«Світло спитало у Небуття:
- Ви, вчителю, існуєте чи не існуєте? –
Але не отримало відповіді…»
(Чжуан Цзи)
Приємно, коли учні
Приїжджають здалеку*.
Але інколи здалеку
Прибувають не учні, а вчителі
Відвідуючи іншого вчителя,
Щоб разом шукати Шлях
До далекої Істини.
До вчителя на ймення Володар Почуттів
Прийшов вчитель Блукалець.
А Володар Почуттів
Сидів, схилившись на стіл,
Зрікся всього і тихо дихав,
Був наче відсутній.
І Блукалець в очікуванні
Запитав чи то вчителя
Чи то самого себе:
«Як же так? Невже тілом
Можна стати схожим
На сухе дерево,
А серцем на жменю
Згаслого попелу?
Бо той, що цієї миті сидить,
Схилившись на стіл,
Вже не той, хто сидів
Схилившись на стіл щойно!»
А Володар Почуттів
Повернувшись у світ
Світла і темряви, сказав
Чи то гостю чи то всім:
«Як добре спитав ти, Блукальцю!
Чи зрозумів ти, що нині
Я зрікся самого себе?
Коли ти почув сопілку людей,
Ти не знав ще, що таке
Сопілка Землі.
Коли почуєш сопілку Землі,
Ти ще не будеш знати,
Що таке сопілка Всесвіту!»
А музика Всесвіту
Тим часом лунала,
Як і тисячу років до того,
Як і буде лунати вічно.
Тільки хто її почує?
Хто?
Примітка:
На малюнку напис: «Цін Тін Ю Чжоу Де Інь Юе» - «Слухати музику Всесвіту» (кит.)
* - цитата з Конфуція (Кун Фу Цю Цзи).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514029
дата надходження 28.07.2014
дата закладки 05.08.2014
Шовковим доторком голубилось літо
Ніч дихала п’яними зорями
Засинало натомлено місто
Заховавшись за стрункими тополями
Твої вуста з моїми зливалися
Душ мелодія лагідно бриніла
Ліхтарі химерами ввижалися
І рука від твого дотику тремтіла
Твої очі кольору моря
І в них шторм такий навіжений
Я з тобою не знатиму горя
А світ кохання новий, незбагненний
Ти обіймаєш мене, мов царівну
І корона з ромашок вінчає волосся
Цю картину ніжну і дивну
Місяцю взнать довелося
Він своїм жовтим нутром
Наші сканує обличчя
Щоб хтось небесним пером
Одружив нас на цілі сторіччя
Гірською річкою кохання нуртує
«Лиш твоя»,- тобі прошепочу
Хай доля нам спільні візерунки малює
Бо інакше і думать не хочу
© Леся Приліпко,04.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515673
дата надходження 05.08.2014
дата закладки 05.08.2014
Бійцям 79-ї Окремої Аеромобільної бригади присвячується...
Господь, збережи Україну,
Її нездоланних синів.
Адже тепер сотнями гинуть
В невпинному полум’ї днів.
Одного із них я побачив,
Наживо із ним говорив…
Вже мати захрипла від плачу,
А він поруч сів, закурив…
Пішов на війну ще весною,
Як сотні, таких же, як він.
Повставши сміливо до бою,
Підняв Батьківщину з колін!
Він – батько маленького сина
Весь вік працював у селі,
Але, коли кличе країна,
То справи вже не до сім’ї!
Поки хтось ховався у льосі,
Поки там відсиджував страх,
Він яро продовжив боротись,
Із рук не впускаючи стяг!
Прийшов, заспокоївши мати,
Віддавши святим каяття.
Від смерті пішов, щоб прийняти
Останній бій за життя!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515688
дата надходження 05.08.2014
дата закладки 05.08.2014
Секрети ваші – грішні і земні
Подарувала вам божественна Венера,
Краса вела нерідко до війни,
Або на муки відряджала кавалера.
І жоден щит бійця не захищав –
Амур стріляв у серце та у п’яти,
Від стріл кохання хто не постраждав,
Насмілившись богиню покохати?
Здавен шукають люди почуття,
Які приносять серцю насолоду,
Втрачаючи покірливо свободу,
Даруючи без роздумів життя.
Ми віддаємо все безцінне вам,
Щоб тільки усміхнулися ви нам.
5.08.2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515706
дата надходження 05.08.2014
дата закладки 05.08.2014
Святвечір, ніби лагідний дідусь,
В село дістався вже саньми, не возом.
Попоною конячку вкрив гніду
І тупає несміло на порозі.
Спішу назустріч двері відчинять:
«Заходьте, Щедрий Вечоре, до хати!
Для нас завжди Ви – дорога рідня.
Погрійтеся та будемо сідати
До столу. Там узварець і кутя
На покуті у сінові принишкли.
Є пиріжки і є міцне пиття –
Пригостимо наливкою із вишень.
А потім поговоримо про те,
Що для людини є найбільшим щастям?
Чому нас вабить нице і пусте,
Коли добра та совісті додасться?
Усе, як є, відверто поясніть.
Нам так потрібне Ваше мудре слово,
В якому дух живе тисячоліть,
Освячений колись Різдвом Христовим».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515708
дата надходження 05.08.2014
дата закладки 05.08.2014
Розмите світло відмира
крізь товщу сірих вод Луари,
і затихає звук волань
і реготи берегові...
А поруч голий, як і ти,
з тобою зв’язаний до пари,
поза порогом небуття
скінчив ковульсії свої.
Якщо ти греків цитував,
то голові твоїй—на палю,
її з тріумфом пронесуть
під танці й радісні пісні,
а ні — то буде дно ріки
і наречений—кожній кралі;
не відцурається ніхто
«республіканської» рідні.
Безумства людського жнива—
і пошук спрощення у смерті,
прямобіжуча і дзвінка
стрімка видайність гільйотин.
Вінець «просвітлених» умів
у їхній п’яній круговерті --
захолоділі гори тіл
і їх скривавлених частин.
А ще попереду—Гулаг,
страхіття помсти і покари,
у топках спалені живцем,
для себе вириті рови,
але у мозкові чомусь—
«весілля» на плотах Луари,
червоний регіт крізь розрив
тонкої, мов папір, кори.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509417
дата надходження 05.07.2014
дата закладки 06.07.2014
Усі твердять: ненавиджу я руських,
брехня це, люди, їх кохаю я.
Хиленьких та красавців голівудських,
від карлика, до дядка-бугая.
Кохаю їх до смерті, до нестями,
кохаю я їх всіх ... по одному.
