Спадкоємність
Спадкоємність — об'єктивна закономірність у розвитку суспільства, матеріальної і духовної культури. "Поеми Гомера, "Божественна комедія" Дайте, драми Шекспіра, "Фауст" Гете, "Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Війна і мир" Толстого — це, — відзначає О. Бушмін, — картинна галерея пережитих людством епох. У творах мистецтва життя втілене в конкретному неповторному моменті історичного розвитку і в неповторних формах, і в цьому полягає їх незамінність, їх неминуще, "вічне" значення, "унікальність" кожного з них".
Однією з форм історичної спадкоємності є повторюваність. Звичайно, жоден твір не повторює повністю іншого, однак у кожному неповторному цілому є повторені елементи, особливості. Твір кожного письменника — результат його творчих зусиль і водночас — засвоєного досвіду попередників та сучасників. У кожному творі є таке, що зближує його з іншими творами. Звичайно, відмінність і подібність не є абсолютними, вони взаємодіють. Кожен талановитий письменник — спадкоємець і новатор. Кожен жанр чимось зв'язаний з попередником. Кожен напрям асимілював завоювання попереднього, розширивши можливості естетичного освоєння дійсності. Розглядаючи питання літературної спадкоємності, знаходимо у тих письменників, яких порівнюємо, подібні прийоми зображення, образи, текстуальні аналогії. І. Франко писав: "Творчість поетична — діло свобідне, залежне від натури і успособлення чоловіка; правдиві, великі поети ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного, чого ніхто інший не має, і для того вказування поетові взірців до наслідування завсігди має свої злі сторони. При тім же у кожного правдивого поета головна річ не те, що він навчився від других, але те, що з власної душі, з власного чуття вносить в свою поезію і в суспільність. Але, з другого боку, в нинішніх часах жоден правдивий поет не може обійтися без школи, без вироблення форми і язика, без знання того, що і як висказували і висказують інші великі поети". Отже, йдеться про засвоєння письменником досвіду попередників.
У національних літературах зустрічаються спадкоємно зв'язані один з одним літературні типи. У російській літературі типи різних "мертвих душ": Скалозуби, Фамусови, Молчаліни в Грибоєдова; Скотиніни, Пустякови, Буянови в Пушкіна; Плюшкіни, Собакевичі, Ноздрьови, Коробочки в Гоголя; Угрюм-Бурчеєви, Органчики, Головльови у Салтикова-Щедріна; зайвих людей: Чацьких у Грибоєдова; Онєгіних у Пушкіна; Печоріних у Лермонтова.
Спадкоємність ідей спостерігаємо у письменників, близьких за світоглядом. Своєрідний характер має спадкоємність у розвитку засобів художнього зображення. Ф. Достоєвському належить відома фраза "Всі ми вийшли з Гоголівської "Шинелі". У даному випадку письменник мав на увазі спадкоємність у відборі матеріалу і засобах художнього зображення. "Гоголівський" напрям продовжили Тургенєв, Некрасов, Григорович, які після Гоголя показали долю "маленької людини".
11.3. Літературні взаємодії і взаємовпливи
Важливу роль у розвитку літератури відіграють творчі контакти, взаємообмін духовними і художніми цінностями. Усі європейські літератури пройшли такі стадії розвитку, як Ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм. Та література, яка досягла вищого рівня розвитку, впливала на інші літератури. На багатьох літературах позначився вплив італійського Відродження XV—XVI ст., французького класицизму XVII ст., англійського і французького романтизму початку XIX ст., англійського і французького реалізму XIX ст. Іноді ранні стадії розвитку літератури мають вплив на літературу багатьох наступних епох. Романтики кінця XVIII — поч. XIX ст. зверталися до народно-поетичної творчості, історія європейської культури постійно використовує досвід античного мистецтва. Творчі взаємовпливи в літературному процесі нагадують зв'язки минулого і сучасного в людській пам'яті. М. Верлі писав, що для пам'яті "тисячоліття нічого... не значить, Платон не далі від нас, ніж Кант, а Чехов ближче, ніж Шекспір, оскільки всі вони суть живі голоси нашої культури і, таким чином, сучасники один для одного у світі смислів"1. "Міжвидова художня взаємодія, — відзначає Ю. Борєв, — схожа на перехресне запилення квітів: відбувається рідкісний збіг особливостей художнього мислення поета й живописця, романіста й музиканта, збігаються їхні світогляди, їхні основні принципи естетичного ставлення до світу або їхні культурні орієнтації". Можна говорити про стильову близкість композитора М. Лисенка і поета П. Тичини. "М.В. Лисенка не знав я, — писав П. Тичина. — Не довелося мені й побачити його за життя. Одначе він у моєму житті дуже часто був присутнім".
