Сторіччями здригався наш народ
Від ярм, від зрад й кривавих заворушень,
І мову як духовний ополот
Втирали в бруд прямісінько у душах.
Шевченко вмер. І Лесі вже нема.
Є незалежність. Є уже свобода.
І все одно ще темно від примар.
І все одно щось гірко труїть воду.
Чужі слова, задурені серця.
Забувши дар небесного отця,
Полову слів переминають в роті,
Не в тому річ, які це почуття,
Не в тому річ, про що нам розмовляти,
Ти просто не вартуєш співчуття,
Якщо себе не здатен поважати.
Здобути нам кортить авторитет,
І є одна у нас дорога –
Піднявши гідність, йти вперед.
Плазуєш – обітруть об тебе ноги.
Невже всі ті, чий прах – оця земля,
І не народжені ніким ще діти
Вартують того, в ницих щоб ділах
Й кульгавим словом їх сквернити?
Ні, це не пафос. Це молитва вам,
Сини народу – Фенікси крилаті,
Цінуйте, пийте рідні ви слова,
Із попелу ви будете вставати.
|
|