Але, коли збиваються до стаї,
це ворог, їх збираю та чавлю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509303
дата надходження 04.07.2014
дата закладки 06.07.2014
По світу пустому, крізь море й пустелю
Іде самотою зі свічкою в руках душа...
— Крізь море мертвих побратимів, я шлях життя для всіх простелю,
І байдуже, що йду сама...
Несе в руках життя надію,
Що жевріє давно ледь-ледь.
Плекає той вогонь в собі .
Не спить, не їсть й несе свою мрію
Хоч навколо лиш трупи і смерть.
Боїться, лиш тільки не впасти,
Лише не згубити свій вічний вогонь,
Допоки лиш шлях свій прокласти
Не встигне... Лише б не розслабить долонь.
Йшла роки, та те , що мертве,
Уже не підняти хай скільки старайся.
Самій себе — незнайти більше жертви ,
Хоч жаль... як же жаль... Та не карайся.
І впала... Розлився вогонь
На моря, і пустелі , і гори.
Впустила свічу з холодних долонь
І дивилась як життям світ горить.
Все ожило й заграло, піднялись мертві душі,
Від них знову чути життями,
Все цвіте й зеленіє, розцвіли красні ружі,
Вона ж з усмішкою впаде без тями.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509036
дата надходження 03.07.2014
дата закладки 06.07.2014
Ти брав її… як вміє тільки вітер…
Шалено… дико…
Помахом із крил…
Ще інколи ти дарував їй квіти…
Що я б назвала квітами могил…
Ти брав її… приречено і сніжно…
На перехрестях збочених шляхів…
А іноді…так вишукано ніжно…
Та тільки так… як сам того хотів…
Кохав її… як може тільки сонце…
Піском палючим золотих пустель…
Як Ангел… стукав ти в її віконце…
І Демоном… скидав її із скель…
Палив її ти ультрафіолетом…
Підносив в небо… під самі зірки…
Здавалось вже… перед останнім злетом…
Так легко відпускав ти дві руки…
Любив її… як землю люблять грози…
Коли навколо проливні дощі…
Ти відпускав її в оті морози…
Самотню… босу… навіть уночі…
Любив її… як квіти люблять роси…
Коли пустелі замете зима…
Коли вона стоїть простоволоса…
І вже шляхів для відступу нема…
І ось вона – сама уже як вітер…
Як дощ… і сніг… і навіть буревій…
Малює всі найкращі в світі квіти…
У бій іде без всяких прапорів…
Але чи ти збиратимеш ті квіти…
Коли вона вже неповторна хмара?...
У тих степах… де свище тільки вітер…
І де вона… лише твоя… Сахара…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507190
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 25.06.2014
Хвилюється жінка, що їй – сорок п’ять,
Проклюнулись проліски сиві на скронях…
Здається, вже старості тільки й чекать –
Із сонцем рябим на осіннім ослоні.
Майбутнім онукам писати казки,
Шкарпетки плести – із дощів і проміння,
Майнути провулками, щоб напрямки,
Бо вже тягарем стануть чоботи стильні…
Та раптом згадалося: вдома сім’я
Чекає, мов ті козенята казкові…
Ліхтариком пролісків жінка сія:
Ми вхід перекриєм зневіри вовкові!
Ще клопотів кошик, з дивами мішок –
Стоять, нерозібрані, у коридорі…
А он чоловік до вечері прийшов
(І в нього – підсніжником прибрані скроні!)…
І сумнівів сумно-нестримна орда –
Покірно в полон, викидаючи зброю:
«Я, любий, з тобою – така молода,
Я зовсім ще юна – коли із тобою!»…
24.03.2012.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325956
дата надходження 28.03.2012
дата закладки 25.06.2014
Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…
Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…
За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507304
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 25.06.2014
Розвію подихи небесних кулуарів,
поцуплю спомини лихі від тебе нишком.
Дурман сумісних сподівань поліг в гербарій,
і загубивсь між сторінок старої книжки.
Востануть рухи сутінкової сліпо́ти,
Вітрилам хворим перетиснувши легені.
Обійме зграя чистих хвиль уламки плоту,
і поховає прах у темнім Борисфені.
Приємні очерки облич щасливо юних
сполошать спокій нетривкий своїм пришестям,
здіймуться дзвоном інструментів голострунних,
і знов поникнуть вглиб імлою перехрестя.
Бо десь у нетрях - неотесаних, дрімучих,
де навіть страх боїться сунутись без зброї,
пробіглось зойком ледь помітним попід кручі
щось надто гучно недосказане тобою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507379
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 25.06.2014
Я мрій твоїх на плавання
Приречення…
Доріг твоїх нескореність,
Незламність…
Світів миттєвих повне
Самозречення.
Провин твоїх відмолена
Безкарність…
Я сакур цвіт… і затінок акацій…
Снігів полярних вічна білизна…
Пристрасть і біль,
Що множаться на двадцять...
Скажи мені,
А хто ж тоді - вона?..
Дитя,
Що гірко плаче в підворотні.
Сліпучо-біла й чорна сторона…
Я світло й тінь,
Помножена на сотні…
Скажи мені,
Чому ж тоді… вона?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505088
дата надходження 14.06.2014
дата закладки 15.06.2014
В перших променях сонця погасли,
Розчинилися в криках сови.
Невагомі – ні тіла, ні маси,
Нерозгадані в темряві сни.
Роздоріжжя, тупик - а я босий!
Ріжу ноги, хтось кидає скло,
Поскладаю, як книги у стоси
Кадри - згадки, неначе кіно.
Дивні знаки: пророчі, вагомі,
Ретро - фільми й сучасні три – де.
Буде місяць сьогодні у повні
Тож до істини він приведе.
Хай обітницю знімуть і зорі.
Не мовчать, а розкажуть мені.
Сни чому у давучім мінорі,
А терпіння лишилось на дні?
В тиші ночі мелодія суму,
Забирає мене у полон.
Після першої серії в другу -
В серіал мій під назвою «Сон».
13.03.12
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332593
дата надходження 23.04.2012
дата закладки 15.06.2014
Колись було, якщо захоче
зухвалий злодій щось украсти,
йому подивляться у очі
та зупиняють від напасті.
Колись, як злодії збігались,
щоби робити глум громаді,
тоді ми нехтували жалість
й судили цих ганебних гадів.
Та вже ніколи так не було,
щоб Україну зневажали.
Тож ми, виходить, теж забули:
не до лиця козаку жалість.
Стріляйте цих бандюг зухвалих!
Бо то не люди! То є нечисть.
