Я не дам тобі жити
без мене.
Громовим листопадним листям
чавитиму твоє плече.
Голотремтячим гіллям сататимусь
повз горизонт твого обличчя.
Засипатиму товщенним снігом
усі файли пам`яті про неї.
Пекельним вогнем випікатиму
скрізь із себе твої сліди.
Закам`янілим лебедем з неба
упаду до ваших ніг тоді
як цілуватимеш ти його.
Весняним струмком
проллюся у твоїх споминах
про нашу весну…
І зірву всі греблі
на твоїх життєвих водозбірах.
Літньою спекою
зачавлю тебе голодом кохання
А ще:
я миттю і без вагань
віддам своє життя
за те
щоб Ти була щасливою
з Ним.
Тому що я люблю тебе….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341434
дата надходження 02.06.2012
дата закладки 03.06.2012
Прошу тебя мой Бог, ответь.
За что жестоко я наказан?
И плечи сильные под плеть,
И разум мой верёвкой связан.
Я мучаться в аду обязан,
А сколько? Вечность, день за днём,
Мне горький путь судьбой указан,
Давай душа с тобой умрём.
Но нет, мой дух, увы, бессмертен,
А наказанье я стерплю,
При жизни я был слишком ветрен,
Гори душа за то в аду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143333
дата надходження 29.08.2009
дата закладки 03.06.2012
Приказываю? Нет, прошу:
Люби меня, О Рим мой вечный!
Мой Бог, всесущий, бесконечный!
Иль жизни я себя лишу.
Стою и плачу я не зная
Объятий, ласк и нег твоих.
Кошмарной боли рёв утих
У двери замкнутого рая.
Тюльпан, левкой и розмарин
Во мгле жестокой задыхались,
И сладких губ твоих касались,
А ветер гнал песок с равнин.
Узрей мой робкий взгляд невинный,
И сделай шаг на эшафот.
Волна на море запоёт,
А в сонном парке вечер длинный.
Тобой покинутый, мой дух, увы, тоскует.
На крылья спустится к нам ночь.
Заплачет брошенная дочь.
Увы, тебя другой целует.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156972
дата надходження 21.11.2009
дата закладки 03.06.2012
Греха небесного простёрся град,
Где воды в реках будто яд.
Там Ангелы, падшие песни поют.
И жуткие слухи о граде слывут.
Где с лирою в руке. С поломанным крылом.
В грехе. С Адамовым ребром –
Возможно, нежный плачь услышать,
Увидеть. Будто камни дышат.
Где светлой припадает головой
К господней крышке гробовой.
Где на руках шумят оковы –
Там нету Божьего закона.
Глаза и губы. Всё в песке.
Там жизнь твоя на волоске
В кошмарных корчится рыданьях.
Где расставания в свиданьях.
Где в смерти жизнь. Наоборот.
Там есть к спасенью поворот.
Но снова ты проходишь мимо,
А град стоит. Хмылится криво.
Где грех. Заблудшая душа –
Взывает к небу, всё круша.
В том страшном граде – утешенье,
Но если есть в душе сомненья,
Покинь греховную клоаку,
Убив безродную собаку.
И возвратись на Землю – в ад,
Где души грешные кричат.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161513
дата надходження 17.12.2009
дата закладки 03.06.2012
Дивні віщі почуття в ньому вирували
І по часточці душі з нього виривали.
Він складав їх на папір, дивні ці куплети,
Але їй не дарував, їй даруй букети.
Ну й ціна в куска душі, може, не розтане?!
Може, через ці роки інша вона стане?
Загадав, та більш не міг правду бачить мулом,
Запросив її гулять: сам, наче під дулом.
Не змінилося. Черства, гірше за тернину.
Ну а він ще в світі мрій: нагадав дитину.
Так заглохло те, що він мрією побачив.
Він старався, ну а хтось, видно, напартачив.
Зачіпало за живе: ніжність, ласка змію!
