Сьогодні - мій останній із листів:
без докорів, без сліз і звинувачень.
Впізнаєш почерк серця між рядків,
бо всі слова тепер не мають значень...
Пробач мене, що в люту заметіль
я зігрівалась спогадом про тебе,
пробач широкі обрії надій,
які собою закривали небо.
Пробач, що не твоя і нічия,
що зачиталась на чужій сторінці,
що йшла до тебе все своє життя,
а перейшла дорогу іншій жінці.
Що зірка долі не вказала шлях,
а час стікав, мов дощ по парасолі,
що передбачити я так і не змогла
сумну кінцівку повісті - не доля...
Ще мить і ляже осінь на поріг
і, наче трави, спогади зітліють,
в яких хотіла я, а ти - не зміг,
в яких були з тобою ми щасливі...
Ну от і все. Колись чужа рука
закриє пережиту нами повість
й перегорне листки календаря,
де я пройшлася по її дорозі...
© Надя Ковалюк
|
|