На Україні щось так сталось,
що розуму усе перечить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500905
дата надходження 24.05.2014
дата закладки 15.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.06.2014
...в тривожному Літі, у білому-чорному світі
заплуталось все... зав"язалось таємним вузлом...
...РИБАЛКИ в пісКАХ закидають діРЯвлені сіті...
а МИША смугаста - полює за сірим КОТОМ...
...і ЛЯЛЬКА тамує ляльковість свою алкоголем,
і без батарейок співає- стонадцятий день...
(...не стань моїм болем - гарячим пульсуючим опіком
на одній із останніх - і,мабуть,найкращих - ПІСЕНЬ...)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503990
дата надходження 08.06.2014
дата закладки 15.06.2014
Наодинці тривожне серце
Загубилось в пітьмі питань,
Тихо грає мінорне скерцо,
Ніби сум тих гірких кохань.
Скільки можна встрічать світанок
І самотньо дивитись в слід?
Він давно залишив цей ранок...
Сонця колір до болю зблід.
Вже не варто чекати дива
В небоцвіті шумливих днів.
Наодинці. Лиш ти і злива,
Гасись щастя твоїх вогнів.
Нахиливши додолу очі,
Не сказавши нікому, ні.
Все проходить: колючі ночі
І страждання оті живі.
Може десь заспіває вітер
Літнім голосом у траві.
Наодинці. Душа і квіти.
Усміхнися. Вони праві.
Залиши вже глибоку тугу,
Хай як боляче сон пече,
Ти пройдеш цю самотню смугу,
Не забудеш лиш барв очей...
І заграє світанок в серці,
Наодинці спливає час,
От якби ж ви були відверті,
От якби ж цей вогонь не згас.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502777
дата надходження 02.06.2014
дата закладки 02.06.2014
Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?
А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться
Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...
Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.
Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.
Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.
"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".
"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502816
дата надходження 02.06.2014
дата закладки 02.06.2014
Я - сама собі тиша.
Димно від сліз у очах...
Я виплакуюсь віршем,
переборюю страх.
Я - сама собі віра.
Вірю. Вірую.
У серці латаю діри,
дні рахую до вирію...
Я - сама собі правда.
Правда тепер не ти мені!
Правду римую до зради,
а в зради немає імені...
Я між білими стінами,
вікнами, знову чистими,
плачу, очима сірими,
серце єднаю з вістрями...
Так! Заграю із лезами!
Лише вигострюй їх
до дня душі незалежності.
Лишится тільки сміх.
Викотиться, покотиться,
в поросі задріма.
Хочеться. Жити хочеться.
Тільки життя нема...
30.05.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502396
дата надходження 31.05.2014
дата закладки 02.06.2014
Серце стискається від думки,
Що час вже не вернеш назад.
І ти збираєш скупо в клунки,
Мораль і цінність всіх порад.
Так хочеться назад вернути
Й перемотати, як кіно.
Та що робити, як забути
Все те, що з нами вже було?
Час - це хвороба, що без ліку
Вбиває ніжні почуття.
Дивлюсь в вікно, а там в сопілку
Хтось грає музику життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468592
дата надходження 26.12.2013
дата закладки 02.06.2014
Я не пам’ятаю день народження свої ненависті до Росії та росіян, але здається це сталося задовго до захоплення Криму. Нехай кому добросусідство стало важливішим за власну волю, далі не читають! Це не слова нестерпності чи відчаю, чи радикалізму. Це ті вірні слова, яких нам не вистачало на початку нашої боротьби. Ми вже і так багато чого упустили і вступили росіянам. І ось, коли ми нарешті прокинулися, – Криму вже нема! Біда? Ще побачимо звичайно, але жаль… природа там дивовижна, хоч і нещасна…
Я не пишаюся своїм «новонародженим немовлям». Але відмовитися і діти його вже нікуди не можу. Моя ненависть не допомагає Україні очистити свої землі від росіян-загарбників і зрадників-колабораціоністів. Але вона зовсім несумирна і невинна. Це пошесть, що не лише відвертає тебе від російських фільмів, серіалів, товарів, людей, як від сотні скунсів-вонючок в одній кімнатці гуртожитку, а від мови, яку ти колись любив, на віршах якої ти виріс.
В нас гинуть люди. Десятки, сотні… не дай Боже тисячі! Говорять: ні за що… Неправда, за найбільше «ЩО» на світі – за те, ЩО ти народжений українцем, за те, ЩО вперше ти не хочеш просто зам’яти ситуацію і жити собі тихенько під чиїмось чоботом. Ні! Дістали росіяни! Самі нормально не живуть і нам не дають…
Тепер я не просто ненавиджу, брехливу, сліпу, кровожерливу Росію, тепер я ненавиджу її… мову. Патріот переміг філолога. Від цього мені сумно і важко на душі. Знаю, що мова тут ні до чого, хто б як не приплітав її сюди. Я – україномовна із дитинства. І на території України бачила тільки утиски «української мовної меншини».
День народження ненависті я відзначаю тепер кожного дня, а коли зовсім нестерпно, пишу. Знаю, що Україні це не допоможе, особливо тепер, але допоможе моїй ненависті піти погуляти на деякий час.
Ненависть народжується, коли світле місце стає цвинтарем, пожарищем, руїною, коли ніжна лемківська «Пливе кача по Тисині» проводжає труни героїв, а ти можеш хіба що плакати від розпачу, жалю і наростаючої злоби. Вже більше двох місяців ми живемо як на пороховій бочці, в сльозах і щомісячними днями жалоби. Смуток не сходить з душі. Але це для нас, людей простих, далеких від великих грошей і влади. Для решти – існує статистика і власні справи закордоном.
Важко бути українцем. Нас зовуть «бандерівцями», бо патріоти це вони – ті, хто вриваються в чужі землі і чинять жахливі злочини. А в Україні все, як і раніше – багато надії та дуже мало позитивних результатів.
І лише в нас виростає щось нове. З цієї ж таки ненависті виростає. Нерабське, впевнене у своєму праві на свою землю, свої вимоги, своє непередплачене слово, своє українське щастя.
06/05/2014 р.
https://www.youtube.com/watch?v=WLOdnYmKhzI#t=44
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497187
дата надходження 06.05.2014
дата закладки 02.06.2014
Сакральний знак твій не провина,
Ти жінка, мати – Україна.
І не одне стрімке століття
Долала привид лихоліття.
Кріпила дух крізь них собою,
Щоб знов зустрітися в двобої.
Була княжна, турецька бранка,
Затворниця і полонянка.
