"Подай на пробне трішечки грошей,
Бо тестування ти ніколи не завершиш.
І вісімдесят у себе, серденько, знайдеш
І ще чотири гривні ти нам звершиш..."
Нам тре наїстися навік від пуза -
Собачки ж бо голодними лишаються завжди,
Комусь купить потрібно новий кузов,
Комусь - дитину вивчить в Лондоні знайди.
А хтось попросту відмиває гроші,
Лиш наші діти настраждаються та ми
Поїдемо в Італію преголі й босі -
Залишиться країна із подертити крильми.
А той Собачник обкрадає радо,
Живе в хоромах, дачі на морях,
Відсутні в нього ідеал і кредо,
Бо злодії не стануть на правдивий шлях.
10.11.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221903
дата надходження 13.11.2010
дата закладки 02.03.2012
О! Боже!
Рятуй Україну,
Рятуй!
Найперше врятуй від такої еліти,
Що прагне на шиї народу сидіти,
Бездарно з святенністю ним керувати,
Не за для ідеї – лиш ради зарплати.
О! Боже!
Рятуй Україну,
Рятуй!
Від хибних пророків і лже-депутатів,
І від урядовця, що совість втратив.
Від злої моралі, й нещирого слова,
Що завжди присутнє в величних промовах.
О! Боже!
Рятуй Україну,
Рятуй!
Врятуй від байдужості і божевілля,
Рятуй ! Сатана ж бо справляє весілля:
На бал свій гучний не шкодує банкнот…
Гуляє Володар – бідує народ.
О! Боже!
Рятуй Україну,
Рятуй!
Від саморозрухи і умислу злого,
Врятуй українця від себе самого.
Благаю, врятуй, бо з ним щось не те:
Він сам у могилу себе заведе!
О! Боже!
Рятуй Україну,
Рятуй!
Найперше врятуй від такої еліти,
В якої, здається, багато освіти,
А мудрості катма й культури нема,
І серце окутала злая пітьма…
О! Боже!
Рятуй Україну,
Врятуй!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254221
дата надходження 16.04.2011
дата закладки 16.04.2011
Я народжу тобі дитину і ми будемо найщасливішими на світі. Я народжу тобі найкращого сина, найкращу доньку, найкращу дитину, найкращого генія. Без сумнівів, це буде геній. Я буду вагітна тобою. Ти кластимеш руки на мій живіт, будеш прислухатися до кожного поштовху нашої дитини. Поки творіння твоєї любові буде плавати в моїх океанах, я слухатиму Моцарта, Бетховена та дуже рідко Led Zeppelin, я перечитаю казки всіх народів світу, а розповідати буду лише найкращі, лише найдивніші. Я буду часто ходити до лісу, буду цілувати дерева та збирати росу. Я перестану палити і пити. І лише інколи,боже, як інколи цілуватиму з твого волосся краплі диму. Я подарую тобі щастя.Ми назвемо дитину так, як схочеш того ти, я закину всі мрії про дивні імена і віддам корабель в твої руки. Я народжу тобі дитину. В неї будуть твої очі, ніс і мої губи та вії. В нашій дитині буде так багато тебе і так багато мене. Я народжу тобі дитину і ти будеш найкращим батьком, а я буду найщасливішою мамою. Ти почуєш від нашої дитини перше слово, певно воно буде «тато» і в тобі з’явиться так багато світла, що я боюсь осліпнути від цього. Я буду прокидатись вночі годувати наше немовля та вкладати його біля твоїх рук. І наш чарівний геній міцно стискуватиме твій палець у своєму кулачку. Ти обережно братимеш до рук наше маля та вдивлятимешся в його обличчя, намагаючись відшукати в ньому всі свої риси. Наше чудо буде кучерявим та найщасливішим. Я народжу тобі дитину і ми будемо найщасливішими на світі. Я волію цього.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219724
дата надходження 02.11.2010
дата закладки 07.01.2011
Спиш Тарасе і не чуєш,
Про що люди говорять,
Чим живуть і кого лають,
Про що лихословлять.
Та іще. Як і годиться,
Хвалять все на світі,
Що живуть, неначе в казці,
І ситі й одіті.
Що живуть, як Ви писали.
