Горова Л.: Вибране

Гриць Янківська

Дорога до серця. Вітер карбує

[i]Цикл  поезій  2020-2024рр.
Картина  Тетяни  Молодої  Автопортрет  2023р.  [/i]  



Гірко-зелені

Травами  забуяло
навкружжя  з  мого  вікна.
Куди  оком  кинь  –
трави  буяють.
Уже  бо  й  сниться,
як  босою  йду  та  йду
у  гірко-зелені  далі,
аж  згублюся.
Уже  бо  й  не  знаю,
де  кінчається  сон  цей,
як  вдаряюся  в  скло  вікна.
Уже  б  і  проснулась,
тільки  тут  дощ  та  дощ,
п'яту  ніч  травня
двадцятого  року.
07.05.2020




Діяманта  нешліфована

                                                         Жура  
                                 понура,  неприкаяна  
     шириться,  розтікається,  всеохоплює  
раптовим  спалахом,  всесвітнім  вибухом  
               звузиться,  зблисне,  сточиться  
                               виключна,  приурочена  
                                                 веселість  
20.05.2020




Розколоті  горіхи

Ці  слова  –  розколоті  горіхи,
марно  кинуті.
Сонце  нині  жовте  від  зловтіхи.
Хмари  здвинуті.
Припікає.  Тінь  твоєго  листя
геть  розвилиста.
Серце  крає
шкаралуща  слів.
23.05.2020




Слів  задуха

І  най  би  було  сонце  згасло!
І  най  би  квіти  відцвіли!
Слабкі  слова  –  на  душу  масло,
подібні  стали  до  смоли,  

немов  підступні  долі  кручі,  
спирають  віддихи  грудей
й  затінюють  слова  могучі.
Чи  так  зневолюють  людей?

Та  слів  промовили  ми  з  лишком.
Слова,  слова,  слова,  слова...
Нас  манить  вквітчаним  затишком
маршруту  стрімкість  вже  нова,

жадає  пахощами  квітів
перехопити  подих  наш,
людей  –  у  долі  неофітів.
Найбездоганніший  демарш  –

словам  слова.  В  смолисте  пекло
затягнуть  новачків  на  дно.
Допоки  на  душі  не  смеркло  –
мілким  здавалося  воно.

Та  все  ж  і  з  дна  видніють  кручі  –
угору,  вниз,  і  клином  клин...
Слова,  слова,  слова  ядучі
знічев'я  маслом  потекли.
25.05.2020




Задуха  поміж  чужих

Але  ж,  Боже,  яка  нестерпність
ці  години,  що  між  чужими,
ці  розмови  про  конкурентів,
ця  задуха  аромаламп!

Надто  мало  для  рівноваги  –
ці  збережені  в  фото  зими,
ці  ванільні  поля  на  сайтах,
цей  щодення  комфортний  штамп.

Вітаміном  вагітне  сонце,
кругло  виведене  над  дахом,
кличе  йти  осушити  душу,
розділити  його  страхи.

Як  сповіщення  на  смартфоні  –
відкидаю  єдиним  змахом
все  довкруж.  І  думки  до  сонця
розлітаються,  мов  птахи.
26.05.2020




Вологі  віти  пізньої  весни

Я  хочу  вийти,  та  не  знаю  як.
В  моїй  кімнаті  –  двері,  двері,  двері...
Такі  вузькі,  мов  риска  на  папері,
і  білі,  мов  на  лицях  переляк.

Я  хочу  вити,  та  вагаюсь  в  що:
у  ніч  глуху  чи  вуха  незнайомців.
Зневажать  звуком,  як  при  фотозйомці,
і  мов  не  чули,  –  ти  сумна  пощо?

Це  я  тому  сумую,  відповім,
що  відцвіли  ріпак  і  черемшина,
що  луснула  на  перехрестку  шина,
а  пішохід  проґавив  долі  знак.

Ця  відповідь  смішною  здасться  їм,
та  й  не  збагнуть  либонь  про  пішохода,  
така  вже  світу  прозова  природа.
Зі  сміхом  сум  переступлю  відтак.

Вологі  віти  пізньої  весни
розполовинять  трас  графітні  стрічки.
Я  хочу  пити,  та  з  котрої  річки
течуть  в  долоні  кольорові  сни?
27.05.2020




Пугач

Напишу  слова  про  слова  –
соло  власних  сумнівів,  стом,
про  усіх  сумних  за  бортом,
про  синюшну  глиб  самоти,
про  "пугу",  що  каже  сова,
про  усіх,  з  ким  спільно  на  "ти",
бо  для  них  ця  пісня  нова.

А  опісля  –  сяду  на  лід
серед  глиб  зсудомлених  вод,
бо  не  страшно  в  нього  і  під,
бо  не  чутно  з  віддалі  од,
бо  така  важка  голова
у  якій  слова  про  слова!

А  ще  пізніше  –
розгорну  на  ньому  тишу,
таку  тонку,  як  лиш  зможу,
таку  чудову  і  гожу,
таку  легку  і  плавучу,
і  владну  її,  і  могучу
воді  доручу.
А  слово  віддам  пугачу,
бо  кажуть,  сова  –  то  є  мудра  птаха,
лиш  відлітати  далеко  від  суші
має  прадавній  страх.
30.05.2020




Яйце  думок

Сонце,  вколоте  в  Божий  ріг,
витікає  жовтком  в  таріль.
Та  якби  ти  його  вберіг  –
я  не  знала  би  слова  "біль".

Шкаралущею  тріснув  сміх,
ранить  ноги,  немов  стерня.
Та  якби  ти  його  вберіг  –
колосилася  б  цього  дня.

Вигріває  Вселенну  Біг,
з  неї  вилупиться  ім'я.
Та  якби  ти  мене  вберіг,
то  Вселенною  була  б  я.
02.06.2020




Ґрунт

[i]Пам'яті  В.О.
"Для  чого  ці  пусті  балачки?!"  В.О.[/i]

Ви  померли  вчора,  у  сорокаденний  дощ.
Небо  сталось  суворим,  гортаючи  вчинків  книгу,
приміряло  на  себе  задушливу  тишу  прощ
і  прогрішень  відлигу.

Чи  померли  Ви  тихо,  чи  лихо  здійняло  шум?
Та  облишу  гадати,  Ви  ж  сприймали  виключно  факти.
Все,  що  знали  про  Вас,  всі,  хто  знав  Вас,  згадаймо,  нум!
І  в  нікуди:  ну,  як  там?

Ви  смішили  серйозністю  всоте  кинутих  слів,
присипляли  бубнінням,  пробуджували  в  вимогах.
Ви  –  мов  ґрунт,  що  горів,  горів,  а  вчора  от  догорів,
бо  вже  неспромога.

І  далеко  за  обрій,  до  кого  Ви  і  по  що,  
відійшли  торф'яної  пожежі  ядучим  димом?
Вас,  напевно,  любив  хтось  давно  й  чекає  давно,
тож  ідіть  пілігримом!
05.06.2020




Недільний  скарб

Мандрівка
Поет  –  пророк.  Читайте  по  губах
і  сиву  сталь  суворої  науки,
і  сизу  воду,  зібрану  по  краплі,
і  світостан,  і  світокаламуть,
що  він  рече:

коли  гора  іде  на  гору  –
немає  двох,  а  є  одна.
усю  омріяність  простору
земної  слави  аж  сповна
вертають  назвам  імена.

Втрачене
Якщо  тобі  на  гору  йти,
а  потім  ще  й  з  гори  –
позважуй  мотлох  і  дари,
щоб  зайве  не  нести!
А  вже  як  ранець  спорожнив,
доїв  овечий  сир  –
позаднім  дай  орієнтир,
щоб  мотлох  не  зогнив.
Бо  твій  мотлох  для  когось  –  недільний  дар.

Здобуте
Сизої  води  напитий,
губ  сухих  маятником  заритмізований  –
не  колорит  ти  вирив  тут,  коло  замоклої  скирти,
колоратури  трембіти  пророка  словам  вторять:
тут  піт  ти,
лушпиння  ти,
загіпнотизований,
мотлох  ти  на  тлі  природної  величі.
Одурити
гору  не  зможе  і  той,  
що  на  гору  вийде.
22.08.2020




Грубі  сливи

Грубі  сливи  зриваються  долу.
Сьогоніч  не  сплю.
Загусло  в  очах,  сповільнилося
і  сталося  добре  мені.
Не  в  етер,  –  в  повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В  пітьму  падаю.
А  на  ранок  уже  пліткуватимуть,
як  чорні  сливи  і  я
застрягли  пітьмі  у  горлі.
Виплюнь  же!
10.01.2021




Принципи

І  вони  на  мені  напнули
білий  прапор.  А  в  білу  книгу
записали:  це  –  щоб  не  дули
злі  вітри  у  вітрила  бригу.
Чи  жадали  цим  збити  з  плигу?
Адже  й  добрі  давно  не  дули!

О!  Вони  мене  ще  прив'яжуть,
мов  записку  до  лапи  птиці,
а  до  неї  приставлять  стражу,
ще  й  розсиплють  мішки  пшениці.
Тільки  вдосвіта  громовиці
щось  мені  про  свободу  скажуть.

Та  вони  по  мені  заплачуть,
коли  втрачу.
14.01.2021




Дорога  до  серця

Не  добре,  кажу,  –  жалобне!
Серце  твоє  оздобне.
Віра  твоя  на  зламі,
молитви́  –  гамір.
Пісня  твоя  їдка,
мука  –  вивертка.

А  вона  мовчить.
А  за  тим  –  ячить:
вчора  вчили  жити,
позавчора  –
вмирати...

Та  як  тобі,  як  тобі,  ввірена,  розказати,
що  в  нього  не  варто  ні  вірити,  ні  вкладати  –
у  слово  солодке,  що  шкода  його  не  взяти,
у  слово  важке,  що  спробуй  його  підняти!
Глибоко  вп'яте
слово  кляте.

Ти  є  дзеркалом  власних  бід,
несповна  наспівна  людино!
Що  є  біль  твій  –  це  є  твій  плід.
Ось  провина:
ти  чекала,  що  з  серця  хлине
і  затопить  світ
любов.

Не  затопила.
Недолюбила.
Швидко  скінчилася
пісня  ця:
Ти  мені  –  мила!
Ти  мені,  мила,
цілий  вік  снилася
без  кінця!

Ні!
Нелюбов  тобі!
Не  дива  тобі!
Ми  прийшли  самі
і  йдемо  самі.
На  порозі  змін
озирнися.

Кажуть,  у  світі  давно  вже  переплелися
добро  і  зло,  правда  й  брехня,
впевненість  і  несвідомість.
Отже,  зраджують  всі,  навіть  ті,  що  не  кличуть  зрад,
навіть  ті,  що  її  не  помітять  в  момент  і  після,
навіть  ті,  що  шукають  (чому  ж  не  знаходять  ради?)  
в  людині  вістря.
Та  вселенна  не  має  вад  і  не  пробачає  вад!
Все  забере.
А  натомість  –
ще  раз  ділися!

Знаю  дорогу  до  серця  пекла,
встелену  чесними  помилками,
щирими  помислами,  зірками
й  квітами  з  голови.
Кожного  разу  мої  надії
падають  просто  у  серце  пекла!
Б'юся  за  право,  січа  запекла,
тихо  надіятись.
Різні  та  пізні  ми  в  кожнім  разі
на  розуміння  себе  й  від  себе.
Знаю  дорогу,  що  йде  від  неба
в  світ  і  нижче.

Добре,  кажу  їй,  добре!
Серце  твоє  хоробре,
віра  твоя  –  мов  пломінь,
молитви  –  вагомі,
пісня  твоя  витка,
мука  –  вигадка!
16.01.2021




На  гілці  крук

Прочахли  простори  зими
і  ми.
Набрались  птиці  таїни
вгорі.
Кого  шукаєш?  Взір  підводиш  до  верхів.
На  гілці  крук  глядить  убік,
в  людини  вік  встромляє  дзьоб,
як  в  сіру  пасмугу  між  днем  і  днем  –  
у  сіре  небо.
Почахли  трави.  Вдалині
погасли  таборів  огні.
Перекажи  привіт  мені  хоч  сном,  хоч  снігом!
Біліє  все  і  білих  дум
лягає  паволока-слід  –
це  я  зникаю  в  просторах  зими.
18.01.2021




Надірвали  вуха  моїм  садам

Надірвали  вуха  моїм  садам
божевільні,  з  півночі  бо,  чужі
вітровії,  й  нищили,  як  орда
зголодніла,  вигостривши  ножі.
Я  ж  –  як  дерево,  зроджене  на  межі,
йшла  б,  та  вперлась  в  вирок  моя  хода.

Мов  хламида,  кинута  не  плече
Богу,  –  північ  безкраєм  тріпотить,
рветься  долу,  вивернеться  умить,
аж  у  грудях  Господу  запече.
Сад  зачує,  –  свистом  біду  рече
вітер  дичці,  що  на  межі  стримить.

Може,  зломить  вздовж  її  по  хребту,
може,  вирве  з  коренем  й  кине  вбік?..
Та,  мов  древній  праведний  чоловік,
сад  заклявся:  здужаю,  зацвіту!
Я  –  лиш  мітка,  нагадка  про  мету.
Вітровії  –  випроб  на  довгий  вік.
23.01.2021




Пошук

У  пошуку  потрібних  слів
з'являлись  символи  і  рухи.
Спліталося  волосся  в  довгі  коси
з  примхливим  вітром
у  пошуку  міцних  зв'язків.
Подув,
пасмо,
подув  –
тріада  нескінченності  над  тілом  і  стихією.
Сюїта  вічності  –  
зрив,
політ,
падіння.
Шепітні  далі.
Й  далі,
далі  ще  шепотіння.
Крапка  тиші  над  пошуком  слів.
Ш...
Крапка  тиші  над  рухом.
Подув,
пасмо,
подув  –
розплітаються  коси  тіла  й  стихії.
25.01.2021




Євангеліста

Чому  у  стінах  твоєго  міста
так  рідко  просто,  так  часто  пізно?
Удовам  терпне  в  душі  невіста.
Холодний  камінь  сіріє  грізно.

І  наче  нарізно  тінь  та  тіло,
аж  розминуться  на  перехрестях,
та  одночасно  обом  боліло
його  падіння  чи  пак  –  безчестя.

Та  ще  до  літа  в  тісних  провулках
зірвуть  одежу  з  безбарвних  істин,
відмиють  тло,  де,  зітруть  до  цурки,  
цитує  райтер  євангеліста.

І  стане  пусто,  мов  свіжа  власність,
занадто  чисто,  без  риси  хисту.
Барвистий  пазур  проткне  сучасність
аж  після  першого  падолисту.

А  доти  –  ділять  в  баюр  люстерках
благословення  вдова  і  дівка,
а  тінь  від  тіла  чекає  смерку,
щоб  повернути  свою  домівку.
26.01.2021




Сніг  на  голову

І  сипле  сніг  на  голову  і  ніч,
на  пелюстки  торішнього  бутона,
на  в'язку  снів,  на  риску  білих  пліч,
на  мерзлі  грона.

І  сипле  слів  покришені  шматки
поет,  мов  свіжий  хліб  на  годівницю,  –  
на  все  безлюддя  і  на  слух  в'язкий,
на  ковзаницю.

І  сипле  душі  щедро  з  рукава
романтик  Бог  на  сніговиті  доли,
на  цвітники,  олімпи,  а  бува  –
на  частоколи.
27.01.2021




На  серпневих  галявинах

Попри  мене  тут  люди  стаються  тихими.
Попри  мене  тут  низько  літають  соколи.
Звірі  кажуть:  ось  щойно  втекли  від  лиха  ми,
як  від  здобичі  з  помислами  високими.

Я  ж  до  них  прихиляюся  дещо  лагідно,
дещо  боязко,  наче  до  річки  бистрої,
і  кажу:  не  рішити  цього  нам  змагами.
Хай  залишиться  той,  хто  всього  лиш  вистоїть!

Підуть  павзами  враз,  мов  по  плесу  колами,
дві  приречені  думки:  чиясь  й  неправильна.
Тож  попробуй  згадай,  ким  були  ще  вчора  ми,
ким  цвіли  на  серпневих  жарких  галявинах.

Попри  те  –  на  обличчі  малюю  усмішку,
попри  що  не  знайдуться  в  словах  і  хитрощах.
І  промовлять:  зібралися  мокрі  сумішки,
хай  же  з  нас  вони  слізьми  нарешті  видощать!
27.01.2021




Дівчата  танцюють  шимі

Дівчата  танцюють  шимі  у  бліндажі
під  реви  машин.  Приблуда,  мов  ситий  шейх,
лежить  кароокий  в  поросі  та  іржі
жаских  ночей.

Дівчата  брязкочуть  лезами  від  ножів,
пацьорки  й  спідниці  монетні  перевелись.
Хвилини  затишшя  –  що  вишивка  по  межі
тепер  й  колись.

Дівчата  окреслюють  музику,  мов  завій,
короткими  рухами  втягують  животи.
Розмотують  в  серці  мрію,  у  думці  –  рій,
в  руках  –  бинти.

Дівчата  зрізають  коси  і  йдуть  у  бій.
Приблуда  вслухається  в  рипи  чобіт  і  шин.
Як  хочеш,  щоб  знали,  хто  ти:  чужий  чи  свій,  –
пиши!
28.01.2021




Блюз  на  вулиці

Надто  багато  років  ми  молилися  Господу.
Це  здавалося  таким  важливим!
Зазвичай  серце  при  цьому  направду  вискакувало  з  грудей.
Це  був  вдячний  біль
раз  по  раз,
наче  блюз  на  вулиці.
Якщо  рахувати  до  сьогодні  –  це  надто  довго.
Ох,  надто  довго!
Зазвичай  ми  хотіли  повторити  її  –
цю  молитву  на  вулиці,
ми  вгадували  її  поміж  капелюхів  і  капюшонів,
наче  грали  в  певну  гру,
грали  на  нервах  вітру  холодний  блюз.
Як  довго,  як  неокрильно  довго  ми  шукали  Господа!
Та  якщо  відштовхуватися  від  сьогодні,  –  
це  ще  не  кінець.
Він  ховається  від  нас  під  чужим  одягом,
проте,  скільки  не  хапали  б  чужих  за  рукави,
коли  вони  обертаються  –  все  ще  бачимо  спини  –  
чорні,  наче  космічні  діри.
Це  насторожує.
Коли  бачимо  таке,  то  знову  й  знову  хочемо  молитися,
довго-довго  молитися  Господу
і  раз  по  раз  ковтати  вдячний  біль
від  того,  що  Він  повертає  нас  до  Себе.
Ох,  як  це  прекрасно!  Як  прекрасно!
Це  –  наче  блюз  на  вулиці.
29.01.2021




В  мене  стало  негусто  друзів

Я  –  останнє  ягня  в  отарі  і  від  мене  чекали  шерсти.
Та  згубила  свою  сережку.  Як  не  мічена,  то  нічийна.
Ми  з  вівчаркою  йшли  у  парі  пів  життя  і  чотири  версти.
Ставив  він  на  орла,  та  решку  я  впіймала  й  всміхнулась:  вий  на...

Тож  на  першім  узліссі  сльози  йому  втерла  об  власну  вовну,
відсікла  його  погляд  вірний,  похрестила,  як  просить  звичай.
Він  хазяйські  зачув  повози  чи  осілості  тягу  кровну  –  
аж  закляк:  і  заклад  є  спірним,  й  відступати  тепер  не  личить.

