Один давній знайомий начальник у моїй присутності на всі заставки шпетив підлеглих, удаючись до нецензурної лексики, і ця матірщина була образливою навіть для мене, про що я йому відразу й сказав. 'Так переконливіше виходить', - було його оправдання.
Я знаю багатьох керівників, які не помічають за собою, що звертаються до підлеглих, незалежно від їх віку, на 'ти', тоді як до них самих усі, навіть найперші помічники, змушені говорити на 'ви'. Цей далеко не дріб'язковий нюанс допомагає зрозуміти, чи вміє керівник узагалі бути самокритичним, справедливим у конфліктних ситуаціях. Недостатньо шанобливе (чи зневажливе?) ставлення до товаришів по роботі знижує бар'єр моральної самовимогливості.
Ні, якщо будуємо демократичне суспільство, то й жити мусимо за одними законами. Виходить, я - за право відповідати на лайку лайкою? Аж ніяк. Я - за обов'язок керівника бути на висоті свого службового становища чи принаймні за намагання піднятися до неї, до тієї висоти. Мені, навпаки, здається, що 'переконливіше' - це коли частіше вживати 'будь ласка'.
Утім, передбачаю, що хтось із місцевих керівників, прочитавши такі сентенції, скаже: 'Хіба це тема районного рівня? А як говорить начальство з Києва, з області?' Ніде правди діти, навіть високі державні посадовці часто демонструють невисоку мовну культуру. Перед мікрофоном чи телекамерою вони, певна річ, не присмачують мову чим-небудь гостреньким. Однак за тим, як важко, мало не впріваючи, дошукуються декотрі потрібних слів і які виникають паузи на місці, де у звичному режимі, ймовірно, туляться фрази 'для зв'язку', вгадується саме невиразна, пересічна особистість. Та й чи особистість? Адже куди не кинь - усе брудним наверх.
Наш повсякденний етикет, наша культура взаємин виробляються і під впливом телепередач, а в них щось зачасто на місці непотрібних слів почало звучати пікання. Майже всуціль російськомовні передачі, які транслюються доступними для тутешніх глядачів телеканалами, до того ж нав'язують особливу манеру спілкування - суржикову. І вже раз у раз чуємо у виступах керівників різного рівня російські слова в українській обробці-переробці, оті 'міроприємства', 'так сказать' і т.д. Ні одній, ні другій мові такий вінегрет ні до чого. А керівникам - і поготів. Навіть із цього погляду не може не викликати схвалення недавнє рішення Національної ради з питань телебачення й радіомовлення про запровадження обов'язкової трансляції програм українською мовою.
Знову передбачаю, як дорікнуть мені: подивись, мовляв, на київських чиновників, які творять обличчя української влади. У них часто-густо не мова - лише потуги на інтелектуальну діяльність. Декотрі, вдаючи із себе цвіт державотворців, не спроможні задовільно вивчити української мови як державної. Що вже тут вимагати від керівника якогось низового підприємства чи кооперативу?
Нещодавно я прочитав книгу Л.Кучми 'Україна - не Росія', писалася вона в основному для росіян, тому російською мовою. Але видано і український переклад - на жаль, із такими мовними і коректорськими помилками, які затьмарюють усі недогляди районної преси. Подумалося: невже за переклад книги Президента не могли взятися кращі знавці української мови, ніж ті, що взялися? І якщо вже так видають Президента, то які можуть бути претензії до мовних огріхів місцевого керівного рівня?
Часто згадується, як у компартійні часи один місцевий чиновник любив бундючно прискіпуватися до підлеглих фразою, яка будь-кого могла загнати в глухий кут: 'Я не питаю 'чому?', я питаю тебе 'почєму?' Як потрібно було відповідати? Мабуть, малося на увазі, що всі пояснення недоліків не будуть сприйняті як задовільні - хоч що там кажи, не кажи, все одно - справедливо чи ні, хто про те бодай півсловом обмовиться ? - дістанеш прочуханку сповна, отож краще попросту опусти голову й терпи знущання. Такі були суспільні правила гри, і керівники, викликані 'на килим', знали: гідну платню їм дають і за ось такі хвилини приниження та їхнього дитячого лепетання.
Нині людські відносини стали іншими: у пошуках пристойних заробітків багато хто відвик терпіти хамське ставлення керівників, знаючи собі ціну, без особливих вагань кидає осоружну роботу, їде у великі міста, а то й за кордон, де ринок праці передбачає більше шансів для вибору. Щоправда, звідавши, що таке безробіття, хтось готовий і знехтувати власними амбіціями, навіть сховати 'у кишеню' гідність, заціпити рот і все 'прожовувати'.
Соціальне розшарування мало не кожного третього зробило якщо не керівником, то маловченим міні-керівничком, який має право хоч трохи залежним від нього (нехай навіть одному-двом) повсякчас робити зауваження, уїдливо докоряти, дошкуляти до живого, зверхньо визначати місце під сонцем. А між тим, щоб керувати, а не погейкувати на людей, як на коней, потрібно мати елементарну внутрішню культуру, котра найвиразніше проявляється у мові - тобто в способі звертання, інтонації, побудові речень, запасі слів. 'Сьогодні культура й мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності... Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі', - доречно зазначає відомий публіцист В.Скуратівський.
Готуючи цей матеріал, я запитав кількох (до десятка) керівників: 'А що ви читаєте? Що останнім часом прочитали?' Усі говорили про газети, дехто згадав професійні журнали. Художні книжки нікому в пам'яті не спливли. І, мабуть, неспроста - давно їх не брали до рук. Сільські та й районна бібліотеки поповнюються літературою погано, а самому потратитися на книжку ціною в 15 - 20 грн. мало кому спаде на думку.
Чи не тому наради в багатьох керівників перетворюються на погано продуману балаканину із численними повторами міркувань - про такі кажуть 'товкти воду в ступі'. А звідси ж і починається рівень діловитості й конкретності в роботі. Не цінуєш власного часу - цінуй час інших, він частина їхнього життя. Мало того, самовдоволеним зверхникам часто-густо бракує елементарної доброзичливості, етики, бажання вислухати думку підлеглого і - головне - врахувати її.
Я знав одного керівника, якого позаочі називали вампіром, адже регулярно влаштовував 'кровопускання', причому, як правило, об'єктом нападок вибирав одну людину й заспокоювався лише після того, як доводив її мало не передінфарктного стану. Можливо, й справді отримував від того якусь енергетичну підзарядку для подальших примх. Чи може бути суспільна користь від таких 'організаторів справи'? Тим паче, якщо вони на державній службі? Не випадково згаданого керівника врешті-решт усунули з посади, із колишніми колегами, наскільки мені відомо, він не вітається.
Людина давним-давно створила свою культуру, а якщо точніше - продовжує її створювати, а культура, у свою чергу, творить нас як особистостей. Ми реалізуємо себе в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Адже йдеться не тільки й не стільки про те, що творимо руками й розумом, а передусім про спосіб суспільної поведінки, яка відображається й виражається в наших звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до мови.
Окрик, лайка, неоковирно, із русизмами побудована промова перед колегами перекреслюють у керівникові навіть його суто професійні якості. А втім, хіба культура мови, культура спілкування - це не найперші ознаки професіоналізму?
|
|
