Бджолиний білий гул - медовий хміль - в моїй душі,
й тебе окутують спіральні стрічки диму.
Я в відчаї, як слово без відлуння,
той втратив все, хто володів тобою.
Востаннє прив'яжи, порви мій страх останній.
В моїй спустошеній землі утрачена троянда.
Ах мовчазна!
Закрий бездонні очі. Там ніч махає крилами.
Ах скинь покров зі статуї сполоханого тіла.
Твоїх очей безодня, в них прилетіла ніч.
Квітучий холод рук й трояндові коліна.
У тебе груди ніби мушлі білі,
На животі твоїм заснув метелик-привид.
Ах мовчазна!
І ось самотність, де тебе немає. Дощить.
Полює вітер в морі на бездомних чайок.
Вода ступає босоніж по мокрих вулицях.
Дереву скаржиться, неначе хворе, листя.
Біла бджола, зникаючи, ти ще бриниш в моїй душі.
Відроджуєшся в часі, безмовна і тендітна.
Ах мовчазна!
[b]Pablo Neruda "20 poemas de amor y una canción desesperada. Poema 8"[/b]
Abeja blanca zumbas -ebria de miel- en mi alma
y te tuerces en lentas espirales de humo.
Soy el desesperado, la palabra sin ecos,
el que lo perdió todo, y el que todo lo tuvo.
Última amarra, cruje en ti mi ansiedad última.
En mi tierra desierta eres la última rosa.
Ah silenciosa!
Cierra tus ojos profundos. Allí aletea la noche.
Ah desnuda tu cuerpo de estatua temerosa.
Tienes ojos profundos donde la noche alea.
Frescos brazos de flor y regazo de rosa.
Se parecen tus senos a los caracoles blancos.
Ha venido a dormirse en tu vientre una mariposa de sombra.
Ah silenciosa!
He aquí la soledad de donde estás ausente.
Llueve. El viento del mar caza errantes gaviotas.
El agua anda descalza por las calles mojadas.
De aquel árbol se quejan, como enfermos, las hojas.
Abeja blanca, ausente, aún zumbas en mi alma.
Revives en el tiempo, delgada y silenciosa.
Ah silenciosa!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010548
дата надходження 08.04.2024
дата закладки 08.07.2024
Зелений, люблю зелений.
Зелений вітер і віти.
Човен далеко в морі,
На пагорбі кінь у житі.
По талію тінню вкрита,
Вона мріє на перилах,
Зелені тіло і коси
І срібла мороз очима.
Зелений, люблю зелений.
Як місяць циганський зійде,
Подивиться все на неї
Та їй воно непомітне.
Зелений, люблю зелений.
Величні холодні зорі
Занурить тінь-риба в море,
Добі шлях відкриє новій.
Смоковниця шкурить вітер
Гілля мов наждак у рані,
Гора мов спина куниці,
Їжачиться вся в агаві.
Але, хто прийде? І звідки?
Вона на перилах досі,
Зелене тіло і коси,
І мрій гіркота у морі.
– Товариш, я поміняв би
Коня – на її будинок,
За дзеркало дав сідельце,
Свій ніж – за її перину.
Товариш, втрачаю кров я
Іду я з гірської Кабри.
– Якби мої сили, хлопче,
Угоду б ми враз уклали.
Та я вже не є собою,
Та й дім мій не дім мій більше.
– Товариш, пристойно хочу
Я вмерти в своєму ліжку.
Зі сталі, якщо можливо,
Голландські де простирадла.
Хіба від грудей до горла
Моя непомітна рана?
– Коричневих руж мов триста
Сочаться і кров‘ю пахнуть,
По грудям і аж по пояс,
Де біле було раніше.
Та я вже не є собою,
Та й дім мій не дім мій більше.
– Дозволь же хоча б піднятись,
Туди, до перил далеких,
Дозволь же, мені дозволь же
Туди, до перил зелених.
Перил звідки місяць сяє
Де гуркіт води лунає.
Товариші вже піднялись
Туди, до перил високих.
Лишаючи слід кривавий.
Лишаючи сліз слід мокрий.
Вони на даху тремтіли
Із олова ліхтарі ті.
