Згасла давно Віфлеємська зірка Твоя, Маріє, –
тільки багряний Марс у хмарах зловісно тліє.
Дальні вибухи чутно, стогне у сні земля…
Діво Маріє! Де Твоє Немовля?
Може, в Твоєму місті поблизу теплого моря –
місті-руїні, де камені чорні від горя?
Отам під уламками (був не один приліт) –
там, де іще читається слово «ДІТ…»
З неба зійди, Маріє, поглянь з високої кручі, –
мабуть, загрався Він на тихих двориках Бучі,
де котиться містом червоний від крові м’яч?..
Ну ж бо послухай – чий то лунає плач?
Шукай Його у підвалах, де забідовані діти
синіми лезами губ шепчуть «мамо» і «пити»;
шукай під завалами, де ще димиться груз, –
той скривавлений хлопчик – не Твій Ісус?
Шукай серед міст, де казилися орди ворожі, –
кажуть, в Ізюмі Його бачили перехожі?
Ні, в Ірпені, де дорогу присипало скло, –
в тій автівці, що кулями посікло!..
Сльози вгамуй, Маріє, та поспіши до перону,
поки не пізно Дитинку рятуй від полону:
хоч жоден про це не попереджав звіздар,
знов немовлят вигублює Ірод-цар!
Наш вік збожеволів, його затопило війною,
хвилі ростуть до небес крижаною стіною,
вже не спасе ні ковчег, ні повітряний флот,
Голуб завмер над хаосом темних вод.
О Матінко Божа, Пречиста Діво Маріє,
поглянь, подивися, що там на воді біліє,–
там, де стрімкого виру чути звіриний рев,
де течія ламає хребти дерев?!
Бризки цілують зіниці, личко – сяюча цятка;
у мертвих обіймах – мокре сліпе цуценятко;
кров охолола, і тіло – немов снігове, –
хто за водою лілією пливе,
ніжним сріблястим човником, рибкою неживою,
а зблідле сузір’я – мов вінчик над головою?..
… Тихий місяць над світом світиться, як дукач;
дощ накрапає… Плач, Благодатна, плач...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985883
дата надходження 11.06.2023
дата закладки 14.06.2023
Дочекалась чоловіка
Із дрючком великим Ніна:
Він ввалився в хату вранці
Й опустився на коліна.
-Ти, Миколо, совість маєш?
Я віддам тебе до суду!
Може, ти собі гадаєш,
Що я все прощати буду?
Забирайся геть, проклятий,
Бо терпіти вже не сила,
І не хочу я питати,
Де тебе цю ніч носило!
-Жінко, перестань кричати!
Як це сталось - сам не знаю…
Мушу я тобі сказати,
Що велику святість маю.
В мене є щось надприроднє,
Загадкове і містичне,
Сама знаєш, що я чесний
І завжди самокритичний.
Дуже я на Бога схожий,
Навіть слухати втомився,
Куди зайду - усі кажуть:
-Господи, ти знов з’явився?
В мене місія почесна -
Завжди між людьми бувати:
Вищі сили мені кажуть
Скільки пити і де спати.
Возлюбив тебе Всевишній,
Бо ти - жінка із народу,
Оцінив твої заслуги
І мене дав в нагороду.
Вже повинна за цю святість
Тебе гордість розпирати!
Поможи мені піднятись
І вклади у ліжко спати.
Ніна слухала і била,
Дрючок гупав, як ніколи,
Бо на цей раз відвернулись
Вищі сили від Миколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985506
дата надходження 07.06.2023
дата закладки 11.06.2023
У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.
Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.
Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.
Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!
В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!
Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.
Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971996
дата надходження 26.01.2023
дата закладки 07.03.2023
Здавалось - літо... Ні! Ще досі лютий -
Єдиний звук безрадісних сонат.
Хтось безпорадно дивиться назад,
До спогадів з минулого прикутий.
Як вижити? Чи можна повернути
Той затишок простих рожевих свят?
Війна гортає книгу чорних страт
І пише закривавлені статути.
Лунає скрізь лише одне питання:
Невже до пекла ближче, ніж до раю?
Та зараз осінь ближче, ніж весна...
Хвилинка синіх мрій - немов остання.
І крізь зелений серпень проступає
Лютнева мертво-біла сивина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959377
дата надходження 11.09.2022
дата закладки 11.09.2022
МАГІСТРАЛ
У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.
Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.
Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.
1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. Наче, уві сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,
Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!
Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?
Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!
2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди
Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.
Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.
Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.
3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.
Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.
Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти дарував мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки.
Вже північ. На столі відкрита книга.
І тільки в ній омріяна відлига -
Нічних пісень зворушливі рядки.
4
Нічних пісень зворушлиаі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?
Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.
На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.
Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.
5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
У черговому нудному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.
І у своїй постійній непокорі
Вони не знали, що росте трава.
Вони весь час ховалися в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.
Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.
Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.
6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.
Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.
Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.
Вночі серед каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.
7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.
Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Світ бачили ми тільки на свій лад.
Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.
І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.
8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.
Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.
Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.
Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.
9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.
Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.
Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.
То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.
10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!
А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.
Насправді, ми нічого не забули.
Ми перейшли вже той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.
Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.
11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.
А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.
Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.
Хай стане каяттям тепер для нас
На віки вічні, й нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.
12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.
І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.
Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?
Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.
13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.
Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.
Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.
Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.
14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.
Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.
Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.
Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959264
дата надходження 10.09.2022
дата закладки 10.09.2022