По світу пустому, крізь море й пустелю
Іде самотою зі свічкою в руках душа...
— Крізь море мертвих побратимів, я шлях життя для всіх простелю,
І байдуже, що йду сама...
Несе в руках життя надію,
Що жевріє давно ледь-ледь.
Плекає той вогонь в собі .
Не спить, не їсть й несе свою мрію
Хоч навколо лиш трупи і смерть.
Боїться, лиш тільки не впасти,
Лише не згубити свій вічний вогонь,
Допоки лиш шлях свій прокласти
Не встигне... Лише б не розслабить долонь.
Йшла роки, та те , що мертве,
Уже не підняти хай скільки старайся.
Самій себе — незнайти більше жертви ,
Хоч жаль... як же жаль... Та не карайся.
І впала... Розлився вогонь
На моря, і пустелі , і гори.
Впустила свічу з холодних долонь
І дивилась як життям світ горить.
Все ожило й заграло, піднялись мертві душі,
Від них знову чути життями,
Все цвіте й зеленіє, розцвіли красні ружі,
Вона ж з усмішкою впаде без тями.
|
|