А  в  мені  от  на  кожнім  згині,  повороті  чи  навіть  зламі
і  життя,  і  доріг,  і  долі  –  прокидається  впертий  геній,
що  боронить  лишатись  в  нині,  надсилати  листівки  мамі,
і  нашіптує:  тільки  в  полі  буде  щастя  тобі  –  шаленій!

В  мене  стало  негусто  друзів,  я  їх  пряла  собі  на  потім,
зберігала  в  сухому  місці,  щоб  надовше  лишались  гожі.
Тож  либонь  не  в  моїй  заслузі,  що  собака  цей,  з  прутом  в  роті,  
розгубив  всі  найліпші  вівці,  бо  носив  мені  буйні  рожі.

Був  травневий  погідний  ранок,  загоралося  вище  й  вище,
і  у  мене,  подібно  сонцю,  загорялося  у  очицях.
Я  йому  випікала  рану.  Власне,  вірність  собаку  й  нищить.
Відтепер  нас  обох  єднає  тільки  злочину  таємниця.
30.01.2021




Перекреслені

Станеш,  як  речення  вздовж  перекреслене,  між  людьми.
Скажеш  до  Господа,  наче  до  автора:  де  це  ми?
Хтось  прочитає  і  зверху  посиплеться  сміх,  як  сніг.
Ляжеш  на  білому  вбитою  думкою:  як  Ти  міг!

Чемно  чи  з  відчаю  в  жменю  згребеш  з-під  ніг  крапку-злість.
Автор  продовжить  з  великої  букви  й  не  відповість.
Схочеш  йотованих  слізьми  позбутися,  кинеш:  я!
І  споглядатимеш,  як  переступлять  твоє  ім'я.

Скільки  їх,  Боже  мій,  поспіхом  вписаних  в  чорновик?!
Світ  до  котрих,  як  до  сталого  вислову,  більше  звик?
Хто  це  чорнить  кого,  мов  розтікається  з  ручки  туш?
Стануть,  мов  речення  криком  завершені,  й  ані  руш!
03.02.2021




Неспинно  в  нікуди

[i]“І  сказав  Він:  Не  зближайся  сюди!  Здійми  взуття  своє  з  ніг  своїх,  бо  те  місце,  на  якому  стоїш  ти,  земля  це  свята!”  
Вихід  3:5[/i]

Я  далі  йшов.
Високих  трав  буяли  спини.
Я  їх  ломив  і  я  не  бачив  в  тім  провини.
Палав  терновий  кущ  і  не  згорав,  –
тебе  обрав!

Я  чув  вогонь,
як  чують  грім  понад  собою,
та  дорожив  своєю  звичною  ходою.
Пощо  тобі  ступати  без  мети?  
Услід  веди!

І  я  повів.
За  мною  йшли  поля  і  ріки.
Питали,  доки?  Відповів,  що  це  навіки.
Вони  мене  лишили  на  краю,
та  не  стою.

Іду  один,
відкинув  роздуми  і  втому,
бо  маю  шлях  в  нікуди  та  не  маю  дому.
Я  знаю,  що  вогнем  промовив  дух:
життя  –  це  рух.
04.02.2021




Пташка  крук

Сумні  сади
в  цей  час  передвесняний.
Сполохані  серця  –  пташині  зграї  –
осядуть  на  антенах  і  дахах.
Круки  крокують  в  бій  по  сірім  небі.
Сполохані  круки  плямлять  окіл.
І  ти,  мов  пташка.
Крук  хіба  ж  не  пташка?!
Плямиш  крильми,  кружляєш  неспокійно,
летиш  завійно  на  свою  війну,
щоб  долу  впасти.
Серце  полохливе,
не  сій  цієї  смути  над  чолом!
Чорнот  у  хмарах  досить.  Будь,  як  просвіт
в  сумних  садах  з  осілим  воронням!
В  зачин  весни
нехай  же  крячуть:  досить!
Хіба  ж  не  пташка  крук?
05.02.2021




Хилить  до  сну

Це  світло  ліхтаря  –  медова  ложка,
що  вітру  язики  її  оближуть,
а  темінь  доокола  –  як  сторожка
чи  перші  сіни  в  непрогріту  хижу.

Хилить  до  сну.

Ну  ж  бо!  Погаси  його,  мов  зорю  відцвілу!
Кинь  долу,  лицем  у  сніг,  
хай  летить  і  летить  –  пелюстки  гнилі,
кольори  розмиті,  аромати  вбиті,
іскри  слабкі  для  пожежі.  Затінку  стерті  межі.
Лижи  йому  потилицю,  а  не  вражене  око!
Бажаннями  невідгаданими  виколи,  най  стече!
Соненя  неопірене  всідається  на  плече
та  й,
ще  сторож  сторожу  несе,  рожу  мені  несе,  –
щебече.

Гей,  соненятку,  випало  чи  з  гнізда,
що  тримаєшся  так  невпевнено?
Світло  повіє  –  вже  тремтиш.
А  мені  ж  твій  щебет  –  карамельний  хрускіт,
солодко  бо!
Не  проміняю  на  трошки,  на  ложку,  на  діжку  меду.

Майже  схилив.

Чи  перші  сіни  в  незнайому  хижу,
чи  подоріжжя  в  електричних  дротах,
чи  вітром  по  мені  узята  нота  –
в  усьому  сон  і  я  його  наближу!

Розбиває  ліхтар.
13.02.2021




Марія

На  згині  й  перетині  всіх  вітрів
стоїть  Марія,
тримає  тижневий  налиплий  сніг
і  повне  небо.
Розкинула  руки  долонями  вверх.
Дивись,  порожні!  –
впевняє  мене,  на  перечіпки  злу,
зі  стислим  ротом.

Ти  брешеш!  –  кричу,  підвернувши  ногу,  –
не  кожен  любий!
Я  бачила  тих,  що  самі  зостались,
хто  ж  їх  покинув?
І  в  теплі  часи  я,  бувало,  йшла
повз  тебе  в  квітах,
й  тоді,  як  тепер,  спотикались  люди
в  словах  і  вчинках.

Пригадую,  якось  в  серпневий  день
висіла  спека,
цвіли  гладіолуси,  багряніли
посеред  циній,
біліли  лілеї  тобі  до  пари
і  дужо  пахли,
а  поміж  гвоздик  велюрово  ніжних
стриміли  мальви.

І  ти  височіла  над  буйним  садом,
що  раптом  виріс
у  центрі  асфальтно-сірого  міста
людей  побожних,
які  ще  від  квітня  смиренно  й  радо
несли  вазони,
прикрасити  щоби  твоє  лице
чи  задобрити.

Дві  дівчини,  нігті  –  терновий  кущ,
волосся  –  просо,
два  символи  східні  блищали  в  них
попід  пупками,
а  відблиски  їхні,  як  два  мечі,
рубали  простір
від  рогу  до  рогу,  аж  в  склисту  ціль
моєго  ока,

спинились  на  злитках  чи  злата,  чи
уявних  звершень,
спиною  до  лона,  з  якого  сходить
нам  Сонце  Правди,
й  окреслилось  три,  а  вдивлялись  в  два,
обличчя  в  фото.
Не  втямлю,  тебе  чи  себе  згубили
на  фоні  квітів?

Здалося,  в  ту  мить  поспадали  стебла,
як  шар  примарний,
з  букетів  пахучих  й  мого  цвітного
комбінезону,
аж  я  нахилилась  мару  підняти  –
пучок  тендітний,
і  так  розхитався  мій  шлях,  мов  рушив
у  інший  вимір.

Тоді  я  від  тебе  чекала  слів
й  опала  цвітом.
Сьогодні  ж,  поглянь,  перемерзлі  чиїсь
лежать  ромашки.
Нападає  зверху  на  них  кількасот
людей  і  років.
На  кожне  падіння  ти  руки  зведеш
й  змовчиш,  Маріє.
17.02.2021




SOS

Отак  й  зникає  дужкою  між  слів,
що  –  тятива  напнута,  пасмо  нерва.
З  вогких  долонь  йде  лінія  долів
поміж  дрібніші,  зжмакані,  як  мерва.

Отак  й  замовкне  записом  в  блокнот,
що  –  слід  пташиний,  постук  телеграфу.
Три  крапки,  три  тире,  три  крапки  й  от  –
коротке  свідчення  задавненого  страху.

Отак  й  забудуть  пунктом  в  списку  справ,
що  –  зайвий  клопіт,  ґудзик  непришитий.
Вона  –  його,  а  він  –  її  обрав,
та  поміж  іншого  забули  просто  жити.
18.02.2021




Близькі  до  прекрасного

[i]"Це  сталося  однієї  сльотавої  ночі  в  листопаді,  коли  я  побачив  що  моя  людина  завершена"
М.Шеллі  "Франкенштайн,  або  Сучасний  Прометей"[/i]

Мов  перед  Пасхою  стіни  –  забілимо
словом  слова:  мовчи!
Хто  ми  і  що  ми  тут  зрештою  ділимо,
в  часі  новім  почин?

Бога  сучасники,  часто  –  причасники
неусвідомлених  тайн.
На  певен  лад  один  одному  власники,
творимо,  як  Франкенштайн,

майже  живих  і  близьких  до  прекрасного,
щоб  у  сльотаву  ніч
вгледіти:  ось  завершили  нещасного!
Звіра?  Людину?  –  Річ.
18.02.2021




А  на  заході  електрички.  Карантинне

Вже  повні  калюжі,  а  очі  –  такі  спустілі.
Повіє  байдужістю,  отже  –  пора  втікати.
Мені  надто  тісно  у  цьому  дрібному  тілі!
Мені  надто  пусто  довкола  своєї  хати!

Втомилась  чекати!  Втомилась  чекати!  
Втомилась  чекати!

А  на  заході  –  електрички
ріжуть  світу  яремні  вени.
Сонце  плюхнеться  в  тазик  річки,
це  відомо  вже  достеменно.
Я  би  в  нім  полоскала  ноги
і  стрясала  з  колін  потьоки.
Вкрайте  кусник  мені  дороги!
Скиньте  цій  анемічній  вроки!

Грубо-грубо  себе  заштопав
горизонтним  шнуром  посадок
аж  від  Львівщини  до  Європи
без  побічних  трагічних  гадок.
І  червлені  його  кінцівки
в  антилагідних  рукавицях
розмастять  дві  солоні  цівки
по  сумних  досконало  лицях.

Час  –  небилиця!  Час  –  небилиця!  
Час  –  небилиця!

Бо  його  не  було  й  не  буде  в  людських  долонях.
Володіння  мої  розверзлися  снігом  талим.
Повертаю  на  захід,  наче  вечірній  сонях,
стиглу  голову  –  стніть  її  так,  як  і  сонце  стяли.
22.02.2021




Підліткові  плакати.  Трагедії  сучасності

Відпустити  сльозу.  Крізь  порізи  стікати,
мов  березовий  сік  у  чужі  животи.
Обдирати  лозу,  підліткові  плакати,
що  не  кожен  –  це  рік,  що  не  пруття  –  це  ти.
І  не  мати  мети,  і  даремно  шукати
в  анонімних  листах  із  завданнями  йти
в  гаражі,  на  мости...  І  не  вміти  спитати
про  відвагу  і  страх.  І  прощальні  пости
без  люблю,
без  прости
...
..
.
22.02.2021




Щось  крилате

Щось  крилате  вилетить  з  мого  рота,
сяде  онде  скраєчку  на  галузу
і  знущається.  Боже,  чи  з'їду  з  глузду,
чи  припиниться  ця  нудота?

Хтось  без  обрису  вийде  з  моєго  тіла,
стане  збоку  і  креше,  і  роздуває.
Пропонує,  вдає,  що  мене  не  знає.
Не  палю,  кажу.  Стільки  й  діла.

Десь  під  вечір  вгамується  невгамовне
чи  прикинеться  тихим  про  людське  око.
Все  ж  вливатиму  в  себе  святі  молока,
докіль  вчую,  що  серце  –  повне.

Відживу.  Заночую  в  батьківській  хаті,
заколисана  дзвоником  янголяток.
Зранку  вийму  щось  побгане  аж  з-під  п'яток.
Серце,  що  ж  бо!  –  Галдять  крилаті.
01.03.2021




Людина  без  жодних  рис

Людина  без  жодних  рис  проходила  завжди  повз,
щоранку  в  той  самий  час  з-за  рогу  і  далі  вниз.
Людину  без  жодних  рис  я  слухала,  мов  прогноз,  
якщо  на  відході  чхне  –  чекати  службових  криз.

Я  знала  її  ходу  і  мірку  широких  пліч.
Я  вивчила  кут  руки,  що  хвацько  бере  рюкзак.
Я  бачила,  з  ким  стоїть,  коли  заступає  ніч,
і  чула  потужний  рик,  мов  зграю  веде  вожак.

Людину  без  жодних  рис  від  мене  ховав  картуз,
під  чорним  його  крилом  чорніла  очей  діра.
Я  вічно  з  обличчям  ниць,  мов  випав  з  колоди  туз,
здибала  цей  хід  чорнот,  на  тім  і  кінчалась  гра.

Людина  без  жодних  рис  кусала  мої  шляхи,
втинала  мої  стежки,  вминала  мою  стопу.
Як  зодчий  нових  істот,  брела  між  старі  цехи,
допоки  навпроти  я  вдавала  впритул  сліпу.

Мені  до  снаги  слова  і  всі  ритуали  двох,
що  спрощують  суть  речей,  пом'якшують  душ  тертя,
та  те,  що  вгамує  дух,  –  спричинить  переполох
й  протест  у  моїм  нутрі  із  вектором  на  чуття.

Аж  ось  грозового  дня  з  нашестям  дощів-плащів  –
мій  погляд  зустрів  чужий,  що  цілився,  наче  спис.
Цим  він  перерізав  нить  –  опору  думок-плющів,
котрі  цінували  лиш  людину  без  жодних  рис.
03.03.2021




Наче  обійми  кволі

Наче  обійми  кволі  –  б'ється  в  вікно  галуза.
Березень  докоряє:  дужче  бо,  молода!
Пише  по  конденсату  пальцем  питання  муза:
як  розтопити  серце  –  те,  що  давно  вода?

Витру  волоссям  скруту  склистого  поля  бою
й  хукатиму,  допоки  ока  не  змружить  ніч.
Вижену  мляву  музу,  станусь  сама  собою
й  вгледжу  на  власний  подив  –  є  хтось  мене  опріч.

З  гойністю  сеї  стрічі  важко  держати  згоду,
адже  либонь  не  друзі  двоє  у  пастці  стін.
Наче  обійми  кволі  –  вилиже  з  ока  воду
вмілий  гравець  абсурду  –  цей  березневий  сплін.
04.03.2021




Сумнівам  ні

Помирати  щоразу  не  зразу,  шукаючи  з  ким  би,  
бо  раба  голови  своєї.
Не  вмирай,  а  що-небудь  роби!

Найгірший  день,  це  мій  найгірший  день  нерішень,  де
понарізані  ромбами  між  ребром  і  ребром  –  
прірва,  яма,  діра...  Рукою  торкай!
Там  кістка  –  тверда  як  вирок:  на  каторгу!  Гууу...

Прикладися  мені  до  грудей,  дитино  мала!

Прикладися  мені  до  вирви,  рани,  чужа  дитино,  руками!
"Ами,  ами..."
Бачиш,  як  з  мене  тут  сходять  грами?
В  лялі  проблеми.  А  ти  не  будь,  як  вона,
краще  слухайся  мами!
Хвостики  два  –  направду  антени.  Що  вони  визначають,
німба  діаметр?
Прикладися  мені  до  грудей,  дитино  свята!
Що  вони  мені  шлють  до  свята?
"Ата,  ата...  "
Твої  оченята?
Спитайся,  чим  я  заслужила  такого  (якого)  ката?
До  восьмого  все  ж  доживу,  хоча  й  зачастила  вмирати.
Хай  не  буде  тоді  компліментів,  тюльпанів,  дарів,
перекажи,  нехай  лишень  не  збирають  по  світі  моїх  боргів!

Сум.  Сум  у  мені.  Суму  мені!  Сум,  уме,  ні!  Але  і  сумнівам  –  ні!
Як  виживу,  розкажіть,  чи  досі  існує  гнів?
Чи  збагатився  хоч  хтось  моїми  смішними  втратами?
06.03.2021




Час  їсти  їжу

А  зранку  проснуся  з  дірою  в  тілі.
За  ніч  не  заштопали,  бо  не  сміли.
Який  експонат  –  голубе  на  білім!
Сміються,  –  коли  прилетіли?

Та  ні,  я  земна,  просто  дещо  дивна.
Ну  викиньте  врешті,  коли  набридну!
Ця  посмішка  звична,  тому  й  пасивна.
Вдягла  її  вже  завидна.

А  ніч  в  мені,  ніч  в  мені!..  Боже,  Боже!
Взиваю  намарно,  як  баба  Роза.
Ти  дав  мені  тіло  чи  дещо  схоже,
уклав  би  ще  розум!

Я  маю  п'ять  пальців  і  ще  п'ять  пальців.
Я  чую,  як  час  по  моїх  судинах...
Я  знаю  слова  і  пишу  слова  ці,  
доросла  дитина.

Воістину,  їстиму  нині  їжу,
а  завтра  –  дивитимусь  людям  в  очі.
Коли  вже,  коли  вже  мене  розріжуть,
щоб  розглядали  охочі?!
07.03.2021




Перевернути  подушку  холодним  боком

Перевернути  подушку  холодним  боком!
Медитувати  на  штучних  цеглин  стіну!
Не  забувати  про  суще  повсюди  око!
Не  дозволяти  себе  засмоктати  дну!

Якщо  дивитись  затемна  в  діру  шкарпетки,
то  можна  вгледіти  всесвіт  і  глибину.
Я  так  дивлюся  на  дивне  звання  поетки,
як  на  розраду  і  радість  свою  єдну.

У  мене  вкрали  (забрали)  та  вже  й  продали.
Мене  згубили,  не  вбили,  не  вберегли.
Неперетравні  направду  часи  настали,
які  хіба  що  нам  лиґнути  до  снаги.

Я  їх  жую,  мов  рапатий  пучок  волосся,
а  нігтем  ріжу  по  стінах  несправжні  шви.
З  порогу  кажуть:  що  мусило,  те  збулося.
Відлежуй  нині,  а  завтра  вставай,  живи!
07.03.2021




Чорні  перли  ночі

Все  в  порядку,  дівчино,  все  в  порядку!  –
ніч  влягається  кутиком  простирадла,
мов  дарує  улюблену  чоколядку,  
і  питається:  чом  ти  мені  не  рада?

Я  кажу  їй:  ноче,  бо  ти  бездушна!
Повсинали,  як  зернята  в  животятах,
у  тобі  наші  душі.  Хоч  там  не  руш  нас!
Вже  історія  доста  тобою  втята.

Все  даремно,  дівчино,  все  даремно,  –
ніч  сідає,  мов  кіт  на  краєчок  ліжка,  
і  нашіптує  снище  жаске  у  дрему:
ти  сама  по  собі,  отже  також  кішка!

І  виводжує  вервечки  котеняток,
що  нанизані  густо,  мов  чорні  перли.
Вспію  стиснути  в  жмені  ниток  з  десяток,
решта  –  сиплються  долу,  мов  щойно  вмерли.

І  викрикую:  ноче,  ти  –  чорна  відьма!
Тягнеш  хвіст  свій,  аж  рвуться  меридіани.
Най  вкривають  нам  очі  біленькі  більма!
Вже  роз'ятрені  доста  пітьмою  рани.