Як застрелити в собі ще дитячу мрію?
Йдемо порізну, бо ми не з одної касти,
Треба ще й ломать себе, щоб туди попасти.
Ті обставини, що нам доля накидала,
Розвели наші життя, згородила валом...
Присвячено І.О.Ю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341215
дата надходження 01.06.2012
дата закладки 01.06.2012
Прошу, пожалуйста, побудьте моей Музой
Останьтесь в моей жизни тёплым майским днём
Обещаю, что не стану тягостью, обузой
Просто приходите, с Вами кофе горького попьём
И как всегда, без сахара, великолепна горечь
Которая согреет на минуту, час или же день
Мне с Вами было хорошо. И очень
не хочу, чтоб Вы оставили лишь тень
Простите за наивность, это просто глупо
Я цепляюсь за тепло и доброту
Мне просто хочется прийти к кому-то
Осуществить свою несовременную мечту
Чтоб было тихо, просто, горячо, уютно
На денёк почувствовать себя не одиноким
Ах да, простите Вы, что я ежеминутно
Всё о Вас. Как будто Вам важны все эти строки:
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181382
дата надходження 02.04.2010
дата закладки 30.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.05.2012
Коли я помру, нехай мої вінки будуть білими..
Нехай моє серце зупиниться рівно в 12.03.
Святошні очі дивитимуться мені за пазуху і бачитимуть квітучі поля Палеоліту.
Коли я помру, не жалійте моїм рукам воску. Їх обмиватимусь холодні вітри..
їх будуть бачити всі вроженці Сіону на тисячі морських миль навколо.
На 5-му колі пекла я зупинюсь та крикну вам
і ви повинні всі широко порозкривати роти,
бо там, де я буду, це буде виглядати доволі кумедно і підбадьорливо.
Коли я помру, нехай моє тіло спалять над газовою плитою,
і всі частини, які залишаться, ви покладете до нової труни.
Інакше воно ніяк би не помістилось в такому невеличкому саркофазі.
Ворони карканням будуть відправляти мені прощальну панахиду.
Ворони завжди мені були, наче брати.
Їх пір'ям засипете яму, коли вже надумали помістити мене в землю.
Десь на третій хвилині мовчання впустите не настільки явних гостей.
Наче таємні слуги Апокаліпсису, вони читали мені на ніч казки,
З самого народження я засинав у їх товаристві.
Потім, коли я помру, залатаєте мої поношені речі,
та кожна латка означатиме втрачені по підворіттях роки.
Слідкуйте, щоб на небі не було жодної хмарки.
На 3-му колі пекла мені будуть потрібні сонячні окуляри.
Їх мені зможуть замінити свічки,
які ви по звичці будете знову і знову приносити, до кінця своїх днів,
доки сонце не спалить ваші стомлені очі й ви, не в змозі дивитися, будете множити сигаретні пачки.
Ваші тіла зійдуть сигаретним димом і покотяться вслід за мною сизим туманом.
Вклякайте на землю, тремтіть і моліться,
бо на 4-му колі пекла мою одежу розідруть колючі сучки.
Ті сУчки по тому доберуться й до вас.
По тому все залежатиме лише від Біблії в омяклій правиці.
Моє щастя, що мою Біблію повнять порожні листки.
Мою пом'яту совість розстеліть на сонці і зігрійте.
Коли я помру, нехай ви нарешті підете війною.
Нехай повітря всуціль заповняють списи й прапори.
Вам стане по мені сміливості бити у бубни.
Рентгенівським зором осяє неспішно планету Фортуна,
Пошлю подалі від неї свої кораблі.
Моя смерть буде неперевершено проведеним бриджем.
Моя смерть буде фіналом вдало зіграній партії.
З'ївши за мій упокій по зерняті ви підете вздовж течій ріки.
На 7-му колі пекла я зачиню за собою двері і ви більше ніколи про мене не почуєте.