Скло тисячі бубнів ранок
Терзали, що не стерпіти.
Зелений, люблю зелений.
Зелений вітер і віти.
Обидва вони піднялись,
Вітру скінчились співи
У роті лиш смак був м‘яти
Базиліку й жовчі дивний.
– Товариш, це де? Не скажеш?
Де дівчинка моя гірка?
Чекав тебе скільки раз я!
Чекати ще скільки мила?
Лиця свіжість, чорні коси,
На цих зелених перилах!
Гойдалася понад краєм
Водиці циганка мила.
Зелені тіло і коси
І срібла мороз очима.
Місяця лід дбайливо
Тримав її де пучина
Рідненькою стала нічка
Маленька лагуна тиха.
Гвардійці ж напівтверезі
В двері взялися гримать.
Зелений, люблю зелений.
Зелений вітер і віти.
Човен далеко в морі,
На пагорбі кінь у житі.
Romance Sonámbulo – Federico García Lorca
Verde que te quiero verde.
Verde viento. Verdes ramas.
El barco sobre la mar
y el caballo en la montaña.
Con la sombra en la cintura
ella sueña en su baranda,
verde carne, pelo verde,
con ojos de fría plata.
Verde que te quiero verde.
Bajo la luna gitana,
las cosas le están mirando
y ella no puede mirarlas.
Verde que te quiero verde.
Grandes estrellas de escarcha,
vienen con el pez de sombra
que abre el camino del alba.
La higuera frota su viento
con la lija de sus ramas,
y el monte, gato garduño,
eriza sus pitas agrias.
¿Pero quién vendrá? ¿Y por dónde…?
Ella sigue en su baranda,
verde carne, pelo verde,
soñando en la mar amarga.
Compadre, quiero cambiar
mi caballo por su casa,
mi montura por su espejo,
mi cuchillo por su manta.
Compadre, vengo sangrando,
desde los montes de Cabra.
Si yo pudiera, mocito,
ese trato se cerraba.
Pero yo ya no soy yo,
ni mi casa es ya mi casa.
Compadre, quiero morir
decentemente en mi cama.
De acero, si puede ser,
con las sábanas de holanda.
¿No ves la herida que tengo
desde el pecho a la garganta?
Trescientas rosas morenas
lleva tu pechera blanca.
Tu sangre rezuma y huele
alrededor de tu faja.
Pero yo ya no soy yo,
ni mi casa es ya mi casa.
Dejadme subir al menos
hasta las altas barandas,
dejadme subir, dejadme,
hasta las verdes barandas.
Barandales de la luna
por donde retumba el agua.
Ya suben los dos compadres
hacia las altas barandas.
Dejando un rastro de sangre.
Dejando un rastro de lágrimas.
Temblaban en los tejados
farolillos de hojalata.
Mil panderos de cristal,
herían la madrugada.
Verde que te quiero verde,
verde viento, verdes ramas.
Los dos compadres subieron.
El largo viento, dejaba
en la boca un raro gusto
de hiel, de menta y de albahaca.
¡Compadre! ¿Dónde está, dime?
¿Dónde está mi niña amarga?
¡Cuántas veces te esperó!
¡Cuántas veces te esperara,
cara fresca, negro pelo,
en esta verde baranda!
Sobre el rostro del aljibe
se mecía la gitana.
Verde carne, pelo verde,
con ojos de fría plata.
Un carámbano de luna
la sostiene sobre el agua.
La noche su puso íntima
como una pequeña plaza.
Guardias civiles borrachos,
en la puerta golpeaban.
Verde que te quiero verde.
Verde viento. Verdes ramas.
El barco sobre la mar.
Y el caballo en la montaña.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988528
дата надходження 12.07.2023
дата закладки 01.08.2023
Вона красива йде, мов ніч,
Де зорі в небесах без хмар,
В ній тьма та світло віч-на-віч
Являють в погляді свій дар,
Так гасить небо сонця піч –
Палкий стає ніжнішим жар.
Чи зайва тінь, чи промінці,
Зруйнують благодаті німб,
Що в чорній струменить косі,
Чи в світлі на чолі оцім,
Де безтурботні думи всі,
Бо сяє в чистоті їх дім.