Все  минеться,  дівчино,  все  минеться,  –
ніч  задобрює  ту,  що  лежить  під  боком.
Аніж  серце,  як  грубе  намисто,  врветься  –
най  закотиться  в  темінь  мою  глибоко!
12.03.2021




Квіти  страху

Страх  прилітає  до  мене  щоночі  сивавим  птахом.
Знаю  якого  йому  насипа́ти  зерна  і  сміху.
Все  виграє,  добре  грає  направду  в  слова  і  шахи.
Я  ж  –  червонію,  коли  махлюю,  йому  на  втіху.

Страх  виїдає  мою  вечерю  й  запалі  груди.
Каже:  несмачно,  та  нащо  має  цей  хліб  пропасти!
Що  не  співає  –  усе  зі  змістом  в  мій  бік  огуди.
Світ  заступає  своєю  тінню  і  сон  почасти.

Страх  начитався  либонь  чи  Андерсена,  чи  Гріммів,
пообіцяв,  що  облишить  на  певних  чудних  умовах:
маю  три  спроби,  аби  назвати  його  по-імені,
або  ж  поцілити  звіром  ув  око  собі  на  ловах.

Я  зберігаю  для  нього  в  покутті  чарівну  клітку.
Довго  плела  її  з  грубих  лозинок  чужої  віри,
так  вони  кажуть,  в  мою  п'янку,  нерозкриту  квітку.
Та  завеликими  є  для  страху  в  плетінні  діри.

Страх  і  сьогодні  навідатись  має  о  мить  на  першу,
я  назначала  йому  побачення,  мов  коханцю.
Знаю,  очікує  мало,  втім  –  я  себе  перевершу,
вже  ось  рощу  троянди  у  грудях  своєму  бранцю.
25.03.2021




Не  бригантина

Перекроєні  сни,  перелатані  все  доношую,
з  полотна  найдорожчого,  з  яву  та  денних  пошуків.
Я  старалася  змалечку  завжди  бути  хорошою,
та  виходила  за  краї  чи  доріг,  а  чи  зошитів
і  робилася  в  тому  старанні  щоразу  тоншою.

А  полотна  життя  наді  мною  пнулись  вітрилами,
повні  дужого  подуву  мрій  та  щирого  подиву.
Я  білішала  з  ними,  сповнялася  з  ними  силами,
мов  припливи  –  долала  я  кожну  наступну  сходину
до  відкритого  простору  дій,  що  за  небосхилами.

І  щоночі,  розплющивши  очі,  так  ясно  бачила,
як  з  грудей  мені  щогли  стримлять,  як  вузли  затягнуті,
як  з  гойданням  вітрил  то  зникала,  то  знов  маячила
найпалкіша  зоря,  звана  Сонцем,  і  всі  осягнуті
в  сонці  прояви  зла  –  звільнялися  від  звинувачення.

Я  була  гостроверхою  вільною  бригантиною.
Я  пливла,  напоумлена  вітром,  сповита  маревом.
І  пророчили  хвилі  величність  мені  латиною.
Ще  окіл  не  стискав  мене  туго  –  тягнувся  чарами.
Світ  на  мене  був  зшитим,  а  я  в  нім  була  дитиною.
31.03.2021




Перші  грози

Небо  розтяли
перші  грози.
Мамо,
знайдеш  мене,  де  й  покинула.
Крокусів  скуті  пелюстки
поснули,
либонь  нездужали.
Друга  весна  самотництва,
сьома  –  війни.
Квітень.
Віддаль  гримить.
Віддаль  –  стинають  квіти.
Віддаль  –  шаленими  бджолами  кулі  –  в  груди.
Перші  грози...
Ні,  не  забудемо!
"Лий,  зливо,  лий!"
І  навряд  чи  я  буду  тим...
Але  ким  я  була?
Де  і  колись  –  знаходжу
перші  блискавки.
Де  і  торік  –  вичікую
зцілення.

Небо,  нащо  тобі  війна?
Мамо,  нащо  тобі  очищення?
Злива  зла.
02.04.2021




Кроку  немає

Стоп!  Кроку  немає  більше.  Перше  кліше
шляху  пунктиром  прострочено  для  нащадків.
Ми  тут  ходили  подавно,  тепер  –  cherchez.
Ми  в  порядку.

Ми  тут  ходили  під  крилами.  Вічність  –  жарт.
Сивими  пасмами  грає  етюд  в  волоссі.
Кроку  немає  й  направду  –  це  перший  фарт
в  грі  у  осінь.
Стоп!
15.06.2021




Горошина

Перекочувати  на  долоні  пророслу  горошину,
аж  доки  вона  не  зачепиться  корінцем
за  одну  зі  змінених  в  часі  ліній:
долі,  життя,  серця...
Вибір  найменшої
стане  між  нас  єдиним.
Поміж  нею  і  мною
не  залишиться  таємниць.

Перекочувати,  допоки
не  зламаю  у  ній  те,
що  носить  початок  майбутнього.

На  полях  посічених
не  чекають  сходу.
17.08.2021




Старі  вірші

Коли  він  нарешті  щасливий,
коли  вона  врешті  вільна  –
здається  таким  неможливим
читати  старі  вірші.

Та  зрідка  заходять  зливи.
Як  мокра  сорочка  натільна,
прилипнуть  вірші  зрадливо
до  неї  в  думок  глуші.

І  буде  їх  спершу  мнути,
відтягувати  від  шкіри,
викручувати  до  болю
зябке  і  скоцюрбле  "я",

аж  раптом  візьмуться  діри.
Оголюй  себе,  оголюй,
отам  витирай  пробіли,
де  в  краплях  –  його  ім'я!

Навчи  її,  зливо,  чути!

А  згодом  нага  і  вільна
вдягнеться,  гучна,  бо  вільна,
натільно  своїй  душі.
14.09.2021




Зрячість  це

Не  бачити  берегів
на  які  ти  виходиш,
омившися  від  байдужості,
та  глибоко  ставиш  перший  слід
на  нових  пісках,
руйнуючи  гладь.
Не  бачити  заново  сповненого  жаги  того,
хто  випив  увесь  океан,
званий  дружбою,
та  так  і  не  освіжив  гарячої  душі  хопчика,
що,  одиноко  ганяючись  за  тінями,
падав  повз
холодні  обійми  матері.
Не  бачити,  як
затоплюєш  сушу,
звану  довірою,
і  мертвою  рибою  одаровуєш  за  любов
сипку,  як  пісок.
17.09.2021




Як  полюбити  котів

День,  як  риба  у  океані,  глибоководна  –
пливе  швидко,  та  не  помітно  оку,
не  виляє  хвостом.
Коли  ти  приходиш  до  мене  хитра  й  голодна  –
відчуваю  себе  котом.
Ти  корислива  і  непомірно  багатодітна.
Мімікрія  тебе  затягує  у  асфальт.
Ну  а  я  –  вся  така  висока  і  непривітна
не  ведуся  на  твій  бездоганний  альт.
Так  вже  склалося,  ми  булькочемо  в  череві  тої  риби,
як  відірвані  органи.  Всесвіт  –  як  під  орга́н,
в  м'якість  часу  і  простору  пнуться  колючі  глиби.
День  між  рибами  –  та,  котра  зветься  катран.
Хижий  день,  
тому  тут  немає  ні  добрих,  ані  сторонніх,  
на  цих  сходах  є  тільки  наш  вибір  сюди  прийти.
Як  розпочати  любити?  –  
Магазин  навпроти.  Молоко  за  тридцять.
Набридли  голодні  коти.
21.09.2021




Осіння  сучукрліт

Вітряний  день.  Вистрільний.  Так,  прекрасний!
Здуй  мене,  вітре,  геть!
Де  мені,  вітре,  смерть?
Власне,
необережна,  не  зацікавлена  і  те  пе  –
кого  гребе?
Калюжний  день.
Лужний,  еге  ж,  не  масляний.
Кинь  мене  між  калюж,
будуть  замісто  руж.
Що  нам  до  стужі,  дню?  На  вітамінах  же  ж!
Виграшний  день,  
амбівертний,  так  мовити  би.
Небо  –  гуаш,  замастилася.
Люди  –  гриби,
душаться  в  хвойних  оліях,  ефірних,  як  під  кущем.
Вічно  не  в  ногу  з  часом,
лишуся  із  дощем.
24.09.2021




Мої  вірші  та  клен  навпроти  вікон

Мої  вірші  та  клен  навпроти  вікон
залишаться  зі  мною,  ну  а  ти
за  жовтень  підеш  гарним  чоловіком,
листком  кленовим,  вісником  сльоти.

Та  не  турбує  шлях  твій  в  непогоду,
бо,  кажуть,  добре  –  де  немає  нас.
Турбує,  що  всипає  митей  вроду
під  ноги  людству  злий  прагматик  час.

Що  вже  між  нами  тиша  не  повстане,
велична,  наче  вирішальний  бій,
що  не  потішить  день  знайомим  станом,
лінивим  тоном,  пеленою  вій.

Що  тільки  звикла,  як  ти  ходиш  вколо,
аж  тут  питають:  пам'ятаєш  чи?..
Отой,  котрому  личив  власний  голос...

Я  його  знала  в  осені  зачин.
08.10.2021




Дівчатка  

Між  нами  –  храми,  поля  і  ріки,
старі  образи,  нові  коханці,
відтяті  коси,  підробні  ліки,
самотні,  довгі,  цілющі  танці,
уявні  вибачення  за  зраду,
дурні  поради  та  компліменти.
Між  нами  –  кожну  собі  не  раду
вже  інша  виріже  по  фрагментах
і  вставить  в  рамку,  і  спалить  рештки.
Між  нами  –  завчені  рухи  тіла.
Орел  –  довіку,  усе  –  на  решку.
Чи  так  хотіли?
15.10.2021




Ступати  в  біле  світло  місяця

Так  просто  є
ступати  в  біле  світло  місяця
з  темним  опівнічним  серцем.
Наче  воскресіння  словом,
ця  хода  звільнення
та  спустошення.
Адже  пустка  душі  –
це  не  найстрашніша  з  кар
для  тих,
котрі  люблять.
Біль  –
це  не  стояти  без  шкіри
під  струменем  з  перевернутої
небесної  сільниці,  –
це  залишатися  вмисно,
щоб  забути,
звідки  ти  вийшов.
На  третій  сходинці  від  низу,
такій  привабливо  чистій,
можна  просидіти  вічність,
обіймати  веселого  пса  і  повільно,
втрачаючи  пильність,
відійти
легким  і  впокореним,
заспокоєним.  
Сидіти  так  вічно,  щоб  не  бачити,
як  за  місячним  водоспадом
наставатиме  ранок,
в  який  оплакуватимуть  тих,
що  не  вийшли  під  світло.
19.10.2021




Fuga

Засинаєш  на  лівому  боці,  натягнена,  мов  струна,
а  на  ранок  знаходиш  під  сходами  серце  птаха.
День  оспалий  повториться  вкотре,  так  в  горах  пройде  руна,
під  фуги  Баха.

Таємниці,  котрих  ти  не  визнала,  всипалися  між  пер
й  закривавлені  липнуть  до  пальців,  всякчас  тремтячих.
Відмиватимеш  їх  перед  дзеркалом  й  вгледиш  себе  тепер
посеред  зрячих.

Задля  цього  й  звивалися  листя  і  вітер  в  гулкий  орган.
Задля  цього  й  ввійшла  у  сьогодні  вчорашня  втеча.
Задля  цього  й  стояла  над  птахом  і  серце  збирала  з  ран
ця  порожнеча.
22.10.2021




Хай  храми  горять

Хай  храми  горять,  коли  храми  горять.  Ти  –  слухай:
на  землю  відчужену  вкотиться  жовте  сонце,
на  сонце  невгріте  накинеться  чорна  скруха,
на  скруху  нічну  зійде  полум'ям  звістка:  сон  це!
Холодно  й  сухо.

Так  час  в  лікарняних  палатах  доходить  краю.
Так  ріжуть  дерева  незгодні  згрібати  листя.
Так  вивершене  полотно  для  нових  стирають.
Так  фени  загірні  розлякують  доли  млисті.
Так  проганяють  з  раю.
24.10.2021




Так  помирає  поезія

І  здається  мені...
Так,  –  здається  мені!
Все  здається  мені,  що  так,
саме  так  на  струні  стрійні  звуки
і  звій-іній  так  на  стіні...
Ійон!
Чи  здається  мені,  а  чи  ні,  а  чи  ні?  –
Саме  так  помирає  поезія!
24.12.2021




Руман.  Подай  мені  сили

Подай  мені  сили,  Господи,  і  спаси!
Я  вкотре  втікаю,  страхи  –  мої  дикі  пси.
Спромоги  подай,  жеби  стримати  викрик:  фас!
Виграти  час.

Я  –  скуток  уявного,  закуток  власних  мрій.
В  марунках,  як  в  дрантищах.  Господи,  та  не  зрій
се  пустище  волі,  зроби  хоч  би  щось,  зроби
зо  свої  раби!

Кущами  крізь  груди  росте  моя  давня  суть  –
створив  єси  айстрову,  та  не  во  ймення  рвуть
Твоє,  о  мій  Господи,  ці  святотатські  пси
квіту  з  роси.

Господи,  воскреси!
04.01.2022




На  чернетці  життя.  Боже  милостивий

На  чернетці  життя  –  лиця,  яких  не  забути.
На  віршах  –  шрами  від  олівця.
Боже,  воздай  кінця  дням  затяжної  смути!

В  руках  мені  мнуться  послання  янголів:  не  спасти!
В  очах  мені  хтось  запалює,  попеліють  їхні  листи.
Почах  дивний  зв'язок,  що  викільчувався  з  сердець.
Боже,  пам'яті  та  сподівання  подай  з  другого  боку  кінець!
Боже  пам'яті,  покажи  як  маю  тобі  молитися!
Срібло  спогаду  рідшає  від  торкання  руками  пожадними.
Лик  Твій  в  сніжному  небі  сребристо  до  мене  світиться.
Боже  жадности,  споможи  загарбати,  споможи!

Вже  й  зима  розтягнулася  тістом  на  ґрунту  чорному  деку,
аж  ген  далеко,  тож  спечи  її!
Вже  й  замарений  ліс  нарядився  до  свят  врочисто,
тож  освяти!
Вже  й  ріка  моя  вперта  втомилася  на  гору  витоків  плисти.
Боже  чемности,
Боже  милостивий,
відпусти!
10.01.2022




Безсмертник

Скляні  скарби
На  заході,
де  табуни  коней  ночують  під  старими  мостами,
а  одинокі  сіроманці  проводжають  поночах  подорожніх,
завиваючи  місячну  пісню,
густий  верболіз  ховає  блискучу  мрію,
підвішену  на  найнижчій  гілляці  найвищого  дерева.
Подібна  до  смарагду  вона  сяє,
відкидає  на  пагорби  і  серпантинні  дороги
обнадієний  промінь  майбутнього,
вколює  чужих  і  далеких
здогадом  недосяжности.
Шматок  зеленого  скельця
над  пучком  золотого  безсмертника
стереже  привид  минулого  дівчинки,
з  голосом,  подібним  до  музики  вітру,
зі  сміхом,  подібним  до  дзенькоту  скла,
досі  живої,
досі  живої.
І  випурхують  з-під  дерев'яних  хрестиків  мертві  пташки
між  іржання  та  шум  верболозу,
бо  радісно  вдома.

Гриць
Шляхом  непротоптаним  аж  ген  за  край
між  травами-травами  дехто  йде.
За  пагорбом-пагорбом  –  тихий  рай  –  сунична  галявина.
А  десь  позад  нього  –  гніздо  лелек,
краєчок  села  завернув  під  ліс,
за  водонапірною  баштою  сонце  хилиться.
І  згарище-згарище  між  суниць.
І  далечі-далечі.  І  весна.
І  він,  що  не  вперше  долає  світ
від  смерті  до  смерті.
Його  пам'ятатимуть  диваком.
Його  забуватимуть  тільки  так.
Та  вічність  не  раз  ще  закине  додому
друга  місцевих  собак  –
прозорого  чоловіка.

Яфори
Кичеро,  кичеро,  що  дивишся  спантеличено
на  село  моє,  як  на  моє  чоло,
зарости  мене,  кичеро,  мов  чумні  тіла  колись  –
соснами,  ялівцями…
Ягоди  до  лиця  мені,
зелений  до  тями,  кажуть,  як  ліки  серцеві.
Осьо  мені,  кичеро,  випало  на  удачу
мати  твою  фотокартку,  оспівувати  розпачливо.
Ще  б  не  забутися,  кичеро,  для  чого  це  все  було  –
розлучилися  аж  навік.
Та  ти  мене  згадуй,  люба,
хоч  за  дня,  а  хоч  вичером.
11-12.01.2022




Народженим  біля  ріки

Починайте  свій  тиждень  з  нами,
агов,  ті,  що  народилися  біля  ріки!
І  нехай  буде  так
ще  багато-багато  часу!
Немовлята  дев'яностих,  діти  сумної  мами,
відшукайте  голови  власних  коней,
одягніть  їх  на  добрі  палиці
і  мерщій  відкривати  світ!

Гей,  ви,  що  народилися  біля  ріки,
прислухайтеся  до  неї:  зміни  вже  близько!
Безнадійні  нащадки  своїх  матерів,
букартята  і  пестійнята,  ми  з  вами  усі  однакові,
ми  мчимося  бозна-куди,
ми  досі  не  знаємо,  чого  від  нас  хочуть.

Витягайте  з  кишень  своїх  горобців  –
сірі  запаски  сердець,
касово-офісно-мерчендайзерні  театрали!
Вимагайте  своїх  вихідних  і  нумо  творити  зміни!
Народжені  біля  ріки,  танцюймо  під  Сема  Кука!
31.01.2022




Вечірня  щастю

Вечір.  Службу  править  вітер.
Хор:  гу-гу,  гу-гу...
Може,  зранку  забуяють  квіти
на  снігу?
Я  забула,  як  просити  щастя
у  богів
для  померлих,  для  живих,  а  дасться  –
й  для  снігів.

Поночіло.  Вітер  дме  кадилом
у  вікно.
Щастя,  щастя,  де  ти  заблудило?
Чи  давно?
Йду  до  сну,  як  діти  до  причастя,
без  покут.
Що  ж,  попрошу  у  богів  для  щастя
власний  кут.
04.02.2022




Вітер  карбує

Вітер  карбує  портрети  на  даху.
Листя  –  провісник:  фур!
Восьма  річниця  лютневого  жаху
звихриться  з  цих  фігур.

Кров’ю  зі  стріхи  зимової  зливи,
наглою  кров'ю  –  час.
Боже  обтяжливий,  Боже  важливий,
Вимий  нарешті  нас!

Вітер  карбує  обличчя  сторожі,
риси  міняє  в  гнів.
Сто,  як  один,  металевістю  схожі  –
творить  війни  синів.

Ангели  пам'яті,  дотик  в  них  –  молот,
й  листя  завійне  це  –  
сходять  додолу  лютневим  розколом,
досі  війні  в  лице.
18.02.2022




З  пригорщі  птаха

Випускає  із  пригорщі  птаху,  мов  перший  постріл,
що  застрягне  в  найближчому  стовбурі,  наче  в  горлі,
аж  закуриться  з  рота  туманом  скорботний  простір,
аж  викручує  плоть,  мов  поламані  крила  орлі.

