Осене, осене, ми розпорошені,
Втомлені, стоптані, серед руїн.
Ми автоматними чергами зрошені
З-за барикадних, похмурих стін.
Осене, осене, нам би хоч трохи ще
Здалося твого земного тепла.
Там дуже холодно. Там дуже боляче
Стояти до скону в бою проти зла.
*
З Диявольським усміхом той, що руйнує мир,
Що не стрічає світанок в піснях з автоматних черг,
Молиться Бруту й Іуді, читає Псалтир,
Бо знає що візьме верх:
Над тими нещасними, що (чорт би їх побрав)
Придумали ціль і готові за неї стояти.
Не бояться смертей і жорстоких, ганебних розправ,
Усе що в них є (божевільні) готові віддати.
І той, що сміється як чорт, в кого рівна хода,
Розуміє - всіх тих людей йому не шкода.
*
Осене, глянь як ті, що стоять за країну,
Вже ніколи й нізащо не зрадять її, не покинуть.
У них ноги промерзли - вони стоять.
У них руки трясуться - вони ціляться.
Не чують брехливих політиків,
А літрами,
Літрами,
Літрами,
Гріються.
Щоб не вчувались крики усіх загиблих товаришів
(Яким потім хтось присвячуватиме вірші).
*
Осене, Осене, ми розпорошені,
Нас підставляє час.
Осене, Осене, може хоч трохи ще
Не покидай нас.
Помаранчева дівчинка
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533759
дата надходження 31.10.2014
дата закладки 04.11.2014
Словесне кохання таке ж палке,як і кохання серця...
***
Ми устрілись несподівано,адже я не очікувала ,що з ' явиться в моїй тихій гавані новий корабель,зовсім не сподівалася на таку зміну подій.Але так не вистачало мовленевого кохання,яке подарував ти...Ти був прямолінійний,ввічливий та дуже загадково-цікавий.Я була тоді трішки сонлива та спокійна,що мабуть це здивувало тебе.Адже я пам ' ятаю,твоє питання,проте що ж непокоїть мене,а може я навіть здалася тобі ніякою...Дивлячись у твої очі,я помітила безліч різноманітних думок,почуттів,емоцій,сподівань,очікувань.Єдине ,що засмутило,трішки не по собі,це відволікання мого молодшого братика....Він не давав зосередитись на твоїй появі,присутності,інколи на розмові....А знаєш?В цей день я була більш чепурна,не така ,як завжди,більш доросла,дивлячись в дзеркало, не пізнавала себе....По-дорослому зібране волосся,хоча ніколи не терпіла збирати свої кудрі,які слух ' яно стелились на плечі...
Дуже хотіла обійняти,але засоромилась і намагалася не буди нав ' язливою...А тебе таким і уявляла,саме таким...Твої очі дуже красиві,в них я побачила мрії...Моя душа навіть почувала себе вільно та спокійно,а це буває досить рідко..А,коли ти вирішив виступити переді мною....Як я була заворожена твоїм голосом,як ти читав...Ти наче переніс саме в ту ситуацію,голос просто підкорив...Він хороший,дикція чітка , тон помірний та дуже емоційний...
Саме після цієї зустрічі я запитала себе:”Насте,чому ти існуєш,навіщо ?”А серце відповіло:”Заради таких,як він,адже він це світлинка,чоловічок для щастя!!!!”
P.S. Дякую тобі ,ти відкрив новий світ,світ щастя,сподіваюсь ми ще не одноразово матимемо змогу дарувати радість один одному присутністю наших душ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318504
дата надходження 02.03.2012
дата закладки 03.03.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.11.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.11.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.11.2011
Він: Терлецький Вадим Сергійович. Дипломований лікар-психолог.
Пацієнт: чергова сіра миша, що заблудилася у темній норі життя.
Вадим Сергійович попросив секретарку зробити чаю (тільки велику кружку).
– Заходьте, – перший «гість» несміливо прочинив двері.
Звичні привітання. Далі «вступне слово» психолога про те, що з кожним із нас «усяке може статися» і відвідувач готовий говорити – робочий день почався…
– Я тут подумав… Ви ніколи не помічали, що ніхто не живе своїм життям, всі позичають його у когось?..
– Тобто?
– Я прокидаюся від звуку чужого будильника. Він лунає за стіною орендованої квартири, що змінює господаря мало не щомісяця. Взуваю капці (на них спить пес-подарунок друга, бо вважає своїми). Одягаю халат (чомусь пахне чужими парфумами). Заходжу на кухню, щоб зварити кави (її покинув попередній власник). На кружці написано «Konstantin» – фірма так називається, але все одно не по собі. Навіть цукор учора позичив у сусідки, а отже і він – не мій…
Їду на роботу в трамваї (попередні покоління три, безперечно, пам’ятають його і вважають своїм). Сідаю за стіл ( я 13 його власник). Торкаюся пальцями клавіш комп’ютера (скільки людей робили це до мене – страшно уявити). П\'ю чай із лимоном (хто тільки його в руках не тримав)…
– Буває…– Вадим Сергійович професійно вдає інтерес.
– А духовність, яка давно зникла? Ми слухаємо чужу музику, що лунає з динаміків радіо та магнітофонів, ходимо на чужі концерти закордонних виконавців, роздивляємося їх крізь рожеві окуляри телевізорів… Мріємо бути такими ж. Боїмося творити своє й заважаємо робити це іншим: критикуємо картини, книги; сваримося з сусідом, що вчиться грати на скрипці; гримаємо на дитину, яка розмалювала квіточками дешеві, давно обдерті шпалери…
Часто самі собі суперечимо. Віримо в Бога, проте сумніваємося в його існуванні. Роблячи комплімент колезі, бачимо неправильно зав’язаний галстук. Коли на чергове «дякую» відповідаємо «немає за що», думаємо насправді, що надали неоціненну послугу. Загадуємо бажання на Новий рік, наперед знаючи – не збудеться…
Вадим Сергійович вирішив не перебивати (іноді ж треба помовчати), не зважаючи на те, що в повітрі висіла гнітюча пауза.