Взаємодія письменників позначається як на окремих творах, так і на періодах розвитку літератури, зокрема на течіях і напрямах. Гете зізнавався, що на нього мали значний вплив твори Лессінга. "Вплив великого поета, — писав В. Бєлінський, — помітний на інших поетах не тому, що його поезія відбивається в них, а тому, що вона збуджує в них власні їх сили: так сонячний промінь, освітивши землю, не дає їй своєї сили, а збуджує силу, що є в ній самій".
Літературний вплив не є механічним перенесенням чужих здобутків, це складна, іноді суперечлива система. Мотиви, які спонукають одного письменника звернутися до творчого досвіду іншого, - найрізноманітніші. П. Тичина писав: "Молюся перед тим, як починаю писати, до Шіллера, Шевченка, і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це — горіння поміж друзями, це продовження того, що вони зробили". Творчий вплив одних письменників на інших є і тоді, коли вони перебувають у стані ворожнечі. За принципом конфліктного зв'язку складалися відносини Салтикова-Щедріна і Ф. Достоєвського. М. Горький перебував у стані постійної полеміки з творчою спадщиною Ф. Достоєвського. Кожен учасник літературної полеміки мобілізує свої творчі можливості і, як відзначає О. Бушміїї, "також засвоює в своїх інтересах і сильні сторони свого противника".
У розвитку літератури важливу роль відіграють твори інонаціональних письменників, вони розширюють кругозір, вносять свіжі елементи в сферу думок і мову. У статті "Формальний і реальний націоналізм" І. Франко писав: "Коли твори європейських літератур нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених".
М. Бахтін відзначав: "Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше (але не у всій повноті), тому що прийдуть інші культури, які побачать і зрозуміють її більше".
Включення творчості інонаціонального письменника в літературний процес здійснюється в трьох аспектах: через переклад, критичну інтерпретацію і творче засвоєння. Коли ми з'ясовуємо значення творчості інонаціонального письменника для літературного процесу, розрізняємо активне і пасивне засвоєння. За спостереженням В. Жирмунського, активне засвоєння російською літературою досвіду іноземних літератур припадає на першу половину XIX століття. У другій половині XIX ст. іноземна література перестає для неї бути актуальним фактором.
Для того, щоб вплив був можливим, необхідно, щоб у ньому була потреба. Прогрес російської літератури XIX ст. зумовлений розвитком визвольних ідей у Росії, пошуками революційних засобів вирішення соціальних проблем. Він позначився й на розвитку української літератури, її творчих пошуках.
На розвиток багатьох європейських літератур мала значний вплив антична культура. До античної міфології звернулися американець Д. Апдайк (роман "Кентавр"), ірландець Дж. Джойс (роман "Улісс"), німецький драматург Б. Брехт ("Антигона"), француз А. Камю (есе "Міф про Сізіфа"), Ж. Ануй (драми "Еврідіка", "Антигона", "Медея"). Антична міфологія живила творчість Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, Лесі Українки, М. Зерова. Один із перших віршів Леся Українка присвятила грецькій поетесі Сапфо, античні мотиви звучать у її віршах "Іфігенія", "Ніобея", драмах "Кассандра", "Іфігенія в Тавриді". І. Котляревський, скориставшись сюжетом "Енеїди" римського поета Вергілія, створив унікальну поему з українського життя "Енеіда".
http://pidruchniki.ws/13331222/literatura/spadkoyemnist
|
|