Ще амазонка-степовиця,
А то – козачка білолиця.
Шукала ніч, тікала в день,
Сльозами випитих пісень
Стирала золото пропаж,
Ловила сон, немов міраж.
Вода, і камінь, і вогонь,
І жар, і лід земних долонь.
Вростала пам’яттю в нетлінь
Своїх життів і поколінь.
З далеких сяючих світил
Знов набиралась диво-сил.
Вставала з сонцем на зорі,
Світила з місяцем вгорі…
Водою мертвою, живою
Зціляла рани після бою.
Крізь час зростала сон-травою,
Щоб знов піднятись з булавою…
Щоб забарвінитись над світом
Своєї мови дивним цвітом.
Заквітчати піснями землі,
Всі помисли зітерши темні.
А вмившись житньою росою,
Світи засіяти красою!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499625
дата надходження 17.05.2014
дата закладки 18.05.2014
С И Р О Т А ...
Старий будинок,у вікні дитина,
Маленьким пальчиком малює слово мама,
І дивиться так сумно в далечінь,
І просить Бога,щоб скоріш її забрали.
Вогонь надії,у очах не загасити,
Вона надіється:що ось-ось прийде мама,
Вона не знає,як все має бути,
І знов завмерши,біля віконця стане.
Лиш п'ятиї рочок,а вона не знає,
Як це сім'я!і що таке тепло...
Як мама спати ввечері вкладає,
У неї цього не було.
Вона дивиться на світ- очима сироти,
Очами де горить вогонь надії...
Там сотні ще таких,а то й мільйони,
Маленьких діток у будинку сироти.
Їй мама колискову не співала,
Вона не знає,що таке батьки.
Вона ніколи їх не знала,
Лиш дивиться на світ,очима сироти...
Надія Кишеня 11.12.2012.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496425
дата надходження 03.05.2014
дата закладки 18.05.2014
Я просто маленький нестримний отой корабель…
Який називали крилатим колись… але крила…
Усі поламались… шукаючи нових земель…
Хоч є ще облізлі… та все ще червоні вітрила…
Він просто шукає загублену ту паралель…
І море читає… насправді читає… мов книгу…
Він може наосліп доплисти до нових земель…
А може Титаніком легко розбитись… об Кригу…
І вже під ногами немає ніяких земель…
І море штормить… і як мінімум сорок днів злива…
Скажи мені… дивний… надміру стрімкий корабель…
Навіщо здалися тобі Непокірні вітрила?..
Сліпий корабель… у полоні полярних снігів…
Куди ти прямуєш – спитають розгублено люди…
І я ще надіюсь… до світлих отих берегів…
Та компас показує напрям лише на Бермуди…
Він ще на плаву… нерозважливий мій корабель…
Та пліснява лізе невпинно в усі його діри…
Я обрії бачу насправді прекрасних земель…
Та як він пливтиме отим Океаном… без Віри?..
Спинись… корабель… саме курсу твоєму під стать
На палубу лізуть усі океанські потвори…
Він ще на плаву… хоча десять сліпих негритят
Невтомно й неспинно сповзають в усі його нори…
Спинись… корабель… Бо, напевно… судитимуть люди…
Спинись… корабель… що не знаєш ні стримку… ні міри…
Із компасом… тим… що показує лиш … на Бермуди…
І як це можливо?......... пливти Океаном… без Віри?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498808
дата надходження 13.05.2014
дата закладки 18.05.2014
Галина Рибачук
Важко мені сьогодні на душі
І про кохання слово щось не гріє
Думки мої як птахи на весні
Летять до неба,сповнені надії
Надій на те, що змучена земля
Розквітне знову та розправить крила
Країно рідна, матінко моя,
Знов вороги до тебе мають діло…
Спочиньте недруги,та згиньте звідси геть,
А вчора ви ще звали нас братами…
Та тільки з вами поруч лізе смерть
І нечисть править бал над вами…
Важко мені сьогодні на душі
Одумайтесь ,не радуйтесь чумі…
Бо з нею смерть….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487059
дата надходження 20.03.2014
дата закладки 14.05.2014
Мій голос - зрадник, ти йому не вір.
Він вже забув, що може бути ніжним,
Чи теплим, мов індійський кашемір,
Щоб зігрівати, як на серці сніжно.
Він з легкістю спотворює слова -
Не підконтрольний серцю, самостійний.
Мій голос почуттів не відкрива,
Тому ти вір лише моїм обіймам.
13.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498740
дата надходження 13.05.2014
дата закладки 14.05.2014
Якби я знав твою адресу –
писав листи,
а так я маю лише
спогади про тебе…
Про теплий дощ
і про осіннє небо,
Що тягне вниз
і не дає плисти…
Якби я знав твоє ім’я,
твої бажання,
якби я знав куди ведуть
твої стежки…
Гарячі д́оторки
тендітної руки,
такі відверті,
як саме кохання…
Якби я знав твої прикмети,
то б шукав
посеред вулиць,
міст і водоспадів,
і в білій тиші
чистих снігопадів
як море шторму
я б тебе чекав…
А ти десь точно є
на мапах сновидінь:
щоночі мрієш п́отайки
і зігріваєш ліжко,
а збоку кіт,
якась черѓова книжка,
і місяць за вікном
свою розкидав
тінь…
13.05.2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498974
дата надходження 14.05.2014
дата закладки 14.05.2014
І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!
(Примітка: У вірші йдеться про події 1171 року, коли суздальський князь Андрій "Боголюбський" зі своїм військом дощенту зруйнував, пограбував і спалив Київ.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329920
дата надходження 13.04.2012
дата закладки 13.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.05.2014
Ветеранам усіх війн
п р и с в я ч у ю
[b][i]Такий погожий, світлий день
Дарує нам природа,
Та щось не чути ще пісень
Із уст мого народу!
Принишк, присів стражденний люд
В чеканні дій, сюрпризів:
Ще до яких дійде́ облуд
Той конопатий прищик?!
Мо’, «переможний» свій парад
Готує вже на Площі**?
Чи, мо’, шикує колорад,
І «бдит» Адольфа мощі ?..
Йому б піти у зоосклад:
Там є вакантні кліті!
То був би цінний експонат –
Один в усьому світі.
Так ні ж!.. Сидить собі в Кремлі
Та бредь свою віщає –
Усім політикам Землі
На ніс локшу чіпляє…
Та не мостись на п’єдистал,
Не чай на перемогу!!!
Своїм єством ти світ «дістав» –
В брехні короткі ноги![/i][/b]
[i]09.05.2014[/i]
___________
*За – значення прийменника, що раніше
чомусь підмінялось прийменником «по».