– Чому ми завжди просто погоджуємось із думкою інших, навіть коли не підтримуємо її. Усюди панує майже армійська дисципліна. Ніхто не хоче вирізнятися з натовпу. Яскравих людей називають не оригіналами, а білими воронами (у рідкісних випадках) чи божевільними (зазвичай). Чому? По-моєму, лише тому, що ті не підкорилися правилам, які встановила сіра консистенція під назвою суспільство… Я не хочу так жити!
– Ви думаєте про суїцид? – частину розповіді психолог за звичкою просто прослухав.
– Та це я так, образно… – відвідувач зніяковів. – Дякую, що вислухали!
– Уже йдете?
– Так, поспішаю… До побачення. – двері поспішно зачинили.
Пацієнт затримався на кілька секунд і встиг почути:
– Уявляєш, до мене щойно приходив та-а-а-акий псих!!! Тобі й не снилося!
Ну от, черговий лікар вважає його божевільним… Він швидко пішов геть.
Секретарка занесла Вадимові Сергійовичу чай у величезній, як той просив, кружці з написом «Ігору від керівництва» (подаровану попередньому власнику кабінета), а він так і не дізнався, що заварка в них давно закінчилась, а чайника ніколи й не було.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283441
дата надходження 29.09.2011
дата закладки 03.11.2011
Будильник… Ну ось ранок для тебе вже розпочався, можливо, це лише 5,можливо, - 7, або навіть аж12. І типрокидаєшся, розпочинаєш новий день спочатку, плануєш його, щось вирішуєш,спішиш на роботу і т.д., або, сидячи вдома, зовсім нічого не робиш! Хм, це твоєжиття і ти сам або сама вирішуй що, де і коли тобі робити! Комусь, такомудалекому до тебе, такому чужому чоловіку чи жінці однаково, що з тобою,де ти, або що робиш!Його чи її хвилює тільки він або вона сама, її цінність у суспільстві,повага оточуючих та рівень життя.
Ну ось згадайте, вам лише шість і життя для вас тільки розпочинається, вище зовсім маленькі! Це і є якраз те безтурботне і таке інколи потрібнедитинство зараз, там нічого не вирішую гроші, вам не ставлять накази, незаставляють робити те, що недовподоби, ви разом, з іншими такими ж дітьми,граєтесь, смієтеся і просто живете… ще до кінця не розуміючи, як колись будетепотребувати отакого дитинства, такого у кожного з вас свого але щасливогодитинства!..
А зараз? Що зараз? Щось змінилося? Так, ви виросли, стали сильнішими,з’явились проблеми і вже зовсім не хочеться та й часу немає гратися в піску,хоча колись це було так цікаво, колись та тільки не зараз… Встаючи зранку від,багатьом надокучливого будильника, ви збираєтесь на роботу, в школу, або щекудись. Нікого не цікавить те, що вам не хочеться, тобі не хочеться бігти,спішити на роботу, адже ти, можливо, спізнюєшся!
А що тобі дає твоя робота? Гроші? Так, гроші і все! Ти день – у – деньпрацюєш, стомлюєшся, біжиш кудись, а сам щедо кінця не розумієш куди! Так ти заробляєш ГРОШІ! Вони тобі потрібні!Ти добився чогось у своєму нікчемному житті, адже твій гаманець товстіє, усуспільстві ти займаєш хай, можливо, і мізерне місце але ж займаєш!
З часом ти стаєш «доросліший» і починаєш розуміти, що місце у суспільствівизначає тільки ширина твого гаманця, чим він ширший тим більше тебе поважаютьі люблять!Абсурд , але так воно і є!
Як сильно б ми не боролися з цим, він все рівно переміг би, адже якраз отойгаманець вирішує все… і чим він ширший тим краще(так думає більшість)!
Ти купуєш машину, на деякий час твійгаманець тоншає, але потім знов наповнюється! Тоді ти вважає, що це ї є щастя!Тепер не біжиш на роботу, ти їдиш і тобі здається, що життя покращилось, типосміхаєшся! А уяви собі таке: автомобільнааварія! Це добре, якщо ти ще сам виживеш! НУ ось, залишився живий, але жпредмет твого щастя розтрощений, що тепер? Ви витягуєш з свого гаманця все, щомав і ремонтуєш її! Але навіщо вона тепер? Тільки спогади, спогади і спогадипереслідують тебе поряд з отим твоїм «щастям»! ти продаєш її! Знов отримуєшгроші, гаманець повний і широкий!Купуєшквартиру-знов щасливий! Живеш там, навітьнасолоджуєшся життям! Одного дня приходиш додому а твоє чергове «щастя»пограбували, воно згоріло або ще куча різних причин, які не зовсім приносятьщастя… і знов ти опинився на одинці з шириною свого гаманця та найчастіше отутвін і не витримує… а що далі? «Вже напевно кінець»- думаєш ти.
Тоді, в таку потрібну для тебе хвилину, з’являються друзі, близькі люди,просто знайомі, перехожі чи навіть твій вірний собака, з яким ти поділивсясвоїм «щастям», розповів у безвиході (хоча це тобі тоді так здавалося), теперпочинається новий періоду у твоєму житті, тоді як ніколи сильно ти починаєшрозуміти цінності, які вже давно погубив у гонці за грошима; доброту,ввічливість, взаємодопомогу... Як ніколи відчуваєш щастя і тримаєшся за ньоготак сильно, що аж тальці болять до втрати свідомості! Періоддопомоги, кінець колишнього і початок новогожиття, зовсім не схожого на попереднє.
