Змушені до жебрацтва
Більшість інвалідів у неймовірно складних матеріальних умовах повоєнної України виявили силу духу, зберегли людську гідність і солдатську честь. Однак чимало тяжко травмованих, покинутих родинами й духовно надломлених ветеранів долучились до спільноти жебраків. Явище старцівства серед неповносправних фронтовиків вимушені були визнати навіть партфункціонери. Знав про це й Микита Хрущов (тоді перший секретар ЦК КП(б)У). Із жебрацтвом почали «безкомпромісну боротьбу». Щоправда, долали наслідки, а не причини. Вже у другій половині 1945 року Хрущов віддав усний наказ голові Республіканської комісії сприяння інвалідам Вітчизняної війни офіцерського складу спільно з міліцією провести спеціальні рейди базарами Києва та інших міст України для виявлення покалічених громадян, які жебрають. Далі їх забирали з ринків і відсилали до інтернатів для інвалідів Вітчизняної війни або до будинків інвалідів. Перед відправкою затриманих групували по кількасот в одному місці, яке ретельно охороняли від небажаних свідків. Дехто, випадково опинившись у заборонених точках, назавжди запам’ятав моторошну картину цієї маси людських обрубків, які кричали, плакали, обурювалися, проклинали.
Учорашніх жебраків-інвалідів війни намагались якось прилаштувати в житті. Але невдовзі на вулицях міст, залізничних станціях та базарах знову з’являлися старці у військовій формі з орденами. «Зачистки» повторювалися знову. Звідси й враження, що інваліди війни, котрі жебрали, «зникли з вулиць в один момент». Архівні документи вказують на те, що проблема існувала впродовж усіх повоєнних років.
Чи могла держава суттєво поліпшити становище покалічених творців перемоги в ті важкі часи? Сьогодні ми знаємо, що не тільки могла, а й зобов’язана була це зробити. Однак непомірно великі матеріальні, фінансові й людські ресурси сталінське керівництво спрямовувало на інше – на розбудову військової могутності Країни Рад задля амбітної мети поширення соціалізму в усьому світі.
|
|