**Звичайно Красна, що перед гробницею
російського «тутанхамона».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497803
дата надходження 09.05.2014
дата закладки 10.05.2014
Ми повсталий народ із руїни
до якої нас вбивця довів.
Ми життя віддамо за країну!
Боронитимемось від катів!
Ми стояти будемо разом,
і боротися за рідний край
Що ніхто за кремлівським наказом
не потрапить сюди. Так і знай!
Ми за славну свою Україну
всі під кулі підемо за так.
Тільки б знати що нашу родину
не зачепить «цар-батюшка» кат.
Нас повстане більше, ніж було
в революцію нашу святу.
Вбивцю скинули, а тепер дуло
поламаємо ми і Кремлю.
Бережіться! Погрози? Не скажу.
Тільки правду до вас донесу.
Росіян поважаєм, заразу –
Проженемо, як сонце росу
Вільна птаха
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495975
дата надходження 30.04.2014
дата закладки 10.05.2014
«…Життя як скло несемо у руках…»
(Арсеній Тарковський)
Я давно чув про місця та куточки моєї замріяної країни «де дідьko каже добраніч». Але де це, де саме ці краї я не здогадувався. І от випало побувати мені в селищі Перкалаба. І я зрозумів – це саме там. Є землі забуті Богом. Але є місця забуті не тільки ним. І людьми, і ще кимось. Щоб переконатися в цьому треба відвідати верхів’я Білого Черемошу. Або Чорного – це вже в кого які смаки на колір (це я без будь-яких натяків на політику. Тим паче, що Червоного Черемошу не існує і існувати не може). Саме туди – до витоків. Поїхавши в Перкалабу я думав, що я знаю, що таке погані дороги. Виявилось, що я досі не зав цього – всі дороги, які я вважав поганими, насправді досить хороші. А от дорога в Перкалабу… Точніше, сукупність величезних ям над прірвою. Водій, який мене віз у те селище на джипі, що багато бачив і летів по тих ямах на максимально можливій швидкості. При цьому бідолашний джип підкидало вгору більше ніж на метр – і це над прірвою. Черемош десь там далеко внизу, а тут ти літаєш в просторі в середині машини і з гуркотом падаєш у чергову яму. У Селіджера є чудова повість «Над прірвою у житі», а це було над прірвою у джипі. Теж суцільний дзен-буддизм. Для водія це була улюблена розвага – проїхати на швидкості по такій божевільній дорозі. Не знаю чи справді він отримував задоволення від такої гри з власним життям, але чомусь він не вважав себе екстремалом. При цьому він чомусь думав, що моя звичка ночувати самому в дрімучому лісі – це небезпечно (вовки, мовляв).
Але, як виявилось Перкалаба, не самий закинутий край в Україні – туди ще є хоч якась «дорога». У верхів’я Чорного Черемошу навіть такої немає – під час останньої повені ріка забрала навіть залишки дороги і мости – дістатися туди вже просто неможливо, навіть пішки. Хіба що йти по гірським хребтам. Пам’ятаю десять років тому довелось мені мандрувати в той край – мене вразили кинуті хати і хутори, колиби у яких вже давно ніхто не живе, полонини на яких пасеться тільки вітер. І тоді дорога ще була.
Приїхавши в Перкалабу я подумав – куди б податися блукати. Була ідея – як в старі добрі часи – нелегально перетнути румунський кордон і мандрувати по горах Волощини (які за хребтом Чивчин химерні і прекрасні). І зовсім не для того щоб зайвий раз почути: «Ну інтелег!» чи відчути в крові зайву порцію адреналіну – села по той бік «полоси» переважно українські і такі ж задрипані як і наші. Просто так. Для споглядання гори Печаль. Чи скель Смерті… О які життєрадісні назви! І головне чисто румунські. Чи то Трансільванські… Але від лісника я довідався, що по той бік кордону днями вирувала лісова пожежа, яку погасив тільки дощ, і звірина масово тікала на цей бік від кордону. Надибати на згарище і пустку, яку кинули навіть вовки мені не захотілось. Вирішив, послухавши розповіді місцевого сторожа лісу і охоронця звірів, піти туди, де ніхто не ходить. На хребет, що з’єднує Чивчини та Гриняви, на плоскогір’я Команова (найбільше в Карпатах, до речі…)
Лісник почав розповідати історію про своїх волоських колег – вони на ведмедів почали чіпляти нашийники з радіоіндикатором – для дослідження їх міграцій. Дивляться на екран, а один ведмідь чомусь прийшов на українську прикордонну заставу і там зупинився. Приходять вони на заставу, а там вже ціла буча – хоробрі прикордонники знайшовши на прикордонному стовпі ремінець з електронікою подумали, що це справа рук шпигунів або підступних терористів. Виявилось, що просто ведмедю нашийник заважав і він терся шиєю до прикордонного стовпа доки нашийник не відчепив.
Отак розмовляючи з лісником про те, про се я заглиблювався в гори. Проминув «кляузу» Кронпринца Рудольфа. «Кляуза» мені чомусь нагадала руїни форту часів Римської імперії – зітлілі колоди ще трималися купи і з під них виривався потік води. Таке було відчуття, що це збудували не сто років тому, а в часи імператора Траяна. Далі звернув на боковий потік – бо прямо по курсу вже була Волощина. Йдучи вздовж прозорого потоку і насолоджуючись спогляданням ялинового лісу раптом відчув жахливий сморід. Поруч побачив джерело як вибивалось із землі з клекотанням – таке було відчуття, що вода в ньому кипить, хоча на дотик виявилась холодною. Це було джерело з сірководнем. Глибини землі тут відкривали свої нутро. Пройшовши далі натрапив на автомобіль який судячи по всьому стояв тут не перший день і не перший тиждень і намет який вже був заплетений павутинням. Лісник-супутник побачивши моє здивуванням почав розказувати, що приїхали пару тижнів тому сюди двоє людей, поставили намет, лишили машину і пішли в гори. І більше їх ніхто не бачив. Приїжджала міліція їх шукати – пошуки полягали в тому, що хоробрі детективи запитали лісника чи не бачив він в лісі двох людей. Лісник відповів, що не бачив і на цьому пошуки завершились. «І де їх шукати? – зітхнув лісник. – Навколо ліси дрімучі. Стежки всі позаростали – давно тут ніхто не ходить…» Я з ним погодився, але стало якось щемно – пропали в горах двоє людей, а нікому до того немає ніякого діла. І в новинах ні гу-гу про це… Особливо стало якось сумно після слів лісника: «Та ведмідь, напевно, ними пообідав – що вже там шукати…»
Далі я розпрощався з лісником і подався в гори без цікавого співбесідника. Мені в провідники напросився один місцевий. На пів дорозі до полонини (дорога більше нагадувала «американські гірки» тільки набагато крутіше) діалоги з провідником почались якісь дивні. Він: «А куди ми йдемо?» Я: «На полонину!» Він: «А як мене звати?» Я: «Іван Сусанін. Ти зараз ось ще – розвертайся і йди по дорозі вниз назад у село – там точно знають як тебе звати і де ти живеш!» Так що далі помандрував у самотності. Галявини навколо були то червоного то фіолетового кольорів – від ягід брусниці та чорниці які вкривали поверхню суцільним килимом. На палючому цьогорічному сонці вони вже були перестиглі і незвично солодкі. Шлях мій лежав через ліс, полонини, потім знову через ліс мимо озера з чорною водою і скель, що стирчали на вершині хребта зубами якогось втомленого дракона. Траплялись кинуті колиби серед полонин, що заростали молодим лісом і малинниками (малина теж швидко набила оскомину – так її було багато). Дивні якісь речі відбуваються в горах. Полонини лісом заростають. А ліс висихає – цілі гектари сухостою. Не дай Бог хтось би недопалок кинув – це були б не гори – а факели.