Ти піднімаєшся з колін і поступово знов стаєш твердо на ноги. Знов займаєшякесь своє місце у суспільстві і забуваєш про все, що так сильно почав цінуватище недавно. У твоєму житті знов починається безкінечна гонка за грошима, ні нещастям, не друзями, а за грошима і чим ширший твій гаманець, чим більше ти їхмаєш тим гірше для тебе. Адже суспільство, в якому ми живемо, не приноситьдобра і чим вище місце ти займаєш в ньому, тим довше падати і тим сильнішебитись об асфальт…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237634
дата надходження 29.01.2011
дата закладки 29.01.2011
Хочу и буду
Рисовать на стенах
Помадой дорогой
Малиновый букет
Цветов озябших
Из-под груды снега
И предлагать
Игру на флейте
Типа менует.
Бежать по крыше
Необувшись утром
И прыгать с простынею
С высоты
И не взирая на ангину
Жадно кушать
Мороженое
Под сиропом белины.
Сирень чернил
Глотать фужером
И нюхать снег
И доктору соврать
Я не простыла
Я больна жарой…
Трястись в карете
03 с сиреной
В городе чумном
И говорить в бреду:
Что всех на свете
Дороже ты.
Вот понесло
Прости за «ерунду»…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227652
дата надходження 10.12.2010
дата закладки 12.12.2010
Ти був післявчора, бо вчора ти бути не вмів.
Серед суєти, нетутешності, вічно чужого,
Поміж небуття, де назАвжди самотньо-німі
Сиділи вони і єдиного кликали Бога.
Ти був післявчора, бо вчора ти вдарився в глиб
Думок, почуттів, божевілля, фантазій і блюзу.
Бо вчора, я дійсно слухала музику риб,
То риби мені нашептали чергову з ілюзій.
Ти був післявчора, бо вчора тебе не було.
Бо вчора я брала своє божевілля за руку,
Бо вчора на наше, недавно ще сіре, тло
Сідали спочити бітлами написані звуки.
Ти був післявчора...
Ти був чи не було тебе?
Тихо дихала ніч, мою лоскотала душу.
Не бійся....не варто....краще скажи тепер,
Що ти післявчора знов народився сущим...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224881
дата надходження 27.11.2010
дата закладки 28.11.2010
Розійшлися дві дороги, що вели у майбуття,
Дві дороги, дві тривоги, два поранених життя.
Розійшлися розлетілись у невідані світи
І вже більше не зустрілись, не судилось разом йти.
Ти колись ішов праворуч і тримав мій світ в руці,
А тепер зі мною поруч тільки сльози на лиці.
Ти колись ішов зі мною, а тепер тебе нема,
А тепер летить за мною із морозами зима.
І летять незграбні миті у незвідане буття,
Ми були єдинні в світі, а тепер час забуття.
Ти забудеш все сьогодні, я ж зловлю терпку цю мить,
Ще півкроку до безодні, тільки б в неї не ступить.
Тихо, тиша й більш нікого тільки сірі небеса,
Лихо дихає для когось, а в очах бринить сльоза.
І на крилах у тривоги ми зустрілися колись,
А сьогодні дві дороги розлетілись, розійшлись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=111117
дата надходження 09.01.2009
дата закладки 27.11.2010
ІІІ. Полон
Голова боліла страшенно. Альтаїру коштувало колосальних зусиль відкрити очі, але розгледіти щось було неможливо. "Ну, й деньок."- подумав він, згадуючи недавні події. Очі поступово звикали до сутінків, які панували у цій кімнаті. Остання ж була схожа на карцер. Підлога і стіни були металеві, повністю покриті іржею. Освічувала цей "пейзаж" тускла лампочка десь далеко вгорі. Вікон взагалі не було. Були лише одні двері з маленьким віконечком-ілюмінатором, на яких стояв електронний замок. Такі Альтаїр бачив лише у надсекретних камерах схову Альянсу. Руки у нього були в наручниках. Лежати тут було не досить зручно. Альтаїровій щоці явно не подобався цей холод і бруд, яким дихала підлога. Він спробував підвестися, але, здавалося, ніби його хтось побив. Все тіло нило від болю. Через деякий час він все-таки зумів сісти. Кімната тонула у сутінках. Альтаїр глянув у її кінець. До протилежної стіни був прикутий ще один в’язень. Судячи з довгого кучерявого волосся, яке спадало золотистими хвилями на обличчя, це була жінка. Вона була вдягнута у все чорне: майка, шорти, довгі шкіряні чоботи на підборах…і довгий чорний плащ. Саме цей плащ освіжив пам’ять Альтаїра.
- Хто ти?- запитав він.
Жінка тихо видихнула, але не відповіла. Її обличчя безвільно дивилося вниз, а руки були прикуті вгорі до стіни. "І знов підвищена система безпеки."- подумав Альтаїр, глянувши на її наручники. Вона обережно доторкнулася до кодових титанових замків.
- Нічого не вийде. - промовив він із впевненістю експерта.
Та вона, піднявши голову, лише усміхнулася. Дивовижної краси обличчя дивилося на нього в цю мить. В ньому поєднувалися, здавалося, дві несумісні речі: жіночність, яка найчастіше ототожнюється з домашністю, і дикість в погляді. Золотисті очі з коричневими краплинками, обрамлені густими чорними віями, дивилися з викликом. Жінка глузливо усміхнулася. І в цю мить сталося те, чого Альтаїр ніяк не міг очікувати – її наручники розлетілися маленькими блискучими кришталиками по всій кімнаті. Її права рука доторкнулася для рівноваги до підлоги. Весь цей час глузлива посмішка не покидала її обличчя. Жінка випрямилась. Все в її рухах було аж занадто граційним, розміреним, плавним і точним для звичайної людини. Вона повернулася до дверей і зосередила всю свою увагу на замку.