Випускає  наступну  і  сиплються  з  крони  вишні,
та  в  падінні  чи  м'якнуть,  чи  щось  їх  до  соку  душить.
І  сортує  на  сущі,  безвісні,  живі,  невтішні,
що  назвати  б  їх  –  ягоди,  та  називає  –  душі.

Випускає  останню  і  пурханням  зносить  миті,
аж  лягають  дерева  із  вивернутим  корінням.
І  клює  птаха  вишні  доспілі,  а  каже:  вбиті!
бо  в  жалобі  готують  невмите  оте  розговіння.
23.02.2022




Мирний  голуб

[i]Пам'яті  О.  Р.  (Роксани  Ужван)
[/i]
В  темну  годину  до  Тебе  білий  голуб  возноситься.
Господи,  упокій!
І  милуйся  росою  останньою
на  розлогій  красі  її  вій!
Дослухайся,  як  слово  віршами  сиплеться
з  найщедріших  уст!
Доню  Твою  улюблену
вже  сьогодні  до  Раю  впустять
янголи,  янголи,  янголи...
І  ось  на  одного  побільшало.
Боже,  ось  Ти  –  Справедливий,
що  не  дав  їй  узріти  гіршого
від  болю  її  нестерпного.
Але  годі  бо,  годі,  стерпло!

Ось  ще  один
мирний  голуб  Твій.
Господи!
Господи!
Господи,
упокій!
24.02.2022




За  нас  страсти

Чую:
прибийте  ненависть  свою  до  хреста!
А  сама  у  собі:  конайте!
З  кожної  рани  на  тілі  Людського  Сина
витікає  густа
моя  провина.
І  храм,  наче  гріб.
Вітражі,  мов  присипане  віко  землею,
що  ворог  металом  гарячим  розгріб.
Сорок  днів  не  просити  торкнутись  єлею
чолом  своїм,
бити  чолом  своїм,
затерпати  чолом  своїм
і  всією  душею,
не  жадати  золота  й  тиші  цієї  для  душ  колиски,
іконного  блиску  очей,
мокрих  у  знак  прощення,
не  чекати,  що  гріб  передчасно  розкриють,
допоки  у  нім  не  забракне  кисню.

Чотирнадцять  разів  у  поклоні:
Притерпівий,  не  милуй,  не  милуй,  не  милуй!
11.03.2022




Розумію

[i]"I  see"  
Eliza
[/i]
Слів  назад  не  вернеш.
Пам'ять  –  град  і  чернеча  хустка.
Все  докупи  збирай:  мерзлі  ягоди  та  залізо.
Що  ж,  коли  ти  помреш,
у  мені  зродять  вишні-згустки.
Що  ж,  коли  я  помру,  ти  зрадієш:  прощай,  Елізо!

Слів  назад  не  приймай!
Нить  життя  –  павукова  праця.  
Від  вузла  до  вузла  наростає  примарність  втечі.
Що  ж,  як  станеш  на  край,
хай  дов'яже  її  мій  пацяр!
Що  ж,  як  стану  на  край,  сміливіше  штовхай  у  плечі.
15.03.2022




Стокротки

Розбудили  траву,  але  ж  пальцями,  не  граблями!
Відігрілися  врешті,  та  промені  –  мов  мечі.
І  за  віщо,  за  віщо  стокроток  кладуть  до  ями,
голубів  –  до  печі?!

На  холодній  землі  хай  лежить  моє  серце  й  чує,
як  встромляють  ножі  в  невкорінені  ще  тіла,
як  воюють  мужі,  як  молитва  за  них  воює,
спалюючи  дотла

першу  втому,  останню  межу  та  страшну  зневіру,
і  розсіює  попіл  цей  добривом  для  квіток.
Розбудили  весну,  тож  протне  врешті  черево  звіру
правди  росток.
19.03.2022




Жива  

І  вмерла  би  просто  собі  на  полі
отут,  отут!
Та  грішно  псувати  цей  свято-чорний
промерзлий  ґрунт.
І  вмерла  би  просто  собі  у  лісі
отам,  отам!
Та  сором  отак  годувати  бісів
на  зло  богам.

І  вмерла  би,  вмерла  би!  Вмерла!  Вмерла
чи  ще  жива?
Ще  навіть  не  сіяли,  а  криваві
прийшли  жнива.
Та  щойно  зготовилася  вмирати,
спустивши  злість,
як  вистрілив  миттю  родючий  пагін:
він  відповість!
05.04.2022




Кошик  для  Мойсея

Темне  сонце  сідає  в  човен  і  обирає  курс.
Темні  води  несуть  його,  темні  води.
Будеш,  сонце,  про  мрію  згадкою
там  –  за  обрієм,  з  пересадкою
на  китів-братів,  на  вітрів  плече,
на  русалчин  хвіст,  хай  тебе  несе,
кругле  сонце,  в  чужий  живіт!

Темні  води  –  вагання  матері,
люлі-люлі,  собі  гойдаються.
Мертві  води  –  байдужість  матері,
що  за  звичкою:  а-а  –  маятник,
ритм  тримають,  та  йдуть  на  спад.

Стережися,  зотліла  грудочко,
руки  в  річку  цю  не  занурюй,  бо
станеш  місивом,  рибкам  стравою,
мамці  попустом,  вітцю  посміхом,
що  тебе  зачав,  він  тебе  зачав  ген  у  космосі.
Будь  послушним  –  зникай  в  човні!

Я  сама  тебе  від  берега  відштовхувала.
Намочилася  в  пояс,  задихана  і  розпатлана.
Я  сама  тебе,  шлякувала,  а  все  ж  –  гасила.
Порятуєшся,  порятуєшся,  прощавай!
14.04.2022




В  радості.  Червоні  тюльпани

Симптом  повітряної  тривоги  в  правому  передсерді
загострюється  опівночі  та  в  прокльонах.
La  vita  è  nel  tripudio!  –  Шановний  Джузеппе  Верді,
це  недоступна  зона.

Коли  мені  в  грудях  булькає,  наче  на  дощ  в  калабані
плюскається  малесеньке  пташенятко,  –
я  хутко  пригадую  тих,  що  їх  називаю  –  кохані,
ще  й  підганяю  гадку:

спішися,  спішися,  думко,  ракети  –  птахи  крилаті.
Хоч  булькання  м'яко  мучить,  та  розмах  крила  –  калічить.
Хай  стіни  мене  запишуть,  як  спомин:  хтось  жив  в  цій  хаті.
Хай  вивчать  мене  ікони  і  в  спадок  собі  полічать.
Осьо  я  –  під  лівим  оком
Мадонни!

Садів  не  садила  вчасно,  сушник  не  зрізала  вчасно.
Червоні  тюльпани  щасниць  ще  поки  в  мені  ростуть.
27.04.2022




Забуду  

І  навіть  слова...
І  слова  також!
І  мотив,  і  нуту,
і  розсипища  окликів,  і  непокрапане  тло,
і  пісню  сьогоднішню,  цю  –  на  завтра  не  нову,
і  невимовлену  забуту,
і  злість,  і  покірність,  і  владність,
і  все,  що  одно,
і  все,  що  мені  все  одно,
і  все,  що  мені,  все,  що  й  не  мені  не  однаково,  небайдуже,
і  тебе,  що  читаєш,  минаєш,  минаєш  читати,  друже!
28.05.2022




Сьомий  вітер

Атож,  між  маків  зродиться  душа!
Не  перший  рік,  як  обіцяла  бути,
та  вітер  з  гір  й  ці  виверти  покути...
Бо  пелюстками  легше  опада...
ти.
Ти!
Ти  обіцяй,  розкутий,
що  віднесеш  опале  без  гроша,
помічнику  мій,  вихідцю  з  осмути!
Вже  сьомий  вітер,  а  душі  й  не  чути.
03.06.2022




Дощового  дня

Дощового,  здається,  тридцять  другого  дня
я  залишила  правду  для  захмарного  Бога.
А  що  й  освітилося  в  поодиноких  променях  сонця  –
того  достатньо  людині
для  життя  в  неправді  й  ненависті.
Бо  така  вже  людина  –  ненависть  її  ім'я.
А  Бог,  отже,  любов.
Тож  до  Божої  сутності  в  кожному  з  нас
розміряно  лишень  на  крок.
Тут  варто  себе  запитати,
чому  ж  не  ступають  його  цілісні,
душею  ходячі?
І  відповіддю  буде  уявна  картина  сором'язливості,
на  якій  чотирирічне  дівча  затискає  підборіддя  в  плече
і  вискубує  з  пальчиків  руки
неіснуючі  бур'янці,
а  пальчиками  ноги  проводить  довкола  себе
півкруглу  лінію  безпечності,
бо  все  ніяк  не  наважиться  взяти  в  дорослих
таку  бажану  простягнуту  цукерку.
Так  виглядає  він  –  той  самий  крок,
якого  ніколи  не  здолає  маловірне
людське  дитя.

Та  що  ж  тоді  бентежить  розум  чоловіка,
котрий  прийняв  своє  слабке  єство?
Чи  не  зворотний  шлях  –
Богові  крок  до  людини?
Єдиносміливий  вільно  стає  ненавистю.

Єдинонезатятий,  хоч  Ти  не  гордися  бути  таким  диваком,
як  отой  невідомець,  що  ходить  щоранку  однією  вулицею,  
камінці  розглядає.
Без  очікувань  на  оживання  каменю  –
люби  мене!
09.06.2022




Маки  біля  хрестів

Червень  приносить  спогади,  як  поразку,
маками  осипається  під  хрести.
Вицвілий  рік.  Уцілів  єс,  то  й  маєш  ласку.
А  ні  –  то  прощайся,  йди.

Хто  лиш  придумав  усі  ці  хрести  і  маки?!
Хто  лиш  розкреслив  вічність  на  ці  роки?!
Я  потримаю  долоню  відкритою,  заки
всиплються  мимо  руки.
09.06.2022




Випалена  трава

Гу...
Не  хрущі  покришили  тишу,  –
автостради  гул.
Спека  –  чорна  ріка,  каже:  я  вас  вколишу,
в  сморід  асфальту  розплавленого  і  в  страх
запеленаю  тісно.
Не  боїтеся?  Ну,  звісно  –
війна!

Полудень  мляво  шукає  затінок  попід  найнижчою  стріхою,
а  по  центральній  вулиці  йде  мовчазний  монах.
Що  йому  тут  шукати  в  ложці  води,
правду  чи  справедливість?
Просити  більшого?
Діти  з  м'ячем  пробитим,  старий  з  черешнями,
червоні  літери  на  білій  стіні:
не  діждіть  біди!
У  верховітті  –  лінивий  вітер.
Добре  хоч  не  здимає  пісок  розпечений.
Добре  тут  і  безпечно!
Ситно,  тому  й  не  шкода,  –  
стара  простягає  монаху  збан  з  молоком:
напийся,  на!
Аякже,  знаємо,  що  війна.

Хтось  на  стіні  дописав:
по  коліна  в  московській  крові  –  вперед!
Старі  головою  схвально  хитають:  так!
Тут  всілякі  проходять  і  в  кожного  інше  кредо.
Про  прощення  також  гиворили  не  раз,
роздавали  буклети,
але  полудень  нам  очей  не  засліплює.
Присядь,
перепочинь.
Трохи  посушливо.  Та  і  куди  нам  тепер  спішити?
Випалена  трава  –  скосили  занадто  коротко.
Випалена  трава  –  війна.
26.06.2022




Перетлінь  війни

Ох!
Перекотибог  по  липневій  спеці.
П'ятий  місяць  біг,  п'ятий  місяць  здох
смілим  в  небезпеці.
Самосум  зацвів.
Якщо  ти  –  посів,  –  я  тебе  пожну
серпом  перетліні.
Пазуху  дощу  –  серпень  навзамін.
Безсердечна  нині.
28.07.2022




Thabor

[i]"Бо  не  знав,  що  казати,  бо  були  перелякані"  
Мк.  9:6[/i]

–  Добре  бути  нам  тут,  Господи!
Поставимо  ж  три  намети:
для  Тебе,  Мойсея  й  Іллі...
–  Петре,  не  говори  дурні!
Що  є  матерія  для  сяйва  Духу,
який  ти  надумав  під  нею  сховати
чи  то  для  захисту,  чи  то  для  догоджання?!

–  То  ви  будете  його  хоронити?
–  Кого,  попіл?
Жінко,  не  будь  наївною  і  не  розводься  на  тему.
Полудень  в  лісі  чорний,  як  і  вчорашнє  згарище.
Нам  обом  пощастило  вистрибнути  чи  не  для  того,  щоб  нині
переповісти  обставини  перше,  ніж  випаде  вмерти.
Свої  не  відомо  чи  й  будуть.  Їхні  за  N    кілометрів,
та  чуємо,  що  наближаються.  Ліс  не  найглибша  схованка.
–  Не  розряджай  телефона!
–  Хех,  дитино!..
Словом,  можливо,  ця  плинність  найкращ...

–  Добре  бути  їм  там,  Господи!
Розкладімо  ж  три  намети:
для  Віри  в  швидку  перемогу,  для  Завзяття  і  для  Незламності.
Що  є  плоть,  щоб  за  нею  ховали
сяєво  Волі  живої?!
Хай  витають  у  чорному  лісі,  невидимі  для  ворогів,
а  як  діждуть  наступників  –  сміливо  у  них  вселяються!
–  Петре,  Петре...

Господи,
якими  словами  до  Тебе  молитися,
коли  втілив  вічність  для  грішників
в  очікуванні  звісток,
а  вічність  для  праведників  –
у  несвідомості?!
21.08.2022




Природи  гості

На  ока  дно
опадає.
Тут  все  –  одно,
і  жалі,  і  кручі.
Пий  з  ока  заздрість  до  них  ядучу,
бо  ось,  єдині  в  думках  і  рості,
у  свіжий  вітер  встромляють  пальці  –
природи  гості.
Бачу  їх.
Опадають  на  ока  дно
отруйною  рідиною.
Наче  дзбан  з  молоком,
обома  руками
око  перехиляю
жадібно.
25.08.2022




Сотворіння  

І  сталася  зброя.
І  закінчено  восьмий  день.
І  було  її  стільки  ж,  як  риби  в  морях,
річках  і  озерах,
як  птаства  на  небі,  плазунів  й  звірини  на  землі,
за  родом  її,  як  за  їхнім,  кожного  родом.
І  побачив  Господь,  що  добре  воно  –
мати  у  світі  попарно
живого  і  мертвого.
І  досотворив  її  стільки  ж,
як  людей  між  людей
за  родами  їхніми,
а  за  подобою  –  слова.
І  був  вечір,  і  був  ранок.
І  сталося  вбивство.
День  нелічений.
01.09.2022




Абиякосінньо  про  втрату

Бо  що  зачинається  восени  –  виживе  лиш  восени,  тому  триває  недовго.
Натякає:  облиш  почуття,  подібне  на  відчай,  і  далі  вже  іншим  йди!
Пам'ятаєш,  як  виносила  і  народила  декілька  добрих
і  безтурботних  на  цих  самих  шляхах  годин?

Так  буває,  коли  розхитаність  настроїв  заколисує
власне  невдоволення  і  невідповідність  вимог
потребам.  Відтак  всинаєш,  звикаєш  і  врешті  вписуєш
цю  нестабільність  у  розклад  під  пунктом  "тривога".

І  тоді  здається,  що  осінь  з  її  насиченими  барвами
вигадана  саме  для  романтизації  втрати  і  загадковості.
А  легка  сповільненість  слів,  кивків  голови,  ходи,  терпкі  аромати  –
це  те,  що  вартує  смерті,  та  водночас  –  тривати  довго  й  промовисто.

Адже  все  пізнається  у  порівнянні,  відчувається  на  контрасті.
Людське  дихання  стає  подібним  до  полум’я  в  сирості  й  холоді.
А  чого  нам,  людям,  в  такій  атмосфері  жадати,  як  не  власної  винятковості?
І  кого  ж  за  її  відсутність  карати,  кого,  як  не  себе,  перетворювати  у  спогад?
05.09.2022




На  шпицях  горожі

Нікому  ніхто  не  згадається  через  вічність,
мов  грона  хисткі,  позриваються  в  трави  розсипом.
Та  досі  між  листя  пожухле,  немов  у  вічі,
вглядаюся  довго-довго  щоранку  з  просипом.

Отут  мені  стало  духу  зректися  істини.
Отут  мені  бракло  моці  зректися  роду.
Отут  імена  ваші  впнулися  в  горло  вістрями,
як  шпиці  горожі  у  м'якоть  гнилого  плоду.
23.09.2022




Віршів  замки

Для  того,  хто  зник  чи  хто  просто  замовк:  привіт!
В  Карпатах,  говорять,  вже  сніг.  Нескінченний  лютий.
А  в  нас  тут  по  аркушах  білих  пройшовся  роззутий
поет  чи  художник,  бо,  власне,  невидний  слід.
Куди  ти,  по  що  ти,  за  ким,  чи  кого  ти  від?

Тікають  тепер  не  години,  не  дні,  –  роки!
Усе  за  Михальдою:  час  –  порожнисті  карсти.
А  ми  тут,  поети,  все  силуємося  вкрасти
хоч  краплю  невпинного  словом  своїм  лунким,
та  сильне  Ніщо  і  даремні  віршів  замки.

Для  того,  хто  зник  чи  хто  просто  замовк,  нема
ні  осені  в  зливах  й  цього  вересневого  спліну,
ні  спогадів  літніх,  в  надіях  відродження  тліну,
ні  спроб  докричатися,  кожна  з  яких  дарма,
ні  часу,  ні  аркушів,  що  на  обох  –  зима.
25.09.2022




Мені  на  ум

О  сум!  О  сум!  З  якої  ти  комети
пилом  спав
на  сонні  душі,  на  причали  Лети,
мені  на  ум,
на  силуети  постатей  в  очікуванні
добрих  слів,  старих  маршрутів,
втоми  дощів  затяжних,  
спасіння  втечею?
Нащо  ти  впав  на  них
тінню  чернечою?
О  суме!  О  суме,  
ну  ж,  надоум  мене,  
заражений  космоглуме,  
комаху  земну!  
26.09.2022




Параска

Та  коли  б  ти  отут  стояла,
як  примара,  як  пара,  німб  чи
зсохла  яблінка,  хутро  вівче,
чи  гукала  до  мене:  дівче,
подай  води!
Я  би,  бабо,  тебе  й  не  взнала.

Тільки  палицю  криву  й  грубу,
і  подерту  всякчас  спідницю,
замащений,  як  ніч,  фартух,
те,  як  дивишся  прямо  й  руба,
як  в  руках  провертаєш  спиці,
а  тоді  засмієшся  гучно,
що  аж  виб'єш  з  грудини  дух.
Все  без  тебе  бло  прикро  й  скучно.

Як  наввіриться,  бабо,  в  хмарах,  –
приходи!
29.09.2022




Витята

Просто  вирізана  по  олівцю.
Боже,  нащо  накреслив  Ти  долю  цю?
Не  причина,  не  наслідок,  –  поміж,  лінія,
що  про  неї  так  сухо,  мов  опис  Плінія:
мала  стільки-то  років  у  розпорядку,
закінчилася  вчора,  все  за  порядком!