Як батьки веліли.
Люблять всіх, Один – одного,
І тих, що в могилі.
Свою землю, свою працю,
Своє небо й ниву.
І свою Вкраїну неньку,
Що нас породила.
Один – одному бажають,
Щиро щастя й миру.
В Бога разом всі благають:
Захисту і віру,
Долі щедрої, одної,
Щоб кожен зрадівся.
Став багатий, ситний, статний
Та, щоб не журився.
Щоб радів від праці свої,
З Богом звеселився.
Дбав за менших і за старших,
З лихом не зустрівся.
Наче й все...
Глаголять вправно. Сміються, радіють,
Світу всьому догоджають,
Себе всюди сунуть.
Де б не кинув Господь оком,
Скрізь, хоч і в затінку:
“Раді”, “люблячі” і “щирі” -
Браття українці.
Чи на захід. Чи до сходу.
Чи на Північ, Південь.
Скрізь, до обрію морського
Знають нашу «піну»…
Наче й все, є у великій,
Сім’ї вольній, новій:
Статок, радість і багатство,
Кров ворожа всохла…
Брешем! Брешем ми Тарасе!
Як все остогидло.
Все змінили хитро й вправно,
Усе підкорили.
Так лукаво повернули
Сходу й не впізнаєш,
Де брехня, де Божа правда -
Бо її немає!
Не боюсь цього сказати...
Бо один Він може,
Всім на світі показати,
Де Його й вороже.
Та не чують і не бачать
Всі ті, що охочі.
За похвалами й багатством
Засліпило очі.
Вже не бачать,
Що не гроші та лукаві трюки
Тре любити і служити,
Їм життям повіки.
Вже не чують за брехнею,
Совість, й з нею Бога.
Що ж нароблять такі діти
В полі чи у дома?
Марноту, іржу із цвіллю,
І тому радіють...
Що зростили, той продали,
Грішми багатіють.
Усе робим лиш за гроші,
А їх все нам мало.
І все більше в них охочих.
Що вже й вимагаєм:
“Що даси? Що буду мати?
Якщо, вийду з хати?
Позачинюю всі двері,
Й буду вирушати?”
Чи до поля, до майстерні,
Офісу, контори…
Головне, відбути вправно,
А не дбать за землю.
А там, вивчено і звично:
Спишем та набудем,
Візьмем те, що нам належить;
За поля і луки,
За Дніпро, моря, озера,
За вугілля й руди,
За бори, повітря, землю
За що ще забули?
Нащо ждати милість Божу,
Всі ж беруть усюди.
Тре за себе, вправно дбати,
Ще й рідню велику!
Що ж? лукавому не зв’яжеш,
Рота. аж до віку.
А ти спи... Тобі ж співають,
Що багатство набувають.
Багатіють як пани,
Наче бідними були.
Ті пани, панами й стали,
Батраки ж у вольність впали,
Пить, гулять поки є сили -
Скільки ж тої України?
Продамо, розбагатієм,
Проп’ємо і зубожієм.
Спи... Пестливі наші оди:
Благочестя і свободи,
Не дарунок, а образа,
Гріхи наші і проказа.
Не дорослі в Батька діти,
Все не можуть зрозуміти.
Спи Кобзарю... Твоя слава –
Правди нашої оправа.
Підростем, прозрієм може?
Де своє, а де вороже.
А ти спи... Або ж молися!
Й на тім світі не журися.
Не усіх зманила воля,
Закула в свої окова,
Є і зрячі і чутливі,
Просять в Бога на всіх милість.
Їх підтримай, силу дай,
І в молитвах сповідай.
Не кидай свого ти слова,
Браттям рідного такого.
Не дамо тобі спочить.
Підкажи:” Як далі жить?”
Щоби мати Україну,
Одну славу, одну віру,
Одну землю, одну долю,
Одне щастя й одну волю,
Одну благість у Отця,
Аж до самого кінця!