- Це ти була тоді в лісі.
Жінка на мить застигла, але потім додала:
-Я.
Її голос звучав тихо, навіть трохи заспокійливо.
- Хто ти?
- Питаєш, щоб, зібравши достатньо інформації, знову відкрити на мене полювання?
- А чому відразу полювання? – Альтаїра дещо вразила така форма вираження переслідування.
- Бо до таких, як я, ви ставитеся як до звірів.
Жінка швидко перебирала шифри на голографічному замку. Блакитне світло голограми освічувало її бездоганні риси обличчя. Не милуватися нею було неможливо.
- Де ми? – запитав Альтаїр.
Швидкі пальці на мить застигли. Вона повернулася до нього і запитала:
- Чи готовий ти зрадити свої ідеали заради того, щоб побачити нашу правду, життя яким живуть такі, як я?
В цю саму мить двері відчинилися.
- Я так розумію, в протилежному випадку мене чекає смерть?
Жінка усміхнулась. Вона підійшла до нього і з легкістю поламала ще одні наручники.
- А тепер ходімо.
Вони вийшли в довгий темний коридор, освітлений такими ж лампочками, як і в кімнаті. В кінці коридору було щось схоже на залу з такими ж залізними стінами, але без іржі. Там стояла варта. Близько шести здоровенних до зубів озброєних амбалів одноманітно переминались з ноги на ногу. Жінка кинулася вперед. Альтаїр встиг почути лише приглушені крики. Коли він зайшов туди, жінка звернула шию останньому. Вона чим далі, тим більше його дивувала.
- Бери зброю. – наказала вона йому. – Треба ще знайти мої мечі.
- Навіщо вони тобі. Мечі - це вже минула епоха.
Вона з докором подивилася на нього.
- Мовчу, мовчу.
Альтаїр "пограбував" двох охоронців, діставши при цьому доволі пристойну зброю, і вони рушили далі. Після взлому ще одного замка, вони вийшли в ще один коридор з такою самою ж залою.
- Дежавю. – шепотом промовила жінка.
Вона вихопила пістолет у Альтаїра і почала обстрілювати стіни. Ті заколивалися. В тих місцях, де пострілів було найбільше, темний метал почав розповзатися, пропускаючи світло. Раптом все довкола стало білим. Жінка доторкнулася правою рукою до білосніжної підлоги. По тій пішли хвильки, розкриваючи ще одну металеву підлогу. Раптом біле світло зникло. Вони опинилися у велетенському залі з величезними вікнами, через які лилися сонячні промені. З протилежного краю зали доносилися звуки оплесків. Повільною ходою до них наближався лисий чоловік у білому халаті і в окулярах. Він посміхався, і щирий захват надавав його обличчю якоїсь дитячості.
- Так-так-так… Шейлок дійсно створив зброю нового покоління. – його обличчя розтягнулося у широкій посмішці.
Жінка випрямилась.
- Чого ти хочеш?- запитала вона.
- Тебе, а точніше проект створення тобі подібних.
З іншого кінця зали до чоловіка в білому халаті підійшов, напевно, його асистент, подаючи йому якісь папери.
- Проект "Валькірія". – з посмішкою промовив він, явно оцінюючи її.
Жінка зжала кулаки. Їй явно не подобалась ця розмова.
- 2993 року народження. З дитинства хворіла на рак спинного мозку, при цьому була паралізована. Шейлок, батько, один із кращих науковців Альянсу, при цьому повний ідіот у своїй совісності і гуманності, шукав способу вилікувати свою дочку. Як бачимо, він його знайшов. – чоловік ще раз усміхнувся. – У шість років його дочка якби помирає. Він кидає свою наукову діяльність і переїжджає на саму віддалену планету сузір’я Касіопеї. Згодом помирає, залишаючи всі свої кошти доти невідомому мандрівнику, який в перший же день знімає їх з рахунку, при цьому зникаючи із видимості Альянсу. Здається, я нічого не пропустив?
- Лише те, що всі відомості про проект "Валькірія" зникли безслідно. - солодко промовила жінка, яка до цього з кожним словом чоловіка ставала все злішою. – Він був вашою наживкою? – запитала вона.
- Звичайно. Агенте, ви виконали своє завдання. – промовив чоловік, показуючи на двері, які явно були виходом.
- Я нічого не розумію.-вимовив Альтаїр.
- Ви дуже хороший актор. Дякую. Покиньте, будь ласка, приміщення.
Жінка знову глянула на нього, але в цьому погляді більше не було докору. Промайнула лише одна мить, але цього було досить. Вона вмить перетворилась на величезну пісочну кішку, закинула на спину Альтаїра і, розмірявши залу двома величезними стрибками, вистрибнула у вікно. На підлогу посипалися шматочки скла. За вікном їх вже чекав невеличкий корабель з відкритими дверима. Кішка вмить опинилася там.
- На цей раз зникнемо швидко. – почувся дзвінкий голос.
Це, напевно був пілот.
- Гвен, з тобою все гаразд. - до кішки підбігла світловолоса дівчинка років 15.
Кішка знов перетворилася на жінку. Між двома цими протилежними обликами була лише одна схожість – очі. Вони завжди були золотисті з коричневими краплинками. Жінка важко видихнула:
- Тепер і ти в цьому береш участь. Якщо Альянс спіймає тебе, то ти будеш розстріляний як зрадник. Вітаю.