Амінь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332435
дата надходження 23.04.2012
дата закладки 24.05.2012
Опів на сьому ти мене розбудиш:
«Коханий, на роботу вже пора...»
Та сухо так прошепчуть мої губи:
«Кохана, вибач, але в мене рак...»
І ми лежатимем в постелі до опівдня,
Ти розумітимеш...і мовчки пригорнеш...
Тікають твої мрії про весілля,
Лиш двері в невідоме вже навстеж...
Ти заспокоїлась і почала про ліки,
Про операцію, про шанси на життя,
А я мовчав...Схилилися повіки,
Бо розумів, що часу вже нема...
Ми вирішили більш не говорити
Про це смертельно близьке каяття...
Ти посивіла...Я ж вирішив не мстити
Діагнозу ціною у життя...
Та йшли ті дні, зливалися у місяць,
А далі рік за роком вже пройшов,
Ми одружилися і зїздили на Світязь,
І я чомусь із світу не ішов...
А потім нам сказали, що помилка,
Що діагностика, буває, підвела,
І нам відкрились часу зливки,
Без страху, а з надією життя...
І ми живем, немов душа з тобою,
Понад усе люблю твоє буття,
Лишень волосся, що вкрилось сивиною,
Як спомин і як правди каяття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339180
дата надходження 22.05.2012
дата закладки 22.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.05.2012
Чомусь судомами вже зводить серед ночі,
І дивно це, бо вік ще не прийшов...
Чомусь від сонця помутніли очі,
І колір зник...Й сухою стала кров...
Чомусь щоранку все важче підійматись,
Дивитись у вікно крізь ставні днів...
І боляче уже чомусь прощатись,
І дарувать, і цитувать відомих слів...
Чомусь удень мені все важче дише,
І голос перейшов на хриплий лад,
Я втратив десь лиш свій куток затишшя,
І хтось зрубав коханий мною сад.
Чомусь увечері я втратив спокій нині,
І називав відсутні імена,
У двадцять два мене лякають тіні,
Неначе вже пройшла моя весна...
Та я однак щоранку прокидаюсь,
І хоч дивлюсь крізь ставні давніх днів,
Я вірую – а отже не прощаюсь,
Живу сьогодні я – шукаю нових снів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337921
дата надходження 17.05.2012
дата закладки 17.05.2012
Осенний парк. Улыбка солнца, что уже не греет
Резкий ветер гонит листья по нехоженой аллее
Сотни, тысячи, десятки тысяч жёлтых листьев
Каждый листик – это сотня разных мыслей
О печали и тоске и о любви в холодном ноябре
О том, что жить хотелось в понимании и добре
Тепло минутное ушло, когда шёл первый ливень
Ускользало счастье потихоньку, и его ловили
А точнее: по кофейням и кондитерским искали
Если находили вдруг, то его из рук не выпускали
Прижимали к сердцу, открывая свою душу
Говоря себе: я обещаний вовсе не нарушу!
Только будь со мной. Останься на десятки лет
Пусть даже всё это звучит как сумасшедший бред
Ведь не часто в жизнь приходит искреннее счастье
И так хочется всё это удержать, хотя бы части
Всё что было: встречи, книги, кофе и печальные стихи
Есть картина. Нанести осталось лишь последние штрихи
Слова: прощай навеки друг мой, самый близкий, верный!
Или: остаюсь, сегодня я с тобой в сей вечер скверный!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295763
дата надходження 25.11.2011
дата закладки 16.05.2012
Засинай у моїх обіймах під мелодію щирих небес,
під гуркіт хмар, під стогін постійного вітру.
Не дивись у майбутнє, не будуй проти мене протест,
подивись у минуле, що сердито крокує по місту.
Не згадай про любов, не дивися сумні мелодрами,
не чекай, що постійно чекатиму на тебе я.
Я збудую життя, не подібне на плями реклами,
де ти просто моя, але часом якась не моя.