Стоячи на вершині чергової гори я побачив на горизонті – на сусідньому хребті велетенські білі вуха, що стирчали з землі. Цими вухами можна було б слухати як розмовляють зорі. Але ці вуха люди використовували зовсім інакше – з лихою метою. А Нині вуха хоч і біліли як сніг, але потрохи іржавіли та розвалювались. Я ще подумав: «Все минає, навіть гординя людська…» І рушив далі. Йшов собі слухаючи вітер минувши криволісся і гору, що нагадувала піраміду. Перейшовши перевал, де я спочивав в тіні дерев слухаючи птахів, я надибав (на своє здивування) за хребтом на колибу явно населену, хоча дуже потріпану вітром і розхристаним потоком часу. Колиба вразила і зачепила мене своїм якимось потойбічним виглядом – збудована була химерно – дах був вдвічі більший за саму колибу і нависав спереду хатки над порожнечею. Так ніби під дахом половина простору було житло, а половина порожнеча.
Пастух зустрів мене привітно. І навіть не розпитував хто я і звідки в цій пустці і кинутому краї де давно крім нього ніхто не ходить і ніхто не живе. Питання зайві – і так все зрозуміло – для чого запитувати? Пригостив мене сиром і буцом (від молока я скромно відмовився – я ж не кімерієць-молокоїд). Пастух розуміюче кивнув головою, так нібито Геродот змалечку був його настільною книгою. Обличчя в нього було зоране часом і з такою печаткою самітництва, що питати його як він тут живе і для чого було б і марно і вульгарно. Розмова полилась якось сама собою – про головне. Я більше слухав аніж говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі…. Монолог був спочатку чисто соціальний:
- Немає в горах ладу, немає порєдку ніц. І добра нема – біда одна. Ото як вбили нашого цісаря Фердінанда ясновельможного та не стало бабці Австрії так ото й з того часу й гибіємо…
(Якщо відверто не очікував почути отак от раптом серед пустки і тиші такі дифірамби монархізму. І такі сентименти щодо Габсбургів. Сто літ пройшло, а все Австро-Угорщина для гуцулів щось фундаментальне і незабутнє – а інше – суєта і тлін.)
- А худібку тримати нині то збиток один, за живу вагу копійки платять, то кому то треба глядіти корови. Йо. Хіба за полосу перегнати – там в кілька разів дорожче заплатять. Та хіба то контрабанда? Ади тож тварина – пішла собі…
Я погодився – це справді, зовсім не контрабанда. Тварини не знають, що таке кордон і для них наші людські умовності – безглуздя. Всі ми під сонцем ходимо. І корови теж. А лінії на карті не для них креслені.
- Нині то я один на полонині, а колись був ще один пастух – Іваном звали. У нього батько за тих француватих совітів був голово сільради. Не тут, а в Гриняві. І хату по містовому бляхом покрили. Ади щоб файно було. Так батько його в районі на техніка вивчив, а потім у Львові на інжинєра. Хтів щоб в начальники син пішов. А той і жінку мав, і гроші, і хату, в місті, і машину гонорову, а потім кинув все та й пішов на полонину пастухувати. Та все тут під деревом сидів. Пес худобину пасе, а він під деревом сидить і на гори дивиться. А потім сказав, що зрозумів геть усе. І пішов до села й людям казав, що все пусте. Так в селі думали, що звар’ював геть чисто хлоп. А потім він моримухів назбирав, зварив, сказав, що то їжа не для вас, а для мене. З’їв їх та й помер. А перед смертю сказав, що як ідете, а тут три дороги, то йдіть середньою… І що як помре хтось, то знову народиться, а всі біди від того, що люди хочуть. А не хотіли б нічого, то й біди б не було. Отаке то було…
(Він замовк, бо зірвався вітер, що зашумів у верховітті смерек, а розмовляти разом з вітром перебиваючи його не випадало. Вітер слід було вислухати – що він скаже з приводу цього – вітер знав більше за цього старого пастуха. Може тому, що був старішим. Старішим навіть за ці гори….)
- А в селі нині пусте все. І люди пусті і в кожній хаті пусто. Та й тут на полонині нині все пусте… Зайду інколи на гору дивлюсь навколо – а кругом пустота і нічого крім пустоти… Я ось, що скажу – коли люди казали: «Корови», то вони вже не були коровами, тому їх і називають коровами. А коли люди казали «хата», то вже не була хата, тому її і називають хата. Ото і пустота. Коли люди кажуть «Пусте», воно вже не пусте, тому то його і називають пусте. А як подивитись навколо, то нічого крім тої пустоти немає, все з пустоти – і молоко, і худобина, й люди. Але сама пустота, то не пустота…
Я погодився з дідом. І поцікавившись наостанок як його звуть – чи часом не Василь Пустий (виявилось, що саме так), я пішов блукати далі хребтами, де живе тиша і дивився на порожнечу…
(Світлина автора. На світлині та сама колиба…)
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461579
дата надходження 20.11.2013
дата закладки 08.05.2014
Я бачив дивний сон: немов переді мною
Стоїть Франко, із киркою в руках;
Обличчя вкрите, мов трава росою,
Пекучим потом, з сіллю на вусах.