Альтаїр лише усміхнувся. В його життя нарешті увійшли всі барви веселки, яких він так довго чекав. Починалися пригоди…
Екіпаж корабля
Світловолоса дівчинка була високою та худорлявою. Її тендітна статура ще випромінювала юнацьку енергію, але й дихала цілеспрямованістю, яка, здавалося, поселилася в її очах. Ті ж були сірі, обрамлені блідими віями, але якийсь нереально-палючий відтінок у них надавав їм різкості, войовничості. Такий з’являється у людей, які не мали розуміння суспільства, не мали його тепла та визнання. Дикий блиск був у всіх цих втікачів. Правда вже була сказана: на них відкрито полювання. Для всього світу вони були небезпечними, жорстокими, бо ніхто не хотів їх зрозуміти. В такому світі мусили виживати, а не жити і світловолоса дівчинка, і пілот літака (хлопець років 20 з яскравим рудим волоссям та, здавалося, завжди веселими зеленими очима). Вони були в душі ще дітьми, але мали недитячі проблеми…
- Ось твої мечі. – промовила дівчинка, яка більш скидалася на ляльку, ніж на людину. Її рухи були трохи різкуваті, але точні.
Вона простягла Гвен сувій вогненно-червоної тканини.
- О, дякую! Як ви їх дістали?
- Ну, було весело. Поки всі переключилися на тебе, ми не гаяли ні хвилини. Система безпеки цієї лабораторії ще довго буде оговтуватись після нашого візиту. – весело зазвучав голос у мікрофоні – це говорив пілот.
- А, знайомся. Це Сара. – заговорила Гвен. – Хоч вона і схожа на підлітка, але може переплюнути будь-якого дорослого у будь-чому.
- А я? – знову почувся голос із мікрофону.
- Це Джейк – комп’ютерний геній і ас у справі ефектного зникнення.
- Три, два, один…- почувся відрахунок. – Ха, для повного щастя не вистачає лише м’яса і шампурів.
Гвен глянула на Альтаїра, немов запитувала:" Тепер розумієш?"
Вони пішли до каюти пілота. Альтаїр аж оціпенів від здивування: тут були зібрані найновіші розробки вчених, а деяких приладів він взагалі не знав. До них на кріслі повернувся Джейк:
- Дуже приємно! – сказав він, простягаючи свою дещо грубувату долоню з довгими тонкими пальцями. Альтаїр, здавалося, відреагував на автоматі.
- Що подобається? – з задоволеною усмішкою промовив Джейк.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220353
дата надходження 05.11.2010
дата закладки 16.11.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.11.2010
І. Обмін
Гублячись в зелених лісах, місто де-не-де кидало світло вже згасаючій ночі. А ніч була темна, дощова. Людей на вулицях не було:злива загнала всіх у будинки. Ця історія почалася цієї темної ночі. Тісною й брудною вуличкою під зливою впевненою ходою хтось кудись поспішав. Чорний плащ надавав мандрівникові ще більшої таємничості. З-під плаща ледь-ледь виглядували рукоятки схрещених мечів, які були прикріплені до спини. Щось ще роздивитися було неможливо. Час від часу небо освічувала блискавка, прихід якої ефектно підкреслювали удари грому. Будинки цього кварталу вже давно побив час, і тримались вони лише на чесному слові. Мандрівник пришвидшив ходу і, різко звернувши направо, зайшов до одного з цих будинків. Судячи по всьому, це був магазин. Світло горіло лише у маленькій комірчині, кидаючи проблиски на темряву цієї ночі. Хтось закашляв, почувся тихий скрип, і двері відчинилися.
- Я вже думав, що ти не прийдеш.-ще сонним голосом промовив чоловік, який стояв на порозі. Він був середнього зросту у синій піжамі. Русяве волосся було розтріпане, а очі – заспані з темними кругами, сірі. Напевно, сірі від нудьги і буденності, яка давила на це місто. Мандрівник мовчки зняв сумку з плеча і кинув на прилавок, все ще пильно дивлячись на чоловіка, але потім додав:
- До мене дійшла інформація, що ти хотів здати мене за винагороду Альянсу.-голос прозвучав чітко і загрозливо.
Чоловік швидко змінивсь: його очі повністю позбулись сонливості, саме обличчя виражало тривогу, а руки судорожно зжалися в кулаки.
-Я…не… - хотів було промовити він, але не встиг.
- Наступного разу не буде.-обірвав його гість.-Я про все подбаю, і я про все дізнаюсь. З кожним роком через Альянс мені стає все важче діставати для тебе товар, але я завжди доводжу справу до кінця, тому не стій у мене на шляху. Оплату я заберу зараз.
Після цієї фрази чоловік, мов скажений кинувся до комірчини, а через деякий час вийшов звідти з чималою сумкою, яку вручив гостеві.
-Дякую.-в’їдливо прозвучав голос. Руки чоловіка тремтіли. Гість розвернувся і попрямував до виходу, але раптом в повітрі мелькнуло щось яскраве. В ту ж секунду гість вміло відповів на удар своїм мечем і зник в темряві нічної вулички. За чималою шафою, наповненою всяким мотлохом, піднялась на повний зріст постать. Це був чоловік років 26 з темним волоссям і зеленими очима. Він не був особливим красенем, але його бліда шкіра дуже яскраво контрастувала з його чорним волоссям, надаючи йому при цьому якоїсь таємничості і елегантності.
- От,чорт!- поспіхом крикнув він і побіг навздогін у темряву грозової ночі.
Чоловік у піжамі не встиг навіть відкрити рота. Він знесилено опустив руки і зітхнув, дивлячись на розчинені двері…
ІІ. Погоня
Це був агент Альянсу Альтаїр, і це було його не перше таке завдання. Всього лиш за три роки він зумів зробити блискучу кар’єру у галузі розвідки і охорони.