І не згадуй про час, що в годинниках вибив 12,
не мандруй по думках, що для тебе створив уві сні.
Ти збудуєш життя із закінченням на 18,
де я буду лиш твій, де потрібен твій світ лиш мені.
Відчиняй свої очі у обіймах під світло небес,
напиши на вустах, слово - тільки потрібен мені.
Не дивись у минуле, не будуй проти мене протест,
подивись у майбутнє, що дарує надію тобі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337205
дата надходження 14.05.2012
дата закладки 14.05.2012
Ти лиш поклич,і я прийду
Разом не буде прохолодно
Якщо дозволиш, то пірну
В очей нескорену безодню
Ти лиш поклич, не забарюсь
Крізь ночі темне покривало
Я прилечу, і захмелюсь
В обійм нестримнім карнавалі
Ти лиш поклич, я відгукнусь
Прорву можливі рубікони
Якщо почуєш – залишусь
В ефірі ніжним передзвоном
Ти лиш поклич, я обернусь
В кришталь окутану примару
Відкрий вікно, я прокрадусь
І ковдрою для тебе стану
Ти лиш поклич, і потону
Серед прихованих коралів
В твоїй душі… я залишу
Коханням вилиті кристали
Ти лиш поклич, і я прийду
Разом не буде прохолодно
Якщо дозволиш, то помру
В очей нескореній безодні
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295122
дата надходження 22.11.2011
дата закладки 11.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.05.2012
В своей я жизни немного повидала
И чувств я немногих в душе держала,
И людей я не многих видала,
Но это желанье я не узнавала!
Это как Неба большая держава,
как солнце,как звёзды,как сон...
Других я слов просто не знала,
Что бы сказать вам какой он!
А он такой простой,но чем-то необычный,
Такой хороший,добрый,дорогой,
Но не сказать ему \"постой\",
Ведь он,наверняка,не холостой!
Но даже и не в этом дело,
Вот если б сердце не болело,
И так душа моя не пела,
Тогда я вам рассказать про него бы не захотела!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242498
дата надходження 21.02.2011
дата закладки 20.04.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.02.2012
Я свій щоденник ще не дописав,
залишений на столі промвочить,
в душі холодний потяг не мовчав,
на аркуші вогнем пустим горить.
Залишу у словах осінній день,
залишу вічність, бездоганий слід.
Вивчаю текст твоїх сумних пісень,
у грудях б’ється потерпілий лід.
Я свою вічність ще не описав,
не розповів про тишу твого дня,
ще скільки я на ранок не мовчав,
засну в негоду, на дворі зима…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289182
дата надходження 28.10.2011
дата закладки 28.10.2011
Навіщо ти вдягнула біле плаття? -
На цвинтарі довкола бруд і спокій,
І білий сніг тобі не допоможе.
Прохаю: не потрібно більше плакать,
Відлунюють знайомі звичні кроки -
Черѓові фрази знову на сторожі.
Під скрегіт входиш в стоптані ворота -
Подайте ложку крові для спасіння,
Або дозвольте глянути на небо.
Поспівчувай: така його робота;
Він клявсь, він плакав, очищав сумління, -
Однак святий отець глузує з тебе.
А ти у відповідь розкриєш душу,
Вже янголи посипались з-під стелі.
Ти бачиш перехрестя, він - розп'яття.
У тебе є вінок, але я мушу
Весільну домовину нести з келії.
Навіщо ти вдягнула біле плаття...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190931
дата надходження 21.05.2010
дата закладки 20.09.2011
Час. Вічність. Можливе одна з найбільших таємниць нашого життя. Ви зупиняєте годинника, але час і далі продовжує іти, крокувати вперед, неминуче вести у те, що ми звикли називати "майбутнє". Це лише умовність. Ми ніяк не можемо(чи не бажаємо?) зрозуміти себе і час. А він все одно йде далі – цей невидимий годинник все одно відбиває удари нашого серця, ритм нашого земного життя, незважаючи ні на що.