Перебуваючи у духовнуму зрінні під час святкового мітингу біля пам’ятника Кобзарю 9 березня 2003року.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175157
дата надходження 03.03.2010
дата закладки 28.12.2010
Я хочу кохати. Хочу діставати тебе своїми листами. Своїми дзвінками. Своїми поглядами. Своїми доторками. Своїми думками. Хочу діставати тебе настільки, щоб ти ненавидів мене. Хочу дозволяти тобі все. Хочеш – можеш годувати мене з рук, а хочеш можеш зґвалтувати і закопати мене. Я ж кохатиму тебе, тож тобі все дозволено. Я хочу набридати тобі. Набридати в ліжку, в транспорті, у ліфті. Хочу, щоб навіть моє дихання дратувало тебе. Хочу, щоб кожного дня ти прокидався лише з однією метою: якнайшвидше позбутись мене. Та я не відпущу, я ж кохатиму тебе. Ти будеш таким нещасним та таким коханим. Хіба не чудово?
С-чий сину, я хочу кохати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220179
дата надходження 05.11.2010
дата закладки 28.12.2010
Ти губиш мене у полі волошок, коли окутуєш в теплий погляд шоколаду. Коли лишаєш присмак мармеладу. Коли ти є. І десять тисяч льє води не змиють твій солодкий цукор з моїх вуст. І навіть пульс зрадливим став, впустивши хвилі від медових рік. І твій потік із доторків до шкіри повниться ароматами квіток. Й замок, що з острахом я вішала, знімаю, бо не боюсь дійти до краю й впасти й розлетітись. Скоріше можу я розбігтись й стрибнути, і бути певною, що ти спіймаєш і полетиш зі мною. Над водою, коли сяде сонце, будемо лишати тіні. Й через стіни, височенні мури ми полетимо. А коли втомимось, - впадем додолу і ніжками дійдем додому. До ліжка нашого, що пахне теплим печивом із пічки, й до свічки, що не горить ніколи. Навіщо? Коли ми разом. Ми яскравіше всіх світил. Жаль, що тільки пил покрив очиці цих людей. Сліпі. А ми німі. Хоча до чого нам слова? Нам аромат важливий. Всі запахи очей, волосся, шкіри, нігтів і обіймів. І вії, твої вії, що здіймають вітер, коли не вистачає нам повітря. А нам його не вистачає дійсно, ще й постійно. Повільно я милуюсь і дивуюсь, що ми іще живі, що досі ще не мертві. Хоча ледве, дійсно, інколи ледве-ледве смерть торкає нас вустами. А ми, замість ловить її руками, заливаємося тихо сміхом, щоб снігом припадало її серце нам на вдачу. І нам уже давно не лячно помирати, а на ранок прокидатися живими, з руками і ногами, і без рани в серці. На петельці виснуть рушники вологі, якими витирали ми обличчя й наші руки. І наша кава без отрути стоїть вже на столі й чекає нас, а ми… А ми вві сні шукаємо весни між зір. Знаходим, випиваємо й летим назад до ліжка. Дуже тихо й нишком, (щоби не розбудить людей й собак, - нехай всі сплять і жевріють в солодких сновидіннях), знімаємо, мов птахи, крила. І випиваєм кілометри кави й міліметри чаю, годуємо з рух обережно чайок. Й виходимо щоранку в море, ногами по піску та мушлях. Й тихенько повітряніі кулі вирізаєм із бурштину й відпускаєм в небо; алмазним пилом випадаємо на землю під прикриттям у снігу. Щоранку ми лишаємо сліди: ти в мені, й я, сподіваюсь, що в тобі. А по обіді ми читаємо романи, доливши трохи рому в чаю. Коли вже сутінки з’їдають жадібно дерева, ми запускаєм руки у волосся, пірнаємо, мов діти у колосся ночі, й шукаємо далекії планети, хоч зустрічаємо лише комети, що з часом нас зруйнують, та зараз вони лиш око нам милують. Пізніше ми спускаємось у морок і ти береш мене за руку, щоби минувся мій бузковий страх, хоча давно вже знаєш, що цього не боюся, й в очах читаєш запах пролісків і ковдри й лягаєш тут зі мною поруч. Зовсім поруч. А я цілую твої очі і засинаємо ми вдвох, окутавшись обіймами, на перехресті долі, і знову, знову губиш ти мене у волошковім синім полі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226655
дата надходження 05.12.2010
дата закладки 28.12.2010
Я знала тебе рівно чотирнадцять хвилин, мені було відомо лише твоє ім’я, цигарки, які ти куриш та улюблений віскі, що п’єш зі мною на одинці. Про мистецтво вирішено було не говорити заздалегідь.