Альянс поширив свою владу не тільки на планети Сонячної системи, але й далі:сузір’я Скорпіона, Фенікса, Оріона, Дракона і Касіопеї – тобто Альянс панував всюди, де могло існувати життя. Політика Альянсу була вкрай жорстока. Історія Галактики ще пам’ятає те жахливе століття воїн, погромів, смертей і завоювань. Та зараз не про це. Альтаїр вибіг на вулицю, але постаті у чорному плащі годі було й шукати. Він знервовано притулив руку до чола. «Що далі?» пролунало у нього в голові. Ні, Альтаїр помилявся, таке завдання він отримав вперше. Він мав мінімум відомостей про розшукуваного чи розшукувану. Він навіть не знав він це чи вона. Це не давало йому спокою і робило цю зустріч, можливо, і єдиною. Але діяти треба було. Робити хоч щось.
Вуличка була вузькою і прямою. Альтаїр глянув, де, закінчуючись, вона плавно переходила у площу, яку завершував мур. Місто було дуже старе. Остання війна тут була дуже давно, тому правитель міста навіть не задумувався над реконструкцією оборонних споруд. В кінці вулички мур підпирало велетенське дерево. І тут він побачив те, що шукав. Постать у чорному плащі стояла на мурі, спершись на дерево, і чогось чекала. Альтаїр, довго не думаючи, кинувся туди, на ходу витягуючи зброю. Коли він підбіг досить близько, постать засміялася. Цей сміх був дивною сумішшю насмішки, величі і краси. Місто спало. Цей дзвінкий сміх, здавалося, лунав скрізь.
- Іменем закону і всемогутнього Альянсу примушую Вас здатися.-крикнув Альтаїр.
-А то що?- глузливо запитав голос і нічну тишу знову порушив цей нестерпний дзвінкий сміх.
- Іменем за…Ай, злазь звідти, а то я тебе підстрелю!
Сміх на хвилину втих. Постать нахилилася і майже шепотом запитала:
-А зможеш? Минулого разу в тебе не дуже добре вийшло.
Альтаїр з цим не міг посперечатись. Він був кращим борцем серед своїх, але такої реакції він ще не бачив.
-Я тебе все одно спіймаю!
- Тоді лови.
І знову сміх залунав подібно розкатам грому. Загадкова постать вмить перемахнула через мур, але зникнути в темряві їй не вдалось:злива закінчилась, і через хмари проглядував місяць. Перелізти через мур Альтаїру не принесло великих складнощів. Він бачив постать, і це не могло не радувати, але було ще одне. Загадкова постать могла в будь-яку хвилину зникнути у лісі, але вона цього не зробила. Напевно, ця погоня її забавила. В Альтаїра мурашки побігли по спині чи то від холоду, чи від передчуття небезпеки, він не знав. Небо освітлював повний місяць, і в цьому сяйві чорний плащ попереду здавався ще примарнішим. Та раптом втікач звернув у бік лісу і зник там. Альтаїр вже було кинувся туди, але на хвилину зупинився. Тут було щось нечисте. Але думати він не мав часу. Темні дерева розступилися перед ним, даючи дорогу, але щось розгледіти було неможливо. Альтаїр час від часу обертався, судорожно стискаючи в руках пістолет. Альянс явно недооцінив супротивника, враховуючи оснащення агента. Внезапно знову почувся той глузливий сміх, але він лунав, здавалося, звідусіль, вселяючи злість…і страх.
- Навіщо тобі все це?- запитав спокійно впевнений голос.
Альтаїр обернувся. Чорна постать, виглянувши з-за дерева, повільно і плавно наближалася до нього.
- Це моя робота.
Настала повна тиша, лише постать повільно і граційно наближалася до переслідувача, порушуючи спокій шурхотом плаща по опалому листю.
- Позбавляти волі і вбивати за наказом?Це і є твоє життя? – знову запитав голос.
Альтаїр не знав, що відповісти. Так, це було його життя. Але чи хотів він такого? Він хотів пригод, які мали всі, кого він саджав до в’язниці. Він їм заздрив, але змінити нічого не міг. Батько залишив йому у спадок лише своїх знайомих та мрію, щоб його син продовжив його справу. Що завгодно могло статися сьогодні, але сталося те, чого він боявся все своє життя – він засумнівався у собі самому. Руки безвільно опустилися, а на обличчі застиг відбиток невпевненості і болю. Альтаїр довго слановував своє життя. Воно виглядало розміреним і гармонійним, але це запитання зруйнувало не тільки віру у необхідність і правильність здійснення мрії батька, але й виставляло його у своїх же очах псом на ланцюгу з обмеженою свободою і відсутністю права вибору, який тільки виконував команди. Це запитання не відносилося до ряду тих, коли тобі наказують стрибати з мосту, і ти стрибаєш. Воно було скоріш провокаційним і доторкнулося до тих глибин, у які ніхто раніш не мав доступу. Це було найпростіше зрозуміти, адже всі, хто оточував Альтаїра, пророкували йому стрімку кар’єру агента, якої самі хотіли досягти. Для нього це була не тільки заповітна мрія батька, а й щось схоже на змагання, у яких він обов’язково хотів виграти. Тисячі думок вирували у нього в голові, складаючи собою лише одне просте запитання: "Це і є твоє життя?".