Чому ми не можемо змінити минулого? І чому нам не дано побачити хоч частиночку майбутнього? Ми всього лише можемо, що тільки жити в цьому крихітному відрізкові часу, який триває одну мить – короткому відрізкові, що люди обізвали – “теперішнє”.
Хочете дізнатися своє майбутнє? Для чого? Що ви маєте на увазі “майбутнє”? Немає ніякого минулого, теперішнього, майбутнього. Це абстрактні поняття. Є просто “час”. Він теж абстрактний. Оця “плинність”, вічність, за течією якої, якби не хотілося, але ми пливемо. Що б ми не робили, “воно” і далі продовжує рухатись вперед, і нам “воно” не підвладне..
Можливо, ще не підвладне.. Можливо, нам просто “не дано”. Не це наша “місія” на землі, у цьому світі. Людина є такою ж самою великою загадкою для себе – і ще є багато нерозвіданих просторів нашої свідомості, про які ми і не здогадуємося, і зовсім інших проекцій уже свідомого. Та не в цьому істина.
Не маючи змоги керувати цим процесом, нам залишається тільки ЖИТИ. Жити в цьому плині часу, приймаючи все, що приходить, і прямуючи до того, що нам визначено, того, для чого ми прийшли в цей світ. Чекати моменту, коли те, чого ми прагнемо – відбудеться. Або ні. Або не чекати. Хоча чого ми прагнемо? Якщо матеріального, то воно саме прикладеться у тому випадку, коли дійсно потрібно. А духовного... Духовне прикладеться у будь-якому випадку, якщо тільки прагнути єднання з Богом всім серцем і смиренно приймати все, що приходить.
Ми губимося в часі, в наших умовностях. Ми часто перестаємо помічати прекрасні речі. Чистоту, справжність. Наші помисли інколи повністю захоплюють наш розум, приховуючи істину.
Умовності, слова, якими ми їх називаємо не розкривають повністю усе поняття, думку. Як тільки ми прочиняємо уста, всі ці думки і сенс, який ми у них вкладаємо, тонуть у темній безодні наших слів. Якби тільки ці слова доносили той сенс, який у нього вкладає сам оповідач…
Шукайте глибину. Уповайте на Бога. Слідкуйте за вічністю…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275816
дата надходження 18.08.2011
дата закладки 09.09.2011
Мы всё идем по тропам безнадежным,
Как будто спим в бреду, не просыпаясь никогда.
Мы ищем путь, стремимся к звездам,
Но в наших действиях какая суть заключена?
Творим сонеты из туманного несчастья,
Творим и оды в солнечных лучах,
Мы все так и творим в слепых порывах страсти,
Но что до этого, опустошенным нам?
Не видим вакуум – не тот, что перед нами,
Нет – не замечаем даже иногда,
Слепого сердца, опустошенного страстями,
Вот так идем по жизни в никуда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278607
дата надходження 04.09.2011
дата закладки 09.09.2011
Надії мертві випали в сніги
уламками розбитих криголамів.
В старих музеях стіни берегли
загублену історію у хламі.
Її писали неуки в книжках,
і нам розповідали на уроках:
повидлом у солодких пиріжках,
і метрами, загубленими в кроках...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278645
дата надходження 04.09.2011
дата закладки 07.09.2011
Крок за кроком угору -
Досягнути вершини,
І її досягають
Тільки справжні мужчини.
Коли йдете у зв’язці,
Якщо друг карабін,
Головне - не зірватись,
Досягати вершин.
Унизу чорні скали,
Попереду – стіна,
Та обв’язки з’єднали
І вершина одна.
І хоч дихати важко,
Вітер руки пече.
Та підтримує завжди
Товариське плече.
Чомусь прагнеш додому,
Як висиш на стіні,
Важко бути одному
Коли друзі одні.