Я знала твої, здається, світлі очі, твоє жорстке русяве волосся, твої потріскані губи та непоголене обличчя. І руки. Міцні руки. Мій новий ідол. Мій новий трьохгодинний бог. Тебе не можливо не жадати. Тебе не можливо не зґвалтувати. Тебе не можливо не.
Ми опинились з тобою у бездонній темряві, між кілометрами вологих блідих простирадл, що ти так дико розривав задихаючись від пристрасті. Я віддалась тобі вся, до останнього нігтя, до останнього капіляра, до останньої сліпоти моїх очей; ти знав всі мої нутрощі напам'ять і майстерно вигравав насолоду на моїх інструментах. Мені подобалось впиватися нігтями в твою ще теплу й ніжну плоть, подобалось вгризатися в твої потріскані вуста, злизувати твою гарячу кров. Мені подобалось відчувати, як стікає твій їдкий піт по моїм стегнам, подобались твої доторки до моєї шкіри і твої стогони, стогони, від яких втрачаєш свідомість та контроль. Ти був моєю твариною, жаданою твариною . Я й досі відчуваю, як тоді, між сотень тисяч морських миль білої тканини, напружилось твоє міцне тіло. І ось. Ти вже. Коли ти кінчаєш, ти мов помираєш. Твоє божественне обличчя налилось смертю. І я не знала. Не знала, як врятувати тебе, мій ідоле. Мій прекрасний боже. Як же вкрити тебе від смерті, я ж лише голий скелет, скелет, що знає лише твоє ім’я, цигарки, які ти куриш та віскі, що п’єш на самоті. Твоє тіло ще пахло життям, але ж ти вже був майже мертвий. Мені нічого не лишалось, крім розірвати твої груди та дібратись до твого серця. Я довго цілувала твої темні легені, потім стиснула рукою спочатку один клапан, потім інший. Твій солодкий слиз просочувався крізь пальці і стікав в тебе. Мені це подобалось. З кожним разом я стискала твоє серце сильніше і сильніше, і кров, знову, за звичкою, полилась твоїми аортами, венами й капілярами. Ти жив. Я подивилась на тебе, на твоє голе, понівечене, з усіма відкритими механізмами тіло, і лягла поруч. Я відчула, як стрімко почала нахлинати вода. Спочатку ноги, потім пальці рук; за мить я відчула її солоний присмак на своїх губах. Ми йдемо на дно. Ти знов такий живий і знову йдеш на дно. Я до цього вже звикла. Я не помру, проте рятувати тебе знову навряд захочу. Пробач, мій любий трьохгодинний боже, але ти потонеш. Я залишу тобі каву на плиті, а собі візьму твої цигарки та твій улюблений віскі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222517
дата надходження 16.11.2010
дата закладки 24.12.2010
Я в тебе вже вірю якось по інерції,
Не знаю чому, мабуть щось надломилося,
Не має на тебе як раніше стабільно ерекції,
І вчора чомусь ти мені вже не снилася.
Як смішно, так смішно, ти любиш сміятися,
І з мене, з усіх - так ідеш по життю,
Відомою хочеш і над світом піднятися,
А я божеволію, тебе й далі люблю.
Ти знаєш, усе може десь і на схилі літ,
Згадаєш мене і назвеш за ім’ям,
Як я обіцяв тобі дарувати цей світ,
Як в нас могла бути щаслива сім’я.
Так сумно, все сумно, і навіщо це пишеться,
Для чого я тут, не потрібен тобі,
Не знаю чи в серці твоєму щось лишиться
Мого, я ж тебе лише хочу собі.
Сказав що не вірю? Ні, я вірю, ти удар мене!
За всі ці слова, за мої ці рядки,
Ти знаєш що любов ця лиш потім мине,
Коли вже пройдуть усі наші роки.
Навіщо ще більше я накручую щастя?
Вигадую те, що мені не даси,
І інший стискатиме тіло твоє, тримаючи за зап’ястя,
Обіймами питиме сік твоєї роси.