Просто  вирізана  поміж  людей.
Боже,  краще  б  Ти  серце  з  її  грудей!..
Не  слідила,  не  шкодила,  не  кляла,
помилок  не  зробила,  бо  не  змогла.
Мала  безлік  запасів  страхів  й  терпіння.
Була  витята  вчора  з  сирим  насінням.
03.10.2022




Чоловік  часів

Хто  ти,  –
зруйнований  храм  при  дорозі
чи,  з  занімілою  до  осені  рукою,
прошак  непевний?
Чоловік  часів
просторих,  мов  різновиди  гріха.
У  закутку  снування  думки  –
мара,  подібна  на  оту  з  лиця,
що  все  не  знає  скону.
Календарі,  мов  згрубша  вчеплені  фіранки,
лякають  давністю  незмінюваних  сенсів:
байдуже,  байдуже,  байдуже,
в  порох  зітреться  серце!
Та  допоки
ще  плоть  жива  –
нехай  гуляє  в  ній  остудний  вітер,
що  приблудить  з  гір.
Ах,  якби  смерть  давала  обіцянки,
мов  дрібні  монети,  –
все  оновив  би  в  стінах  цих  занедбаних!
Що  коштує  сьогодні  вмерти  раз,
аби  лиш  тінь  тієї,  що  вмирає  від  початку,
нарешті  в  них  впокоїлася?
03.11.2022




Молитва  

Тримаюся  за  Твій  голос,
як  за  намисто  з  битого  скла,
що  врешті  переріже  долоні.
Хистке,  переливчасте  –  сягає  неба.
Не  бачу  йому  початку,
спустив  бо  так  давно,
цуралася  бо  так  довго,
хоч  знала,
що  одна  не  встою  на  сипучому
ґрунті  заперечень.

Голос  Твій  –  дзвін  церковний,
чужий  і  незвичний,
злякав  мене  дужче,  аніж  мовчання,  Господи.
Голос  Твій  воплотив  мою  душу
на  іншому  кінці  безконечності,
і  враз  тут  бездушною  стала.

Отямся!  Отямся!  Отямся!
Він  мовить,  та  ще  не  кличе!
Він  –  молитва  твоя.
Тримайся  за  Його  голос!
03.11.2022




Завтра  приходитимуть  люди

Вимагають.

Бо  не  видно  просвітку.
Темінь,  темінь  темна  я.
Змучена  й  даремна  я.
Ох,  яка  ж  даремна  я,
змучена  й  слабка!

Завтра  приходитимуть  люди,
питатимуться,  чому  засмучена.
Розумніші  скажуть:  облиште!
Мудріші  спробують  обійняти.
А  вона  лиш  очі  підведе,
а  плечі  ще  більше  осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не  вразлива  чи?
Диваки,  хіба  ж  не  розумієте,
її  не  існує!

Втомлюють.

Вечори  осінні  –  моя  душа.
Місяць  –  мій  супровідник.
Шкода  тільки,  шлях  вечора  куций,
бо,  може,  і  віджила  б  чимось  темним,
скажімо  –  ніжкою  лавиці
чи  тінню  стовпа,  від  якої
даремно  усі  ухиляються,
бо  пропустила  б  крізь  себе  й  так,
безтілесна,
та  в  ній  тут  більше  присутності,
аніж  в  мені.

Розбурхують.

Просвіток  ховався  за  дахом
чужого  дому  і  одинокою  ялиною.
Янгол  небесний  ще  вирізав  трафаретки,
за  якими  вирізатимуть  трафаретки,
за  якими  вирізатимуть  крила,
для  яких  вирізатимуть  людей,
та  вже  ладен  був  кинути  ножиці
гострим  кінцем  донизу,
щоб  пробити  над  нею  темряву.
Він  знав  її  тепер  такою  самою,
як  і  вічність  до  того.
А  вона  вдарила  його  рукавицею,
розмітаючи  бліки
перед  очима.

Відходять.

А  потім
усе  минулося
і  сіло  дожидатися
проминання  інших.
04.11.2022




Перед  миттю  отут

[i]"і вивели  його,  і поставили  поза  містом"  
Бут.19:16[/i]

Сходить  сонце  по  пагорбах  вниз,
а  у  мене  груди  оголені,
остуділі  під  плямами  солі,  що  сталась  зі  сліз.
Ось  же,  сонце,  на  пагорбах  хмиз
і  кущі,  як  я,  обездолені.
Підбирай  на  багаття  земне,  бо  з  собою  не  зніс

той,  що  йшов  перед  миттю  отут,
просто  з  снища  мого  відпертого.
Він  був  босим  і  вибіг  раптом,  не  упереди́ла.
Йому  слово  моє,  наче  прут.
Цього  пруття,  на  дрібно  стертого,
наламала  ще  поночі  вірна  його  немила.

Він  від  тебе,  а  ти  чи  за  ним?
Він  від  мене,  а  я  –  повсюдами,
аж  іскриться  під  п'ятами,  але  ніщо  не  займеться.
А  чи  плакала  я  за  таким,
чи  з  очей  соляними  спорудами
осипався  на  груди  кожен,  хто  озирнеться?
04.11.2022




Перед  світанком  

[i]"Хто  буде  намагатися  спасти  своє  життя,  той  його  погубить;  а  хто  його  погубить,  той  збереже  його  живим"  
Лк.  17:33[/i]

Осягну,  затуляючись  рукавом,
від  палючого  сонця  начебто,
павутинячу  суть  речей:
міцність  плетива  –  у  найтоншому.
Все  побачено,  всім  пробачено.
Неповторення  долі  узору
при  повторенні  шляху.

Так  темно
буває  задля...
Так  пусто
буває  задля...
Так  нестерпно
буває  задля
неосяжних  мрією  змін.

Не  наважуюся  на  рух.
Мереживо  в  сяєві
відіб'ється  печаттю  здобутків.
Так  втрачаються  перед  світанком.
Чи  не  до  цього  йшла,
опираючись  на  примарне?

Ось  же  я  –
плоттю  окреслена,
сотворінням  прекрасна!
15.11.2022




Навпомацки  

Залишайся  на  лінії,
доки  твої  тіні
не  зачнуть  проростати  у  синьому  закутку
поля  зору  того,  хто  слухає.
Простір  знехтує  розумінням
власного  виміру.
Уява  постане  матерією,
думка  –  дотиком,
темінь  –  звитком  живого  проміння,
щойно  зрізаного,
пахучого.
Окремість  –  обгортковим  шурхотом.
Даруй!
Світло  присутності
крізь  невідомість  навпомацки,
наче  пальці  уздовж  стіни,
натрапить  на  теплі  вуста,
що  мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути  разом  –
означає  бути.
Навіть  коли  до  німоти  затулиш  їх  –
будь  знанням!
29.11.2022




Слова-серпокрильці

Майстерно  так  триматися  межі,
кришити  побіч  вічності  хвилини.
Отут  я  відречуся  половини
своїх  земель,  нехай  лишень  стрижі
видзьобувати  втрачене  полинуть.

Бо  й  перелітні  знехтували  ціль,
котрої  досягти  мені  несила.
Отут  я  серце  в  потемках  носила.
Отут  їх  відступитися  просила,
бо  серпокрильно  сікли  звідусіль.

Вхопіть  ясне,  що  виклювали  з  віч,
й  гніздіться,  гостродзьобі,  за  межею!
Не  ріжуть  плоть,  коли  ножі  з  іржею,
і  не  годують  правдоспівних  лжею.
Отам  бо  день,  а  з  цього  боку  –  ніч.
Осінь  2022  -  літо  2023




Світло  слова

[i]"і  ті  троє  —  одно"  
Ів.  5:8
[/i]
Запалюють  у  мені
світло  слова
вустами  незнайомими,
не  вражаючими,
не  хвилюючими,
аби  проясніло  в  очах  і  на  серці.
Хто  вони:
дух,  кров  і  вода?
Чи  рідні  мені  ці  троє?
Нашіптую  з  острахом,  –
рознесіть,
не  розтратьте  дорогою
свідчення  істини.
Злуда  там,
де  розмовляють  самі  з  собою.
Обман  там,
де  мовлять  просто  і  швидко.
Цінність  там,
де  змітають  перше  і  друге
власним  іменем.
Не  відкидаю  свого  заплямованого,
як  не  цуралася  вмисне  плямити.
Воно  –  долоня  любові.
Ним  зігрібаю  крихти
розгубленості  у  рішеннях.
Ним  прокладаю  дорогу
до  самітного  спокою.
Ним  всотую  відчай
усього  неможливого.
Ним  полегшую  гарячку
хворобливої  пристрасті.
Ним  не  болітиму,  коли  прикладете
до  втомленого  чола.

Вони  слухають,  запам'ятовують
і  беруться  виконувати.
Додаю  сили  їм
власною  вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А  натомість  вони
розганяють  мурах  з  мого  тім'я  –
провини  й  образи.

Промовляй  до  нас!  –
Закликають  дбайливо  ці  троє,
єдині  свідки  мої.
07.12.2022




Давня  прогулянка

Душе  моя  багряна,  луки  в  маках,
як  давня  прогулянка,  відголоском  сюрчавим
оживлять  тебе,  палаючу.

День  мине  –
проспіваєш  йому  прощальної.
Інший  мине  –
вснеш  нероззутою.
А  над  отими  зрідненими,  над  полями  –
туга  моя  ширяє,  давніше  загублена,
і  пурпуровими  пасмами  проявиться,
ще  ти  й  від  сну  не  відійдеш.

Отак  порізно  з  нею  ви  тулитеся
до  неприступного  світу.
Отак  порізно  ви  –  туга  й  душа,
і  десь  помежи  вами  я  –
поетка  безлика.
21.01.2023




Квітом  на  граніт

В  твоїх  очах,  Маріє,  повен  світ.
Та  що  по  лицях  є  тобі  пролитим?
А  я  стою  навпроти  без  сльози.

Нехай  не  з  квітів,  та  не  порази
букет  імен,  загорнутий  в  молитву,
як  підійматимеш  з  моїх  тремтячих  губ!

Мале  і  зріле  –  кожне  приголуб!
Нехай  не  знають,  сіллю  чи  медами
з  кривавих  тріщин  злизувала  їх.

Маріє,  та  якби  він  тільки  міг
цвісти  довіку,  зрізаний  словами,
і  не  опасти  квітом  на  граніт!..
04.07.2023




Супутники  тиші

Чуєш  покій?  Тебе  немає.
Ніколи  тебе  не  було!
Спадень  б'ється  об  плесо  неспинності
смаглим  своїм  чолом.
Серпень  в  сутінках,  тиші  супутнику,  –
все,  що  додержав  світ
для  обряду  твого  ненародження,
вклавши  собі  в  живіт,

в  темні  води.  У  темних  водах,  в  які
явність  стікає  з  жил,
плинь  до  берега  ти  чи  від  берега  –
всяко  лиш  збавиш  сил
власну  течію,  що  не  приречена
світу  студити  кров.
Серпень  покоєм  сам  нарочито  це
черево  розпоров.
30.08.2023




Мара.  Куди  підеш  ти

[i]"Не  звіть  мене  Ноомі,  звіть  мене  Мара,  бо  велику  гіркоту  зробив  мені  Всемогутній"  
Рут  1:20
"куди  підеш  ти,  туди  піду  й  я,  а  де  житимеш  ти,  там  житиму  й  я"  
Рут  1:16[/i]

Куди  підеш  ти  –  туди  я  піду.
Чужа,  неповинна
жінко  –  тінь  моя,  таліт  з  осуду,
матір  моєго  сина,

жоно  мужа  мого  несотвореного,
невінчана  удово,
не  йменуй  як  давніш  єство  горя  мого,
вигадай  мені  слово!
02.09.2023




Бо  коли  Тобі  ще

Бо  коли  Тобі  ще  виявляти  свою  всесильність,
як  не  в  час  перетертої  плоті  з  землею,  пилом,
у  краях,  де  политі  червоним  степи  ковильні,
де  нехрещених  вірою  –  відданістю  хрестили
і  з  гріхом  позбавляли  мови,  любови,  імені.

Випадають  в  молитві,  з  розгорнутої  долоні,
по  кутках  України  втрачаються  намистини:
дерев'яні,  криваві,  сталеві,  пісні,  солоні,
бо  розірвана  вервиця  сина,  раба,  людини.
Тож  нанизуй  натомість  намолені  не  схололі.

Тож  зліпи  його,  Господи,  заново  і  навіки,
де  не  ділять  добу  на  окрайці,  м'якушку,  плісень,
через  руки  присяжного  вірного  чоловіка,
що  по-чесному  крає,  вмочує  в  чорне  місиво
білі  скиби  приречення,  викуплення,  везіння.

Бо  коли  Тобі  ще  направляти  заблудлі  душі,
як  не  в  час  невідомости:  де  він?  Живий  чи  згинув?
І  бо  що  ці  думки,  як  не  свисти  Твої  пастуші,
що  крізь  відчаю  потемки  в  рідні  серця  долинуть:
обізветься  дзвінком,  обійдеться  легшим,  виживе!
18.09.2023




Чорнильна  троянда

[i]Пам'яті  А.  П.[/i]

І  помолитися  б  хоч,  бо  за  душу  –  хтозна,  чи  є  кому,
але  у  горло  немовби  троянда  чорнильна  вилита,
і  підіймається  шкірою  з  шиї  узор  під  вилиці,
щоб  не  пустилося  слово  на  докір  Тобі  –  далекому.

Боже,  це  Ти  близько  неї  чи  янгол  Твій  грав  мелодію
згубної  ночі,  що  цілила  в  очі  у  зливу  бліками?
І  багровіли,  мов  свідки  а  чи  придорожні  злодії,
клени,  до  крові  поколоті  часом,  не  Анжелікою.
26.10.2023




І  тільки  думка

[i]"і  стояла  до  тих  пір,  поки  тяжкість  її  тіла  не  переважила  цю  звичку"
Г.Г.Маркес  "Ісабель  дивиться  на  дощ  в  Макондо"
[/i]
Я  не  сумую,  просто  –  білий  вальс,
а  думка  в  пелюстках  стоїть  безвітрям.
І  впала  б  вже,  та  звичка,  Ісабель!..

А  ти  чи  так  дивилася  на  нас,
як  на  бездоння  прорваного  неба,
коли  ми  світ  розкраяли  навпіл?

Буяла  злива.  Ісабель,  це  фарт  –
не  заридати,  ще  не  відвернувшись.
Його  сльотавий  погляд  –  чужина.

Подумай  і  суди,  чого  ми  варті,
якщо  падіння  притаманне  тілу?
І  тільки  думка,  думка,  Ісабель!..
18.04.2024




На  здичавілих  яблуньках

Цей  півень  з-поза  ранку
горланить  голосом  предків:
не  забувай  шляхів  до  місця  сили!
Там  –  на  здичавілих  яблуньках
досі  висять  імена  –
кислі  й  терпкі,
тверді  та  пирскливі,
що  зриваються  у  невикошені  трави,
а  здається,  наче  у  вухо  землі,
трусом  виштовхують  тяму
з  доглянутих  снів:
пробудися,  дитя!
ти  –  пам'ять  роду!
16.06.2024




Слова  твої  –  сливи

Слова  твої  –  сливи  доспілі,  поточені  сумнівом.
Розламую  надвоє,  м'якоть  вергаю  на  віру.
Проколюю  шкіру  об  кісточку  першого  –  думного.
Розколюю  міру  в  очікуванні  наступного.

Слова  твої  губляться  в  зародку,  затишку,  затінку...
Пощо  їх  на  дотик  шукатиму  в  травах  притлумлених,
як  всиплються  купно  додолу,  на  збитки  у  п'ятінку,
хоч  знаю  допевне,  що  не  покладу  до  подолу?!
10.08.2024




Відпочинеш  

Відпочинеш,  прислонившись  до  святкових  передзвонів,
щоб  тілесність  волі  й  духу  вкарбувалася  в  іконі.
Світлий  воїне  розрухи,  рушний  стовпе  неопертих,
розкажи  хиткому  світу,  як  убитому  не  вмерти!

Розкажи  застиглим  в  миті,  як  плисти  поміж  знетями,
як  розжитись  перехрестям  з  заґратованої  ями,
як  виймати  з  ока  краплю,  щоб  не  втратила  причини,
бо  нищівно  дзвонить  в  дзвони,  прислонившись,  відпочинок.
15.08.2024




Мій  воїн  гряде  пісками

Мій  воїн  гряде  по  подвиг  пісками,  неначе  прахом.
Осколками  ломлять  птаху  маршрут  на  прямий  політ.
Простуй,  мій  відважний  воє!  Відвага  –  потужна  зброя.
Що  тужна  самітність  шляху  –  те  многість  прийдешніх  літ.

Хай  лижуть  солоний  погляд  правічні  правдиві  хвилі!
Хай  стрічні  вітри  корчують  коріння  твоїм  врагам!
Спочинеш  опісля,  брате!  Хто  подвиг  зумів  підняти,
той  мусить  його  безслідно  розвіяти,  наче  прах.
22.08.2024




Повен  добра  і  сміху

Господи  всемогутній,  повен  добра  і  сміху,
викури  тиш  за  мене,  випий  задум  потіху,
викричи,  вибий,  виплач  слово  моє  останнє,
Господи,  повен  кисню,  Господи  бездихання!

Ким  мені  в  силі  чутись,  нападом  чи  упадком?
Господи  своєчасся,  Господи  безпорядку!
Господи,  повен  згоди,  заступу  і  приймання,
вивільни  і  запевни:  ця  німота  –  остання!
03.11.2024




Дорога  до  серця

Дійшла,  аж  дивлюся  –
там  дівча  справедливе,
роздає  гостинці  не  порівно,
а  по  вірі.
29.10.2024

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029383
дата надходження 26.12.2024
дата закладки 27.12.2024

Любов Люта

ЧИ ТРЕБА ДОНАТИТЬ, КОЛИ КРАДІЇ…

Чи  треба  донатить,  коли  крадії  -  
Чиновники,  мери  та  інші  щури  
Ті  самі  обранці  «аля  кровосісі»
(Не  з  неба  спустились,  не  вийшли  із  лісу),
А  наші  звичайні  з  байдужості  люду,
Із  лінощів,  тупості,  «віруючих  чуду»…
Із  тих,  хто  «нікому  не  вірить»    тому  -
Їм  винні  усі,  а  вони  нікому…
Чи  треба  донатить  й  податки  платить?
Спитайте  у  тих,  хто  у  цю  саму  мить
Боронить  країну  і  в  холод  і  в  спеку
Хто  дбає  про  тил.  Про  ТВОЮ  небезпеку.
Про  тих,  хто  повернеться,  щоб  не  було
Ну  звісно,  коли  знищить  раші  кубло
І  має    по  праву  зайняти  посади
В  країні,  в  містах  і  звичайно  у  Раді,
Бо  в  кого  був  хист  збудувати  родину
Із  хлопців  звичайних,  що  в  тяжку  годину
Піднялись  на  захист  здобув  перемогу
Їм  вистачить  сил,    тільки  дати  їм  змогу
Прибрати  країну  від  мотлоху  й  бруду,  
Що  досі,  нажаль,  має  місцє  усюди
Але  зрозумійте,  що  КОЖЕН  із  нас  
Немає  вестися  на  «ціни  на  газ»!!!
Невдовзі,  побачимо,  як  вони  в  мить
У  піксель  залізуть  і  знов  почнуть  лить
І  бруд,  і  брехню,  і  солодкі  казки,
Щоб  знову  із  дурнів  в’язать  мотузки…
Тож  годі  дивитися  кліпи  в  тік-тоці,
Шукати  лайно  і  пливти  у  потоці…
Слідкуйте  вже  зараз  за  словом  і  ділом!
Не  дайте  можливість  «відомим  дебілам»,
Що  роблять  відосики  й  фоткі  на  тлі
Будинків  зруйнованих  або  такі:
Де  пики  роз’їдені  прямо  на  фоні  
Ретельно  картинно  розкладених  дронів…
Зробіть  це  зусилля.  Не  будьте  байдужі!
У  ЗСУ  не  з  небес  боги  служать,
А  наші  звичайні  сини  батьківщини,
Що  богами  стали  заради  країни.  
Бо  диво  це  ми.  Диво  кожен  із  вас!!!
Я  дуже  прошу  не  проґавте  в  цей  раз!!!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020363
дата надходження 19.08.2024
дата закладки 19.08.2024

Леонід Луговий

Собаченя

Димок  до  Петрика  прибіг,
Його  лизнути  в  носик  скаче.
В  собаченяти  до  своїх
Безмежна  відданість  собача...

