Чомусь саме зараз уявив, як ми з тобою на Володимирській гірці. Жовтень. Навколо все багряно-золотисте. Ми йдемо, так тісно притиснувшись одне до одного, бо вже починає потроху віяти зимовими вітрами ввечері. На додачу до багряно-золотистого листя, що нас оточує з усіх боків, з-за дерев починає повільно виринати криваво-полум'яне сяйво згасаючого сонця...
Усю цю неймовірну красу я бачу у відображенні твоїх очей, ніби у дзеркально чистій поверхні тихої води. У блакиті твого прекрасного погляду все навколо грає іскрами - так увесь світ здається ще гарнішим, коли бачити його так... У Твоїх Очах.
А ти стоїш так казково зачарована побаченим... І я не можу відвести погляду від тебе. Бачу тебе такою милою, зі злегка суворим зосередженим виразом обличчя, що має риси неземної краси, такі гармонійні у тобі... Такі рідні мені! Ідеальні.
І ми так стоїмо, обійнявшись, споглядаючи красу: я - твою, а ти - навколишню, допоки темрява не вкриє небо. І вже під сяйвом місяця та зірок я проведу тебе додому...
Та довго відчуватиму на вустах твій солодкий прощальний поцілунок...
|
|
