...гілочки колючої ожини дісталися мого серця...
все почалося з того, що я йшла дорогою вистеленою світлом... воно переливалось відтінками білого і сонячно-жовтого...під ним камінці і ямки втрачали свій сенс...в той час, як узбіччям тягнулись за ним чорні, пропащі зарості, чагарники і "чорні" звірі. Як я вже встигла зрозуміти, дорога розбита на такий собі - моменти життя, до яких ми доходимо, переступає і йдемо дальше(може не дуже зрозуміло висловлююсь...писати не велика охота)...і ось один із таких етапів світла я вже пройшла...але так сталося що я раптом зайшла на узбіччя праворуч, до низькорослих колючих гілочок, це мене так захопило, що я просувалася все дальше і дальше, і зрештою попала у їхні лещата. Спершу колючки роздирали мені шкіру, я повзла все дальше, шукаючи у НИХ ЖЕ притулок від них; і коли я нарешті вирішила що хоч частково зможу відпочити, вони вразили мене у найболючіше місце - в серце...
Пізнавальні, цікаві вихідні...по очам котяться сльози, колючки пробили шкіру серця, я намагаюся втекти, але це не правильно, тікати варто лиш туди де світло, воно ще пробивається крізь гілки пахучої ожини...І серце знову не дружить із мозгом...ніби все просто й легко, головне не намагайся все ускладнювати, але вводночас щось і НЕ ТЕ...
Слово - "НЕ" - не сприймається мозгом, тоді чому слова: "не сумуй", так потрібні в тяжку хвилину? чому наш настрій поліпшується коли ми чуємо їх??? Все наш мозок сприймає, просто треба знати де те "не" вживати.
Потрібно бути собою А якщо ти не знаєш, яка ти, тоді роби те, що на твою думку треба робити...І все буде добре.
Takida – Curly Sue - підтримує... мабуть
|
|