Чорна постать плавно підійшла до нього і поклала ліву руку на його праве плече. Альтаїр міг чути її легкий подих. Постать ступила ще крок і нахилившись до нього тихо сказала:
- Людина сама керує своїм життям. Залишилося лише позбутися всіх суперечностей. Вибір за тобою…
Альтаїр тільки хотів повернути голову, але постать зникла. Він зостався ні з чим. Але щось після цієї зустрічі змінилося у ньому самому. Його більш не приваблювало те, що він мав. Хотілося ризику і чогось небуденного. А небуденне якраз наближалося. Звідусіль лунав незрозумілий шум. Біля самого вуха Альтаїра щось просвистіло. Він вміло увернувся, але враз жах наповнив його очі. Цей ліс був володінням одного з божевільних вчених. Розповідали, що він зумів створити щось схоже на лісовиків, але дуже агресивних і войовничих. Саме зараз вони суцільним кільцем зжимали свободу Альтаїра. Маленькі, але дуже спритні, вони були реальною загрозою для життя. Альтаїр судорожно зжав пістолет. Найкраще зараз було втекти, але тікати було нікуди. Одне з маленьких страхіть зробило стрибок в його бік, та йому не судилося досягти цілі. Велетенська, пісочного кольору кішка придавила його лапою і заричала в бік інших. Ті ж, відчувши реальну загрозу, на мить зупинилися. Альтаїр лише встиг подумати з сарказмом: "Як не взбісившимся саджанцям, так дістанусь домашньому коту, якого довго не годували." Кішка була справді величезною, але водночас і граційною. Це була пума. Пісочного кольору з великими коричнево-золотими очима, які були обрамлені тонкими чорними лініями. Вона обійшла Альтаїра , збивши його з ніг, вклала його обережно собі на спину і одним стрибком зникла в темряві. Він же бачив таке вперше. Подиву не було меж, але також лякало те незвідане, яке чекало на нього далі.
На шаленій швидкості вони мчали лісом. Дерева змивалися в одну лінію, а Альтаїр все сильніше зжимав пістолет. Кішка від цього люто заричала, явно попереджуючи про наслідки. Раптом вона, здається щось почула, бо прискорила біг, при цьому люто оскалюючи зуби. В повітрі щось мелькнуло. Було схоже на вистріл лазерного пістолета. Так, це був точно він. Альтаїр би його ні з чим іншим не переплутав. Тепер він був певен, що їхню дивну парочку переслідують. Погоня. Та цьому, на думку кішки, дасть кінець обрив, який розділяв ліс на два береги. Дерева почали розступатися, а пума тільки додала швидкості. Всі її рухи були злагоджені і точні, як механізм найкращого швейцарського годинника. Блідий місяць лив на них своє срібне сяйво, додаючи насиченості барвам. Дерев вже майже не було, а попереду залишався лише край обриву. "Вона цього не зробить!"- подумав з острахом Альтаїр, але було вже пізно. Кішка щосили відштовхнулась від виступу і граційно розтягнулась в срибку. Ці секунди, здавалося,тривали для агента цілу вічність. Та для пуми це, напевно, було звичним ділом. Вона м’яко приземлилася на чотири лапи, скинувши з себе наїзника, і зникла між деревами. Останнє, що пам’ятав Альтаїр, це те, що щось важко огріло його по голові, і в очах все поплило…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220352
дата надходження 05.11.2010
дата закладки 05.11.2010
а мне смешно,когда все злятся)
и улыбаться мне легко)
отличный день)
хочу смеяться!
мне в этом плане повезло)
летящей... смелою походкой)
иду по улице любой
прекрасен мир!
и что без толку
печалить воздух...
король то мой)
"Пешкой, пожирающей ферзя
быть лучше." (Дума You "Прямые речи")
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204469
дата надходження 05.08.2010
дата закладки 02.11.2010
Вона пішла.
Її не зупинити.
Здавалося, залишився ще крок,
А руки з розпачу у кров розбиті.
Ти ставиш хрест і вішаєш вінок.
Вона пішла.
Хоча була тут, поряд.
Така близька, прекрасна і …твоя.
Ти думаєш – то подарунок долі,
А це лише її зловісна гра.
Вона пішла.
Ти більше не побачиш
Її блакитних з іскрою очей.
І серце ти
назавжди замикаєш,
І раптом зник звичайний стан речей.
Вона пішла.
Її не повернути.
У мріях тільки бачиш її світ.
Та образ вічний
Тобі незабути.
Можливо потім побачиш там її.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219572
дата надходження 01.11.2010
дата закладки 02.11.2010
Ти не вмієш чекати від мене листів, -
ось причина чому я не пишу.
Ти не вмієш читати про суть крізь рядки,
хоч у прозі, хоч в стиснутих віршах.
Не біда, що тепер залишається час
на все те, чого нам не зробити...
Ти не вмієш читати мій жаль поміж фраз, -
золотистих росинок на квітах.
Не стискай почуттів, як завжди, у кулак, -
я тобі простягаю долоні,
Ти спитаєш колись, і я скажу ще: "Так", -
наші душі в тілах не холодні.
Ти, мов сонце терпке, що в мені споконвік,
безперервно просочує серце.
Ти ще скажеш слова, що так довго беріг,
десь у ритмі тривожного скерцо.
За роками лишаються тіні слідів,
на обличчях самотність і тиша.
Я не вмію чекати від тебе дзвінків:
я не краща за тебе й не гірша.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219332
дата надходження 31.10.2010
дата закладки 02.11.2010
Чатуй на неї у своїх віршах,
І не важливо,що ти їх не пишеш.
Коли вона говорить-їде дах,
Коли мовчить – тебе вбиває тиша.
Її брехня солодка,мов нектар,
А вже за мить цей погляд стане вбивчим.
Така нікчемна,та водночас дар,
Ти сам її донині ще не вивчив.
Болить душа і розривається твій мозок,
вона ж не вміє все ось це сприйняти.
А ти втомившись просто просиш дози
її обійм,до цього не звикати.
Чатуй на неї у своїх віршах,
і не важливо,що ти їх не пишеш.
Коли вона говорить-їде дах,
коли мовчить – тебе вбиває тиша..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164627
дата надходження 06.01.2010
дата закладки 21.09.2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.08.2010
Ночь, ливень ,стучит в окошко ветер
Камин потух и скоро догорит свеча,
И наступила тишина
И вдруг постала чьята тень во мраке и разлетелись мемуары кто куда
И кровь застыла в жилах , от ветра потухла свеча
Его лик освещала луна.
И вдруг замолчала она...
Плоть из крови, нету сердца,
Взгляд холодный, взгляд творца
Хочет власти, хочет крови.
Кто же это свет иль тьма?