Й на тій щоці, й на тім чолі,
М‘які, хоч красномовні втім,
Від днів, що прожиті в добрі
Й від перемог відтінки ті,
Там мир усім, хто на землі,
Любов невинна – в серці тім!
Гречка Віталій 15.07.2023
She Walks in Beauty
Lord Byron
She walks in beauty, like the night
Of cloudless climes and starry skies;
And all that’s best of dark and bright
Meet in her aspect and her eyes;
Thus mellowed to that tender light
Which heaven to gaudy day denies.
One shade the more, one ray the less,
Had half impaired the nameless grace
Which waves in every raven tress,
Or softly lightens o’er her face;
Where thoughts serenely sweet express,
How pure, how dear their dwelling-place.
And on that cheek, and o’er that brow,
So soft, so calm, yet eloquent,
The smiles that win, the tints that glow,
But tell of days in goodness spent,
A mind at peace with all below,
A heart whose love is innocent!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988830
дата надходження 15.07.2023
дата закладки 01.08.2023
Все твоє тіло - це нестримний пагін терну,
і птахи все ще їдять у тебе з рук
і співають у лісі, ніби нічого не сталося.
Уночі ти показуєш мені Всесвіт:
сьогодні це було узбережжя Ісландії,
Едда де Сноррі (1) і обіцянка Вінленда (2).
Твоє тіло наче захищається шипами,
мені треба подушки, щоб тебе кохати;
все ж я мрію торкнутися твоїх губ,
коли сонце стане чорною точкою в небі.
Коли ти говориш, твій голос як водоспад,
який несе трупи і поліцейських в мундирах.
Ти говориш віршами, як Овідій і Лопе,
як рано змужнілий скальд Егіль Скаллагрімссон (3).
Іноді я тебе перебиваю. Твої поцілунки дарують золото,
як ночі Стівенсона або де Мардрюса (4).
Вони як діаманти. Як повернене дитинство.
Я не знаю, чи тобі судилися каталоги рукописів,
якби ти була бібліотекарем в Олександрії.
Одного дня я бачив, як ти ганялася за кабаном в Дордоні (5)
(Тієї ночі мені наснився Таємний Король).
Я міг би вистелити твоє ліжко ліліями і трояндами,
хоча для мене було б краще напустити туди скорпіонів.
Потім ми розшифровували магічні папіруси і емблеми.
Я не знаю, як тобі сказати, наскільки я тебе кохаю.
Минула вічність відтоді, як зникли турніри.
Ісуса продожують розпинати щодня. До цих пір.
Але Клодовео сказав, що Голгофа не прославиться,
якщо він зі своїми франками не візьме Єрусалим...
Спочатку ми читаємо візантійські романи, слухаємо записи,
і ніколи не запалюємо світло в мансарді.
Мені здається, що я проживаю миттєвості двічі,
я п'ю довершену ніжність з твоїх очей.
Деякі боги здаються нам смішними:
Наприклад, Юпітер, всі, які правили.
Але річкові німфи, ельфи, дракони,
Мае Вест(6) і Міріам Гопкінс (7) переважують втрату.
Ми писали вірші, плавали, годували птахів,
тренувалися як спортсмени, як Діана Палмер (8).
Ми шукали скарби в саду твоїх діда й баби,
уявляли сонце Геракліта, який все ще не пристав
до тонкого в талії Веселого Роджера,
вічно грабували і топили кораблі в басейні.
Але зараз, коли ти тут, моя кохана,
ти така, як всі жінки.
Я не знаю чи здатен взагалі
розуміти тебе і розуміти себе.
Зрештою всі ми живемо у своєрідній в'язниці,
яку не можемо покинути
і в яку ніхто не може увійти.
Все це записано в Єдиній книзі,
що, не зважаючи на тернії і голки,
ми кохаємо взаємно
і ми будемо кохати, ти і я.