Він мовив: "Друже! Пити хочу!.. Пити!
Напитись дай мені, бо стріну смертний час!
А я ще маю сю скалу розбити...
О! Бачу - в тебе - "Монастирський квас"?!
Це те, що треба! Він цілющий - знаю,-
У ньому дух святих монастирів!
Напитись дай мені, і я скалу здолаю!
Бо задовбався я вже. Ох, упрів!..
Яке блаженство! Насолода! Сила
Могутнім струменем побігла по руках!
Здається, виросли, неначе, в мене, крила,-
Розтрощу скелю зараз в один мах!
Спасибі, друже!.." І мій сон скінчився.
Розплющив очі - світанковий час...
І - диво дивне! - На столі іскрився,
В промінні сонця - "Монастирський квас"!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322850
дата надходження 17.03.2012
дата закладки 08.05.2014
Щось вабить мене туди,
Де покірно розступляться хмари,
І розвіються сни примарні,
Впавши долі у краплях води...
Щось манить у височінь,
Де в кожного з нас є крила,
І тепла, надійна Сила
Прихисток дає усім.
І Душу пройма печаль,
Як зводжу до Неба очі:
Всього лиш на хвильку хочу
Вернутись в Небесну даль.
30.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496010
дата надходження 30.04.2014
дата закладки 08.05.2014
Запеклих, не пече вогонь –
Вони давно обпечені вогнями.
І сила їх мозолистих долонь –
Війною загартовані й боями.
Їм боротьба – єдиний сенс життя,
Але про це не пишуть мемуари.
Нема до ворога хвилини співчуття –
Лише контрольні постріли й удари.
Вогонь, запеклих, зовсім не пече,
Вогонь, запеклих, просто зігріває.
І кров із ран, хоробрих, не тече.
Безсмертних, жодна куля не вбиває.
Запеклих, час не зітре імена.
Ніколи дощ не змиє їх з граніту.
Лиш тільки Революція й війна
Народжують героїв цього світу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497620
дата надходження 08.05.2014
дата закладки 08.05.2014
Інколи, дивлячись на деякі звичайні речі,
Ти можеш відчути невимовну душевну гармонію.
Немов би ангел білокрилий тихо сів на плечі
І чудодійно виграває там свою симфонію.
Його мелодія така, що серце завмирає в ейфорії,
І відчуття прекрасне, наче ти летиш між хмари...
Немов здійснились в одну мить усі блаженні мрії,
А центр всесвіту - те, що чарує... Все решта - кулуари...
Говорять, безконечно можна споглядати,
Коли тече стрімка вода й горить в ночі вогонь...
А я б дивилась вічно, як маля в руках тримає тато,
Воно ж торкається долоньками йому до скронь,
І пильно заглядає таткові в лице смагляве,
То ніс погладить, а то пальчик тицьне в око...
Бо на обличчі в тата все таке цікаве!
І татко любить підкидати так високо...
Що те маля до неба синього летить..!
І ручками, як крильцями чудовими, махає,
Сміється весело беззубо, радісно кричить,
Так тішиться, аж дух у грудях запирає...
В його ж очах - любов і відданість безмежні...
В обіймах - суміш ніжності і сили...
Такий весь мужній... а від кнопочки залежний,
Бо рідні оченята щастям душу оросили...
В цю мить це їхній світ! Це світ дитини й тата...
Всі інші просто свідки цього дива...
Ми можем осторонь хіба лиш підглядати,
Бо це ідилія... Водночас дивовижна й полохлива...
І я б дивилась вічність на таких чоловіків...
Із дітками, вони, як втілення чогось святого.
Хоч змінюється все, та навіть через плин віків
Нема нічого більш зворушливого й більш земного...
4.04.14.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490320
дата надходження 04.04.2014
дата закладки 08.05.2014
[i]Но проступает полумрак
Сквозь крестовины белых окон...
И я опять забьюсь в свой кокон,
Где ничего уже за так...[/i]
[b][u]Татьяна Куземцева(Беркингоф) «Мне грустно»[/u][/b]
Как хочется забиться в кокон,
и стать невидимой частичкой.
Пылинкой в уголке далеком
исчезнуть навсегда.
Страницу
последнюю из Книги Жизни
перечеркнуть и сжечь нещадно,
отдав на суд себя себе...
И
не возрождаться многократно.
И пусть забудут имя боги,
и те, чье место занимаю!..
О, где мой плотный темный кокон,
в котором
личность
потеряю?!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371076
дата надходження 15.10.2012
дата закладки 08.05.2014
Хто врятує Україну, нашу неньку?
Люто клацають зубами вороженьки,
небезпечні і брехливі супостати,
понаїхали, щоб землю затоптати.
Ні, ніхто не допоможе захиститись,
хоч удень, та цілу ніченьку молитись.
Ай-да хлопці, поберемося за вили,
щоб рашисти всі від болю позавили.
Ще слабка наша Країна, беззахисна,
але нелюдям повинно стати тісно
на степах Донецькіх та Херсонських травах,
їм до аду налаштуєм переправу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495144
дата надходження 26.04.2014
дата закладки 08.05.2014
[b]С[/b]ердито вітер завивав,
[b]Л[/b]унали сурми по вкраїні.
[b]А[/b]журно, вільно й досі линуть
[b]В[/b]ідгомоном ясних заграв.
[b]А[/b]ле той вітер не вщухав
[b]У[/b]же й зима давно минула…
[b]К[/b]різь волю підло мчала куля
[b]Р[/b]аптових зрад, убивств, примар.
[b]А[/b]рмагеддоном люд косила
[b]Ї[/b]х виплекану кращу долю.
[b]Н[/b]евже здолавши владу кволу
[b]І[/b]накшу привести не сила?...
Редактований варіант:
Славетний дух не помирав,
Лунали сурми по вкраїні.
Ажурно, вільно й досі линуть
Відгомоном ясних заграв.
А потім любий вдерся «брат»
У Крим як захист від «Бандери»…
«Кузнечики» війська роздерли.
Раптово з тилу вдарив кат.
Армагеддоном стала біль
Їдкі колючки сколять гадів,
Не дозволяймо їм при владі
І далі в рану класти сіль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489235
дата надходження 30.03.2014
дата закладки 02.05.2014
Задививсь на її вроду,
На поставу молоду,
Ой, чия ж то доля ходить
По весняному саду?
Раптом серце защеміло,
Збунтувалася душа
Хто посмів мене так сміло
Без надії залишать?
Я букет несу дівчині,
Усміх в профіль і анфас:-
Що робити маю нині,
Покохав відразу Вас.