Смотрит дико смотрит зло, ну беги или слабо?
Замирает от молчанья понимает, что слабо...
И мгновеньем впиваясь он испить благую кровь
И испив до дна нектар дающий силу обернувшись удалился вдаль
Туда где он властилитель и король
Где только плачь и боль
Где правит только ночь
И где сомненья все уходят прочь..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=130305
дата надходження 17.05.2009
дата закладки 25.08.2010
Ми оселились поза зоною досяжності,
Ніхто нас там знайти не міг,
В очах вселився промінь радості
І тепла ковдра біля ніг.
Ми пили чай зі смаком радості
І день проходив в такт життя,
Жили ми поза зоною досяжності,
Бо ж нам не було вороття.
Ми ставили у воду квіти зірвані,
Вони нагадували чимось нас,
Вони як ми від всіх відірвані,
Ніхто вже не рахує час.
Гарячий подих слів забутих
І сльози повні радості
І тільки ми змогли відчути
Як жити поза зоною досяжності…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197514
дата надходження 24.06.2010
дата закладки 24.06.2010
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195999 - просто проримував гарну прозу
У сонні вікна тихо лупить дощ
По склу течуть цівки червоні крові
Ні, вени цілі! Ну то що ж це, що ж?
І мозок чом напружений до болі
В кімнаті знову пахне свіжа кава
Свічки лавандові і запах гріху
А запах твого сім,я так цікаво
Все змішує закоханим на втіху
Ти знаєш де душі оголений куток
І як мені не дихати тобою
Як втриматись, повітря ти ковток
Який бере мене в полон без бою
Зізнайся що очах твоїх таке?
Чому блакить їх схожа на безодню
І почуття сентиментальності тяжке
Мене вже не стосується сьогодні
Хитаю головою... Ні! Я проти!
Ти чоловік! Ти моїм тілом граєш
В твоє волосся утікаю потай...
Лише воно на мить мене звільняє
І вже немає правил, не болить
Те почуття незайманої ночі
Що цнота? Вже не жаль, залиш...
І моє місто снів дощу вже хоче
Дощу з душі, дощу з твоєї суті
Намокнути б від зливи твоїх слів
Може спини... спини мою розкутість
Прийми від неба світанкового послів...
А якщо ні, то мою темряву кохай
Кохай мої думки, кохай шалено
Лише у сни свої ти не впускай...
Бо звідти вже не випустиш ти мене
Я чорним шовком тебе заплету
Порву і з,їм, і навіть не спитаю
Ти на колінах плазуєш по мосту
Що у мій світ веде, я точно знаю
Мости над Сеною, і до Вавилона
Тобі відкриті, все що є для тебе
Тобі відкритий космос мого лона
І я чекаю тебе в храмі неба
І кожен має власне божевілля
П,єш чорну каву – горло обпікаєш
Кава як жінка, їй не бути ціллю
І якщо швидко ти її ковтаєш
То обпечешся, обережним будь
Але й повільно – теж не забувай
Схолоне пристрасті вся суть
І стануть зайвими усі слова
Все не заснеш? Та спи вже, спи
Це лиш містичний розсип карт
На ранок ніч цю вкриє пил
Ти й сам повіриш - це все жарт
Я буду знов неначе баронесса
І буду знов робити з тебе чоловіка
А так ти мрія, мабуть мрія це все
Але чому я хочу мріяти довіку?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196391
дата надходження 18.06.2010
дата закладки 24.06.2010
Пий жінку, мов гарячу каву,
Але дивись, не обпечись,
Бо небезпечна це забава:
І не спіши, та й не барись.
Гризни її ледь-ледь зубами,
І язичком полоскочи,
Та доведи аж до нестями, -
А потім... ніжно скинь труси
Та подаруй їй море втіхи,
І чорним шовком заплети,
Зроби із себе чоловіка,
А з неї – жінку. Мусиш ти
Пірнути в космос її лона,
Знайти оголений куток…
Кохай її, кохай шалено…
Нехай народить діточок.
Нехай почує запах сім’я.
Позбав цноти. І не жартуй.
Даруй своє навіки ім’я,
Та і кохання подаруй.
Звози її в Париж, де Сена,
Й до Вавилона, де мости,
У Рим, Берлін і до Лондона -
За все платити мусиш ти.
Зроби із неї баронессу,
А чи графиню, чи княжну…
Бо вона й так уже – принцеса.
В дарунок царський – нічку ту.
24.06.2010 р.
* Джерело натхнення: Юрій Горбаш "ОСОБИСТЕ БОЖЕВІЛЛЯ" (в свою чергу джерелом натхнення послужив прозовий твір автора Poetka "ОСОБИСТЕ БОЖЕВІЛЛЯ" http://www. poetryclub. com. ua/getpoem. php?id=195999)
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196391
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197507
дата надходження 24.06.2010
дата закладки 24.06.2010
Не смотри ты на дождь, как на слякоть-
Присмотрись, ведь он чист, как стекло!
Говорят, заставляет он плакать...
А ты просто пойди и открой окно.
Ты вдохни этот свежий воздух-
Ты поймёшь, он смывает боль.
Позабудь всех плохих, тех многих
И начни свою новую роль!
Ты сыграй её так, как прежде
Не играла ещё ни когда,
Чтоб в восторге застыл маэстро
И театр сказал: "Звезда!"
Ты услышишь, что шепчет дождик,
Что пыталась сказать гроза...
И вдруг дрожь пробежит по коже.
Он заставит сиять глаза!!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197280
дата надходження 23.06.2010
дата закладки 23.06.2010
Чашка чай читає чітко
Чіпка чашечку чіпає
Чує челедь черихає
Чаю чашкою черпає
Через чащу чпендихає.
Я піду. А Ви читайте
І мене не забувайте.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196522
дата надходження 19.06.2010
дата закладки 19.06.2010