[i](1) Едда де Сноррі - основний твір германо-скандинавскої міфології
(2) Вінла́нд (ісл. Vínland — «винна земля») — вікінгська назва узбережжя Затоки Святого Лаврентія (територія нинішніх канадських провінцій Ньюфаундленд, Нова Шотландія і Нью-Брансвік), яку дав Лейф Еріксон і вікінги, відкривши та заселивши днякі території Північної Америки за п'ять століть до Христофора Колумба
(3) Еґіль Скаллаґрімссон (ісл. Egill Skallagrímsson - син Гріма Лисого; близько 910 - близько 990) - великий ісландський скальд, чиє життя описане в «Сазі про Егіля» (допускають, що вона написана близько 1220).
(4) Жозеф-Шарль Мардрюс (фр. Joseph-Charles Mardrus, 1868, Каїр — 1949, Париж) — французький лікар, поет і перекладач.
(5) Дордонь - французька провінція, розташована на південному заході країни, яка належить з 1 січня 2016 року до нового регіону Нової Аквитанії
(6) Мері Джейн "Мае Вест" (17 серпня 1893 - 22 листопада 1980) [1] американська актриса, співачка, д6раматург, сценарист, комедійний і секс-символ, її кар'єра тривала десятки років.
(7) Міріам Гопкінс (англ. Miriam Hopkins, уроджена Еллен Міріам Гопкінс (англ. Ellen Miriam Hopkins, 18 жовтня 1902 — 9 жовтня 1972) — американська актриса 1930-х років.
(8) Сьюзен Кайл, не Сьюзен Елоїз Спает (народився 11 грудня 1946 року в місті Катберт, штат Джорджія, США) - американська письменниця, відома як Діана Палмер, писала романтичні романи з 1979 року[/i]
[b]Luis Alberto de Cuenca LA CHICA DE LAS MIL CARAS[/b]
Todo tu cuerpo es un inmenso brote de espinas,
pero las aves siguen comiendo en tus manos
y cantan en el bosque como si nada.
Por las noches me enseñas el universo:
hoy han sido las costas de Islandia,
la Edda de Snorri y la promesa de Winland.
Como tu cuerpo está erizado de agujas,
necesito almohadones para amarte;
luego despierto enganchado a tus labios,
cuando el sol es un punto negro en el cielo.
Si hablas, tu voz es una cascada
que arrastra cadáveres y policías de uniforme.
Hablas en verso, como Ovidio y Lope,
como el precoz escaldo Egil Skallagrimsson.
A veces te interrumpo. Tus besos llevan oro,
como las Noches de Stevenson o de Mardrus.
Son algo tan brillante. Como una nueva infancia.
No sé si tu destino es catalogar manuscritos,
si has sido bibliotecaria en Alejandría.
Un día vi cómo perseguías a un jabalí en Dordoña
(esa noche soñé con el Monarca Oscuro).
Podría hacerte un lecho de lirios o de rosas,
aunque preferiría cubrirte de alacranes.
Luego descifraríamos papiros mágicos y emblemas.
No sé cómo decirte lo mucho que te amo.
Hace siglos que desaparecieron los torneos.
Jesús sigue muriendo cada día. Hasta cuándo.
Pero Clodoveo decía que el Gólgota no sería famoso
si él hubiese estado allí, en Jerusalén, con sus francos...
Antes leíamos novelas bizantinas, escuchábamos discos,
no encendías jamás la luz en el desván.
Me parecía haber vivido dos veces los momentos
y bebía del suave terminarse de tus ojos.
Algunos dioses se nos antojaban ridículos:
Júpiter, por ejemplo, todos los que mandaban.
Pero las ninfas de las fuentes, los elfos, los dragones,
Mae West y Miriam Hopkins compensaban la perdida.
Hacer versos, nadar, dar de comer a un pájaro,
ejercer de sportwoman como Diana Palmer.
Buscábamos tesoros en el jardín de tus abuelos,
bajo ese sol de Heráclito que sigue sin ponerse,
con una Jolly Roger ceñida a la cintura,
saqueando glorietas y naufragando en la piscina.
Y ahora que está aquí, mi amor,
tú que eres todas las mujeres,
no sé si voy a ser capaz
de recordarte y recordarme.
Todos vivimos, a la postre,
en una especie de prisión
de la que no podemos salir,
en la que nadie puede entrar.
Pero consta en el Libro Único
que, a pesar de espinas y agujas,
nos amamos alguna vez
y nos amaremos tú y yo.
