Не люблю спогади.
Спогади не люблять мене.
Тому і набридають своєю присутністю в моменти, коли душа відкрита…коли мозок втомлений…коли я стаю собою, бо навкруги – тиша і самотність душі… нема від кого ховатись і перед ким грати…
Спогади – найдешевший спосіб мандрувати. І ось я вже не в темній кімнаті, єдиним освітленням якої є монітор улюбленого ноутбука. Я на автовокзалі.
Ненавиджу автовокзали. Ненавиджу це місто. Та більш за все я ненавиджу, коли запізнюються.
- Дівчино, Ви сумуєте?
- Ні… Я чекаю…
Чекаю на Нього…чекаю на зустріч… Чекаю щастя…
Та Він запізнюється… Вокзалу байдуже до зустрічей… На своїм віку він їх бачив достатньо… Вокзал нудить від пафосу прощань та зустрічей… від обіймів та сліз… А щастя… Щастя взагалі тут немає… Його не показують на табло прибуття… Не продають в кіосках… Воно навіть не вирує в повітрі… І в касі, де продають квитки на усі напрямки, ніхто не продасть квиток до щастя…
Він запізнився на 15хвилин – це по його міркам.
По моїм – на три написаних вірші, дві випитих кави, 20 падінь серця, коли відчинялись двері вокзалу і хтось заходив всередину, на 40 думок, на відчуття, що я непотрібна і на одне важливе рішення…
- Я запізнився. – його голос руйнує тишу, думки і моє рішення. – Вибач.
- Нічого страшного.
Автовокзал випускає нас зі свого черева…Переливається голосами людей, мовою двигунів автобусів, голосом диспетчера…
Автовокзал сміється і робить ставки на те, через скільки моїх таких візитів його «Вибач» буде не про запізнення… Його «вибач» буде назавжди…
|
|