Сьогодні  знову,  в  котрий  раз,
Права  порушено  тварини  -
За  босоніжки  розійшлась,
Ногою  пхнула  його  Ніна.

Але  сковтнув  образу  пес,
Задок  почухав  і  загривок,
І  лиш  на  кіпіш  її  весь
З  своєї  будки  глянув  криво.

Хіба  ж  людині  знати  смак,
Чи  сорт  обробленої  шкіри?..  -
Чекав  на  Петрика  і  так
Авторитетно  думав  сірий.

І  ось  зустрілися  вони  -
Хлопчак  і  цуцик  біля  буди.
А  значить  хутро  і  штани
По  всіх  калюжах  бігти  будуть.

Це  значить  буде  ковбаса,
На  двох  поцуплена,  із  хлібом.
А  це  ж  для  песика  -  краса!..
Велике  Петрику  спасибі.

Димок  "гав-гав",  а  друг  "ура"
Кричать,  і  пес  щосили  скаче.
Бо  мати  друга-школяра  -
Це  привілегія  собача.

Такого  щастя  не  пізнать
У  босоніжках  тьоті  Ніні.
На  шпильках  їй  не  обігнать
Собаченяти  на  рівнині.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991496
дата надходження 17.08.2023
дата закладки 02.06.2024

Єлена Дорофієвська

що ще треба напевне знати

що  ще  треба  напевне  знати  допоки  йшов
час  по  колу  хилився  місяць  немов  цвяшок
золотий  ніч  тримав  даремно  вряди-годи
а  під  нею  спливало  темне  плато  води
невблаганне  невідворотне  не  обпече
цей  знайомий  лиш  полюбовникам  протяг  
крадій  речей  
спробуй  ти  його  зупинити  чи  розтлумачити-перекласти  
з  мови  моїх  водоймищ  на  мову  твоїх  схоластик  
так  дитина  навмисне  зриває  нестиглі  лампадки  груш  
лукаша  зупиняє  мавка  не  ріж  не  руш
буде  червень  
а  поки  зникомі  тіні  п'ята  ахіллесова
—  так  вже  п'ята  —
довгі  тіні  сполучників  суму  луна  завзята
осипаються  сіллю  в  розкидані  сни  довкруж

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013511
дата надходження 18.05.2024
дата закладки 18.05.2024

Микола Ліннік

Моєму синові

А  ти  заснув  у  мене  на  руках,  
Маленький  син,  що  рідко  бачить  тата.
А  я  молюсь,  щоб  ця  війна  проклята
Була  для  тебе  тільки  у  книжках...  

Ти  вибач,  що  всього  лиш  кілька  днів
У  мене,  щоб  побачитися  з  вами,  
Я  буду  повертатися  ночами
В  казковий  світ  твоїх  дитячих  снів.  

А  завтра  знову  як  зростаєш  ти
Я  зможу  слідкувати  лиш  по  фото
Вдивляючись  у  них,  напевно,  всоте
Старатимусь  твій  образ  зберегти...  

Та  вірю  я  що  вже  близька  та  мить,  
Засяє  в  небі  наша  перемога.  
Я  повернусь  до  рідного  порогу.  
І  будем  жить.  Ми  просто  БУДЕМ  ЖИТЬ!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954588
дата надходження 27.07.2022
дата закладки 28.04.2024

Пісаренчиха

гідно

у  білій  сукенці  думки  зичних  кольорів
не  змішуй  їх  потай
най  плаття  не  забрудниться  
ти  всесвіту  прояв
творіння  й  творець,  що  створив
реальність
буття  затаїлось  в  пругких  зіницях
безмежність  в  лицях

терновий  вінець,  німб,  копитця
не  відречись
юрба  перехожих
шибають  під  дих  деінде  
тримай  на  прицілі  страх,  відчай,  біль,  гріх,  свій,  чийсь
держи  у  лабетах  жертовність,  любов,  лібідо
для  себе  
гідно

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011191
дата надходження 17.04.2024
дата закладки 18.04.2024

Пісаренчиха

подив

туман  золотавий
могили  і  
прапори
намножені  статки
не  взятий  в  увагу  подвиг
шершава  реальність
є  соколи
є  щурі
дозрів  до  зневіри
несприйнятий
розумом
подив

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006489
дата надходження 22.02.2024
дата закладки 26.03.2024

Світлая (Світлана Пирогова)

Ти саме та (пісня)

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=yCEWYsV3hQc[/youtube]                                                                                                            Слова  Світлани  Пирогової,  музика  і  виконання  групи  "Злива".

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005284
дата надходження 08.02.2024
дата закладки 08.02.2024

Олена Студникова

Надія Є!

Дивлюся  я  у  слізне  небо  –
Похмура  мить  на  тьмавім  тлі,
Вітри  штурмують  простір  –  се  бо
Світ  похитнувся  у  пітьмі.
Думки  зіткнулись  в  протиріччі,
Витком  напружуючи  час.
Дивлюся  простору  у  вічі  –
Та  той  втрачає  глузд  нараз,
Яскравих  сутінок  заграви
Спімнувши*  поміж  хмарних  зграй.
Померхлий  обрій,  мляві  барви  –
Пітьма  ковтає  неба  край...

Підсліпувата  осінь  тлінна 
Зірве  останній  з  клена  лист.
Життя  поставить  на  коліна,
Примусить  нас  відчути  тиск  –
Бліда  картина  та  убога,
Скупа  на  радощі  буття.
Душа  благатиме  у  Бога
Прощень  в  моменти  каяття.
Молити  буду,  як  за  себо,
Про  долю  світу,  що  в  пітьмі,
У  слізне  дивлячися  небо
В  похмуру  мить  на  тьмавім  тлі...

Втім  спурх  метелика  на  світло,
Як  уповання  по  весні,
Що  вже  не  за  горами  літо,
Надасть  надію  восени.
Десь  у  примарах  небокраю
Блукає  сонечко  моє,
Яке  здолавши  хмарну  зграю,
Засяє  знов...  Надія  Є!

13.10.2019

*спімнувши  -  спом'янувши

–––––––––
Ілюстрація:
Кот  Валерій  
"Надія  Є"
–––––––––

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973178
дата надходження 08.02.2023
дата закладки 08.02.2024

Меланія Дереза

Експеримент Господній

Бог  нудьгував.  Всього  було  в  садах,  
на  те  він  рай  -  ідилія  картинна...
Так  рясно  квітли  мальви  і  шипшина,
бриніло  перше  слово  на  вустах,
та  ні  з  ким  мовить  друге...  Їде  дах.
Творець  узяв  до  рук  шматочок  глини.

М'яка,  тепленька,  доторкнешся  -  кайф!
Чудові  вийдуть  миски  та  горнята!
Одна  біда  -  вже  мисок,  мов  ягняток,
в  кошарах  райських,  в  маківках  -  зернят...
Кому  потрібні  сто  мисчин  і  гальб?
як  ти,  мов  палець,  сам...  
Господь  не  знав.

Почухав  носа,  гмикнув,  а  тоді
в  задумі  глянув  в  дзеркальце  маленьке...
Натхнення  -  річ  примхлива,  хоч  і  piękna  -
таки  прийшло  -  аж  глина  в  бороді!
Господь  зліпив  людину.
Хай  кривеньку!  -  і  радісно  промовив  
їй  "ІДИ!"

З  тих  пір  минула  Вічність.  Світ  здурів.
Експеримент  Господній  виліз  боком  -
кривенькі  люди  око  жруть  за  око  -
-Ти  -  ***  старий!  Глюк  передозу  коки!
В  дрібненьких  душах  повно  тарганів  -
вали  із  раю!  Солодко  пожив  -
усіх,  кого  можливо,  возлюбив?
Твій  вийшов  час!  
Тріщать  у    Бога  крокви...
-    Вже  б  краще  полумисків  наліпив!

Терпіння  не  гумове  -  то  є  факт!
хай  навіть  то  -  Божественне  терпіння.
Допоки  не  схопив  Творця  інфаркт,
і  "діти  божі"  не  зрубали  сад,
зім'яв  людисьок  знов  у  грудку  глини.
Зліпив  із  неї  люльку...  Квітне  сад.
І  в'ється  дим  у  тиші  в  небо  синє...

Дзвенять  птахи  -    ні  матюків,  ні  війн.
На  те  він  рай  -  ідилія  картинна...
Яка  мораль?  Що  виліплене  з  глин
кривенько  -  то  піде  назад  у  глину.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000605
дата надходження 10.12.2023
дата закладки 10.12.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Полiт наживо (децима або еспiнела)

Припудрив  грішну  землю  перший  сніг,
Зима  не  пожаліла  дива.
З  летючих  хмар  -  політ  нажи́во  -
І  сніг  легки́й  -  для  втіх,  хоча  приліг.

Доноситься  бадьорий  сонця  сміх.
Задумлива  лиш  осінь  сива.
Спішить,  спішить  зима  вродлива.

Розкриє  щедро  сніжно-білий  міх,
І  пух  осяде  ніжно  на  поріг.
Хто  інших  радує,  -  навік  щасливий.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000412
дата надходження 08.12.2023
дата закладки 08.12.2023

Гриць Янківська

Верхів'я кленів

Холод  сповзає  привидом  із  гори.  Та  –  
Ще  не  підкорена,  приморозком  укрита.  
Й  криком  до  мене:  будеш  ти  говорити
А  чи  замовкнеш,  би  ротом  бадилля  гріти?

Грудень.  Верхів'я  кленів  вчепилось  дроту.
Йдуть  поїзди,  яко  токарі  на  роботу,  
Іскри  з-під  ніг  їхніх,  Божа  така  ж  достоту.
Холод  огранює  токарям  краплі  поту.

Я  видихаю  глибше,  аніж,  щоб  жити.
Мушу  оту  –  чи  приспану,  чи  убиту  –  
Парою  розбудити  чи  воскресити.
В  мене  під  шкірою  туляться  ваші  діти  –

Сироти.  Скрапує  талий  із  квітки  іній.
Чом  ти,  колись  не  зірвана,  нині  –  плін  мій?
Викрила  погляд,  взяла  го  на  припін  і,
Докіль  стою,  все  кличеш  мене  по  імені.

Тріснув  мороз,  а  тріщина,  як  хвилина,
Іншу  покликала:  інша,  тепер  стели  на
Стежку  зимову  –  ще  глибшу!  Їй-бо,  не  злине,
Буде  ступати  між  тріщинами  Василина.

Тиша  з  гори  покотиться.  Зимно.  Біло.
Змовкне  краса  і  усе,  що  її  містило,  –
Квітки  бадилля,  що  інеєм  перезріло...  
Й  схилена  я,  над  розтопленим  квітки  тілом,
Видихну  власне  життя,  би  її  зогріло.

22.12.2020

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999991
дата надходження 02.12.2023
дата закладки 02.12.2023

Пісаренчиха

ПТАХИ

Турбота  вхопила  засмаглі  верхів’я  тополь,
Збирає  родина  шпаків  стигле  плем’я  у  вирій.
Тривога  болить,  та  дорога  прописана  в  кров.
Схід  сонця  жде  шлях,  бо  інакше  вони  не  щасливі.

В  кущах,  при  землі,  гріють  спомин  зими  горобці.
Всі  волі  простори  в  околицях  рідного  краю.
У  спадку  серпанком  увінчані  ниви  отців,
Меди,  полини,  різнобарв’я  зі  трунками  раю.

Хтось  гори  сідлає,  хтось  губиться  в  вічних  степах.
Сичі  і  ворони,  бузьки,  сокіл,  яструб  і  одуд.
От  тільки  не  кури,  бо  курка  обрусиний  птах:
Обгадить,  заб’є,  заклює,  загребе  тих,  що  поряд.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997103
дата надходження 27.10.2023
дата закладки 27.10.2023

Білоозерянська Чайка

Самотня

Поважна  груша  губить  білий  цвіт.
І  заростає  стежка  без  бувальців.
«Це  ж  треба  так  на  старості  зостатись?»  –
Жалівся  голос,  ніби  скрип  воріт.

«Моторні,  вправні  руки  –  геть  не  ті,
Стара  і  квола…  Маю  літ  чимало…»  –
Із  вітром  гомоніла-нарікала:
«Так  рідко  їздять  доньки  і  зяті…

Сімейку  годувала  гомінку  –
Тепер  одна…  На  двох  ще  щось  варив  би!
На  самоті  між  немочі  та  кривди,
Зозулько,  нащо  те  твоє  «ку-ку»?»

Не  тішить  ні  весняний  оксамит,
Ні  сонце,  що  так  радо  промениться
Бабусю  в  білій  хусточці  зі  ситцю:
«Самотня…»  –  груша  ронить  білий  квіт.

(Надихнула  картина  Надії  Полуян-Внукової.)

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996648
дата надходження 21.10.2023
дата закладки 21.10.2023

Irкina

Він каже -Знаєш?

Він  каже  -  знаєш,  війна  -  вічна  в  шпальтах  світу..

А  після  війн  на    могилах  є    хрест  і  камінь

Та  все  ж  крізь  смерть  там  весною  зростають  квіти

Ти  вимивай,  каже,  іноді  сіль  із  рани,

Тієї,  що    їй    повік    у    тобі  боліти



Він  каже  –  маєш  ти  душу,  хоч  в  кров  роздерту-

То  ж  вір  в  своє́  нове  небо  у  оксамиті..

Так  сталось,  каже  –  ти  знову  забув  померти  –

А  ,  отже,  мусиш  ще  далі  -  про  своє  -  жити

Серед  цієї  всесвітньої  круговерті



До  сонця  -  каже  -  птахи  налаштують  гнізда,

А  ти  на  холод  змостив  би  собі  містечко

З  тих,  що  змішались,  нови́х  і  забутих  їстин,

Із  теплих  трав  і  снів,  вічних  і  безперечних  ..  

І  там  молився  би  –  гаряче  і  безслівно




 До  свого  Бога..  Допоки  в  дурному  світі

 Все  в  переве́ртах,  кричать  і  ревуть  сирени,

 Ти  там    співав  б  собі      пошепки  свою  пісню  

 Бо  все    ж  колись  -  таки  ве́рнеться  під  знамена

 Того  ,  що  в  світі  є  -  добре  і  сокровенне..




Життя  -  він  каже  -  на  жаль,  річ  завжди  непевна


Та  жити,  на  щастя,  ніколи  не  буде  пізно









.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993838
дата надходження 14.09.2023
дата закладки 15.10.2023

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.10.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Вогонь поезії не гасне (віланела)

Ця  ніч  розпле́ла  темні  пасма,
Пітьма  лоскоче  теплу  осінь.
Вогонь  поезії  не  гасне.

Шепоче  ніч  словами  масно
І  за  вікном  ступає  боса,
Ця  ніч  розпле́ла  темні  пасма.

Плекає  зорі  місяць  я́сний.
Затихло  враз.  Спішить  безсоння.
Вогонь  поезії  не  гасне.

Крилата  Муза  поруч  вчасно,
І  рими  налетіли  -  "оси",
Ця  ніч  розпле́ла  темні  пасма.

Тобі  дано,  мабуть,  причастя.
На  лобі  піт  приліг  росою.
Вогонь  поезії  не  гасне  -

Це  Божа,  безумовно,  ласка.
І  на  душі,  напрочуд,  хосно.
Ця  ніч  розплела  темні  пасма.
Вогонь  поезії  не  гасне.

(Хосно  -  в  значенні-гарно)

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995294
дата надходження 03.10.2023
дата закладки 03.10.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Снайперка (п'ятивірш)

Осінній  подих  відчувався  на  світанку.
Могла  б  бекаса,  а  чи  звіра  вполювать,
Згадала  все  ж  для  здобичі  стару  приманку,
Замаскувала  засідку,  немов  альтанку,
Війна  ж  гнітила,  ніби  тисячі  лещат.

Терплячість,  витривалість,  звісно,  стресостійкість
В  нагоді,  як  працює  жінка  за  нулем,
Хоча  буває  перепон  жахливих  стільки,
Триматися  потрібно  завжди  мужньо  й  стійко,
Не  буде  в  снайперки  тоді  важких  проблем.

Розрахувала  траєкторію  польоту.
Не  для  пташини  куля  -  у  важливу  ціль.
Урівноважена,  з  гвинтівкою  робота  -
І  мертвий  вже  ворожий  командир  піхоти,
Втікає  інша  нечисть  врізнобіч  звідтіль.

Нарешті,  дівчині  іти  на  рідну  базу.
Чекатиме  вона  новий  складний  похід.
"  Люблю  життя",  -  повторювала  тихо  фразу,  -
Війни  вже  почалася  наступальна  фаза,
Щоб  нечисті  не  залиши́вся  навіть  слід.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993832
дата надходження 14.09.2023
дата закладки 14.09.2023

Михайло Нізовцов

ШИПШИНА

Однієї    днини
На  початку  літа
Спалахнула  квітом
Колюча  шипшина.

Якби  ж  то  шипшина
Не  була  б  колюча,
Квіт  її  пахучий
Не  був  би  в  спомИнах.

01.09.  2023.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992778
дата надходження 01.09.2023
дата закладки 01.09.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Не залишиться ворожих тіней

Чому  ж  не  сонячно,  хоч  світить  сонце  за́вжди,
Пронизуючи  вістрям  дні  змарнілі.
Десятий  рік  вже  тлумляться  чужинці-зайди,
Розкривши  суть  хижацько-озвірілу.
Зомбовані  на  сказ  кремлівською  пітьмою,
З  московії  підступні  блудять  вбивці,
Не  вникнувши  в  диктаторську  жахливу  змову,
Воюють  недобиті  кровопивці.
І  цей  загарбників  непотріб  жде  погибель,
Бо  зайві  на  землі  -  це  сто  відсотків.
Потворні  наміри  у  цих  триклятих  гицлів  -
У  прах,  катів  мерзенні  руки  всохнуть.
Розплата  бу́де,  й  наближається  щоденно
За  юнь  розстріляну  ,  крихке  дитинство,
Бо  українці  мають  переможців  гени,
То  ж  не  залишиться  ворожих  тіней.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984395
дата надходження 26.05.2023
дата закладки 31.08.2023

Артур Дмитрович Курдіновський

Спогади. Вінок сонетів

МАГІСТРАЛ

У  спогадах  відроджуються  зорі.
Запалюються  в  небі  всі  зірки.
І  плачуть  в  ледве  чутному  мінорі
Нічних  пісень  зворушливі  рядки.

Вони  не  посміхаються  в  мажорі.
В  цей  час  всі  тіні  -  темні  та  важкі.
Зникають  в  тиші,  як  краплини  в  морі
Пророчі  знаки  правої  руки.

Пішовши  тихо  у  нічні  глибини,
Перетворились  люди  на  світлини
З  відбитками  усіх  важливих  дат.