[i]"Elsinore" 1972[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957526
дата надходження 25.08.2022
дата закладки 25.08.2022
[i] А якби Богом була жінка?
Хуан Гельман
[/i]А якби Богом була жінка?
запитав Хуан простодушно,
так, так, якби Богом була жінка
цілком можливо що агностики і атеїсти
не стали б його заперечувати
а прийняли б з розкритими обіймами.
Можливо він би манив прекрасною наготою
ми б цілували його не бронзові ноги,
його не кам’яний лобок,
його не мармурові перси,
його не гіпсові вуста.
Якби Богом була жінка ми б обіймами
виманювали його з далини
і не дозволяли присягати
що навіть смерть не розлучить нас
так як він безсмертний у найвищому сенсі
і замість зараження СНІДом чи панікою
заражав би нас своїм безсмертям.
Якби Богом була жінка, вона б не ховалася
десь у царстві небесному
а тільки й чекала нас у сінцях перед пеклом
з розкритими обіймами
не пластмасовими трояндами
і не ангельською любов’ю.
О Боже мій, Боже мій
якби віднині й навіки
ти був жінкою
які б ти влаштовував чудові скандали,
які натхненні, розкішні, неймовірні,
фантастичні сварки.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jNWvVZFGXN4[/youtube]
[b]Mario Benedetti SI DIOS FUERA UNA MUJER[/b]
[i] ¿Y si Dios fuera mujer?
Juan Gelman[/i]
¿Y si Dios fuera mujer?
pregunta Juan sin inmutarse,
vaya, vaya si Dios fuera mujer
es posible que agnósticos y ateos
no dijéramos no con la cabeza
y dijéramos sí con las entrañas.
Tal vez nos acercáramos a su divina desnudez
para besar sus pies no de bronce,
su pubis no de piedra,
sus pechos no de mármol,
sus labios no de yeso.
Si Dios fuera mujer la abrazaríamos
para arrancarla de su lontananza
y no habría que jurar
hasta que la muerte nos separe
ya que sería inmortal por antonomasia
y en vez de transmitirnos SIDA o pánico
nos contagiaría su inmortalidad.
Si Dios fuera mujer no se instalaría
lejana en el reino de los cielos,
sino que nos aguardaría en el zaguán del infierno,
con sus brazos no cerrados,
su rosa no de plástico
y su amor no de ángeles.
Ay Dios mío, Dios mío
si hasta siempre y desde siempre
fueras una mujer
qué lindo escándalo sería,
qué venturosa, espléndida, imposible,
prodigiosa blasfemia.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953708
дата надходження 19.07.2022
дата закладки 01.08.2022
Я не хочу більшого, лиш руку;
руку зранену, якщо можливо.
Я не хочу більшого, лиш руку
в тисячу ночей моїх безсонних.
Буде в ній вапняна білість лілії.
Буде голубом горнутися до серця.
Буде берегти вночі в дорозі,
і рішуче не підпустить місяць.*
Я не хочу більшого, лиш руку -
хліб насущний, білий саван болю.
Я не хочу більшого, лиш руку;
що крилом моєї смерті стане.
Інше все минеться.
Незнайоме хвилювання теж. Зорі вічні.
Інше все недовговічне; сумно вітрові
в час, коли втікають хмари листя.
[i]* За повір'ям, людина помирає, коли на неї крізь вікно світить місяць
[/i]
[b]Federico García Lorca Casida de la mano imposible[/b]
Yo no quiero más que una mano;
una mano herida, si es posible.
Yo no quiero más que una mano
aunque pase mil noches sin lecho.
Sería un pálido lirio de cal.
Sería una paloma amarrada a mi corazón.
Sería el guardián que en la noche de mi tránsito
prohibiera en absoluto la entrada a la luna.
Yo no quiero más que esa mano
para los diarios aceites y la sábana blanca de mi agonía.
Yo no quiero más que esa mano
para tener un ala de mi muerte.
Lo demás todo pasa.
Rubor sin nombre ya. Astro perpetuo.
Lo demás es lo otro; viento triste,
mientras las hojas huyen en bandadas.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954199
дата надходження 24.07.2022
дата закладки 31.07.2022