І. Качуровський вважає ремінісценсію фігурою конструкції.
Пряме використання першоджерела з посиланням на нього називається цитуванням (лат. citatum від cito — викликаю, називаю, проголошую). У гуморесці Остапа Вишні "Чукрен" є такі рядки:
Віють вітри, Віють буйні,
Аж-аж-аж дерева гнуться.
Це трохи видозмінені слова з пісні головної героїні п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка".
Повторення теми якогось твору у трохи зміненому вигляді називається варіацією (лат. varions — мінливий, variaiіо — зміна). Багато варіацій написано на фольклорні твори. П. Тичина під тиском радянської критики змушений був змінити мелодійні рядки "О панно Інно, панно Інно" на "О люба Інно, ніжна Інно".
У вірші M. Зерова "Pro domo" рядки
Класична пластика і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, Україно, дорога.
були замінені на такі:
Класична пластика і контур строгий,
і логіки залізна течія —
оце твоя, поезіє, дорога.
М. Рильський у вірші "Варіації" використав мотив поезії М. Коцюбинського "Наша хатка", зберігши ритм і розмір зразка. Варіації можуть бути композиційними, стилістичними, виявлятися на заміні рядків, строф, фраз, образних прийомів. Класичні зразки української народної поезії побутують у різних варіантах. Розгалужені гнізда варіантів мають ліричні пісні, думи, балади, прислів'я, приказки, загадки, коломийки.
Поширеним видом творчих взаємовпливів у літературному процесі є парафраза (грец. paraphrasis — опис, виклад) — скорочений або поширений переказ своїми словами чужих думок. Прикладом парафрази є адаптований переказ Іриною Сидоренко роману "Ґаргантюа і Пантагрюель". І. Франко називав парафразами деякі ліричні пісні Т. Шевченка.
Парафраз може бути як окремою стилістичною фігурою, так і окремим жанром. Прикладом останнього є "Мимовільний парафраз" Ліни Костенко:
Поет, не дорожи любовію народной,
Бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
Вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом,
Тобі за ето ордена дадуть.
Відсилання читача окремим елементом, деталлю до попереднього джерела називається алюзією (лат. allusio - натяк, жарт). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"), Святе Письмо ("поцілунок Юди"), художні твори ("Людська комедія" О. де Бальзака), історичні події ("піррова перемога" — перемога, що за кількістю загиблих вважається поразкою), "Ганнібалова клятва".
Видом художніх взаємовпливів є репродукція. Це перенесення композиційного ладу твору-джерела в сучасний твір. Репродукцією є "Горпини-да, чи Вхоплена Прозерпина" П. Білецького-Носснка, написана за схемою античного міфу "Викрадення Прозерпіни" в їрої-комічному варіанті О. Котельницького та Ю. Луценка.
Значну роль у літературних взаємовпливах відіграє суперництво. Це процес, у якому письменник змагається з попередником. Творче суперництво є тоді, коли письменники працюють в одному жанрі. В жанрі новели успішно працювали В. Стефаник і Григорій Косинка. Григорій Косинка вважав себе учнем західно-українського прозаїка, у листі до В. Стефаника він писав: "Радісно було мені читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський, лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина-Косинку з Дівич-гори".
Прикладом творчого суперництва є художнє освоєння різними письменниками одних сюжетів, мотивів, образів. Корнило Устиянович першим з українських письменників змалював образ легендарного Мойсея. Поему К. Устияновича "Мойсей" І. Франко вважав невдалою в художньому відношенні. Він писав, що "К. Устиянович намалював Мойсея поверхово, схематично, а до глибини душі тієї великої людини не дістався, може, навіть, не пробував дістатися". Результатом полеміки став художній шедевр — поема І. Франка "Мойсей".
Видатний німецький письменник Й. Бехер писав: "Ми вчилися у великих майстрів, у всіх разом і в кожного окремо. Якщо говорити про літературу, то ми вчимося у Гомера, у Піндара, у сузір'я грецьких драматургів, ми вчимося у Бальзака і Толстого, у Данте і Гельдерліна, у Шекспіра і Суїнберна — можливість учитися безкінечна. Але й це ще не та особлива школа, яку я маю на увазі, про яку я говорю. Суть особливої школи, яку я маю на увазі, полягає в тому, що серед усіх цих вибраних, сяючих геніїв, серед цих кришталевих, вічних прозоро-ясних кряжів є та чи інша вершина (а іноді й декілька вершин), котрі з особливою силою притягають наш погляд і, дивлячись на яку, ми кажемо: не відриваючи погляду від неї, я почну своє сходження... У того чи іншого майстра я хочу вчитися, того чи іншого майстра я не лише поважаю, а й люблю, я відчуваю свою спорідненість з ним".
Письменник може позитивно або негативно сприймати художньо-концептуальні особливості творчості своїх попередників. Ці два види взаємодії з творчою спадщиною називають притяганням і відштовхуванням. Відштовхування тоді, коли письменники по-різному інтерпретують події, образи, історичне минуле, класичну спадщину.
Формою літературної взаємодії є концентрація, суть якої полягає в художньому освоєнні видатним письменником творчості попередників і сучасників. "Більшість із них, — відзначається у підручнику "Теорія літератури", — стають цікавими для нащадків не власною літературою, а тим фактом, що всі вони в історико-культурному відношенні освітлені генієм великого митця, творча спадщина якого зберігає неминущу цінність для наступних поколінь". В Україні такими письменниками були Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка.
Процесом протилежним концентрації є розпорошення, коли творчість видатного митця ніби поглинається на подальших етапах розвитку літератури, не втрачаючи при цьому своєї художньої вартості. Термін "розпорошення" запровадив Ж. Дерріда. На думку Дерріди, будь-який текстовий епізод нагадує пагін, вживлений під кору іншого пагону, який проростає зі свого сімені. Пагін, фрагмент живої тканини, який зазнає трансплантації, відрізняють від графа, своєрідність одиниці письма (врізка текстів, сюжетних елементів, конфігурація шрифтів). Цей принцип графа Дерріда демонструє у книзі "Похоронний дзвін" (1974 p.). Тут текст надрукований у дві колонки, які розділені полем. Зліва розміщені уривки з "Філософії релігії*" та "Естетики" Ґ.В.Ф. Гегеля, а справа — рефлексії Дерріди, викликані романом Ж. Жене "Диво", думки про Ж.П. Сартра, Ж. Батая, окремі етимологічні спостереження.
http://pidruchniki.ws/13331222/literatura/spadkoyemnist
|
|