Мій  парк  серпневий,  променем  зігрітий,
Не  вірив,  що  не  буде  вічним  літо...
Не  знав,  що  йде  до  нього  листопад.

1

У  спогадах  відроджуються  зорі.
Десь  там.  Далеко.  Наче,  уві  сні.
Де  всі  слова  -  наївні  та  прозорі...
Реальність!  Дай  згадати  ті  пісні,

Де  тільки  радість,  де  немає  горя,
Де  тільки  мрії  квітнуть  навесні.
А  всі  дороги  -  світлі  та  просторі,
Всі  оклики  -  відверті  й  голосні!

Ми  стільки  звуків  так  і  не  почули!
Чи  варто  повертатися  в  минуле,
Де  нас  вітали  добрі  диваки?

Нехай  у  холоди,  у  спеку  літню,
Даруючи  нам  втіху  заповітну,
Запалюються  в  небі  всі  зірки!

2

Запалюються  в  небі  всі  зірки,
Далекі  від  неволі  та  негоди.
Мої  дитячі  радісні  думки
Сузір'ям  склались  в  кращі  епізоди

Того  життя,  де  весняні  бруньки
Зустріли  жваво  райдужні  пригоди.
Дерева  в  парку,  свіжі  та  стрункі,
Були  зухвалим  еталоном  вроди.

Життя  вінок  сонетів  теж  плете.
Дає  і  віднімає.  І  про  те
Згадав  письменник  у  своєму  творі.

Вже  не  чекають  парки  та  гаї.
Розгублено  замовкли  солов'ї.
І  плачуть  в  ледве  чутному  мінорі.

3

І  плачуть  в  ледве  чутному  мінорі
Кущі,  де  міг  знаходитись  рояль.
Нікому  вже  не  треба  тих  історій  -  
Життя  тепер  -  новітня  магістраль.

Тут  кожний  звук  загубиться  у  хорі.
А  хор  -  фальшивий.  Правда  це,  на  жаль.
У  ньому  кожній  заздрісній  потворі
Пошана.  Бо  історія  -  спіраль.

Маленький  острів  щастя!  Де  ти,  милий?
Ти  дарував  мені  щоденно  сили!
І  чимось  рідним  пахли  сторінки.

Вже  північ.  На  столі  відкрита  книга.
І  тільки  в  ній  омріяна  відлига  -  
Нічних  пісень  зворушливі  рядки.

4

Нічних  пісень  зворушлиаі  рядки
Оплакують  нездійснені  бажання.
Чи  то  дощі...  Чи  просто  сліз  струмки...
А  може,  образ  першого  кохання?

Щемить...  Ще  мить!  Цій  миті  завдяки
Колись  давно  жили  ті  сподівання.
І  зігрівало  сонце  залюбки,
Відкинувши  зневіру  й  коливання.

На  перехресті  всіх  старих  надій
Вже  зрозуміло:  модний  буревій
Не  може  стати  другом  апріорі.

Бо  він  пройшов  -  і  знов  на  самоті
Повалені  дерева  молоді  -  
Вони  не  посміхаються  в  мажорі.

5

Вони  не  посміхаються  в  мажорі.
Вони  не  вірять  у  тверді  слова.
У  черговому  нудному  повторі  -
Розчарування.  Вже  не  раз,  не  два.

І  у  своїй  постійній  непокорі
Вони  не  знали,  що  росте  трава.
Вони  весь  час  ховалися  в  коморі,
Як  привид  в  них  і  тіло,  й  голова.

Вони  мовчать.  Погані  чи  хороші?
На  нас  усіх  колишніх  дуже  схожі,
Але  як  придивитись  -  не  такі.

Вони  приходять  з  ночі,  як  зі  скрині.
Так  хто  вони?  Лише  бездушні  тіні!
В  цей  час  всі  тіні  -  темні  та  важкі.

6

В  цей  час  всі  тіні  -  темні  та  важкі.
Однаково  байдужі  та  похмурі.
Повзуть  у  різних  напрямках  стежки
І  створюють  привабливі  фігури.

Ми,  щиро  простягнувши  дві  руки,
Благаємо  рятунку  від  тортури.
Вбивають  нас  минулого  дзвінки
І  тих  дзвінків  затерті  партитури.

Відмолюючи  легковажно  гріх,
Ми  тонемо  у  спогадах  нічних,
Як  лютня  у  своєму  переборі.

Вночі  серед  каштанових  алей
Святі  обличчя  янголів-людей
Зникають  в  тиші,  як  краплини  в  морі.

7

Зникають  в  тиші,  як  краплини  в  морі
Ті  голоси,  що  кликали  назад.
Туди,  де  ми  стояли  на  опорі,
Відхрещуючись  від  усіх  порад.

Коли  ми  вільно  дихали  надворі,
Вдивляючись  в  яскравий  зорепад,
У  кожній  айстрі,  в  кожному  майорі
Світ  бачили  ми  тільки  на  свій  лад.

Ми  не  сприймали  щирість  і  турботу...
Ішов  світанок  чорної  суботи...
Над  нами  вже  зліталися  круки.

І,  жадібні,  ми  бігли  до  врожаю...
Не  помічали:  нас  попереджають
Пророчі  знаки  правої  руки.

8

Пророчі  знаки  правої  руки
Ми  відкидали  лівою  рукою.
Минали  тихо  місяці,  роки...
І  правда  вже  здається  не  такою.

Здається,  що  усі  слова  палкі
Вже  охолонули.  І  за  водою
Пливуть.  А  дивних  квітів  пелюстки
Там  -  радістю  були.  А  тут  -  журбою.

Дивилися  таємні  глядачі,
Як  ми,  доволі  дрібно  живучи,
Дорогоцінні  пропускали  днини.

Як  восени  нам  втримати  весну?
Щемливий  спомин  витягнув  зі  сну,
Пішовши  тихо  у  нічні  глибини.

9

Пішовши  тихо  у  нічні  глибини,
Не  взявши  нас  в  минулого  краї,
Востаннє  посміхнулись  ті  хвилини,
Вони  тепер  не  наші.  Нічиї.

Десь  чути  ніжні  арфи  й  клавесини,
Для  когось  ще  співають  солов'ї.
А  нас  калічать  болісні  провини  -  
Безвихідні,  знайомі  та  свої.

Все  менше  тих,  хто  слухає  сонет.
Ми  інший  вже  збираємо  букет...
Конвалії  -  тоді.  Тепер  -  жоржини.

То  дощ,  то  сніг,  то  на  траві  роса  -  
Різноманітно  плачуть  небеса;
Перетворились  люди  на  світлини.

10

Перетворились  люди  на  світлини,
Перетворились  квіти  на  вінок.
Пробачте,  непомічені  перлини,
Що  пропустив  важливий  той  дзвінок!

А  докори,  немов  важкі  цеглини,
Вбивають  псевдолегкість  сторінок.
Вороже  дивляться  жорстокі  стіни
На  всіх,  хто  запізнився  на  урок.

Насправді,  ми  нічого  не  забули.
Ми  перейшли  вже  той  кордон  з  минулим,
Коли  вже  пізно  бити  у  набат.

Самі  собі  ми  пишемо  догани
І  мовчки  несемо  душевні  рани
З  відбитками  усіх  важливих  дат.

11

З  відбитками  усіх  важливих  дат
Йдемо  вперед.  До  пекла  чи  до  раю.
Про  них  червоним  променем  гранат
Обов'язково  тихо  нагадає.

А  потім  чорним  кольором  агат
Підтвердить,  що  назад  шляху  немає.
Можливо,  нас  пробачить  дивний  сад...
Та  перед  ним  -  обставин  темна  зграя.

Мого  дитинства  милу  далину
У  спогадах  до  серця  пригорну
І  подарую  їй  осінні  квіти.

Хай  стане  каяттям  тепер  для  нас
На  віки  вічні,  й  нині,  й  повсякчас
Мій  парк  серпневий,  променем  зігрітий.

12

Мій  парк  серпневий,  променем  зігрітий,
Крізь  всі  роки  пригадує  мене.
Він  дуже  хоче  все  ж  таки  змінити
Моє  обличчя  -  сіре  та  сумне.

І  незрадливий,  світлом  оповитий,
Він  посміхнеться  і  не  прожене.
Йому  тепер  три  місяці  ходити
В  осінньому  барвистому  кашне.

Тепер  немає  спокою  в  душі.
Серпневий  парку!  Вислухай!  Скажи,
Мій  вірний  друже!  Що  мені  робити?

Пробач  мене  серед  осінніх  злив!
Я  дотик  твій  колись  не  оцінив  -  
Не  вірив,  що  не  буде  вічним  літо.

13

Не  вірив,  що  не  буде  вічним  літо.
А  як  у  це  повірити  я  міг?
Мене  кудись  тягнуло,  як  магнітом,
І  осліпив  січневий  білий  сніг.

Тепер  -  лише  сльозою  окропити
Все  те,  що  я  сказати  вже  не  встиг.
Однолітки  мої  -  давно  не  діти,
Десь  загубився  справжній  оберіг.

Сьогодні  навіть  жарти  -  й  ті  невлучні!
Всі  діалоги  -  вимушені,  штучні  -  
Дешевий  та  порожній  маскарад.

Занурюючись  у  легку  оману,
Мій  персонаж  реальний,  не  з  роману
Не  знав,  що  йде  до  нього  листопад.

14

Не  знав,  що  йде  до  нього  листопад.
Не  знав  законів  вільного  падіння.
Різноманітні  звуки  серенад
Вже  склалися  в  октаву  розуміння.

Бо  він  -  це  я.  Кричущий  результат.
Збирати  нам  чи  кидати  каміння?
Пробач,  мій  парку!  Ти  -  мій  рідний  брат!
Все  спільне,  навіть  роздуми  осінні.

Куди  веде  єдина,  вірна  путь?
Бо  тут  -  давно  вже  втрачена  вся  суть,
Тут  тільки  маски,  на  байдужість  хворі.

Вловивши  струм  холодної  води,
В  минуле  йду.  Мені  -  туди!  Туди!
У  спогадах  відроджуються  зорі.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959264
дата надходження 10.09.2022
дата закладки 24.08.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Життя - вселенська таїна і диво (рондель)

Життя  -  вселенська  таїна́  і  диво.
Не  випадково  все  буває  в  нім.
Довірся  тільки  помислам  святим.
Розсудливість  потрібна  й  терпеливість.

Засій  добром  життєву  щедро  ниву,
Дай  відкоша  всім  за́думам  лихим.
Життя  -  вселенська  таїна  і  диво.
Не  випадково  все  буває  в  нім.

Брехні  і  фальші  раптом  змочить  злива.
В  зневір'я  не  впадай,  не  будь  слабким,
Бо  й  лід  весною  стане  нетривким.
Подякуй  Господу  -  сяйнеш  щасливим.
Життя  -  вселенська  таїна  і  диво.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991447
дата надходження 16.08.2023
дата закладки 16.08.2023

Леонід Луговий

ЗСУ

Ще  за  димом  кордонів  не  видно,
Рвуть  фугаси  то  злаки,  то  сніг;
І  в  столиці  кіоскове  бидло
За  смотрящого  в  зграї  бариг...

Торгаші  і  обнюхані  морди
Не  покликані  дбати  про  честь  -
Україну  утримує  гордо
На  передньому  краї  боєць.

Не  завада  підрозділу  втома,
Йде  повільно  шеренга  в  бою.
Піхотинець  далеко  від  дому
Тягне  ношу  солдатську  свою.

Затамовує  подих  країна,
На  кону  -  незалежність  і  мир.
ЗСУ,  ви  в  еліті  єдині,
Ким  пишатися  зміг  командир.

Генерал  не  продавсь  олігарху,
І  не  зрадив  народ  рядовий.
Офіцери  витримують  марку,
Відповідно  присязі  своїй.

ЗСУ,  ви  -  надія  і  гордість,
Знавші  зраду  і  смерть  не  одну...
Розворотом  в  бариги  на  морді
Ваші  берці  закінчать  війну.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990604
дата надходження 05.08.2023
дата закладки 05.08.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Тобою горджусь ( до Дня Української Державності)

 
Ти  з  козацького  мудрого  роду,
Твій  початок  -  це  Київська  Русь.
Понад  тисячі  років  народу.
Україно,  тобою  горджусь.

Кров  тече  патріотів  у  жилах.
Не  погасне  незламності  дух.
З  діда-прадіда  в  кожного  сила,
Не  страшна  нам  ворожість  задух.

Визнання  світової  спільноти
Окриляє  нашу  Державність.
Єдність  нам  допоможе  збороти
Агресивність  і  безпідставність.

Московитські  поляжуть  нездари.
Сенсу  в  їхній  немає  брехні.
Не  одержать  землі  ні  гектара,
Переможе  Вкраїна  в  борні.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989912
дата надходження 28.07.2023
дата закладки 28.07.2023

Тарас Слобода

О, як же легко…

[i]@під  музику  Ricchi  e  Poveri  "Come  Vorei"[/i]

О,  як  же  легко  бути  молодим:
сміятись  щиро  й  плакати  навзаєм  
і  марно  бігти  сонним  за  трамваєм  
крізь  простір  мрій  закутаних  у  дим  

О,  як  же  легко  думати  про  те,
що  це  не  сон.  Хіба  ж  таке  присниться:
і  губ  твоїх  осіння  таємниця,
і  у  волошках  пасмо  золоте

О,  як  же  легко  плутати  слова  
коли  між  нами  відстань  у  пів  кроку,  
ти  мружиш  очі,  ніби  ненароком  -  
і  де  ж  в  ту  мить  я  впененість  сховав…

О,  як  же  легко  доторком  руки
прогнати  все  відоме  й  невідоме  
ми  бачимось  з  тобою  уже  всьоме  
і  розстаємось  вкотре  «на  віки»    

О,  як  же  легко  плакати  віршем:
німі  рядки,  мов  свідки  безвідмовні  
остання  зустріч,  коли  місяц  вповні,
останні  сльози,  сховані  дощем….  

О,  як  же  легко  стати  на  рушник
та  як  же  важко  вжитися  не  з  тими  
колись  також  ми  були  молодими,
та  кожен  знас  до  будня  тепер  звик…  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988602
дата надходження 13.07.2023
дата закладки 13.07.2023

Valentyna_S

Люблю липневе літо ( тавтограма)

…
Люблю,
Люблю  липневе  літо,
Латки  люпину  леткодухі,
Ліниві  леготи  леліток,
Ліхтарики  лахматі  луків.
Люблю  люлюкання  лаванди,  
Лілей  лякливочолих  льолі,
Люби-мене  легенди  ладні,  
Лілові  личенька  левкоїв.
Любуюся  лазуроводдям:
Люстерко  ледве-ледь  лускавиться.
Лапчатого  латаття  лодії—
Лежанки-лакомки  летавиці.
Люблю,
Люблю  липневе  літо,
Людинолюбне,  липоцвіте.

ЛЕТАВИЦЯ--різновид  злого  духа,  що,  як  зірка,  падає  з  неба  та  відвідує  людей,  набираючи  вигляду  рідних,  близьких,  коханих.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988560
дата надходження 12.07.2023
дата закладки 12.07.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Духовна кревність

Хлюпочеться  пшеничний  океан,
Дозрілість  золота  у  переливах.
Хмарин  пливе  безшумний  караван,
Іскриться  сонцесяйна  буйна  грива.

Колосся  урожайного  торкнусь  -
Вберу  у  серце  я  красу  фонтанську.
З  любов'ю  збережу  всю  таїну:
І  літній  легіт,  і  бджолині  танці...

Бо  ж  кожна  стежка  рідна  тут  мені
І  цвіт,  і  смак  дитинства  неповторний.
Духовна  кревність  з  віку  глибини:
Люблю  я  спрагло  землю  плодотворну.


(  Фонтанська  -  від  назви  мого  рідного  села  Малий  Фонтан)

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988209
дата надходження 08.07.2023
дата закладки 08.07.2023

Тарас Яресько

"сльози заходять до ока неначе до церкви…"

сльози  заходять  до  ока  неначе  до  церкви
лівого  й  правого  ока  —  мов  різних  конфесій
кілька  дощів  і  зумієш    —  клянуся  на  плесі  —
переростати  а  не  заливатися  з  верхом

ластівка  з  куксами  крил  понад  берегом  стиха
ходить  по  линвах  проміння  —  отак  і  навчиться
шириться  тінь  від  падіння  немовби  зіниця
небо  проходить  крізь  тебе  —  ти  чуєш  це?  —  дихай

витруси  з  вітру  метелика  —  не  золотого
для  кишенькового  світельця  родом  з  долоні
щось  ще  пектиме  —  як  сіль  на  губах  соломонів
тільки  про  це  —  або  добре  або  вже  нічого


                 
                                                                                                               22.04.23

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988139
дата надходження 07.07.2023
дата закладки 07.07.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Троянда - королева літа (акровірш)

Т-роянда  -  королева  літа.
Р-адіє  погляд  від  її  принад.
О-бійми  ніжні  навіть  вітру  -
Я-кий  легкий  із  нею  променад!
Н-айкраща,  чарівна,  тендітна
Д-арована  природою  краса.
А-журність  сонячна  крізь  віття,
-
К-азкова  в  пелюстках  блищить  роса.
О-здоба  розкішшю  зоріє  -
Р-анковий  світлий  бавиться  прихід,
О-крилений  теж  має  мрію,
Л-еліє  королеву  Божий  світ.
Е-дем  трояндовий  квітує,
В-ітання  шле  погожим  літнім  дням,
А  колючки  їй  так  пасують,

Л-иш  обережним  завжди  будь,  однак.
І    не  зривай  красу  цю  всує.
Т-роянда  ощасливить  багатьох,
А  пісню  соловей  їй  подарує.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987851
дата надходження 04.07.2023
дата закладки 04.07.2023

Світлана Себастіані

Істина

Рівненький  шлях  –  чому  ж  іти  так  слизько?
Покручений  –  зникає  в  далині…
О  істино!  Здається,  ти  так  близько  –
та  не  в  одній  із  нами  площині.
Ошукують  знамення,  зорі,  дати,
в  книжках  нема  ключа  до  таємниць,  –
ніяк  не  зрозуміти,  не  вгадати,
що  там  на  дні  твоїх  жаских  зіниць.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987546
дата надходження 30.06.2023
дата закладки 30.06.2023

Аарон Краст

Дракула

Виймаючи  кіл  з-під  своїх  ребер
Дракула  навіть  просльозився.
Він  любив  третю  мінус  і  Чеддер,
Палив  Парламент  і  часто  голився.
Він  мав  би  бути  у  Відні  чи  Празі,
Мав  би  писати  вірші  про  Дунай,
А,  натомість,  на  старенькому  КРАЗі
Їде  через  розбомблений  Рай,
Через  Рай,  переритий  гілками  окопів,
Всипаний  уламками  застарілих  ракет,
Їде  на  КРАЗі  без  вікон  і  стопів,
Без  музики  й  без  сигарет.
Дракула  не  любить  степ  і  палючі  ранки,
Не  любить  Бога  і  розбавлений  джин,
А  ще  не  любить  іржаві  російські  танки
І  осад  на  дні  пляшок  червоних  вин...

Дракула  не  буде  рятувати  цивільних,
Він  не  буде  тягнути  на  спині  військових.
Він  їде  за  котом,  що  виє  від  божевільних,
Злих,  жорстоких  чи  може  й  помилкових
Дій  людини,  чи,  радше,  звіра,
Іуди  і  Сатани.
Дракулу  веде  Гугл  і  віра
У  те,  що  коти  не  мають  бачити  війни...