Не знаю, не хочу, цього всього знати,
До серця свого не пускаєш сама,
Кохання моє більш за всіх буде тебе кохати,
Я хочу тебе усю пити до дна.
А знаєш, я хоч чимось буду тобі найкращий,
Віршами, що піснею ллються мої почуття,
Твій шлях не зі мною, він без мене не важчий,
Чому усе так ти плануєш життя?
Ні сонечко, я не хочу щоб тобі це боліло,
І сумно не хочу, я вже плачу за двох,
В думках лиш цілую твоє солодке тіло,
Я ж йду лиш тобі, ти назад робиш крок.
Зігріта з собою, стоїш серед поля,
Безкрайні простори, де є твої світи,
Я знаю в житті найцінніше - це воля,
Твоя, та кайдани вдягаєш системи і ти.
Ба більше, то сльози, мої сумні сльози,
За тебе я плачу маленька принцеса на своїй планеті,
Тобі навіть трохи не став я занадто хороший,
Чому ми і далі такі дуже вперті.
Ховайся й забудь все, не думай, не треба,
Насправді не серце і не в грудях болить,
І мокре обличчя не від сліз, дощ із неба,
Душа розчинилась в тобі і летить.
Спиніть мене, прошу, ну для чого такий я вам,
Невдалий експромт почуттів у рядках,
Так було завжди крізь віки я іду тільки сам,
З кайданами смутку на моїх руках.
Ти знаєш, я думав що би ти мала сили,
Змінити системи усталений лад,
Так просто, слова твої щось у мені надломили,
В очах сповільнився кольорів зорепад.
І все якось йде наче знов по інерції,
Я вірю іще, відчуваю, щось вже не так,
Ерекції римував, а зараз трофей із твоєї колекції,
Пробач за усе, я лиш блазень у твоїх ногах.
Ні совісті, ні, ні поваги до себе,
Коли відчуваєш що це саме твоє,
Одягнена щастям і я стою коло тебе,
Життя зупинилось для мене, почалося з тобою моє.
Доволі красиво, - скаже тихо хтось,
Відверто чи сумно, - з побажаннями щастя, любові,
Погляньте кріпак стоїть перед вами ось,
Життя він втрачає з краплинами крові.
Напевно на більше мене скоро не стане,
В останнє смакуйте ви мої рядки.
Як віра зникає, це вже передостаннє,
Вода не тече без своєї ріки.
21-22.12.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230681
дата надходження 23.12.2010
дата закладки 23.12.2010
Теплі вечори співають за вікном,
На Новий Рік п'ятнадцять буде.
Ти тихо вийдеш на старий балкон -
Мене навіки всеодно забудеш.
А я живу поблизу... За столом
Вечеря запашна помітно стигне.
Тебе ж кохаю - це таки любов:
До тебе я прилинути сьогодні встигну...
22.12.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230596
дата надходження 23.12.2010
дата закладки 23.12.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.12.2010
27 листопада - Запали о 16:00 свічку пам`яті жертвам Голодомору.......
Треба встати і вийти, встати і вийти
Нову свічу запалити...
Віктор Морозов
Вони вмирали, бо не вміли покорятись,
Бо працьовитими лишалися віки,
Царям не вміли чітко поклонятись
І не робили діти, як тепер, гріхи.
Вони невинно умирали за свободу...
Росли, раділи, грались у садку,
Співали про батьків своїх, природу
І не чіпали владоньку гидку.
Однак комусь це муляло до скону
Й схотів свободу в рабство покорить...
Прекрасне - це єдина перепона,
Аби людина в горі залишалась гнить.
Й почали голодом батьків, дітей морити,
останнє забирали з-під змарнілих рук!
Кати народу не давали жити -
Постійно раді завдавати мук!
Таке життя... Кати тепер при грошах -
Не всі умерли. Ще лишилися живі.
Вони пухнасті, тихі і хороші -
Такі же брали участь у різні!
Проте ми завжди будем пам'ятати -
У наших душах прадіди живуть.
Нехай же насолодяться змарнілі кати,
Проте своє отримають, коли умруть.
26.11.2010 року Львів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224715
дата надходження 27.11.2010
дата закладки 20.12.2010