Лиш коли ти у зв’язці
До вершини дійшов,
Побував наче в казці,
Справжніх друзів знайшов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279099
дата надходження 07.09.2011
дата закладки 07.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.09.2011
І все – таки, коли болить душа,
А серце покривається морозом.
Знаходиться в житті якась межа,
Коли не варто утрачати розум.
А за межею знову новизна -
Життя щасливе і чудові квіти.
Хоч чарів чаша випита до дна,
Від щастя ми не маємо хмеліти.
Бо хліб і сіль кладуться на столі
І ставляться бокали для напитку.
Це тільки в нас, на вишитій землі,
Живе народ без щастя і без блиску.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277773
дата надходження 30.08.2011
дата закладки 06.09.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.08.2011
Я, аки тать, лункими коридорами,
Босоніж, в балахоні, із ціпком.
Зацькований, одначе не підкорений,
Усіми правдами вдоволений цілком.
Ховаю гостре в грубому полотнищі,
Тримаю друзів далі,аніж вас.
Хоч із віварію не вибравсь поки ще,
Під склом не почуваюся гаразд.
Не зиркайте на мене вовченятами:
Достатньо злоби,але мало сил.
Свою сторінку залишив початою,
А інші просто видер і спалив.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221180
дата надходження 09.11.2010
дата закладки 15.08.2011
зробив учора татуювання
синім
через мандрівки за край і в крайність
посивів
почати просто нову сторінку
не вдасться
створити диво і ще створити
щастя
десята гола однак лиш перша
в душу
і як назветься і що напишуть
байдуже
а в "особливих" усе звичайне
й темне
поставлю номер і гриф поставлю
"цілком таємно"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275268
дата надходження 15.08.2011
дата закладки 15.08.2011
Так тяжело, когда тебя не ждут...
Так тяжело, когда желанья тщетны.
Когда нелегок, но не нужен путь.
Особенно, когда слова – инертны...
Так тяжело, когда в твоей душе –
Бывалый тигр – с затертыми когтями.
Когда подвержен счастью, в анаше,
Когда изловлен липкими сетями...
Так тяжело, когда среди друзей –
Даже в упор не наблюдаешь близких...
Когда в башке – немеряно идей,
А ты сгораешь, наполняя миску...
Казалось бы, что ты уже в беде,
Твоей мечтой и мыслями торгуют...
Ты думаешь, что тяжело тебе…
Заглядывал в те страны, где воюют?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270163
дата надходження 14.07.2011
дата закладки 14.07.2011
Душа, як скло: прозора й ніжна.
На ній знак "Обережно" не зітри .
Вона свята й безумно грішна,
Вона собі шепоче: "Потерпи",
Бо зна - людина надто легко
Безглузді кроки робить у житті.
І робить це напрочуд вперто,
Не думаючи, як їй далі йти.
Болить душа, не розуміє
Чому людина так життя живе.
Й одного разу в небо синє
Душа полине, тихо попливе.
І тільки шепіт, тихий-тихий:
"На жаль, терпіння не бува без меж".
А по землі ще бродить лихо...
Хіба від нього душу вбережеш?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223161
дата надходження 19.11.2010
дата закладки 13.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 07.07.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.06.2011
Як іграшка, забута на вікні
старого посірілого гуртожитка,
самотньо зустрічаю нові дні,
падіння розмежовуючи сходженням.
Банальну каву з присмаком брехні
наллю цинічно першій же бажаючій.
Вони такі наївні і смішні
обманюються знов і знов, не каючись.
Усі їх сльози і прокльони їх
колись я головою вниз спокутую.
Кохав одну, перелюбив усіх.
Не був легендою, то став хоч культовим.
А після всього, знаєте, мені
зізнання ваші видались облудою.
Приходьте завтра, - в кухні на вікні
вас іграшкою знов чекати буду я.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192863
дата надходження 31.05.2010
дата закладки 20.06.2011