І  от,  доїжджаючи  до  знаку  "Херсон",
Він  чує  вибух,  десь  недалеко.
Дракула  зупиняється,  в  кишені  звучить  рінгтон,
"Ало"  каже,  "вже  тут"  каже,  "спека".

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985739
дата надходження 10.06.2023
дата закладки 10.06.2023

tru

Сексуальний вірш!

Як  би  ти  була  віршем,  Пташко,
Це  була  би  суцільна  свобода.
Виткана  з  теплого  слова,
Від  якого  по  тілу  мурашки.

Ти  би  пахла  любов'ю  і  вітром
І  на  доторк  була  як  кохання  -
Упереджена  й  горда,  ні  краплі  вагання,
Натуральна,  без  правок  і  фільтру.

Ти  б  була  неосяжна  як  мрія,
Одночасно  близька  і  далека  -
Прохолода  й  палаюча  спека,
Я  б  читав  би  тебе  і  не  вірив,

Що  тримаю  тебе  у  долонях,
Що  читаю  тебе,  бо  я  хочу.
Нахилившись  над  віршем  шепочу
І  пульсує  бажання  у  скронях.

Я  читав  би  тебе  на  дивані,
За  столом,  на  столі  і  у  ванній  -
Там  де  пристрасті  це  притаманно...
Ти  би  віршем    була  сексуальним!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984354
дата надходження 26.05.2023
дата закладки 26.05.2023

Под Сукно

Бежала по воде или Cryptolechia ichnitis

Бежала  по  воде,  искрят
огнями  скоки-
прыг-скок,  на  все  лады  скрипят,
как  буквы  в  слоге.

Нарядами  слепит  сосна  -
тучнеют  пряди
дрожаниями  серебра
замёрзших  градин,

елей  на  и́скринках  застыл
теплом  изюмин.
Пустынны  своды.  Лёгок  крыл
скользящих  зуммер.

Смущает  в  сон  досужесть  дум.
Я  оскользнулась
...цвирк    -ихнит-  чиркает  бразду
во  цвети  лунной...

OSAlx  2о18-о7

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980618
дата надходження 19.04.2023
дата закладки 19.04.2023

Под Сукно

Простужен голос

Простужен  голос,  хрипотца  в  дыхании,
в  груди  томится  пламень  свеч
и  обжигает  при  касании
зев  обоюдоострый  меч.

Слова  несказанные  обгорели,
не  выплеснутся  из  груди.
Сокрытые  как  в  келлии,  истлели
на  полке  -свитками-  в  пыль.  Ли-

шь  лики  святости  свечою  плещут,
замёрзшую  согрели  парой  глаз,
мне  б  воздуха  глотнуть  из  старых  трещин,
которыми  покрыты  образа.

Из  чести  забредя  в  чужую  келью,
не  намечая  истиной  смущать,
я  упаду  при  входе  на  колени
и  попрошу  хозяина  не  гнать.

OSALx2o18-o7

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979952
дата надходження 12.04.2023
дата закладки 12.04.2023

Под Сукно

Исцеление

к  ФА

Разочарование.  Развенчание.
Будто  пали  вериги  враз.
До  свидания.  До  свидания.
Безвозвратно  на  этот  раз.

Мне  уже  от  того  не  спится,
что  за  окнами  ветер  стих,
что  вскричала  ночная  птица
в  сводах  тёмных  замшистых  пихт.

По  молитвам  и  исцеление,
с  глаз  долой  -  вот  и  весь  вам  сказ.
Протрезвление.  Удивление,
не  была  такой  отродясь:

мне  уже  от  того  печально,
что  предутренний  сумерок  густ,
что  так  много  в  жизни  случайного,
что  свет  лампочки  мертвенно  тускл.

OSAlx  2о22-о9
"ну  короче,  Корнет,  вы  женщина?!"

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979839
дата надходження 11.04.2023
дата закладки 11.04.2023

Под Сукно

Пастернак. Зимняя ночь

Мело,  мело  по  всiй  землi
В  усi  надiли.
Свiча  горiла  на  столi,
Свiча  горiла.

Немовби  влiтку  комашня,
На  вогник  ясний
Злiтались  з  двору  до  вiкна
Сніжинки  рясно.

Ліпила  віхола  на  склі
Кружки  та  стріли.
Свіча  горіла  на  столі,
Свіча  горіла.

На  стелi,  мов  на  полотнi,
У  ореолi  -
Сплетiння  рук,  сплетiння  ніг,
Сплетiння  долi.

I  черевичок  з  нiг  -  ще  б  пак!  -
На  килим  падав,
I  віск  сльозами  з  нічника
На  плаття  капав.

I  все  губилось  в  сніжній  млі,
Густiй  та  білiй.
Свіча  горіла  на  столі,
Свіча  горіла.

Вогонь  над  свiчкою  кружляв,
І  жар  спокуси,
Мов  ангел,  два  крила  здiймав
В  хмiльнiй  задусi.

Весь  лютий  вiхоли  мели,
I  раз  од  разу
Свіча  горіла  на  столі
Вогнем  незгасним.

[i]OSAlx  2о22-о9
Годфрид  Схалкен[/i]
*
Мело,  мело  по  всей  земле
Во  все  пределы.
Свеча  горела  на  столе,
Свеча  горела.

Как  летом  роем  мошкара
Летит  на  пламя,
Слетались  хлопья  со  двора
К  оконной  раме.

Метель  лепила  на  стекле
Кружки  и  стрелы.
Свеча  горела  на  столе,
Свеча  горела.

На  озаренный  потолок
Ложились  тени,
Скрещенья  рук,  скрещенья  ног,
Судьбы  скрещенья,

И  падали  два  башмачка
Со  стуком  на  пол,
И  воск  слезами  с  ночника
На  платье  капал.

И  все  терялось  в  снежной  мгле,
Седой  и  белой.
Свеча  горела  на  столе,
Свеча  горела.

На  свечку  дуло  из  угла,
И  жар  соблазна
Вздымал,  как  ангел,  два  крыла
Крестообразно.

Мело  весь  месяц  в  феврале,
И  то  и  дело
Свеча  горела  на  столе,
Свеча  горела.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978513
дата надходження 29.03.2023
дата закладки 29.03.2023

Под Сукно

я снизойду на пахотную хмель

я  снизойду  на  пахотную  хмель
ростком  зелёным  слабым  водянистым,
тянуться  буду,  как  густой  кисель,
пока  не  дотянусь  к  тебе,  мой  чистый.
И  если  надо  до  небес  ползти,
я  доползу,  последние  потратив  силы,
и  если  ты  не  сыт,  я  накормлю
тебя  собой,  любимый.
Не  смей  отталкивать,  не  смей,
от  плоти  плоть  прими  как  данность.
Охмелена  пыльцой  полей,
полей  окровленных  тюльпанов.
Я  так  люблю  тебя,  люблю
и,  хочешь,  хочешь,  птицей  стану,
я  долечу,  
я  
д
о
л
е
ч
у
,пусть  даже  если  там  останусь.
Дыша  прозрачною  слюной
и  выдыхая-задыхаясь,
я  напою  себя  тоской,
прости,  прости  за  эту  слабость.
Я  испарюсь,  прольюсь  слезой
на  пахотную  хмель,  как  малость.
Я  напою  тебя  собой,
что  
       больше  
                         мне  
                                                 
осталось


OSAlx  2020-о1
акриловые  картины.Христофор  Ивин

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978416
дата надходження 28.03.2023
дата закладки 28.03.2023

Оксана Рибась

Дикая Женщина

Быть  бурной,  буйной  и  неистовой...
Бороться  с  правдами  и  смыслами.
И  трепетать,  как  пламя  с  ветрами.
И  припадать  к  тебе,  свирепому...
Чтоб  резко  взял  за  руки  тонкие,  
Чтоб  повернул  и  дальше  -  звонко  так:
Как  те  исконные  и  древние  
Любились  громко  под  деревьями!
Чтоб  рвал...  и  мял...  и  жадно  зарился...
Возьми  меня  в  свой  плен,  пожалуйста!  
Достань  меня  до  дна,  до  крайности!
И  брызни  пеной  пряной  радости!..

Я  зацелую  и  за  нежностью  
Зажжется  свет  твоей  мятежности...
Оковы  все  на  землю  сбросим  мы
И  там,  на  ложе  яркой  осени,  
В  безвременье  соткем  желание...
Уста  к  устам,  и  рук  касания  
Текут  ручьями  по  излучинам...
Ах  как  вдвоём  себя  измучим  мы!  
Ах  как  взорвемся  светозарно  мы!  
Ах  как  взовьемся  мы  пожарами!  
Чтоб  после  бури,  искр  и  пламени  
Друг  к  другу  припадать  изранено  
И  нежить,  петь  и  греть  в  объятиях  
Двумя  мирами  необъятными...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750430
дата надходження 13.09.2017
дата закладки 27.02.2023

Оксана Рибась

Застегни на себе свою душу…

Застегни  на  себе  свою  душу  –  потертый  пиджак.
Не  грусти,  что  дано  только  сеять  –  не  жать,  не  рожать.
Сам  себе  Диоген,  сам  себе  Лао  Цзы  и  Жан-Жак  
(И  как  вы  догадались,  Жан-Жак  –  далеко  не  коньяк).
Застегни.  Застони.  Заглохни.

Мир  сложился,  и  ты  уложил  его  в  старый  рюкзак.
Горы  ждут.  И  жгутом  для  души  пролегает  стезя.
Уходи.  Сам  себе  автозак  ты  и  автовокзал.
Одиночество  –  знать,  что  любим,  но  без  шанса  сказать:
«Извините,  ребят,  мне  плохо».

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673309
дата надходження 19.06.2016
дата закладки 27.02.2023

Елена Марс

Життя пливе

Життя  пливе,  мов  човен  по  воді...
То  штиль  глибокий,  то  нервові  хвилі...
Так  вабить  буря  в  роки  молоді!..
А  з  віком,  мабуть,  спокій  більше  милий.

І  доля  пише  нам,  і  ми  самі,
Якісь  рецепти  тиші  чи  емоцій.
Не  в  тому  суть.  Аби  не  у  пітьмі
Й  в  самотності  пливти  в  життя  потоці.


04.02.2023

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975205
дата надходження 27.02.2023
дата закладки 27.02.2023

Мехті Волас

І знову про мову…

   І  знову  про  мову...

"Язык"  московітський  як  бруд  відгорну.
"Не  буду  стоять  на  распутье",
І  руцький  забуду  лиш  тільки  тому,
Що  ним  нас  обгавкував  путін.

Хай  мова  красива,  співуча  моя
Як  птах  над  планетою  лине.
В  ній  чари  барвінку  і  спів  солов"я,
цвіт  вишні  і  грона  калини.

І  мова  розквітне  ,  немов  рушники,
Що  вишили  мамині  руки.
І  вже  не  на  день,  не  на  рік  -  на  віки,
На  радість  і  дітям  ,і  внукам.

Вона  розіллється  як  наші  степи,
Підніметься  ввись  як  Говерла.
Щоб  всі  зрозуміли  -  нескорені  ми  ,
І  шо  Україна  не  вмерла  !

 04.02.2023  р.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972920
дата надходження 05.02.2023
дата закладки 10.02.2023

*SELENA*

Псалом 2

1. Навіщо  хитаються  язици*,
спивають  люди  тщенне?
2.  Земні  князі  й  царі  ці
На  Господа  збирають  військо  (темне).
3.Розторгнемо  союз  їх,
Ярмо  знімемо  (хтиве)  —
4.  Небесами  пронесеться  сміх  —
Шле  Господь  покару-(зливу).
5.  Яріючи  у  гніві  змете  їх  «Я».
6.  Аз  же  є  помазаник  Сіона,
Над  свят-горою  Боже  повеління:
7.  «Возвіщай»,  –  Господь  рече**  (у  дзвони),  –
«Син  Ти  Мій  єсі  —
Днесь  возродив  Тя  Азь***  (на  небесі)».
8.  Проси  Мене  й  тобі  язици  дам  —
Твоє  багатство  і  кінці  землі
9.  Упокориш  ти  залізним  жезлом,
Сокрушиш,  як  (щербаті)  глеки  гончарі.
10.  Врозумійтесь  і  повчіться  судді  і  царі
11.  Служіть  Всевишньому  в  страхУ  й  радійте  щиро
12.  І  Господня  кара  вам  в  негнів-порі
Бо  скоро  роз’ятриться  лютощів  Його  (страшезне  диво).
(Світліє  благом  жнивна  рань)
Блаженні  всі  уповающіє  Нань****.  

язици*  -  народи
рече**  -  говорить
Днесь  возродив  Тя  Азь***  -  Сьогодні  народив  Тебе  Я
Нань****  на  нього
(…..)  –  авторські  доповнення
—  псалми  із  Біблії  1600р  –  нинішні,  дещо  видозмінені,  мабуть  з  розколом  церкви  і  багаторазовими  інтерпретаціями  при  перекладі  зі  староцерковної  мови.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295320
дата надходження 23.11.2011
дата закладки 02.02.2023

Пісаренчиха

КОНИК

із  глини  коника  зліпила
раділа
піднесла  тобі
ти  викинув,  як  щось  гидливе
так  по  судьбі

покинутий
той  коник  мокнув
втрачалась  ніжність  під  дощем  
скінчилась  злива
стихли  кроки
лишились  купка  бруду  й  щем

не  буду  коників  ліпити
учуся
витешу  різцем
Сократа  постать
у  граніті
хай  глиба  височить  взірцем
що  програє  той,  хто  відкритий
потрібно  нишком  і  тихцем  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972622
дата надходження 02.02.2023
дата закладки 02.02.2023

Світлая (Світлана Пирогова)

Віхола-ворожбитка (тавтограма на літеру В)

Ворожбитка  виє,
Вигинає  вишню.
Ви́білила  віття,
Всюди  вата  висне.

Вітряки  вовтузить,
Вкутує  вітрами.
В'яже  вабкий  вузлик
Вовни  вечорами.

Випурхне,  вальсує,
Віхола  втинає.
Віражує  всує,
Велич  видихає.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970877
дата надходження 13.01.2023
дата закладки 31.01.2023

Valentyna_S

Під Святвечір

Сходить  зірка  ясна  над  земним  вертепом,
звістка  про  Різдво  осяює  серця.
Тиха  радість  лине  й  громовистим  степом  –
погідніє  настрій  в  бліндажі  бійця,
бо  в  тилу,  далеко,  мама  під  Святвечір
одягла  домашній  ситцевий  фартух
й  при  свічках,  
                                           з  очей  змахнувши  сум  чернечий,
медом  липовим  присмачує  кутю.
Вікон  сліпота  сльозу  скриває  тата…
Стежечку  утопче  завтра  коляда…
Зірка  кліпнула  журливо-винувато:
–Свято  розтривожила  війна…  
                                                                           шкода.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=968997
дата надходження 22.12.2022
дата закладки 22.12.2022

Патара

В кожен клуб по три баяни,

валька,  та  що  —  "півстакана",
Щось  підслухала  в  шамана.
На  концерт  кобзона  дід,
Натворивши  в  світі  бід,
Все-таки  зібрався  врешті,
Не  чекаючи  арешту.
Всі  в  нас  в  курсі  що  івани
Рвуть  на  поминках  баяни.
Тож,  щоб  все  було  як  слід,
Не  воскрес  щоб  раптом  дід,
Десь  почувши  балалайку,
валька  "рве  на  грудях  майку".
В  кожен  клуб  по  три  баяни,
Поминали  щоб  івани
моль  гебешну  від  душі,
Ревучи  про  камиші.
На  додачу  ще  гармоні,
Щоб  брикали  наче  коні.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967648
дата надходження 07.12.2022
дата закладки 07.12.2022

archic

Однажды

Однажды  порвутся  струны  
В  кошмарах,  где  руки-  клешни,
Мы  вдруг  разгадаем  руны  
И  доедим  черешню  

Не  будет  сирен  и  свиста,
Мы  станем  на  год  мудрее  
И  ты  обратишься  :  “Мистер
пойдёмте  ,  а  то  темнеет”

У  ночи  свои  запреты,
Но  больше  не  будет  гула
И  мы  подожжем  ответы
Пока  ещё  не  уснула  

Тревога.  Расставим  точки,  
На  память  оставив  слепок,
В  дорогах  считая  кочки  
Вином  запивая  лето  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950146
дата надходження 10.06.2022
дата закладки 26.11.2022

Світлана Себастіані

Злива

З  неба  зірвалася  з  шумом,
серце  наповнила  сумом,
світ  напоїла  печаллю.
Ртуттю  виблискує!  Сталлю!
Грива  сріблястого  лева  –
злива!..  Скляна!  Кришталева!
Грізно  шипить  і  шепоче.
Голос  її  –  пророчий.
Наче  сивіла  сива
плаче-віщує  злива.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961306
дата надходження 29.09.2022
дата закладки 18.11.2022

Н-А-Д-І-Я

І ЗНОВУ ДОЩ, НЕМОВ СТІНОЮ

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=YHEZAzntgK8[/youtube]
І  знову  дощ,  немов  стіною,
Ти  зупинися  на  хвилинку.
Поговори,  прошу,  зі  мною,
Чому  тобі  немає  спину?

За  чим  ти  плачеш  в  день  осінній,
Якісь  проблеми  в  тебе  теж?
Я  хочу  взнати,  в  нетерпінні,
Можливо,  ти  когось  теж  ждеш?

Чому  ти  стукаєш  в  вікно,
Від  мене  ждеш  ти  допомоги?
Та  не  тебе  я  жду  давно,
Не  придавай  думкам  тривоги.

Неначе  дощ  вловив  думки,
Затих,  на  хвильку  зупинився.
Та  ще  по  склу  дощу  сльозинки,
Немов  у  чомусь  провинився.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964046
дата надходження 28.10.2022
дата закладки 28.10.2022

Циганова Наталія

крапельне

мир  ледве  був.  
він  називався  стан.  
кришився  на  обвітрені  вуста.  
не  посміхайся,  поки  не  оближеш.  
не  доживай  мене  на  скалках  тиші
по  спогадах  і  на  онлайн  -  свята.  

всього  лиш  літо  -  
це  коли  все  поруч:  
вода,  серветки,  кілька  бомбосховищ.  
коли  сльоза  червона  і  густа.  

і  крапельниця  схлипує  повільно:  
не  зупиніть...  не  зупиніть  лічильник
в  долонях  і  містах.  
де  під  смарагдом  заживають  тіні  
черговим  літом.
тим,  що  звуть  і  нині
стан...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955603
дата надходження 06.08.2022
дата закладки 24.10.2022

Циганова Наталія

порог

И  стынет  стол,  и  меньше  света,  
когда  готовят  уходить.  
И  что-то  будет  впереди.  
Коротким  -  лето.  
Истлев  на  вытертый  порог,  
тайком  сметётся  на  совок,  
куда  летят  обрывки  строк  
и  падают  рассветы.  

И  станет  чисто.  
Станет  пусто.  
Ни  лиц.  Ни  мусора.  Ни  грусти.  
Неброский  отбелёный  холст.  
Писать.  Носить.  Стелить  под  ноги.  
От  пробужденья  до  порога,  
куда  ушёл  последний  гость.  
Пятном  Кахети  ставить  точку  
в  одиночку.  
И  летний  пересохший  вечер  
готов  с  порога  умирать.  

Дождит.  
И  некого  прощать.  
И  нечем.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936910
дата надходження 14.01.2022
дата закладки 24.10.2022