А дівчина мовить –Хлопче,
Ти мені сподобавсь теж.
Але ворог землю топче,
Видно відблиски пожеж.
Бачу,ти козак завзятий,
І вродливий молодий,
Та не час нам святкувати,
Доки рідний край в біді.
Я коня іду сідлати,
Вірна зброя при мені,
Ждуть мене кохана й мати
У далекій стороні.
Хай підступний ворог гине,
Хай верта, відкіль прийшов,
Я відстою Україну
І свою палку любов!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496368
дата надходження 02.05.2014
дата закладки 02.05.2014
Крокуючи дорогою життя,
Не забувай дивитися під ноги -
Вона роззявам не проща нічого -
НепередбАчуване має покриття.
Простуючи дорогою життя,
Звертай увагу на усі дрібниці,
Дорога-бо - суцільна таємниця,
Що потребує свого розкриття.
Мандруючи дорогою життя,
Не забувай, що над тобою Небо,
Про Нього зАвжди пам*ятати треба,
Не жди, лише, від Нього співчуття.
Ступаючи дорогою життя,
Ти, час від часу, зазирай у сЕбе,-
Щоб у душі не завелИсь амеби,
І були завжди чисті почуття.
Прямуючи дорогою життя,
Хоч інколи, ставай і озирайся -
Сліди свої розгледіти старайся!-
Від них, твоє, залежить майбуття.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345206
дата надходження 20.06.2012
дата закладки 02.05.2014
Ще юності білі ті квіти
не знали зовсім про вечірні жалі,
тож з ними йшла вона відкрито,
щоб радість розбудить в чужій печалі;
в очах її, немов жаги гірлянди,
зірок іскрилась хмара вогняних
і пестощів бажали дві троянди,
що здулися на грудях молодих.
В ніч золотомісячну зовом
своїм на свято насолод позвала,
але не зрозуміла грішне слово,
душа про це цнотлива не сказала,
що спала в ній; і перший сон прекрасний,
де юності були ті білі квіти –
тепер в печалі погляд її гасне:
вони цвітуть, а їй пора сивіти...
Димчо Дебелянов
Отмината
На младостта й белите цветя
не бяха вечерна тъга познали
и с тях окитена вървеше тя
да буди радост в чуждите печали;
в очите й на пламенни възторзи
разискряха се пламен рой звезди
и жаждаха милувки двете рози
напъпили връх нейните гърди.
Тя в златолунна нощ ме позова
на празник, на безименни наслади,
но неразбрала грешните слова,
душата девствена се не обади,
че спяха в нея, първи сън заспали,
на младостта ми белите цветя -
а днес по нея всеки поглед жали,
че те цъфтят, ала повехна тя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496388
дата надходження 02.05.2014
дата закладки 02.05.2014
хто тобі я питаєш поглядом
поки небо світанком міниться
будь мені тим дитинним подивом
з яким завтра мій день прокинеться
будь ласкавим вербовим котиком
що приходить весни провісником
будь моїм найніжнішим доторком
і дзвінкою мов сонце піснею
будь корінням моїм і кроною
музою на скарби багатою
будь надією будь опорою
та ніколи не будь утратою
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383484
дата надходження 09.12.2012
дата закладки 02.05.2014
Убийте в собі москаля,
Нащадки азійських моголів,
Бо вам європейські поля́
Не будуть доступні ніколи.
Убийте в собі москаля,
Бо він – ваша перша недуга.
З-за нього північна земля
Болотом стає недолугим.
Подумай же, русский народ,
Какое получишь названье,
Когда москалей сумасброд
Никто не почтит: россияне?
Невже ви для Смерті косу
Впиваючись кров’ю, гострили?
І вашу загарбницьку суть
В трьохколірнім бачу вітрилі.
Слов’яни… . Не варті цих слів
Ті душі, що вкрились ганьбою.
Впустивши туди москалів,
Слов’ян ви убили собою… .
До тих, хто іде навмання,
В загарбницькій тліючи сталі:
Убийте в собі москаля,
Щоб ми з вами друзями стали.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494033
дата надходження 21.04.2014
дата закладки 02.05.2014
«Ми молодість тверду і кучеряву
Складаємо, мов прапор, на лафетах…»
(Богдан-Ігор Антонич)
Наче мисливець вистежую слід хижака.
У землю засіюю гільзи замість зерна.
Нащадок спокійних і добрих селян
Я нині козак – у руках скоростріл-ятаган.
Я нині стріляю, собі обираю двоногу мішень,
Я нині як вітер минаю дороги стооких ночей,
Мій степ наче рана і спрагла пошерхла земля,
І пестить обличчя, як ніжна коханка, трава-ковила,
Тому, що інакше не можу – інакше пітьма,
Тому, що свободу віддати не маю я прав,
Тому, що мій край окупант чобітьми розтоптав.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496350
дата надходження 02.05.2014
дата закладки 02.05.2014
Она покончила с собой. Её детей
Отня́ли в 20 шумных лет...свекровь и свёкр...
А муж, из армии, молчал, как важный йог,
Как топ-судья молвы и слухов от гусей...
Как прокурор, такой же будущий, как папа...
Весна икалась выпускным недавним школьным,
Когда, любя, она молила: «Рано...больно...»
А кавалер - уговорил. И взял нахрапом...
Сбежали выросшие доченьки без мамы
От прокурорских бабки-деда за границы.
А папа Костя с новой жёнкой ездил в Ниццы
На пьесы топовой сезонной мелодрамы...
Чужие семьи - жутко тёмные материи.
Красиво, издали, несётся кавалерия.
Кого там топчут? – из киношной беглой серии...
Она покончила с собой. Давно. В истерике.
17.05.12 г.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337943
дата надходження 17.05.2012
дата закладки 17.05.2012
(Низка повстанських хокку)
* * *
Серед чорного лісу
В темному схроні
Слухаю тишу…
* * *
У світлі місяця
З «шмайсером» на плечі
На зустріч смерті іду…
* * *
Коли затихнуть постріли,
Коли боївку сховають хащі
Буду слухати вітер…
* * *
На крилах осіннього вітру
Полечу над сивими горами
Коли серце зустріне кулю…
* * *
Сріблом виблискують краплі роси
Серед імли туману палить ватру
Боївка повстанців…
* * *
Нехай люди забудуть але
Заплаче ліс, застогнуть сосни
Над вбитим партизаном…
* * *
Під старезним явором
Милується місяцем
Останній повстанець…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335821
дата надходження 08.05.2012
дата закладки 08.05.2012